Література та видавництво Українського Січового Стрілецтва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

Література та видавництво Українського Січового Стрілецтва

Зміст

Вступ

Братиборство

Переїзд до Закарпаття

«Канал» поширення ідеї серед українства

Висновок

Список використаної літератури

братиборство стрілецька творчість пісня

Вступ

Чiтким проявом iдеологiї Українського Січового Стрілецтва була його лiтературна творчiсть. Уже на початку вiйни багато стрiльцiв вели щоденники, писали спогади, iнколи й вiршi та нариси56. Згодом у рiзноманiтних українських часописах та збiрниках з'явилося чимало стрiлецьких публiкацiй, автори яких ознайомлювали читацький загал iз життям леґіону, його боротьбою та завданнями, намагалися осмислити найактуальнiшi проблеми стрiлецького буття, дiлилися радощами й печалями. Всі ці публікації воєнного часу можна умовно розділити на три групи: 1) літописи, хроніки, спогади, нариси, публіцистичні статті тощо; 2) поезія; 3) гумор і сатира. Для кожної з них характерні свої форми і методи висвітлення тих чи інших подій, фактів і явищ; кожна по-своєму впливала на свідомість як самих усусусів, так і всього суспільства. Водночас, спільними для всієї літературної творчості стрілецтва була непохитна віра в історичну місію леґіону УСС, надія на виборення української державності та щира синівська любов до свого народу.

Серед жанрів першої групи найкраще були подані спогади та нариси. Спогади з пережитого писали багато стрільців, велику частину з них було опубліковано. Зокрема, десятника Василя Дзіковського -- «Різдвяні свята УСС 1914 р.», підхорунжих Романа Купчинського -- «На Галич!», «Стрілецькі відзнаки», Миколи Опоки -- «Рік тому...», «З моїх звідів»57 та інші. Але, мабуть, ще більше спогадів залишилися невідомими або були втрачені. До написання нарисів найбільше спричинилися стрiлець Антін Лотоцький -- «Прийди весно!», «Коли рвуться кайдани», хорунжий Андрій Баб'юк -- «В день Воскресення», «На торговиці», четар Василь Кучабський -- «28 червня», «Картини з дневника», сотник Дмитро Вiтовський -- «Похорони стрільця», «Із сумно-ясних настроїв», «Звіт», пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний -- «Живі картини...»58. Як лiтописцi i хронiсти продуктивно працювали пiдхорунжi Лесь Новiна-Розлуцький -- «Записки до літописі УСВ», Роман Купчинський -- «Від Стрипи до Золотої Липи», «Над Стрипою», Ростислав Заклинський -- «Хроніка Збірної Станиці УСС за 1914-1918 рр.», «Шляхом стрілецької слави», десятник Василь Дзiковський -- «З внутрішнього життя Українського Січового Війська», «Від Веречок до Семиковець» та iнші59. Чимало фактiв i характерних деталей iз життя УСС, їх психологiї i настроїв подав пiдхорунжий Осип Назарук, особливо в своїх працях «Слідами Українських Січових Стрільців» та «Над Золотою Липою. В таборах Українських Січових Стрільців».

Змiст тих чи iнших стрiлецьких публiкацiй був своєрiдним висловом загальних настроїв, що панували серед УСС, показував, як активно стрiлецтво цiкавилося не тiльки власними, а й загальнонацiональними справами та намагалося своїми дiями спричинитися до позитивного їх вирiшення. Серед кращих публiкацiй варто вiдзначити насамперед спiльний лист сотнi Вiтовського до Президiї Союзу Визволення України вiд 1 квітня 1915 р., листи четаря Iвана Балюка до Дмитра Донцова та його ж «Листи з поля», а також статтi четаря Володимира Старосольського, Теофіля Меленя, пiдхорунжого Миколи Опоки та iнші60. Зокрема, Теофіль Мелень у працi «Український Леґіон», аргументуючи роль Українських Січових Стрільців, зазначав, що їх тяжкi й кривавi бої є доказом того, що «традицiя оружної боротьби українського народу за незалежнiсть не загинула»61. Іван Балюк в одному зі своїх листів, опублікованому у «Вістнику Союзу визволення України» в травні 1915 р., підкреслював: «Не забудьте, що ми ще в неволі. Що на кождім з нас тяжить обов'язок супроти України, що кождий повинен усе, що можливе, що в його силі, зробити, щоб прискорити визволення. Може тепер більше, ніж коли жадає від нас історія доказу, що ми зрілі до вольного, самостійного життя, що ми вміємо гідно, з силою та вірою, перенести всі теперішні удари і зуміємо підготовити сили й акцію на будуче...»62.

Братиборство

Одне з найсумнiших явищ Першої свiтової вiйни -- братовбивство, суть якого полягала в тому, що сини одного й того ж народу, роздiленого мiж двома iмперiями, змушенi були воювати мiж собою, описав Микола Опока. В статті «Вістун» він розповів про трагедію, очевидцем якої був сам: стрілецький розвідник вістун Степан незамітно підкрався до російських позицій і несподівано для себе почув там українську мову. «Він насторчує вуха, непорушливо прилягає до снігу, перемінений цілий у слух. Долетіли до нього рідні слова. Він завмер, слухає. Тепер слова вже можна розуміти, вітер сильніше доносить голос. І вістун чує: «...нене рідна, нене старенька, як же ти це зносиш!..» Степанові вдарила кров до голови, щось стиснуло за серце, підняло груди. Він не видержав, забувся, вибухнув: «Братіку, та ж я також...» -- «Ей, австрієц, плі!»... трах, тарах, тарах, залопотів ліс, а відгомін відбився кілька разів від гострих скель... Недалеко перед розстрільною лежав Степан, над ним схилився його ворог... Вістун прощав ясний світ, крайок синяви неба, блискучо тремтячі галузки ялиць. Над ним стояв його брат, тепер ворог, може вбійник, а той шепотів йому: «мамо, нене, прощай». «Ворог» схилився й замкнув йому очі»63. До цiєї теми зверталися й iншi УСС, зокрема Андрій Баб'юк та Осип Назарук64, що свiдчить про те, як тяжко стрiльцi сприймали та переживали трагедiю своєї розшматованої нацiї. Водночас вони надiялися, що українському народовi врештi-решт вдасться об'єднатися в однiй незалежнiй державi.

Відомо, що в леґіоні УСС, окрім українців, перебували й деякі представники інших націй, зокрема, євреї. Тому не дивно, що тема національних меншин також представлена у стрілецькій творчості. Наприклад, Роман Купчинський у третій книзі своєї трилогії «Заметіль», виданій, щоправда, вже після війни, у 1933 р., з гумором описав єврейську підприємливість, завдяки якій групі стрільців удалося врятуватися від ворожого полону: «Стрілецька стежа йшла глибоким провалом, продираючись крізь густі корчі. Велика московська стежа побачила стрільців швидше і зробила засідку. Серед гущаку не тяжко було скритися, і як тільки наші хлопці показалися, москалі обскочили їх з усіх сторін.

-- Рукі ввєрх!

Не було ради, піддалися.

Відібрали їм москалі кріси і повели. Сіли спочивати, розбалакались. Жид Шварцер знайшов між москалями трьох одновірців і почав з ними торг.

-- Що вам, -- каже, -- з того, що ви нас зловили? Вас тридцять -- нас шість -- невелика штука. Ми скінчимо війну, а ви навіть медалі не дістанете.

-- Правда, -- кажуть тамті жиди, -- не дістанемо.

-- І війну будете далі робити.

-- Правда, -- кажуть, -- будемо.

-- Але подумайте, якби ми вас привели!..

-- Ну?!

-- Ви війну скінчите, а ми медалі дістанемо!.. За той час наддніпрянець Барилко розговоривсь із рештою.

-- В вас, -- кажуть москалі, -- плєнним вуха обтинають, язики вирізують.

-- Хто це вам такого нагородив?! Нічево подобного. Сидять собі ваші солдати в таборах, юшку кушають та Бога хвалять.

-- А юшка єсть? Кажуть, що в вас кушать нема що.

-- Нема?! А погляньте лиш!

І Барилко добув з хлібника м'ясну консерву, хліб і каву.

-- Те саме получають і плєнні. Сам бачив, -- додав, ховаючи все те назад у хлібник. -- А ми, солдати, то ще на добавок і це.

Відчепив боклажку і тицьнув першому москалеві під ніс. Той затягнувся і аж покректав

-- Настоящий ром!..

-- Давайте вип'ємо по чарці.

Всі поглянули на команданта стежі -- рябого підстаршину, що досі не встрявав у розмову.

-- Гаспадін зводний, разрішітє?!..

Пан «зводний» зразу пручалися, а потім не тільки «разрішілі», але й самі розгрішилися.

Стрілецький рум швидко перейшов у солдатські шлунки і ще більше розв'язав солдатські язики та розм'якшив серця.

Саме тоді жиди покінчили торг і вирішили, що австрійський полон для обидвох сторін багато корисніший. Вони поставили внесення «на плєнумі», і воно після короткої дискусії перейшло одноголосно.

Стрільці дістали назад свої кріси. Москалям витягнули з їхніх «вінтовок» замки і привели всіх щасливо до мисливської палатки»65.

Нiчим не поступалася стрiлецькiй прозi й стрiлецька поезiя, що також акумулювала в собi масову свiдомiсть УСС. Як і проза, вона творилася в різний час і при різних обставинах. Найбільше віршів, багато з яких зразу ж ставали піснями, з'явилося в 1916 -- на початку 1917 рр., тобто тоді, коли стрілецтво в силу фронтових обставин перебувало у відносно кращих умовах. Загалом же активність стрілецького віршування пояснювалася, за словами стрільця Луки Луціва -- учасника цього процесу, тим, що тоді був такий час, що годі було не писати поезій66. Це був вияв небувалого духовного піднесення, пов'язаного з усвідомленням стрілецтвом своєї величної місії -- вперше за довгі роки стати зі зброєю в руках на захист прав українського народу. Серед найвiдомiших поетiв-усусiв були: пiдхорунжi Роман Купчинський, Левко Лепкий, Микола Голубець, Юрій Шкрумеляк, Василь Бобинський, Микола Угрин-Безгрiшний, хорунжий Юліан Назарак, стрiлець Антін Лотоцький та iншi.

Багато з цих рис поєднувалися й в стрілецькій пісні, яка служила не тільки мистецько-культурним потребам усусів, але також стала прекрасним висловом їх ідейного спрямування.

На війну йшли Українські Січові Стрільці під звуки старих козацьких та новітніх січових і патріотичних пісень. Найпопулярнішими серед них в цей час були: «Ще не вмерла Україна», що виконувалася у найбільш урочисті моменти, «Ой з-за гори чорна хмара встала» (перероблена на стрілецький манер), «Гей на горі там женці жнуть», «Ми гайдамаки», «Не пора», «Стій, царю, стій», «Ой у лузі червона калина» та інші.

Щодо останньої з них, то можна стверджувати, що вона стала першою стрілецькою піснею. Основою для її написання були слова, взяті з історичної пісні часів Хмельниччини «Розлилися круті бережечки», яка мала свою давню оригінальну мелодію. Нову мелодію пісні, що стала називатися вже «Ой у лузі червона калина», дещо переробивши її текст, створив режисер українського театру, поет Степан Чарнецький до драми Василя Пачовського «Сонце Руїни», яку вперше ставив український театр в Самборі в січні 1914 р.85 Далі ця пісня, чи, власне, перша її строфа, разом із чортківськими сотнями УСС з'явилася в Стрию, де збиралися стрільці-добровольці86. Тут четар УСС Гриць Трух до першої «історичної» строфи, за його спогадами, «склав іще три нові додаткові строфки, що разом створили ту славну «Червону Калину»87. Вже незабаром ця пісня стала найулюбленішою в стрілецькому середовищі, була його гімном та символом визвольної боротьби українського народу.

Переїзд до Закарпаття

З переїздом Українських Січових Стрільців у Закарпаття, разом із ними вирушила й пісня, яка, поруч з народними та січово-патріотичними шатами, починає потрохи приміряти і стрілецький однострій. Так поступово з'являється питома стрілецька пісня, що протягом всього бойового шляху стрільців була їм надійною опорою та розрадою. На перших порах вона виступає досить несміливо, часом без зазначення авторів, нерідко з запозиченою мелодією, але власним стрілецьким текстом та стрілецькою тематикою. Були випадки, коли до вже існуючої пісні додавалися нові стрілецькі слова, як це сталося з «Червоною калиною». Вже по дорозі зі Стрия до Страбичева постають слова нової жартівливої пісні «Гей ви, хлопці молодії...», яку склали стрільці під керівництвом сотника Клима Гутковського на угорську мелодію88. У ній відчувається прагнення до боротьби з ворогом та юнацька безтурботність.

Проте, по прибутті на Закарпаття та розташуванні в селах Горонда та Страбичів первісне стрілецьке завзяття й запал, як зазначав Юрко Шкрумеляк, охололи, а радше усталилися, стрільці наче споважніли духом. Одночасно з обдумуванням великої мети, яку їм необхідно було осягнути, в них відчувається туга за домом, а тому певний час в стрілецькому середовищі переважали сумні й тужливі пісні, як «Прощаюсь, ангеле, з тобою», «Реве та стогне...» тощо89.

Юліанові Назаракові належать також слова пісень «Товариші, ми до штурму багнети наложім» та «Нема в світі кращих хлопців». Вони, як і ряд інших стрілецьких пісень, написаних восени 1914 р., були присвячені першим боям Українських Січових Стрільців, а також їх любовним пригодам і переживанням. Хоч одне з другим і не дуже в'яжеться, та хіба могло бути інакше в середовищі, де більшість складала молодь?!

Дуже тяжкі обставини карпатської зимової кампанії 1914-1915 рр. не сприяли творенню нових стрілецьких пісень. Величезною популярністю в цей час серед стрілецького загалу користувалася пісня «Журавлі» («Чуєш, брате мій»), написана ще до війни братами Богданом і Левком Лепкими. Як згадував Михайло Гайворонський, тоді «стрільці співали її без упину, бо сніг, мороз і ворог чигали на кождій горі»93. Вони немов би уособлювали себе з журавлями, а свою важку боротьбу з журавлиним летом:

Заки море перелечу, Крилонька зітру...

Співаючи «Журавлі», УСС вкладали в цю пісню всю свою душу і тугу, а тому не дивно, що вона стала стрілецьким похоронним маршем, яким вони прощалися зі своїми полеглими товаришами94. В Карпатах також співали пісні «Поховали отамана», «Криваво сонце сходить», «Летіла куля понад гору» та інші, які відповідали тогочасному настрою стрілецтва.

Після кривавих боїв на Маківці Михайло Гайворонський написав дві пісні -- «Ой впав стрілець у край зруба» та «Питається вітер смерті» (на слова Юрка Шкрумеляка). В Карпатах також постали пісні Романа Купчинського -- «Ой там при долині» (музика народна), присвячена пам'яті десятника Луцика, та невідомого автора «Про Маківку та Степанівну». Кожна з них була реквіємом по загиблих усусах і водночас переконанням, що їхня боротьба не є марною.

У 1915 р. було створено й ряд інших стрілецьких пісень, автори більшості з яких, на жаль, невідомі. Серед них: «А хто хоче у запічок...», «Заповіт дівчині», «Вся старшина вже зійшлася» (на мелодію «Ой на горі сніг біленький»), «Поле і кадра нині торжествують» (на манер коляди «Небо і земля») та інші. Тоді ж з'явилася пісня Левка Лепкого «Коби скорше з гір Карпатських» («Ой поїдем, товариші»), що була прийнята як похідна пісня стрілецької кінноти. Більшість з цих пісень були проникнуті оптимізмом, любов'ю до України та прагненням до волі.

Чи не найбільше стрілецьких пісень зародилося під час побуту Українських Січових Стрільців над річкою Стрипою, в селах Соснів та Тудинка на Тернопільщині, в кінці 1915 -- першій половині 1916 рр. Найвідомішими з них були: Михайла Гайворонського -- «Пройшли гори, пройшли доли», «Їхав стрілець на війноньку» (на слова Р. Купчинського), «Йде січове військо»; Романа Купчинського -- «Ой шумить, шумить», «Дівчино-рибчино»; Левка Лепкого -- «Ой видно село», «Маєва нічка». За змістом ці пісні можна було б віднести переважно до любовного циклу, що не є дивним, враховуючи вік їх авторів. Однак, вражає тут те, що чи не в кожній пісні, як про кохання, так і в жартівливій, не кажучи вже про інші, стрілецькі піснярі не забували про ту високу мету, задля якої вони і їхні товариші й знаходилися в лавах УСС. Воістину, все, чим жило і на що сподівалося стрілецтво, чому раділо і від чого сумувало, його бойовий порив і кохання, спогади про дім і геройство, любов до свого народу і прагнення до волі, гумор і сатира -- так тісно переплелися у пісні, як перепліталися вони в стрілецькому житті. «Коли б хто... близше вглянув у житє УСС, -- підкреслював підхорунжий Юрко Шкрумеляк, -- побачив би, що житє його докладно відбивається в його піснях, по більшій части питомих; пісня являється доповненнєм стрілецького життя»95. Підтвердженням цього були й пісні, написані після кривавих боїв на Лисоні та коло Потутор на Тернопільщині. Зокрема, Роман Купчинський створив прекрасну тужливу пісню «Заквітчали дівчатонька», присвячену пам'яті підхорунжого Мальованого, вбитого поблизу Бережан. У цей же час постала й пісня Р. Купчинського та Л. Лепкого «Гей, там, у Вільхівці», де було оспівано подвиги і кохання хорунжого Федя Черника, який «разом з товариством в неволеньку попав». Ще дві пісні -- Левка Лепкого «Бо війна війною» та Романа Купчинського «Як з Бережан до кадри» -- зародилися по дорозі з Бережан до Миколаєва над Дністром, де розташовувалися Кіш і Вишкіл УСС96. У них в гумористичному тоні оповідалося про події стрілецького життя, зокрема, про загального улюбленця -- четаря Івана Цяпку та неперевершеного залицяльника -- хорунжого Осипа Теліщака.

Ціла низка стрілецьких пісень постала під час перебування УСС у Коші та Вишколі, де вони в другій половині 1916 -- на початку 1917 рр. відновлювали свої сили після великих втрат. Серед інших тут були створені такі пісні: Антона Баландюка на слова Антона Лотоцького -- «Гімн Коша», Романа Купчинського -- «Ой, чого ж ти зажурився?», «За рідний край», Левка Лепкого -- «Колись дівчино мила» та три пісні Лицарства Залізної Остроги -- Левка Лепкого «Най жиє Великий Комтур наш» (музика народна) і Романа Купчинського «Вдаряй мечем» та «Не сміє бути в нас страху» (до речі, в останній з них є досить промовисті слова: «Не страшать нас і в цісарів Високії пороги...»). При виїзді Українських Січових Стрільців із відпочинку на фронт з'явилася також пісня Романа Купчинського «Готуй мені зброю», що наче віщувала майбутні криваві події.

Кілька пісень Романа Купчинського залишилося з часу перебування та боїв стрілецтва під Куропатниками і Конюхами коло Бережан. Перша з них -- «Човник хитається...» -- була написана над розлитою річкою Ценівкою під впливом місячної ночі та тужливих зітхань хорунжого Василя Соловчука. Друга пісня -- «Накрила нічка» -- постала після бою під Конюхами і була присвячена пам'яті поручника Осипа Яримовича, який загинув у кінці червня 1917 р. В цей же час зародилася й пісня «Пише стара мати». Трохи пізніше були створені пісні Левка Лепкого -- «Казала дівчина» («Казав мені курат»), Романа Купчинського -- «За твої дівчино», «Пиймо, друзі» та інші.

Від'їзд УСС за Збруч у 1918 р. на допомогу молодій Українській Народній Республіці передав Купчинський у своїх піснях «Зажурились галичанки» та «За Збруч, за Збруч». В останній з них, зокрема, чітко відображено, з яким натхненням і завзяттям рвалися стрільці у Велику Україну, щоб власними очима глянути, як будується Українська держава та допомогти їй в цьому: «За Збруч, за Збруч, хоч голіруч, підемо всі підемо!». Водночас тут наголошувалося: «Чи ворог той в кашкеті лиш, чи ворог той в шоломі, ми панувать їм не дамо у нашім власнім домі!» Очевидно, що цими словами автор хотів показати ставлення стрілецтва як до більшовиків («ворог той в кашкеті»), так і до австро-німецького війська («ворог той в шоломі»), яке прийшло в Україну не так для її захисту, як для задоволення власних інтересів. А слова «ми панувать їм не дамо у нашім власнім домі» -- переконливо засвідчують, чим була для УСС-ів Українська Народна Республіка. Але чи не найкращим підтвердженням останнього була напружена праця стрільців на благо молодої держави. В таких умовах було не до пісень, а тому в Наддніпрянщині постала тільки одна пісня -- «Мав я раз дівчиноньку», автором якої був Роман Купчинський. Згодом, після переїзду усусів з Великої України на Буковину, той же Купчинський написав ще одну пісню, що називалася «Як стрільці йшли з України». В ній відчувається туга за тими часами, які стрільці пережили в Наддніпрянщині.

З поверненням Українських Січових Стрільців на західноукраїнські землі, тут розпочалися події, під час яких, за словами Романа Купчинського, вже не було змоги не лише творити нових пісень, але й бажання співати давніх97. Тільки значно пізніше, коли стрілецький леґіон влився до складу Української Галицької Армії, зародилося ряд пісень, що стали для нього лебединими. В той же час вони були своєрідним підсумком українських визвольних змагань та реквіємом по багатьом українським воякам, що полягли за волю України. Сюди належать пісні: Романа Купчинського «Ой та зажурились», «Засумуй трембіто», Антона Баландюка та Романа Купчинського «Ой зацвіла черемха», Михайла Гайворонського та Михайла Кураха «Коли ви вмирали» («Реквієм») і деякі інші.

Як видно, найбільше до створення стрілецьких пісень доклали творчих зусиль три автори -- підхорунжі Роман Купчинський, Михайло Гайворонський, Левко Лепкий. Плiдно творили i хорунжий Юліан Назарак, пiдхорунжий Юрко Шкрумеляк, десятник Антін Баландюк та iнші. Деякi стрiлецькi пiснi -- колективний твiр, де не один, а кілька авторів брали участь у складанні тексту чи музики. У ряді пісень взагалі годі визначити автора. У збірнику «Сурма», виданому у Львові в 1922 р., немало пісень позначено характерною інформацією: «Слова УСС» або «Слова і музика УСС»98. Збірна колективна творчість залишала свій слід і на тих піснях, що були витвором відомих авторів, нерідко переробляючи їх на свій манер. Траплялися також ситуації, коли стрілецька пісня, ставши відомою, відривалася не тільки від своїх авторів, але й від часу та місця свого написання, перетворюючись фактично в народну. Таке становище, з одного боку, утруднює, а інколи й унеможливлює не лише визначення дати та місця написання тієї чи іншої пісні, а й її приналежності: є вона власне стрілецькою чи народною (наприклад: «Ішли ми до бою», «Прощався стрілець», «Повіяв вітер степовий», «У темному лісі під білов березов» та інші). З другого ж боку, це було свідченням високої популярності стрілецької пісні, як і самих стрільців, серед українського народу, якщо вона сприймалася ним як власна.

«Канал» поширення ідеї серед українства

Виходячи за межi свого середовища i стаючи вiдомими бiльшому загаловi, стрілецькі пісні вiдiгравали роль своєрiдного каналу, з допомогою якого УСС поширювали свої iдеї серед українства. Так, в Закарпатті місцеве українське населення, що було дуже змадяризоване, у великій мірі завдяки пісням, які співали Українські Січові Стрільці, вперше дізнавалося про українську ідею, а згодом і саме бралося до їх розучування. Своєрідною візитною карткою УСС була стрілецька пісня серед українства Галичини. Щирі симпатії та велику пошану здобула собі вона і серед українців Наддніпрянщини, поєднуючи своїми ідеями та рідним словом поневолі розділених синів одного народу. Про популярність стрілецьких пісень тут свідчить і той факт, що кращі композитори з Великої України, такі як Микола Леонтович, Кирило Стеценко, Левко Ревуцький, цікавилися ними, записували їх слова і мелодії, обробляли для хорового співу. До речі, деякі зі стрілецьких пісень були у вжитку в Наддніпрянщині навіть при більшовицькому режимі. Зокрема, стрілецька пісня Левка Лепкого «Гей, видно село» була настільки популярною тут, що в 1920-х роках співалася навіть шкільними хорами, тільки з трохи зміненим текстом -- замість «стрільці січовії» -- «стрільці червонії»99. Великий вплив мали стрілецькі пісні і на іноземців100, які, нерідко, вперше довідувалися про боротьбу українців за свою незалежність саме з них.

Один із дослідників стрілецьких пісень Василь Витвицький вважав, що всі вони за своїм змістом і призначенням поділяються на чотири групи: воєнно-патріотичні, журливі, любовні та жартівливі. За його даними, якщо взяти до уваги одні тільки оригінальні стрілецькі пісні й такі, що виразно вкладаються в цей поділ, в кількісному відношенні згадані групи представлятимуться таким чином: воєнно-патріотичні -- 15, журливі -- 5, любовні -- 20, жартівливі -- 6101. Звичайно, подібний підхід має право на існування, однак, він не в повній мірі відображає характер стрілецьких пісень, які за своїм змістом були універсальними і часто одна й та ж пісня поєднувала в собі й патріотизм, і кохання, і журбу (наприклад, «Ішли ми до бою», «Ой впав стрілець», «Прощай дівчино» та інші), не кажучи вже про те, що й кількість питомих стрілецьких пісень була значно вищою, як подає Василь Витвицький. Очевидно, що стрілецька пісня, котра була виявом глибоких національно-державницьких почувань, якими жило все стрілецтво, відноситься до розряду тих, що не терплять формально-схематичних підходів.

Свідченням великої сили стрілецьких пісень та їх значення для народу було й те, що, незважаючи на різноманітні репресії, голодомори, департації, вони збереглися у серцях та пам'яті народній, а вже у наш час допомогли відновити Українську державу. Велика частина з них стала спільним надбанням загальноукраїнської культури, а деякі й дотепер вважаються народними, -- що є найкращим підтвердженням їхніх заслуг.

Ведучи мову про лiтературну творчiсть сiчового стрiлецтва, треба вiдзначити, що УСС з самого початку існування вiдчували потребу привселюдно висловити деякi думки, погляди i плани. Тому, починаючи вже iз 1914 р., в українськiй пресi, зокрема у часописах «Свобода», «Дiло», «Вiстник Союзу визволення України» та iнших, побачив свiт ряд стрiлецьких прозових i поетичних творiв. Проте стрiльцi не полишали думки про видання власного друкованого органу. Вперше таку iдею висловив УСС Василь Данилович, який намагався в листопаді 1914 р. відновити випуск журналу «Житє», органу таємних середньошкільних драгоманівських гуртків в Галичині й Буковині, й присвятити його Українським Січовим Стрільцям. Але, на жаль, його раптова смерть завадила реалiзацiї цього плану108. Трохи згодом, навеснi 1915 р., Роман Купчинський написав жартiвливу поему «Новiнiяда», що у виглядi рукопису на 21 сторiнку з окремими iлюстрацiями Осипа Куриласа «ходила» серед стрiльцiв i користувалася величезною популярнiстю109. Саме її i вважають початком стрiлецької преси.

Тодi ж у стрiлецькому середовищi зародилась iдея створення вже згадуваного стрiлецького фонду, результатом чого став вихiд журналу «Шляхи», який невдовзi перетворився на орган стрiлецької iдеологiї та збiрник матерiалiв до iсторiї УСС. Його видання готував пресовий гурток, куди, зокрема, входили четарi Василь Кучабський, Іван Іванець, Iван Балюк, стрільці Василь Бобинський і Лев Ґец. Перший номер «Шляхiв» вийшов 15 грудня 1915 р. у Львовi за редакцiєю відомого галицького журналіста і громадського діяча Федя Федорцева, котрий, проте, тiльки пiдписував журнал як вiдповiдальний редактор. Насправдi всю працю виконував пiдхорунжий УСС Микола Голубець, якому пізніше на допомогу прийшов стрілець Микола Балицький, колишнiй редактор газети «Громадський Голос»110. Всього вийшло 44 номери «Шляхiв», останнi шість з них побачили свiт разом у другiй половинi 1918 р.

Згідно із задумом засновникiв, «Шляхи», що дотримувалися самостiйницького напряму, мали стати органом стрiлецького впливу на українське громадянство111. Часопис друкував стрiлецькi лiтописи, новели, поезiї та публiцистику. Стиль публiкацiй був доволi гострим, зокрема, рiшучiй критицi пiддавали австрофiльську полiтику офiцiйного українського полiтичного проводу та демагогiю деяких галицьких полiтикiв112. Основну увагу «Шляхи» акцентували на тому, що український народ повинен самостiйно вирiшувати свою долю, а не надіятися тiльки на чужу допомогу, i в iм'я цього закликали до напруженої працi в усiх сферах суспiльного життя113. Серед найактивнiших дописувачiв журналу були пiдхорунжi Василь Дзiковський, Осип Назарук і Лесь Новiна-Розлуцький, четарi Петро Дiдушок i Василь Кучабський, сотник Дмитро Вiтовський та iнші. Зі «Шляхами» також спiвпрацював Дмитро Донцов, статтi якого вiдiграли значну роль у розвитку української нацiональної iдеологiї.

Функцiї стрiлецького органу «Шляхи» виконували в бiльш-менш повнiй мiрi лише у перший період свого iснування, бо з 1917 р. стрiлецькi теми там з'являлися все рiдше. Тоді ж, у 1917 р., цю мiсiю намагався перебрати на себе журнал «Свiт», що, як i «Шляхи», отримував фiнансову допомогу зі стрiлецьких фондiв114. Одне із своїх головних завдань редакцiя «Свiту», на чолi з пiдхорунжим УСС Миколою Голубцем, сформулювала в його першому номері, котрий вийшов 15 лютого 1917 р., так: «Треба, щоб iдеольогiя тих, що кождої хвилi готовi покласти життя в оборонi народу, вросла в кров i кiсть усього народу. Треба, щоб ясна i повна картина Українського Стрiлецтва перейшла в спадщинi грядучим поколiнням. Покласти руку до цього замiру буде одною з головних задач нашого обновленого видавництва»115. Тут були опублiкованi цiкавi розвiдки Василя Дзiковського -- «УСС на Подiлю» i, особливо, «Герб України», поезiї Юрка Шкрумеляка та Романа Купчинського, нариси Андрія Баб'юка тощо. Але пiднятися до висоти продекларованих у першому номерi завдань «Свiтовi» так i не вдалося. У березнi 1918 р. випуск журналу припинили, що, очевидно, було наслiдком переїзду УСС до Надднiпрянщини.

Влiтку 1916 р. в Кошi УСС побачили свiт два випуски поважного журналу «Вiсник Пресової Кватири УСС» пiд редакцiєю підхорунжого Миколи Угрина-Безгрiшного та стрільця Антона Лотоцького. У редакцiйнiй статтi до першого номера, котрий вийшов у травнi, повiдомлялося, що завданням журналу є ознайомлення з дiяльнiстю «Пресової Кватири», а також iз лiтературною творчiстю та статтями на рiзноманiтнi теми, якi б стали дзеркалом духовного життя стрiлецтва116. Другий номер «Вiстника» був здвоєним -- за червень-липень -- i присвяченим пам'ятi Iвана Франка. На цьому випуск журналу припинився.

2 лютого 1918 р. побачив свiт тижневик «Будуччина» -- орган Комiтету Народної Працi*. Цей часопис редагували УСС Юліан Гiрняк i Федь Палащук.

Тижневик був близьким до стрiлецтва i мав виразно державницький напрям. Всього було видано тiльки одинадцять номерів часопису, останнє з яких вийшло 11 квітня 1918 р. Трапилося так тому, що група стрiльцiв, яка виконувала основну працю в редакцiї часопису, разом iз Кошем та Вишколом вiдбула до Надднiпрянщини. Що ж до змiсту, то «Будуччина» запам'яталася головним чином завдяки статтям вістуна Ростислава Заклинського117, в яких вiн виступав поборником якнайтiснiших зв'язкiв iз Українською Народною Республікою, гостро критикував боягузливу полiтику захiдноукраїнських провiдникiв, котрi продовжували користуватися гаслами ще з 1848 р., та закликав спiввiтчизникiв стати господарями на своїй землi.

Крiм названих, Українські Січові Стрільці пiдготували ще й ряд iнших видань. У 1917 р. заходом i засобами «Артистичної горстки» i «Пресової Кватири» побачила свiт одна з найкращих i найбiльших стрiлецьких публiкацiй, яку високо оцiнив Симон Петлюра118, -- великий календар на 1917 р. (це видання виходило в тому ж роцi як лiтературно-мистецький збiрник пiд назвою «Тим, що впали»). Зредагував його Микола Голубець, а художнє оформлення виконав головним чином Iван Iванець. На обкладинцi календаря було вмiщено малюнок Осипа Куриласа, який зображував стрiлецьку лаву, котра йде до наступу, а над нею у виглядi духу виднiла постать гетьмана Iвана Мазепи, -- що, очевидно, мало символiзувати спадкоємнiсть у розвитку української нацiональної iдеї та боротьбi за її реалiзацiю. Наступного року вийшов пiд редакцiєю Миколи Угрина-Безгрiшного перший номер «Лiтературного збiрника Українського Сiчового Вiйська» пiд назвою «Червона Калина», присвячений УСС, якi вiддали життя за волю України. Обидва видання були добре iлюстрованi i мiстили кращi стрiлецькi твори, авторами яких були Дмитро Вiтовський, Микола Угрин-Безгрiшний, Антін Лотоцький, Андрій Баб'юк, Роман Купчинський, Мирон Заклинський, Лев Лепкий, Михайло Гайворонський, Петро Франко та iнші.

У 1918 р. Лев Ґец, Богдан Крижанiвський і Василь Бобинський уклали «Антольогiю стрiлецької творчости», оригiнал якої був здiйснений рукописно на взiрець старовинних книг, прикрашений великою кiлькiстю заставок та iлюстрацiй. Щоб ознайомити з виданням ширшi кола української громадськостi, було зроблено його фоторепродукування (перший наклад мав 20 примірників)119. В однiй зі статей, вмiщених тут, Осип Назарук писав: «...є тiльки один непростимий злочин i одна дiйсно нiкчемнiсть: не посвятити для Української держави без нарiкань свого життя i, що труднiше -- своєї працi i, що найтруднiше -- своєї амбiцiї!»120. Крiм нього, серед авторiв «Антольогiї...», яка вміщувала 36 статей та 144 фотографії й малюнки, також були Андрій Баб'юк, Дмитро Вiтовський, Михайло Гаврилко, Михайло Гайворонський, Богдан i Ростислав Заклинськi, Iван Iванець та багато iнших.

Того ж року вийшло ще одне видання: у Вiднi заходом «Артистичної горстки» було пiдготовлено «Спiваник Українських Січових Стрільців». Він був найавторитетнiшим виданням стрiлецьких пiсень воєнного часу.

Завдяки стрiлецтву, головним чином Комiсарiату УСС, у Володимирi-Волинському було також видано в 1917 р. «Український буквар», «Читаночку для чемних дiточок», «Український православний календар для Волинi на звичайний рiк 1917» та у Львовi в 1918 р. -- «Читанку для волинських дiтей», яку написав підхорунжий Богдан Заклинський. Усi вони були призначені для шкіл, які заснували УСС на Волині, і робили наголос на нацiональному вихованнi121. Тоді ж з'явився збiрник нарисiв i новел підхорунжого Андрія Баб'юка «Смiх Нiрвани»122, в якому автор чудово виразив стрiлецьку душу.

Оце, мабуть, і всі видання (якщо не рахувати гумористичних, про які мова піде трохи нижче), що з'явилися в роки війни завдяки Українським Січовим Стрільцям. Можна також згадати, що на початку 1917 р. серед стрілецтва ходили чутки про майбутню появу щомісячного журналу «Січові Кличі»123, але в силу невідомих причин він так і не з'явився.

Поряд із власне стрілецькими виданнями протягом 1914-1918 рр. виходили й інші збірники та окремі праці про УСС, котрі видавали деякі українські інституції. Зокрема, заходами Української Бойової Управи вийшли з друку: 1915 р. -- збірник статей «Наші стрільці в рік по Шевченківськім здвизі 28 червня 1914 р.» (інша назва -- «Українські Січові Стрільці в Карпатах»), 1917 р. -- нариси Осипа Назарука «Над Золотою Липою. В таборах УСС» (вперше цей твір з'явився в часописі «Вістник Союза визволення України» від 12 вересня 1915 р.) та Василя Дзіковського «Коло Потутор». У 1918 р. було видано підручник Богдана Гнатевича про ручні гранати та німецька брошура під назвою «Украініше Леґіон», а також збірка пісень «Стрілецьким шляхом» та ряд різноманітних відзнак і листівок на стрілецьку тематику. «Видавництво українського народнього учительства» в серії «Воєнна читанка» в 1915 р. випустило збірник «Червона Калина», присвячений УСС. Його редактором був Богдан Лепкий, а ілюструвала -- Олена Кульчицька. В 1916 р. накладом Союзу визволення України вийшли літописні записки Осипа Назарука «Слідами Українських Січових Стрільців», а накладом «Просвіти» -- збірка нарисів з побуту й воєнного життя леґіону під редакцією О. Назарука, що називалася «З кривавого шляху Українських Січових Стрільців». «Український Жіночий Комітет помочи для ранених» видав у 1916 та 1917 рр. «Калєндарики для Січових Стрільців і Жовнірів-Українців», де ряд матеріалів також були присвячені УСС. У 1917 р. Загальна Українська Рада* видала ілюстрований альманах «Крівавого року», який досить широко висвітлював життя стрілецтва.

Таким був підсумок видавничої діяльності, присвяченої леґіонові УСС, якого добилися українські інституції в час війни. Якщо порівняти його з аналогічною діяльністю стрілецтва, яке, маючи дуже обмежені можливості, змушене було збирати для цих цілей кошти зі своїх мізерних запасів, то він буде явно не на користь перших. Особливо вражає той факт, що Українська Бойова Управа, а згодом Центральна Управа УСС, розпоряджаючись досить значними грошовими фондами і навіть з року в рік збільшуючи видатки на видавничі потреби124, а також маючи у Відні технічні можливості, так мало зробила для цієї справи. Крім того, як свідчить лист четаря Володимира Старосольського до Української Бойової Управи від 10 травня 1915 р., стрілецтво мало певні претензії до окремих її видань, вважаючи, що в них надто мало самостійницького духу125.

Аналiз лiтературної та видавничої дiяльностi Українських Січових Стрільців був би неповним без огляду їх сатири, гумору та карикатури. Саме ця дiлянка стрiлецької творчостi найкраще вiдображає ставлення усусiв як до свого внутрiшнього життя, так i до загальнонацiональних справ, як до українського полiтичного проводу, так i до австрiйської монархiї. Сатира i гумор були виявом вiльного i критичного духу стрiлецького загалу, який любив правду та не шкодував слiв гострого осуду й iронiї, коли бачив хиби, де б вони не проявлялися. Ними стрiльцi нiби вiдгороджувалися вiд абсурдного австрофiльства офiцiйної української полiтики, гостро й дошкульно критикували українських полiтичних провiдникiв за їхнi мiжусобицi та кар'єризм, боягузтво та непослiдовнiсть у вiдстоюваннi нацiональних iнтересiв, рiзко засуджували полiтику австрiйських властей за її антиукраїнську спрямованiсть, полемiзували з шовiнiстично настроєними колами Польщi. Не щадили стрiльцi й себе, за допомогою гумору та сатири намагалися викорiнювати з своїх лав всiлякi вияви мiжстаршинських непорозумiнь та зловживань, безхарактерностi й обмеженостi тощо. Одночасно гумор, сатира та карикатура дозволили УСС зберегти чистоту своїх iдей, активiзували їхнє нацiонально-полiтичне та духовне життя, допомагали й пiдбадьорювали у найтяжчi часи, давали наснагу до подальшої боротьби.

Про популярнiсть гумору, сатири та карикатури серед УСС свiдчить той факт, що з 1915 до 1917 р. в їхньому середовищi iснували шість гумористично-сатиричних часописiв. Як i вже згадуваний «Вiсник Пресової Кватири УСС», вони були рукописними, виходили гектографiчним способом i мали тираж вiд кiлькох до кiлькох сотень примiрникiв. Але оскільки цi видання передавали з рук в руки, читали колективно, то зі змiстом часописів було ознайомлене фактично все стрiлецтво. Видавцями й авторами були самi стрiльцi, якi займалися цiєю справою у вiльний вiд службових обов'язкiв час. Випускали часописи за кошти, отриманi вiд продажу попереднiх примiрникiв. Дуже часто редакцiї стрiлецьких видавництв, як i «Пресова Кватира», ставали осередками, довкола яких гуртувалася iнтелектуальна елiта Українського Січового Стрілецтва.

З-помiж стрiлецьких гумористично-сатиричних часописiв, як i взагалi з усiєї стрiлецької преси, найстаршим був «Самохотник», перше число якого вийшло 21 липня 1915 р. в кiлькостi восьми примiрникiв126. Редакторами його в рiзний час були: вiстун Андрій Баб'юк, стрільці Клим Кузьмович та Антін Лотоцький. Як карикатурист тут працював головним чином стрiлець Осип Курилас. Тематика журналу була найрiзноманiтнiшою: вiд різних повiдомлень до анекдотiв на стрiлецькi й загальноукраїнськi теми. Водночас «Самохотник» давав стрiльцям рiзнi поради, викривав тих «патрiотiв» України, якi дбали передусiм про власнi iнтереси й у всьому шукали особистої вигоди. Серед його найбiльш вдалих публiкацiй варто вiдзначити «Молитви за волю України» (1. 03. 1917 р.)127-- гостру сатиру на дiяльнiсть Загальної Української Ради, Української Бойової Управи, а також на українських полiтикiв -- Костя Левицького, Миколу Василька, Кирила Трильовського, команданта леґіону пiдполковника Антона Вариводу та єпископа Григорія Хомишина. Оригiнальною була i карикатура Осипа Куриласа пiд назвою «Солiдарнiсть Української Парламентарної Репрезентацiї» (20. 06. 1917 р.)128, де показано боротьбу українських полiтикiв мiж собою, що тiльки шкодила загальнонацiональним iнтересам.

Усього вийшло 40 номерів журналу, останнiй з них -- наприкiнцi 1917 р. Причину припинення видання редакцiя обґрунтувала так: «Самохотник» з самого початку своєї дiяльностi обiцяв, що незабаром настане мир i вiльна Україна стане соборною державою, заживе щасливим життям, але чужi не дають нам заводити свого ладу у своїй хатi, тому iз числа 40 трiскаю, однак заразом передаю свiй уряд мойому синовi -- «Молодому самохотнику»129. Тодi ж на змiну старому почали видавати «Молодий самохотник», однак вiн уже не змiг пiднятися до рiвня свого попередника (з кiнця грудня 1918 р. часопис почав виходити вже пiд назвою «Республiканський самохотник»130). Крiм цього, в тому ж 1917 р. редакцiя на численнi прохання читачiв перевидала всi числа часопису за 1915-1916 рр. та в 1917-1918 рр. видала друком також кiлька календарiв «Самохотника»131, де йшлося про iсторичнi подiї останнiх рокiв, бої з участю Українських Січових Стрільців, було вмiщено багато стрiлецьких жартiв i сатири.

На початку 1916 р. «Артистична Горстка УСС» почала видавати на фронтi журнал «Бомба». Вийшло тiльки два числа, i то кожне в одному примiрнику132. Тi ж, хто хотiв ознайомитися з часописом, мiг позичити його у видавцiв. Змiст «Бомби» -- це переважно теми з внутрiшнього життя стрiльцiв та української полiтики. Кожен випуск мав бути комусь присвячений133. Зокрема, в другому номері опублiкували «присвяту» українським полiтичним провiдникам («Було колись»), де автор гостро осудив їх за те, що вони не дають доброго прикладу Українським Січовим Стрільцям та мало займаються їхнiми справами134. Активними творцями журналу були пiдхорунжi Лев Лепкий, Лесь Новiна-Розлуцький та Роман Купчинський, четар Iван Iванець. Видавцi «Бомби» планували продовжити її випуск i навiть перевидати першi числа в бiльшiй кiлькостi примiрникiв135, але, очевидно, важкi фронтовi умови завадили цьому.

Наступним виданням став «Самопал», який видавали -- Антін Лотоцький i Микола Угрин-Безгрiшний136. Його перший «вистрiл» «пролунав» у Кошi 15 травня 1916 р. Своє завдання вiн визначав так: «Самопал» стрiляє сам без нiчиєї принуки всяку нечисть, лiнь, гниль, безхарактернiсть та подiбне хрунiвство...», а також обiцяв, що «буде безщадно стрiляти, вбивати мiж нами зневiру й знемогу усю, I пiдлiсть i рабство за гори геть гнати, Iз всiм, що нечесне пiдем в боротьбу...»137. Цього напрямку журнал тримався досить твердо i сатирою, гумором та карикатурою (останньою займався Осип Курилос) намагався викривати всiлякi хиби, а по змозi й виправляти їх. Однак, iз третiм «вистрiлом», що стався в серпні 1916 р., його стрiльбу припинила команда Коша138. Мабуть, що своєю безкомпромiснiстю «Самопал» добряче «поранив» когось iз вищих чинiв, за що й поплатився.

Найкритичнiше був налаштований орган «неiнтелiгентних iнтелiгентiв» (тобто стрiльцiв-учнiв середнiх шкiл, яким ще не вдалося скласти випускнi екзамени) -- «У.С.С.», або як його називали -- «Усусу», 1-2-й номер якого побачив свiт у Кошi 10 грудня 1916 р. Всього ж вийшло сiм чисел, перших п'ять з яких редагував Юрко Каламар, а пiсля його вiдходу на фронт -- Хведiр Вовкулака. Обидва редактори, що заховали свої прiзвища за псевдонiмами (одним iз них був Андрій Баб'юк139), не жалiли перцю для публiкацiй. Кожен випуск «Усусу» мiстив гостру, найчастiше полiтичну сатиру, спрямовану головним чином на дiяльнiсть тодiшнiх українських провiдникiв. Особливо дошкульними були статтi «З жалiв стрiльця Гриця Запеки» (ч. 4-5), «Вiсти з Вiдня» (ч. 6-7) та iнші140, автори яких рiзко критикували кар'єризм, мiжусобицi та «руснацтво» українського полiтичного проводу.

На особливу увагу заслуговує «поважний та сатиричний сiчовий мiсячник «Червона Калина», який гурток УСС видавав у Кошi протягом 1917 р. Цей часопис почав виходити у травнi за редакцiєю Миколи Угрина-Безгрiшного i дiйшов до шести чисел. Його змiст, на вiдмiну вiд iнших гумористично-сатиричних видань, характерний і наявнiстю серйозних і вдумливих статей, вiршiв, пiсень. Велика кiлькiсть публiкацiй була присвячена українськiй революцiї141, з номера в номер мiсячник друкував розвiдку Антона Лотоцького та Миколи Угрина-Безгрiшного «Дещо про лiтературну українську мову», а також сатиру й гумор. На сторiнках журналу давали оцiнки деяким антиукраїнським проявам, що йшли з боку як ворогiв, так i окремих своїх чинникiв, висловлювали впевненiсть, що надднiпрянськi брати, якi вже здобули собi волю, допоможуть це зробити i галичанам142. Серед авторiв тут, крiм уже названих, були Андрій Баб'юк, Василь Бобинський та iнші, iлюстрували його Осип Курилас та Михайло Гаврилко.

I, нарештi, завершує перелiк стрiлецьких гумористично-сатиричних видань «Тифусна одноднiвка», що вийшла в одному примiрнику у 1917 р. в Кошi пiд редакцiєю Юрка Каламаря. «Одноднiвку» складали тi стрiльцi, якi потрапили в iзоляцiйнi бараки, коли в Кошi спалахнула пошесть тифу. Автори видання переважно iронiзували над своїм «кварантинним» становищем143.

Окрiм перiодичних видань, виходили «Просвiтнi листки сiчових стрiльцiв» -- невеликi за обсягом книжечки кишенькового формату, тираж яких нерiдко перевищував 10 тисяч примiрникiв. Тут у популярнiй формi давали вiдповiдi на актуальнi питання часу. Це засвiдчують i назви деяких листкiв: «Вiйсько й полiтика», «За що воюємо», «Iсторiя України» тощо144. Всi вони -- як «Просвiтнi листки...» та книжки, так i перiодичнi видання -- поширювалися не лише в леґіонi УСС, а й серед якнайширших кiл українства.

Висновок

Таким є короткий огляд лiтературної творчостi та видавничої дiяльностi Українських Січових Стрільців пiд час Першої свiтової вiйни. Звичайно, що вони розвинулися не так, як цього хотiли i сподiвалися iнiцiатори та виконавцi. Важкi фронтовi умови, в яких перебувало стрiлецтво, обмеженi можливостi його дiй, нестача матерiальних засобiв i брак розумiння з боку політичних провiдників не сприяли такiй працi. Та все ж таки завдяки стрiлецькiй iнiцiативностi та наполегливостi i, особливо, завдяки активнiй дiяльностi «Пресової Кватири» вдалося створити ряд лiтературних та мистецьких творiв, видати низку часописiв i навiть кiлька книг, що мали досить глибокий вплив як у стрiлецькому середовищi, так i поза ним. Саме ця праця великою мiрою спричинила те, що леґіон УСС мав нацiональний характер, користувався значною популярнiстю та впливом i, врештi, що по ньому залишилася спадщина для майбутнiх поколiнь.

Список використаної літератури

Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст Українських Сiчових Стрiльцiв. - Фiладельфiя: Америка, 1955. - С. 78; Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. - Нью-Йорк: Червона калина, 1956. - С. 100; Думiн О. Історія Леґіону Українських Січових Стрільців. 1914-1918. // Дзвiн. - 1993. - № 2-3. - С. 140.

Граничка Л. Як я був усусусом. Як писався лiтопис проф. Боберського // Літопис Червоної Калини. - 1929. - № 3. - С. 13.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 25-26.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 3; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920... - С. 105.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 31.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 8, арк. 1, спр. 14, арк. 8-9; Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст Українських Сiчових Стрiльцiв... - С. 26.

ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 13, арк. 11; ф. 353 т, оп. 1, спр. 74, арк. 25; ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т., оп. 1, спр. 23, арк. 49.

ЦДІА України у м.Львові, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 1-2; За волю України... - С. 381-382; Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. - 1993. - № 2-3. - С. 138.

Центральний Державний архiв вищих органiв влади та управлiння (далi: ЦДАВОВУ) України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 22, арк. 40 зв.; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920 / За ред. Б.Гнаткевича. - Репринт. відтворення з вид. 1935 р. - Львiв: Слово, 1991. - С. 103.

Центральний державний історичний архів (далі: ЦДІА) України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 26; За волю України: Історичний збірник УСС. 1914-1964. / За ред. С.Рiпецького. - Нью-Йорк: Червона Калина, 1967. - С. 242.

Размещено на Allbest.ru