Політична боротьба в Україні в умовах революційних виборювань 1918 р.

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни «Історія сучасного світу. Історія України»

«Політична боротьба в Україні в умовах революційних виборювань 1918 р.»

2010

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Боротьба за національно-державне відродження України

2. Останні дні Центральної Ради

ВИСНОВКИ

Список літератури

ВСТУП

В українській революції можна взиначити кілька етапів. На першому етапі - націоанльну революцію очолювала Центральна Рада. В листопаді 1917 р. було проголошено УНР. Другий етап - це правління з квітня 1918 р. гетьманщини в умовах окупації України авторійськими та німецькими військами.

Друга народна революція в Росії визрівала в умовах, коли непримиренні суперечності між самодержавно-поліцейським ладом і потребами суспільного прогресу ще більше посилювалися у зв'язку із світовою соціально-економічною, політичною і національною кризою, яка призвела до першої світової війни. Війна забирала життя мільйонів людей, глибоко руйнувала економіку країни. Тільки в Україні внаслідок нестачі вугілля та руди до січня 1917 р. були погашені 36 доменних печей, дезорганізовані інші галузі промисловості. На 1 млн. 800 тис. десятин скоротилися посівні площі. Розпочався товарний голод, інфляція, в містах і промислових повітах не вистачало продовольства.

Безпосередньою передумовою встановлення Української Держави була нездатність уряду УНР домогтися стабілізації внутрішньополітичної обстановки в Україні та гарантувати виконання Брест-Литовських мирних угод. Проголошена в ході організованого правою офіцерською політичною організацією «Українська народна громада» і схваленого командуванням німецької групи військ в Україні державного перевороту 29-30 квітня 1918 р.

1. Боротьба за національно-державне відродження України. Утворення Центральної Ради

Лютнева революція створила сприятливі умови для розвитку національно-визвольного руху пригноблених народів Росії. Головною перешкодою на шляху розв'язання національного питання, як уже зазначалось, була політична діяльність Тимчасового уряду. Він, хоча і заявив у декларації від 3 березня 1917 р. про скасування усіх національних обмежень, насправді ж продовжував шовіністичну політику.

З перших днів національно-демократичної революції сталося згуртування національних сил в Україні, і виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух, -- Української Центральної Ради. З часом Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд. Національний центр був започаткований Товариством українських поступовців (ТУП). Його політичним ідеалом була автономія України в складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодилися й українські соціалісти. До Центральної Ради увійшли також представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств (Українського наукового товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського педагогічного товариства та ін.) [7].

3 березня вважається офіційною датою заснування Центральної Ради і початком її історії.

4 березня Центральна Рада телеграмою повідомила Е.Львова і ОКеренського про своє утворення. У телеграмі висловлювалася надія на те, що "у вільній Росії задоволене буде всі законні права українського народу".

Офіційне діловодство Ради розпочалося 9 березня, коли обговорювалися питання про виготовлення печатки Центральної Ради, передачу останній будинку Педагогічного музею (тепер -- Київський міський будинок учителя), утворення агітаційної школи та ін.

Центральна Рада виникла на революційній хвилі народного піднесення як організація, котра ставила перед собою завдання перебудови суспільного ладу, виходячи з невід'ємного права українського народу на самовизначення і відродження багатовікової державної традиції [2].

Головою Ради було обрано видатного історика і громадського діяча М. Грушевського -- лідера ТУП. Незабаром М. Грушевський приєднався до українських есерів. На чолі Ради стояли також В. Винниченко, С.Петлюра, С.Єфремов та ін. Визначальна роль у Центральній Раді належала українським соціал-демократам, які мали соціалістичну орієнтацію, розраховану на віддалену перспективу. Найближчим же часом вони прагнули до того, щоб добитися від Тимчасового уряду широкої автономії для України у складі Російської федеративної республіки.

Зміст національно-територіальної автономії М. Грушевський розкрив на прикладі "українських земель Російської держави, які прагнуть до того, щоб з них була утворена одна національна територія". Вона "має вершити у себе вдома будь-які свої справи -- економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати свое законодавство, адміністрацію і суд" [5].

19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація, яка завершилася ухвалою резолюції про доручення Центральній Раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом щодо зазначених проблем.

Протягом усього березня лідери Центральної Ради напружено працювали над скликанням з'їзду, який одержав назву "Всеукраїнський Національний Конгрес". В. Винниченко писав про скликання Конгресу як про перший крок по шляху організації державності. Конгрес відбувся 5--7 квітня. Крім 900 делегатів від демократичних організацій України у роботі Конгресу брали участь запрошені представники від Петрограда, Москви, Криму та Холмщини (Польща). Було виголошено ряд важливих доповідей, як, наприклад, "Державне право і федеративні змагання України" (Дорошенко), "Федералізм та домагання російської демократичної республіки" (Шульгін), "Права національних меншин та їх забезпечення" (Матушевський), "Про спроби створення автономного ладу на Україні" (Крижанівський) та ін. У документах, ухвалених Конгресом, визначалися такі основні цілі українського національного руху: широка національно-територіальна автономія України та інших регіонів країни у складі Російської федеративної демократичної республіки; забезпечення економічних, політичних та інших прав національних меншин, які проживають в Україні; допуск представників України до участі в майбутніх переговорах з Німеччиною; встановлення правового статусу для українців, які проживають в інших губерніях Росії. Конгрес доручив Центральній Раді організувати крайові Ради та поступово встановити українську владу на місцях. Важливим рішенням було також те, що кордони автономних республік мали бути визначені на підставі етнографічного принципу. Серед організаційних питань, які вирішив Конгрес, було обрання депутатів Центральної Ради, у тому числі й до виконкому. Головою Ради став М. Грушевський, його заступниками в Раді -- В. Винниченко і С.Єфремов, у виконкомі -- Ф. Крижанівський і Д.Антонович [2].

Таким чином, конгресом були оформлені ідеологічні та організаційні основи руху, перш за все, в питаннях національно-державного будівництва як альтернативна політична сила існуючої в Україні фінансової та промислової буржуазії, з одного боку, а з другого -- тієї частини пролетаріату, яку очолювала більшовицька партія. Лідери Центральної Ради використали могутнє патріотичне піднесення українського народу, підхопивши його загальнодемократичні вимоги щодо усунення будь-яких обмежень української мови та культури в суспільно-політичному житті.

Відправною точкою організаційної роботи Центральної Ради є рішення Національного Конгресу, згідно з яким Центральна Рада мала розвиватися саме як національний парламент. Поступово розпочали свою діяльність президія та постійні комісії Центральної Ради, почало формуватися те, що називають апаратом, з'явилися певні кошти, хоча фінансові труднощі увесь час тяжіли над Центральною Радою. Бракувало ще одного дуже важливого елемента -- правової основи, на якій грунтувалася б її діяльність. Проте і ця проблема була розв'язана. Уже в резолюціях Національного Конгресу Центральній Раді доручалося створити комітет для розробки статуту автономної України. Першим узагальнюючим документом, який мав регламентувати діяльність Центральної Ради, став "Наказ Українській Центральній Раді" від 5 травня 1917 p. Він юридичне закріпив існуючий порядок, визначивши повноваження і механізм функціонування загальних зборів Центральної Ради та її Комітету (згодом Малої Ради), комісій, секретарств та інших органів. Отже, досить швидко Центральна Рада практично завершила перший етап своєї організаційної діяльності, а її вплив зріс настільки, що М. Гру-шевський визнав за можливе говорити про "Тимчасовий Український уряд" [12].

Тимчасовий уряд Росії, проте, не поспішав задовольняти вимогу політичної автономії України, хоча в цей період його контакти з Центральною Радою активізувалися як на особистому, так і на офіційному рівні (перша офіційна зустріч відбулася у другій половині травня під час перебування О.Керенського у Києві). У зв'язку з цим Рада, яка була виразником інтересів народних мас, наполегливо розширювала соціальну базу, залучаючи на свій бік різні верстви населення.

Для зміцнення позицій Центральної Ради досить важливе значення мала підтримка її з боку скликаних у Києві у травні 1917 p. всеукраїнських з'їздів: військового, селянського і робітничого. Залученню в русло політики Центральної Ради нових соціальних груп, перш за все на місцях, сприяло також утворення губернських, повітових та міських "українських рад" (вони діяли на Полтавщині, Чернігівщині, Слобожанщині, Волині, у Києві). Велике значення мав і Всеукраїнський військовий з'їзд, на який з'їхало близько 700 делегатів. Адже доля революції значною мірою залежала від позиції армії і флоту. З'їзд ухвалив рішення про українізацію армії. Із солдат запасу -- українців був сформований Перший полк імені Богдана Хмельницького [5].

До літа 1917 p. відносини Центральної Ради з Тимчасовим урядом все більше загострювалися, що зумовлювалося перш за все політичною лінією загальноросійської влади.

1 червня розпочався новий період у політичній історії Центральної Ради. В цей день Тимчасовий уряд офіційно дав негативну відповідь на вимоги Ради. Прагнучи закріпити за собою на майбутнє керівництво національним рухом та враховуючи революційні настрої широких мас. Центральна Рада (її виконком) 10 червня прийняла свій перший Універсал -- державний правовий документ у формі звернення до населення. Він був оголошений В. Винниченком на П Військовому з'їзді. В Універсалі проголошувалася суверенність українського народу на своїй землі. Принципово новим було положення про відмову передавати будь-які кошти, в тому числі й податки, в центральну (тобто російську) державну скарбницю, а також про впровадження спеціального податку -- на "рідну справу", тобто на потреби України [10].

В. Винниченко назвав універсали Центральної Ради" першими виразними словами української державності", і це можна вважати точною їх характеристикою, причому не тільки політичною, а й правовою.

М. Грушевський пояснював, чому було обрано саме цей термін: "Магічне слово "універсал", несподівано винесене на поверхню демократичного селянського соціалістичного руху, давало задоволення всім, хто прагнув демонстрації української суверенності. Це слово ставило в порядок денний спомин української державності колишньої гетьманщини".

Тоді ж, перебуваючи в зеніті популярності після проголошення І Універсалу, лідери Центральної Ради одразу ж приступили до організації роботи над проектом Української Конституції, або ж "Статуту автономної України", як вона тоді називалася.

Проголошення в І Універсалі автономії України означало крах національної політики Тимчасового уряду, який хотів, але був Неспроможний здійснювати традиційну великодержавну шовіністичну політику, не міг зупинити наростаючий національний рух. Саме непоступлива позиція Тимчасового уряду і стала рішучим поштовхом перетворення Центральної Ради з "національно-політичного центру" в орган національної державності. Центральна Рада виявила себе у І Універсалі як влада, встановлена українським народом, здатна управляти ним, тому її постанови та накази підлягали обов'язковому виконанню українською спільнотою [1].

28 червня було засновано Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради -- інститут, що мав за мету реалізувати закріплені в І Універсалі тези. Це не був уряд у звичайному розумінні слова. "Центральна Рада не хотіла гратися бучними словами, для яких ще не було реальних, дійсних передумов. Але це була Рада Міністрів для української, свідомо організованої демократії. Це був Уряд для тих, хто почував над собою примус законів духу, а не законів фізичної сили... Генеральний Секретаріат у тому періоді свого існування не мав ніякої влади, яку має звичайне Правительство... Але сотні тисяч українців, які були в армії, готові були на найбільші жертви за одним його словом. Генеральний Секретаріат не міг ні поставити, ні скинути ані одного урядовця, не міг ні одній адміністративній інстанції дати розпорядження чи наказу. Але ті українці, які були в інституціях і на посадах урядовців, накази Генерального Секретаріату ставили вище за накази уряду". Невипадково голова Генерального Секретаріату В. Винниченко писав про його утворення як про організацію "морально-правової влади" [2].

В. Винниченко (укр. с.-д.) взяв на себе також обов'язки генерального секретаря внутрішніх справ. Генеральним писарем став П.Христюк (укр. с.-д.), генеральним секретарем фінансових справ

-- Х.Барановський (б. п.), генеральним секретарем міжнаціональних справ -- С.Єфремов (ТУП), генеральним секретарем військових справ -- С.Петлюра (укр. с.-д.), генеральним секретарем земельних справ -- Б.Мартос (укр. с.-д.), генеральним секретарем судових справ -- В.Садовський (укр. с.-д.), генеральним секретарем харчових справ -- М.Стасюк (укр. с.-р.), генеральним секретарем освіти -- І.Стещенко (укр. с.-д.).

З багатьох питань Генеральним Секретаріатом приймалися різні акти. Серед них особливо виділяється Декларація від 27 червня 1917 p., де значилося, що "Центральна Рада досягла в своїй національно-політичній діяльності серйозного, відповідального моменту. З виконавчого органу об'єднаних партійних і громадських груп, яким вона була в початку революції, вона стала найвищим і не тільки виконавчим, але й законодавчим органом усього організованого українського народу". Рада вступила "в ту зону, де стираються межі двох влад -- моральної й публічно-правової". Проте, говорилося в Декларації, процес перетворення моральної влади в публічно-правову, повноважну, з усіма властивими їй компетенціями, функціями й апаратами ще не закінчився. "У тому-то утворення Генерального Секретаріату було необхідним щаблем розвитку... представницького органу. Тому-то інститут Генерального Секретаріату має охоплювати всі потреби українського народу". В Декларації визначалися в загальних рисах повноваження усіх секретарств, говорилося про головні напрями діяльності Центральної Ради та Генерального Секретаріату.

На початку липня пленум Центральної Ради ухвалив рішення, згідно із яким "УЦР, як орган української революційної демократії, складається, головним чином, з Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів; цей склад поповнюється представництвом від губерній, великих міст і колоній". До складу Центральної Ради входили: від Ради селянських депутатів -- 212 осіб, Ради солдатських депутатів -- 132, Ради робітничих депутатів -- 100, Генерального Військового комітету -- 27, учительської спілки, кооператорів і студентства -- по 5 осіб, духівництва -- 1, губерній -- 52, великих міст -- 23, колоній -- 6 осіб. Було ухвалене й спеціальне рішення про обов'язкове представництво в Раді національних меншин [4].

Проте Тимчасовий уряд продовжував чинити перешкоди відродженню української державності. Лідери Центральної Ради після переговорів з петроградськими міністрами, які прибули до Києва, змушені були в питанні про автономію України тимчасово піти на поступки. У виданому 3 липня 1917 p. II Універсалі, виходячи з угоди з Тимчасовим урядом. Центральна Рада відмовлялася від автономії України до скликання всеросійських Установчих зборів. Зі свого боку, Тимчасовий уряд погодився визнати своїм крайовим органом утворений Центральною Радою уряд -- Генеральний Секретаріат. Підзвітний був Генеральний Секретаріат і Малій Раді -- комітету, створеному Центральною Радою для оперативного вирішення найважливіших питань. До Ті складу увійшли також представники неукраїнського населення [6].

29 липня Мала Рада затвердила "Статут Генерального Секретаріату" -- першу, за словами М. Грушевського, Конституцію України. "Вищим органом управління на Україні, -- говорилося в Статуті, -- є Генеральний Секретаріат У.Ц.Р., який формується Ц.Р., відповідає перед нею й затверджується Тимчасовим урядом". До складу Генерального Секретаріату входило 14 генеральних секретарів. Статут надавав Генеральному Секретаріату право заміщати всі урядові посади в Україні, коли вони не виборні, усі урядові органи віддавав під його "юрисдикцію". Крім того, відповідно до Статуту Генеральний Секретаріат мав передавати "на санкцію Тимчасового уряду ті законопроекти, які розглянула й ухвалила Центральна Рада". Так само він надсилав на затвердження Тимчасовому уряду "фінансові обрахунки потреби України". Статут також визначав відносини між Генеральним Секретаріатом і комітетом Центральної Ради, порядок, законодавчі процедури та інші питання [8].

Щоправда, в такому вигляді "перша Конституція України" проіснувала недовго. Після кривавих липневих подій в Петрограді ситуація змінилася, і, як зазначав М. Грушевський, спад революційної хвилі і нахил вправо був очевидний. Статут перетворився на Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріату від 4 серпня. Ця Інструкція істотно обмежувала повноваження Генерального Секретаріату як територіальне (його юрисдикція поширювалася на п'ять губерній: Київську, Подільську. Полтавську; Волинську та Чернігівську), так і функціонально (замість 14 генеральних секретарів залишалося тільки 9). Інструкція була актом, виданим Тимчасовим урядом без погодження з українською стороною. Однак, незважаючи на це, Центральна Рада погодилась з Інструкцією, хоча в своїй резолюції від 22 серпня наголосила, що вона "цілком не відповідає потребам ні тільки українського народу, а й національних меншостей, які живуть на Україні". Інструкція була прямим запереченням принципів, на яких грунтувався Статут [3].

Центральна Рада вступила у етап свого розвитку (тривав до кінця жовтня), для якого характерним було прагнення лідерів українського національного руху наповнити конкретним змістом діяльність раніш утворених інститутів. Так, наприклад, Генеральний Секретаріат, здійснивши понад ЗО засідань, розглянув на них близько 100 конкретних питань зовнішнього та внутрішнього життя України. Серед них слід відмітити підготовку проекту постанови пленуму Центральної Ради про введення українського прогресивно-прибуткового оподаткування у розмірі 25% загальноросійського прибуткового податку, поземельного податку по 10 коп. з десятини та одночасного оподаткування робітників і службовців у розмірі 25% одноденного заробітку. Проблема фінансів була однією з головних для Центральної Ради як державної структури України. Генеральний Секретаріат розглянув також проблеми судоустрою. Він вважав необхідним, "щоб апарати суду було краще пристосовано до місцевого населення відповідно до нових форм життя на Україні, а для цього потрібне затвердження секретарства судових справ". Увага приділялася й військовій справі. У постанові Генерального Секретаріату говорилося: "Організація військових частин іде безупинно. Вона стала позитивним фактором як в справі оборони на фронті, так і в справі охорони революції в державі. Генеральний Секретаріат, маючи на меті надати якомога більшої планомірності у формуванні українських військових частин, визнає для цього необхідним затвердження Секретарства військових справ. Визнаючи верховне командування за воєнним міністерством Росії, Генеральний Секретаріат в той же час вважає, що секретарству військових справ мусить бути надано компетенцію і відповідні права в сфері організації формування українських військових частин" [12].

Генеральний Секретаріат знову розробив і 12 жовтня 1917 p. прийняв Декларацію, яка уточнювала компетенцію кожного секретарства та всього Секретаріату в цілому. ентральна Рада робила спроби поширити свій політичний вплив на аналогічні за характером і спрямованістю рухи інших "недержавних" народів, які проживали на окраїнах колишньої імперії. Помітною подією у цьому плані став "З'їзд народів", який відбувся у Києві 21--28 вересня. Наприкінці серпня відбувся корніловський заколот. 29 серпня Центральна Рада рішуче відгукнулась на нього. Вона запропонувала через Генеральний військовий комітет українським частинам і організаціям не виконувати наказів Корнілова. той же час поглиблювався конфлікт Центральної Ради з Тимчасовим урядом. У третій декаді жовтня на інформацію про те, що у Києві розгорнулася практична підготовка до скликання Українських Установчих зборів, Тимчасовий уряд зреагував істерично. Міністр юстиції П.Малянтович наказав прокуророві Київської судової палати негайно розпочати слідство з метою притягнення В. Вин-ниченка та інших генеральних секретарів до кримінальної відповідальності. Але 25 жовтня Тимчасовий уряд перестав існувати. ким чином, період історії держави і права України, який розпочався перемогою Лютневої революції та завершився подіями, що безпосередньо передували жовтневому збройному повстанню в Петрограді, являє собою час, коли в Україні в умовах демократичних процесів, які розвивалися під впливом перемоги революції розгорнулася боротьба за відродження національної державності та йшло формування демократичних суспільно-політичних структур головною з яких стала утворена легітимним шляхом Центральна Рада -- перший український парламент, а також урядовий орган -- Генеральний Секретаріат. Цим державним структурам доводилося діяти у складних умовах встановлення в Україні влади Тимчасового уряду, його місцевих органів та законодавства. ісля жовтневого збройного повстання у Петрограді влада Тимчасового уряду була ліквідована і встановилася пролетарська диктатура. Враховуючи ці обставини, Центральна Рада проголосила створення Української Народної Республіки, а згодом й її незалежність від більшовицької Росії [3].

2. Останні дні Центральної Ради

національний революція держава ультиматум

4 грудня Центральна Рада отримала ультиматум Раднаркому за підписами Леніна і Троцького. Обвинувачення з боку радянського уряду зводилось до того, що відкликаючи в односторонньому порядку українізовані війська. Центральна Рада дезорганізує фронт, крім того, роззброює радянські сили в Україні й відмовляється пропустити війська проти Каледіна. А через два дні на засіданні Всеукраїнського з'їзду Рад М. Грушевський заявив, що в Україну вже вступила війська Раднаркому.

У відповіді на ультиматум (її підписали В. Винниченко й С.Петлюра) Раднарком обвинувачувався у грубому замаху на "право самовизначення України шляхом нав'язування їй своїх форм політичного устрою". М. Грушевський заявив, що "народні комісари" не мають права втручатися в українські справи, а у прийнятій на Всеукраїнському з'їзді Рад резолюції ультиматум визначався як "агресивний крок проти Української Центральної Ради". Нарешті, В. Винниченко і М.Порш в розмові по прямому дроту з українською делегацією, яка перебувала в Петрограді для участі в селянському з'їзді, підкреслили, що основою для переговорів між Центральною Радою й Раднаркомом може бути визнання УНР й заява народних комісарів про повне невтручання у її внутрішні справи. Більшовики ж, навпаки, незважаючи на численні декларації про "самовизначення націй аж до відділення", не переводили своїх відносин з Україною в площину міжнародного права [11].

Постає закономірне запитання: чому перед такою загрозою, а тим більше після вітальних телеграм Центральній Раді, після багатотисячних маніфестацій на її підтримку, після широкомовних й цілком обгрунтованих заяв, що український рух підтримують мільйони багнетів, чому все ж таки Центральна Рада не змогла протистояти більшовицькому наступу, а в творах В. Винниченка з'явилися такі сумні рядки: "Я під той час уже не вірив у особисту прихильність народу до Центральної Ради" [16].

Відповідь на це питання лежить у площині двох факторів -- зовнішнього й внутрішнього.

Насамперед, це характерна для української історії проблема політичної орієнтації. Лідери Центральної Ради, зазначив В. Винниченко в своєму "Заповіті борцям", опинилися перед вибором: де шукати допомоги проти ворога нашого національного визволення (Росії)? Думка щодо цього не була однозначною: одна частина стояла за те, щоб шукати її в народі, йдучі назустріч вічним соціально-економічним прагненням його, щоб із гасла "Вільна Україна" зробити гасло "Вільна Україна без холопа і пана", щоб з'єднати всі прагнення в одне, щоб однобічне визволення розвинути у всебічне. Інша частина Центральної Ради не знайшла в собі ні сили, ні мужності, ні бажання прийняти це гасло, вона переважною більшістю голосів висловилась "за орієнтацію на зовнішні сили, за кликання на поміч проти більшовицької навали німецького війська" [8].

По закінченні переговорів у Брест-Литовську 9 лютого за новим стилем члени української делегації звернулися із закликом до німецького народу з такими словами: "У цій тяжкій боротьбі за наше існування ми шукаємо помочі". Між УНР і Німеччиною та її союзниками був підписаний мирний договір. 2 березня українські й німецькі війська вступили до Києва. Центральна Рада повернулася, але якою ціною?

Пояснюючи причину приходу на Україну німецької армії та її статус, М. Грушевський наголосив, що вона "залишатиметься рівно стільки, скільки це буде потрібно для визволення України".

У житті -- не так сталося, як гадалося. Центральні і місцеві органи УНР потонули у нескінченних заявах і скаргах на безчинства гостей, які почували себе не "приятелями", а повноправними хазяями. Інакше не можна розцінити, наприклад, накази головнокомандуючого німецькими військами генерал-фельдмаршала фон Ейхгорна про впровадження на Україні законів воєнного часу, смертної кари, німецьких польових судів й німецького судочинства.

Результати такої "дружби" показали себе дуже швидко. "Будучи в гущі народу, -- писав В. Винниченко, -- я на свої очі бачив, що дала нашій нації "орієнтація на зовнішні сили" [9].

Що ж стосується внутрішнього фактора, то тут спостерігається універсальна закономірність, якою є вічна прірва між задумом і його втіленням у життя, що виявилася у спробах Центральної Ради реалізувати намічену соціально-економічну програму. Українські лідери добре усвідомлювали вирішальне значення соціально-економічних перетворень. Та цей далекоглядний висновок лишився тільки політичним заповітом. Так само фатальну роль відіграла й нездатність Центральної Ради налагодити ефективний державний механізм.

Однак була ще одна причина. Ще на початку діяльності Центральної Ради М. Грушевський запропонував визнати "всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолеранції супроти інших народностей національним злочинством". Він щиро прагнув національного миру й злагоди, однак, зіткнувшись з цілком злободенною дилемою -- пріоритет прав нації чи прав людини, все ж таки обирає перше. 1 це породило низку труднощів.

У житті, таким чином, все виявилося набагато складнішим, а ідилічні картини міжнаціональних взаємин не мали шансів у тодішньому розколотому суспільстві. На жаль, М. Грушевський та його соратники не змогли знайти оптимального рішення, і це, врешті-решт, визначило їхню долю [17].

ВИСНОВКИ

Українська революція 1917-1918 рр. - період насичений різноманітними подіями. В першу чергу цей період пов'язаний з формуванням державного відродження України та спроб зробити українські землі економічно-, політичнонезалежними. Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий період 1917--1920 pp. тільки за умов згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося.

Протистояння соціальних, національних та політичних прошарків, груп та партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм, що гальмувало будівництво української державності і у кінцевому підсумку призвело до кризи.

Лише опора на власні сили могла призвести до перемоги, а вона досягалася перш за все забезпеченням згоди а Україні. Зрозуміло, сподіватися про ідеальну, загальну згоду в умовах громадянської війни та іноземної інтервенції було б утопією, але демократам, прибічникам державного відродження України для досягнення згоди слід було б прикладати більше зусиль, перш за все у сфері соціально-економічної політики. Деяким лідерам партій слід було б менше думати про задоволення власних амбіцій. Іншим чинником, який породив зазначені труднощі, була переоцінка іноземних сил як опори в боротьбі за незалежність України. Усі іноземні сили, які залучались до справи збереження самостійності України, в кінцевому підсумку переслідували власні інтереси, нерідко протилежні інтересам народу України.

Наведені внутрішні та зовнішні чинники й визначили характер кожного етапу в боротьбі за державне відродження України в 1917--1920 pp., стали підставою для дослідження у даному розділі пропонованої етапізації.

Зазначені прорахунки національних демократів, а також допомога російських більшовиків більшовикам України вирішальною мірою полегшили прихід до влади у північно-східній частині України в грудні 1917р. більшовицького уряду і в підсумку -- утворення УСРР та встановлення радянської влади на більшій частині України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Винниченко В. Відродження нації. -- Ч. 1. -- С. 222, 223

2. Грушевський М. Якої ми хочемо автономії і федерації. К., 1997. -- С. 4.

3. Грушевський М. На порозі нової України. К., 1994. -- С. 84.

4. ГунчакТ. Українська Народна Республіка і національні меншини Слово і час. -- 1990. -- № 10. -- С. 62.

5. Гончаренко В.Д., Рогожин А.Й. Центральна Рада і її правові акти Вісник Академії правових наук. -- X., 1993. -- № 1. -- С 42--50.

6. Дорошенко Д. Історія України. 1917, 1920. Ч. 1. Мюнхен, 1966. -- С. 270-271.

7. Історія держави і права України. Частина 2: Підруч. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 ч. За ред. акад. Академії правових наук України А. Й. Рогожина. -- К., 1996. -- 448 с.

8. Історія України: Курс лекцій. Кн. 1. К., 1991. -- С. 457--459

9. Коваль M.B., Кульчицький С.В., Курносов Ю.О. Історія України. К, 1992. -- С. 6.

10. Кульчицький С.В. Центральна Рада. Утворення УНР УЇЖ. -- 1992. -- № 6. -- С. 82.

11. Мироненко О.М. Світоч української державності. К, 1995. -- С. 177--181.

12. Нагаевський І. Історія Української держави двадцятого століття. К, 1993. -- С. 66--69

13. Права національних меншинств і граждан УНР. - К., 1918. -- С. 5, 7.

14. Романчук О.К. Ультиматум. К., 1990. -- С. 17--19.

15. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. К., 1993. -- С. 79--85.

16. Харитонов В.Л. Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 p. на Україні УЇЖ. -- 1987. -- № 2. -- С. 82--83.

17. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. Ч. II. Прага. 1999. -- С. 132.

Размещено на Allbest.ru