Визвольна боротьба українського народу на території Миколаївського району Львівської області

Размещено на http://www.allbest.ru/

3

Вступ

Миколаїв - місто в Україні, центр Миколаївського району Львівської області. Населення 14 801 мешканців (перепис 2001). Географічні координати: 49°31? пн. ш.; 23°59? сх. д. Розташоване за 3 км від залізничної станції Миколаїв-Дністровський на лінії Львів - Стрий. Цементний завод, завод залізобетонних виробів, молокозавод. Засноване у 1570 році.

Статус міста з 1940 року. Після розвалу Австро-Угорської імперії на початку листопада 1918 року в Галичині проголошено Західно-Українську Народну Республіку. У той час частина Миколаївщини увійшла до складу Жидачівського політичного повіту. Але польська буржуазія і поміщики прагнули приєднати Галичину до відновленої польської держави. Для захисту українських земель створюються Українська Галицька Армія (УГА). Миколаїв захищала Львівська бригада УГА, якою командував А. Бізанц (уродженець Миколаївщини з Дорнфельда - Тернопілля). 18 травня 1919 р. Миколаїв та Розділ були зайняті польськими військами. В серпні 1920 року частини Першої кінної армії вступили на землі Миколаївщини. Червоноармійці вибили поляків з залізничної станції Миколаїв - Дроговиж і захопили великі трофеї.

У березні 1921 року підписано Ризький мирний договір, західно-українські землі перейшли під владу Польщі. На Миколаївщині розвивалася дрібна промисловість, виробництво вапна, кахлів, цегли, гончарного посуду. Велике підприємство Роздадівський вапняно-кахельний завод належав багатому єврейському капіталісту Шмораку. Більшість населення було зайнято в сільському господарстві і дуже страждало від безземелля. Кращі землі продавались або передавались безкоштовно переселенцям з Польщі.

З початком ІІ-ої світової війни посилилась підготовка до повстання проти польської влади. В середині вересня повстанці здійснили напад на громадську канцелярію в Надітичі і роззброїли 40 польських поліцаїв. Одночасно було роззброєно поліцію в Роздолі, Миколаєві на мостах через Дністер. Польські карателі з Жидачева розпочали наступ. Українські повстанці приготувались до оборони у с. Надітичі. Лише польське поповнення зі Стрия повстанців відступити за Дністер. Карателі жорстоко катували українців у Надітичах, Роздолі, Крупську та Верині, палили селянські господарства. До кінця вересня пройшло розмежування між Німеччиною та СРСР. Створювались робітничо-селянські комітети, які брали в свої руки владу і контролювали всі сфери життя. Було націоналізовано вапняно-кахельний завод, ремісничі майстерні, млини, магазини, пекарні.

У січні 1940 року було створено Миколаївський район у складі Дрогобицької області. З лютого 1940 року почав працювати виконком районної Ради депутатів трудящих. Весною 1940 року між Дроговижем, Розвадовом і Миколаєвом почалося будівництво цементного заводу. Цьому сприяли багатющі поклади вапняку і глини. З кінця червня 1941 року по кінець липня 1944 року Миколаївщина знаходилась під фашистською окупацією. У серпні 1944 року відновлено Миколаївський район у складі Дрогобицької області. З грудня 1962 року Миколаїв увійшов до складу Жидачівського району. З 6 грудня 1966 року утворено Миколаївський район у складі Львівської області з центром у м. Миколаєві. 80-ті роки XX ст. показали, що командно-адміністративна система повністю вичерпала свої можливості. На Україні розпочинається процес національного відродження.

1. Повстання у вересні 1939 року

Героїчною сторінкою в історії Миколаївщини є народне повстання у вересні 1939 року, яке охопило територію Миколаївсько-Роздільської округи. Воно було спрямоване проти польського панування.

Одним з перших авторів, хто писав про виступ селян Миколаївщини, був західноукраїнський комуніст Петро Козланюк. У 1939 році він опублікував оповідання про повстання в Надітичах. Однак автор спотворив справжню історію, приписавши керівництво виступом “комсомольцю Грицьку” і те, що повстанці боролися під червоним прапором.

Надзвичайно цікавими є спогади нашого земляка, уродженця Надітич, Івана Корди, члена ОУН з 1930 року, який у березні 1936 року був засуджений на стрийському процесі на вісім з половиною років тюремного ув'язнення, а з 1947 року проживав в Канаді, де і помер у 1989 році.

У той час більшість Миколаївщини входила до складу Жидачівського повіту. Повстання охопило села Надітичі, Пісочну, Верин, Крупсько, Розвадів. Одночасно повстали села Волнцнів та Жидачівщині. Центром виступу стало село Надітичі, де відбулися головні події. Село тоді мало менше сотні дворів, але відзначалося високою національною самосвідомістю і патріотизмом своїх жителів. Господарі Надітичів з давніх часів були заможними і тому не шкодували грошей для навчання своїх дітей. З Надітичів походило багато січових стрільців, вчителів, студентів.

Перед початком повстання відбулася нарада керівників, на якій ще раз було обговорено план виступу. Наступного вечора повстанці розпочали бойову операцію.

10 вересня у Миколаєві було роззброєно поліційну станицю і влада перейшла в руки українців. До Роздолу прибув загін жандармів на чолі з колишнім старостою Гіршем. Вони схопили Мар'яна Глухівського, відвели його в бік Крупська і після жорстоких катувань розстріляли. Потім карателі розгромили читальню ”Просвіта”, кооператив і спалили господарство священика Возняка, який встиг врятуватися. До речі, його донька Марія була дружиною Василя Бендери, молодшого брата Степана Бандери.

Вночі поляки увірвалися до Крупська і почали розправу. Насамперед спалили частину села, а потім розстріляли Михайла Деркача, Івана Лаврика і Василя Сторожика. Жорстоким катуванням було піддано Василя Бецу, якому багнетами викололи очі, відрізали вуха та ніс, розпороли живіт.

У Верині поляки спалили майже всі господарства, багатьох людей на чолі із священиком Василем Лавришиним зібрали до купи і, погрожуючи розстрілом, вимагали видати організаторів повстання. Потім було вбито Михайла Антоніва, Івана Луціва, Михайла Проціва.

Жорстоким катуванням було піддано Федора Данчевського, батька повітового провідника ОУН Миколаївщини Андрія Данчевського. Коли його обступили поляки, то він відбивався сокирою. Йому відрізали ніс, вуха, розпороли живіт, а потім вбили.

Під час повстання загинули чотири повстанці з Розвадова: Михайло Коваль, Омелян Коваль, Василь Костів і Михайло Білінський. Поранений у бою Василь Костів, батько трьох маленьких дітей, попав у полон і був замордований поляками.

Одного з керівників повстання, члена ОУН Омеляна Коваля карателі схопили на цвинтарі у Дроговижі, коли він повертався з Комарна, куди ходив за допомогою до німців. Його били так сильно, що потім навіть у мертвого не могли розкрити стиснутих пальців, в яких були жмутки трави. Вороги розрізали йому груди і витягли ще тепле серце.

Незабаром появилися передові частини німецької армії, які були радісно зустріті місцевим населенням.

Розмови з очевидцями та учасниками тих подій, перегляд поховань на цвинтарі, вивчення записів у церковних метриках дали змогу приблизно визначити число жертв, понесених українцями під час вересневого повстання - майже сорок чоловік. На всіх їхніх могилах було встановлено пам'ятні хрести. У вересні 1989 року вперше за багато років в Надітичах і Розвадові були проведені кількатисячні народні віча з нагоди п'ятдесятих роковин вересневого повстання.

2. Арешти і знищення в'язнів у 1940-1941 роках

миколаївський повстання більшовицький партизанський

23 серпня 1939 року Радянський Союз і Німеччина підписали пакт про ненапад. Складовою частиною договору був секретний протокол, згідно з яким обидві держави поділили Східну Європу на свої сфери впливу. 1 вересня почалася друга світова війна. 17 вересня червона армія розпочала наступ через Збруч на Західну Україну, де незабаром було встановлено більшовицьку владу.

Уже в перші місяці свого панування нова влада розвіяла ілюзії в місцевих жителів щодо своєї справжньої сутності. Насамперед проводились арешти вчителів, лікарів, адвокатів, учених, керівників політичних партій та членів підпільної ОУН. Для виявлення останніх енкаведисти послуговувались архівами польської поліції, які потрапили їм в руки.

Про те, як проходили арешти, розповідала Степанія Корда, 1928 р. н., з Розвадова: ”Мій брат Григорій був арештований в середині грудня 1940 року. Мав він тоді дев'ятнадцять років. Над ранком до нашої хати зайшло вісім чоловік. Один з прибулих був у цивільному, а решта-у військовій формі. З хати вони нікого не випускали. Той, що був у цивільному, оформляв якісь документи. Моя мама почала плакати і казала, що її син ще дитина і нічого не винний. Один з енкаведистів відповів: ”Ви кажете неправду, він винний подивіться, як трясеться із страху перед арештом”. Мій брат справді трясся, але справа в тому, що він сидів коло самих дверей і був тільки в білизні, а надворі була зима. Вдень Григорія відвезли з Миколаєва в Дрогобич. 11 червня 1941 року закінчилося слідство, а вже через кільканадцять днів його було знищено в Дрогобицькій тюрмі”. В Дрогобицькій тюрмі було закатовано майже тисячу в'язнів, серед них Михайло Балакима, Миколу Нетижака, Володимира Петрівського, Андрія Кобрина з Миколаєва та інших наших земляків.

У ніч з 25 на 26 червня 1941 року енкаведисти знищили десятки в'язнів. За кілька днів до цього було проведено арешти у Великій Горожанні, Вербіжі, Новосілці-Опарській.

28 в'язнів перебували в ув'язненні у Щирці. Серед них були жителі Красова, Добрян, Поляни та інших сіл Щирецького району. Всіх їх енкаведисти закатували у страшний спосіб на господарстві польського священика. В'язням відрізали язики, вуха, руки, ноги, здирали шкіру. Після відступу більшовиків закатованих в'язнів поховали у братській могилі на цвинтарі у Щирці.

Окремі жителі Миколаївщини загинули у тюрмах Стрия, Самбора та деяких інших міст.

Всього у Західній Україні в 1939-1941 роках було розстріляно або закатовано понад 50 тисяч чоловік. Лише невеликій частині в'язнів вдалося врятуватись. Страхіття Дрогобицької тюрми пережив Степан Янкевич з Миколаєва. З деякими іншими в'язнями йому вдалося вирватися на волю. Пізніше, після дванадцяти років перебування в УПА його буде арештовано у серпні 1955 року і засуджено на 25 років таборів. Це більшовикам виявилося замало і вони ще раз судили Степана Янкевича. Під час нападу німецьких парашутистів на Бердичівську тюрму врятувався миколаївчанин Михайло Хомчак, який пізніше загинув в УПА. Живими залишилися окремі в'язні, які були вивезені в табори на Схід до початку німецько-радянської війни.

3. Трагедія на Закладівському лісі 27 червня 1941 року

Напередодні і на початку німецько-польської війни у червні 1941 року НКВД продовжувало арешти свідомих українців.

Енкаведисти заарештували у Дроговижі братів Івана і Степана Гольдербанів. Останній був колишнім старшиною УГА і намагався врятуватися, але йому прострілили ногу і разом з братом забрали в тюрму. З Черниці було арештовано рахівника сільськогосподарського ліцею Лева Куца.

У неділю, 15 червня 1941 року, два енкаведисти арештували в Розвадові на очах у дружини телефонного техніка Степана Саварина. Наступного дня у Миколаєві було підступно забрано директора школи з Розвадова Владислава Сподара, колишнього старшину УГА.

Енкаведисти планували арештувати ще більше людей на Миколаївщині, але тим вдалося заховатися. Вдалося врятуватися, зокрема, Григорію Рудці, директору школи в Черниці. Коли він їхав за викликом до Миколаєва, то на околиці міста його спинив один чоловік і казав десь сховатися, бо багатьох викликаних вже заарештували. У той момент над'їхав на велосипеді Володислав Сподар і його стали вмовляти вернутися і десь заховатися, але той відмовився. Григорій Рудка кілька днів переховувався в околицях Черниці і таким чином врятувався.

У п'ятницю, 27 червня 1941 року з воріт миколаївської тюрми виїхала вантажна машина, вкрита брезентом та зеленими гілками для маскування. В ній лежало дванадцять в'язнів, в яких руки були скручені дротом. Машина прибула у невеликий Закладівський ліс, що знаходився неподалік маєтку графа Скарбка. В'язнів поклали на землю і енкаведисти кожному стріляли в потилицю. Щоб заглушити постріл і крики жертв, поблизу місця страти енкаведисти запустили трактор. Під час розстрілу Лев Куц повернув голову в бік і тому куля пробила йому тільки верхню щелепу. Він просив його добити, але в той момент десь пролунали постріли і відвернули увагу катів. В'язневі вдалося добратись до Демні. До вечора він переховувався в житі, а потім підійшов до однієї хати і постукав у вікно. У родині Василя Царя Лев Куц одержав першу допомогу і розповів про трагедію у Закладівському лісі. Після відступу більшовиків з Миколаєва він показав у лісі могилу розстріляних і повернувся в Дрогобич.

Незабаром з Миколаєва та навколишніх сіл зібралася велика кількість людей. Тіла загиблих було забрано з могили, сфотографовано і на підводах відвезено до Миколаєва. Лікар Дмитро Стасів провів відповідну роботу для зменшення трупного запаху.

Тоді загиблих вбрали в чистий одяг і поклали в окремі домовини у читальні “Просвіта”. На похорон жертв сталінського терору прибуло багато тисяч жителів Миколаєва та навколишніх сіл. Після відправи в церкві святого Миколая, яку проводив священик Володимир Федусевич, траурна процесія вирушила на цвинтар, де і було поховано всіх загиблих, крім Данила Фика, якого родина забрала до Пісочної. У Миколаєві німці не перешкоджали проведенню похорону і лише в роки більшовицького панування існувала заборона на вшанування пам'яті невинних жертв НКВД. Перший масовий похід під синьо-жовтими прапорами відбувся на цвинтарі у Миколаєві 18 червня 1989 року. Тоді було вшановано пам'ять січових стрільців УГА, які полягли в бою біля Миколаєва у травні 1919 року і пам'ять жертв НКВД у червні 1941 року.

4. Структура УПА на Миколаївщині у 1944-1945 роках

Перші відділи УПА організовано на Волині та Поліссі восени 1942 року. Вони відразу почали боротьбу проти німецьких окупантів, радянських та польських партизанських загонів. Як вважає більшість дослідників історії визвольної боротьби українського народу у 20-50 роках, перші відділи Української Народної Самооборони (УНС) появилися на Галичині влітку 1943 року. Тоді у Карпатах організовано вишкільні бази УНС. Головним командиром УНС в Галичині був Олександр Луцький (“Анрієнко”), а військовим референтом Дрогобицької області був Богдан Вільшанський (“Орел”). В кінці 1943 року головний командир Роман Шухевич разом із своїм штабом провів реорганізації УПА, поділивши її на УПА-Північ, УПА-Південь, УПА-Захід. До УПА-Захід належала територія Львівської, Дрогобицької, Тернопільської, Чернівецької та частини Закарпатської областей. Крайовим командиром УПА-Захід у січні 1944 року призначено Василя Сидора (“Шелеста”).

Терен УПА-Захід був поділений на Воєнні Округи (ВО). Частина Миколаївщини увійшла до складу V ВО(Дрогобицька область), а частина-до II ВО (Львівська область) під назвою “Буг”. Командиром V ВО призначено Івана Белейловича, а командиром II ВО був Василь Левкович в 1944-1946 роках.

Василь Левкович народився у 1920 році в с. Люлінець Старий Любачівського повіту. Член ОУН з 1939 року. У травні 1944 року у ранзі хорунжого його призначено командиром ВО. Постановою УГВР від 30 травня 1947 року його підвищено до ступеня полковника з датою старшинства від 18 грудня 1946 року, тобто від того дня, коли його було загазовано в криївці, а потім засуджено на кару смерті, яку замінено на 25 років ув'язнення. Після відбуття строку у 1971 році переїхав на проживання у місто Червоноград Львівської області.

Після тяжких боїв восени 1944 року - зимою 1945 року між УПА та НКВД командування УПА включило більшість території Дрогобицької області до ВО IV (Говерля), до якої також належала Станіславська область, Буковина, Закарпаття.

У складі кожної ВО створено Тактичні відтінки (ТВ). Городоцький ТВ під назвою “Асфальт” включав у себе територію теперішніх Городоцького, Яворівського, частини Пустомитівського і Миколаївського районів. Перші командири ТВ “Асфальт” не встигли провести відповідної роботи, бо загинули, і тому на початку 1945 року командир ВО Василь Левкович призначив командиром ТВ “Асфальт” Василя Сколоздру, родом з Верина. Майже безперервні бої з більшовиками привели до великих втрат в УПА і тому в липні 1946 року починається поступовий перехід стрільців і старшин УПА у збройне підпілля. Лише в Карпатах до середини 1949 року продовжували діяти окремі відділи УПА.

Крім повстанських сотень, на території Миколаївщини формувалися і боролися з ворогами самооборонні кущові відділи. У серпні 1944 року в лісі на хуторі Тунятина, що неподалік Горішнього, проходили вишкіл два відділи. Підготовкою стрільців керував військовик Микола Деркач і користувався серед повстанців великою повагою. У 1945 році він загинув під час облави в селі Чорний Острів на Жидачівщині.

Після місячної підготовки настав день присяги. До відділу прибув провідник Ходорівського районного проводу ОУН Михайло Нагірняк та інші. Перед вишикуваним відділом поставили прапор і всі замовили молитву “Отче наш”. Микола Деркач читав ”Присягу вояка Української Повстанчої армії”, а повстанці повторювали за ним. Потім всі присутні виконали гімн ”Ще не вмерла Україна”.

Трохи пізніше, восени 1944 року на основі Піддністрянського куща, що на Жидачівщині, була сформована боївка спеціального призначення. Вона мала завдання відійти в Карпати, але в останній момент була залишена в Піддністрянах і перебувала в криївці. Хтось із сексотів доповів про це НКВД. Облавники оточили повстанців і закидали їх гранатами. Тоді серед загиблих вісімнадцяти повстанців були і наші земляки з Миколаївщини: Михайло Мазепа, Дмитро Мартинів, Микола Івах. Полеглих повстанців було поховано на цвинтарі у Піддністрянах.

5. Нарада командування УПА в Миколаївських лісах

Безперервна боротьба проти німецьких і більшовицьких окупантів приводила до значних втрат не тільки серед рядових стрільців УПА, але і серед вищого командування. На початку 1948 року загинули десятки тисяч повстанців та сотні відомих командирів УПА. Особливо тяжкі втрати УПА були на Волині і Поліссі. Тут в УПА було заслано сотні більшовицьких провокаторів, які таємно винищували командирів, а сотні підставляли під удари спецвідділів і частин регулярної армії. Припинилася боротьба на українських землях за лінією Керзона, які відійшли до Польщі.

Тому в кінці травня 1948 року в Миколаївських лісах в надзвичайно секретних умовах відбулася спеціальна нарада командування УПА, в якій взяли участь: Зиновій Тернаковець, провідник Львівського краю; Василь Бей, провідник Подільського краю; Осип Дяків, один з головних ідеологів ОУН-УПА; Василь Галаса, заступник крайового провідника Закерзонського краю.

Під час наради “Орлан” зробив аналіз збройної боротьби на Закерзонні, яка на той час уже закінчилася, бо вже не було ніякого сенсу захищати землі, з яких польська влада повністю виселила українців. Тому окремі сотні УПА одержали наказ перейти на Захід, а частина - в Україну.

Подальша доля учасників цієї наради виявилася трагічною. Ось коротка інформація про них.

Зиновій Тершаковець народився в 1913 році в селі Якимчиці на Городоччині. Провідний член ОУН на Холмщині в 1939-1941 роках. Загинув у 1948 році, коли з допомогою таємних агентів було виявлено його криївку.

Василь Бей народився в 1922 році в селі Литвинів на Боежанщині. В 1941-1942 роках перебував в німецькій тюрмі. З 1945 по 1947 рік був референтом пропаганди Подільського краю. Загинув у 1952 році на Тернопільщині.

Василь Галаса родом з села Білокриниця Підгаєцького району Тернопільської області. З 1937 року член ОУН У 1945-1947 роках був заступником крайового провідника ОУН Закерзонського краю.

Осип Дяків,1921 року народження, родом з села Олесин Козівського району Тернопільської області. В 1940 році під час навчання у Львівському університеті арештований НКВД і засуджений. В 1941 році втік з Бердичівської тюрми. Загинув у 1950 році на території Яворівщини.

6. Фотографії вшанування пам'яті полеглих за волю України

Рис. 1. - Устя. Перепоховання стрільців УПА

Рис. 2

Рис. 3. - Гірське. Посвячення пам'ятника борцям за волю України

15 липня 1990 року

Размещено на Allbest.ru