Боротьба за територіальну спадщину Київської Русі. Еволюція Литовсько-Руської держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Боротьба за територіальну спадщину Київської Русі. Еволюція Литовсько-Руської держави

литовське князівство київська русь завоювання

У період занепаду Галицько-Волинського князівства на обширних просторах Східної Європи зросли такі централізовані держави, як Польща, Литва, Угорщина, Молдова, Московія, Кримське ханство, Туреччина, яких, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на українських землях.

Серед перших, хто скористався цим, було Велике князівство Литовське. Утворене в XIII ст., воно перетворилося протягом кількох десятиліть на міцну військову державу. Сталося це тому, що оточена непрохідними для кінноти лісами і болотами Литва була недосяжною для монголо-татарських орд.

Скориставшись занепадом Київської Русі, її політичною й економічною відсталістю внаслідок монголо-татарського нашестя, литовські князі почали захоплювати землі спочатку сусідньої Білорусі, а далі й України. За часів першого об'єднувача Литви князя Міндовга було захоплено так звану Чорну Русь і деякі білоруські землі. Особливо швидко зростає Литва за князя Гедиміна (1316--1341 pp.), який завершив розпочате Міндовгом приєднання, а також захопив кілька північних українських князівств. У 30-х роках XIV ст. литовські війська почали наступ на землі Київського князівства. Як свідчать літописи, війська Гедиміна захопили спочатку Овруч і Житомир, а потім -- після місячної облоги -- Київ. Проте встановити повний контроль над Київським князівством Гедимінові в цей час не вдалося.

Особливо розширилися литовські володіння за часів князювання Великого князя Литовського Ольгерда (1345-- 1377 pp.). Литовець по батькові, українець по матері, він якоюсь мірою був представником українського народу. У ранньому віці більшу частину свого життя провів у Вітебську. За цей час зріднився із українською мовою і звичаями, із українською культурою. Є підстави вважати, пише відомий історик XIX ст. О. Єфименко, що Ольгерд був православним. Його першою дружиною була вітебська князівна Марія Ярославівна. Усі його діти були охрещені. А діток князь мав аж 18 -- 12 синів і 6 дочок.

Наприкінці 1361 -- на початку 1362 р. Ольгерд зайняв Київ та його землі. Невдовзі, у тому ж 1362 p., він оволодів південною частиною Чернігово-Сіверщини і більшою частиною Переяславської землі, а в 1363 р. здобув Поділля. Разом з українськими дружинами Ольгерд здійснив успішний похід у 1363 р. проти монголо-татарських військ і на Синій Воді (середня течія Південного Бугу) розгромив їхні основні сили, послаблені феодальними міжусобицями в Орді, відомими як "велике сум'яття" 60--70-х pp. У результаті цього, як зазначається в Західноруському літописі, "Торговицю..., Білу Церкву, Звенигород і всі землі аж за Очаків, від Києва і від Путивля до гирла Дону було звільнено від татар." Оцінюючи велике значення цієї перемоги, слід підкреслити, що саме вона поклала початок визволенню українських, білоруських і російських земель від монголо-татарського рабства, а не Куликовська битва 1380 p., яка в історії тривалий час висвітлювалася тенденційно.

Перемога на Синій Воді над монголо-татарськими ордами дала змогу Ольгерду об'єднати під своєю владою значну територію -- Київщину, Переяславщину, Волинь, Поділля, Чернігово-Сіверщину, згодом -- досягти берегів Чорного моря. Розширивши швидкими темпами свою територію, Литовське князівство перетворилось у могутню і велику державу, яка займала обшир від Балтійського до Чорного моря, від Західного Бугу до Оки і була однією з найбільших держав Європи. Один з руських літописців, зазначивши, що Ольгерд "багато земель і країв звоював... і збільшилось княжіння його більше всіх", вбачав розгадку цього історичного феномену в тому, що володар Литви "не стільки силою, скільки мудрістю воював".

Нові дослідження науковців дають можливість з'ясувати, що ж допомогло литовцям порівняно легко і практично мирно завоювати більшість українських земель. По-перше, населення Русі, яке зазнавало тяжких утисків під час ординського панування, вважало перехід під владу Литви значно меншим злом. По-друге, литовські князі, на відміну від інших завойовників, не грабували місцевого населення, не втручалися в його життя, побут, культуру. У своїх грамотах вони заявляли, що "старовини не рушають, новини не вводять". Навіть система князівського правління істотно не змінилася. Так, у великих містах ставили литовських намісників, а в малих залишали місцеву адміністрацію, майже повністю зберігалися місцеві традиції, зберігали свої володіння місцеві феодали. Вони повинні були лише служити великому князеві литовському і надавати йому дружину та земські ополчення. Удільні князі входили до великокнязівської ради, роздавали землі місцевим феодалам. З місцевих великих феодалів-князів, бояр, вищого духовенства збирали раду для розв'язання політичних питань. У своїх правах місцева вер-хівка прирівнювалася до литовської знаті, тому й була прив'язана до литовської держави -- служила їй щиро і віддано. Самоуправління, однак, не підривало авторитету центральної влади. Завдяки міцній владі Ольгерда Велике князівство Литовське не розпалося на окремі князівства, а залишалося цілісною державою з досить високим політичним та економічним потенціалом.

Як і сама державна організація, суспільний устрій Литви був у цей період органічним продовженням, розвитком і еволюцією суспільних форм давньої Русі. Литовці переймали українську військову організацію, способи оборони, систему житлового і фортечного будівництва, княже господарство, адміністративно-податкову організацію, суспільно-політичний устрій. Литовські князі не порушували українського законодавства, залишивши Україні її закони і судочинство. Більше того, князь Ольгерд зібрав усі українські звичаї і закони в одну книгу, написану українською мовою, і назвав її Статутом князівства Литовського.

Відсутність значного опору утвердженню Литви на українських землях пояснювалося ще й тим, що більшість литовських князів дотримувалися православ'я і піддавалися впливам української культури. Вони переймали православну віру, звичаї, культуру українців, вступали з ними в родинні стосунки. А мову українську у Великому князівстві Литовському було проголошено офіційною, державною. У свою чергу, стаючи під руку литовського князя, русичі бачили в ньому передусім захисника від монголо-татарських орд.

Усе це давало українцям підстави вважати себе жителями власної держави, рівними серед інших народів. І саме це дозволяло їм ставати за захист своїх прав, цієї держави від зовнішніх ворогів. Тому нічого дивного, що українські полки, як твердять польські історики, під синьо-жовтими прапорами в складі литовської армії героїчно громили Тевтонський орден у 1410 р. під Грюнвальдом, вели запеклу боротьбу з монголо-татарами.

Тож невипадково деякі українські історики, зокрема М. Грушевський, Н. Полонська-Василенко та інші, називають Велике князівство Литовське Литовсько-Руською державою, яка, будучи єдиним політичним організмом, існувала впродовж двох століть. Звичайно, своєї державності Україна тоді не здобула, але перші кроки до неї було зроблено і, насамперед, після перемоги на Синій Воді.

Литва, захопивши південно-західні руські землі, прагнула об'єднати під своєю владою "всю Русь", однак наштовхнулася на рішучий опір Московського князівства, яке також проводило політику "збирання руських земель". У 1368 р. литовське військо підійшло до Москви, оточивши в Кремлі князя Дмитра Івановича. Проте здобути Кремль не вдалося. Ольгерд був змушений відступити. Ця литовсько-московська війна (1368--1372 pp.) стала початком тривалої боротьби між московським князівством і Литовською державою за гегемонію на сході Європи.

Размещено на Allbest.ru