Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Суспільно-політичне становище в Україні в період Першої світової війни

У грудні 1914 р. був прийнятий іменний указ «Про розміри контингенту новобранців у 1915 p.», що передбачав необхідність призвати у вказаному році для армії і флоту 585 тис. осіб. Призови в діючу армію здійснювалися і в подальшому. Від України у період першої світової війни в лавах російської армії служили близько 4 млн українців [1].

В умовах воєнного часу приймалися нормативні акти, які різко обмежували проголошені в Основних державних законах Російської імперії права і свободи підданих. Так, 20 липня 1914 р. царським указом вводилося «Тимчасове положення про військову цензуру», яке передбачало заснування органів цензури як у місцевостях, що перебували в районі театру воєнних дій, так і поза ними. Мета цензури визначалася у ст. 1 Тимчасового положення так: «Військова цензура є засобом винятковим і призначена недопустити під час оголошення мобілізації до армії, а також під час війни розголошення і розповсюдження з допомогою друку, поштово-телеграфного зв'язку і промов та доповідей у публічних зборах відомостей, які могли б зашкодити військовим інтересам держави». Військова цензура встановлювалася у повному обсязі або часткова.

У районі воєнних дій право здійснювати цензуру дістали штаби головнокомандувачів арміями і військових округів, а в місцевостях, що не входили в район воєнних дій, органами військової цензури були Головна військово-цензурна комісія, місцеві військово-цензурні комісії і військові цензори. Згідно зі ст. 2 Тимчасового положення про військову цензуру їй підлягали твори тиснення, естампи, малюнки, фотографічні знімки тощо, призначені для випуску, а також поштові відправлення і телеграми, тексти і конспекти промов і доповідей, що призначалися для виступів у публічних зборах

Військові цензори здобули широкі права, а саме: не допускати до опублікування друкованої продукції; переглядати поштові відправлення і телеграми, затримувати їх; конфісковувати поштові відправлення; не допускати виступів з промовами і доповідями [2].

Як і раніше, в період, що розглядається, царський уряд спирався на дворянство, котре утримувало головні позиції як в економіці, так і в політиці, зберігаючи свої привілеї. Що стосується буржуазії, то вона була позбавлена можливості мати той обсяг політичної влади в країні, який відповідав би її економічному ста­новищу. Тому буржуазія на початку війни вимагала створення відповідального перед Державною думою уряду і деяких помірних змін у державному ладі, на свою користь, втім, таких, що не підривали засад монархічної форми правління в Російській імперії. Проте царат практично не йшов на поступки буржуазії. Прагнучи, однак, залучити великий капітал до участі у воєнній економіці, уряд почав створювати впливові організації буржуазії -- воєнно-промислові комітети (ВПК).

Царський уряд, враховуючи зростаючу економічну могутність буржуазії та її вплив, дозволив їй організацію ще деяких товариств і організацій для мобілізації ресурсів країни на «доведення війни до переможного кінця». Так 30 липня 1914 р. земства організували Всеросійську земську спілку допомоги хворим і пораненим, яка об'єднала земські установи 41 губернії Російської імперії. Вищим органом Всеросійської земської спілки був з'їзд уповноважених земств (по два уповноважені від кожної губернії). У період між з'їздами справами спілки відав Головний комітет з десяти членів на чолі з головним уповноваженим. Роль місцевих органів спілки виконували найчастіше губернські земські управи.

У період першої світової війни значні зміни відбулися у становищі робітничого класу. Скасовувалася низка статей про фабрично-заводську працю. На багатьох підприємствах вводився воєнний режим. Це призвело до того, що робочий день на підприємствах досяг 15--16 годин, робітникам заборонялося переходити з підприємства на підприємство, відмовлятися від понадурочних робіт, висувати які-небудь вимоги до адміністрації. Надзвичайно низьким був рівень охорони праці, що призводило до численних нещасних випадків на виробництві. І без того тяжке становище робітників посилювалося тим, що внаслідок наступу царату на економічні й політичні права робітників заборонялися страйки, ліквідовувалися профспілки, обмежувалася діяльність лікарняних кас. Зумовлені війною голод, інфляція, швидке зростання цін на хліб та інші продукти, а також товари першої необхідності, зростання злиднів і нестатків не обминули й робітників [7].

З весни 1915 р. розпочалося значне поширення страйкового руху у країні, в тому числі й в Україні. З жовтня 1915 р. і впродовж 1916 р. страйковий рух продовжував розвиватися, набуваючи масового політичного характеру, бо робітники виступали проти війни і царського режиму. З жовтня 1915 р. до вересня 1916 р. в Україні відбулися 228 страйків, у яких брали участь близько 204 тис. робітників. Загалом з початку війни до березня 1917 р. в Україні відбулося 370 страйків, у яких брали участь близько 300 тис. робітників.

Погіршилося і становище селян, передусім бідних і середніх. Більшість солдатів у діючій армії були із селян. Це викликало вже на початку війни широку хвилю стихійних селянських виступів. Половина губерній Російської імперії у 1914 р. була охоплена бунтами мобілізованих. Відбувалися вони і в Україні. Так, на початку війни у багатьох селах, особливо Київської, Подільської і Волинської губерній, мали місце антивоєнні виступи, насамперед мобілізованих до армії, під час яких вони громили поміщицькі маєтки, господарства заможних селян, вступали у збройні сутички з поліцією і військовими загонами. Зростання дороговизни, нестача товарів сільського вжитку, постійні реквізиції продовольства, фуражу, худоби, коней провокували виступи селян. Усього з серпня 1914 р. і до кінця 1916 р. в Україні відбулося 161 селянський виступ.

Що стосується ставлення до війни політичних партій, які виражали й представляли інтереси різних станів і соціальних груп Російської імперії, то воно було неоднозначним. Так, загальноросійські буржуазні і буржуазно-поміщицькі партії стали на шовіністичні й оборонні позиції, висунувши такі гасла, як «захист Вітчизни», «війна до переможного кінця». Соціалістичні партії вважали першу світову війну імперіалістичною. Більшовики, наприклад, виступали проти підтримки царату у війні і висунули гасло поразки його у війні, перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську. Своє ставлення до війни висловлювали й українські політичні партії, які займалися пошуком найраціональнішої орієнтації. Як відзначав В. Винниченко, це була насамперед, орієнтація на себе, на свої сили, на спасіння власними зусиллями своїх трудящих мас. До цієї української орієнтації належали переважно соціалістичні течії [8].

Оборонні позиції займали члени Української соціал-демократичної робітничої партії на чолі з С. Петлюрою і В. Винниченком. Утриматися від виступу як на підтримку війни, так і проти неї, а відстоювати нейтральну політику -- таким було рішення Ради Товариства українських поступовців.

Однак незважаючи на те, що частина українських політичних партій висловлювала підтримку Росії або відстоювала політику нейтралітету, російський уряд у період першої світової війни продовжував душити практично усі паростки національного життя українства. Так уже в перші дні війни київська адміністрація закрила газету «Рада», щомісячники «Літературно-науковий вісник», «Українську хату», щотижневик «Село». По всій Україні закривалися просвітницькі організації, видавництва, культурні товариства. Багато українських діячів було заарештовано і заслано до Сибіру. По суті Україна поверталася до найгірших часів національного гноблення. Все це радикалізувало український національний рух, по­силювало його опір царату.

2. Державний лад в період Першої світової війни

Особливі наради створювалися при відповідних міністерствах: з оборони -- при Воєнному міністерстві, з палива -- при Міністерстві торгівлі і промисловості, з перевезень -- при Міністерстві шляхів сполучення, з продовольчої справи -- при Міністерстві землеробства. Головами Особливих нарад були відповідні міністри. Організація і діяльність Особливих нарад регламентувалися прийнятими 17 серпня 1915 р. «Положеннями» про ці наради. Провідна роль серед нарад належала Особливій нараді з оборони, її голова здійснював загальне керівництво діяльністю усіх інших Особливих нарад. Згідно з законом від 17 серпня 1915 р. Голова Особливої наради з оборони наділявся правом у разі потреби призупиняти рішення усіх інших Особливих нарад, про які керівники цих нарад були зобов'язані його сповіщати [17].

До складу Особливої наради з оборони входили: голова Державної ради, голова Державної думи, дев'ять членів Державної ради і дев'ять членів Державної думи, по одному представнику від міністерств морського, фінансів, шляхів сполучення, торгівлі і промисловості, а також від Державного контролю, які призначалися міністрами за погодженням з воєнним міністром; п'ять представників від воєнного міністерства, які призначалися воєнним міністром особисто; представники Всеросійських земської і міської спілок, які обиралися по одному від кожної спілки; чотири представники Центрального воєнно-промислового комітету. У засіданнях Особливої наради з оборони могли брати участь, крім її членів, й інші особи, запрошені головою наради. Такого широкого представ­ництва, як в Особливій нараді з оборони, буржуазія не мала в жодному державному органі Російської імперії.

Ключову роль в Особливій нараді з оборони відігравав її голова, який мав право вимагати від підприємств відомостей про їхню діяльність; накладати секвестр на підприємства; усувати від служби директорів і членів правління казенних, приватних заводів і покладати їхні обов'язки на осіб, яких призначав голова. Останній мав багато й інших важливих прав щодо організації оборони Росії. У цілому ж Особлива нарада з оборони фактично залишалася дорадчим органом при воєнному міністрі, який і зосереджував у своїх руках усю виконавчу владу.

Однією з найзначніших установ Особливої наради з оборони був Комітет у справах металургійної промисловості -- найбільш буржуазний за своїм складом, методами і характером діяльності. Поряд з постійно діючими комісіями і комітетами при Особливій нараді з оборони періодично створювалися і тимчасові комісії [11].

30 серпня 1915 р. імператор Микола II ухвалив закон «Про забезпечення потреб біженців». Біженцями визнавалися особи, котрі «залишили місцевості, яким загрожує неприятель, або вже зайняті ним, або виселені за розпорядженням воєнних чи цивільних властей з району воєнних дій, а також виходці з ворожих Росії держав». Для забезпечення потреб біженців засновувалася під головуванням Міністра внутрішніх справ Особлива нарада з улаштування біженців. Ця нарада дістала статус «вищої державної установи». Вона була досить представницькою і відала такими питаннями: загальний розподіл кредитів, що надавалися на потреби біженців, піклування про всебічне упорядкування справ біженців, їх реєстрацію, переміщення їх у відповідні місцевості, повернення у місця постійної осілості і відтворення їхнього господарства; надання постраждалому від війни населенню позичкової допомоги; турбота про влаштування для біженців шкіл, курсів та інших навчальних закладів. Особлива нарада з влаштування біженців обирала і пропонувала Міністру внутрішніх справ кандидатів у голови губернських комітетів, вирішувала й деякі інші проблеми.

Війна обумовила необхідність оголошення воєнного стану на територіях Російської імперії, які входили до району воєнних дій і мали особливо важливе значення для державних і воєнних інтересів, що й було зроблено іменним указом від 20 липня 1914 р. Під дію указу підпадали й окремі місцевості України, зокрема Волинська, Подільська, Київська, Херсонська, Таврійська губернії, Золотоношський, Переяславський і Кременчуцький повіти Полтавської губернії, Остерський повіт Чернігівської губернії, Верхньодніпровський і Катеринославський повіти Катеринославської губернії. На території, на якій оголошувався воєнний стан, почали діяти «Правила про місцевості, оголошені такими, що перебувають на воєнному становищі» від 18 червня 1892 р.

На території, де вводився воєнний стан, повноваження щодо охорони державного порядку і громадського спокою переходили до воєнних властей: головнокомандувача і командувачів армій. Так, командувач армії мав право: забороняти відлучатися з місця проживання таким особам, яких за їхніми знаннями, ремеслом тощо передбачалося залучити до робіт для досягнення цілей війни; призначати загальні і приватні реквізиції; забороняти вивіз необхідних для роботи знарядь і матеріалів, а також продовольства і засобів перевезення, фуражу, дров та інших предметів, які могли б знадобитися для війни; розпоряджатися про знищення будівель і всього, що могло б ускладнювати рух або дії військ [10].

Поряд з наданням широких прав військовим властям введення воєнного стану означало розширення адміністративних повноважень місцевих губернських органів управління, передусім генерал-губернаторів (або наділених їх владою осіб), які діставали додаткові адміністративні і поліцейські права. Так, згідно зі ст. 19 Правил про місцевості, де оголошувався воєнний стан, генерал-губернатори або наділені їхньою владою особи мали право: видавати обов'язкові постанови з питань, що стосувалися громадського порядку і державної безпеки; встановлювати за порушення таких обов'язкових постанов покарання, які не могли бути суворішими за ув'язнення у тюрмі або фортеці на три місяці або за сплату грошового штрафу до трьох тисяч карбованців; забороняти будь-які збо­ри; давати розпорядження про закриття торговельних і промислових закладів на певний строк або на весь час воєнного стану, а також вживати інші аналогічні заходи, спрямовані на зміцнення безпеки держави.

Генерал-губернатори або наділені їх владою особи мали широкі судові права у місцевостях, на яких оголошувався воєнний стан. Вони могли передавати на розгляд військового суду окремі справи з обвинувачення у злочинах, передбачених кримінальним законодавством, для засудження за законами воєнного часу. Це стосувалося, зокрема, таких злочинів, як бунт проти верховної влади і державна зрада; умисний підпал або інше знищення чи псування військового спорядження та зброї і взагалі всього, що належало до засобів нападу або оборони, а також запасів продовольства і фуражу; напад на вартового чи військовий караул; деякі інші злочини, що підривали обороноздатність держави. З початком першої світової війни виникла потреба у внесенні змін у систему судових органів, а також у порядок їхньої діяльності. Ці зміни торкалися передусім військової юстиції. Так, законом від 20 липня 1914 р. була ухвалена нова редакція IV розділу Військово-судового статуту (ВСС), який тепер називався «Про суд у воєнний час». Він включав статті, що регулювали питання як судоустрою, так і судочинства у військових судах. Правила цього розділу мали застосовуватися у місцевостях, де був оголошений воєнний стан. Військово-судова влада на зазначених територіях належала полковим, етапним, корпусним, військово-окружним судам і Головному військовому суду або касаційному присутствію. Військово-судовий статут регулював питання про підсудність, дізнання, попереднє слідство, віддання до суду, порядок провадження справ у полкових, етапних, корпусних, військово-окружних судах, касаційному присутствії. Отже, судочинство у військово-польових судах здійснювалося у винятковому порядку: короткострокове слухання, відсутність захисту, корпоративність суду, неможливість оскарження. Усе це свідчить про те, що військово-польові суди фактично були органами позасудової розправи.

Військово-польовим судам були підсудні не тільки військовослужбовці, а й особи, які були при армії, й особи цивільних відомств у місцевостях, де оголошувався воєнний стан, військовополонені, жителі зайнятих російською армією областей ворожої країни [2].

В умовах зростання соціальної нестабільності і погіршення оперативної обстановки у Російській імперії Рада міністрів наприкінці жовтня 1916 р. прийняла постанову «Про посилення поліції у 50-ти губерніях Росії і про поліпшення службового і матеріального становища поліцейських чиновників». У постанові передбачалися заходи щодо вдосконалення професійної підготовки поліцейських. У ній також передбачалося створити поліцію як повітову, так і міську. У міських поселеннях чисельний склад поліцейських команд визначався «з розрахунку одного городового на чотириста жителів обох статей». Для роботи в канцеляріях повітових справників, поліцмейстерів і приставів могли залучатися «як за вільним наймом, так і з правами державної служби, нарівні з особами чоловічої статі, так і особи жіночої статі», котрі мали свідоцтва про закінчення курсу не нижче жіночих гімназій, інститутів єпархіальних училищ та інших відповідних їм навчальних закладів або які здобули звання домашньої вчительки.

3. Розвиток права в період Першої світової війни

З початком першої світової війни виникла потреба внести низку змін у чинне законодавство Російської імперії, а також прийняти нові нормативні акти. Це торкнулося практично всіх галузей російського права.

Одним з перших нормативних актів у цій галузі законодавства був указ від 24 липня 1914 р. «Про прийняття виняткових заходів до посиленої охорони в усіх місцевостях імперії порядку і громадської безпеки», згідно з яким в усіх місцевостях Російської імперії (зрозуміло, й України), що не перебували у той час на воєнному становищі, оголошувався стан надзвичайної охорони з усіма наслідками, що випливали з цього указу.

28 липня 1914 р. адміністративне законодавство поповнилося царським указом, що установив правила, якими Росія керувалася під час війни, зокрема щодо підданих держав, які воюють з Росією. Ці піддані обмежувалися у своїй дієздатності. їх могли вислати за межі Росії, а також за межі окремих її територій. В'їзд до Росії їм дозволявся тільки в особливих випадках з дозволу відповідних органів влади. Згідно з указом торговельні судна ворожих держав, що опинилися під час війни у російських портах, підлягали затриманню, а ті судна, які будувалися для цих держав як військові, конфіс-ковувалися. У ст. 4 вказаного вище указу називалися міжнародні договори і декларації про поведінку воюючих держав, яких приписувалося дотримуватися на основі взаємності, а також подібні договори про права й обов'язки нейтральних держав. Серед перелічених документів були, наприклад, підписані на Першій Конференції Миру в Гаазі у липні 1899 р. декларації, а саме: а) декларація про невикористання снарядів, єдиним призначенням яких є поширення задушливих або інших шкідливих газів; б) декларація про невикористання куль, що легко розгортаються або сплющуються у людському тілі [8].

Перша світова війна зробила фінансове питання в Росії надзвичайно гострим, бо витрати на ведення країною бойових дій неухильно зростали, а прибуткові надходження до державного бюджету різко скоротилися. У зв'язку з цим 22 серпня 1914 р. було оголошено «Височайше веління» про заборону продажу спиртних напоїв до закінчення війни. Відповідно до цього рішення уряду багато земських і міських органів самоврядування прийняли обов'язкові постанови про припинення торгівлі виноградними винами. Ці заходи значно підірвали дохідну частину бюджету, бо казенний продаж горілки вилучав у населення країни надзвичайно велику кількість грошей, даючи скарбниці величезний чистий дохід, що обчислювався сотнями мільйонів карбованців щорічно. Напередодні війни чистий дохід від казенної винної монополії становив 700 млн крб., що майже втричі перевищувало суму всіх прямих податків. Надходження до бюджету зменшилися й у зв'язку із зниженням розмірів митних зборів, скороченням зовнішньої торгівлі, збільшенням великомасштабних безоплатних військових перевезень залізницею, які зробили цей вид транспорту збитковою галуззю державного господарства країни.

Одним з основних джерел фінансування війни стало використання паперово-грошової емісії. Для забезпечення дієвості цієї акції був прийнятий закон, відповідно до якого заборонявся розмін паперових грошей на золото і розширювалося емісійне право Державного банку. Скориставшись цим правом, Державний банк випустив на початку війни кредитних білетів без золотого покриття на 1,5 млрд крб. і в такий спосіб скарбниця одержала джерело для фінансування війни. Протягом війни право емісії Державного банку безперервно розширялося і все нові й нові потоки кредитних білетів направлялися в канали грошового обігу. Внаслідок цього споживча здатність грошей знижувалася, що неминуче вело до зубожіння народу [12].

Під час першої світової війни продовжувало діяти цивільне законодавство попереднього періоду. Однак обставини воєнного часу все ж вимагали прийняття низки нових актів у галузі цивільного права. Під тиском економічних чинників уряд був змушений прийняти правові акти, які більшою чи меншою мірою стосувалися інтересів власників. Поширився такий захід, як реквізиція, тобто примусове стягнення натурою з населення в районі воєнних дій усіляких предметів для потреб війни. З серпня 1914 р. було затвер­джено «Положення про порядок здійснення реквізицій на час війни та у період мобілізації». 17 лютого 1915 р. було затверджено Положення Ради Міністрів «Про деякі особливі заходи щодо заготовлення продовольчих та фуражних запасів для потреб армії і флоту». У цьому акті встановлювалися правила реквізиції продовольчих і фуражних припасів за вказівкою командувачів військовими округами на територіях імперії, розташованих поза театром воєнних дій.

У період війни було зведено нанівець законодавче обмеження щодо тривалості робочого часу. Широко застосовувалися понадурочні роботи.

Війна вимагала постійної мобілізації робітничого населення чоловічої статі, що неминуче призвело до зростання частки жіночої і дитячої праці. Особливо важке становище склалося на підприємствах видобувної промисловості. Зменшення робочої сили тут було настільки значним, що багато рудників і шахт, зайнятих видобуванням вугілля та залізної руди, опинилися перед загрозою закриття. Тому царський уряд, піклуючись про безперебійну робот у підприємств гірничозаводської промисловості, прийняв 9 березня 1915 р. закон «Про допущення осіб жіночої статі і малолітніх, які не досягли п'ятнадцятирічного віку, до нічних і підземних робіт на кам'яновугільних копальнях Європейської Росії». У законі, крім вказівки на тимчасовий (до закінчення війни) характер цього правового акту відзначалося зокрема, що робочий день малолітніх не може перевищувати вісім, а у нічний час шість годин на добу. Для допущення жінок і малолітніх до нічних і підземних робіт вимагався медичний огляд рудничними, а де таких не було -- земськими і міськими лікарями [14].

Розвиток кримінального законодавства характеризувався посиленням кримінальної репресії, що зумовлювалося специфікою воєнного часу. Так, уже 20 червня 1914 р. в день прийняття «височайшого» маніфесту «Про оголошення воєнних дій між Росією і Німеччиною» імператор Микола II затвердив «Положення про військово-автомобільну повинність», яке завершувалося статтею, що передбачала кримінальну відповідальність за порушення припису, вказаного Положенням. Наприклад, за умисне пошкодження, знищення, приховування від посадових осіб, які завідували постачанням, «саморушних екіпажів» для збройних сил або їх запасних частин винні каралися ув'язненням у тюрмі від двох до восьми місяців.

Кримінальне законодавство використовувалося урядом для розв'язання завдань у різних сферах економічної діяльності. Заходи кримінально-правової репресії спрямовувалися проти власників підприємств, які допускали порушення під час виконання державних замовлень щодо забезпечення потреб армії і флоту. Так, 24 травня 1915 р. було прийнято Положення про встановлення кримінальної відповідальності у вигляді ув'язнення в тюрмі на строк від одного року і чотирьох місяців до двох років з позбавленням деяких прав і переваг завідувачів (власників і управляючих) підприємств, котрі виробляли предмети, необхідні для постачання армії і флоту, й ухилялися від прийняття і виконання замовлень воєнного і морського міністерств без поважних причин. А вже 26 липня 1915 р. правила про примусові замовлення і відповідальність поширювалися на завідувачів (власників і управляючих) промислових і торговельних закладаів, котрі виробляли і продавали предмети і матеріали, необхідні для санітарної та евакуаційної частини. У подальшому кримінальна відповідальність установлювалася не тільки для осіб, які ухилялися від прийняття і виконання воєнних замовлень, а й для тих, хто приховував сировину і деякі товари. Наприклад, згідно із затвердженим 7 липня 1915 р. Положенням «Про деякі заходи щодо упорядкування постачання сировини бавовняним і суконним фабрикам» винні у приховуванні запасів бавовни або шерсті каралися ув'язненням у тюрмі на строк не вище одного року і чотирьох місяців.

Список використаної літератури:

україна світова війна

1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К., 1999.

2. Брайчевський М. Вступ до історичної науки. Навч. посібник. - К., 1995.

3. Військове будівництво в Україні в ХХ столітті: історичний нарис, події, портрети. - К.,2001.

4. Городня М. Становлення української державності в роки Першої світової війни: пошук союзників // Людина і політика. - К., 2001. - № 3.

5. Грабовський С., Ставроні С., Шкляр Л. Нариси з історії України. - К., 1996.

6. Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ - ХХ ст. - К., 1996.

7. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. - Львів, 1993.

8. Історія держави і права України: Курс лекцій. - К., 1996.

9. Історія України від найдавніших часів до початку ХХ століття в запитаннях і відповідях. - К., 1998.

10. Історія України. Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів. - Донецьк, 1998.

11. Історія України: Конспект лекцій. - Дніпропетровськ, 1996.

12. Історія України: Навчальний посібник / Під ред. В.А. Смолія. - К., 1997.

13. Історія українського права (За ред. О.О. Шевченка). - К., 2001.

14. Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст. - К., 1994.

15. Панченко П.П. та ін. Історія України ХХ ст. в запитаннях і відповідях. - К., 1997.

16. Субтельний О. Україна: історія. - К., 1991 - 1993.

17. Українська державність у ХХ ст. - К., 1996.

Размещено на Allbest.ru