Внесок гетьмана І. Виговського в процес створення української держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНА МИТНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Есе

З предмету «Демократичні традиції в українському державотворенні»

на тему:

«Внесок гетьмана І. Виговського в процес створення української держави»

м. Дніпропетровськ

2011

Виговський Іван Остапович (рік народження невідомий - 27(17) березня 1664) Гетьман України (1657-1659), воєначальник і дипломат часів Національної революції 1648-1676 років.

Народився на початку ХVІІ століття на Київщині, у сім'ї православного шляхтича О. Виговського. Ймовірно, закінчив Київську братську школу, володів латинською, церковнослов'янською, російською і польською мовами. Пішов на військову службу, досяг чину ротмістра кварцяного (найманого) війська. У Жовтоводівській битві 1648 року потрапив до татарського полону, був викуплений Богданом Хмельницьким. На службі в українському козацькому війську зробив блискучу кар'єру - 1650 року став генеральним писарем Української козацької держави (фактично головою уряду). Протягом 1648-1657 років зробив великий внесок у державне будівництво, а також формування підвалин внутрішньої і зовнішньої політики. Брав активну участь практично в усіх великих битвах часів Визвольної війни, укладанні Зборівського договору 1649 року і Білоцерківського договору 1651 року з Річчю Посполитою та договору з Російською державою. Водночас виступав противником запровадження в Україні спадкового гетьманату.

У першій декаді квітня 1657 року призначений регентом (опікуном) неповнолітнього Юрія Хмельницького. 26 липня 1657 року Чигиринська старшинська рада обрала І.Виговського гетьманом на термін, поки Юрій Хмельницький не досягне повноліття. У жовтні 1657 року козацька рада в Корсуні обрала його гетьманом Війська Запорозького. Гетьман зіткнувся з опозицією з боку Запоріжжя та Полтавського полку, очолюваною М. Пушкарем та кошовим Я. Барабашем. Тим часом московський царський уряд не сприяв владнанню конфлікту, а всіляко розпалював соціально-політичну боротьбу в Українській козацькій державі, щоб послабити її та домогтися перетворення на автономну частину Московської держави.

В умовах загрози початку воєнних дій з Московською державою І. Виговський уклав Гадяцький договір 1658 року з Річчю Посполитою. Війна з Москвою розпочалась у червні 1658 року. 28 червня 1659 року І. Виговський за воєнної допомоги турецького султана Магомета ІV вщент розгромив московську армію поблизу м. Конотоп, але вповні скористатись блискучою перемогою йому не вдалося через опір та деструктивні дії частини старшини і козаків, які були невдоволені умовами Гадяцького договору. У другій декаді вересня 1659 року змушений був зректися булави на користь Ю. Хмельницького.

Восени 1663 року очолив старшинське угруповання, яке ставило за мету політично порвати з Річчю Посполитою і домогтися возз'єднання Правобережної України з Лівобережною у складі незалежної держави. За причетність до організації повстання, яке спалахнуло в лютому 1664 року на Правобережжі, І. Виговський був заарештований поляками та без суду розстріляний у ніч з 26(16) на 27(17) березня на околиці с. Вільховець (нині Звенигородського району Черкаської області)

Експансія Московської держави після Переяслава: війна 1658 - 1659 рр.

Практично одразу після Переяслава, а особливо після смерті Б. Хмельницького Москва одразу ж намагається нав`язати українському керівництву свою волю: взяти під контроль вибори гетьмана і митрополита; вводити воєвод та гарнізони в міста; істотно обмежити права і вольності Війська Запорозького. Дипломатичний тиск, зокрема ігнорування обрання І.Виговського гетьманом, підкріплювався військовим - у серпні 1657 р. в Україну терміново відправляється кн. Г. Ромодановський з військом. Лише після того, як Корсунська рада (жовтень 1657 р.) не прийняла відставку І. Виговського та одностайно підтримала політичний курс І. Виговського на захист української державності, Москва перестає ігнорувати нові українські реалії.

Не зумівши «з наскоку» нав`язати гетьманському уряду свою волю, царський престол змінює тактику і вдається до політичного шантажу: активно підтримує опозиційні українській владі сили у суперечці стосовно законності гетьманських виборів. Зайнявши позицію судді-миротворця у внутрішній усобиці, а насправді розпалюючи громадянську війну, Москва отримує додаткові важелі впливу на ситуацію в Україні.

Московський варіант врегулювання конфлікту полягав у замороженні конфлікту та збереженні в Україні сил, які зможуть у потрібний час знову дестабілізувати ситуацію і спираючись на які Москва розраховувала поступово обмежити повноваження козацької адміністрації та встановити реальний контроль над Україною.

Зрештою, гетьман погоджується на основні вимоги Москви, зокрема щодо введення в українські міста царських воєвод з військом.

Проте подальші дії російських воєвод засвідчили, що інтереси Московської держави і Війська Запорозького неможливо узгодити без принципових поступок, тому потрібно визначатись, чи капітулювати перед інтеграційними планами царського уряду, чи будь-якими засобами відстоювати незалежність. Гетьман обирає другий варіант. З середини зими 1658 р. простежується перегляд зовнішньополітичної орієнтації: підписується договір дружби з татарами, а І. Виговський починає схилятись у бік Польщі, очевидно, вбачаючи у ній «менше зло».

Російський престол з квітня 1658 р. готується до введення своїх воєвод із гарнізонами у головні українські міста та збору інформації про фінансові можливості Війська Запорозького.

Розгром гетьманом І. Виговським основних сил опозиції під Полтавою наприкінці весни 1658 р. та загибель її лідера М. Пушкаря зруйнували плани царського уряду. Москва втратила важелі впливу на гетьманський уряд, окрім того, це завадило вже підготовленому введенню воєвод з гарнізонами. Це була серйозна політична поразка Москви в Україні.

Влітку 1658 р. політичне протистояння між Московською державою і Військом Запорозьким переросло у збройний конфлікт. У червні в Україну прибувають кн. В.Шереметєв (у Київ) і кн. Г. Ромодановський (у Прилуки) з військами. Поведінка московитів на українській території як на окупованій (грабунки, вбивства прихильників гетьмана, самовільна заміна прилуцького полковника, розсилка московських залог в українські міста), присутність у полках кн. Г. Ромодановського лідерів опозиції та подвійне збільшення київського гарнізону змусили гетьманські війська до активного спротиву.

Офіційно війна була оголошена сторонами у вересні 1658 р., коли гетьманський уряд підписав Гадяцький договір про створення федеративної держави з Польщею та Литвою (див. історичну довідку), який фіксував відмову Війська Запорозького від підданства царю та видав маніфест до володарів європейських держав із поясненням причин війни з Московською державою. Царський престол 21 вересня видав грамоту із закликом усунути гетьмана І. Виговського й оголошенням про початок військових дій проти гетьманських військ. Війна 1658-1659 рр. була невід'ємною складовою як системи українсько-московських відносин другої половини XVII ст., так і тогочасного загальноєвропейського процесу. Для України вона була етапом визвольних змагань 1648-1676 рр., для Московської держави - частиною війни з Річчю Посполитою 1658-1667 рр.

Глибинні передумови цієї війни прямо стосуються складних геополітичних процесів у Європі XVII ст. Ці передумови мають декілька рівнів, які пов'язані:

Перший - з активізацією зусиль Московської держави щодо віднайдення нових кордонів і виходу до них. У Москві таким «природним» кордоном на півдні вважали Чорне море, вийти до якого було неможливо, не встановивши контролю над територією Війська Запорозького (Української держави).

Другий - із цивілізаційним протистоянням між Росією і Європою.

Третій - з претензіями Москви на роль історичної спадкоємиці Київської Русі та єдиного центру об`єднання всіх руських, всіх православних (і навіть всіх слов`янських) земель, які тоді „ожили» при дворі Олексія Михайловича.

Четвертий - з відмінностями соціально-економічних укладів в Україні та Московській державі у середині XVII ст., що було відображенням поділу тодішніх країн на пробуржуазні і профеодальні. Наявність «союзного» державного утворення з «чужим» соціально-економічним та політичним устроєм було для Московської держави неприйнятним явищем, оскільки це становило загрозу для самих основ монархії (шкідливий приклад «вольностей» та альтернативи розвитку).

Регулярні військові дії можна умовно розділити на три етапи. Перший охоплює події кінця вересня - середини грудня 1658 р. На початку цього етапу гетьманському уряду вдалося взяти під контроль низку міст на півдні Білорусії.

Події осені 1658 р. засвідчили, що жодна зі сторін не має в Україні сил, достатніх для остаточної перемоги.

Другий етап охоплював події з середини грудня 1658 р. до другої половини березня 1659 р. Використавши перемир'я для перегрупування сил, гетьманські війська у грудні 1658 р. блокують головні московські сили у Лохвиці.

Ключовими подіями третього етапу (кінець березня - початок серпня 1659 р.) були похід військ кн. Олексія Трубецького в Україну (50000-100000 чол., частіше наводиться 100000 чол.) та військові дії під Конотопом. До московського війська приєдналися деякі козаки - вороги І. Виговського - на чолі з новопризначеним московитами «гетьманом» Безпалим. Взявши в облогу м. Конотоп, кн. О. Трубецькой намагається висланням окремих експедиційних загонів (під Борзну - двічі, під Ніжин та в район міст Хорол-Голтва) поширити сферу свого впливу на Лівобережжі.

Московські війська не тільки вирізали прихильників гетьмана, а й нещадно грабували мирних жителів, що схиляло на бік І. Виговського все більше цивільного населення, козаків.

Конотопська битва (27 червня - 29 червня 1659 р.)

Ніжинський полковник Г. Гуляницький, незважаючи на погрози та умовляння зрадити гетьмана І. Виговського, з 4-тисячним загоном козаків з 21 квітня 1659 року протягом 70 днів героїчно обороняв Конотопську фортецю. Перша спроба захопити Конотоп приступом була невдалою. Укріплення були досить міцними, до того ж фортецю в багатьох місцях оточували болота, що заважало використовувати важку кавалерію та артилерію.

Князь О.Трубецькой не наважувався йти на прямий приступ, а натомість наказує обстрілювати місто з гармат та засипати рів. Проте вночі козаки використовували той ґрунт для зміцнення валів фортеці і робили нищівні вилазки. Постійні напади козаків вимусили кн. О. Трубецького перенести табір армії на 10 км від міста в урочище Таборище і, таким чином, розділити війська у таборі і навколо Конотопу.

За деякими оцінками тільки в облозі Конотопської фортеці загальні втрати московських військ становили близько 10000 чол.

Героїзм оборонців Конотопської фортеці дав гетьману І. Виговському змогу організувати велику армію, отримати допомогу від Польщі і Криму та навіть залучити найманців.

Гетьман І. Виговський вирушив на допомогу обложеному Конотопу. Для вирішального бою гетьман І. Виговський обрав болотисту місцевість, якою протікала р. Куколка, біля с. Соснівка та у районі нинішнього с. Шаповалівка. Сюди гетьман мав намір заманити московське військо від Конотопа. 27 червня (за іншими джерелами - 29) гетьман І. Виговський із загоном козаків і найманців рушив до Конотопа, вдарив у тил царського війська, викликав цим переполох, завдав значних втрат, а потім, умисно став відступати.

Побачивши нечисленність українського загону, князі Г. Ромодановський, С. Пожарський, С. Львов, залишивши меншу частину армії під Конотопом, погналися за козаками. 28 червня московська армія переправилась через р. Куколку поблизу Соснівки і вступила у бій із половиною козацького війська. Тим часом гетьман І.Виговський переправився і вдарив у тил правого крила московської армії. Потужного тилового удару завдали московському війську також ординці із засідки в урочищі Пуста Торговиця. Внаслідок усіх цих умілих маневрів московське військо опинилося в пастці та зазнало поразки. За короткий час полягло від 20 до 30 тис. добірних вояків. Потрапили до полону князі С. Пожарський, С. Львов, двоє Бутурліних, Ляпунов та інші воєначальники.

Пізно ввечері у день розгрому кн. О. Трубецькой почав відводити військо з-під Конотопа. Скориставшись цим, по ньому вдарив з міста Г. Гуляницький, захопив частину артилерії, обозу, знищив чимало вояків. Московське військо з боями відступило до Путивля. За даними вчених армія кн. О. Трубецького в боях під Соснівкою, у районі нинішнього с. Шаповалівка та під Конотопом втратила до 40 тис. чол. Втрати української армії становили 4 тис., ординців - 6 тис. Тобто, поразка московського війська була безпрецедентно нищівною.

Головні причини розгрому царських військ під Конотопом полягали у блискучій реалізації гетьманом І. Виговським стратегії концентрованого удару у поєднанні з вдалим використанням прихованого резерву та обхідного маневру.

Поразка під Конотопом та спустошливий татарський рейд у внутрішні райони Московської держави у липні - серпні 1659 р. змусили Москву змінити наступальну позицію стосовно України на оборонну. Переговори, які розпочались між царським і гетьманським урядами у липні, засвідчили, що сторони на цьому етапі вимушені вести мову про мирне врегулювання конфлікту.

Звістка про розгром під Конотопом викликала у Москві паніку. Відомий російський історик Сергій Соловйов так описує цю подію: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу і жах охопив Москву… царська Москва затремтіла за власну безпеку; з наказу царя люди всіх станів поспішили на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз у раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, у Ярославль…».

З об'єктивних причин гетьману І.Виговському не вдалося розвинути успіх. Після звільнення українськими військами Ромен, Лохвиці та декількох інших міст прийшла звістка з Криму, що козаки Івана Сірка напали на татарські поселення. Це примусило хана з ордою повертатися до Криму, а гетьман І.Виговський залишився без важливого союзника.

Протистояння в Україні невдовзі спалахнуло з новою силою. Хоч Гадяцький договір з поляками був на той час об'єктивно вигідний для України, ідея союзу з Польщею не знайшла підтримки у значної частини козацтва та народних мас. До того ж гетьман І.Виговський допускався політичних помилок, спираючись переважно на козацьку верхівку, яка постійно його зраджувала перед погрозами або обіцянками з боку Москви чи Варшави.

Конотопська битва залишалася довгий час забороненою темою в російській та особливо радянській історіографії. Протягом століть інформація про неї замовчувалася, бо правда про події під Конотопом розвінчувала багато великодержавних міфів, особливо про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією». Зроблений вченими аналіз історичних фактів, пов'язаних з Конотопською битвою, дозволяє давати оцінку цій битві як одній з найбільших та найславетніших перемог української зброї.

Акценти у темі Івана Виговського та перемоги українців під Конотопом

Конотопська битва - героїчна сторінка історії України. В умовах постійного порушення Москвою Переяславської угоди та її спроб ліквідувати суверенітет України гетьман Іван Виговський намагався зберегти українську державність та втілити в життя нове бачення місця незалежної України в Європі. Тобто, події українсько-московської війни 1658-1659 років та битва під Конотопом були продовженням боротьби, яку розпочав гетьман Б.Хмельницький.

Перед Україною у цій війні стояли передусім оборонні завдання: відстояти право належати до європейського світу; зберегти право на самостійну зовнішню і внутрішню політику; захистити свої «вольності», тобто право організовувати життя на основі традиційних для України демократичних цінностей та розвивати свою економіку на основі європейського (що склався за часів Хмельниччини) способу виробництва.

Перемога під Конотопом була й залишається славетною сторінкою цієї боротьби. Хоча складна внутрішньополітична ситуація не дала змоги гетьману І.Виговському розвинути успіх, але є підстави вважати, що Конотопська перемога затримала московську експансію і реалізацію планів царського уряду щодо фактичної ліквідації української державності ще у другій половині XVII століття.

Московська держава не дотримувалась умов Переяславської угоди 165року.

Українська сторона не порушувала Переяславської угоди. Більше того, Б. Хмельницький залишався вірним своїм зобов'язанням і не погоджувався на заклики Яна II Казиміра (травень 1654 p., квітень 1655 р.) повернутися в підданство Речі Посполитої (король обіцяв дати козакам такі самі права, що їх мала польська шляхта), хоча в останні роки життя гетьман дедалі більше переконувався, що Москва у відносинах з Україною дбає лише про власні інтереси.

Так, за договором 1654 р. Московське царство зобов'язувалася не вступати на територію України, не втручатися в її внутрішні справи. Однак у січні 1654 р. один із московських військових підрозділів чисельністю 3 тис. осіб, який прибув з посольством Бутурліна, нібито випадково просунувся до Києва і розташувався там. Воєводами у Києві посіли князі Куракін і Волконський. Відповідно до договору 1654 р., Україна мала надавати воєнну допомогу Московській державі, тому українські війська брали участь в усіх воєнних діях, які розпочинав цар, хоча невдовзі він припинив виплачувати козакам платню. Вже у 1654 р. козацькі війська разом із московською армією пішли походом проти Польщі. У 1654-1656 pp. під час спільних воєнних дій Московської держави та України проти Польщі у великі українські міста було введено царські гарнізони на чолі з воєводами.

24 жовтня 1656 р. московський цар порушив свій союзницький обов'язок щодо України, уклавши у Вільно перемир'я з Польщею. Про переговори Україну не попередили, її побажання про участь у переговорах були грубо відхилені - українських уповноважених до переговорів не допустили. Про зміст перемир'я Україну повідомили лише в грудні. Формально угода торкалася спільних воєнних дій Росії і Польщі проти Швеції і Семигорода. Але перемир'я стало можливим після того, як Польща пообіцяла царю обрати його своїм королем, а цар погодився залишити козацьку Україну у складі Речі Посполитої, що означало б руйнування української державності.

Отже, серед прикладів порушення Переяславської угоди з боку Москви можна виділити такі:

В українських містах було розташовано залоги царських військ.

24 жовтня 1656 р. московський цар, не попередивши Україну, уклав у Вільно перемир'я з Польщею.

Козакам, що спільно з царськими військами брали участь у військових діях, перестали сплачувати платню.

Іван Виговський - соратник та продовжувач справи Богдана Хмельницького.

Іван Виговський був соратником і довіреною особою гетьмана. Із 1648 року він невідлучно був при Богдані Хмельницькому, виконував найскладніші його доручення, зробив вагомий внесок у розбудову української незалежної держави. Брав активну участь у Пилявецькій битві 1648 року, Збаразькій облозі 1649 року, Зборівській битві 1649 року, Берестецькій битві 1651 року, Батозькій битві 1652 року, Жванецькій облозі 1653 року, Охматівській битві 1655 року та Львівській облозі 1655 року; укладанні Зборівського договору Криму з Польщею 1649 року (де відстоював права Війська Запорозького), Білоцерківського договору 1651 року з Річчю Посполитою, Переяславського договору 1654 року з Москвою. Із 1650 року, коли, ставши генеральним писарем Української козацької держави, він за сучасними мірками фактично виконував функції канцлера чи прем'єр-міністра - опікувався внутрішньо- та зовнішньополітичною діяльністю, активно підтримував гетьмана у всіх його починаннях.

Іван Виговський, як і Богдан Хмельницький, спочатку вірив у те, що для Української козацької держави укладання договору з московським царем принесе довгоочікуваний мир та спокій. На жаль, плани у царя та його урядовців щодо України були інші - використати українське військо у своїх інтересах та за першої можливості знищити її суверенітет. Зрозумівши це, Богдан Хмельницький намагається переорієнтувати зовнішньополітичний вектор України, знайти для молодої держави нових союзників, які б змогли гарантувати її незалежність. Після смерті великого провідника Українського народу цю справу продовжив Іван Виговський.

Після смерті Б. Хмельницького намагання уряду Олексія Михайловича скористатися із непевності становища І. Виговського та нав'язати йому обмеження гетьманських прерогатив на користь царя змушують гетьмана вдатись до перегляду відносин з Москвою.

Упродовж серпня-вересня 1657 року Україну відвідує декілька посольств царя, які намагаються змусити її уряд виконувати зобов'язання у „дещо розширеному» вигляді, зокрема: узгоджувати зовнішньополітичну діяльність з Москвою, передати українські фінанси до царської скарбниці, впорядкувати козацький реєстр тощо. Незважаючи на відсутність у Переяславському договорі положення щодо попереднього узгодження кандидатури претендента на гетьманську булаву з російським монархом, Москва вимагає впровадження в життя саме такої процедури. Поведінка царських послів в Україні свідчила про те, що російському самодержцю потрібен на чолі Війська Запорозького такий гетьман, якого, за влучним висловом самого І.Виговського, можна було, «взявши за хохол, за собою водити». Гетьман І. Виговський не міг на це погодитись та обрав шлях відкритої боротьби за збереження української державності.

У середині жовтня 1657 р. гетьман скликає генеральну раду в Корсуні. На раді він, змалювавши той тиск, який на нього чинить московське керівництво, склав із себе гетьманські повноваження, заявивши, що «в неволі він жити не хоче». Старшина повернула І.Виговському булаву, запевнивши в тому, що вона готова одностайно його підтримувати в обороні козацьких прав і вольностей. Старшину підтримали й інші учасники Генеральної ради, які склали урочисту присягу, що «за гетьмана і за вольності дотеперішні стоятимуть одностайно». Аналіз історичних фактів свідчить, що політика І. Виговського, як і політика Б.Хмельницького, були спрямовані на забезпечення у надзвичайно складних історичних умовах незалежності України. Він, як і Б. Хмельницький, шукав ті союзи, які дозволяли б Україні зберегти реальну державність. Саме на це було спрямоване його зближення з Польщею, оскільки І. Виговський цілком обґрунтовано дійшов висновку, що цей союз на той момент становив значно меншу загрозу українській державності, аніж реалізація планів московського царя щодо Війська Запорозького.

Московський цар, спрямувавши війська на території Гетьманщини, розпочав відкриту збройну експансію на українських землях.

У серпні 1658 р. на Лівобережжя вводяться царські війська на чолі з бєлгородським воєводою Г. Ромодановським, який начебто мав замирити гетьмана і опозицію. Відомий своїм самоуправством Г. Ромодановський на противагу І.Виговському самочинно проголошує гетьманом Івана Безпалого (він якнайбільше підходив на роль гетьмана, що беззаперечно виконуватиме волю Москви).

З цього часу І. Виговському більше нічого не залишалося, як пришвидшити укладення угоди з польським королем (Гадяцький договір) та зміцнювати зв'язки з Кримським ханством. При цьому гетьман І. Виговський до останнього не полишав сподівань на можливість уникнення збройного конфлікту з Москвою. Він навіть пропонував їй приєднатися до польсько-литовсько-українського об'єднання. Причому, зважаючи на прагнення царя Олексія Михайловича бути одночасно і царем московським, і королем польським, і великим князем литовським, чернігівським, київським, малоросійським, волинським, подільським «і прочая, і прочая», пропозиція українського гетьмана виглядала вповні реалістично.

Ще більш реалістичних обрисів набрали гетьманські пропозиції з кінця 1658 р., коли вірні І.Виговському війська спільно з кримськими татарами і польськими підрозділами вибили з Лівобережжя війська Г. Ромодановського. Учасники таємної наради, що пройшла у лютому 1659 р. в палатах царя, погодилися з тим, що з гетьманом І.Виговським можна було б укласти угоду на підставі положень, апробованих у Гадячі. Щоправда, вона, на переконання радників царя, мала бути двостороння, без участі поляків і литовців. Разом із тим, вочевидь, для більшої переконливості на переговорах з українським керівництвом, князю О. Трубецькому, котрий виряджався в Україну, було надано в розпорядження майже стотисячне військо. Царські війська, щойно перетнувши український кордон, почали силою зброї «агітувати» козаків за царя. Чи не найбільше проявив себе у цьому князь С. Пожарський, котрий, як свідчить літописець С.Величко, «оволодівши містом Срібне, тамтешніх жителів одних вирубав, а інших забрав у полон з усіма їхніми набутками».

Тобто, дії гетьмана І. Виговського по суті були відповіддю на інтервенцію з боку царського уряду.

Гадяцький договір (історична довідка)

Гадяцький договір - українсько-польська мирна угода, підписана гетьманом І. Виговським 16(06) вересня 1658 року неподалік міста Гадяч з урядом польського короля Яна ІІ Казимира Ваза. За умовами Гадяцького договору, який завершував десятилітню українсько-польську війну, передбачалося створення нової федерації - козацької держави (у складі трьох воєводств: Київського Чернігівського та Брацлавського) та Речі Посполитої. Козацька держава входила в об'єднання на правах федеративної її частини - Великого князівства Руського.

Державне життя у Великому князівстві облаштовувалось на зразок порядків, що діяли у Великому князівстві Литовському. Крім того, король гарантував амністію всім учасникам війни з Польщею. Військо Запорозьке отримувало підтвердження старих привілеїв та право гетьманського суду. Козацький реєстр складав 60000 осіб. Церковна унія ліквідовувалася, майно та храми повертались православній церкві. Православний київський митрополит та ще чотири православні єпископи отримували місця в сенаті Речі Посполитої. Православним міщанам гарантувалася рівність у правах з міщанами - католиками. Києво-Могилянський колегіум вперше отримував статус вищого навчального закладу та права, рівні з правами Краківської академії. Передбачалося заснування на території Речі Посполитої ще однієї православної академії, а також відкриття середніх навчальних закладів та друкарень. Гадяцький договір дозволяв повернення в Україну польських землевласників, яким, однак, заборонялося переобтяження своїх підданих.

Після підписання договору сторони намагалися скоригувати його положення кожна на свою користь. Гетьманський уряд прагнув збільшити територію, розширити свої владні повноваження. Водночас польська сторона наполягала на зменшені удвічі реєстру, звуженні гетьманських повноважень, відмові від насильницьких дій стосовно уніатів. Так, до ратифікованого сеймом Речі Посполитої тексту договору не увійшли положення про ліквідацію унії на всій території держави, повернення майна православній церкві, козацький реєстр обмежено 30000 осіб.

Дія Гадяцького договору юридично була припинена урядом Ю. Хмельницького в жовтні 1659 року, після підписання угоди з Московською державою. Втім, у подальшому положення договору не раз використовувалися урядами Ю. Хмельницького, П. Тетері, П. Дорошенка, М. Ханенка при виробленні мирних угод з Польщею.

Гадяцький договір оцінюють по-різному. Однак безсумнівним є те, що договір був яскравим прикладом пошуку українською елітою в надзвичайно складних історичних умовах шляхів для збереження реальної незалежності України та перспектив розвитку державності. Також договір свідчить про масштаби мислення І. Виговського, який шукав місце для України у спільноті європейських держав.

Література

виговський конотоп битва гадяцький договір

1. Бульвінській А.Г.З історії українського війська та військового мистецтва. Конотопська битва 1659 р. // Український Історичний журнал., Київ: Наукова думка, 1998, №4.

2. Величко Самійло. "Літопис". - К., 1991.

3. Дві Русі // За заг. Ред. Л. Івшиної. - К., 2003.

4. Довідник з історії України. За ред. І. Підкови та Р. Шуста. - К.: Генеза, 1993.

5. Конотопська битва 1659 року. Збірка наукових праць. - К., 1996.

6. Полководці Війська Запорозького. Історичні портрети. Кн.1, - К., 1998.

7. Соловьев С.М. История России с древнейших времен. - СПб, 1897. Кн. 3. Т. XI-XV. http://www.magister.msk.ru/library/history/solov/solv11p1.htm

8. Субтельний Орест. Україна. Історія. - К., 1993.

9. Україна Incognita // За заг. Ред. Л. Івшиної. - К., 2002.

10. Українське козацтво. Мала енциклопедія. - К., 2002.

11. Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр. - К., 1993.

Размещено на Allbest.ru