Феодальна роздрібленість Київської Русі

Размещено на http://www.allbest.ru

Феодальна роздрібненість Київської Русі

Упродовж багатьох століть існування Київської Русі політична і військова її могутність трималася на міцному економічному фундаменті: розвиненому сільському господарстві і ремеслі та традиційних для Русі промислах. Навіть постійні спустошливі набіги кочівників з причорноморських та прикаспійських степів не змогли підірвати економічне життя країни. За суспільно-політичним ладом Київська Русь була ранньофеодальною монархічною державою європейського типу. З розширенням її території зміцнювалася влада великого князя, а традиційне віче занепадало. Жителі країни вважалися підданими великого князя, а всі землі - його володіннями. Отже, поступово склалася розгалужена система васально-ієрархічних відносин. У залежності від великого князя перебували "світлі князі", котрі володіли окремими землями та містами. Дрібним феодалам-васалам належали невеликі містечка і села. Важливу роль у суспільстві відігравали такі привілейовані групи, як бояри та князівські дружинники.

Суттєвою особливістю феодальних відносин у східнослов'янських народів була відсутність рабовласницького ладу, що зумовлювала тривале існування данинної форми експлуатації. Із захопленням знано общинних земель почали формуватися феодальні маєтки. Тому данину поступово замінила відробіткова форма експлуатації селян.

Селянство в Київський Русі було найбільшою верствою населення. Літописці називали селян смердами. У вужчому значенні смердами називали осіб, феодальна залежність яких обмежувалася даниною або відробітками, а юридичне вони були особисто незалежними. Проте зі збільшенням кількості та розмірів феодальних маєтків чисельність смердів зменшувалася, оскільки вони переходили до категорії економічно залежних селян, яких відповідно до методів поневолення називали: закупами, рядовичами, челяддю та холопами. Вони позбавлялися не тільки відносної особистої незалежності, а й "землі та майна.

Прогресивні процеси в економіці - поділи праці, досягнення у ремісництві, пожвавлення торгівлі та поява купецтва зумовили розвиток поселень міського типу, яких на Русі було кілька сотень. Близько 100 з них були містами у повному розумінні цього слова. Міста розвивались і зміцнювались не тільки як адміністративні центри, але й як релігійні осередки. Найчисленнішою категорією міських жителів були ремісники. Вони виготовляли понад сто різних найменувань виробів, які мали великий попит не лише на Русі, а й за її межами.

Міські низи, як і сільське населення, постійно зазнавали феодального гніту, оскільки змушені були платити великі податки, відбувати обтяжливі повинності, будувати і ремонтувати шляхи, укріплення та утримувати церковну ієрархію. Усе це викликало справедливе невдоволення, внаслідок чого вже в ХІ - ХІІ ст. у Києві та інших містах часто спалахували повстання міської Бідноти.

Справжньою окрасою і водночас архітектурно-естетичними центрами населених пунктів давньоруської Київської держави були численні церкви, переважно дерев'яні, кам'яних культових споруд налічувалося кілька десятків.

В історичній та художній літературі існують різні, часто навіть протилежні пояснення такого явища, як феодальна роздробленість Київської держави, тобто останній період її існування. Відцентрові сили і тенденції поглиблювались, і вже у XII ст. на теренах Русі з'явилися окремі самостійні князівства і землі, а незабаром їх утворилося півтора десятка.

Доба феодальної роздробленості настала в результаті об'єктивного соціально-економічного розвитку давньоруського суспільства і була спричинена не одним, а кількома факторами.

Одним з найважливіших серед них можна назвати зростання великого феодального землеволодіння. Базуючись на натуральному характері господарювання, в основі якого лежала замкненість, створювали передумови для прогресуючого процесу економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель. Хоча феодальні землеволодіння формувалися різними шляхами (захоплення общинних земель, їх купівля, передача князівською владою земель боярам та дружинникам у спадкове володіння тощо), але повсюди феодальна верхівка створювала свій апарат управління та дружину. Прагнення такої верхівки до відокремлення посилювалось, оскільки влада Києва обтяжувала місцевих феодалів матеріальними витратами і вимогами несення служби за велінням великого князя.

Як зазначалося, зі зростанням населення Київської Русі адекватно збільшувалась кількість міст та міських жителів. Міста на Русі традиційно були оплотом боярської опозиції великокнязівській владі. Особливо сильною була боярська опозиція в містах Галичини та Волині. Тому не випадково вже, наприкінці XI ст. Галичина стала першою землею. яка відокремилася від Києва.

Велика територія Давньоруської держави та поліетнічність її населення, де поруч зі слов'янами на північному сході проживали чудь, меря, мурома, мордва, на північному заході - литва і ятвяги, а на півдні - печеніги, половці, турки і каракалпаки, також створювали сприятливий грунт для посилення відцентрових тенденцій.

Постійні напади спочатку хазар, потім печенігів, половців татар та інших кочівників, а також зміна торговельної кон'юнктури і занепад торгівлі на традиційних шляхах поступово розхитували міць Київської Русі. Неспроможність великокнязівської влади поставити надійну перепону зовнішній експансії змушувала прикордонні князівства створювати власні збройні сили для гарантування безпеки.

Нарешті, одним із чинників, який іноді трактується як головний і майже єдиний, була відсутність чіткого незмінного механізм успадкування князівської влади. Київ був своєрідним важелем для нарощення та розширення власного впливу. Тому лише за 100 років і - з 1146-го по 1246-й - київський престол 46 разів переходив із рук у руки, причому 35 князів перебували при владі не більш як один рік. Неврегульованість принципів спадкоємства князівської влади (паралельне існування так званих горизонтального та вертикального або вотчинного, принципів) часто призводила до міжусобних війн посилювала відцентрові тенденції.

Отже, феодальна роздробленість - нова форма державне політичної організації суспільства в умовах зростання вотчинного господарювання - була наслідком еволюції феодальних відносин тобто явищем об'єктивним. З погляду зміцнення зовнішньої безпеки його оцінюють негативно.

Одним із наслідків роздробленості стало об'єднання незалежних князівств у кілька груп земель. Одну з них склали Новгородська, Псковська, Смоленська.Полоцька та Вітебська; іншу -Володимиро-Суздальська, Рязанська, Муромська. Четвертою специфічною групою стали Галицьке та Волинське князівства. Вже у другій половині XІІ ст. почали вимальовуватись істотні відмінності їх суспільне політичної організації - від початкових форм республіканського ладу до міцної централізованої князівської влади. У Галицькій та Волинській землях влада князів обмежувалася постійним втручанням боярської опозиції в державні справи, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики тощо.

Утворення різних груп земель та їх відмінності об'єктивно закладали підвалини формування трьох східнослов'янських народностей уже з початку XIII ст. Одночасно у князівствах тривало піднесення економічного життя, посилювалися торговельні культурні зв'язки між різними регіонами. Київська, Чернігівська, Переяславська. Волинська та Галицька землі, а також Північна Буковина та Закарпаття стали територіальною основою утворення розвитку української народності.

Що зумовило процес феодальної роздрібненості?

Роздроблення структури політичної влади було цілком логічним і природним наслідком феодального способу виробництва: розчленованій формі земельної власності відповідає розчленована форма держави, роздрібнена структура влади. Проте це не означає цілковитого політичного розпаду єдиної державної структури. Давньоруська держава просто змінює форму: на зміну одноосібній монархії приходить монархія федеративна (спираючись на принцип "колективного сюзеренітету", Руссю правила група найсильніших та "найвпливовіших князів). Навіть у період роздрібненості країна характеризується певною внутрішньою єдністю, про що свідчать збереження внутрішніх усталених економічних зв'язків, однакова дія загальноруського законодавства у всіх князівствах (землях), існування єдиних для усієї Русі релігії та культури.

Роздрібненість - надзвичайно суперечливе явище: з одного боку, вона серйозно ослабила державу у політичному та воєнному плані, з іншого - органічно сприяла розвиткові економіки та культури на місцях.

Кінець XI - середина ХІV ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздрібненості. Протягом короткого часу дедалі більше поглиблюється розпад Давньоруської держави. Вже у XII ст. на теренах Русі з'являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою роздрібненості був її прогресуючий характер. Так, якщо у XII ст. утворилось 12 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII ст. досягла 50, а у ХІV ст. - 250. київська русь роздрібненість політичний

Феодальну роздрібненість спричинило кілька факторів:

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.

За часів Володимира Русь простягалась майже на 800 тис. кв. км., що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь в цей час не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, фактично не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв'язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поруч зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півночі і північному сході - чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні - печеніги, половці, турки, каракалпаки, на північному заході - литва і ятвяги. Варто підкреслити, що процес механічного приєднання та завоювання нових земель у Київській Русі помітно випереджав два інші процеси - формування та зміцнення апарату центральної влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їх своєрідне "переварювання" і органічне включення у структуру Давньоруської держави, що врешті-решт і створювало грунт для зростання відцентрових тенденцій.

2. Зростання великого феодального землеволодіння.

Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для прогресуючого формування процесу економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.

Велике феодальне землеволодіння утворювалось різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI- у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад З тисячі. Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, адже майже кожен з нових землевласників, стверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Але цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева феодальна верхівка дедалі більше відчуває незручність від сильної великокнязівської влади, що посилює її потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

Тривалий час (майже до 30-х рр. XX ст.) серед істориків панувала думка про те, що основною причиною роздрібненості є порушення принципів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував "горизонтальний" принцип спадкоємності князівської влади (від старшого до молодшого, а після смерті представників старшого покоління - від сина старшого брата до сина наступного за віком). Помітне збільшення чисельності нащадків Володимира Святославича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за "отчинний", або "вертикальний", принцип (від батьків до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку ряду фахівців, були причиною феодальної роздрібненості. І хоча з 50-х рр. XX ст. історична наука цілком обґрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, є очевидним той факт, що невизначеність і неврегульованість питання про ключовий принцип престолонаслідування досить суттєво розхитували Давньоруську державу. В центрі міжусобного протистояння, як правило, знаходився Київ, який в той час був не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146-1246 рр.) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князів перебували при владі не більше одного року.

Київ був своєрідним важелем для нарощення і розширення власного впливу, саме тому кожен із князів після оволодіння великокнязівським престолом перетворювався на активного поборника загальноруської єдності. Ця боротьба доцентрової та відцентрової тенденцій значною мірою зумовлена неврегульованістю питання про принцип спадкоємності князівської влади, складала основний зміст міжусобних війн.

4. Зміна торговельної кон'юнктури і занепад торгівлі.

У цей час половецькі кочовища фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару по транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, слабіюча Візантія у 1082 р. за допомогу у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії: по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. Такий стан справ не тільки зумовив певний занепад Києва, а й сприяв появі поліцентрії у зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про себе починають заявляти Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Варто підкреслити, що зростаючі на торгівлі міста в цей час ставали для місцевих князів засобом зміцнення їх самостійності, джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу. 5.Перманентні напади степових кочівників (печенегів. половців, татар).

Размещено на Allbest.ru