Козацтво на початку XVII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

1 КОЗАЦТВО ПІСЛЯ ВІЙНИ 1591-1596 РР.

Козацькі війни кінця XVI ст., в ході яких козацтво гучно заявило про себе як про потужну військово-політичну силу, що вписується в існуючу в Речі Посполитій модель соціальних відносин та є опозиційно налаштованою до органів державної влади, змусили політичну еліту Польсько-Литовської республіки на першому ж після розгрому козаків вальному сеймі 1597 р. оголосити їх військовими злочинцями та ворогами вітчизни. Відповідно, великий коронний гетьман отримав завдання «винищити їх до останку».

Але, очевидно, що Річ Посполита не була спроможною за тих умов, що склалися, досягти цього. Основною причиною цього стали особливості того соціального укладу, який уже встиг скластися на українських землях, також і в особливостях розвитку тогочасних міжнародних процесів.

Початок XVII ст. відмічений загостренням міжнародного протистояння в Центрально-Східній Європі, а відтак суттєвим зростанням потреби в боєздатній, а по можливості, й не надто дорогій армії. Козацьке військо якнайкраще відповідало названим критеріям і польська влада згадала про нього уже навесні 1600 р., коли виникла потреба у висилці військової допомоги молдавському господарю Ієремії Могилі. Тоді до запорозьких козаків звернулися і король Сигізмунд ІІІ і коронний канцлер Ян Замойський, котрі обіцяли за військові послуги добру платню.

Проте низовики не купилися лише на королівську платню, а й поставили ряд принципових вимог, з виконанням яких було пов'язане остаточне вирішення питання надання козацтвом військових послуг. 1 липня 1600 р. гетьман запорозьких козаків Самійло Кішка надіслав королю листа з пропозиціями скасування баніції (тобто позбавлення всіх прав і оголошення поза законом - найвища цивільна кара в Речі Посполитій), накладеної на козацтво сеймом 1597 р., повернення козацьких вольностей, наданих запорожцям Стефаном Баторієм, та проголошення заборони урядовцям і шляхті чинити кривди козакам.

Крім того, товариство вимагало виплати платні за військову службу та надання їм особливого королівського знаку або ж хоругви. Зі свого боку, король погодився на висловлені козаками прохання, але питання зняття баніції чи виділення коштів з державної казни перебували в компетенції вального сейму і на нього було й вирішено їх перенести.

Сейм 1601 р. проходив в умовах посиленої підготовки до війни зі Швецією, а відтак проблема отримання військових послуг козацтва стала ще більш вагомою. З огляду на це, сеймуючі стани Речі Посполитої, незважаючи на свою попередню постанову щодо повного винищення козацтва, погодилися з більшістю козацьких вимог. Щоправда, відновити свої попередні права в повному обсязі їм не вдалося оскільки сейм залишив козацтво під юрисдикцією королівських старост.

Після цього великі козацькі загони під командою Самійла Кішки досить успішно воювали на території Лівонії в ході польсько-шведської війни 1601- 1602 рр. Ще більш масовою була участь козаків у ході польської інтервенції на землі Російської держави в роки так званих смутних часів. За посередництва українських магнатів, зокрема князя Адама Вишневецького, Лжедмитрій І (збіглий монах Григорій Отреп'єв, котрий видавав себе за сина Івана Грозного, царевича Дмитрія) наприкінці 1603 - початку 1604 рр. відвідав Запорозьку Січ та завербував до себе на службу близько 7 тис. запорозьких козаків, які разом з донцями, склали основне ядро його війська. Згодом до Лжедмитрія прибуло ще одне козацьке військо чисельністю близько десяти тисяч.

Військова активізація козацтва, як і перед тим - в ході антитурецької боротьби 1590-х рр., сприяє зміцненню його позицій і на волості. Внаслідок чого знову виникають конфлікти з місцевою шляхтою, яка намагається через сейм погамувати козацьке свавілля та підпорядкувати козаків владі старост. Сейм 1607 р. узаконює дане положення, хоча реалізовувати його стає дедалі важче.

Чимало українських козаків взяло участь і в поході на Москву 1607-1610 рр. іншого російського самозванця - Лжедмитрія ІІ. А з початком 1609 р. на сеймиках і сеймах Речі Посполитої, на засіданнях королівської ради широко дебатується питання підготовки до війни з Росією. У контексті реалізації цього завдання, знову обговорюється питання залучення українського козацтва до військових послуг королю. Мобілізаційні заходи уряду призводять до активізації процесів покозачення українського населення. Вельми показовим у цьому контексті є зміст листа князя Януша Острозького до Сигізмунда ІІІ від 6 вересня 1609 р., де зокрема говорилося: «тепер іменем вашої королівської милості по Україні корогви носять і різні люди називають себе слугами вашої королівської милості, хоча то й неправда. І я бачу, що не лише я, але й сильніший від мене не зможе вгамувати».

Як наголошувалося вище, причини, через які польська влада була безсилою викорінити козацтво, крилися не лише в гострій потребі цієї влади використувати українське козацтво як потужну військову силу, а й у тому внутрішньому укладові, який утвердився на українських землях, передусім Південній Київщині та Брацлавщині. Тут, на небезпечному прикордонні зі Степом, де шляхетське землеволодіння, внаслідок постійної загрози з боку ординців, так і не пустило міцного коріння, на кінець XVI - початок XVII ст. склалася мережа козацького господарства, грунтованого на вільній праці виробника, котрий одночасно виступав і воїном, і землеробом.

2 ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНА АКТИВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА В РОКИ ГЕТЬМАНУВАННЯ ПЕТРА КОНАШЕВИЧА-САГАЙДАЧНОГО

Петро Сагайдачний, православний шляхтич, родом із Самбора, що в Червоній Русі, був син Конона (за тодішньою вимовою «Конаша») Сагайдачного, звідки й походить його ім'я по батькові, яке вважають, звичайно, за родове. Навчався він в училищі, яке виникло завдяки опіці князя Костянтина Острозького в Острозі на Волині. Чи продовжував далі освіту, ніхто не знає. Але факти його біографії, які дійшли до нас, дають підставу стверджувати, що він належав до надто освічених людей свого часу. Це засвідчує, зокрема, його постійна турбота про розвиток шкіл та освіти в Україні, а також власноручна праця «Розмова про унію», яку один із високоосвічених сучасників, литовський канцлер Лев Сапіга визначав як «прекоштовний твір».

Закінчивши школу, Сагайдачний в останні роки ХVІ-го чи на початку XVII століття вступає до лав Запорозького Війська. Тут Петро Конашевич завжди відзначався своєю хоробрістю; маючи значний розум і дотримуючись політичного такту, він швидко висунувся зі свого середовища й посів перше місце серед запорожців. Король Сигизмунд III мріяв про нездійснене для себе завдання - завоювати Москву й заволодіти престолом Івана Грозного. Тривала війна, яка спалахнула внаслідок цих намірів на східних рубежах Речі Посполитої, й не дала змоги польському урядові навести лад серед козацтва. Він обмежився тим, що оголосив запорожців непослухами, а їхніх керівників самозваними ватажками й низкою наказів закликав запорожців розійтися по домах, не чинити наскоків на турецькі володіння й не вдиратися збройними загонами в межі залюдненої України, погрожуючи, що, у випадку непослуху, вживе проти непокірних збройну силу й суворо їх покарає. І, нарешті - заборонив доставляти на Запорожжя харчі.

Але всі ці заходи виявилися недійовими, поза як польський уряд не мав достатніх сил здійснити свої погрози. Конашевич не тільки продовжував далі походи супроти турків, а й став зараховувати до зверхності свого війська цілі терени України, в міру того, як мешканці цих країв, вигнавши поміщиків, зверталися до нього й просили записати їх до козацького війська. Вже 1618 року населення містечок і сіл, розташованих у басейнах Тетерева та Ірпеня, утворили козацькі сотні й визнали себе частиною Запорозького Війська.

Роки гетьманування визначного козацького лідера, впливового громадсько-політичного діяча Петра Кононовича Конашевича-Сагайдачного - а він гетьманував (з перервами) упродовж 1610 - початку 1620-х рр. - стали часом остаточного організаційного оформлення суспільно-політичної та військової структури Війська Запорозького, закріплення певних норм поведінки та принципів козацького життя, перебирання на себе функцій захисника православної церкви та усвідомлення себе репрезентантом політичної волі українського народу.

Визнаним лідером усього українського козацтва Сагайдачний став після 1614 р., коли очолювана ним козацька флотилія здобула турецький порт Синоп, розташований на малоазійському побережжі. Наступного року був не менш вражаючий тріумф очолюваного Сагайдачним морського походу в самі околиці Стамбулу. Тоді козакам у бою вдалося захопити декілька турецьких галер і навіть взяти в полон адмірала султанського флоту. Сам же султан мав змогу з вікон власного палацу спостерігати дим від спричинених козаками пожеж.

Уже після козацьких морських походів 1614 р. турецька влада поставила перед Варшавою вимогу «знищити запорожців». Зважаючи на погрозу турків, у разі ігнорування їхньої вимоги, розпочати проти Речі Посполитої війну, восени 1614 р. до Житомира було направлено спеціальну урядову комісію, яка мала набрати на королівську службу тисячу козаків-реєстровців, котрі б користувалися козацькими правами та перешкоджали «свавільному козацтву» здійснювати самовільні напади на сусідні землі. Передбачалося, що на чолі реєстровців стоятиме старший, призначений від імені короля великим коронним гетьманом. За свою службу козаки-реєстровці отримуватимуть від короля 10 тисяч золотих і 700 поставів сукна. Місцем проживання їхніх сімей мали стати королівщини та приватні маєтки шляхти, але лише в тому випадку, коли на це погоджуватимуться власники. У декларації були відсутні і підтвердження права козацтва на власний суд і гарантії недоторканності козацького землеволодіння.

Зрозуміло, що запропоновані урядовою комісією умови не могли задовольнити козацтво і воно вносило пропозиції щодо зміни змісту постанови. Але переговори, до яких долучився на той час уже великий коронний гетьман Станіслав Жолкевський, бажаних поступок козацтву не принесли. Вальний сейм 1615 р. підтвердив правомочність виробленої комісарами постанови, щоправда, «забув» включити до неї положення щодо оплати військових послуг козацтва. Зрозуміло, що така політика уряду Сигізмунда ІІІ аж ніяк не сприяла нормалізації стосунків влади та неспокійних її підданих, і вже того року, як відзначалося вище, козацька флотилія самовільно вчинила сміливий рейд до стамбульських околиць.

Тим часом польські авантюри на російських землях знову роблять козацтво не стільки супротивником королівської влади, скільки бажаним її союзником. За таких умов восени 1617 р. король доручає гетьману Жолкевському створити реєстровий полк. З-під Вільшани, що неподалік від Білої Церкви, коронний гетьман надіслав козакам проект угоди, що передбачав набір тисячі козаків на військову службу до короля, за яку той мав платити відповідну платню. Натомість, козакам заборонялося організовувати походи на турецькі володіння, а також містилася вимога очистити свої лави від тих, хто прибув на Запорожжя в останні три роки. Вони мали повернутися до своїх власників шляхтичів та королівських старост.

Як бачимо, Вільшанська угода фактично повторювала зміст попередньої, запропонованої козацтву в 1614 р. Зрозуміло, що вона викликала велике невдоволення тих козаків, у яких було мало шансів потрапити до реєстру. А ще більше - виписних козаків, котрим потрібно було повертатися в стан послушенства своєму пану. Заперечення ж реєстровців викликало положення про призначення їм старшого волею коронного гетьмана, а не обрання його згідно з стародавніми звичаями вільними голосами. Але цього разу суперечності сторін не привели до загострення стосунків між ними. Сагайдачний проявив неабиякі здібності розважливого політика, здатного йти на компроміси. А військова кампанія, що розпочалася наступного року на теренах Російської держави, принесла йому ще й славу талановитого воєначальника, здатного успішно керувати великими військовими формуваннями не лише на морі, а й на суші.

Метою походу 20-ти тисячного козацького війська на чолі з Сагайдачним на Москву стало визволення з Тушинської облоги сина польського короля - королевича Владислава. Блискавично пройшовши Сіверщиною, козацька армія так само швидко оволоділа Лівнами, Єльцем, Шацьком. При наближенні до Москви напереріз Сагайдачному кинувся досвідчений російський воєначальник, герой-ополченець 1611-1612 рр., князь і боярин Дмитро Іванович Пожарський. Але російське військо, кинуте напереріз козакам, було зібране поспіхом і не відзначалося особливим вишколом і високим моральним духом, до того ж уже в поході захворів Пожарський. Князь Г.Волконський, до котрого перейшло командування, не зумів протидіяти Сагайдачному, котрий розбив московських ратників при форсуванні ними річки Оки. Поблизу Донського монастиря цар вирішив дати українським загонам наступний генеральний бій. Однак його війська при наближенні козаків кинулися врозтіч - «жах їх узяв і вони бою не поставили».

Після цього козацький гетьман безперешкодно об'єднався з королевичем Владиславом, котрий перебував за декілька верств на південь від російської столиці, в містечку Тушино. У ніч на 1 жовтня 1618 р. Сагайдачний навіть учинив спробу оволодіти московським Кремлем. Але перебіжчики з польсько-козацького табору сповістили російське командування про підготовку штурму і, можливо, саме тому акція не мала успіху. До того ж, дослідники акцентують увагу на недостатній настирності Сагайдачного у досягненні поставленої мети, причину якої вбачають у різному. Так, на думку М.Максимовича, благочестивого гетьмана відрадили від рішучого штурму столиці православного царства церковні дзвони, які лунали з усіх московських храмів напередодні свята Покрови. На думку ж П.Саса, насправді причина була більш буденна - не зумівши оволодіти фортечними мурами з ходу, гетьман не захотів ув'язуватися в тривалу облогову кампанію. Як би там не було, але Сагайдачний зарекомендував себе насамперед як неперевершений майстер маневреної війни.

Відступивши від Москви, козаки здійснили стрімкий рейд на південний захід, де захопили та зруйнували Калугу. А увінчало похід гетьмана Сагайдачного на Москву укладене 1 грудня 1618 р. Деулінське перемир'я (назва походить від місця підписання - с. Деулін, нині - Сергіїв Посад Московської обл.) між Російською державою та Річчю Посполитою терміном на 14,5 років, за яким до останньої поверталися втрачені свого часу Смоленськ, Чернігівщина та Новгород-Сіверщина.

Не менш значимою була роль козацького війська і в ході польсько-турецької війни, в історіографії відомою під назвою Хотинської. Ініціював її початок султан Осман ІІІ, котрий у липні 1621 р. на чолі 150-тисячної армії перейшов Дунай, а в наступному місяці вже стояв біля Хотина (нині - районний центр Чернівецької обл.). Зважаючи на той факт, що їй протистояла лише 35-ти тисячна польська армія, результати протиборства повною мірою залежали від того, як себе поведе українське козацтво.

Поведінка Війська Запорозького могла бути досить непрогнозованою, зважаючи на постійні намагання польської влади обмежити козацтво кількісно, поставивши в рамки закону лише тисячу осіб з числа більш ніж 40 тисяч козакуючих. Доволі несподіваний хід зробив і турецький султан, напередодні війни з Польщею запропонувавши козакам свою опіку та сприяння у становленні козацького ладу в землях ними населеними (столицею пропонувалося обрати Київ чи Кам'янець). Проте, в 20-х числах липня у Варшаві пройшли переговори козацької делегації на чолі з Сагайдачним з польським керівництвом, в яких брав участь і польський король. У їхньому перебігу польська сторона не скупилася на щедрі обіцянки задовольнити всі прохання козацького товариства, і за їхніми результатами більш ніж 40-тисячне козацьке військо виступило на допомогу коронній та литовській арміям, котрі перебували у великій скруті в таборі під Хотином. Уже перші бої за участю козацького війська продемонстрували його надзвичайно високий бойовий дух та військове вміння. Під час виступу головних сил на бойові позиції близько півтисячі українських козаків на берегах р. Прут, ціною свого життя, на добу стримали просування більш ніж стотисячної турецької армії, змусивши Європу заговорити про себе як про спадкоємців слави 300 спартанців царя Леоніда, котрі перегородили персам шлях під Фермопілами.

Свого апогею протиборство досягло 28 вересня 1621 р., коли Осман ІІІ віддав наказ про загальний наступ турецької армії. У цей день запеклий бій тривав з восьмої години ранку аж до смеркання.

Десятки турецьких гармат великого калібру шматували лінію оборони козацького та польсько-литовського війська. Основні турецькі сили спочатку були кинуті на ділянку, яку обороняв польський воєначальник Русиновський, а згодом - на табір козаків. Добірні турецькі сили штурмували козацький табір з фронту, а татари намагалися обійти з флангів. Але козакам не лише вдалося утримати свої позиції, а й рішучою контратакою змусити ворога до втечі. Після цього сторони пішли на укладення досить почесного для Речі Посполитої миру. Укладений 9 жовтня 1621 р. польсько-турецький договір, по-суті, зафіксував визнання Портою провалу своїх завойовницьких планів.

Хотинська війна для козаків стала часом їхньої найбільшої слави у Речі Посполитій. У цій війні козаки продемонстрували всьому світу свою неперевершену мужність і стійкість, а гетьман Сагайдачний (на гетьманство був обраний замість Якова Бородавки вже під стінами Хотина) - блискуче тактичне мислення та бездоганне вміння керувати багатотисячними масами піхоти та кавалерії. Бойова співдружність козацького та польського війська у Хотинській війні набула великого міжнародного резонансу, адже завдяки їй було фактично зупинено експансію Османської імперії в Європу, завдано Порті чи не найбільш відчутного до тих пір удару по її військовій могутності та політичному авторитету. Так, Іван Франко був переконаний, що імперія османів, зазнавши під Хотином свого першого рішучого погрому, «почала хилитися із зеніту своєї величі та слави».

3 ЗАКРІПЛЕННЯ ПОЗИЦІЙ КОЗАЦТВА НА ВОЛОСТІ НА ПОЧАТКУ XVII СТ.

На початку XVII ст. значно активізується процес перенесення козацьких порядків і звичаїв із Запорожжя в так звану городову Україну або на волость. Власне, цей процес розпочинається із середини попереднього століття, коли козацтво не лише переймається проблемами військової оборони свого краю, а й активно долучається до господарської діяльності, перебираючи до своїх рук обробіток земель та налагоджує на них різноманітні промисли там, де внаслідок загрози з боку войовничих південних сусідів робити це було вкрай ризиковано та небезпечно.

Чергового імпульсу процес проникнення козацького устрою у внутрішні райони України отримує в роки козацьких війн кінця XVI ст. У роки ж гетьманування П.Сагайдачного робляться спроби законодавчого закріплення прав козацтва на ведення свого вільного господарювання та володіння землею. Такій постановці питання багато в чому сприяли особисті риси вдачі славетного гетьмана - політика, котрий мав вельми важку руку й нещадно карав тих, хто противився виконувати його волю, й, одночасно, здатного до далекосяжних політичних компромісів. Саме як уміле маневрування між радикальними вимогами декласованих елементів у середовищі козацтва, що не бажало йти на будь-які домовленості з королем і станами Речі Посполитої, та не менш категоричними у своїх намаганнях ліквідувати козацтво войовничими представниками польської правлячої еліти - можна розцінювати укладені, завдяки наполегливості Сагайдачного, Вільшанську 1617 р. та Роставицьку 1619 р. угоди Війська Запорозького з королем, які хоч би в обмеженому вигляді легалізували існування козацького стану в Україні. Вільшанська угода, як пам'ятаємо, передбачала набір на королівську службу однієї тисячі реєстровців, а Роставицька збільшувала цю кількість до трьох тисяч. Важливим успіхом козацтва стало закріплення права реєстровців проживати в королівщинах. Як слушно зауважує з цього приводу В.Щербак, перебування козаків-реєстровців, які користувалися певним комплексом привілеїв, на волостях сприяло формуванню певних норм свідомості й інших суспільних груп, зокрема посилювало їхні прагнення здобути вольності, аналогічні тим, які належали першим.

Паралельно зі спробами законодавчого закріплення за козацтвом певних станових прав і привілеїв у цей час доволі інтенсивно протікають стихійні процеси вкорінення козацького ладу на Наддніпрянщині. Як уже відзначалося вище, в цей час активізуються процеси козацької колонізації прикордонних зі Степом земель, особливо Південної Київщини та Брацлавщини. Проведені королівською владою люстрації цих земель на початку XVII ст. зафіксували існування до десяти тисяч таких господарств. Так, у Білій Церкві на 300 міщанських дворів припадала така ж кількість дворів козацьких; у Богуславі з 600 дворів лише 200 було міщанських, а решта козацьких. Ще більш переконливо виглядала ця пропорція в Чигирині, де на 500 козацьких дворів припадало лише 50 міщанських. Загалом же на 1616 р. у названих містах, а також у Каневі, Черкасах, Ірклієві, Стеблові, Боровиці, Говтві, Корсуні та інших козаки в середньому становили понад 70 відсотків усіх міських жителів.

Крім того, королівські ревізори доповідали у Варшаву, що поблизу Переяслава козаки «міцно засіли міські хутори», а в Корсунському старостві сіл взагалі не було - лише «хутори козацькі».

Вельми характерним є той факт, що прагнення до здобуття козацьких прав і вольностей завойовує симпатії не лише мешканців прикордонних із козацьким краєм районів, а й стає загальноукраїнським явищем. А тому навіть на найбільш віддаленій від Подніпров'я Галичині лунають погрози: «є Україна, є козаки. Хочемо піти туди до наших побратимів і жити собі на свободі...» Добре обізнаний зі специфікою тогочасного українського суспільного життя, князь Є.Заславський (котрого важко запідозрити в прокозацьких симпатіях) наголошував на існуванні «явної чи потаємної прихильності до козаків трохи не всієї Київської землі та Білорусі», де, на його думку, козацтву співчували і міщани, і навіть шляхта. Зрозуміло, що ще більшому зростанню авторитету козацтва сприяла їхня важлива роль у відбитті наступу магометан під Хотином у 1621 р. та протекція православній церкві й відновлення за їхньої підтримки церковної ієрархії Київської православної митрополії (про що йтиметься далі).

Становлення козацького землеволодіння на теренах Київського та Брацлавського воєводств ставало тією основою, на якій розвивалися козацьке адміністрування та козацький присуд. Осадження козацтва на землю стало важливою передумовою формування його ідеології та намаганнями перебирання на себе функцій народу політичного, тобто повноправного суб'єкта суспільно-політичного життя.

Ще в роки козацьких воєн кінця XVI ст. серед польської шляхти почали поширюватися чутки про наміри частини козацтва відокремитися від Речі Посполитої та створити власну державу на чолі з «царем Наливаєм». Наскільки поширеною ця думка була на той час на українських землях можна здогадатися вже хоч би з того, що в одній із версій народних переказів про страту козацького ватажка якраз і фігурувала одягнута йому на голову розпечена залізна корона.

Інформацію про сепаратистські настрої козацтва фіксують і королівські інструкції на сейми 1615 та 1616 рр., в яких вказувалося на небезпеку від того, що козаки «заводять собі в Україні свою удільну державу».

український козацтво православний сагайдачний

4 УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО ТА ПРАВОСЛАВ'Я

Як уже відзначалося вище, віротерпимість була однією з характерних рис суспільного життя в Україні аж до середини XVI ст. Докорінних змін ситуація зазнає з наступом католицької Контрреформації, а ще до більшого міжконфесійного протистояння призводять обрання королем Речі Посполитої в 1587 р. Сигізмунда ІІІ, на виховання якого великий вплив мали єзуїти, та проголошення церковної унії в Бересті 1596 р.

Перші згадки про втручання українського козацтва в міжконфесійну боротьбу в Україні відносяться до часів повстання С.Наливайка, коли його козаки погромили маєтки прихильників унії - луцького старости Олександра Семашка та Яроша Терлецького. Щоправда, частина дослідників переконана, що в даному випадку все ж мотиви конфесійні були далеко не вирішальними.

Більш очевидно козацтво стало на захист православної церкви, коли в 1609 р. запорожці, на чолі з гетьманом Григорієм Тискиневичем, відгукнулися на заклик православного чернецтва та не дозволили наміснику уніатського митрополита Антонію Грековичу взяти під свій контроль митрополичий Софіївський монастир. У листі до київського підвоєводи Михайла Холоневського запорожці наголошували: «за церков нашу восточную, а за веру греческую голови свої бихми мєлі всі положити... і словом нашим рицерскім боронить обецуєм».

Ще через декілька років, у 1613, козаки допомогли архімандриту Києво- Печерського монастиря православному Єлисею Плетенецькому повернути землі, захоплені Іпатієм Потієм. А спроба згаданого вище намісника І.Потія - Грековича відібрати у православних Михайлівський монастир узимку 1618 р. таки коштувала йому життя - уніат був пущений козаками під дніпровську кригу.

Важливим етапом у справі долучення українського козацтва до боротьби за права православної церкви став колективний вступ запорожців разом із своїм гетьманом Петром Сагайдачним у 1616 р. до щойно заснованого Київського Богоявленського братства. Зважаючи на той факт, що православне братство було засноване в часи формальної ліквідації православної церкви та без дозволу короля, надана йому підтримка з боку козацтва мала неоціненне значення. Вельми промовистою оцінкою справжньої ролі Київського братства звучать слова тодішнього уніатського митрополита Йосипа Рутського, котрий у меморіалі 1618 р. зазначав: «великою перешкодою в Києві є нове братство, засноване схизматиками три роки тому без привілею Його Королівської Милості... якщо те братство не буде ліквідоване, то важко очікувати чогось доброго».

Однак, зважаючи на зростаючу роль козацтва, особливо напередодні та під час московських авантюр польського короля, а згодом підготовки до війни з Туреччиною, не лише не було ліквідовано Київське Богоявленське братство, а православні лідери за активної підтримки козацтва наважилися на наступний вкрай важливий крок - висвячення православного митрополита та відновлення православної ієрархії Київської митрополії.

Таким чином, на початок 1620-х рр., козацтво, з його методами непарламентської боротьби з урядовим курсом Речі Посполитої щодо християн, які не належали ані до католицької, ані до уніатської церкви, стають чи не єдино можливими і необхідними.

Размещено на Allbest.ru