Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Торговельна та митна діяльність Запорозького війська

митний податок козак запорізька січ

Козацтво в історії Східної Європи явище цікаве, але в той же час складне внаслідок своєї неповторності. Центром формування козацтва виступив середній Подніпровський регіон, його передстепова смуга. Економічні перспективи порубіжного регіону Південної України і незалежність його від державної влади Литви та Польщі в аспекті свободи від податків у першу чергу спонукали населення до господарської діяльності на цих територіях.

Інтенсивно розвивалось так зване “уходництво” - рибні промисли, полювання, бортництво. Кожну весну порубіжне населення розходилося по цих “уходах” на десятки кілометрів до дніпровських порогів, Ворскли, Орілі та Самари. Це динамічне, напівкочове, загартоване в перманентних сутичках з татарами напіввійськове, напівпромислове населення і склало у майбутьному основу козацтва.

Перші повідомлення про низових українських козаків належать до 1490-х рр. у праці “Всесвітня хроніка” польського автора Мартіна Бельського, а у документах київської землі зафіксовані 1492, 1493, 1499 рр. Наявність у козацтва розгалуженого господарського механізму створила об'єктивні умови для перетворення цієї соціальної верстви вже наприкінці XV ст. в самостійний суб'єкт торговельних відносин з українськими містами у складі Литовського князівства. Саме так литовська адміністрація і сприймала козацтво і прирівнювала їх у питаннях митного обкладення на ринках до турків, татар, вірмен, тобто іноземців. Про таке ставлення до козаків свідчить грамота литовського князя Олександра “Про прибутки воєводські” 1499 р. Грамота містить такі митні норми щодо козаків: “Козаки, ходящие вниз по Днепру до Черкас и дальше, должны со своей добычи давать воеводе десятину. Если привезут в Киев рыбу, просольную и вялую, то осмник (митний чиновник) воеводин осматривает ее и обмычивает и берет на город от бочки рыбы по шести грошей, а от вялых и свежих рыб десятину; если же привезут осетров, то не смеют их продавать целиком, пока осмник не возьмет от каждого осетра по хребтине, или от десяти осетров десятого” Соловьев С.М. История России с древнейших времен. - М., 1960. - Т. 5. - С. 167. .

Одночасно з участю в торгових операціях у містах, козацтво починає формувати свій митний кордон, територію і податки. На першому етапі цей процес носив характер збройного відстоювання своїх прав на володіння певними економічними регіонами та поступовим формуванням усвідомлення права на митні податки в кордонах існування низового війська. Слід також ураховувати, що у ході складання війська Запорозького значний відсоток складав анархічний елемент з числа декласованих міщан, а також дрібної збіднілої шляхти і татар, які змущені були покинути свою орду. Такий соціальний склад козацтва на рубежі XV - XVI ст. вплинув на історичні документи, де він характеризувався як відверто розбійницький народ. Але тут нема нічого дивного. Військова організація, яка доклала значних зусиль для економічного освоєння Південної України, силою зброї відстоювала своє право на життя і на всі економічні заходи, що гарантували прибуток, у тому числі й митні податки з купецтва.

Перші дипломатичні скарги турецьких султанів і кримських ханів належать до 1490-х рр. Але з середини XVI ст. прагнення козацтва закріпитися на південих торговельних шляхах набувають регулярного і систематичного характеру. У 1545 р. кримський хан звернувся до польського короля Сигизмунда-Августа із скаргою на дії низових людей у зв'язку із розгромом турецького каравану під Санджаровим, далі був погром купців 1552 та 1559 рр. Збитки погрому 1552 р. кримською стороною оцінювалися в 28000 золотих та 50100 московських грошей.

Судячи з даних московських посольських книг, велику зацікавленість у розвитку торгівлі на Подніпров'ї виявляло Кримське ханство. Питання торгівлі - її нормування або частіше - захисту татарських чи турецьких купців, що зазнавали шкоди на Україні від низових вольниць, постійно порушувалось ханським урядом під час переговорів з польським королем. Значна увага в цих документах приділялася чумацькій торгівлі південною сіллю, яка вже на початку XVI ст. відігравала настільки важливу роль, що умови її здійснення спеціально обговорювались у міжнародних угодах. У мирному трактаті, укладеному 1540 р. у Кракові від імені кримського хана Сагип-Гірея і польського короля Сигизмунда І, проголошувалося, що коронні і литовські купці могли брати сіль у Качибеєві і розвозити її до Києва, Луцька та інших міст, заплативши “звичайне мито”. Визначення мита як “звичайного” можна трактувати як ознаку того, що адміністрація Кримського ханства цю давню торгівлю намагалася поставити під свій цілковитий контроль. Але перешкодою цьому було поширення стихійної чумацької торгівлі і завоювання фактичного митного контролю козаками над чумацькими комунікаціями.

Поступово, впродовж еволюції структурної організації Запорозького війська набувала організації і митна система війська. Ресурси Запорозької Січі формувалися з комбінації податків, натуральних і особистих повинностей, оренд, регалій. Регалії як спосіб одержання доходів базувалися лише на монопольному праві коша розподіляти між куренями господарчі території. Тобто кіш, за прикладом європейських монархів, зосереджував у своїх руках найбільш доходні статті господарювання Україна і світ: історія господарства / За ред. М.М. Малюка. - К., 1994. - С. 204.

Довгий час фіскальна система Запорожжя об'єктивно могла спиратися лише на зовнішні джерела - військову здобич, “жалування” царське (королі, потім царі і гетьмани посилали на Січ гроші, провіант, різне спорядження). Але ж найважливішим елементом фіскальної системи Запорозької Січі було мито як узагальнення всіх послуг за перетинання кордонів територій, за користування шляхами, мостами, торговими і ринковими спорудами. Спочатку мито було, головним чином, джерелом прибутків Січі, а в новітні часи - здебільшого засобом меркантилістської політики.

Існувала величезна кількість різних за своїм змістом видів митних зборів, що вміщували не тільки мито в сучасному розумінні, а й різноманітні торгові податі. Можна виділити такі дві основні групи митних зборів: проїзне (зовнішньоторговельна діяльність) і торгове (безпосередньо внутрішня торгівля). Структура митних податків спиралась на традиції у цій сфері державної діяльності, які були закладені ща в ХІІІ - XIV ст.

Проїзні: мито - плата за товар, що ввозився на територію запорозьких вольностей. Наприклад, за універсалом 1654 р., іноземні купці повинні були сплачувати 2 % ввізного мита; промито - штраф з товару за ухилення від сплати мита; заповіт - штраф з особи, що ухилилася від проїзду через митницю (завжди сплачувався разом з промитом); посажене - збір, пропорційний до розмірів возів у саженях; головщина (запроваджено у 1714 р.) - стягнення не з вартості товару, а з “голови” власника та осіб, що перевозили товар. У різних місцевостях головщина коливалася від 0,5 до 6 кіп грошів; кістки - різновид головщини, що додатково збирався з супровідників товару; цло - прикордонне мито, яке стягувалось безпосередньо під час перетину державного кордону; провізне (транзитне) - за транзит та складування товарів іноземцями; ралець (конвойне) - плата за безпеку в дорозі, тобто за конвоювання з метою охорони. Це коштувало значні суми, бо така послуга вимагала великих економічних і психологічних затрат митників. Наприклад, за конвой до Микитиного - 8 карбованців, а до Кодака - 12 (від Микитинської застави); перевізне - мито за користування перевозами з возів та худоби, залежно від кількості товару, але ж і за порожні вози стягувалися певні суми. Наприклад, на Микитинському перевозі з порожнього воза брали копійку, з навантаженого - від 2 до 10 копійок, з пари тяглових волів - 60 копійок, а з двох пар - 1 крб. 20 копійок; Бабенко І. Митні порядки Запорозької Січі // Українське слово. - 1996. - 17 жовтня . - С. 13. мостове - аналог перевізного, мито за перетинання мосту. Мостове і перевозне стягувались нібито з метою покращання мостів та перевозів; подужне - збір з кількості возів у обозі, майже завжди збігалося з мостовим або перевізним; полозне - зимовий варіант подужного, збір з кількості саней; побережне - мито за причалювання до берега, але судно, що витримувало двадцятиденну обсервацію, звільнялося від його сплати Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3-х т. - К., 1990. - Т. 1. - С. 429. .

Торгові: замито - стягнення з ціни товару, давало право торгувати ним (на зразок ліцензії чи адвалерного збору); явка - мито з торговця за явку товару на заставі (аналог сучасного митного оформлення); амбарне (омбарне) - за наймання приміщення для товару на гостинному дворі; гостинне - збір за наймання торгових місць на гостинному дворі; полавочне - за охорону товару вночі; звальне - за зняття товару з підводи під час зважування на заставі; кантарне - особливе мито за зважування великої кількості солі; підйомне і рукоознобне - за підіймання товару на терези; помірне - мито за вимірювання сипучих товарів бочками; п'ятно - збір за таврування коней під час купівлі-продажу з покупця і продавця в однаковій частці; рогове і прив'язне - за прив'язування худоби на торжищах; узлове - стягнення за обв'язування товару з прикладенням митних печаток як гарантія того, що товар не буде продаватись там, да немає митних знаків; ярмаркове - мито за користування ярмарковим місцем, залежно від його розташування, від кількості і різноманітності товарів. Іноземці сплачували по 30, українські і російські - по 10, торгові люди - по 4 - 6 грошей від одного воза товарів; ринкове - мито з торгівлі як у натуральній, так і в грошовій формі.

Наприклад, з горілчаних напоїв бралося натуральне мито - поставне - по кварті з того, хто купував, або з самого продавця, а крім того, від кожної купи стягувалося по карбованцю на церкву та старшину: шинкове - орендна плата за територію та будівлю, де розташовувався шинок. Розмір його залежав від самої будівлі: за простий шинок 2,5 карбованця, а за шинок з льохом - 4,5 карбованця; мито на скарби - мито за вивезення цінностей, золота, срібла, діамантів у дзвінкій монеті (до речі, вивезення цінних металів та каменів митом не обкладалося).

У XVIII ст. основними видами мита стали: евекта - податок за вивезення товару та індукта - збір за ввезення товару або транзит його через територію Запоріжжя. Загальна індукта становила карбованець від куфи борошна чи продуктів, а від риби - три перші десятки на полковника, писаря та осавулу, що були при рибних заводях, та чотири інші десятки - на січову старшину, і т. ін. Але 15 липня 1754 р. царським урядом митні збори у вигляді евекти та індукти, що збирались для потреб України (Запорізької Січі зокрема), скасовувались, що призвело до значних втрат військової казни. Цікаво, що в усіх сусідніх із Запорізькою Січчю державах шляхта звільнялася від сплати будь-яких митних зборів, але ж під час перетинання митного кордону Запорізької Січі шляхетство позбавлялося усіх пільг. Лише козаки мали право безмитного проїзду. Але ж із відкриттям митниць у Переволочній та Кременчуці і вони втратили ці пільги.

З розвитком торгівлі на митну службу покладаються ще декілька завдань: проведення політики меркантилізму для накопичення дорогоцінних металів на потреби стратегічних закупівель (зброя, бойові припаси тощо); боротьба з контрабандою; облік пасажиропотоків через митний кордон та кордони Війська Запорозького.

Характерним фактом було незбігання митного та державного кордонів. Державний кордон (кордони війська) визначався за охоронними ланками, які називалися “козацькі лінії” - військові застави, що більше контролювали пасажиро-, а не товарні потоки. Митний кордон проходив по митних коморах, що влаштовувались біля перевозів, мостів та інших стратегічно важливих для торгівлі місць незалежно від близькості до кордону; був навіть торговий порт “отступ”, де бралися податки з суден. Іноді козаки влаштовували перевози і поза державним кордоном у володіннях кримського хана. Очевидно, такі відносини здійснювались за певним договором і були вигідні для обох сторін.

Безпосереднім збором мита займалися кантаржеї, кількість яких визначалася масштабністю торгівлі. У межах цього відомства існувала окрема торговельна зона - Гассан-Баша, розташована біля Січі. Очолював її базарний отаман, а військовий кантаржій мав лише контрольно-ревізійні функції. Найбільш вагомим і тому найбільш розгалуженим було відомство з питань зовнішньоторговельної діяльності.

Це відомство займалося стягненням проїзного мита. Воно мало найбільш різноманітний штат. Очолював його генеральний підскарбій або дозорець, як його стали називати за часів Гетьманщини. Він визначав не тільки діяльність підвладного відомства, але й значно впливав на функціонування двох інших: відав розподілом податків, а також установлював розмір митних зборів; відав фінансами та скарбовою канцелярією козацького війська. Підскарбію допомагали чиновники, що називалися факторами. Вони виконували майже ті самі функції, що й канцеляристи.

Безпосередньо на постах (на перевозах) діяла група осіб, очолювана шафарієм (від магдебурзького права - ключник, домоправитель). Шафаріїв на Запорозькій Січі було четверо. Вони збирали мито, вели книги прибутків та видатків, іноді їм були підзвітні загони митної варти (якщо перевіз збігався із форпостом). Шафаріям допомагали підшафарії і штат писарів, що здійснювали контроль за рахунками прибутків та витрат, які складалися з митних зборів. На кожному перевозі існувала посада товмача - особи, що знала іноземні мови. Це допомагало знаходити спільну мову з іноземцями, що якоюсь мірою позитивно впливало на надходження до військового скарбу. Безпосередніми збирачами мита були індуктори та евектори. До речі, це дуже цікаво - поділити компетенцію цих службовців саме за характером мита, що збиралося. Усі митники отримували певну матеріальну підтримку з військового скарбу. Проте основним джерелом збагачення було затримання контрабанди, що сприяло зниженню рівня злочинності на Запорожжі. Але ж митники не могли користуватися багатьма перевагами, що давав устрій Січі: постійно перебуваючи на кордонах і перевозах, вони фактично позбавлялися можливості брати участь у виборах старшини.

Не слід вважати, що Військо Запорозьке в митній діяльності обмежувалося лише паланковими територіями. З початком війни з Польщею 1648 - 1667 рр. територія Війська залишилась майже єдиним, прямим торговим “вікном” для гетьманського уряду Богдана Хмельницького. Активна торговельна політика Запорожжя в Криму та басейні Чорного моря у цей період дозволяла гетьманському уряду проводити закупки матеріальних ресурсів для війни, здійснювати реекспорт російського зерна до володінь Османської імперії, що давало кошти на продовження війни. Ця активна дипломатична і торговельна діяльність стала підгрунтям для укладення угоди, яка увійшла в історію під назвою Чорноморської конвенції.

Розуміючи вагу безпосередньої морської торгівлі з Туреччиною, Богдан Хмельницький (як кошовий атаман Війська Запорозького) уклав із султаном відповідний договір. Османська імперія у середині XVII ст. мала домінуючу позицію як у Чорному, так і на Середземному морях. Цей факт особливо важливий, бо цісар турецький вирішив ділитися своєю владою над морями з флотом Війська Запорозького і запропонував Хмельницькому бути співпартнером в охороні морів і торгівлі на них. У той час тільки дві держави - Османська імперія та Україна - мали необхідні передумови на Чорному морі: Туреччина - флот, Військо Запорозьке - товарні ресурси, необхідні для імперії. Тому в липні 1648 р. між ними була укладена морська конвенція.

Текст договору ввійшов пізніше до збірника російських документів, зібраних першим імператорським архівістом Миколою Бантиш-Каменським. Документ було видано у Москві 1822 р. в офіційному російському збірнику “Собрание государственных грамот и договоров, хранящихся в Государственной коллегии иностранных дел” (ч. III. - Ч. 134. - С. 441- 447). У 1939 р. академік Іван Крип'якевич надрукував свій український переклад (з коментарем). З огляду на заколот, який вибухнув у Туреччині в серпні 1648 p., а конвенцію уклали в липні цього ж року, вона не була втілена в життя. Але вона має велике значення, оскільки повідомляє про плани Б. Хмельницького і роль козацтва.

Чорноморська конвенція має 13 пунктів, які й проаналізуємо. Цей торговельний договір в історичній літературі повністю не вивчений. Насамперед, текст договору датується вченими по-різному. Академік Омелян Пріцак довів, що цей турецько-український договір треба датувати липнем 1648 p., невдовзі після перших великих перемог Богдана Хмельницького.

На середину XVII ст. Османська імперія переживала глибоку кризу. У Стамбулі розгорілася боротьба за владу між окремими двірцевими угрупованнями. У результаті двірцевого перевороту, в якому активну участь взяли яничари, султана Ібрагіма І (1640 - 1648) скинули з престолу і вбили. 8 серпня на престол посадили його семирічного сина Мехмеда IV (1648 - 1687). Внутрішня розруха охопила Анатолію, Сирію, Ірак та інші частини імперії. Становище ускладнювалося тим, що з 1645 р. Туреччина вела війну з Венецією, в якій зазнавала невдачі. Венеція блокувала острови архіпелагу (в Егейському морі), а в 1648 р. - Дарданелли, внаслідок чого торговельні зв'язки Стамбула з Єгиптом та іншими провінціями значно скоротилися. У столиці часто-густо відчувався брак сільськогосподарських продуктів, оскільки Стамбул недостатньо постачався продуктами зі сторони Чорноморського регіону, який був головним експортером продовольчих товарів. У результаті скорочення торгівлі різко знизилися державні прибутки. Столицю охопила хвиля заворушень. Зовнішньополітичне становище Османської імперії погіршилося. Венеціанська республіка розгорнула активну дипломатичну діяльність для створення антиосманської коаліції. З таким проханням вона звернулася до Папи Римського, Іспанії, німецьких держав і Польщі.

Венеція намагалася налагодити контакти з Богданом Хмельницьким, щоб залучити Україну до морської війни проти Туреччини. У зв'язку з цим венеціанський посол у Римі Сагредо у 1650 р. відправив в Україну Альберто Віміна. Під час зустрічі з Богданом Хмельницьким він повідомив, що венеціанський флот блокує протоку Дарданелли, і запропонував Богдану Хмельницькому послати в майбутньому морську експедицію запорожців до Босфору, щоб разом з венеціанським флотом піти на Стамбул. У такій ситуації османський уряд був зацікавлений у дружніх стосунках з Україною, насамперед, щоб запобігти створенню антиосманської коаліції.

Турки також намагалися зупинити морський розбій на Чорному морі і розширити торгівлю в цьому регіоні. Цим і пояснюється такий великий приплив турецьких товарів через молдавських (васальних Туреччини) купців в Україну. Адже після підкорення причорноморських країн Чорне море перетворилося у “Турецьке озеро”, що змусило економіку цього регіону підкоритися Османській імперії. Зокрема Молдавія постачала столицю Османської імперії сільськогосподарськими продуктами, сировиною, невільниками. Уже з кінця XVI ст. ніхто не ставив під сумнів права українських козаків плавати по Чорному морю.

Коли у 1648 р. Богдан Хмельницький повстав проти Польщі й мав перші воєнні успіхи, турецький уряд поспішав ще влітку 1648 р. офіційно запросити українську сторону стати співгарантом безпеки на Чорному морі. Ця справа була однією з центральних у стратегії імперії. Власне відтоді збереглася морська конвенція між турецьким урядом та Військом Запорозьким. Цей торговельний договір за своїм змістом нагадує так звані “капітуляції”, за якими турецький султан надавав ряд торговельних привілеїв деяким провідним європейським державам.

У перших чотирьох статтях договору йдеться про права і привілеї, які надаються українським купцям у торгівлі з Османською імперією. Турецький султан дозволив запорозьким кораблям і купцям вільно плавати по Чорному морю, заходити в усі порти і міста Турецької держави, а також проходити у Середземне море і вільно вести торгівлю як із Туреччиною, так і Молдавією та іншими християнськими країнами. Договір дозволяв українській стороні вести безмитну торгівлю на Чорному морі, а також у всіх портах, містах і островах Середземного (Білого) моря. Купці користувалися правом в усіх містах і портах Чорного і Середземного морів мати торговельні склади і так зване “fondaco”, яке (а також спеціальні доми для проживання) не підлягало оподаткуванню.

Для захисту прав та інтересів Війська Запорозького і купців у Константинополі мала бути створена резиденція його представника-намісника з усіма почестями і гарантіями безпеки. З іншого боку, і Військо Запорозьке мусило мати султанського намісника у своєму портовому місті. У його обов'язки входило також видавати українським купцям та капітанам кораблів турецькомовні паспорти для вільного плавання на галерах і кораблях: “А від паспорта не має більше брати, ніж один червоний золотий (гульден) ”. Наступні чотири статті розглядають питання безпеки торгівлі і плавання у Чорному морі та покарання свавільників.

Для стримання “свавільних людей від нападу на морі” і безпеки торгівлі з дозволу султана Військо Запорозьке повинно побудувати кілька портових міст нижче порогів аж до гирла ріки Бугу.

Якщо хтось із запорозьких козаків здійснить свавільний напад на морі, то “Військо Запорозьке повинне над ним вчинити слушний суд”. Цікаво, що султан забороняв туркам використовувати у своїх цілях козацькі галери, кораблі та їхніх людей, а також товари і зброю, бо Туреччина хотіла, щоб Чорне море “було чисте і вільне”.

Останні статті договору стосуються правил виплати боргів, спадкоємних прав купців, викупівлі невільників - християн та мусульман, утікачів-невільників. Наприклад, у випадку смерті купця у володіннях султана все його майно переходить до спадкоємців, відповідно до залишеної ним спадщини; на козацьких купців поширюються ті самі закони, які діють щодо турків у всій державі. Ця торговельна угода між турецьким урядом та Військом Запорозьким створювала умови найбільшого сприяння для розвитку торгівлі не тільки між Україною і Туреччиною, а й у цілому Чорноморському регіоні. На жаль, їй не судилося стати життєздатною Гвоздик-Пріцак Л. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація в державі Військо Запорозьке. - К., 1999. - С. 78 - 90. .

Таким чином, документи доводять, що плани українського гетьмана Богдана Хмельницького були спрямовані на зміцнення торговельно-економічних зв'язків не тільки з Молдавією, васалом Туреччини, а також із країнами Західної Європи і Східного світу.

У деяких дослідженнях Військо Запорозьке ототожнюється з державно-територіальним устрієм Гетьманської України, що є помилковим. До середини XVIII ст. Військо Запорозьке мало не лише свою автономну територію, а також проводило автономну фіскальну політику і керувалося у внутрішньому житті нормами звичаєвого права. Такий правовий статус цієї військової організації дозволяв їй будувати відносини як з Гетьманщиною, так і з польським королем, а потім російськими царями на особливих договірних умовах. Таким чином, на території України співіснували дві автономні митні системи - гетьманська і запорозька.

Драматичні події першої чверті XVIII ст. призвели до руйнації економічного укладу Війська. Ситуація почала виправлятися з моменту призначення в 1750 р. гетьманом Лівобережної України К. Розумовського. Одночасно відбулися й зміни у митній карті України. З 1754 р., з початком митної реформи в Росії, митний кордон Запорожжя починає співіснувати з російськими митницями. Запорожці стають тепер вже суб'єктами російського митного оформлення. Так, у статті Тищенка М. “Нариси історії торгівлі Лівобережної України з Кримом у XVIII ст.” зазначено тип митної документації, яка застосовувалась і до козаків. Це додаток під заголовком “Реестр, коликое число билетов дано запороским казакам и прочим чинам сего 1755 г.”. Ці відомості про всіх купців Гетьманщини і Запорозької Січі, котрі в цьому році взяли проїзні паспорти на прикордонній Микитинській заставі. За 2 місяці - березень і вересень - через заставу пройшло 54 купці з товаром: з лівобережних міст - 15, із Запорожжя, Слобожанщини і Путивля - 39. У реєстрі вказано дату, місце постійного проживання і прізвище купця, кількість людей при ньому, коней і волів Швидько Г.К. Джерела з історії діяльності митниць Гетьманщини XVIII ст. // Вісник Академії митної служби України. - 2000. - № 4. - С. 118 - 124..

У цей період відбувається поступова трансформація господарської структури Запорожжя й економічний елемент починає переважати і домінувати над військовим. Почесне місце займає торгівля та інші види комерційної діяльності. На думку В. Голобуцького, торгівля “… була важливою галуззю промисловості Запорожжя і джерелом найбільш надійних доходів його Коша” Голобуцький В.О. Запорізька Січ в останні часи свого існування 1734 - 1774 рр. - К., 1961. - С. 193..

Серед головних торговельних партнерів Січі в цей період значилося Кримське ханство. Зростання товарності тваринництва і землеробства на Запорожжі зумовило збільшення ввезення до Криму продукції цих галузей господарства, що сприяло розширенню експортної торгівлі Кримських портів. Запорожжя мало практично однакову структуру господарства з Кримом, однак його товари не тільки насичували внутрішній ринок, а й доповнювали можливості хана.

Чумацькі ватаги, яких посилали за сіллю, не були порожніми, а завжди заповнені товарами. Секунд-майор Никифоров повідомляв із Запорозької Січі в 1749 р.: “Завжди в літню пору малоросійських і слобідських полків обивателі, які торгують усім потрібним в Криму, безперевно туди й назад їздять”. Роль запорожців була настільки великою, що в 1758 р. хан через перекопського каймакана писав кошовому Григорію Федорову, щоб він купцям “… радив, як і раніше їздити й торгівлею займатися”. Про кількість торгуючих із Запорожжя на півострові свідчить повідомлення М. Борзова про те, що щороку “сюди приїжджають не менше 10 тис. чоловік”.

Розвиток зовнішньої торгівлі Криму наштовхувався на труднощі через відсутність власної монети. Монетний двір у ханів був спочатку в Бахчисараї, а потім у Кефі, але через відсутність металу грошей чеканили мало. Тому ходила тут золота або срібна монета турецька, західноєвропейська, російська. Торгівля велася за готівку або в кредит. Ціна товарів визначалась на турецькі піастри і російську срібну монету. У 1764 р. російський консул в Криму А. Никифоров доповідав уряду, що через Запорозьку Січ велика кількість срібних і золотих монет тече в Крим і Туреччину, і запропонував покласти цьому край Пилипенко С.М. Зовнішня торгівля Кримського ханства у 40 - 70-ті роки XVIII ст. // УІЖ. - 1996. - № 6. - С.91 - 99.. Незабаром жалування запорожцям було переведено на мідні гроші, а вивезення срібних і золотих грошей суворо заборонено на межі імперії. Однак гроші з Росії, як і раніше, вивозилися, тільки тепер уже контрабандним шляхом. Кошовий атаман П. Калнишевський у чолобитній цариці Катерині ІІ від 15 травня 1766 р. просив дозволу торгувати срібними грошима, але не одержав його. А після маніфесту 1764 р. у митному тарифі 1766 р. з Росії вивезення грошей було заборонено також, як і вивезення монети з “російським чеканом”.

Поступово область економічного життя Війська Запорозького звужувалась як у нормативно-правовому полі, так і територіальному. Розпочався поступовий наступ на території Війська. Так, у 1752 р. на південно-західних територіях було утворено область Нова Сербія, з 1755 р. січові землі зазнають суворого адміністративного тиску митної системи Росії, у тому числі обмеження на торгівлю з Річчю Посполитою у 1760 р. Але після закінчення російсько-турецької війни 1768 - 1774 рр., з початком економічної колонізації російським урядом Південної України і поширенням імперського законодавства, у тому числі й митного, на цю територію спостерігається згортання митної автономії Січі. В умовах панування централізованої політики російська влада не могла дозволити існувати в кордонах держави автономної митної системи Січі. І вже у 1778 р. на територіях Війська Запорозького функціонували 11 російських митниць.

Размещено на Allbest