Шарль Андре Жозеф Марі де Голль

Размещено на http://www.allbest.ru/

голль французька республіка

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

ШАРЛЬ АНДРЕ ЖОЗЕФ MAPI ДЕ ГОЛЛЬ

Шарль Андре Жозеф Mapi Де Голль

«Я вільний француз. Я вірю в Бога i в майбутнє моєї батьківщини. Я не належу нікому. У мене є місія,одна тільки місія - продовжувати боротися за звільнення моєї батьківщини. Урочисто присягаюся, що не належу до жодної політичної сили, не підтримую жодного політика, ким би він не був - чи то центристом, чи то консерватором, чи то ліваком. У мене є лише одна мета: звільнити Францію». (з «Єгипетського щоденника», 20 квітня 1941 року).

Шарль де Голль народився 22 листопада 1890 року в місті Ліллє. Його батько викладав філософію i літературу в паризькому коледжі єзуїтів. Батьки своїх п'ятьох дітей виховували в дусі католицизму i патріотизму. Шарль з дитинства дуже любив читати, захоплювався історією та воєнною справою. Але все ж він мріяв стати письменником. Після року підготовки до Спеціальної Військової школи в Ceн-Сирі, як піхотинця. У 1912 році у званні молодшого лейтенанта закінчив Сен-Сиріз відмінною атестацією. Продовжив освіту у Вищій військовій школі в Парижі.

З початку Першої світової війни 12 серпня 1914 року лейтенант де Голль бере участь у війні у складі 5-oї армії Шарля Ланрезака, розташованій на північному - сході. 15 серпня у Дінані він отримує перше поранення, після якого повертається до війни лише у жовтні. 10 березня 1915 року ранений удруге у битві при Мениль-ле-Юрлю, а при поверненні отримує статус капітана і командира роти. У Верденській битві при селі Дуомон в 1916 році він поранений утретє. Залишаючи поле битви, він - уже посмертно - отримує шану від армії. Проте де Голль не помирає, попадає в полон до німців; його лікують у госпіталі на Майні i утримують у різних фортецях. Шарль де Голль робить 5 невдалих спроб втекти. Разом з ним в полоні був М.Н. Тухачевський, у майбутньому маршал Червоної Apмії, з яким де Голль спілкується на воєнно-теоретичні теми. У полоні він вивчає Німеччину, що в подальшому йому допомогло у воєнному командуванні. Саме тоді у 1916 році він пише свою першу книгу „Чвари у таборі ворога", де він уперше висловлює думку, що політика мусить переважати над війною.

З 1919 по 1921 рік де Голль знаходиться в Польщі, де викладає теорію тактики в колишньому училищі імператорської гвардії в Рембертові біля Варшави, а в липні - серпні 1920 року нетривалий час воює на фронті радянсько-польської війни 1919-1921 в чині майора (військами РСФСР в цьому конфлікті командує, по іронії долі, як раз Тухачевський). Відхиливши пропозицію про постійне місце у Війську Польському і повернувшись на батьківщину, він 6 квітня 1921 одружується на Івонні Вандру, а 28 грудня 1922 року у них народжується син Філіпп, названий на честь маршала Філіпа Петена. Де Голль викладає у військових училищах Сен-Сира, а у 1922 йому дозволили викладати у Вищій Військовій школі. 15 травня народжується дочка Елізабет, у 1928 році - Анна, що хворіла на синдром Дауна і померла у 1948. Внаслідок цього де Голль стає меценатом Фонду дітей з синдромом Дауна. Військовий теоретик. У 1930-і роки підполковник, а згодом полковник де Голль стає значним військовим теоретиком. Його роботи: „ За професійну армію", „На гострі шпаги", „Франція та її армія" та інші, у них пишеться про необхідність розвитку танкових військ, його роботи подібні до робіт німецького теоретика Гудеріана. На жаль, книги де Голля не зацікавили французьких головнокомандуючих.

До початку Другої світової війни де Голль мав статус полковника. 14 травня 1940 року йому доручили командування 4-м полком (5000 солдатів и 85 танків). З 1 червня він одночасно виконував обов'язки бригадного генерала, але офіційно його не встигли утвердити, і після війни він отримував пенсію від Четвертої республіки, як полковник. 6 червня прем'єр-міністр Поль Рейно назначив де Голля заступником міністра закордонних справ на період війни. На даній посаді генерал не прийняв умови перемир'я, а 15 червня, після переходу влади до Петена, емігрував до Британії.

Саме цей момент став переломним у біографії де Голля. У „Мемуарах надії" він пише:" 18 червня 1940 року, відгукуючись на заклики своєї батьківщини, позбавлений будь-якого шансу на порятунок своєї душі і честі, де Голль, один, нікому не відомий, мав взяти на себе відповідальність за Францію". У цей день ВВС передає радіозвернення де Голля „До всіх французів" (A tous les Francais) з заявою:

„Франція програла битву, але це не означає, що вона програла війну! Ми нічого не втратили, адже ця війна - світова. Прийде день, коли Франція поверне собі свободу і велич... Ось чому я звертаюсь до всіх французів об'єднатися навколо мене в ім'я дії, самопожертви і надії".

Генерал звинувачував уряд Петена у зраді і заявив, що „ з повним усвідомленням обов'язку виступає від імені Франції". З'явились й інші заклики де Голля. Так де Голль встав на чолі „Вільної Франції" - організації, покликаної чинити опір окупантам і колабораціоніському режиму Віші. Спочатку йому довелось зіткнутися з чималими труднощами. „ Спочатку я був ніким...У Франції - нікого, хто міг би за мене ручатися, і не був відомим у країні. За кордоном - ніякої довіри до мене і жодного виправдання моїй діяльності". Формування „Вільної Франції" було затяжним. Але хто знає, щоб було б, якби за нього не поручився прем'єр-міністр Британії Він стон Черчілль. Саме прагнення Черчілля створити альтернативу фашистським капітулянтам привело його до того, що він визнав де Голля „головою всіх вільних французів" (28 червня 1940 року). Великим успіхом „Вільної Франції" стало встановлення безпосередніх контактів з СРСР 22 червня 1941 року. За 1941-1942 рр. розросталась мережа партизанських організацій в окупованій Франції. З жовтня 1941, після перших масових розстрілів заручників німцями, де Голль закликає французів до загального страйку і до масових акцій непокірності.

У воєнному відношенні головна задача полягала у переведенні на сторону французьких патріотів „Французької імперії" - з значних колоніальних володінь в Африці, Індокитаї, Океанії. Після невдалої спроби захопити Декар де Голль створює в Бразавілі (Конго) Раду Оборони Імперії, маніфест про створення якої починається зі слів: „Ми, генерал де Голль, голова вільних французів, постановляємо"... У Раду входять антифашистсько настроєні воєнні губернатори французьких колоній (переважно африканських). В цей момент де Голль підкреслює національні та історичні корені свого руху. Він створює орден Визволення, головним знаком якого стає лотаринзький хрест з двома перекладинами - стародавній символ французької нації. Декрет про створення ордену нагадує королівську Францію.

Дії де Голля викликали роздратування на Заході. В уряді Рузвельта відкрито говорили про „так названих вільних французах", „блискучу отруйну пропаганду" і тих, хто заважає проводити війну. 7 листопада 1942 року американські війська висаджуються на території Алжиру та Марокко і йдуть на переговори з французькими воєнноначальниками, котрі підтримували Віши. Де Голль намагався переконати керівництво Англії та США, що співпраця з вішистами у Алжирі призведе до втрати моральної підтримки союзників у Франції. „Сполучені Штати, - говорив де Голль, - вносять у великі справи елементарні відчуття і складну політику." Суперечності між патріотичними ідеалами де Голля та рузвельтівською байдужістю до вибору союзників стали одними з найважливіших перешкод для проведення скоординованої політики у Північній Африці. Переїхавши 1943 року до Алжиру, де Голль разом з маршалом Жиро влаштовують уряд Франції у вигнанні. Відтоді рухом Опору керують з цієї африканської країни. Для Франції, зокрема, для де Голля Алжир - окрема сторінка. Генерал неодноразово пов'язував свою долю з цим задумливим краєм помаранчевих пустель і сповненого магії минулого. Військо де Голля веде активні дії у Північній Африці та Італії, а згодом бере безпосередню участь у звільненні Франції. Де Голлеві Франція завдячує тому, що відразу після війни вона не перетворилася на політичний додаток США. Рішучість і швидкість, з якими генерал встановив у Франції владу національного уряду, дали змогу уникнути задуманого американцями запровадження режиму AMGOT (AlliedMilitaryGovernmentforOccupiedTerritories- спільний військовий уряд на окупованих територіях). Висадившись 6 червня 1944 року на нормандському узбережжі, генерал наполіг, жорстко натиснувши на головнокомандувача союзного війська Ейзенхауера, на якнайшвидшому звільненні Парижа, тоді як свою армію він скерував на схід, не заходячи до столиці. Генерал з'явився у Парижі наступного ж дня після його звільнення. Він одразу ж зайняв будівлю Військового міністерства на вулиці Сен-Домінік. Таким чином він хотів засвідчити, що Республіка не припиняла свого існування, а уряд Віші був лише тимчасовим відхиленням. Після цього він вирушив до Ратуші, де виголосив історичну промову, в якій наголосив на чільній ролі французів у звільненні країни. Так він хотів показати американцям, англійцям та іншим союзникам, що не дозволить панування у Франції когось іншого, крім титульної нації.

Вже восени 1944 р. Франція вступила в новий період своєї історії. Він триватиме до кінця 1946 року, до прийняття нової конституції, й називатиметься Тимчасовим режимом. 9 вересня 1944 р. генерал Шарль де Голль сформував новий коаліційний Тимчасовий уряд, до якого увійшли учасники руху Опору. Вся повнота влади була фактично зосереджена в руках голови Тимчасового уряду генерала Ш. де Голля. Можна сказати, що з цієї дати починається відлік де Голля - першої людини в державі. У 1944 -1946 рр. - голова Тимчасового уряду Франції. З 1947 р. керував діяльністю заснованої ним політичної партії "Об'єднання французького народу" (ОФН) Дії Тимчасового уряду де Голля в 1944-1946 рр. сприяли відродженню французької держави в нових історичних умовах. Однією з першочергових проблем повоєнної Франції було питання про новий конституційний устрій Франції. Його мали вирішити Установчі збори, вибори до яких було призначено на 21 жовтня 1945 р. Одночасно в країні проходив референдум, який мав на меті визначити статус і повноваження майбутнього парламенту, а також виявити ставлення до політичної системи Третьої республіки. Референдум відкрив ідею повернення до Третьої республіки. Тимчасовий уряд прагнув поліпшити економічне становище країни. У 1944 - 1945 рр. було націоналізовано ряд вугільних шахт, заводи авіаційних компаній, автомобільної фірми "Рено", окремі значні фірми, підприємства енергетики, морський транспорт, Французький банк і чотири найбільших кредитних банки. Збільшувалась зарплата робітникам і службовцям, пенсії ветеранам війни, скасовувалися податки на зарплату малооплачуваних робітників. Колабораціоністи (особи, які співробітничали з фашистами) виганялися з державного апарату. Корінне населення колоній допускалося до адміністративних посад у себе на батьківщині; деякі його представники могли обиратися до французького парламенту. 13 листопада 1945 р. Установчі збори знову обрали генерала де Голля главою Тимчасового уряду. У грудні уряд представив на обговорення бюджет на 1946 р. Депутати-соціалісти запропонували скоротити на 20 % військові витрати. Їх підтримали комуністи. Генерал рішуче протестував, він був переконаний у нездатності коаліційного уряду справитися з труднощами економічного й міжнародного порядку, які очікували країну. 20 січня 1946 року генерал подає у відставку. Главою уряду було призначено соціаліста Ф. Гуена. До уряду увійшли сім соціалістів, шість комуністів, шість католиків. У Франції розпочався період правління трьохпалатного блоку. І майже одразу де Голль засновує чергову політичну силу «під себе» - RPF (Rassemblementdu people Francis - Об'єднання французького народу). Поштовхом до цього стало неприйняття Національними зборами задуманого ним проекту нової Конституції та очевидне ігнорування французами політичних процесів у державі. Новий рух одержує приголомшливу перемогу на парламентських виборах восени 1947 року. За задумом де Голля нова політична сила повинна була являти собою не партію, а політичний блок, до якого він закликав усіх, крім «сепаратистів» - Комуністичної партії. Ця остання стала головним суперником RPF на виборах.

Народно-Республіканський рух спільно з іншими партіями Установчих зборів розробили проект, який у вересні 1946 р. Установчі збори прийняли як новий проект конституції. Його було схвалено в результаті референдуму, що відбувся 13 жовтня. За новою конституцією парламент поділявся на дві палати - Національні збори і Раду республіки. В руках першої палати була, власно кажучи, зосереджена вся влада. Вона приймала закони і контролювала діяльність уряду. Президентові республіки, якого обрали на сім років, надавалися другорядні функції. 24 грудня 1946 р. нова конституція набрала сили.

16 січня 1947 р. відбулися вибори президента Французької республіки. Ним став правий соціаліст Вен сан Оріоль. Так розпочала своє існування Четверта республіка якій дісталася дуже складна "економічна спадщина". Першому урядові на чолі з соціалістом Полем Рамадьє були потрібні великі капіталовкладення для пожвавлення економіки. За умов їхнього дефіциту уряд Четвертої республіки провадив політику "програмування економічного розвитку", що передбачало надання кредитів, податкових пільг, державних замовлень тощо. Щодо приватного капіталу програмування мало рекомендуючий характер. Як наслідок прискорилися темпи економічного розвитку країни. 1948 р. промисловість перевершила довоєнний рівень, а в 1958 р. випуск промислової продукції зріс у 2,5 рази порівняно з довоєнним рівнем. У сільському господарстві цей рівень було досягнуто в 1950 р. Вже 1947 р. уряд схвалив перший план модернізації і реконструкції економіки, а з 1954 р. - другий. Виникли нові галузі промисловості - атомна, електронна, хімічна, нафтодобувна й нафтопереробна.

Блок партій "третьої сили" значно змінив зовнішню політику країни. У березні 1948 р. Франція виступила з ініціативою утворення Західного Союзу, до якого виявили бажання увійти Велика Британія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Вони домовилися про співробітництво в економічних, соціальних, культурних сферах і надання взаємної військової підтримки. 1948 р. Франція приєдналася до "плану Маршалла". За рахунок зовнішніх позик і кредитів за "планом Маршалла" у період із 1946 по 1958 рр. країна одержала 12 млрд дол. У червні 1949 р. Франція стала членом НАТО. У квітні 1951 р. Франція, Італія, Бельгія, Голландія, Люксембург і ФРН уклали договір про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі. Утворення цього об'єднання зміцнило міжнародні позиції Франції, сприяло налагодженню торгового, економічного, культурного співробітництва. 1957 р. у Римі було підписано угоду про перетворення Об'єднання вугілля і сталі на "Загальний ринок". Проте політична боротьба в країні не вщухала. 1952 р. Франція підписала договір про Європейську оборонну спільноту, - фактично йшлося про створення "Європейської армії". Цей договір наштовхнувся у Франції на сильну протидію політичних сил.

1953-1958 роки стали для генерала своєрідним, за його власним висловом, «випробуванням пустелею». Усамітнившись у маєтку в Коломбе-ле-Дез-Егліз, він заглиблюється у спогади й створює один з найвидатніших зразків французької мемуаристики - «Спомини про війну». Фактично це був час самопізнання, осмислення пройденого шляху, намагання осягнути майбутнє. Де Голль багато подорожує (Північна Африка, Сахара, Антильські острови, французькі території в Тихому океані) та іноді приймає відвідувачів у своєму паризькому кабінеті на вулиці Сольферіно. Наступний етап життя генерала тісно пов'язаний з Алжиром. З 1958 року він майже постійно мешкає в цій північно-африканській країні. Де Голлю спадає на думку запропонувати алжирцям новий принцип співіснування з Францією. 8 січня 1961 року відбувся референдум, на якому мешканці Алжиру повинні були визначитися - жити їм у незалежній державі чи у французькій колонії. 75% сказали «так». Утім, не все було так просто. Генералові довелося вступити в боротьбу одразу з кількома силами, які не хотіли відокремлення Алжиру: рухом алжирських французів, партієюFLN та хунтою французьких генералів. Перемовини між де Голлем та його прибічниками, з одного боку, та Жоржем Помпіду, FLN та головою Міністерства у справах Алжиру Луї Жоксом, з другого, тривали більш як рік і закінчилися славетною Евіанською угодою, за якою Франція визнавала результати референдуму, і Алжир таким чином ставав незалежною країною. Де Голль став президентом Республіки, Значною мірою посприяла цьому алжирська криза. Держава виявилася недієздатною перед обличчям можливого спалаху нової - африканської -війни. 29 травня 1958 року тодішній президент ФР Рене Коті закликав «найвидатнішого з-поміж французів» посісти найвищу в державі посаду. Де Голль згодився сформувати уряд, який був ухвалений Національними зборами. Депутати згодилися на все, навіть на конституційну реформу. Нова конституція Франції, прийнята 28 вересня 1958 р., значно звузила повноваження парламенту і значно розширила права президента. Глава держави практично одержав можливість одноосібно визначати внутрішню і зовнішню політику країни. 21 грудня 1958 р. президентом Французької республіки було обрано Шарля де Голля, прем'єр - міністром став М. Дебре (1959-1962 рр.).

Оцінюючи створення П'ятої республіки, демократичні сили Франції вважали, що це "режим особистої влади" генерала де Голля. Прихильники генерала створили нову політичну партію "Союз на захист нової республіки" (ЮНР). ЮНР провела в парламент 188 своїх представників, домігшись перемоги над іншими партіями. Головною проблемою П'ятої республіки залишалася проблема Алжиру. Де Голль бачив своє завдання у відновленні величі Франції. Вона уявлялася йому могутньою державою, яка провадить незалежну політику. Колоніалізм був перешкодою на шляху до вирішення цього завдання. 1960 р. де Голль надав незалежність 14 африканським колоніям. З Алжиром було складніше, але генерал діяв рішуче і пішов на конфронтацію з ультраколоністами, хоча вони й сприяли його приходові до влади. Ультра створили "Організацію таємної армії" (ОАС) і розпочали відкритий терор проти прихильників незалежності Алжиру; декілька замахів було організовано і на де Голля. Але президент спирався на підтримку більшості французів. 1962 р. було підписано угоду з Тимчасовим урядом Алжиру. Франція надала Алжиру незалежність і попрощалась із колоніальною імперією. Режим П'ятої республіки вирізнявся посиленням втручання держави в сферу економіки і соціальних відносин. За допомогою державних законів, субсидій та інших пільг швидкими темпами розвивалися нові галузі, пов'язані з науково-технічним прогресом, - атомна і ракетна, виробництво ЕОМ, радіоелектроніка. Було здійснено докорінну реконструкцію металообробної, хімічної, авіаційної промисловості. Зросло виробництво товарів масового споживання (автомобілів, холодильників, телевізорів). Посилювалися заходи до стабілізації фінансової системи. Було проведено девальвацію франка, внаслідок чого курс іноземних валют відносно французької зріс на 17,55%, випущено акції внутрішньої позики. У 60-ті роки практично зник зовнішньоторговельний дефіцит. Результатом «голлізму» як економічної політики стало те, що з нульової позначки у 1958 р. (рік обрання де Голля Президентом) золотий запас Франції зріс до 4,5 млрд. $ у 1965. Країна не тільки повністю розрахувалася зі своїми зовнішніми боргами, а й перетворилась на кредитора, який займав на той час третє місце в світі за експортом капіталу. Завдяки жорсткій фінансовій стабілізації «твердий» франк став однією з конвертованих світових валют. У ці роки за середньорічним економічним зростанням - 5,5% - Франція поступалася лише Японії. Обсяг промислового виробництва зріс майже на 60%, обсяг експорту - на 88%. Значно підвищився рівень життя населення, його накопичення стали чи не основним джерелом внутрішніх інвестицій, Рівень безробіття був низьким, як ніколи. Вдвічі зросла кількість представників науки і культури. Стосовно економічної політики де Голля, то «ліві» нерідко трактують «голлізм» в економіці переважно як максимальне наближення до радянської командно-адміністративної моделі, тобто як масову націоналізацію та застосування планового начала. Насправді «націоналізація» у формі знаменитого «дирижизму» - це зовсім не радянський директивний етатизм, тобто одержавлення, а реальне підпорядкування продуктивних сил загальнонаціональним інтересам. Де Голль розумів, що структура національної економіки, попри універсальні механізми, -унікальна. Оптимальні для даної території, демографічної структури населення, його менталітету, рівня кваліфікації робочої сили міжгалузеві пропорції, питома вага державного і приватного секторів, імпортно-експортна модель, податкова й фінансова системи мають формуватися цілеспрямовано. Тому приватизацію у Франції проводили саме з метою покращення менеджменту, а стратегічним інвестором і співвласником часто виступала сама держава. Зокрема, значні державні бюджетні асигнування спрямовувались на розвиток найбільш перспективних наукомістких галузей виробництва. Була проведена широкомасштабна реформа сільського господарства, вирішене вкрай актуальне і для України завдання підвищення рентабельності і товарності цієї стратегічної галузі. Завдяки зусиллям де Голля за рахунок зняття торговельних бар'єрів вдалося різко збільшити обсяги експорту сільськогосподарської продукції. Чудово усвідомлюючи неухильність наростання процесів економічної глобалізації, Президент Франції як головний критерій ефективності діяльності підприємства розглядав його конкурентоспроможність на зовнішніх ринках. Тому в момент технологічної реконструкції та оновлення, коли підприємство ще не може «на рівних» змагатися з іноземними ТНК, лише «набирає висоту», воно одержувало максимальну підтримку держави. А після завершення структурної перебудови та якісного покращення систем технологічного й управлінського забезпечення «Верховний комісаріат плану, модернізації та оснащення» поступово перейшов до суто стратегічного планування економічного й соціального розвитку. Держава «відпускала у вільне плавання» свою власність шляхом продажу контрольних пакетів акцій - переважно вже існуючій раді директорів, тим самим здійснюючи приватизацію не як денаціоналізацію, а як максимальне підпорядкування приватного бізнесу загальнонаціональним інтересам. У 1968-му загинула післявоєнна Франція, народилася нова - Франція Фуко, Дельоза, Деньов, Помпіду та багатьох інших. Усі керманичі сучасної Франції, актори, режисери, композитори, письменники, правозахисники - вихідці з 1968-го. І дозволив його, не придушив Шарль де Голль. Разом із затвердженням нової Конституції та наданням незалежності Алжиру - це його найбільша заслуга. А головне - за десятиліття президентства де Голля чисельність французів збільшилось з 45 до 50 мільйонів! А це, погодьтесь, врешті-решт, найбільш досконалий показник ефективності економічних реформ. У зовнішній політиці де Голль мав на меті три основних завдання: відродити велич Франції, зміцнити її незалежність і самостійність, послабити вплив СІЛА в Європі. Негативно ставлячись до комуністичного режиму, він пішов на зближення із СРСР, щоб створити противагу США. 1966 р. президент заявив про вихід Франції з військової організації НАТО при збереженні участі в політичних структурах Північно-Атлантичного блоку. Де Голль приділяв першорядну увагу модернізації збройних сил, їхньому оснащенню сучасною зброєю. Франція створила атомну бомбу, атомні підводні човни, балістичні ракети. Президент заперечував проти перетворення ЄЕС на національну організацію й наполягав на створенні "Європи батьківщин", виступав проти прийняття до ЄЕС Великої Британії, вважаючи її провідником впливу США в Європі. Здійснюючи курс на зближення з ФРН, він залишався принциповим і послідовним противником неофашистських і реваншистських тенденцій. Всі ці серйозні здобутки стали можливими завдяки тому, що, на відміну від постійного повторення заяложених тез типу «маємо те, що маємо» або «політика - це брудна справа», Шарль де Голль жив і діяв за принципом: «політика - справа честі», а інколи й «мистецтво неможливого». Невдала спроба перебудови Сенату призвела до відставки генерала 28 квітня 1969 року. Він знов усамітнюється у своєму маєтку і продовжує писати мемуари. Через півтора року він помер. Це був останній подих старої Франції. «Почуваюсь я досить непогано», запевнив він журналістів на прес-конференції 1965 року. «Та будьте впевнені: колись я таки помру!» Шарль де Голль помер 9 листопада 1970 р. Що ж до комуністичної партії Франції, то де Голль був переконаний, що вона є недостатньо «національною і французькою», і називав лівих «сепаратистами», «іноземною партією», «агентами Рад».

Після відставки та смерті де Голля всесвітня непопулярність залишилась в минулому, його визнають перш за все як значну історичну постать, національного лідера, такого як Наполеон І. Хоча більшість французів згадують його як генерала де Голля. Неприязнь до цієї постаті виникає хіба що у лівих. Партія „Об'єднаних на підтримку республіки", створена де Голлем, після низки реорганізацій залишається впливовою силою у Франції. Ця партія зараз називається „Союз за президентську більшість", або „Союз за народний рух" (ІМР), яку зараз представляє нинішній президент Франції Ніколя Саркозі. Шарль де Голль - людина, яка уособлювала стару колоніальну систему, свого часу дала свободу найбільшій колонії; людина, яка починала блискучу кар'єру у відомстві зрадника Петена, згодом викреслила зі сторінок історії режим Віши та провела блискучі демократичні перетворення; людина, яка зробила все, аби на чолі Франції не стали союзники, власною рукою ввела Париж до клубу ЄС і поклала початок грошовій реформі, яка тридцять років потому призведе до остаточного зникнення франка і появи євро. Де Голль став своєрідним живим містком між старою і новою Францією. «Держава, гідна величі Франції, не має друзів», «союзники - це іноземці, завтра вони можуть стати ворогами», «війна - проти наших ворогів. Мир - проти наших друзів». Він дозволяв собі не тільки говорити про велич Франції, але й відстоювати її навіть тоді, коли країна була окупована, а сам де Голль знаходився у вигнанні. Генерал застерігає від того, щоб Франція і весь Старий Світ не перетворилися на сателіта чи то СРСР, чи то Нового Світу. Де Голль робив все для того, щоб створити «незалежну європейську Європу» національно суверенних країн та загальноєвропейські збройні сили.

Размещено на Allbest.ru