Історія тероризму в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Причини розгортання та форми терористичної боротьби в Україні на початку ХХ ст

2. Терористична діяльність партії соціалістів - революціонерів

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність дослідження історії терористичної практики політичних партій початку ХХ століття визначається процесом побудови правової держави та її основних елементів, зокрема таких як ідеологічний плюралізм та багатопартійна система. Динамізм соціальних, політичних та економічних процесів в Україні сприяв розвитку, і створенню та зміцненню партійної системи в країні. З появою багатопартійної системи Україна отримала суттєві зміни в процес демократизації суспільства. Політичні партії стають основними носіями демократичних та цінностей. На даний момент роль політичних партій у розвитку суспільства не викликає сумніву.

Досліджуючи проблему терору і тероризму в Україні, беру до уваги тільки ті українські землі, які входили до складу Російської імперії. Українські землі у складі Австрійської імперії ( Австро - угорщини ) практично не знали державного терору і тероризму.

Історія терору і тероризму в Україні багатопланова. Але вона чітко поділяється на періоди. «Довге» ХІХ ст. - це в українській історії головним чином століття тероризму, «коротке» ХХ ст.. - століття терору. Історичні реалії ХХІ ст., якщо вести відлік подіям від 1991 р., свідчать про те, що ми знову потрапляємо в добу тероризму.

Причини такої закономірності лежать на поверхні. Самодержавна Росія, у складі якої перебувала основна частина територій України , не користувалася методами залякування своїх підданих. Щоб прищепити повагу до законів, їй досить було традиційних структур - адміністративних, судових, релігійних, освітніх тощо. Державна влада до 1917 р., як правило, не втручалася в повсякденне життя населення. Вона не ставила перед собою завдань змінити суспільство.

Важливість теми визначається недостатнім дослідженням історії терористичного підпілля. У час, коли Україна позиціонує себе як демократичну, правову державу, дослідження політичного терору може стати важливим елементом у боротьбі із новою світовою загрозою - всесвітнім тероризмом.

Сучасне зростання популярності ідей анархізму тісно пов'язано із зростанням світової кризи, яка по новому поставила проблему державної влади. Антиурядові маніфестації студентів, робочих, членів профспілок стали символом перехідної епохи. У сучасній Україні анархічні погляди проявляються частіше не в політичній сфері, а в соціальній. Особливо це проявляється у виступах за підтримку екологічної чистоти та підтримку рівноваги суспільства та природи.

Розпад СРСР і припинення у зв'язку з цим «холодної війни» ознаменували входження людства у новий етап розвитку світової цивілізації. Однак чекати зримих ознак відмінності ХХІ ст.. від попереднього довелося досить довго. Після 1991 р. цілих 10 літ не відбувалося подій, що свідчили б про нові якості століття, в яке увійшло людство.

Особливих змін не сталося і тоді, коли відбувся календарний перехід від 2000 до 2001 року. Лише 11 вересня 2001 р., коли трапилася та подія, що висвітлила несхожість двох століть, усі зрозуміли її переконливість без будь - яких дискусій.

Зруйнування нью-йоркських близнюків має перш за все символічне знакове значення. Воно окреслило той головний вектор світового розвитку, який потужно формується після 1991 р. і який, на мою думку, пов'язаний з тероризмом.

Початок ХХІ століття показав, що проблема тероризму не збирається зникати як суспільний феномен. Вступивши у нову фазу існування, та набувши всесвітнього масштабу, ця проблема як ніколи потребує детального вивчання.

У роботі свідомо полишені осторонь партії Західної України, оскільки їх утворення, умови діяльності докорінно відрізнялися. Вони становлять той своєрідний феномен, що потребує окремого вивчення.

Предмет

Хронологічні рамки роботи визначаються особливостями 1900-1907 рр., як періоду надзвичайно бурхливого політичного розвитку Наддніпрянської України. Це досить своєрідний етап українського національного руху з притаманним йому визріванням й остаточним окресленням структур українських політичних партій, обріїв їх ідеологічної орієнтації. У цей час відбувалося організаційне формування провідних українських партій, на програмному рівні завершилося визначення їхніх національних домагань, яскраво проявилася як теоретично-програмна, так і практична діяльність, яка охоплювала різні форми і методи пропаганди та відстоювання завдань у галузі національно-державного будівництва.

При визначенні хронологічних меж дослідження враховувалось і те, що після 1907 р., більшість політичних партій України внаслідок посилення реакції, по суті, згорнула свою роботу або зійшла з політичної арени. Верхня ж межа позначається 1900 р., коли виникла перша українська політична партія.

Історіографія проблеми даної теми.

Конкретно-історичні реалії існування радянської України в складі СРСР не сприяли неупередженому, об'єктивному вивченню українських національних політичних сил, насамперед, соціалістичних партій. Покликана виправдовувати існування «комуністичного» тоталітарного режиму, заідеологізована історична наука була схильна до замовчування або фальсифікації діяльності національного партійно-політичного руху, до кваліфікації його лише як прояву українського буржуазного націоналізму та контрреволюції. Можливості для об'єктивного осягнення історії УПСР з'явилися лише після переходу України від тоталітаризму до демократії. Але ці можливості ще далеко не використані. Багато наукових робіт із цієї проблеми відзначаються у значній мірі, з одного боку, суб'єктивністю, однобокістю, тенденційністю, емоційним навантаженням, спрощеністю та поверховістю в оцінках, що, у свою чергу, є ознакою їх недостатньої науковості. А з іншого - фрагментарністю, відсутністю цілісного та контекстного осмислення, не говорячи вже про історико-порівняльний аналіз діяльності УПСР в Україні.

Історіографія політичних партій в Росії і власне Бессарабії можна розділити на: Російська історіографія, радянсько-марксистська історіографія, марксистсько-молдавська радянська історіографія, міжвоєнна Румунська історіографія та сучасна молдавська історіографія.

Російська історіографія включає мемуари керівників та ідеологів з основних політичних партій Росії, зокрема соціал-демократів: Г. Плеханов, П. Аксельрод, В. І. Ленін, Ю. Мартов, Л. Троцький, В. Акімов-Махновець, А. Потресов і т.д. Які після 1903 року розділились на більшовиків і меншовиків продовжуючи ідеологічну та політичну полеміку на сторінках партійної преси і в роботах із синтезу, особливо щодо питань, пов'язаних з оцінкою результатів II з'їзду РСДРП.

Щодо об'єктивного аналізу діяльності політичних партій і рухів імперського національного масштабу був зроблений в основному в дореволюційній роботі: "Громадський рух в Росії на початку XX століття" в чотирьох томах за редакцією меншовиків Ю Мартова і А. Потресова, і "Форми національного руху в сучасних державах» за редакцією бундиста В. Медема. Варто відзначити що навіть у цих виданнях, намагаючись провести об'єктивний підхід до створення політичних партій, проявляється марка ідеологічної боротьби. Наукова цінність згаданих досліджень визначається їх джерельною достовірністю.

Радянсько-марксистська історіографія. 20-ті роки ХХ століття проявились плюралізмом думок, які по суті не що інше як тактика щоб приховати істинні наміри керівництва Радянського Союзу. Історію інших партій крім більшовицької було погано досліджено, а опубліковані в цей період роботи носили змінний характер. Зусилля були зосереджені на партії есерів і частини анархістів, викликані необхідністю підготувати ідеологічну підоснову, що мала розглядатись в 1922 році.

Поява робіт Сталіна "Підручник історії КП (б) на всій території Союзу" у 1937 році і "Короткого курсу історії КП (б) на всій території Союзу" в 1938 році дали початок сталінського трактування історії політичних партій, спрямованість якої висловила тезу про те, що єдина партія яка заслуговує на ретельне вивчення її історії це більшовицька, в той час як історія інших партій не є необхідною.

З середини 30-х до середини 50-хроків історія не більшовицьких партій залишилася практично поза увагою дослідників. У ході подальших періодів дослідження присвячуються проблематиці політичних партій включених у роботах із синтезу більшіх назв і груп партій.

Роботи опубліковані в 60-х - 70-х роках являють собою свободу сталінської ідеології, незважаючи на короткий період хрущовської «відлиги» і десталінізації більшість істориків зберегли свій статус «солдатів ідеологічного фронту». Історіографія політичних партій продовжує залишатися досить політизованою. Монографії присвячені політичним партіям носили такі назви як: «Боротьба ленінської партії проти…» «Боротьба Комуністичної партії з ...», «Банкрутство партії ...» і т.д.. Тільки в 1963 році було опубліковано перше монографічне дослідження про лівих есерів написане К. Гусєвим, а в 1966 перша історіографічна стаття Л. Спіріна. 60 - 70-ті роки були відзначені кількома публікаціями у галузі історії політичних партій історіографічного характеру.

Велика увага вчених приділяється багатопартійній системі і партіям есерів та лівих есерів 1917 року. В 80-х роках були надруковані роботи із синтезу партій що представляли інтереси великих землевласників і буржуазії. Також в цей період були надруковані статті колективу авторів у складі: О. П. Волобуєва, М. Леонова, А. Уткіна, В. Шелохаєва. Особливістю зазначених робіт було дослідження класової сутності партій та їх лідерів, починаючи з Ради Союзу Дворянства та Організації Об'єднаного Російського народу і закінчуючи Конституційно-Демократичною партією класифіковані як буржуазні партії. Ще однією особливістю згаданих досліджень сприяла дотриманню історіографічних правил в роботах Л. Спіріна і в статтях К. Гусєва, в яких автори розглядали перераховані питання про соціальний склад «буржуазних партій» їх програми варіанти політики по зміцненню процесу консолідації ліберальної буржуазії тощо.

Кількісна та якісна оцінка партій дозволила визначити ступінь їх присутності і впливу на місцевий політичний баланс сил в різних регіонах соціальної структури партій. Ці автори досягли успіху в своїх дослідженнях відповівши на запитання відносно шансів кадетів реалізуватися в буржуазно-демократичній революції. Вони показали цілий ряд важливих методологічних питань вивчення складної історії політичних партій і зокрема: класової сутності політичних партій, їх соціальний склад і кількість і їх вплив на всій території країни, розвиток ідеології та політичної доктрини, аргументи теоретичних програм. Також були проаналізовані в комплексі питання стратегії і тактики партій, їх засоби і форми діяльності що здійснювали пропаганду серед населення. Ми спробували виділити причини ефективності чи неефективності цих заходів, відносини між партіями, а також фактори які визначали ці відносини. На думку В. Шелохаєва гарні успіхи досягнуті вдослідженні неонародництва були реалізовані К. Гусєвим і В. Гіньовим, а аналіз сільськогосподарських програм есерів дозволив В.Шелохаєву,О.Волобуєву, В. Мілеру стверджувати що есери боролися за приведення до влади в Росії ліберальну буржуазію, тим самим затвердити свою роль парламентської опозиції.

Обсяг і структура роботи зумовлені змістом, метою та дослідницькими завданнями. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які включають сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

Хронологічні і географічні рамки дослідження. Хронологічні рамки дослідження включають в себе кінець XIX - початок ХХ століття, у тому числі революція - 1905-1907 рр. Встановлення хронологічної межі дослідження є відносним, тому що, об'єктивно, це необхідно, аби вивчити процес формування та засвоєння політичних партій і організацій, а також їх наслідки у соціально-політичному житті Російської Імперії.

Географічні рамки дослідження включають в себе територію України, яка входила усклад Російської імперії. Слід зазначити, однак, що логіка наукового дослідження часто диктує необхідність подолання, в деякій мірі, хронологічних і географічних кордонів. Генезис та формування політичних партій в Україні були прямими наслідками створення політичних партій в Росії.

Структура роботи включає в себе: вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел та літератури.

У вступі подається актуальність теми, визначається об'кєт та предмет дослідження, хронологічні та географічні рамки, формулюються історіографія даної теми.

В першому розділі розглядається причини розгортання та форми терористичної боротьби в Україні на початку ХХ ст., в другому розділі -діяльність революційної партії України, в третьому розділі -партії та організації анархічного спрямування початку ХХ ст.

терористичний соціаліст революціонер анархістський

1. Причини розгортання та форми терористичної боротьби в Україні на початку ХХ ст

Дослідники українських політичних рухів однозначно стверджують, що національне політичне життя перебувало під впливом російської політичної думки. Д. Дорошенко, зокрема, зазначав, що представники української інтелігенції кінця 1890 х р. «хоч і належали до нового покоління ..., уже захопленого певним національним підйомом, ... все ж були виховані в дусі загальноросійських радикальних і соціалістичних ідей та поглядів, що з непереможною силою впливали на найсвідоміших і найактивніших українців». Історіограф української революції пояснював це також задавленістю не лише національно політичного, але й культур нього життя, коли російська стихія захоплювала будь які прояви української самобутності.

Забороною українського національного розвитку пояснював Д. Дорошенко й зневіру радикально настроєної молоді 90 х р. до легальної «культурницької» діяльності і негативне її ставлення «до всякого іншого розв'язання проблеми українського відродження, як тільки в формах революційного руху».

Схожу точку зору висловив І. Мазепа, даючи характеристику РУП: «Піонери українського національно політичного відродження, починаючи від Кирило-Мефодіївським братчиків, потім Драгоманова і кінчаючи тепер проповідниками РУП, наслідком майже 200 літнього перебування України в межах «єдиної Росії», не могли уникнути впливу російських політичних ідеологій».

Теоретик і лідер українського соціал-революціоналізму М. Ковалевський аналізував вплив російського соціалізму: «Ідеологія російського революційного соціалізму була безумовно динамічною і могла притягати до себе відданих революційній справі. У цій ідеології було багато неясних пунктів і недомовлень. Переважала загальна ідея чинної боротьби за визволення, в той час соціал-демократи, відповідно до теорії Маркса, твердили, що революція не може бути викликана штучними зусиллями ідеалістично настроєних одиниць, а повинна перейти як логічний наслідок економічного розвитку. Тому вони заперечували, що людська особа може відіграти якусь роль в історії. Події російської революції в 1917 р. і роль Леніна в цих історичних подіях не підтвердили цієї теорії марксистів. Натомість соціал_революціонери і їх ідеологи підносили, власне, роллю індивідуальності в історії і відкликалися не так до мас, як до одиниць, готових віддати своє життя за революційну ідею. Це наставляння російських соціал - революціонерів і було причиною безперечного впливу російського революційного соціалізму на представників окремих народів російської імперії».

Терористична діяльність партії соціалістів - революціонерів

Останні 15 років ХІХ ст.. Російська імперія прожила без гучних терористичних актів. Після вбивства народниками Олександра ІІІ, який фактично розгромив «Народну волю», тероризм втратив у суспільстві ореол дієвого героїзму і вже не сприймався як можливість для революціонерів вписати свої імена в історію тираноборства, стати для наступних поколінь прикладом боротьби із самодержавством та пошуку шляхів побудови справедливого суспільства.

Однак існували численні революційні гуртки з різними назвами, людьми, які до них входили, та діаметрально протилежними програмами. Зрештою, усі вони боролися проти царизму, прагнули виплеснути свої емоції на владу, усталені порядки й закони. Шукаючи та обираючи свої шляхи для досягнення накреслених цілей, нове покоління враховувало досвід попередників, пристосовуючи його до нових умов. Найбільш яскравим для борців із самодержавством у цьому плані були народники. Їхніми прямими послідовниками стали соціалісти - революціонери. В умовах пожвавлення суспільно - політичного життя наприкінці ХІХ ст.. у 1897 р. на з'їзді у Воронежі київської, полтавської, харківської, петербурзької та воронезької нелегальних народницьких груп виникли Південна партія есерів, а також Південна група соціалістів - революціонерів. У 1899 колишній студент Київського університету Г.Гершуні заснував у Мінську «Робітничу партію політичного визволення Росії», яка мала групи у Петербурзі, Катеринославі, Житомирі, Бердичеві та низці міст Білорусії. Ці організації разом з «Аграрно-Соціалістичною лігою» об'єдналися наприкінці 1901 р. у Всеросійську партію соціалістів - революціонерів. [11.72 -73.]

У відповідь на зусилля спрямовані на збереження самодержавства народницькі інтелектуали переходять від теоретичних дискусій і пропаганди до терористичної діяльності. Наступники народників революціонерів проголосили себе соціалістами-революціонерами приймаючи і розвиваючи політичну програму своїх попередників.

Українське політичне життя у перше десятиріччя ХХ ст. перебувало під значним впливом російської революційної думки. Наявність російських течій у політичному русі України пояснюється не лише напливом на її територію великої кількості російських культурних сил і не лише русифікацією частини української інтелігенції, але й переходом багатьох свідомих українських політичних діячів у російські партії з метою ліквідації самодержавства.

Вони сподівалися, що встановлення демократичних свобод у Росії автоматично приведе до національного відродження українського народу. Н. Полонська Василенко пояснювала: «Зневірившись у можливостях чогось досягти легальною культурницькою працею ... сподіваючись, що політична свобода в Росії принесе волю й українському народові, вони йшли в російську революційну партію». Потребу вступати в російські партії можна пояснити ще й тим, що «українська національна течія в загальному громадському житті пливла дуже маленьким, ледве помітним, струмочком».[5.102]

Представники революційних партій збиралися в школах, приватних будинках, кожного разу змінюючи місця зборів. Які соціал-демократи соціал-революціонери мали зброю яку тримали в себе деякі офіцери що приєдналися до революційної діяльності. Есери були задоволені своєю популярністю в солдатському середовищі 2 / 3 з яких були селянами за походженням. Ремісники з міст та селищ були також соціальною базою партії. Есери кожного разу коли їм випадала можливість намагались продемонструвати, використовуючи для цього соціалістичні гасла, що їхні цілі та інтереси збігаються з інтересами народу.

11 квітня «Союз моряків партії соціалістів-революціонерів» поширив в одеському перту відозву «Матросам від матросів». У ній формулювалися вимоги, які пропонувалися підтримати страйкарям, а також містився заклик вести боротьбу за політичні свободи - свободу зборів, спілок і робітничих кас, а врешті-решт і за повалення самодержавства. Так, у відозві підкреслювалося: «Твердо пам'ятайте, що повставши проти капіталістів, ви разом з тим повстали проти царя та його уряду» . Звичайно, каральні органи царизму непокоїло розповсюдження подібних відозв на суднах комерційного флоту. «Серед матросів,- стурбовано повідомляло в ті дні одеське охоронне відділення,- агітація не вщухає» .[10. 283]

Були есерівські групи і у селах Бортнянського повіту -- Шаповалівці (М. Ященко, О. Савченко-Більський, Я. Бондаренко та ін.), Великій Загорівці (В. Гаркавий, О. Іванченко, Д. Оліфер та ін.), Івангороді (С. Горбик, П. Лях, Є Турчин та ін.). Починають з'являтися гуртки есерівського спрямування і у війську. Їх засновником був М. Шаповал, який служив у війську. Навесні 1904 р. він отримав значну частину літератури, насамперед видань РУП, і розповсюджував їх разом з гуртком «соціалістів - революціонерів» у військових таборах під Чугуєвом. Після розкриття гурток припинив своє існування, а літературу члени гуртка змушені були закопати. [5.106]

Соціальна база Української соціал-демократичної Спілки, яка вийшла з РУП, значною мірою залежала від її орієнтації на соціал-демократів Росії. “Спілка” вважала, що українська інтелігенція, яка зосередилась в РУП, тримається виключно на дрібнобуржуазному українському селянстві, бо це єдиний прошарок населення, який залишився українським. Український пролетаріат, твердили вони, вже русифікований і стоїть ближче до російських соціал-демократів, тому “Спілка” бачить своє завдання в очолювані цього дійсно пролетарського прошарку, бо ідеологія РУП не мала в собі пролетарської ідеї [12, 12].

“Спілка” розпочала роботу серед українського пролетаріату й одразу ж зіткнулася з РСДРП та Бундом, з якими мала тісні стосунки. Чисельність “Спілки” швидко зростає, і скоро вона стала однією з найчисельніших партій в Україні.

За статутом “Українська соціал-демократична Спілка” складалася з громад, які по тих місцях, де нема комітетів партії, являються незалежними, по місцях же, де такі існують, входять в склад місцевої партійної організації як її складова частина, автономна щодо питань своєї внутрішньої організації, пропаганди і агітації.

Досить слабку підтримку мали партії, утворені після розпаду УДРП. Наприклад, в Одесі УРП не мала успіху. Стара Одеська громада розкололася на стару громаду (керівник Комар) та молоду (керівник Шелухін). Але обидві трималися УДП. До інших провінціальних українських громад, особливо Катеринославської, радикали внесли розкол і тим звели до нуля роботу цих громад. У Києві робота УДП майже завмерла, але й УРП не провадила ніякої політичної діяльності, крім культурницької. Молодь йшла до УСДРП і публічно ганьбила лідера УРП Грінченка. Останній викликав на суд честі представників молоді. Обвинувачем виступив молодий Д. Антонович . Суд ще більше поглибив антагонізм між соціалістами та радикалами. А тим часом в Україні набули популярності кадети, навколо яких згуртувалась уся поступова інтелігенція.

Коли більшість Революційної Української Партії пішла шляхом марксизму, тоді революційно-соціалістичні елементи вийшли з партії. Частина з них тоді подалася до російських есерів, а частина залишилася поза партією, взялася до організаційної праці в провінції, утворюючи українські гуртки соціал-революціонерів.

Спершу ці гуртки виявляли себе не дуже виразно. Лише деякі з них брали активну участь в організації аграрних рухів (Полтавщина, Харківщина, зокрема група у Золотоноші).

З 1904 р. починається виникнення українських соціал-революційних гуртків по селах. До революційної роботи залучаються селяни, що складали основну рушійну силу у світогляді есерів. У Харкові діяла соціал-революційна українська організація робітників (робітничий гурток) під назвою “Харківська вільна громада української революційної партії”. Гурток займався розповсюдженням нелегальної літератури серед робітників. Головою гуртка в 1904 р. був Іван Мішин, що фактично організував роботу гуртка [13, 66].

У цей час у Сімферополі виник невеликий гурток з українців, які називали себе українськими соціал-революціонерами. 1905 р. виник подібний гурток в Одесі. Це були лише початки організації, і чогось певного, скристалізованого не було.

1906 р. діяльність цих гуртків починає поширюватися, і робляться спроби утворити українські гуртки есерів по різних селах. Так, заходами одного з членів Сімферопольського українського есерівського гуртка утворилась невеличка група з селян с. Великі Михайлівні Мелітопольського повіту. Коли виник конфлікт між українськими та російськими есерами у Сімферополі, українські соціал-революціонери зблизилися з татарськими соціалістами, які підтримали українців.

Восени 1906 р. заходами членів українського соціал-революційного Сімферопольського гуртка виникли відділення серед робітників, а також в тісній співпраці з Київським гуртком утворились філії по селах Чернігівської, Волинської, Подільської губерній.

Отже, можна сказати, що соціальна база політичних партій початку ХХ ст. значно залежала від її програмних положень. Тому, досить часто, з метою її розширення політичні діячі звертаються до соціалізації власних доктринальних положень, забуваючи про першочергову мету. Щодо структури нових політичних утворень на підросійській частині України початку ХХ ст., то в основному партії складалися із значної частини місцевих організацій, які іноді не зовсім точно відображали головну лінію партії.

2. Революційний терор анархістських організацій

В політичному спектрі Росії анархічний рух знаходився в далекому лівому куті. В якості соціально-політичного напрямку соціалістичної орієнтованості анархізм з'явився в середині ХІХ ст. маючи за ідеологів німецьких філософів Макса Штірнера, П'єр-Жозеф Прудона, відомих російських анархістів Петра Кропоткіна і Михайла Бакуніна. Центральним постулатом анархізму полягав у ліквідації всіх форм державної влади які суперечили ідеям людської свободи.

Перші групи анархістів з'явилися в Росії навесні 1903 року і до кінця того ж року вже існували 12 організацій в 11 містах Росії. За короткий час виділились три центри анархічного руху - Білосток, Катеринослав, Одеса. У період першої російської революції число анархістських груп в країні збільшилось з 125 в 1905 році до 255 у 1907 році які діяли у 180 містах і селах Російської імперії. Анархістські організації мали специфічну організаційну структуру. Переважали невеликі групи (від 3-6 до 30 членів) але існували і організації з пропорціями (федерації) які мали в своїх рядах значну кількість членів (від 80-90 до 150-200 чоловік). Анархістські організації мали велику мережу гуртків, організовуючи "зустрічі" для різних соціальних категорій. Федерації анархістів з високим інтересом населення були в містах Білосток, Житомир, Катеринослав, Одеса. Соціальна база анархічного руху була представлена: ремісниками, торговцями, селянами, частиною інтелігенції, а також незначною групою робітників, незадоволених існуючою державною владою і з розпливчатими уявленнями про шляхи та засоби боротьби. Переважали зокрема представники області обслуговування: шевці, кравці, м'ясники, кожум'яки та інші. Такі об'єднання в основному були на південному сході та півночі Росії на демаркаційній лінії розселення євреїв. В анархістських організаціях майже не було представників дворянства, чиновників, купців, почесних громадян. Революція 1905-1907 років сприяла перетворенню поточної теорії анархістів в політичний фактор російської дійсності.

У російському анархізмі утворились три основних напрями: анархо-комуністи - послідовники Кропоткіна; анархо-синдикалісти та анархо-індивідуалісти. Кожен з них мав свою область дії та друкований орган.

Хвиля терору, яка в той час поширилася в Російській імперії, захопила і страйкуючих матросів цивільного флоту. Але змін до кращого терор не приносив. Навпаки, створював у суспільстві хаос, породжував стан громадянської ненависті, вів до зміщення моральних цінностей та моральної деградації. В 1907 р. соціал-демократична газета «Вперед» досить точно відзначила, що експропріації та терор були «лише анархічним проявом класової злоби та помсти»

Фактично вперше до організаційної діяльності серед команд Чорноморського флоту у той час вдалися і представники анархістів. Треба відзначити, що ще на початку 1906 р., затвердившись у робітничих організаціях Одеси, анархісти-синдикалісти створили досить численну, так звану, Південноросійську групу, яку очолив Д.І. Новомирський (Я.Кириловський). Пропаганду ж своїх поглядів серед судноробітників, анархісти наполегливо вели з часу відкриття «Реєстрації». В створеному ними гуртку матросів переконували в необхідності бойкотувати всі легальні організації, здійснювати акти економічного терору, руйнувати майно пароплавних компаній.

Під час виступу в торговельному флоті співчуття та прихильне ставлення серед страйкуючих команд анархісти завойовували своїми без компромісними діями, боротьбою з штрейкбрехерами. їхній популярності сприяла також матеріальна допомога, яку вони надавали судноробітникам. Вважаючи, що «ситим судновласникам набагато легше витримувати страйк, ані ж напівголодним морякам», одеські анархісти знаходили кошти шляхом цілої низки експропріація і «регулярно постачали їх страйкуючим» . Прикладами таких ексів може бути поширена в той час практика розсилки анархістами від імені своєї організації так званих мандатних листів до приватних осіб - купців, лікарів, адвокатів з вимогами під загрозою розправи, передавати «на справу революції» значні грошові суми, а також здійснений ними напад на артільника Ространсу і викрадення в нього 4500 крб. Через анархістів у страйкову касу надходили кошти від робітників одеських підприємств, у тому числі, заводу Гена.

Треба відзначити, що кожне із лівих політичних угрупувань, зокрема і есери, пропонували морякам свої засоби боротьби. І якщо спочатку ідеї неонародників щодо необхідності «бойової тактики», не набули особливого поширення в матроському середовищі, то згодом невдалий перебіг подій страйку, неможливість перервати рух пароплавів, змінили становище. Заклики Д.Новомирського про те, що «єдиним засобом зробити тиск на акціонерів, а також підняти настрій серед страйкуючих моряків - було почати широку терористичну боротьбу», поступово набували все більшої підтримки [70]. За допомогою терору анархісти та соціалісти-революціонери сподівалися залякати буржуазію, примусити підприємців задовольнити вимоги суднових команд. Окрім того, в терористичних актах у морському транспорті вони вбачали і ексцитативну, тобто, агітаційну роль, вважаючи, що саме таким чином зможуть підштовхнути страйкарів до активних, наступальних дій.[10.291]

Перед у подібній агітації серед моряків спочатку вели соціалісти-революціонери. Зокрема, цьому сприяв той факт, що членами страйкому у порту були есери П. Вітязєв та П. Сулимовський. Так, останній наполегливо доводив страйкарям: «Якщо ми почнемо підривати та нівечити пароплави..., завдаючи величезні збитки вогнем та динамітом, то судновласників примусимо виконати наші вимоги» . Врешті-решт, без згоди на то страйкому. неонародники вирішили дати морякам приклад «рішучих дій».

5 грудня 1906 р. матрос-анархіст О. Лаврушин, за сприянням П. Сулимовського, встановив у кубрику пароплава Руського товариства «Император Николай II», який опісля повернення з олександрійського рейсу залишила команда, вибуховий пристрій. Як згадували сучасники, на пароплаві який стояв у Карантинній гавані, «о восьмій вечора раптом пролунав сильний вибух. Піднявся величезний стовп пару, який на деякий час закрив, значну частину набережної. В порту все заціпеніло. Всі житлові приміщення та крамниці наглухо зачинилися... На очах присутніх пароплав почав повільно погружатися у воду» . Внаслідок вибуху на судні були поранені два механіка та матрос.

Знищення трьох суден не задовольнило анархістів. Було вирішено підірвати ще декілька пароплавів. Правда, реалізовувати ці плани бойовикам ставало все важче і важче. Треба відзначити, що після попередніх вибухів на суднах, одеський порт посилено охоронявся поліцією та чорносотенцями. Більш того, за наказом одеського генерал-губернатора, для охорони гавані з моря були залучені військові катери, які «крейсерували протягом ночі, з 5 годин вечора до 7 годин ранку» . Всіх хто прямував у порт до пароплавів пильно оглядали, «навіть жінок безцеремонно і ретельно обшукували «союзники» . Не менш ретельно продивлялися і вантаж. «Усі пакунки пильно переглядаються»,- писала в грудні 1906 р. київська газета «Рада». Однак всі ці заходи безпеки не змогли зупинити анархістів. [10.292 - 295.)

Анархісти-комуністи визначили собі за мету розпочати боротьбу із моряками-штрейкбрехерами. Саме цим і зайнялася одеська бойова організація анархістів-комуністів, до якої належали матроси комерційного флоту В.Федоров (походив з міщан Корсуня), В.Титов (міщанин Звенігородського повіту Київської губернії) та Ф.Луполовський (виходець з Могильовської губернії). В серпні 1907 р. пристав портової поліцейської ділянки сповіщав ЖУ Одеси, що на деякі з пароплавів РТПіТ почали з'являтися невідомі і «вимагати від адміністрації звільнити з служби тих старих службовців, які несли службу під час страйку суднових команд, пропонуючи брати на їхнє місце інших, за їхньою вказівкою» .

Члени бойової групи підготували листи в яких, звертаючись до окремих судноробітників і вказуючи, що їх вважають штрейкбрехерами, вимагали або «негайно залишити пароплав, або внести по 15 крб. З кожного на користь організації. Окрім того у вересні 1907 р. декілька капітанів комерційних суден отримали мандати з печаткою місцевої групи анархістів-комуністів. Під загрозою смерті, від них вимагали «звільнення з пароплавів матросів, які під час останнього страйку у флоті, грали роль штрейкбрехерів»[10.300]

Практикувалися індивідуальні «експропріації», метя яких було грабувати підприємців, звичайних торгівців. До обраної «жертви» надсилався лист, у якому зазначені умови, час, місце передачі грошей.

Варто зазначити, що подібні «експи» були часто - густо звичайним грабунком, не маючі нічого спільного із політичною боротьбою. У середовищі анархістів виникали групи кримінального характеру, які користувались ідеологічним положенням, маючі на меті лише кримінальні амбіції.

Зрештою чорно-біле бачення світу, яке намагалися прищепити морякам радикали, пропаганда ненависті до пануючих класів, керівництва пароплавних компаній не приносила із собою нічого доброго. Досягти за її допомогою позитивних результатів, побудувати саме на ній своє благополуччя, як засвідчила практика початку XXст., судноробітникам ніколи не вдавалося. Отже, багато в чому саме зусиллями політичних партій та організацій соціалістичного спрямування й були закладені підвалини політичної нетерпимості і конфронтації в суспільстві, що згодом вкрай негативно відбилося на подальшої історичної долі України.

Висновок

Різноманітні партії та організації, які діяли на початку ХХ ст. в Російській імперії й, зокрема, на території України, незалежно від їхніх програмних цілей, більшою або меншою мірою застосовували тероризм. Він був невід'ємною складовою як революційної, так і антиреволюційної боротьби. У роки першої російської революції 1905 - 1097 рр. тероризм досяг своєї кульмінації, а потім пішов на спад. Суспільство, яке спочатку всіляко його підтримувало, а потім частково розчарувалося в терористичній боротьбі ( такий шлях пройшло й багато революціонерів ), після революції добре усвідомило, що з допомогою тероризму можна лише розхитати царизм, але остаточно повалити - ні. Соціал-демократи та їхній лідер В. Ленін, розуміючи, що есери були на початку ХХ ст. основною силою тероризму і багато чого зробили для його втілення в життя, розпочали активну пропагандистську боротьбу проти терористичного руху, який і так почав сходити нанівець. Це стосувалося й анархістського тероризму. Після революції 1905 - 1907 рр. майже до 1908 р. цей вид революційної боротьби практично зник, хоча окремі теракти, і досі гучні, мали місце подальшій політичній історії Росії.

Список використаних джерел та літератури

Джерела

1. «Анархисты. Документы и материалы 1883 - 1935» В 2 т. - Москва. 1998

2. Анфимов А.М.; Корелин А.П. Россия 1913 год. Статистико - документальній справочник». - Санкт - Петербург; 1995

Література

3. Очаркова Л.Г. Анархисты в политической жизни России (1903 - 1928 гг.) - Москва; 2008.

4. Будницкий О.В.Терроризм в Российском освободительном движении : идеология, этика, психология (вторая половина ХІХ - начало ХХ в.) - Москва; 2000

5. Яковлев Л.С. Историко - равовые аспекты борьбы с тероризмом в дореволюционной России. - Москва; 2005.

6. Незалежний культурологічний часопис. №25 - Київ; 2001.

7. Бевз Т. А. Партія національних інтересів і соціальних перспектив (політична історія УПСР). - Київ; 2008.

8. Пушкарёв С. Россия в ХІХ веке (1801 - 1914). - Москва; 2002.

9. Висоцький О. Українські соціал - демократи та есери : досвід перемог та поразок. - Київ; 2004

10. Шляхов О.Б. Судновласники і моряки Азово - Чорноморського басейну ( 90 - ті рр.. ХІХ ст.. - 1914 р. ). - Дніпропетровськ; 2003.

11. Смолій В.А. Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ-ХХ ст.: Історичні нариси. - Київ, 2002

12. Т. Гунчак, Р. Сольчаник Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. В 2-х т. /.- К.:1983.

13. Голобуцький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця XIX - початку XX ст.: - К., 1966.

Размещено на Allbest.ru