Історія Хмельниччини

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність теми. Історія Хмельниччини має виключне історичне значення для нашої сучасної держави, адже це перший у новій історії приклад спроби українського народу отримати власну державність. І хоча спроба ця врешті решт завершилася поразкою вона залишила неймовірний слід у історичній пам'яті народу і знайшла прояв вже у наступні часи. Тому наукове звертання до тематики національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького має виключну ідеологічну та інформаційну цікавість для нашого сучасного суспільства. Значну актуальність мають дипломатичні відносини виданого гетьмана з Московським царством - вони є яскравим прикладом як діяли наші видатні державні діячі за надзвичайно складних геополітичних умов щоб зберегти та розширити досягнення національного повстання. Тому ця тема обрана для дипломної роботи, адже і наша сучасна країна знаходиться часто у складних відносинах з могутнім північним сусідом і приклад багатосторічної давнини може допомогти знайти вихід зі складної зовнішньополітичної ситуації.

Історіографія проблеми. Історіографія теми Хмельниччини має широку та розвинену історіографію вітчизняній науці.

Варто сказати декілька слів стосовно дореволюційних істориків. Пантелеймон Куліш - видатний діяч науки та літератури XIX ст. окрім художніх творів займався і історичною наукою. Та його ідеологічна позиція досить складна, окрім першого українського патріотичного історичного роману «Чорна рада» він є автором тритомної наукової праці «Відпадіння Малоросії від Польщі 1340 - 1654рр.» де він загалом негативно оцінював козацтво та розглядав Хмельницького як «зрадника вітчизни», тому і його дипломатичні зносини з Московським царством, на думку Куліша, мали зрадницький, негативний характер. Пори це ця робота Куліша складає значну наукову цінність як приклад ранньої історіографії з обраної теми. Інший видатний науковець Микола Костомаров присвятив Богдану Хмельницькому окрему працю, він загалом оцінював його як видатного історичного діяча, що намагався максимально ефективно діяти за складних міжнародних обставин.

Російські дореволюційні історики теж приділяли певну увагу Богдану Хмельницькому. Та їх звернення до його дипломатії стосувалося лише красивого оповідання про те як Військо Запорізьке на чолі з гетьманом прагнуло «возз'єднатися» з Московським царством і як це урочисто врешті решт відбулося. Схожий зміст мають історичні твори Карамзіна, Соловйова, Ключевського. Останній у своїх «лекціях» імпліцитно зазначав, що Богдан Хмельницький або грав не щиру гру з царем, або взагалі був недалеким політиком, що, іноді, розпалений бенкетом погрожував завоювати Московське царство. Та все ж таки роботи дореволюційний російських істориків ніяк не можуть бути оминуть через їх інформативність та певну показовість шовіністичної російської історіографії.

З видатних вітчизняних істориків теми відносин Богдана Хмельницького з Московським царством торкався видатний український історик Михайло Грушевський - у своїй багатотомній «Історії України-Риси» він ґрунтовно дослідив усю проблеми вітчизняної історії протягом багатьох століть. Позитивно відносячись до гетьмана Хмельницького він, між тим помічав та критикував певні промахи у його зовнішній політиці. В'ячеслав Липинський вважав Переяславський договір переломним моментом в історії України, і не зовсім у позитивному змісті. Негативно оцінював «возз'єднання» з Росією і Михайло Драгоманов, століття перебування у складі Російської імперії він назвав «пропащим часом». Зрозуміло, що до переяславського договору він відносився вкрай негативно. Серед українських вчених першої половини XX століття, що вивчали тематику відносин гетьманської держави з Московським царством слід перелічити Дмитра Донцова, Романа Бжеського, Михайла Брачевського. Варто помітити, що українські історики загалом досить ґрунтовно вивчали Переяславський договір 1654 р. та аналізували його причини та розтягнені у часі наслідки саме для нашої країни.

Серед сучасних українських авторів, що вивчають проблематику відносин Хмельницького з Московським царством слід перелічити Володимира Кравченко, Олексія Яся, Віктора Брехуненко.

Загалом окремої значної роботи, присвяченої дипломатичним стосункам Богдана Хмельницького з Московським царством не має, тому тема потребує подальшого розкриття.

Мета дипломної роботи. Метою дипломної роботи є висвітлити дипломатичні стосунки Богдана Хмельницького з Московським царством, виявити основні чинники, розкрити основні етапи, прояви та результати стосунків.

Завдання роботи:

коротко розповісти про початок національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького;

проаналізувати геополітичну ситуацію, у якій опинилося Військо запорізьке з початком визвольної війни;

висвітлити початок дипломатичних стосунків Богдана Хмельницького та Московського царства - їх основний прояв та мету кожної із сторін;

Розповісти про розвиток відношень Війська запорізького та Московського царства протягом перших років визвольної війни, визначити їх наслідки для обох сторін;

Виявити причини, що спонукали гетьмана Хмельницького до Переяславської угоди з московським царством - ґрунтовно висвітлити цю подію, визначити характер цієї міжнародної угоди;

Описати геополітичні наслідки для Війська Запорізького, що принесла Переяславська угода протягом останніх років життя Богдана Хмельницького;

Об'єкт дипломної роботи. Дипломатичні стосунки Богдана Хмельницького з Московським царством.

Предмет дипломної роботи. Дипломатичні стосунки Богдана Хмельницького з Московським царством у їх поетапних проявах, причини тих чи інших тенденцій у дипломатичних стосунках. Геополітична ситуація України у часи визвольної війни. Предметом роботи також є дипломатичне листування, посольські звіти, не прямі письмові джерела, що містять інформацію сто воно відносин між обома державами. Переяславський договір та його наслідки.

Географічні межі роботи. Оскільки тема роботи досить специфічна - дипломатичні стосунки, то визначити певні просторові межі, що вона охоплюватиме досить складно. Але, в центрі уваги будуть перш за все землі, що після народного повстання опинилися у складі козацької держави - це здебільшого центральна та північна частина сучасної України. Певною мірою дослідження стосуватиметься Московського царства, здебільшого прикордонних воєводств, Кримського ханства, оскільки міжнародні відносини в вже ті часи були досить заплутаними.

Наукова новизна. Новизна роботи полягає у ґрунтовному розгляді досить вузької теми, якій ще не було присвячено масштабної наукової праці.

Методологія дослідження. При висвітленні теми дипломної роботи були використані принципи історизму, обґєктивності, системності та загальнонаукові - аналітичний, синтетичний, логічний, систематизації.

Джерельна база. Джерельна база з обраної теми досить широка та різноманітна. Події Хмельниччини, що залишили глибокий слід у минулому багатьох народів східної Європи відобразилися у багатьох джерельних документах.

Перш за все це листи Богдана Хмельницького до московського царя, повідомлення прикордонних російських воєвод, доповіді посольств обох сторін, офіційні документи. Всі ці джерела збереглися у великій кількості і майже без перетворень та редакцій.

В радянські часи з нагоди трьохсотріччя возз'єднання України та Росії АН СРСР було підготовлено наукову збірку джерел, що стосувалися відносин видатного гетьмана козацької держави та царського уряду. Та попри велику кількість документів, що представлені у великому тритомному збірнику, видання має певні недоліки з огляду на сучасні завдання історичної науки України. Радянськими вченими документи були підібрані хронологічно та за змістом так, щоб вони відповідали лише тематиці поступової інтеграції козацької держави до московського царства та гармонії стосунків.

Разом з тим, оминути цю збірку ніяк не можна, оскільки вона є єдиною ґрунтовною збіркою історичних джерел з цієї теми, через це вона широко використовувалася при написанні дипломної роботи.

Досить багато цитат з історичних джерел наведено в роботах Грушевського, та інших видатних вчених.

Загалом джерельна база є достатньою для детального вивчення обраної теми.

Структура роботи. Дипломна робота матиме таку структуру. Вступ, розділ перший, в якому досліджуватиметься початок визвольної війни, геополітична ситуація козацької держави, перші дипломатичні стосунки Богдана Хмельницького з Московським царством. Характер міждержавних відносин Війська Запорізького у перші роки протягом основного часу визвольної війни та їх наслідки. Розділ другий, в якому досліджуватиметься Переяславська угода 1654 р. та її наслідки протягом останніх років життя Богдана Хмельницького. Завершуватимуть роботу висновки, список використаних джерел та літератури, методичний розділ та додатки.

РОЗДІЛ 1. МІЖДЕРЖАВНІ ВІДНОСИНИ ВІЙСЬКА ЗАПОРІЗЬКОГО У ОСНОВНІ РОКИ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ

1.1 Початок національно-визвольної війни українського народу

У квітні 1648 р. почалось масштабне повстання запорізького та реєстрового козацтва, до якого швидко долучилася значна маса селянства та православного міщанства. Повстання швидко переросло у народну війну. З самого її початку і до своєї смерті боротьбу українського народу очолив гетьман Богдан Хмельницький.

Безпосереднім приводом до повстання стала особиста кривда, завдана Богдану дрібним польським шляхтичем Данилом Чаплинським, який зі своїми слугами зруйнував та пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, до смерті забив малолітнього сина та захопив дружину. Всі звертання Хмельницького до польського суду та навіть до самого короля закінчилися безрезультатно: Чаплинського так і не було покарано, а Богдан зазнав нових утисків. Не знайшовши справедливості в офіційних властей, чигиринський сотник дедалі більше схиляється до думки про повстання. Незабаром він тікає на Січ, де під його керівництвом козаки в січні 1648 р. вигнали урядовий гарнізон і обрали Хмельницького гетьманом. З цього моменту Запорозька Січ стала центром збирання повстанських сил, базою для розгортання визвольного руху. Так особиста драма Хмельницького, яка була епізодом трагедії поневоленого українського народу, стала тією іскрою, з якої розгорілося полум'я великого повстання.

Намагаючись «якнайшвидше придушити козацьке свавілля» у самому зародку, Польща кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягом короткого часу 1648 р. тричі здобули блискучі перемоги: у битвах під Жовтими Водами (травень), під Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень). Вже в ході цих баталій яскраво виявився талант Богдана Хмельницького як воєначальника. Успіх досягався завдяки застосуванню різних тактичних заходів: розгрому ворога частинами у ході зустрічної битви (Жовті Води); перекриття противнику, що ухилявся від бою, шляху до відступу (Корсунь); створення психологічної кризи у війську противника з метою його цілковитої деморалізації (Пилявці). Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються двома вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва і укладенням союзу з кримськими татарами. Розпочинаючи боротьбу проти Речі Посполитої, Богдан Хмельницький застосував абсолютно нову її модель, у якій зовнішньополітичний чинник був одним із центральних.

Переговори з Кримським ханством були надзвичайно важливими для Хмельницького, адже вони давали змогу забезпечити власний тил і посилити повстанське військо мобільною татарською кіннотою, яка могла ефективно протистояти польській. Тому гетьман сам вів переговори і навіть не зупинився перед тим, щоб залишити в Криму заручником свого сина. У середині березня 1648 р. союз було укладено, і на допомогу повстанцям вирушило понад три тисячі татарських вояків на чолі з Тугай-беєм. Варто зазначити, що союз з Кримським ханством це була вимушена міра, яку все ж таки Хмельницький оминути не міг - починати війну зі шляхтою було можливо лише за надійного тилу. Вже згодом вимушений союз кримчаками зіграв певну негативну роль у відносинах з Московським царством.

Блискучі перемоги повстанців під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями над регулярними військовими формуваннями Речі Посполитої зумовили вихід визвольної боротьби за межі звичайного повстання. За короткий час вона охопила майже всю територію України, під знамена повсталих одностайно стали козаки, селяни, міщани, духовенство та частина шляхти. Така масштабність національно-визвольної та антифеодальної боротьби, активність повстанських формувань у західних районах Волинського та Руського воєводств зумовили посилення панічних настроїв у самій Польщі. Звістка про те, що Богдан Хмельницький наближається до Львова, за спогадами очевидців, призвела до того, що «майже весь Люблін впав духом, і все, що живе, вирушило у путь». Не кращою була і ситуація у Варшаві: «Тут немає нікого, хто б не думав про порятунок найціннішого свого майна і свого життя».

Однак восени 1648 р. Богдан Хмельницький, маючи можливість розгромити польську армію і захопити столицю, обмежився лише викупом зі Львова й укладенням перемир'я під Замостям. Що це було: виважений крок чи фатальна помилка козацького ватажка? Які ж фактори вплинули на такі рішення і остаточно визначили їх вибір?

Насамперед у цей час гетьмана, очевидно, турбувала проблема боєздатності власного війська, адже з численними перемогами помітною ставала і втома збройних формувань повстанців. Джерела свідчать про значне скорочення козацького війська після битви під Пилявцями. Це пояснюється тим, що частина полків за наказом гетьмана почала діяти самостійно, а певна кількість повстанців, захопивши здобич, самовільно втекла. Свою роль відіграли і відірваність від баз постачання, і голод, і епідемії. До того ж, облога Львова скінчилася пізньої осені - в ті часи вести військові дії у зимовий час могла лише дуже організована та забезпечена армія, якою повстанські загони бути не могли. Тому перед вирішальними діями Богдан Хмельницький міг розраховувати лише на 30--40 тис. вояків, здебільшого запорізьких та реєстрових козаків. Ситуація в українському війську ускладнювалася нестачею коней та облогової артилерії. Не міг у цей час Богдан Хмельницький повною мірою розраховувати і на кримських татар. Перед наступом на Львів українське військо у вересні 1648 р. неподалік від Ямполя з'єдналося з ордою Іслам-Гірея. За свідченням деяких джерел, татари обіцяли свою підтримку лише на місяць. І справді, після облоги Львова, обтяжені здобиччю, основні сили орди на чолі з Калга-султаном повертаються до Криму, а з Хмельницьким залишається лише незначна частина формувань Тугай-бея, який був особистим приятелем козацького ватажка.

Гетьман мусив також зважати на те, що Польща мала ще досить могутній воєнний потенціал, існувала реальна загроза удару з боку Литви. Крім того, після укладення в жовтні 1648 р. у Мюнстері миру, який фіксував закінчення тридцятирічної війни, Польща могла розраховувати і на підтримку своєї союзниці Австрії.

Певний вплив на остаточне рішення Б. Хмельницького не вирушати на Варшаву мало й те, що козацькі війська дійшли до етнографічних меж України. Перехід польського кордону міг внести нові акценти в характер війни. Створювалася цілком реальна загроза переростання національно-визвольної боротьби в несправедливу загарбницьку війну. До того ж, якщо в українських землях гетьман міг розраховувати на підтримку місцевого населення, то на польській території місцеві жителі чинили б опір, вели б партизанську боротьбу.

Козацька старшина, відчуваючи, що завоювала вже достатньо міцні позиції, водночас боялася народного гніву, який, вийшовши з-під контролю, міг би суттєво зачепити й інтереси заможного козацтва. Тому в своїй більшості старшина вимагала негайного укладення перемир'я. Гетьман чудово розумів, що в нього за плечима розбурхане, розбалансоване суспільство. Терміново необхідно було взяти під контроль суспільні процеси, визначити подальші перспективи українських земель.

Бурхливий розвиток подій, постійне збройне протистояння призвели до того, що майже вся енергія та розум козацької верхівки були спрямовані на військову, а не політичну сферу. Ці обставини, а також природний консерватизм старшини не дали змоги побачити нових перспектив, перспектив створення незалежної української держави. Богдан Хмельницький та його соратники у цей час твердо стояли на позиціях традиційного «козацького автономізму». Тому й мета в них була не радикальна -- започаткування власної державності, а порівняно поміркована -- реформування державного устрою Речі Посполитої, утвердження абсолютизму та надання Україні такого ж статусу і прав, як Литві. З огляду на це зрозумілою стає поведінка козацької верхівки. Підтримку обрання на трон короля Яна Казимира, відмову від контролю над західним регіоном (третина визволеної території України з високо розвинутим виробництвом та значним людським потенціалом) історики вважають невиправними помилками, але ці кроки абсолютно логічно випливають з ідей автономізму, прихильниками яких були у цей час як гетьман, так і більшість його прибічників.

Отже, укладення перемир'я під Замостям (листопад 1648 р.) було наслідком взаємодії комплексу чинників. Найголовніші з них -- прогресуюча втрата боєздатності козацького війська, послаблення підтримки з боку татар, реальність поповнення польської армії збройними формуваннями Литви та Австрії, вихід військ повстанців на етнографічні кордони України, захист старшиною власних вузько станових інтересів, відсутність чіткої програми подальших дій, отстоювання гетьманом та його прибічниками ідеї «козацького автономізму», нездатність козацької еліти побачити реальність перспектив створення незалежної української держави.

23 грудня 1648 року Богдан Хмельницький на чолі повстанського війська тріумфально вступив до Києва. Його зустрічали як «українського Мойсея», що «визволив свій народ від польського рабства». Між тим польська сторона, використавши умови перемир'я не для конструктивного діалогу з українцями, а для збирання сил, вже в травні 1649 р. розпочала масований наступ на українські землі. Річ Посполита готувала комбінований удар, який мали здійснити три потужні збройні формування на чолі з королем Яном Казимиром, Яремою Вишневецьким та литовським гетьманом Янушем Радзівілом.

Загалом перший рік національно-визвольної війни показав загальну складність геополітичної ситуації України. Гетьман Хмельницький вимушений був підтримувати сумнівний та ненадійний союз з кримським ханством, враховувати ті обставини, що Річ Посполита була католицької державою та цілком могла розраховувати на поміч могутнього католицького табору Європи - передусім Австрійських Габсбургів. Ще в літку Польський уряд отримав завірення від правителя Франції Мазаріні у підтримці на міжнародній арені. Перш за все мова йшла про Османську імперію - Франція була в силу географічних обставин була, певною мірою, у приязних стосунках з Портою (обоє мали за головного ворога Габсбургів). Варто лише було послу Франції попрохати падишаха - і кримських татар негайно відкликали б назад.

Ці складні обставини вимагали від Богдана Хмельницького пошуку більш надійних та могутніх союзників.

1.2 Початок дипломатичних стосунків Богдана Хмельницького з Московським царством

Нагальна потреба в пошуку союзників у боротьбі проти Речі Посполитої та забезпечення гарантій для існування нової держави зумовлюють досить активну зовнішньополітичну діяльність гетьманського уряду. Польський дослідник Людвік Кубаля стверджував: "...здається, не було і дня, щоб Хмельницький не приймав чужоземних послів, дипломатичних агентів, кур'єрів і посланців і не посилав своїх".

З перших же кроків повстання важливе місце в діяльності гетьманського уряду займають контакти з Москвою. Розвиток визвольної боротьби, еволюція її програмних завдань і зміна геополітичної ситуації в регіоні істотно вплинули на характер московської політики Богдана Хмельницького. Однак саме стосунки з царським урядом посідали одне з пріоритетних місць у діяльності гетьманської адміністрації і саме вони певною мірою визначали напрями зовнішньої політики Чигирина в цілому.

Зараз відомо, що про події на Україні в Кремлі довідалися з листа Адама Киселя - впливового українського православного магната, одного з найактивніших політиків у Речі Посполитій у роки Хмельниччини. Звісно, що ситуація була викладена з шляхетської точки зору, це в певні мірі залишило відбиток у московських царедворців на уявлення про козацьке повстання.

Українсько-російські контакти даного періоду започаткував лист гетьмана Хмельницького до московського царя Олексія Михайловича від 8(18) червня 1648 р.

Ключовими словами у листі були «Зичили биймо собі самодержця господаря такого в своїй землі, як ваша царская вельможность православний християнський цар, азали би предвічноє пророчество от христа бога нашого ісполнілося, што все в руках его святоє мілості» Далі йшов заклик підтримати збройним виступом козацьке повстання.

Названий документ не раз розглядався в історичній літературі та отримав неоднозначне трактування в історіографії. Зокрема, М. Петровський висловив припущення, що лист гетьмана до Москви мав започаткувати переговори про приєднання України до Росії. Теза вченого була розвинута радянськими істориками і стала одним із наріжних каменів концепції, свідченням прагнення Хмельницького "возз'єднати" Україну з Росією в єдиній державі вже на початковому етапі повстання.

Чи не поодиноким винятком з цього правила була висловлена І. Крип'якевичем думка стосовно того, що мотивом написання листа є спроба схилити Олексія Михайловича до надання військової допомоги українській армії та заохотити його до боротьби за польський трон, який після смерті короля Владислава IV залишився вакантним. Власне І. Крип'якевич повторював думки Д. Іловайського та М. Кордуби, які з початку 1990-х pp. почали знову завойовувати своїх прибічників в історіографії.

Свідчення джерел та зіставлення хронології і логіки подій середини 1648 р. переконують у правильності іншої точки зору. Дійсно, влітку 1647 р. царський уряд уклав з Варшавою оборонний союз проти татар. З початком визвольної війни та появою на українських землях союзника повстанців -- Ногайської орди -- польське керівництво активно налагоджує контакти з московськими воєводами, закликаючи їх до виконання союзницьких зобов'язань і надання військової допомоги в боротьбі проти Хмельницького і татар.

Отримавши відповідні відомості від польських урядовців, царський уряд 16 (26) лютого 1648 р. надіслав наказ хотмизькому воєводі князеві С. Волховському готуватися до відбиття можливого нападу ординців, у квітні розпочав мобілізацію в прикордонних з Україною повітах, а в другій половині травня віддав розпорядження С. Волховському та сівському воєводі 3. Леонтьєву виступити в похід. Достовірну інформацію про наміри царя гетьман почерпнув з перехопленого листа князя О. М. Трубецького до брац-лавського воєводи Речі Посполитої Адама Киселя. Прагнучи спростувати негативні наслідки антикозацької кампанії, проведеної польською стороною та запобігти втручанню московських військ у конфлікт, Хмельницький в листі до Олексія Михайловича, переданому через гінця О. М. Трубецького, повідомляв про причини повстання, змальовував успіхи козаків на полях битв, порушував питання про надання повстанцям військової допомоги (акцентуючи при цьому увагу на одновірності козаків і московських людей) та висловлював побажання бачити "православного християнського" монарха на вільному поки що польському престолі.

Нічого не сказано про наміри гетьмана прийняти разом з Військом Запорозьким підданство Москви і в листі Богдана до сівського воєводи Леонтьєва від 8 (18) червня 1648 p., де йшлося лише про прихильне ставлення української сторони до царя.

Приблизно через місяць, 11 (21) липня, в листі до путивльського воєводи Плєщеєва Хмельницький повторює побажання, щоб московський монарх "...ляхом і нам паном і царем бил...".

Інакше й бути не могло. Адже в цей час політичні вимоги повстанців не виходили за рамки програми, визначеної В. Липинським як "політика козацького автономізму". Вони не мали наміру добиватися повного розриву з Річчю Посполитою, йшлося лише про забезпечення умов для автономного функціонування Війська Запорозького на землях, які були традиційним ареалом розселення українського козацтва, та отримання гарантій вільного віросповідання "руського" народу під зверхністю Корони Польської.

Стосовно ж висловленої тези про готовність "всім Войском Запороз-ким услужить вашой царской велможности...", то тут, безперечно, мова може йти про звичну для козацтва -- як певної виокремленої військово-політичної організації -- практику шукання "рицарського хліба" в іноземних правителів. І в цьому зв'язку чи не найбільш промовистою ілюстрацією може слугувати укладення козацтвом ще наприкінці XVI ст. з представником Священної Римської імперії квазідоговору про встановлення піддансько-службових стосунків з імператором Рудольфом П, які в історіографії отримали назву спрощеного умовного підданства.

Тим часом бурхливий розвиток визвольної боротьби привів до наповнення ідей "козацького автономізму" новим змістом. Улітку 1648 р. козаки домагаються автономії не лише для Подніпров'я, а й для Правобережної України -- по річку Горинь і місто Володимир. У вересні цього самого року джерела вперше фіксують наміри Богдана Хмельницького "...відняти польські володіння до Вісли...". Переможний для козацької зброї розвиток протистояння з військами Речі Посполитої в 1648 p., урочистий в'їзд гетьмана до давньої княжої столиці -- Києва, його розмови з вищим православним духовенством, київською інтелігенцією, єрусалимським патріархом Паїсієм -- усе це створює умови для переосмислення Хмельницьким результатів і завдань визвольної боротьби. Здебільшого цей процес завершився уже в лютому 1649 р. виробленням нових для української суспільно-політичної думки програмних вимог щодо розбудови незалежної від Речі Посполитої Української козацької держави.

Очевидно, що саме під впливом патріарха Паїсія, який загалом підтримував тісні контакти з московськими духовними та світськими властями, у Богдана та його оточення вперше й зароджується ідея широкомасштабного використання московської допомоги в боротьбі з Річчю Посполитою. Адже вже після розмов з вселенським патріархом, який надзвичайно високо цінував заслуги Богдана в справі захисту православної віри, титулував його "князем Русі", можливо, навіть коронував його на Руське князівство, але водночас не симпатизував союзницьким взаєминам України з Кримом, гетьман вирішує відрядити до Москви свого посла полковника Силуяна Мужиловського. (Джерела, на жаль, не дають достовірної інформації стосовно мети посольства Мужиловського.

Загалом вже у 1648 р. Богдан Хмельницький проявив високу активність у відносинах з Московським царством. Варто звернути уваги на те, як ставився до цього уряд московського царства. Перш за все слід зазначити, що царський уряд спочатку отримував звістки з України від польських чиновників, відсутність контактів з повсталими козаками, отримання інформації від прикордонних російських воєвод та царських підданих з Криму. За таких обставин в Кремлі мало скластися враження, що Богдан Хмельницький разом із козаками був зрадником вітчизни, розбійником, що закликав на християнські землі татар. Звісно, царський уряд з великою обережністю відносився до спроб гетьмана Хмельницького встановити контакт.

Та все ж таки, слід зазначити, що настійливе листування Богдана Хмельницького з прикордонними воєводами - він писав їм за будь-яким приводом, а ті у свою чергу справно звітували до Москви, зробили свою справу. Він навіть відправив свого «агента» до Посольського приказу у Москві - у червні 1648 р. у документах приказу згадується якийсь стародубець що розповідав про події на Україні та закликав московітів виступити проти Польщі та Литви з боку Смоленська.

Вже влітку 1648 р. згадуються такі відомості. Козацький гетьман Богдан Хмельницький відправив до Москви вже не просто офіційного листа, а рішення козацької ради про бажання приєднатися до Московського царства.

Настійлива політика Хмельницького вже скоро дала результат. У червні 1648 р. до севського воєводи приходить наказ з розрядного приказу (фактично військове відомство) суть якого зараз би назвали так: на провокації не відповідати, провокацій не чинити, уважно спостерігати. В тому ж місяці відбувся перший дозвіл українським купцям торгувати без обмежень.

Важлива дипломатична подія відбулася у серпні 1648 р. сам московський цар Олексій Михайлович наказав севському воєводі відписати Богдану Хмельницькому, щоб той не боявся виступу московських військ проти нього. А цього, слід зазначити, від нього вимагали дипломати Речі Посполитої - згідно з союзницьким анти татарським союзом. Таке, с першого погляду досить скупе повідомлення, насправді означало фактичне підбурювання Хмельницького ще більш рішучих дій проти польського уряду. Російський історик Ключевський зазначає, що вже з самого початку повстання на Україні московські дипломати у Варшаві почали задиратися до польського уряду з найдрібніших приводів. У цьому теж можна побачити, що Москва розглядала повсталих козаків як потенційних союзників та вже домірковувала над тим, як би розірвати мир із Річчю Посполитою.

Цікава ще одна згадка за 1648 р. В серпні цього року подільський суддя Мясковський у своєму листі розповідає про штурм посталими міцної брацлавської фортеці Бар. Варто процитувати це джерело. «Вже в п'ятницю, опівдні, неприятель узяв Бар штурмом з суші та води, побудувавши гаті на плотах з розібраних будівель та дворів та напав з усіх сторін, спалив його та зруйнував, через руську зраду не зміг вистояти і замок. Найшкідливішими були московські гуляй-городи, за якими зрадники звеліли іти селянам; коли ж німці відкрили вогонь з гармат, то одних поклали, інші заховались, сам же збрід прорвався скрізь дим». З цього документу можна заключити, що вже у 1648 р. козацька армія отримала матеріальну допомогу від московського уряду. А саме мова іде про облогові рухомі башти, які на Україні тоді звалися «гуляй-городами» - досить дороге та певною мірою складне наступальне озброєння. Їх будівництво вимагало чималих фізичних та матеріальних затрат. А головне - інженерної думки, можливо, до козацького війська з Москви вислали військових інженерів, завдяки яким і була узята потужна фортеця Бар.

Можна підбити підсумок початку дипломатичних стосунків Богдана Хмельницького за Московським царством. З самого початку, розуміючи необхідність такого союзника, як Московське царство Богдан Хмельницький розпочав активне та настійливе листування з прикордонними воєводами та московський урядом. Довіра руського царя, що з початку вважав Хмельницького розбійником, що закликав татар зростала поступово - під впливом перемог козацького війська та настійливих прохань його гетьмана. Вже в 1648 р. у Москві зрозуміли, що події на Україні не рядове козацьке повстання, а масштабна народна війна, з перемогами якої слід рахуватися.

1.3 Дипломатичні стосунки Богдана Хмельницького та Московського царства 1649 - 1653 рр

З вище розглянутих даних зрозуміло, що у наступний, 1649 р. Богдан Хмельницький ввійшов на досить впевнених зовнішньополітичних позиціях - у лютому цього року через його жорстку позицію провалилися переговори з урядовими комісарами, очолюваними Адамом Киселем. Проте відносини з московським царством, що були встановлені на початку війни на досить приязних позиціях протягом наступних декількох років так і не зрушили з місця. Це варто розглянути більш детально.

Основним завданням Богдана Хмельницького в той час було не допустити спільної московсько-польської акції. Згодом Богдан Хмельницький вживає заходів, щоб спонукати Москву активно допомогти Україні проти Польщі. Ця допомога стала потрібною на початку 1649 р. в зв'язку з широкими планами Богдана Хмельницького щодо відновлення старої Руської держави на всьому етнічному просторі України, які гетьман так одверто і рішуче відкрив польському посольству на чолі з Адамом Киселем у Переяславі в лютому 1649 р. На початку того року український посол у Москві Силуян Мужиловський пропонує московському урядові окупувати Сіверщину, мовляв «живуть у тих городах собою свобідно, і то стала вже козацька земля, а не польська і не литовська» Пропонуючи це Москві, український уряд мав на меті не тільки забезпечити Україну з півночі (з боку Литви), але й розбити московсько-польську спілку та вмішати Москву в українсько-польський конфлікт. Як мінімум Мужиловський просив дипломатичної інтервенції московського уряду й захисту прав православної церкви на Україні і в цілій Речі Посполитій.

Варто сказати декілька слів стосовно позиції Київської метрополії з цього приводу. Митрополит Сильвестр Косів підтримав повстання Хмельницького. Церква допомагала козакам морально і матеріально. Але у відносинах з Московським царством київська митрополія зайняла неоднозначну позицію. Справа у тому, що після падіння Константинополя 1453 р. Московська митрополія проголосила себе патріархією - спочатку була єдина Київська митрополія, просто митрополит жив у Москві, згодом вони розкололися на дві окремі митрополії. Московська патріархія, зрозуміло, вимагала від Київських митрополитів визнання своєї зверхності. Якщо розсудити історично - Московський патріархат, та московська митрополія - банальна узурпація. Та ситуації це не змінювало. Київська митрополія, м'яко кажучи, ставилася підозріло до відносин Богдана Хмельницького з московським царством.

Москва не допомогла Україні. Вже того ж 1649 р. коли Мужиловський просив «прикрити» Україну з півночі Богдан Хмельницький вимушений був відправити на північ, в Чернігівську землю сильний козацький загін, щоб бути упевненим, що коли він буде проводити основні військові дії на Поділлі, йому не вдарять у тил. У важких боях з литовської армією загинув друг та соратник Хмельницького полковник Михайло Кричевський.

Марні були й численні спроби Богдана Хмельницького в наступних роках прихилити Москву до виступу проти Польщі. Посилаючись на "вічний мир" з Польщею, московський уряд обмежувався загальними впевненнями, неясними обіцянками й деякими пільгами для української торгівлі, в якій Москва сама була заінтересована, особливо в пограничних своїх повітах. Московський уряд з острахом дивився на перемоги української революції й зріст нової козацької держави. Перша лякала Москву своїм соціальним радикалізмом; друга загрожувала московським претензіям на "спадщину" Київської держави. Заклопотана своїми внутрішніми справами, Москва й не хотіла, й не могла виступати проти Польщі, хоч і побоювалася можливості польсько-української згоди або спільного виступу Криму й України проти Московщини, що могло створити для неї грізну небезпеку. Богдан Хмельницький це добре розумів і не раз використовував цю карту в дальших українсько-московських пересправах. У повідомленнях московських посланців та різних агентів (світських і духовних) на Україні, в донесеннях пограничних московських воєвод за 1649-1651 pp. збереглося чимало погрозливих заяв гетьмана й балачок та поголосок серед широких верств української людності проти Москви. Після Зборівської угоди з Польщею (8 серпня 1649 р.) Богдан Хмельницький, невдоволений з того, що Москва не допомогла йому у війні проти Польщі, казав московському посланцеві, що «іде він, гетьман, зараз війною на Московське царство» і «все - і городи московські, і Москву зломлю, та й хто на Москві сидить (себто цар), і той від мене на Москві не відсидиться». Проте й пізніше Богдан Хмельницький не втрачає надії на московську допомогу - й, не дістаючи її, погрожує Москві війною. "Ніхто мені так не докучив, як цар московський", - казав гетьман восени 1650 р. на офіційних бенкетах і в інтимних бесідах, у присутності московського ігумена Арсенія Суханова й грецьких духовних осіб. «Коли государ нас... під свою державу не прийме (себто під свою оборону й протекцію.), що йому буде, як я зложуся з турками, з татарами, з волохами, з мунтянами, венграми та піду і землю його спустошу так, як волоську». (Гетьман мав тут на увазі свій недавній похід у Молдавію). Те ж саме казав гетьман і 1651 p., під час нової війни з Польщею. В присутності московського висланця, старця Павла, гетьман присягався перед іконою, що піде війною на Москву і «зруйнує її гірш, як Литву». Богдан Хмельницький, мабуть, мав якісь плани проти Москви. Крим (а, можливо, й Туреччина) весь час намовляв його до війни з Московщиною. В цьому ж напрямку скеровувала увагу гетьмана й Польща. Грецьке духовенство, що досить вороже ставилося до московських претензій на роль III Риму, підтримувало ці антимосковські настрої Богдана Хмельницького. Очевидно, в зв'язку з цими планами, гетьман дав у себе гостинний притулок претендентові на московський трон, піддячому Тимофію Акундинову (який називав себе сином покійного царя Василія Шуйського) й, незважаючи на всі намови й вимоги московського уряду, не видав його Москві. Москва все вичікувала й пильно стежила за українськими справами й подіями. Відомий російський історик В. Ключевський пише: «Москва протягом шести літ приглядалася з нерухомою цікавістю, як справа Хмельницького, попсована татарами під Зборовом і Берестечком, хилилася до занепаду, як Україна пустошилася союзниками-татарами і люто-нелюдською усобицею, і нарешті, коли країна вже знищилася дорешти, її прийняли під свою високу руку, щоб правлячі українські верстви з бунтарів проти Польщі повернути на роззлощених підданих Москві". Наводячи цю цитату, М. Грушевський завважує: "...весь хід історії Східної Європи міг би взяти інший і кращий напрямок, коли б Україна війшла в політичну унію з Москвою в початках своєї боротьби з Польщею, іще повна сил, повна людності не зневіреної в своїх провідниках і в піднятім ними ділі, здатної бути опозицією Москви, обстояти себе в сій позиції і не дати себе зіпхнути на становище провінції. Московські політики може ненароком, а може й умисно - дали поборюкатись українській козаччині з Польщею й дійти майже до останнього обопільного знищення - що так виразно виявлялося в останній кампанії (1653 р.), - аби війти з свіжими силами між сих обезкровлених противників і взяти козаччину вже не в ролі рівнорядного союзника, а підручного - котрого б можна було звести до ролі прислужника, підданого, "холопа".

Зрозуміло, відносини Московського царства до України та до справи Богдана Хмельницького були дуже лицемірними, вони зовсім не відповідали головним цілям Богдана Хмельницького у напрямку набуття державної юридичною та фактичної незалежності України. Звісно, Богдан Хмельницький це добре розумів. Варто сказати, що є вагомі причини вважати серйозним розглядання варіанту широкого союзу з іншим регіональним лідером - Османською імперією. Варто сказати декілька слів і про це.

Відразу після смерті ( на початку червня 1648 року) короля Речі Посполитої Владислава ІV гетьман Богдан Хмельницький відправив дипломатичне посольство до Стамбула. Згідно з дослідженнями відомого сходознавця Омеляна Пріцака, вже влітку 1648 р. між Османською імперією та українським гетьманом було укладено угоду сюзеренно-васального типу. Інший сучасний історик Валерій Степанков віднайшов у архівосховищах Львова та Вроцлава документи, які свідчили про те, що це посольство мало просити у султана «прийняти його (Богдана Хмельницького) під свою оборону і надати допомогу проти поляків». На основі даних листа польського шляхтича Л. М'ясковського, російський дослідник Борис Флоря зробив висновок щодо ведення переговорів козацьким посольством відправлено полковника Филона Джалалія (восени 1649 р. той вдруге відправився до Туреччини) в напрямку отримання османської протекції. Як засвідчують джерела, в обмін на заступництво султана Богдан Хмельницький повинен був виплачувати данину на зразок Молдавського й Волоського князівств, надавати в разі потреби посильну військову допомогу Порті, давати «рабів» на турецькі галери, а також передати у пряме підпорядкування Османській імперії Кам'янець-Подільський.

Укладення договору з турецьким султаном (за іншою версією - лише ведення переговорів щодо прийняття османської протекції) у 1648 р. започатковує формування чорноморської політики гетьманського уряду Богдана Хмельницького. Нагадаємо, що Чорне море на той час було таким собі «внутрішнім озером» Османської імперії. Протягом 1649 р. гетьман продовжував міжнародну політику щодо зміни протекції - про це свідчать не тільки його листи до московського царя, але й продовження переговорів із послами Османської імперії, листування із трансільванським князем та урядовцями Кримського ханства. Однак жодна з «високих» сторін (окрім хіба що Криму) не могла забезпечити своєї військової присутності в Україні й тим самим допомогти реальному утвердженню влади Богдана Хмельницького, яка перебувала перед постійною загрозою ліквідації з польського боку.

Не відмовляючись від сюзеренітету польського короля, Українське гетьманство вже у цей час спробувало знову добитися прихильності іншого династичного зверхника - монарха в особі султана Мегмеда ІV. Згідно з дослідженнями М. Костомарова визнання османського протекторату над козацькою Україною відбулося протягом 1649-1650 рр. Додатковим підтвердженням цього факту є те, що на початку квітня 1649 р. турецький султан наказав кримському хану та сілістрійському (очаківському) бейлербею підтримати Богдан Хмельницького. Таким чином, очевидно, що саме тоді між Чигирином і Стамбулом було укладено лише торгову угоду, яка називалася «Договір між турецьким цісарем і Військом Запорозьким та народом Руським про торгівлю на Чорному морі» (т.зв. Чорноморська конвенція). У її першому пункті відзначалося, що «Цісар Й[ого] М[илість] Турецький дозволяє Козацькому війську та його державі плавати по Чорному морю до всіх своїх портів, міст і островів, по Білому (Середземному) морю до всіх своїх держав, островів та інших портів і до портів чужоземних володарів і християнських держав, а також по всіх ріках та містах, з якими мають вести торгівлю, товари, що їх захочуть продавати, купувати і міняти за своєю волею зупинятись у портах, в'їжджати в них, коли захочуть, без жодної зат­римки, перешкоди і труднощів» .

Історик Омелян Пріцак засвідчує, що підписання другого «османсько-козацького» договору відбулося трохи пізніше - у 1650-1651 рр. Це підтверджується тим, що з огляду на ненадання Московською державою проханої військової підтримки, влітку 1650 р. козацька Україна значно активізувала свої відносини з Османською імперією.

Спочатку гетьман звернувся до яничарського воєначальника у Стамбулі Бекташ-аги та очаківського бейлербея Мурад-паші з проханням допомогти у відновленні стосунків із султаном Мегмедом ІV. У відповідь турецьким володарем було направлене до Чигирина посольство на чолі з Осман-агою (Осман-чаушем), яке перебувало у гетьманській столиці з 30 липня до 5 серпня 1650 р. Наслідком перебування турецького урядовця в Україні став лист Богдан Хмельницького до турецького султана. У ньому обумовлювалися попередні умови, згідно з якими Українське гетьманство погоджувалося на турецький протекторат. Чигирин зобов'язувався: «Против кожного неприятеля (султана) стояти»; «у держави Вашої цесарської (султанської) милості не вдиратися»; «у згоді перебувати з татарами… на віки в приятельстві ходити»; з відома султана і кримського хана свої «військові справи чинити» .

Відповідь і пропозиції турецької сторони мав вислухати керівник українського посольства полковник Антін Жданович, який разом із Осман-агою прибув на початку вересня до столиці Османської імперії. Очевидно, протягом 7-20 вересня 1650 р. послами Хмельницького в результаті переговорів з великим візиром були обумовлені основні пункти майбутнього підданства Українського гетьманства султанській владі. Символом згоди Мегмеда ІV взяти козацьку державу під свій захист було вручення А. Ждановичу перед від'їздом до України «булави дорогоцінної» для передачі її Богдану Хмельницькому. Разом із ним до Чигирина приїхав турецький посол Осман-ага, що повинен був викласти гетьману пропозиції султана. Він був на прийомі у гетьмана на початку грудня 1650 р.

Українсько-турецькі переговори завершилися у березні 1651 р. «формальним признанням України вассальною державою Отоманської імперії». Такий висновок зробив відомий історік М. Грушевський на основі дослідження тексту султанської грамоти на ім'я гетьмана, де відзначалося про згоду турецького монарха протегувати Україні. Прийняття гетьманом Війська Запорозького васальної залежності від Порти у 1651 р. підтвердив і видатний польський османіст Зігмунд Абрахамовіч.

Слід все ж таки визнати, що вказані вище дані лише наукові теорії, хоча і засновані на ґрунтовному аналізі історичних джерел. Достовірно відомо, що Хмельницький підтримував тісні зв'язки за Туреччиною, але зрозуміти, чи мав він намір вступати з нею у васальні відносини та укладати протекторат чи це лише тонкий політичний хід, щоб спонукати московський уряд до більш рішучих дій, оскільки, Хмельницький це добре знав, у Москві боялися не те що Османського війська, та навіть нападу татар по весні.

Варто підбити підсумок підрозділу та розділу в цілому. 1648 р. на Україні почалася народна війна, очолювана видатним гетьманом Богданом Хмельницьким, перед яким одразу постала складна геополітична ситуація східної Європи, яка була не на користь України. З самого початку він робив активні кроки у пошуку надійних та впливових союзників. Таким союзником він вважав Московське царство. Протягом 1648 р. Богдану Хмельницькому вдалося подолати недовіру царського уряду та налагодити тісні дипломатичні стосунки, що навіть проявлялися у імпліцитній дипломатичній підтримці, є цікаві джерельні приклади і безпосередньої матеріальної військової підтримки. Та у наступні роки ситуація майже не змінилася. Москва не пішла на рішучу підтримку Війська Запорізького збройним втручанням, а саме це було не обхідно Богдану Хмельницькому. Є досить вагомі підтвердження того, що він розглядав і інший варіант широкого союзу на півдні з Османською імперією. Все це ускладнює пошук істини, та дає змогу зрозуміти, у якій складній ситуації діяв протягом багатьох років Богдан Хмельницький. Врешті решт ситуація його змусила прийти до союзницької угоди з московським царством.

РОЗДІЛ 2. ПЕРЕЯСЛАВСЬКИЙ ДОГОВІР

2.1 Україна напередодні складання договору 1654 р

Після великої перемоги над військами Польщі 1648 р. Україна порвала державно-правний зв'язок із Польщею, який було встановлено актом Люблінської унії року 1569 щодо Київщини, Волині й Поділля, та вийшла на шлях самостійного існування як незалежна у зовнішніх зносинах і у внутрішньому житті держава. Такою уявляється нам Україна року 1648, такою бачимо її й року 1654 в момент укладання договору з московським царем Олексієм Михайловичем. Але під час цього переміжку між зазначеними моментами правне становище України мінялося внаслідок війни, яку довелося провадити їй за своє самостійне існування з перемінним успіхом, причому військова поразка року 1651 негативно відбилася на становищі України, яке, за Білоцерківським договором з Польщею, мало чим різнилося від становища її перед роком 1648. Тільки напруженням останніх сил вдалося у 1653 році перекреслити Білоцерківський договір та знову повернути державну незалежність. Шукання допомоги та союзників у боротьбі з Польщею було складовою й найактуальнішою частиною політики гетьмана Богдана Хмельницького. Після перемоги 1648 р. духовенство та інтелігентні кола Києва висловлювалися за московського царя як бажаного спільника й протектора. В кінці 1648 р. було зроблено спробу порозуміння в цій справі з московським царем через патріарха Паїсія, але посередництво його не мало успіху: цар не зважився розірвати договір з Польщею й не дав Україні ні військової, ані дипломатичної допомоги. Року 1653 Богдан Хмельницький знову висилає послів до царя з пропозицією союзу. На цей раз ситуація була сприятливіша, бо між Москвою й Польщею почалися непорозуміння. Цар поставився до пропозицій Богдана Хмельницького уважніше й прихильніше, але все ще обмежився самими обіцянками, пропонуючи почекати наслідків посольства, висланого царем до Польщі. По повороті посольства цар скликав у жовтні 1653 р. Земський собор, на якому було вислухало звіт посольства про те, що польський король відмовив задовольнити вимоги Москви в справі репарацій за образу царя й зневагу його титулів, а також відмовив замиритися з Богдан Хмельницьким. Потім собор обговорив пропозиції Хмельницького та висловився за те, щоб прийняти Україну під царську протекцію. На підставі цієї ухвали цар повідомив Хмельницького, що висилає до нього посольство на чолі з боярином В. Бутурліним для прийняття України під свою високу руку. В той час, як відбувалися зазначені події в Москві, Богдан Хмельницький з козацьким військом та союзними татарами з напруженням останніх сил провадив військову акцію проти поляків. Війна почалася сприятливо: польське військо було затримане під Жванцем, на Україну не пущене і майже оточене. Та, як і раніше, під Зборовом, нестійкий союзник - татари - і на цей раз у важливу годину зрадили, взяли у короля викуп -100000 злотих і право ясиру (полону) з 12 міст та поставили умову, щоб король замирився з Богданом Хмельницьким на основі Зборівського договору. В цих переговорах Богдан Хмельницький участі не брав і після замирення повернув із своїм військом до своєї бази. Таким чином, військова акція цього року проти поляків скінчилася без позитивного наслідку, лише зайвий раз показала, що будувати якісь плани на майбутнє, спираючись на допомогу такого нестійкого союзника, як татари, - річ непевна й небезпечна. З другого боку, широко закроєний Богдана Хмельницьким план спілки з Волощиною, Семигородом і мунтянами, який було вже почато здійснювати, закінчився, як відомо, катастрофою в Сучаві. Нарешті, остання мобілізація на Україні виявила, що населення, виснажене довгою війною та позбавлене можливості хоч би короткої перерви для відпочинку, не в силі вже само провадити дальшу боротьбу з поляками. Тому перед Богданом Хмельницьким та його дорадниками встала тяжка дилема: або капітуляція перед Польщею з утратою всього, що було придбано тяжкою шестилітньою боротьбою, або ж порятунок через союз з Москвою, хоч би й з деякими поступками. Ситуація була незвичайно тяжка, і з кожним днем небезпека збільшувалась. Це добре розумів Богдан Хмельницький і це, без сумніву, тяжіло над ним та примушувало при пересправах із Москвою йти на такі поступки, яких би він при іншій ситуації не зробив. Дуже добре зрозуміла й з вигодою використала цю ситуацію Москва, яка, будь-що-будь, своєю політикою очікування та проволікання справи союзу навмисне цю ситуацію утворила. Як писав професор Ключевський, Москва навмисне вичікувала, щоб Україна виснажила всі свої активні сили в боротьбі з Польщею та стала більше слухняним «підданим московського царя.».. «Весь хід історії Східної Європи, - пише проф. М. Грушевський, - міг би взяти інший і кращий напрямок, коли б Україна ввійшла в політичну унію з Москвою в початках своєї боротьби з Польщею, ще повна сил, повна людності..., здатної бути опозицією Москві...» Думки обох авторів підтверджуються дальшими подіями, і тому їх треба не спускати з ока при оцінці пересправ Богдана Хмельницького з Москвою.