Україна під владою Литви та Польщі (ХІV – перша половина ХУІІ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ЛИТВИ ТА ПОЛЬЩІ (ХІV - ПЕРША ПОЛОВИНА ХУІІ СТ.)

Вступ

Вказаний даною темою період історії в Європі - це час, коли застій середньовіччя змінився бурхливим і динамічним суспільним розвитком нового часу. В ХІV-ХV ст. феодалізм досяг свого апогею. Однак натуральне господарство вичерпувало себе, товарно-грошові відносини ставали дедалі помітнішими в житті суспільства. Потреба в розширенні економічних зв'язків закономірно припинила дроблення земель, з'явилися умови для їх об'єднання. Важливим чинником цього процесу стало поступове складання сучасних європейських народів. На цій основі в Західній Європі утворюються централізовані держави в формі феодальних монархій.

1. Виникнення і розвиток українського козацтва

український козацтво культурний етнічний

Поява козацтва була нерозривно пов'язана із впливом на українське суспільство безпосереднього сусідства з татарами. На середину ХV ст. в Північному Причорномор'ї сформувалось і досягло незалежності від Золотої Орди Кримське ханство.

Нова воєнно-феодальна держава утворилася на унікальній своєю історією землі. В ХІ ст. східна частина Криму - Тмутараканське князівство - перебувала у складі Давньоруської держави. У ХІІ - на початку ХІІІ ст. в Північному Причорномор'ї і Криму панували половці, з середини століття - монголо-татари. (До речі, несподіванно змушені штурмувати могутні укріплення прибережних фортець, саме вони дали півострову його сучасну назву - «стіна»).

Завойовники створили тут улус Золотої Орди, їх адміністрація вперше об'єднала різномовні райони проживання кримчан (греків, аланів, половців, слов'ян, вірмен, італійців - всього в різні часи в Криму жили представники 38 великих і малих народів).

Пожвавлення економічних зв'язків у кінці ХІІІ - ХV ст. спричинило активізацію контактів етнічнострокатого населення. Виникла необхідність єдиної мови спілкування, і нею стала кипчацька - мова ординської, тут головним чином половецької за походженням, адміністрації.

Завдяки тривалим і тісним зв'язкам із Півднем Європи і Малою Азією, а також потужним міграційним хвилям звідти, в Криму розвинулась культура не степового, середньоазіатського, а середземноморського типу. Для неї були характерними: досконале ремісниче виробництво з розвинутою цеховою організацією; високопродуктивне зрошувальне землеробство - городництво, садівництво, виноградорство; розвиток усіх видів мистецтва, що ввібрали в себе стародавні місцеві і тогочасні середземноморські здобутки; майже повна відкритість суспільства, унікальна для того часу віротерпимість.

Вся повнота влади в Кримському ханстві належала хану, його найближчому оточенню - беям та мусульманському духовенству на чолі з муфтієм. Основним джерелом збагачення феодальної верхівки були не податки, які платило населення, а грабіжницькі набіги на сусідні країни.

За весь час їх здійснення за приблизними підрахунками сучасних вчених український народ втратив не менше 2 - 2,5 млн. чол. вбитими і полоненими; близько чверті млн. чол. склав ясир з Московії. Генуезька факторія в Криму Кафа перетворилася на велетенський невольничий ринок, з якого італійські купці везли живий товар до Туреччини, Єгипту та Європи.

Головний тягар оборони українських земель від татарської агресії ліг на плечі населення - селян, городян та нової суспільної сили, що піднімалася в Порубіжжі - козацтва.

Першу достовірну згадку про українських козаків знаходимо в хроніці польського шляхтича М.Бєльського. Описуючи похід війська проти татар у Східне Поділля 1489 р., він зазначив, що «провідниками були місцеві козаки». Найбільш ранні відомості про козаків на Київщині датуються 1492-1499 рр. На цей час козацтво вже стало помітним явищем в Порубіжжі.

Слово «козак» - тюркського походження і означає вільну, незалежну, озброєну людину. Поява вільного населення на південному прикордонні Литви була явищем закономірним. Природні багатства так званого Дикого поля - незаселених просторів між лінією литовських замків і володіннями Криму - породили «уходництво» як рід занять прикордонних жителів. Вони промишляли збором меду диких бджіл і мисливством по лісах-байраках, бобровими і рибними ловами, варінням селітри, пошуками скарбів у давніх курганах.

Уходники-міщани були найпершим джерелом формування козацтва. Однак наймасовішим джерелом у ХVІ ст. стало селянство, що тікало від закріпачення. Засилля польських магнатів та остаточне оформлення феодального землеволодіння сприяли тому, що збідніла православна шляхта теж нерідко шукала засобів до життя і слави в південних степах. Зрозуміло, що до козацьких ватаг прибивалися відчайдухи - шукачі пригод, а то й просто кримінальні елементи. Кожне з соціальних джерел впливало на вироблення характерних рис козацтва, а постійне протистояння з татарами примушувало всіх козаків бути воїнами.

По мірі збільшення чисельності і просування промисловиків на південь значна частина козацтва осідала в північній частині колишнього Дикого поля, здійснюючи колонізацію (господарське освоєння) його просторів.

Повної рівності серед козацтва ніколи не було. Поряд з бідними - «голотою», «сіромою» - які жили особистим промислом і військовою здобиччю, були заможні осілі козаки. Вони зосереджували в своїх руках землі, мали пасіки, млини, хутори-зимівники, займалися торгівлею, лихварством. Козаків, які осіли в порівняно обжитих районах порубіжжя, «на волості», називали городовими, або волосними, а тих, що жили в степах за дніпровськими порогами - запорозькими, низовими.

Розширення козацьких промислів в південних степах, потреба в опорних пунктах та згуртуванні під проводом досвідчених отаманів для боротьби з татарами зумовили появу військово-політичного центру низового козацтва, який згодом набув не тільки всеукраїнського, а міжнародного значення - Запорозької Січі.

Її утворення звичайно пов'язують з ім'ям черкаського і канівського старости князя Дмитра Івановича Вишневецького. Багато разів козацькі загони на чолі з князем ходили в походи на Туреччину і Крим. Історики вважають, що саме він став прототипом козака Байди, патріотизм і хоробрість якого оспівано у відомій народній думі.

В 1554-1555 рр. Д. Вишневецький збудував фортецю на дніпровському острові Хортиця, що здавна був важливим стратегічним пунктом на шляху між руськими землями і ворожим Півднем. Її зведення передбачало подвійну мету: створення форпосту боротьби проти татарської агресії та контроль за діями низового козацтва.

Однак, незалежно від планів урядовців, проживання козаків у фортеці єдиною общиною сприяло зародженню своєрідної суспільно-політичної організації низового товариства. Утвердившись в 60-70-х рр. ХУІ ст., вона дістала назву Запорозької Січі. Протягом більш як двохсотлітнього існування Запорожжя козаки послідовно змінили вісім Січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам'янську і Нову (Підпільненську).

Вищим органом влади на Січі була рада, яка вирішувала всі найважливіші питання: встановлення військового устрою, обрання старшини, питання війни і миру та ін. Зібрання козаків поза волею старшини називалося чорною (чернецькою) радою.

Виконавчу владу на Запорожжі складали:

Січова військова старшина: кошовий отаман, військові («генеральні») суддя, писар, осавул, обозний, які щорічно переобиралися радою і звітували перед нею, та курінні отамани.

Похідна (полковник, осавул і писар, обрані на кожні 500 чоловік на час військового походу) та паланкова старшина (Всі землі, які контролювали козаки по обидва боки Дніпра, складали територію Запорозької Січі. Вона ділилася на паланки (5, потім 8), для управління якими щорічно вибирали в кожній полковника, писаря, осавула, хорунжого, підосавула, підписаря - «три пани і три підпанки», - говорили козаки).

Військові службовці (чиновники) - довбиш, пушкар, тлумач, шафар (відав збором мита на перевозах), кантаржій (контроль за правилами торгівлі) та ін., чисельність і функції яких зростали по мірі розвитку Січі, подпорядковані генеральній старшині.

Вироблена ініціативою та досвідом низовців система управління Запорожжям сприяла розвиткові політичних поглядів козацтва. Через призму її організації формувалися уявлення про справедливе влаштування влади взагалі.

На початок ХVІІ ст. Січ стала своєрідною козацькою республікою з власною територією і адміністративним устроєм, владою і управлінням, військом, судом, що діяв за звичаєвим правом. Формально запорожці були підданими короля, але фактично поляки рідко коли могли контролювати ситуацію на Запорожжі. Виникнувши в час бездержавного існування українського народу, Січ поступово перебирала на себе функції Української держави: захист від турецько-татарської агресії та від посилення польського соціального та національного гноблення, підтримка української освіти, культури (особлива посилилась після вступу запорожців до Київського братства в 1620 р.), захист провославної церкви, представництво України на міжнародній арені (всупереч заборонам Січ вела дипломатичне листування і приймала послів іноземних держав).

Зростання чисельності та авторитету козацтва в українському суспільстві викликало прагнення королівської влади встановити контроль над козаками та використати їх для охорони південних кордонів.

В 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа було створено перший загін козаків на королівській службі. Прізвища козаків вносилися в спеціальний список - реєстр, звідси - назва «реєстровці» та офіційна «Військо Запорозьке реєстрове низове». Козакам встановили платню із державної скарбниці, вивели їх з-під влади місцевих старост та їх юрисдикції.

Визнання за козаками окремого суду означало видоокремлення козацтва з решти населення Речі Посполитої та початок його оформлення в окрему станову групу. Козацькі «вольності», самочинно встановлені в степах, почали здобувати офіційне підтвердження. Поступово реєстровці добилися закріплення королівськими привілеями права власності на землю, звільнення від податків та права безмитної торгівлі в порубіжних містах.

Чисельність реєстру коливалася від 500 чол. (1578 р.) до 8 тис. (1630 р.) - 6 тис. чол. (1638 р.). Реєстрове військо мало свою значну територію й розділялось на полки і сотні. Полковими містами були Чигирин, Черкаси, Переяслав, Біла Церква, Канів.

За прикладом короля магнати в Україні теж стали тримати наймані загони до кількох сотень козаків - це було так зване «надвірне» козацтво.

На кінець ХVІ ст. козацтво оформилося як соціальний стан з власними рисами та усвідомленими інтересами. Невідповідність останніх порядкам магнатсько-шляхетської Польщі, прагнення козацтва розширити свій соціально-політичний вплив засвідчила низка повстань кінця ХVІ - першої половини ХVІІ ст.

Вже під час першого значного козацького виступу під проводом гетьмана реєстровців К. Косинського (1591-1593 рр.) повстанці домагалися присяги населення у «послушенстві» старшині. В 1594-1596 рр. Київщина, Брацлавщина і Волинь були охоплені повстанням, очолюваним сотником надвірних козаків С. Наливайком. Виступ був підтриманий не тільки запорожцями, а й селянством та міщанством. Останні оголошували себе козаками, вільними від феодальних повинностей. Повстання засвідчило, що прагнення здобути козацькі вольності стає загальноукраїнським явищем. У листі до короля Наливайко висунув власний проект влаштування під козацькою обороною та юрисдикцією земель південніше Брацлава від Дніпра до Дністра.

Після тривалої і впертої боротьби повстання було придушено з нечуваною жорстокістю. В козацькому таборі в урочищі Солониці (поблизу Лубен) за наказом коронного гетьмана С. Жолкевського було вбито не тільки повстанців, а й жінок та дітей - до 10 тис. чол.; Наливайка після тортур скарали на горло і четвертували у Варшаві.

Однак політика залякування не могла усунути антагонізму між козаками і польсько-шляхетським режимом. Козацтво вперто домагалося значного розширення реєстру, проводило самостійну політику щодо Кримського ханства та Туреччини (низовці здійснили навіть кілька зухвалих нападів на Константинополь). Масово самочинно покозачувалося населення Південної Київщини, Брацлавщини, Черкащини, де в перші десятиліття ХVІІ ст. закінчувалися строки «слобід» і феодали вводили панщину. У 20-30-і рр. Україну охопила серія козацько-селянських повстань.

У 1625 р. відмовилися підкоритися наказу уряду повернутися в «обиклоє послушенство» до феодалів десятки тисяч козаків і покозачених, що свого часу брали участь в польсько-турецькій війні. Повстання очолив гетьман реєстровців М. Жмайло. Шляхетському війську не вдалося перемогти козаків і за Куруківською угодою чисельність реєстру встановлювалася в 6 тис. чол.

На початку 1630 р. Подніпров'я охопило повстання під проводом старшого запоріжців Тараса Федоровича (Трясила). У 1635 р. низовці на чолі з гетьманом Іваном Сулимою зруйнували тільки-но побудовану поляками фортецю Кодак. Обидва повстання були спрямовані проти спроб уряду поставити Запорожжя під свій контроль та проти угодовства з поляками реєстрової старшини.

У 1637 р., під час повстання Павла Бута (Павлюка), стративши гетьмана та частину старшини реєстровців, козаки закликали до боротьби з поляками всіх, хто сповідує православ'я. Їхні універсали спричинили масове покозачення селян в Наддніпрянщині. В грудні під Кумейками селянсько-козацьке військо зазнало поразки і змушене було капітулювати, але навесні 1638 р. повстання відновилося, очолюване Яковом Острянином та Дмитром Гунею. Завдавши поразки повсталим, польське каральне військо розгорнуло терор по всій Наддніпрянщині.

Ухвалена у 1638 р. польським сеймом «Ординація Запорозького реєстрового війська» ліквідовувала виборність старшини і козацьке судочинство. Всю повноту влади над реєстровцями тепер мав призначений сеймом комісар. Жорсткому контролю підпорядковувалось і Запоріжжя: там розміщувався постійний гарнізон; відбудовувалася фортеця Кодак; втеча на Низ прирівнювалася до злочину.

Наступне десятиліття (1638-1648), назване тоді польськими панами, а згодом й істориками «золотим спокоєм», стало часом особливо брутального соціального і національного гноблення українців.

2. Етнічне згуртування та національне піднесення українського народу

Монголо-татарське іго загальмувало процес етнічного розвитку українського народу, який відбувався в Південно-Західної Русі, на території Київського, Переяславського, Чернігово-Сіверського, Галицького, Волинського князівств, Закарпаття, Буковини. Значно зменшилась чисельність населення, послабшали зв'язки між його регіональними групами. Ідея визволення від іноземного панування стала провідною в формуванні національної свідомості населення українських земель в наступний період.

Приблизно з ХV ст. відбувається постійне зростання населення етнічних українських земель (1400 р. - приблизно 3,7 млн. чол., 1500 р. - 4,4 млн. чол., 1600 р. - 5,3 млн. чол.). Територіальні межі української народності розширюються на південь і схід. Відбувається переселення з Галичини, Волині, Поділля в південне порубіжжя, чим створюються більш сприятливі умови для розвитку етнічної спільності. Протягом ХVІ - початку ХVІІ ст. в Середньому Подніпров'ї в межах сучасних Київщини і Полтавщини формується територіальний центр української народності. Саме тут, в козацькій Україні, етнополітичні процеси ідуть найактивніше.

Розвиток продуктивних сил, зростання економічних зв'язків між окремими землями, їх політичне спілкування в боротьбі проти іноземних поневолювачів (особливо після Люблінської унії) були основою формування українського народу, властивих йому особливостей господарського життя, культури і побуту. Відсутність власної держави, розчленування української етнічної території, національне гноблення, полонізація й окатоличування в Речі Посполитій гальмували етнічний розвиток українців, але разом з тим і посилювали їх прагнення до відстоювання власної самобутності.

Однією з головних ознак народу є мова. «Руська» мова, яка була офіційною в Литовському князівстві, існувала в північному (старобілоруська) і південному (староукраїнська) варіантах. Ці варіанти розвиваються окремо і на основі староукраїнської у взаємодії з мовами сусідніх народів формується жива українська мова, яка втілювалася і в усній народній творчості - піснях, думах.

У 1556-1561 рр. в Пересопницькому монастирі на Волині було здійснено переклад Євангелія «простою мовою», що чітко виявляє характерні риси живої мови українського народу ХVІ ст. Прагнення закріпити народну мову в літературі свідчило про початок нового, завершального етапу в етнічному оформленні українців.

Духовне життя українців як етносу виявляється у процесі формування нової національної свідомості. Одним з показників цього процесу стала еволюція термінів, що стосувалися окремих груп населення та всього народу.

Джерела ХV - ХVІ ст. вирізняють територіальні групи - киян, волинян, сіврюків (населення Сіверщини). Загалом же населення України іменувало себе переважно руссю, руськими людьми, русинами, а свою країну - Руссю.

По мірі відокремлення і згуртування українців поступово відновлюється назва «Україна», вперше вжита в Київському літописі 1187 р. і призабута в монгольські часи. З ХVІ - ХVІІ ст. вона закріплюється в народних піснях (про Байду, що «буде князем на всю Вкраїночку», «Зажурилась Україна…» та ін.) і вже досить часто зустрічається в документах.

Разом з тим, щодо українських земель вживається термін «Мала Русь», вперше відомий в титулах галицьких князів ХІV ст. Причиною його розповсюдження, головним чином, в документах церкви, стало прибрання московськими князями титула володарів «Усієї Русі» і перенесення назви «Русь», «Велика Русь» на Московську державу. Таким чином, до традиційної Русі - України додалася ще одна. Це породжувало плутанину, особливо для іноземців. Константинопольська патріархія, яка вела листування з православними митрополіями і Москви, і Литви, стала вживати щодо України назву «Мала Русь», а до Московських земель - «Велика Русь». Походячи з церковної переписки, термін «Мала Русь» не набув поширення в народній мові, хоч з самого початку не мав ніякого відтінку приниження чи зневаги. Гіркий присмак назва «Мала Русь» отримала внаслідок шовіністичної політики російського царизму щодо України у ХVІІІ - ХІХ ст.

Етнічний розвиток і згуртування українського народу виявлялися також в уніфікації його матеріальної культури. При збереженні регіональних особливостей знаряддя праці, побутові речі, технології їх виготовлення стають дедалі подібнішими. Разом з тим, поглиблюються відмінності, які вирізняють предмети української культури серед інших. Так, наприклад, для пересування по воді користувалися стругами, ладьями, дубасами, поширеними на всій території колишньої Київської Русі. Але в ХІV - ХV ст. в Україні з'явилися нові конструкції - дуби і байдаки (чайки), яких уже не було у білорусів та росіян.

З раннім періодом слов'янства були генетично пов'язані й інші елементи матеріальної культури - конструкція житла, народний одяг, їжа. Тому зрозуміла їх подібність у всіх східнослов'янських народів, що в цей час формувалися. Однак з ХVІ ст. замість старослов'янської назви «ізба» поширюється нова - «хата», закріплюються характерні особливості внутрішнього планування й оздоблення житла. Як правило, українці піч ставили праворуч або ліворуч при вході, а по діагоналі від неї розміщувалося покуття з прикрашеними рушником образами, столом і лавами. Нові елементи в одязі були пов'язані із впливом європейського Заходу і татарського Півдня (як, приміром, поширення шаровар у Подніпров'ї).

Протягом ХV - ХVІІ ст. формувалися характерні особливості української кухні: стали готувати борщ, різні страви з гречаного борошна і крупи, квашу, навчилися робити ковбаси, багато овочевих страв і солінь, традиційною їжею стало сало.

Особливе значення у соціально-політичному розвитку українського народу, зміцненні його єдності і зростанні національної свідомості мали друга половина ХУІ - перша половина ХУІІ ст. Це був час національного пробудження і духовного піднесення.

Культурно-національне відродження в Україні було тісно пов'язане із соціально-економічним розвитком (товарно-грошові відносини, ремісниче й промислове виробництво, торгівля піднімалися на новий рівень і вимагали поширення освіти і науки), із розгортанням руху за соціальне і національне визволення, що зумовило потребу в освічених ідеологах, полемістах, богословах, а також із впливом європейських ідей гуманізму і Реформації.

Їх носіями були насамперед ті українці, які навчалися в європейських університетах - Сорбонському, Болонському, Падуанському, Гейдельберзь-кому, Лейденському, Базельському та ін. При Краківському та Празькому університетах існували навіть спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України: тільки в Кракові їх протягом ХУ - ХУІ ст. навчалося близько 800 чол. Повернувшись на батьківщину, чимало випускників західно-європейських університетів стали вчителями, поетами, громадськими та політичними діячами. Вони мали прогресивні європейські погляди й понад усе цінували доброчесність, освіченість, людську гідність, виступали проти духовного та національного поневолення українського народу.

Важливу роль в національному згуртуванні українців відігравала їх боротьба за православне віросповідання. Віра в ті часи була не тільки основою світогляду, а й складовою культури, ознакою певного народу (не випадково православ'я здебільшого іменували як «руську» віру).

Не домігшись покатоличення українців шляхом їх дискримінації (православний у Польщі виключався з громадського життя, позбавлявся економічних привілеїв, не міг захищати себе перед судом, в ряді міст православних ремісників навіть не допускали в цехові організації), польський уряд підтримав ідею єзуїтів про об'єднання (унію) католицької та православної церков під зверхністю Риму. Цьому сприяла і внутрішня криза, яку переживала православна церква.

Офіційно унія була проголошена в жовтні 1596 р. у м. Бресті. І хоча церковний собор розколовся і обидві сторони прокляли одна одну, а більшість православних учасників звернулася до короля з протестом проти унії, Сигізмунд ІІІ затвердив ії. Після цього православна церква в Речі Посполитій ставала незаконною.

Більшість українців сприйняла унію як спробу ополячення та окатоличення, як політику, спрямовану на те, щоб «в Русі не було русі». В сеймі та місцевих сеймиках проти унії активно виступила православна шляхта. Її керівником був князь Костянтин-Василь Острозький - один з небагатьох аристократів, що зберігали національно-релігійну вірність українству. У 1620-1630-х рр. в ряді міст і сільських районах спалахнули збройні повстання проти уніатів. Активним захисником православ'я виступило козацтво, завдяки якому в 1620 р. було відновлено Київську митрополію та вищу церковну ієрархію (під охороною козаків за сприяння єрусалимського патріарха таємно було висвячено на сан київського митрополита Іова Борецького, п'ятьох єпіскопів та архієпіскопа полоцького).

Широкій суспільний рух змусив польський сейм 1633 р. ухвалити «Статті для заспокоєння руського народу», які легалізували православну церкву і повернули їй частину маєтностей, але не усунули дискримінації православних.

В ході боротьби проти унії виникла полемічна література, спрямована проти соціальних та ідейних основ католицизму, його наступу на православ'я. Високо цінуючи свободу совісті, вважаючи її найважливішою ознакою вільної людини, українські полемісти Герасим та Мелетій Смотрицькі, Христофор Філалет, Клірик Острозький на православному грунті відстоювали ідеї, аналогічні гуманістично-реформаційним поглядам на Заході. Вони закликали до демократизації церкви, до участі в управлінні нею представників всіх верств українського суспільства, стверджували рівність людей від природи та перед богом. Полемісти зверталися до народу з палкою патріотичною проповіддю: «Стійте, не хитайтесь у дарованій вам від бога вірі … Будьте прикладом вірних у мові, в поведінці» (М. Смотрицький); «Людьми бо є, і з ласки божої людьми вільними і гідність свою захищати маємо» (Х.Філалет).

Полемічні твори справляли величезний вплив на формування національної свідомості українців, на розгортання визвольної боротьби.

Зростання економічної та соціальної активності городян зумовило виникнення братств - громадських організацій православного міщанства. Найстарішим було Львівське братство (засноване в 1439 р.). На початку ХVІІ ст. братства з'являються в Рогатині, Острозі, Галичі, Кам'янці-Подільскому, Києві та інших містах. В їх діяльності спочатку переважав релігійно-благодійницький напрям, однак згодом все більше виявлялася національно-культурна й громадська спрямованість. Вони засновували школи, утримували вчителів і неімущих учнів, надавали допомогу кращим у продовженні освіти за кордоном, організували друкарні (у Луцьку, Києві, Чернигові, Новгороді-Сіверському). Засноване у кінці ХV ст. Степаном Дропаном у Львові і відроджене тут та в Острозі на Волині майже через століття діяльністю Івана Федорова українське друкарство поширилося значною мірою завдяки сприянню братств. Навколо них гуртувалися вчені, письменники, книговидавці, педагоги, політичні діячі. Завдяки братствам в Україні утверджувалося просвітництво як ідеологія «третього стану». Вони фактично перетворилися на центри захисту мови, культури, духовних цінностей народу.

Намагаючись протидіяти чужим впливам, православні громади створили школу нового типу - греко-слов'яно-латинську, яка поєднувала місцеві традиції і новітні досягнення європейської освіти. Першим таким закладом була Острозька академія (1576 р.), заснована князем К. Острозьким. Її традиції продовжили братські школи, які вже на початку ХVІІ ст. виникли в багатьох містах. Важливо, що нові явища духовного життя розвивалися як у середовищі, пов'язаному з давніми традиціями (науково-освітні центри князів Острозького, Заславського; гурток вчених при Києво-Печерській лаврі), так і в середовищі міщанському, козацькому.

Піднесення соціально політичного та культурного руху, розвиток літератури, мистецтва підготовили ідейні передумови боротьби українського народу за визволення від польсько-шляхетського панування.

Размещено на Allbest.ru