Козацьке військове мистецтво
Суперечливі моменти козацької історії. Відтворення демократичного устрою в козаччині. Командування військом: військова старшина з гетьманом на чолі. Поділ козацького війська, військові відзнаки (клейноди). Зброя, збір війська у похід, проведення бою.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 27.03.2011 |
| Размер файла | 54,0 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Державний вищий навчальний заклад
“Українська академія банківської справи
Національного банку України”
Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін
РЕФЕРАТ
з дисципліни історія України
на тему
“Козацьке військове мистецтво”
Суми-2009
Зміст
- Вступ
- 1. Козацька рада
- 2. Військова старшина
- 3. Поділ війська
- 4. Військові відзнаки
- 5. Зброя
- 6. Похід
- 7. Бій. Табір
- 8. Бій кінноти
- 9. Тактика піхоти
- 10. Артилерія
- 11. Замки й фортифікації
- 12. Флот
- Висновок
- Список використаної літератури
Вступ
В українській національній свідомості козак традиційно змальовується вершником з шаблею чи списом. Насправді ж козацька кіннота була далеко не найкращою і в багатьох питаннях поступалася, наприклад, польській. Найсильнішою ж стороною української армії того часу була піхота, що відзначають всі автори-сучасники визвольних змагань XVII-XVIII ст.
Хоча, відкидаючи всі технічні питання, варто відзначити, що народна уява зберегла головне - характер козацького війська як війська народного. Основною характеристикою його можна вважати демократизм, який (що не може не викликати подиву) не перетворився в анархію типу “донского казачества”. Однак не можна не відзначити і деструктивний вплив Запоріжжя в певні моменти історії.
В козацькій історії багато суперечливих моментів. Одним з головних є ставлення козацтва до проливу “православної крові”. З одного боку - основна причина поразок 2 пол. XVII-XVIII ст., з іншого ж варто пригадати похід на Москву Петра Сагайдачного, коли “проклятиє запорогі” на жаліли, за словами скривджених аборигенів (тубільців), навіть жінок та малолітніх дітей. Іншим цікавим моментом є боротьба з ісламським світом, з яким, однак, Січ перебувала в більш тісних зв'язках ніж з православними братами-московитами, що позначилося як на мові, так і на звичаях запорожців.
Так чи інакше, з'ясувати, чим керувалися люди три століття тому нам, мабуть, не вдасться. Як і не вдасться зрозуміти людей, що воліли кинути все і жити на межі, де кожен день міг виявитися останнім. Проте жити без вказівок згори. Можливо в цьому й криється “деструктивність Запоріжжя у процесі українського державотворення”, проте аналіз таких питань не є темою цього реферату, темою є незаперечне - козацьке військове мистецтво та українська армія XVI-XVIII ст.
1. Козацька рада
Козаччина витворила в себе своєрідний демократичний устрій: всі важливі організаційні й політичні справи вирішувало все військо, зібране на раду. Козацька загальна рада мала різні назви: військова рада, Генеральна, повна (“зуполна”), чорна або чернецька. Всі ці назви означали більш-менш те саме, а саме право участі в раді мають усі козаки, так само старшина, як і “чернь”, тобто рядове військо. На раду з'являлися всі козаки, які мали бажання чи можливість прийти на місце зборів. Так наприклад, у відомій Ніжинській раді 1663 р. Повинно було бути 40.000 учасників. Зрозуміло, що тоді на раді мали перевагу козаки з тих полків, де рада відбувалася. Гетьман Іван Виговський планував провести реформу, дати рівне представництво всім полкам і наказав, щоб на раду з'являлися тільки старшина і по 10 козаків із кожного полку. Але ця спроба репрезентаційної системи не зустріла схвалення і козаки вважали це за порушення своїх прав.
У перших часах військова рада відбувалася там, де було зібране військо, на Запорожжі, або в “полі”, під час походу. На “волости” улюблене місце зборів було над річкою Росавою, особливо над Масловим Ставом, в околиці Корсуня, а на Лівобережжі - в Переяславі. Раду скликали в міру потреби, найчастіше навесні або восени. На Січі в XVIII. в. був звичай збирати раду на Новий Рік, на Великдень і на Покрову. Раду скликав гетьман, а як гетьмана не було, старшина, на Січі - кошовий. Були також у полках ради полкові, по сотнях сотенні, а на Запорожжі куренні й паланкові - для місцевих потреб різних відділів війська, чи округ.
Рада відбувалася за давніми військовими звичаями. На раду скликали, б'ючи в бубни чи литаври. На Січі був у XVIст. звичай, що неохочих до ради силою зганяли на майдан. Пізніше неодноразово гетьмани давали наказ з'являтися на раду “під горлом”, тобто під загрозою смерті. Військо ставало у велике коло або півколо, відповідно до місця. Насамкінець приходив гетьман зі старшиною (або кошовий на Січі), з відзнаками влади в руках, з відкритими головами на знак пошани для війська.
Раду проводив гетьман (чи кошовий), а допомагала йому старшина. Особливу важливу роль мали осавули, що були посередниками між старшиною й радою. Вони обводили “коло" козаків, вияснювали справу й питалися їх, які їх погляди. Деколи старшина добирала собі визначніших козаків і спільно з ними обговорювали спірні питання. Формального голосування на раді не було. Козаки виявляли свою раду “гучком”, голосними окликами, кидаючи шапки догори. Перемагала сторона, що мала безсумнівну більшість.
Військова рада мала широкі права. Вона вирішувала напрями державної політики, укладала умови з іншими державами, вибирала й скидала гетьмана й старшину, давала згоду на воєнні походи, вирішувала те, які військові формації творити, деколи виконувала теж військове судівництво. Це був найвищий законодавчий й організаційний орган, йому повинні були коритися всі інші установи запорозького війська.
Аж під кінець XVII ст., коли на Гетьманщині добилася вирішального впливу старшина, генеральна рада втратила своє попереднє значення. Її скликали, рідко, для полагодження найважливіших справ, в основному для вибору гетьмана чи, щоб затвердити договірні статті з Московщиною. Всі інші справи вирішувала рада старшини, до якої належала генеральна старшина, полковники, деколи ще й представники полкової й сотенної старшини. Ця рада збиралася в XVII ст. двічі на рік: на Різдво або на Водохрещі та на Великдень, в XVIII ст. - була неперіодичною. Ця рада, між іншими справами, укладала також плани воєнних походів, час походу, число війська, співпраці різних частин, а також вирішувала питання про утримання деяких формацій, про будову фортець та ін. Отже, рада старшини мала деколи характер воєнної ради.
2. Військова старшина
Командування над військом виконувала військова старшина різних ступенів. Головні козацькі уряди утворилися вже під кінець XVI ст., як тільки козаччина організувалася в постійне військо. Пізніше загальна схема тільки ще поширювалася та розросталася в деталях.
На чолі війська стояв гетьман. Він був головою й представником держави, мав повну адміністративну владу, широку участь в законодавстві й судівництві, - але передусім він був головнокомандувач і організатор війська. Під час війни його влада над військом була необмежена, він керував усіма військовими силами й неслухняних мав право карати на горло. В організаційних справах гетьман мусив рахуватися з думкою ради старшини, в основних державних питаннях - також із генеральною радою. Під час походу гетьмана міг заступити наказний гетьман, звичайно хтось із генеральної старшини або полковників.
При гетьмані допоміжні функції мала військова або генеральна старшина, до якої належали генеральні обозний, судді, підскарбій, писар, осавули, хорунжий і бунчужний.
Генеральний обозний мав передусім нагляд над військовим обозом. До нього, мабуть, належало й уставляти оборонний табір під час воєнного походу. Генеральний обозний керував також військовою артилерією, особливо ж тією, що була при гетьмані. Йому підлягали теж полкові обозні з полковою артилерією. Також він за відсутності гетьмана був головою на раді старшини, в поході бував наказним гетьманом.
Генеральні осавули (два) мали передусім військові функції: командування над окремими частинами української армії підчас походу, проведення огляду війська, керівництво “охотничими" полками. На гетьманському дворі осавули від імені гетьмана зустрічали іноземних послів.
Генеральний хорунжий доглядав військові корогви та керував відділом надвірного гетьманського війська.
Полковник мав подвійну функцію: адміністративну й військову. Він стояв на чолі території полку, мав під своєю рукою всі уряди, виконував гетьманські доручення, наглядав за фінансами, вів суд, одне слово - об'єднував у своєму уряді всі адміністративні справи своєї округи. З військового погляду він був полководцем і організатором полку, дбав про добрий стан війська, його боєздатність і дисципліну, доглядав фортифікацій, а в часі війни вів полк у похід і командував ним. Полковника заступав наказний полковник.
Над частиною сотні, куренем, командував курінний отаман. Коли він мав іще й адміністративну владу у своїм місті, тоді його звали городовим отаманом. По селах бували сільські отамани.
На Січі старшим над цілим військом був кошовий отаман, а при ньому старшинські уряди мали суддя, осавул, писар. Над відділом війська з паланки стояв полковник, осавул і писар.
3. Поділ війська
Козацьке військо ділилося на полки, сотні й курені.
Полк означав і відділ війська, і округу, де цей відділ дислокувався. В 1620-1630 рр. було 6 реєстрових полків: Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Черкаський, Чигиринський і короткий час ще - Миргородський й Лубенський. За Богдана Хмельницького було 17 полків: Білоцерківський, Брацлавський, Кальницький або Вінницький, Канівський, Київський, Корсунський, Кропивенський, Миргородський, Ніженський, Паволоцький, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Уманський, Черкаський, Чернігівський, Чигиринський, а деякий час ще й Бихівський або Білоруський, Подільський й інші. В XVIII ст. залишилося козацьке військо тільки на Лівобережжі (й у Києві); тоді полків було 10: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніженський, Переяславський, Полтавський. Прилуцький, Стародубський, Чернігівський.
Величина козацького полку за ці два століття безнастанно зростала.
На переломі ХVІ-ХVІІ ст. козацький полк складався пересічно з 500 людей. Так, відділ козаків, набраних за Баторія, мав 530 чоловік; в 1601. р. козацьке військо числом 2000, мало 4 полковників; австрійський посол до козаків 1594. р. Еріх Лясота каже, що на Запорожжі полковник це старший над 500 людьми. В 1620-1630 рр. козацький полк був уже удвоє більший, мав 1000 людей. Таку величину полку прийнято в організації реєстрових козаків того часу. Деколи полк був іще більший; у війську Сагайдачного під Хотином 1621 р. були полки по 3000, а то й 4000 кіннотників.
За Хмельниччини ця висока чисельність козацького полку збереглася. Так, під Збаражем 1649 р. було 23 полковники, а в кожному полку від 5.000 до 20.000; менше 5.000 в полку не було. В 1651 р. козацькі полковники говорили московським послам, що у війську то прибуває, то відбуває людей. Але при організації реєстрового війська, після Зборівської угоди 1649 р., прийнято величину полків від 2000 до 3000 і тільки єдиний ніженський полк доходив до 1000 чоловік.
У XVIII ст. полк став іще чисельніший. В 1723. р. полки мали, переважно, 5000 козаків, але ніженський полк мав майже 10.000 людей. В 1782. р. полки містили по 10.000 до 20.000, а ніженський доходив до 40.000 виборних козаків.
Полк ділився на сотні. Первісний, невеликий полк мав справжні сотні по 100 людей.
Сотню ділили спершу на десятки, пізніше на курені. В 1581 р. у реєстровому війську десяток складався з отамана й 9 козаків. В 1601 р. сотня мала 8 десятників і на одного десятника припадало 12 “чорних" вояків.
4. Військові відзнаки
Відзнаки козацького війська звалися клейноди. За клейноди цілого війська вважали гетьманську булаву й бунчук, печатку, корогви, бубни і труби, деколи також і козацьку гармату, тобто артилерію. Ці ознаки своєї влади запорозьке військо незвичайно цінило і зберігало їх з великою пошаною. Назву військових клейнодів стрічаємо від 1630 р. аж до кінця козаччини. В 1727. р., коли мав відбутися вибір гетьмана, старшина несла врочисто гетьманські клейноди - булаву, бунчук, корогву, значок і печать, - несли з великою пошаною: “на подушках, тафтою червоною укритих”. Так само й нижча старшина мала свої відзнаки: полковник - пірнач, корогву і значок, сотник - корогву.
Булава була відзнака гетьмана від найдавніших часів. Вже 1581 р. запорожці віддають новому гетьманові Самійлові Зборовському до рук булаву зі словами: “Подаємо тобі цю відзнаку перших гетьманів цього місця, що нам щасливо, з доброю славою наказували” Гетьмани діставали булави від війська й від різних володарів, що хотіли собі приєднати козаків. На урочистих виступах гетьман тримав булаву в руці; а так булава лежала перед ним на столі, або за гетьманом тримав її в руках гетьманський джура.
Бунчук - це також відзнака гетьмана. Це був дрючок більш, ніж З метри завдовжки, закінчений металевим “яблуком”, з-під якого звисало кінське волосіння. Бунчук носив бунчужний над гетьманом, особливо, коли гетьман був між військом. Також ставили бунчук на майдані серед ради.
Комишина, палиця з комишу, правила також за відзнаку гетьмана, в часах перед Хмельниччиною. Це була відзнака й суддівської влади. Пізніше палиця судді звалася ліска. В XVIII ст. палиця була відзнакою кошового на Січі. Був це простий грубий ціпок, з обох кінців оправлений сріблом, з тупим залізцем на кінці.
Відзнакою полковника була спершу теж булава. Пізніше полковнича відзнака зветься пірнач або шестопер. Це теж щось наче булава, але не з круглим “яблуком”, а з шестигранним наконечником.
Печать запорозького війська була округла, спершу меншого, пізніше більшого розміру. Печаті Б. Хмельницького мали у діаметрі 32-37 мм., а одна печать Розумовського аж 87 мм. Посередині був герб: козак у кунтуші, підперезаний поясом, у шапці; ліва рука підтримує рушницю, оперту на рамено, права спирається в бік; по лівому боці висить шабля. Тільки на печатях Брюховецького та Ханенка козак, у правій. руці тримає спис. Довкола печаті йде напис. На найстарших печатях, до половини XVII ст., був напис “Копия Войска Запорозкого”; під польською владою - “Печать Войска Єго Королевскої Милости Запорозкого”; під московською владою - “Печать Царского Величества Малой Росии Войска Запорозкого" (деколи в іншому порядку).
Окремі печаті мали деякі військові уряди, наприклад військова канцелярія та суд. Свою печать мав теж кожний полк а іноді й сотня.
Запорожжя мало свою печать, теж із козаком на гербі, з тією різницею, що, побіч козака, стоїть спис, котрий “воїна знаменує, який сторожить”. Напис був: “Печать Славного Войска Запорозкого Низового”. Різні запорозькі паланки мали свої печаті, з різними знаками (коні, олені, леви, птахи, шаблі, списи, стріли тощо).
Було три роди корогв у козацькому війську:
1) корогва всього війська або гетьманська,
2) корогви полкові,
3) сотенні. Окрім цього, були ще значки, менші короговки, яких уживали на щодень.
У давніших часах козацьке військо вживало прапорів тих держав, що брали його на служби. Перший полк реєстрових козаків 1578. р. мав шовкову корогву з польським орлом. В 1594. р. запорожці були на цісарській службі й дістали австрійські прапори. Від польського короля Володислава IV запорозьке військо мало блакитну корогву з орлом - наполовину білим, наполовину червоним. Богдан Хмельницький 1649 р. дістав від Яна Казимира польський червоний прапор із білим орлом. Знову ж цар Олексій прислав гетьманові московський прапор, де були образи Спаса, Богородиці, Антонія й Теодосія печерських і св. Варвари.
Дуже різноманітні були прапори різних полковників Хмельницького. Кривоніс мав корогву білу з червоним хрестом і такою самою обвідкою. Полковник Нечай мав корогву шовкову, “щирим золотом вигаптовану черницями київськими”
З цих згадок бачимо, що в козацькому війську довго не було одного типу козацьких корогв, а панувала повна довільність, як і щодо барв прапорів, так і щодо знаків, що на них були. Цю справу унормували щойно після Руїни, тоді, як уже козацька держава прийняла постійні організаційні форми. У XVIII ст. вже на всіх військових корогвах був той самий знак, а саме національний герб: козак із шаблею й самопалом. По другому боці корогви кожний полк чи сотня давала свій власний знак. Так, наприклад, на домонтівській корогві була змальована рука, що тримає золотий хрест, а при хресті стоять дві постаті з пальмовим гіллям.
Знак або значок - менша корогва, якої вживали кожного дня замість великої корогви. В 1727. р. на вибір нового гетьмана один старшина ніс - корогву, другий - значок. І в полках були значки поруч із корогвами. Від значків пішла назва значкові товариші.
5. Зброя
“3броя їх - рушниця і шабля, інші мають короткий спис і стріли, але рідше; залізної зброї ніхто не носить, навіть гетьман”, писав про козаків Старовольський 1628 р. Подібно характеризують козацьку зброю й інші мемуаристи. Папський посол Гамберіні 1584. р. пише: “3броя їх шаблі і кілька рушниць, із яких вони ніколи не хиблять”. Боплан свідчить, що в похід на море козак бере дві рушниці та шаблю.
Головною козацькою зброєю була, безперечно, рушниця. Під Хотином 1621. р. було 30.000 рушничних козаків, що могли ставати пішо, бо шаблі не всі мали. Ще частіше сучасники стверджують, що козаки в поході мали нераз і по дві рушниці, а то й більше. Козацькі рушниці мають звичайні назви: самопал, рушниця, мушкет. Рушниці й самопали згадають не одноразово поряд, отже ці назви не були ідентичні, але як їх відрізняли, не відомо.
З інших родів рушниць згадується яничарки (вперше 1638. р.). Рідше чуємо про булдинки чи ґульдинки. Запорожці свої рушниці звали фузіями. У XVIII ст. часто стрічаються пістолі, часом чудово прикрашені сріблом. Пістолі носили за поясом або у шкіряних кобурах.
Рушниця зробила непотрібним старосвітський лук. Вже 1619. р. при перегляді війська майже всі були з вогненою зброєю, мало хто з луком. Про козацьких лучників згадується ще за Хмельниччини, але й тоді вже їх менше. Тільки на Запорожжі лук був популярним ще до половини XVIII ст. й запорожці славилися як чудові стрільці-лучники.
Шабля до половини ХVIII ст. була в козаків поширена майже як рушниця, але пізніше стала почесною лицарською зброєю, улюбленою “ненькою рідненькою, панночкою молоденькою”. Хоч шаблі на Україні були спершу різного роду й походження, але пізніше витворився український тип козацької шаблі. Козацькі шаблі були доволі тонкі та легкі, ручку мали оздобну, похви прикрашені різьбою. Досить поширений був у козаків спис. У повстанні 1637-1638 р. значна частина козаків ішла у бій із рогатинами, якими козацький табір був добре оснащений. У XVIII ст. списів уживала козацька кіннота, особливо запорожці. Запорозькі списи, що збереглися до нашого часу, є з тонкого й легкого дерева, 3,5 м завдовжки, з залізним наконечником на одному кінці та з дірками на ремінну петлю на другому; цю петлю закладали на ногу, щоб легше було спис тримати.
Московський уряд, від часу, коли Україна ввійшла в союз із Московщиною, не раз звертав увагу гетьманам, щоб намагалися підняти рівень козацького війська і наблизити його до регулярних полків. Так уже 1655 р. царський посол Матвєєв подав Богданові Хмельницькому проект, утворити 10.000 військо сoлдатським ладом: цар обіцяв прислати відповідних інструкторів, як полковників, підполковників, майорів, капітанів, що могли б розпочати навчання. Гетьман відповів, що розгляне цей проект, коли настане мир із поляками. Пізніше цар Петро задумував ще грунтовнішу реформу: він хотів скасувати козацькі вольности взагалі й перетворити козаків у регулярне військо. Чутки про це незвичайно схвилювали старшину і примусили Мазепу шукати порозуміння зі шведами. Але деякі частини, під впливом російських військ, таки переймали дещо з “регулярного порядку”; наприклад, 1725. р. Андрій Маркевич записує, що козаки й товариство бунчукове рушили з обозу й ішли за регулярними зараз, по 4 людей у шеренгах. Пізніше, 1734. р. знову прийшов із Москви наказ до козаків “учиться регулярству”, - але й тепер основної реформи не переведено. Останній гетьман Розумовський зробив для цеї справи лише те, що завів одноцільне умудирування виборних козаків. Але хоч правильної муштри не було, серед козацького війська було досить внутрішньої дисципліни, і в прилюдних виступах козацькі полки вміли тримати добрий порядок.
До доброї постави козацьких полків причинялася безперечно військова музика. Вже з кін. XVI ст. козаки на Січі мали бубни і труби, - навіть срібні труби, даровані цісарем. В 1601 р. в полку з 500 людей був 1 трубач, 1 сурмач і 1 довбуш. У бубни або литаври били, як скликали раду, на бубнах вибивали гасло, трубами давали знак, що треба готовитися до походу. Музика програвала також у поході війська.
6. Похід
На похід скликав військо гетьман своїм універсалом. Полковники від себе передавали той наказ до сотень, а по сотнях давали ще знак трубами або литаврами. Початок походу звався вихід або вигін, бо не раз військо неохоче вибиралося в далекі походи, особливо з наказу царя.
Коли військо зібралося в означеному місці, відбувався “попис” для контролю, чи кожний козак як слід озброєний і приготований. Звичайно вимагали, щоб козак мав два сильні, добре відгодовані коні, добру рушницю, відповідну кількість пороху і куль (до 300), харчі та ін.
Деколи, у ближчі походи, військо виступало “налегко”, з малим вантажем, з самими “юками і саквами”, як казав Хмельницький. У дальшу дорогу йшов важкий обоз, що мав часом і кілька тисяч возів. Козацькі похідні вози були легкі й невеликі. Семигородець Кравс, що бачив козаків Хмельницького в Молдаві, говорить: “У козаків такий звичай на війні, що кожний їде верхи на коні й має припряжений малий візок із харчами, в поході ці вози йдуть, з двох боків, а посередині піше військо і в потребі ці вози правлять їм за шанці”.
Військо рушало в похід впорядковане на полки та сотні, що йшли під своїми корогвами, зі своїм обозом і артилерією. На ворожій території військо попереджували сторожі або чати. Ціла армія розтягалася на великий простір. На відпочинок чи попас військо ставало там, де була вода і паша для коней. Коли військо залишалося довше на одному місці, ставили для пробутку намети або курені.
На війні у війську панувала сувора дисципліна. За давнім звичаєм козакам заборонено було пити горілку підчас походу. Але пізніше цей звичай, мабуть, не втримався. Сторожі довкола обозу пильнували, щоб неохочі не втікали з війська і втікачів ловили.
Окремі санітарні установи в ці часи ще не існували. У козацькім війську бували лікарі і цирюльники, але тільки принагідне, не на постійному військовому утриманні. Похідних шпиталів не було; раненими опікувалися тільки люди доброї волі, або церковні братства по містах.
Військо у поході мало своїх священиків-капеланів, а деколи й похідну церкву.
7. Бій. Табір
Козацьке командування намагалося провести бій на місці, що заздалегідь було приготовлене до зустрічі, щоб ворога відразу поставити у невигідну ситуацію. Це видно особливо у боях Хмельницького, під Корсунем чи під Зборовом, де військо напало на поляків, неприготовлених до битви.
Базою для війська, що виходило у бій, був табір. Боротьба й оборона з табору була характерною особливістю козацької тактики.
Табором називали укладені разом обозові вози, за якими ставало військо. Такий спосіб оборони був відомий в українських степах уже за княжих часів; наше військо на безлюдному місці, де не можна було знайти захисту в терені, заставлялося від половців возами. Табори уславилися у XV ст. в чеських гуситів, яких звали навіть таборитами, знали його й литовські й польські війська. Але спопуляризували цей спосіб оборони козаки; довівши його до незвичайної вмілості.
Табір починали порядкувати тоді, коли військо готувалося до зустрічі з ворогом. Обозові вози ставали тоді по одному і другому боці війська, простою лінією, один за другим, у кілька рядів. Посередині ставало військо, піхота і кіннота. Попереду і позаду табір був теж забезпечений возами, там приміщували також артилерію.
Коли ворог надійшов близько, піхота з-поза возів починала стрільбу з рушниць, як і артилерія. В 1628 р. під заслоною табору запорожці перейшли цілий Крим, від Перекопу до Бахчисараю, хоч татари їх сильно обстрілювали. І так само пізніш верталися тим самим шляхом, теж оборонною рукою.
Ворог намагався завжди в якомусь місці табір розірвати і крізь цю діру вдертися до середини, між військо. Щоб утримати в порядку лінію табору, козаки прив'язували віз до воза, - хоч воно не було легко й вигідно. А коли ворог табір розірвав, або урвав його частину, старалися наново лінію возів замкнути. І тоді не раз мусили залишати частину возів, а то й людей, щоб рятувати цілість, і табір наново справити, впорядкувати.
Не раз треба було спинитися на якомусь місці і тут готовитися до бою. Тоді випрягали коні і пускали їх самопаш, а з возів будували кращий, оборонний табір. План такого табору бував різний.1625 р. на Цибульнику козацький табір мав вигляд півмісяця; в 1638 р. табір полковника Путивельця був овальний. Табір бував деколи дуже просторий. В оборонному таборі вози ставили близько один біля одного і зв'язували одне до одного їх колеса. Деколи звертали вози голоблями до ворога. До возів насипували землі, а то й цілком обкопували їх валом, копали ще рови, шанці і всякі засідки. Добути таку земляну фортецю було дуже важко.
8. Бій кінноти
Табор служив не тільки для оборони, але й як опори для атакуючої акції. При своїй легкості й рухливості табір міг підійти близько під позиції ворога й військо могло в догідній хвилині почати бій.
До бою рушала наперед кіннота, а саме невеликі відділи, що викликали ворога на герць. Звичайно, з боку противника виїздили теж герцівники, і бій розгорався на цілій лінії.
Коли на поле бою виступили вже більші ворожі сили, тоді козацька кіннота насувала до наступу лавою, тобто впорядкованими відділами. Тиміш Хмельницький під Ясами велів своєму війську. йти лавою, наче на неприятеля.
З якою зброєю виступала кіннота до атаки, про це докладно не відомо. У давніших часах козаки трималися татарської тактики, здалека обстрілювали ворога з луків, зблизька вдаряли списами. За Хмельниччини деякі козацькі відділи мали вже пістолі. Компанійці в XVIII ст. мали короткі рушниці або пістолети. Але в остаточній зустрічі з ворогом вирішальною зброєю вершника була шабля і бій на шаблі акцію закінчував.
Козацька кіннота не була високоякісною. Саме тому Хмельницький був змушений користуватися татарською кіннотою у битвах з поляками. Та пізніше козацька кіннота розвинулася досить сильно.
9. Тактика піхоти
Вирішальну роль в козацькому війську мала піхота. З початком битви піхотинне військо пробувало в таборі, під охороною таборових возів. Коли кіннота почала вже герці й увага ворога звернулася на неї, виходила піхота, стараючись непомітно підійти до ворожих позицій.
На догідному місці піхота насипала шанці. В тому козаків уважали за незвичайних майстрів. “Про них кажуть, що нема на світі війська зручнішого закладати шанці, як козаки”, свідчить семигородець Кравс. Козаки вміли чудово використовувати характер терену, особливо горбки, яри, річки, болота, багна.
До шанців козаки вживали лопат і мотик. Козацькі шанці складалися з окопів, ровів і ям, де ховалися козаки від обстрілу. “Кожний має свій захист, яму в землі.
Ставши на ноги, вони стріляють із рушниць, а коли стріляє ворог, ховаються по ямах, і жадна куля їх не влучить…” описує Павло Алепський.
Копаючи шанці, піхота підступала все ближче до ворога. До ворожих позицій заходили не тільки з фронту, а й з боків; не раз і близько свого табору владжували засідки і старалися приманити туди ворога. Не раз і кіннота під напором ворога наслідувала піхоту: зсідала з коней або “спішувалася”, обкопувалася шанцями й так боронилася.
Зпоза шанців козаки обстрілювали безперервно ворога. Козацька стрільба бувала незвичайно густа та сильна. Очевидець поляк запевняє, що в бою під Кумейками козаки вистріляли 50.000 куль. Сильний вогонь піхоти звичайно вирішував битву, - так було в боях під Корсунем, Пилявцями, Зборовом, Конотопом. Під обстрілом із мушкетів ворожа кіннота не могла довго витримати й утікала з утратами, - тоді й козацька кіннота могла здійснити нову атаку.
Деколи й сама піхота робила наступ на ворога. Під Гомелем1651. р. козаки-піхотинці, під Охороною шанців, підійшли аж під міський паркан, “пішли на приступ по четверо, підійшли так щільно під паркан, що обухами вибивали з рук мушкети, що виставали зі стрільниць”.
Добра піхота була силою козацького війська, але водночас вона була й його слабою стороною. Тактики піхоти можна було вжити тільки тоді, коли ворог спинився на місці, й коли була догідна позиція, щоб звести бій. Але до боротьби на широких просторах, до погоні й до вирішальної атаки необхідна була кіннота. Саме тому Богдан Хмельницький остерігав своє військо: “Як прийде до битви, не спускайтеся на ваші лопати та ями, - вже там добре доведеться оганатися, щоб слави і душ наших не втратити! ”
10. Артилерія
Перші гармати в козацькому війську стрічаємо в 1580-х роках; вони походили зі здобичі, захопленої з турецьких замків. В 1590-х рр. запорожці дістали кілька гармат із Австрії, коли були на цісарській службі. Коли почалася боротьба з поляками, козаки позабирали немало гармат із прикордонних замків. Косинський 1593 р. мав їх уже 23, але утратив їх усі. в бою під П'яткою. Наливайко, сам “чудовий пушкар”, мав ізнову 20 пушок й дуже пильно ними опікувався. У боях під Лубнами 1596 р. козаки втратили до 30 гармат. Реєстрове військо 1601 р. мало знову їх 12. Під Хотином у козацькому таборі було 22 гармати; в 1628 р. в поході на Крим запорожці добули 20 пушок.
За Хмельниччини військова артилерія незвичайно зросла. Вже після перших перемог під Жовтими водами і Корсунем козаки мали 74 гармати. Як повстання поширилося далі, козаки добули великі артилерійські запаси з різних замків, наприклад, у самому Полонному 60 пушок. Головне місце постою військової гармати за Богдана Хмельницького був Переяслав, за Юрія Хмельницького - Корсунь.
Артилерією кермував генеральний обозний, а при ньому були гарматний осавул, писар і хоружий. Бував теж відділ козаків для оборони артилерії, 200-300 людей.
Пізніше головний осередок артилерії перенесено на Лівобережжя. Брюховецький на утримання генеральної артилерії призначив Лохвицю й Ромни. За Самойловича на “гармату” віддано Короп і це містечко утримувало артилерію до часів Апостола і, мабуть, до кінця Гетьманщини.
Коли на Гетьманщині почали відливати свої гармати - про це певних відомостей немає. Між пушкарями траплялися певно кращі майстри, що не тільки направляли, але й пробували виробляти нові. Є звістка з 1663. р, що Золотаренко й Сомко переливали дзвони на пушки.
Розвиткові української артилерії поклав кінець цар Петро після своєї перемоги під Полтавою. Даремне Скоропадський домагався, щоб цар повернув козакам їх артилерію. Пізніше Апостол наново обновлював генеральну й полкову артилерію, але про результати його заходів знаємо небагато.
У бою козацька артилерія мала другорядне значення. Пушки застосовувалися тільки з початком бою, і то доволі рідко, і могли щонайбільше поширити переполох серед ворожого війська, а мало завдавали шкоди. Підчас самої битви артилерія тільки у виняткових моментах доходила до голосу. Також при облогах рідко де козацькі пушки добули успіх. Козацька гармата все була більше, клейнотом і оздобою запорозького війська, як проявом його справжньої сили.
11. Замки й фортифікації
Як у ХV-ХVІ ст., так і за козацької влади для оборони України служили численні городки, чи замки. На козацькій території від Случу по московський кордон у половині XVII ст. нараховували їх більше ніж 200. Скрізь укріплення складалися з двох частин: сильнішого замку і слабших укріплень містечка. Більша частина замків була побудована з дерева; дерев'яні були башти, ворота, частоколи й паркани. Вони давали захист місцевому населенню й меншим відділам козацького війська, а для ворога були поважною перепоною в поході, - треба було їх добувати артилерією.
Фортифікаційне мистецтво змінилося значно в XVII ст. - у зв'язку з розвитком артилерії. В тих часах щораз більше поширюються земляні фортифікації, що складаються з валів, шанців, окопів, редут.
І в козаків високо розвинулися земляні фортифікації, незалежно від чужих впливів, а тільки, з потреб власної оборони, у війнах із поляками та з татарами. Козацьке військо вміло укріплювати свої замочки ще сильніше, ніж укріплювало табор підчас наступу ворога. За Хмельниччини полкові городи були так сильно укріплені, що полякам доводилося облягати їх безуспішно. Особливо визначився був тоді полковник Іван Богун в кампанії 1655 р.: пограничний Гумань він забезпечив був такими могутніми фортифікаціями, що поляки порівнювали їх зі славною нідерландською фортецею Бредою.
До земляних робіт вживали не козаків, а селян, або всякий збираний люд. Так наприклад. у похід на Молдову 1652. р., окрім козацького війська, ходила “сила обезброєного люду, що пішов із козаками, навіть у супроводі дітей. ”
Але в ХVІІІ ст. з наказу російського царя козаки цілими полками ходили на примусові земляні роботи на нових “лініях" від степу, і ще більше - на далекі від України роботи на Волзі, Ладозі і ін.
12. Флот
Козацький флот з'явився в половині XVI ст. і до найбільшого розвитку дійшов в 1620-1630-тих роках. Козацькі кораблі звалися човнами або чайками; назва чайка, з походження, мабуть, турецька, уживалася рідше. Боплан в “0писі України" подав докладний опис і рисунки козацького човна. Човен був довгий коло 20 м., широкий 3-4 м, глибокий 2,5 м. Основою човна був пень верби або липи, коло 15 м. завдовжки; на ньому набивали борти (боки) з дощок, довгих на 3.20 до 3.80 м., одні на другі, аж човен дійшов до наміченої довжини ї ширини. По зверхній стороні човна прив'язували довкола в'язанки очерету; в'язки були грубі, як бочівка, прив'язані міцно липовими або черешневими вужівками, щільно притикали до себе. Середина човна була поділена поперечними дошками на перегороди, помосту поверха не було. Човен мав дві керми, по обох кінцях так, що легко було плисти в кожну сторону.
Як порушної сили козаки уживали весел і вітрил. При чайці було 10-15 весел, по однім і по другім боці; щогла була рухома так, що в потребі можна було її покласти на дно човна. Тягар чайки був значний; коло порогів перетягало її волоком 200 до 300 людей. Але швидкість руху була велика; шлях від гирла Дніпра до Малої Азії козаки перебували в 36 до 40 годин, тобто на годину робили 13-15 км. На чайці містилося від 50 до 70 козаків; бувало також 4 до 6 фальконетів, легких пушок.
Тактику козаків у морській битві описує Боплан. Козаки рідко виступали самі до бою, - метою їх походів була не боротьба з турецьким флотом, а радше здобуття з побережних міст. Зачіпною стороною були найчастіше самі турки. Турецька фльота мала свої головні бази у Босфорі, при устю Дунаю і під Очаковом на Дніпровому лимані; тут звичайно приходило до боєвої зустрічі. Битва починалася стрілами артилерії, але що пушки несли недалеко, скоро починався бій зблизька; козацькі чайки уставлялися у півмісяць, обступали турецьку ґалеру і намагалися вдертися на поміст і тут докінчити бій. Морські битви кінчилися звичайно перемогою козаків. Легкі чайки оберталися скорше і зручніше, ніж тяжкі галери, а до того вільне козацьке товариство мало моральну перевагу над турецькими вояками, що не раз тільки під примусом ішли до бою.
козацьке військове мистецтво гетьман
Висновок
Розвиток козацького війська тривав три століття - з кінця XV до кінця XVIII ст. і припав на період бездержавності українського народу. В найкритичніший момент історії, коли вирішувалося питання самого існування нашої нації, народ спромігся витворити військову силу, яка в боротьбі з нерівними супротивниками не лише зуміла вистояти, а й здобути політичну свободу. Проте слід одразу ж наголосити, що поняття “народ” не є тотожним поняттю “чернь”, семе національна еліта сформувала з розрізнених напівтерористичних загонів потужну мілітарну республіку.
Із поглибленням польського національного та релігійного гніту та збільшенням татарського нахабства козаки все більше усвідомлювали себе як єдина дієва українська сила. Остаточно перехід від “козацького вільного лицарства" до “народу руського” відбувся в період Хмельниччини під час боротьби на всіх можливих напрямках.
Козацький устрій, вироблений у причорноморських степах, почав використовуватись тепер для управління всією територією Української держави; козацьке військо перетворилось на регулярну армію і окрему соціальну верству, утворився устрій, який якнайкраще відповідав світогляду та традиціям нації. Інша річ, що цей позитивний етап тривав недовго з огляду на ряд причин, які ще довго впливатимуть на нашу історію.
Список використаної літератури
1. Н. Яковенко. Нарис історії України. - Київ: Генеза, 1997;
2. М. Аркас. Історія України-Руси. - Київ: Вища школа, 1988;
3. І. Крип'якевич. Історія українського війська. Том 1: Львів, 1936;
4. Апанович О.М. Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст. - К., 1969;
5. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. - Т.1. - Львів, 1990;
6. Мицик Ю.А., Плохій С.М. Як козаки воювали. - Дніпропетровськ, 1991;
7. Скальковський А. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. - Дніпропетровськ, 1994;
8. Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у визвольній війні українського народу середини ХVІІ століття. - кн.1. - Дніпропетровськ, 1996.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Опис козацького життя та діяльності у XVII-XVIII ст. Демократичний устрій козаччини. Військова старшина. Чисельність козацького війська, особливості реєстрації козаків. Характеристика зброї. Стратегія та тактика козаків, фортифікації. Запорозька Січ.
курсовая работа [63,6 K], добавлен 23.12.2009Виникнення козацтва: причини та сутність. Створення реєстрового козацького війська. Заняття, побут, звичаї, військове мистецтво та культура козаків. Кінне військо. Клейноди й атрибути української державності.
контрольная работа [13,5 K], добавлен 19.11.2005Характеристика Лівобережного реєстрового війська другої половини XVII століття. Місце гетьмана і старшин, поділ війська. Використання вогнепальної та холодної зброї. Руїна - період в історії козаччини, що наступив після смерті Богдана Хмельницького.
дипломная работа [140,1 K], добавлен 04.02.2011Поява козаків та початок нової доби в історії українського війська. Походження слова "козак". Розвиток козаччини та поява запорізького війська. Д. Вишневецький - засновник Запорізької січі. Реєстрові козаки на державній службі. Перші війни з козаками.
реферат [31,3 K], добавлен 22.12.2010Проголошування війни. Повідомлення Святослава про те, що він хоче почати війну. Сплата контрибуції переможеною стороною. Обов’язки князя щодо утримання війська. Мобілізація та розпуск дружини. Розподіл війська на полки. Основні військові відзнаки.
реферат [38,5 K], добавлен 21.12.2010Історія козацького війська. Взяття частини козаків на державну службу. Люблінська унія 1569 року. Створення реєстру Стефаном Баторієм. Організація реєстрового війська. Визвольна війна під проводом Хмельницького. Повстання у другій половині XVI століття.
реферат [22,9 K], добавлен 07.08.2017Період Руїни на українських землях. Гетьманування Виговського, стан війська. Переформування козацького війська Петром Дорошенком, боротьба з Польщею. Нові спроби відновити козацьке військо на правобічній Україні під час гайдамацьких рухів (1735 р).
реферат [28,1 K], добавлен 21.12.2010Формування козацької старшини. Військова адміністрація полків в Україні. Станові ознаки козацької старшини. Персональний склад козацької старшини армії Богдана Хмельницького. Поєднання ідеї козацької соборності з традиціями українсько-руської державності.
реферат [28,0 K], добавлен 01.07.2011Богдан Хмельницький як гетьман війська запорізького. Головні причини початку Національно-визвольної війни, її цілі. Бойові дії у 1648 році. Битва під Пилявцями. Похід українського війська в Галичину. Наслідки перших битв в Національно-визвольній війні.
презентация [1,1 M], добавлен 26.11.2014Історія та основні етапи становлення та розвитку Запорізької Січі, її військове призначення та структура, місце в історії України XVI–XVIII ст. Особливості адміністративного та політичного устрою Запорізької Січі, важливі посади війська, їх ієрархія.
реферат [22,6 K], добавлен 28.03.2010
