Підготовка Німеччини до війни
Підготовка Німеччини до загарбання, Мюнхенська конференція та її міжнародні наслідки. Зростання Третього рейху та нюрнберзька промова Гітлера. Тиск на Чехословаччину та годесберзька зустріч, цинічна змова Англії та Франції з фашистськими державами.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 24.02.2011 |
| Размер файла | 44,3 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
ВСТУП
конференція гітлер зрада
Після аншлюсу Австрії Німеччина почала готуватися До загарбання Чехословаччини. Як привід гітлерівці вико-ристали положення в Судетській області Чехословаччини, де більшість населення становили німці. Гітлер вимагав відторгнення області від Чехословаччини та приєднання її до Німеччини.
На конференції в Мюнхені 29-30 вересня 1938 р. голови урядів Англії (Чемберлен), Франції (Деладьє), фашистські диктатори Німеччини (Гітлер) та Італії (Муссоліні) вирішили долю Чехословаччини.
Мюнхенська угода була підписана в ніч з 29 на ЗО вересня, а вже 1 жовтня 1938 р. німецькі частини вступили до Судетської області.
Актуальність дослідження полягає в тому, що роздумуючи про найкровопролитнішу в історії людства війну, ми мимоволі повертаємося в передвоєнний час, який ввійшов в історію як передвоєнна політична криза, щоб зрозуміти ту міжнародну обстановку, в якій війна готувалась і була розв'язана, в результаті підготовки і часткового здійснення Німеччиною агресивних планів щодо завоювання світового господарства при поступках зі сторони Англії і Франції, які були продемонстровані в Мюнхені.
Об'єктом дослідження є підготовка та прийняття Мюнхенської угоди в 1938 р.
Предметом дослідження є Мюнхенська конференція та її міжнародні наслідки.
Мета і задачі дослідження - розкрити процес підготовки та проведення Мюнхенської конференції і реалізації зовнішньої політики країн-учасниць Мюнхенської угоди на новому етапі суспільно-політичного розвитку. Багатогранність цієї мети зумовлює постановку низки взаємопов'язаних наукових завдань:
– проаналізувати передумови прийняття Мюнхенської угоди;
– дослідити Чехословацьку кризу перед 12 вересня 1938 р.
– розкрити основні причини травневої кризи 1938 р;
– проаналізувати вересневу кризу 1938 р та причини проведення Мюнхенської конференції;
– оцінити особливості нюрнберзької промови Гітлера та результати зустрічі у Берхтесгадені;
– з'ясувати причини тиску на Чехословаччину та охарактеризувати Годесберзьку зустріч;
– проаналізувати хід Мюнхенської конференції та структуру підписаної угоди;
– визначити міжнародні наслідки Мюнхенської конференції.
Методи дослідження. Для виконання поставлених завдань використовувалась сукупність загальнонаукових і прикладних методів наукового пізнання. Визначальними є принципи історизму та об'єктивності, які вимагають неупередженості і послідовності у висвітленні подій, процесів і явищ, виявлення причинно-наслідкових зв'язків на кожному етапі суспільно-політичного розвитку. Застосування проблемно-хронологічного і порівняльного методів дозволило належним чином структурувати дослідження, виявити загальне і особливе у проведенні мюнхенської конференції. Структурний аналіз і узагальнення сприяли визначенню мети і завдань, якими керувалися політики і громадські діячі у прийнятті Мюнхенської угоди, а статистичний та конкретно-історичний методи сприяли доказовості висунутих положень.
Структура курсової роботи. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.
РОЗДІЛ І. ПЕРЕДУМОВИ ПРИЙНЯТТЯ МЮНХЕНСЬКОЇ УГОДИ
1.1 Чехословацька криза перед 12 вересня 1938 р.
На нараді 5 листопада 1937 р. Гітлер поставив на перший план приєднання до Третього рейху чехословацьких німців [6; 187]. Ця група населення числом близько 3 мільйонів 200 тисяч проживала в Судетській області. До поразки Австро-Угорщини в 1918 р. вони ніколи не належали до Німецької імперії. Ці німці більш-менш перемішалися з чехами й жили з ними в достатній злагоді. Судетська область була дуже розвинена промислово, і уряд Чехословацької Республіки збудував там потужні укріплення. У німецькій меншині налічувалося кілька політичних партій. Після парламентських виборів 1935 р. перевагу здобула найбільша з них - Судето-німецька партія на чолі з Конрадом Гснляйном (у травні 1935 р. 70 % німецьких виборців у Судетах віддали їй свої голоси) [6; 188]. Ще у вересні 1937 р. вимоги цієї партії не виходили за рамки чехословацької конституції й стосувалися переважно розв'язання окремих проблем, в яких щодо Судетів було виявлено несправедливість. Як стало відомо з німецьких документів, Судето-німецька партія підтримувала зв'язки з гітлерівцями. Чехословаччина була учасницею двох союзних договорів: із Францією за договором 1924 р. і Локарнським договором 1925 p., які мали однаковий термін дії й передбачали практично автоматичне надання допомоги в разі неспровокованого нападу з боку Німеччини; із СРСР за договором від 16 травня 1935 p., який передбачав надання допомоги тільки якщо Франція дотримається своїх зобов'язань [6; 188]. Зауважимо, що Мала Антанта, до якої разом із Чехословаччиною належали Румунія та Югославія, була спрямована практично тільки проти Угорщини і не діяла в разі німецької агресії. До того ж у 1937 р. Мала Антанта дуже ослабла. Ніщо не давало підстав думати, що Франція не виконає своїх зобов'язань. Виступаючи 19 жовтня на з'їзді радикалів, Дельбос підтвердив вірність Франції своїм союзникам. 15--18 грудня він їздив до Праги, марно намагаючись укласти пакт про взаємодопомогу між Францією й Малою Антантою [6; 188].
Зрозуміло, що аншлюс дуже стривожив Чехословаччину, хоча вночі з 11 на 12 березня Герінг запевнив чеського посла в Берліні Мастного, що введення німецьких військ в Австрію було лише «родинною справою» і що німецькі війська поважатимуть чеські кордони. Однак уже 16 березня Генляйн пообіцяв чітко дотримуватися вказівок німецького посольства в Празі.
21 березня фон Ріббентроп повідомив німецьких послів, що запевнення Герінга не означають збереження цілісності Чехословаччини. 16 березня Генляйн звернувся до всіх судетських німців і закликав їх приєднатися до його партії. 29 березня один із його заступників Ернст Кундт виступив у чехословацькій Палаті депутатів і зажадав повної автономії для Судетів [10; 154].
Проте по-справжньому криза спалахнула лише наступного місяця. 24 квітня на з'їзді Судето-німецької партії в Карлсбаді (Карлових Варах). Генляйн домігся прийняття програми з восьми пунктів. Головними з них були відновлення повної рівноправності між «німецькою національною групою» й чеським народом, прийняття законів на захист судетських німців, які мешкають за межами цієї зони, відшкодування збитків, заподіяних їм після 1918 p., свобода визнавати нацистську ідеологію, узаконення німецької мови як офіційної в Судетській області [10; 155]. За два дні перед тим, 21 квітня, Гітлер і Кейтель виробили «Зелений план», яким передбачалося напасти на Чехословаччину після серії дипломатичних переговорів, які призвели б до кризи. Карловарська програма була підготована в тісному контакті з Гітлером. Німецька преса брала дедалі різкіший тон щодо чехів. Головне було знати, до якої міри Франція й Англія підтримуватимуть чехословацький уряд. З квітня 1938 р. французький кабінет очолював Едуар Даладьє, а Міністерство закордонних справ - прихильник політики примирення Жорж Бонне. Французькі й англійські політики вважали за небезпечне спрямовувати чехів на опір і рекомендували їм іти на переговори. 28-29 квітня Чемберлен, Галіфакс, Даладьє й Бонне провели зустріч у Лондоні [11; 189]. Французький уряд, вважаючи себе ще зв'язаним французько-чехословацькою угодою, марно намагався добитись від Англії чіткої спільної гарантії для Чехословаччини, на чому активно наполягав СРСР. Єдиним результатом їхніх розмов стала постанова продовжити переговори на рівні генеральних штабів і звернутися до чехословацького уряду, що й було зроблено 7 травня. Франція й Англія закликали Чехословаччину розпочати прямі переговори з партією Генляйна в дусі порозуміння.
1.2 Травнева криза 1938 р.
Такі були обставини, за яких вибухнула травнева криза. Цілком імовірно, що її викликало збудження напередодні муніципальних виборів, призначених на 22 травня. В ніч з 20 на 21 травня чехословацький уряд під приводом концентрації німецьких військ уздовж кордону оголосив мобілізацію одного року призову резервістів і спеціалістів інших років призову. Однак французький військовий аташе швидко встановив, що насправді ніякої концентрації німецьких військ не було. Навпаки, в наказі Кейтеля від 20 травня чітко зазначалося, що будь-який напад станеться не раніше 1 жовтня [6; 190]. Постає питання, чи не вдалися чехи до цього заходу на пораду СРСР, який нібито рекомендував навіть оголосити загальну мобілізацію. Одначе керівник французької військової місії генерал Фоше заявив, що військові заходи перестороги планувалися за узгодженням із французьким урядом. Кризу швидко подолано. Англійський уряд звернувся з енергійним закликом до Німеччини й Чехословаччини. Опівночі 22 травня британський посол сер Ерік Фіпс домігся зустрічі з Бонне і вручив йому ноту, в якій французький уряд застерігали від будь-яких ілюзій щодо можливої позиції Британії: вона втрутиться лише в разі неспровокованої агресії проти Франції [13; 260]. Британський уряд виключав можливість будь-якої війни в Європі (результат якої неможливо було передбачити) через Чехословаччину. Французький уряд погодився з цими висновками, але нагадав, що в разі німецької агресії вступить у дію союзний договір. Врешті-решт Гітлер утримався від виступу, і військові заходи були скасовані 24 травня [13; 260]. Проте він залишився невдоволений і 30 травня підписав генеральну директиву про виконання «Зеленого плану» не пізніше 1 жовтня. Водночас гарячково провадились роботи зі спорудження «лінії Зігфріда». В наступні місяці французький уряд не раз, зокрема 12 липня, перед візитом у Париж англійського короля, а потім 8 серпня підтверджував своє бажання вимагати виконання союзного договору.
Крім цього, Франція намагалася зміцнити свою дипломатичну позицію. 12 травня 1938 р. Бонне зустрівся в Женеві з Литвиновим [13; 261]. Радянський уряд заявив, що готовий прийти на допомогу Чехословаччині, але за умови, що його військам буде дозволено пройти через Польщу й Румунію. Та ці дві країни не дали своєї згоди. Польща, яка була в поганих стосунках із Чехословаччиною, просто запевнила французького посла Леона Ноеля, що не нападатиме на неї. Румунія ж боялася за Бессарабію. Крім того, вона могла надати російським військам лиш одну поганеньку залізницю. Водночас, ще 16 квітня, Бонне повідомив Італію, що Франція готова також укласти «джентльменську угоду». Але ця пропозиція зависла в повітрі, бо 4-8 травня Гітлер побував з важливим візитом у Римі, відчутно зміцнивши цим вісь Рим - Берлін, а 14 травня Муссоліні задоволено висловився в промові про злагоду з Англією, але заявив, що переговори з Францією скоріш за все завершаться нічим [15; 312]. Зазначимо, що Англія зразу відреагувала, заявивши, що в такому разі англо-італійська угода втрачає найбільшу частину свого значення.
У вересні переговори не дали кращого результату. Коли Бонне зустрівся в Женеві з радянським (Литвинов) і румунським (Комнен) міністрами, то останній неофіційно заявив, що переліт радянської авіації над Румунією буде допущено - з огляду на слабкість румунської протиповітряної оборони [6; 190]. Ще й досі неясно, які були справжні наміри Рад. Те, що вони погоджувались утрутитися - згідно з договором від травня 1935 р. - тільки за умови дозволу Польщі чи Румунії, або, як 2 вересня заявив Литвинов, за постановою Ради Ліги Націй, може вказувати на свідоме небажання діяти. В цьому плані посол у Румунії Андрієн Тьєрі категоричніший. Він стверджує, що Румунія офіційно погодилася пропустити радянські літаки (10-15 вересня), і на час Мюнхена двісті радянських літаків уже були в Чехословаччині [6; 190]. Але все це видається дуже сумнівним. Там були лише літаки, надані чехословацькій армії. І все ж 23 вересня заступник народного комісара закордонних справ Потьомкін заявив польському повіреному в Москві, що СРСР денонсує договір з Польшею про ненапад від 25 липня 1932 p., якщо польські війська вступлять на чеську територію. Але Червона армія не починала готування до можливої війни.
Посол США Вільям Булліт виступив 4 вересня з промовою на мисі Грав, де, зокрема, сказав: «Якщо в Європі спалахне війна, ніхто не може заявити чи передбачити, чи будуть у неї втягнені Сполучені Штати» [17; 34]. Але з огляду на американську політику нейтралітету ця позиція - попри всю її розпливчастість - видалася надто чіткою, і 9 вересня президент Рузвельт заявив журналістам: «Промова посла Булліта не є моральним зобов'язанням Сполучених Штатів щодо демократичних держав... Включення Сполучених Штатів у фронт Франція - Великобританія проти Птлера - це на сто відсотків хибна фантазія газетярів» [17; 35].
Отже, у випадку німецької агресії проти Чехословаччини Франції, можливо, довелося б виступити самій. Та вже 19 липня, - як здасться, без відома Даладьє, - Бонне сповістив чеського президента Бенеша, що йому не слід розраховувати на втручання самої Франції.
Англійський уряд, зі свого боку, не лишався бездіяльним, хоча його дії мали переважно посередницький характер. 20 липня, під час перебування короля Георга VI й королеви Англії в Парижі, лорд Галіфакс повідомив, що 3 серпня до Праги виїздить лорд Рансімен із неофіційним завданням зіграти роль посередника між празьким урядом і Судето-німецькою партією [18; 39]. Французький уряд схвалив цей крок, але відмовився брати участь у цій акції, щоб не поставити чехословацьке керівництво в незручне становище.
Як тільки Рансімен прибув до Праги, його буквально закидала інформацією Судето-німецька партія. Ми не зупинятимемося тут на подробицях спроб провести переговори між урядом і Судетами, оскільки це була внутрішня справа Чехословаччини. Такою ж, зрештою, була й вихідна теза уряду, який хотів би, щоб Судети вели переговори з іншими партіями на засадах рівноправності, а не так, як цього вимагав Генляйн, - тобто з самим урядом, неначе ця партія становила державу в державі. Судети вимагали повного виконання восьми пунктів Карлсбадської програми і перебудови чехословацької держави на федеративній основі [6; 191]. Прага погоджувалась лише на те, щоб надати їм широку адміністративну автономію, та, зокрема, на те, щоб адміністративною мовою в цьому районі була німецька.
1 вересня напруження різко зросло. Британський уряд доручив Невілові Гендерсонові зажадати від Ріббентропа пояснень щодо військових заходів, до яких удалася Німеччина. Це доручення виконане не було. Того ж дня Гітлер прийняв у Берхтесгадені Генляйна й сказав йому про «цілковиту гармонію їхніх поглядів» [18; 40]. Так Гітлер виходив на сцену власною персоною.
Чехословацький уряд покірно згодився на великі поступки і 5 вересня подав Рансіменові проект документа, в якому задовольнялися сім із восьми Карлсбадських пунктів. Цей текст передано Судетам 7 вересня. Того ж таки дня сталися бурхливі інциденти в Моравській Остраві - самісінькому осередку заворушень, явно спровокованих Судето-німецькою партією, яка діяла за німецькими вказівками. Судети твердили, що «празький уряд більше не контролює ситуації», та переговори не припинено: пропозицію уряду прийняли як основу для них, після чого наступило деяке затишшя [18; 41]. Всі нетерпляче чекали великої промови Гітлера, з якою той мав виступити 12 вересня на з'їзді нацистської партії в Нюрнберзі.
РОЗДІЛ ІІ. ВЕРЕСНЕВА КРИЗА 1938 Р. І МЮНХЕНСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ
2.1 Нюрнберзька промова Гітлера та зустріч у Берхтесгадені
12 вересня Гітлер виголосив дуже різку промову перед величезним натовпом. Він заявив, що судетських німців «катують» за мовчазної згоди чехословацького уряду, і якщо вони самі не зможуть захистити себе, це зробить за них Німеччина. Крім того, додав він, військова міць рейху зростає, його укріплення на Рейні майже завершені [6; 192]. Інакше кажучи, після того як пройшли основні дебати між партією Генляйна і чехословацьким урядом, Гітлер брав ситуацію в свої руки. Він поки що не показував виразно свого прагнення анексувати Судетську зону, але наголошував на праві народів на самовизначення, а це в даному випадку означало, що будь-яке надання автономії в межах чехословацької держави йому здавалося недостатнім. Наступного ж дня по всій Судетській області спалахнули нові заворушення. Можливо, це була організована спроба повстання. У всякому разі, вона не вдалася, і 14 вересня чехословацький уряд відновив порядок і взяв становище під свій контроль.
Отже, ці події мали два безпосередні наслідки. По-перше, Рансімен дійшов висновку, що його посередницька місія закінчилася. По-друге, 13 вересня Чемберлен повідомив Гітлера листом, що може прилетіти до нього літаком наступного дня. Чемберлен боявся, що Судети можуть удатися до непоправних дій. Гітлер погодився й повідомив, що ладен зустрітися з Чемберленом 15 вересня. Та вже 14-го Генляйн урвав переговори з чехословацьким урядом, а 15-го, тобто в день, коли мала відбутися зустріч у Берхтесгадені, публічно зажадав від рейху анексії Судетів.
Ось як проходила зустріч у Берхтесгадені. Чемберлен висловився за англо-німецьке зближення. Гітлер відповів йому, що він бажає того самого, а потім виклав свої погляди на судетське питання. Ситуація видавалася вкрай тривожною. Було вбито понад 300 німців. Відтак треба розв'язати це питання негайно шляхом анексії області Німеччиною. Зрештою, це єдина вимога німців, оскільки Німеччина підписала договори з Польщею, Нідерландами, Бельгією і заявила, що не порушуватиме більше питання Ельзас-Лотарінгії [6; 193]. Вона анексувала австрійських німців, і залишалося тільки анексувати Судетську область. В усякому разі, Гітлерові було сорок дев'ять років, і коли станеться так, що через чеську проблему спалахне війна, він хотів би провести свою державу через це випробування, перебуваючи в розквіті сил. Тобто Гітлер офіційно вимагав анексії Судетської області й фактично висував ультиматум. Чемберлен відповів, що йому треба проконсультуватися принаймні з Францією, своїм урядом і лордом Рансіменом, хоча «він особисто може заявити, що допускає принцип відділення Судетської області» [6; 194]. Отже, він повернеться в Англію й знову прилетить до Німеччини з відповіддю. Гітлер запропонував йому скоротити переїзди й провести наступну зустріч у Годесберзі чи в Кельні.
2.2 Тиск на Чехословаччину та Годесберзька зустріч
Чемберлен повернувся до Лондона й проконсультувався з Рансіменом. Його звіт, поміркований, неприязний особисто до Генляйна, але позитивний щодо його вимог, було опубліковано 21 вересня. Думки в британському уряді більш-менш розділилися, але він погодився з принципом анексії Судетів Німеччиною. Залишалося проконсультуватись із французьким кабінетом, розділеним ще дужче. Рейно, Мандель і Шампетьє де Ріб заперечували проти всіх цих нескінченних поступок. Інші, як-от Жорж Бонне, вважали їх необхідними, навіть якщо Прага не прийме їх. Позиція голови уряду Даладьє була хиткіша. Начальник генштабу генерал Гамлен стояв за опір, а командувач військово-повітряних сил генерал Вюйсмен був проти. 18 вересня Даладьє й Бонне приїхали в Лондон і зустрілися з Чемберленом, Галіфаксом, Гором і Саймоном. Бонне наголошував на слабкості французької авіації, а не на заяві Гамлета [5; 35]. Зрештою, обидві сторони вирішили надіслати чехословацькому урядові в понеділок, 19 вересня, так звані франко-англійські пропозиції. Чехи були дуже занепокоєні після берхтесгаденської зустрічі, і франко-англійські пропозиції підтвердили їхню стурбованість: щоб зберегти мир, Чехословаччина повинна була погодитися зі зміною своїх кордонів, після якої всі території, де населення було більш як на 50 % німецькомовним, мали перейти до Німеччини. Нові кордони визначатиме міжнародна комісія.
Яку позицію займе чехословацький уряд? Він засідав увесь день 20 вересня. Спочатку уряд відповів протестом: пропоноване вирішення не передбачало плебісциту, а, отже, було недемократичним. Ідею плебісциту висунув Муссоліні 14 вересня в газеті «Пополо д'італіа» [8; 46]. Крім того Чехословаччину буде позбавлено її системи оборони, і баланс сил у Центральній Європі порушиться. Тому він пропонував вдатися до переговорів згідно з процедурою, передбаченою німецько-чеським договором 1925 р. про арбітраж [8; 47]. О 2-й годині 15 хвилин 21 вересня Франція й Англія надіслали чехам справжній ультиматум: якщо чехословацький уряд захоче чинити опір, його не підтримають. На думку П'єра Ренувена, не виключено, що президент Бснеш таємно попросив обидва згадані уряди надіслати йому цей ультиматум, щоб він міг виправдатися в очах громадськості. Цей факт було заперечено, але досить розпливчасто. За цих умов надвечір 21 вересня чехословацький уряд змушений був підкоритися. 22-го в Празі пройшли демонстрації протесту проти уряду Франції, яка фактично зреклася своїх договірних зобов'язань [8; 50]. Голова кабінету Годза пішов у відставку, і новий уряд формував уже головнокомандувач генерал Сировий, який ще за кілька днів до того оголосив мобілізацію резервістів.
Як було домовлено, 22 вересня Чемберлен виїхав у Годесберг. Після першої ж розмови з Гітлером, на превеликий подив, коли вже все, здавалося, було вирішено, виникли серйозні ускладнення. Для Гітлера англо-французький план виявився неприйнятним. За його словами, треба було виправити двадцятирічну несправедливість, допущену не тільки щодо німців, але й щодо поляків району Цешина та угорців Південної Словаччини [6; 194]. Щодо німців, то питання мало бути вирішене не пізніше 1 жовтня. В разі проведення плебісцитів там, де ситуація була непевною, судетці, що емігрували в Німеччину, а їх, за його оцінками, налічувалось 580 тисяч, мали одержати змогу голосувати. Наступного дня Чемберлен написав Гітлерові, що англійська, французька й світова громадськість не прийме такого вирішення. Фюрер відповів йому, що не може відмовитися від жодної зі своїх вимог [20; 76]. Увечері 23 вересня відбулася ще одна їхня зустріч, але й вона не дала результату. Під час цієї розмови о 22.30 Гітлерові доповіли, що по чеському радіо оголошено загальну мобілізацію в Чехословаччині (ця ухвала була узгоджена з французьким і англійським урядами). Отже, криза досягла надзвичайної гостроти, і Чемберлен поїхав з Годесберга 24 вересня, забравши з собою меморандум Гітлера. 26 вересня Гітлер виступив з дуже різкою промовою. Терпець його ось-ось урветься, говорив він, і його постанова буде однозначна [20; 81]. 27 вересня Гітлер повідомив Чемберлена, що 28-го о 14-й годині Німеччина оголосить мобілізацію. Будь-який шанс зберегти мир здавався втраченим. Все свідчило про те, що, коли спалахне війна, Франція (яка тільки-но мобілізувала своїх резервістів) і Англія (яка привела свій флот у стан готовності) вступлять у неї на боці Чехословаччини. СРСР не підтримував демаршів Чемберлена і не переставав заявляти, що готовий виконати свої зобов'язання, якщо Франція зробить те саме. Проте СРСР досить прихильно ставився до скликання міжнародної конференції, в якій він сам би взяв участь. 26 вересня Рузвельт звернувся з посланням до Бенеша, Гітлера, Чемберлена і Даладьє, закликавши їх не припиняти переговорів і шукати політичного виходу з конфлікту.
Вранці 28 вересня Чемберлен зробив ще одну - останню спробу. Він надіслав листа Гітлерові й Муссоліні з пропозицією зібрати конференцію керівників урядів Франції, Англії, Італії, Німеччини і, якщо можна, Чехословаччини [21; 66]. Ідея такої конференції була висловлена 12 серпня одним із заступників Рансімена. Бонне поставився до неї дуже схвально. Зі свого боку, Рузвельт за рекомендацією Бонне 24 вересня запропонував провести в Гаазі зустріч французького, англійського, німецького, італійського, польського й чехословацького прем'єрів. Гітлер не попереджував Муссоліні про свої наміри. Муссоліні занепокоївся, оскільки Італія не була готова до війни. Звісно, він відхилив усі німецькі пропозиції щодо неприхованого воєнного альянсу, але заявляв, що він за Гітлера, за Угорщину, за Польщу й проти Бенеша. Тому він з радістю зустрів англійську пропозицію, яка відкривала йому можливість зіграти роль посередника й уникнути загрози конфлікту [24; 55]. Об 11.05 28 вересня Дуче зателефонував своєму послові в Німеччині Аттоліко й доручив йому передати фюрерові, що в будь-якому разі він залишається на його боці, але пропонує відкласти операцію на добу і чекає його відповіді опівдні, тобто за дві години до оголошення Німеччиною загальної мобілізації [6; 195]. Аттоліко заквапився до рейхсканцелярії, куди він прибув об 11.30. Гітлер у цей час розмовляв із Франсуа-Понсе, але залишив його на хвильку, щоб прийняти Аттоліко. Він вирішив пристати на пропозицію Муссоліні, а той порекомендував провести чотиристоронню зустріч, місцем якої Гітлер обрав Мюнхен. Усупереч побажанням Чемберлена, Чехословаччину на неї не запросили.
2.3 Мюнхенська конференція
Мюнхенська конференція відкрилася наступного дня, 29 вересня. Муссоліні прибув з Італії залізницею, й Гітлер зустрічав його на вокзалі. Даладьє прилетів літаком разом з генеральним секретарем Міністерства закордонних справ Алсксісом Леже. Їх зустрічали Ріббентроп і державний секретар фон Вайцзекер, потім під'їхав Герінг. Чемберлен також прилетів літаком. Франсуа-Понсе так змальовує зустріч: «Учасники конференції зібралися в салоні, де було сервіровано буфет. Вони обмінюються люб'язними, але холодними рукостисканнями і вдивляються один в одного: Муссоліні - кремезний, стягнутий ременем військової форми, ступає, мов цезар, з покровительським виглядом, почувається вільно і немов у себе вдома, а поруч з ним високий дужий молодик Чіано, готовий щомиті прислужитися своєму хазяїнові, більше схожий на ад'ютанта, ніж на міністра закордонних справ. Чемберлен - посивілий, згорблений, з густими бровами і випнутими вперед зубами, зі старечими червоними жилками на щоках і почервонілими від ревматизму руками - типовий британський законник, поруч із яким Вільсон і Стренг, одягнені, як і він, у чорне, так само стримані й непримітні. Гітлер - люб'язний, незважаючи на грубий, буркотливий хлопський голос, але збентежений, неспокійний, дуже блідий, до того ж нездатний розмовляти зі своїми гостями, бо не знає англійської, французької й італійської, а вони не говорять німецькою, за винятком Муссоліні, який не залишає фюрера ні на крок» [28; 14].
Засідання почалось о 12.45 без послів. Завдяки спритному маневрові Муссоліні обговорювався документ, що його Ріббентроп передав іще раніше Італії і який трохи відступав від теперішніх німецьких вимог. Гітлер різко накинувся на чехів. Даладьє чітко поставив питання: чи не збираються розділити Чехословаччину з подальшою метою стерти її з карти Європи? В такому разі він відмовляється від будь-якої угоди. Чи буде забезпечене майбутнє Чехословаччини без судетських територій? Тоді він згоден вести переговори. Муссоліні заявив, що його мета така сама. О 15-й годині було зроблено перерву на обід. Після перерви до Даладьє приєднався Франсуа-Понсе. Угоду чотирьох було підписано 30 вересня о 1-й годині ночі [6; 196].
Угода складалося з восьми пунктів, які передбачали:
1) евакуацію Чехословаччини з Судетської області, починаючи з 1 жовтня;
2) завершення евакуації до 10 жовтня;
3) формування комісії для визначення умов евакуації, в якій взяв би участь, окрім представників чотирьох держав, що брали участь конференції в Мюнхені, також представник Чехословаччини;
4) окупацію німецькими військами територій з німецьким населенням, починаючи також з 1 жовтня;
5) визначення територій, де слід було організувати плебисцит, і вироблення методів його проведення;
6) доручити комісії, про яку мовиться в п. 3, встановити остаточну межу;
7) надання права вибору жителям Судетської області протягом шести місяців;
8) зобов'язання уряду Чехословаччини надати військовослужбовцям, вихідцям з німецьких Судет, відпустки протягом чотирьох тижнів.
У протоколі, що додається, містилися гарантії, за які ратували Англія і Франція, щодо нових меж, а також проти не спровокованої агресії. Ці гарантії італійці і німці ставили в залежність від рішення суперечок про межі Чехословаччини з Угорщиною і Польщею.
Через півгодини після завершення засідань конференції угоду було повідомлено чехословацькому уряду, який вранці 30, підкоряючись волі своїх союзників і своїх противників, прийняв його [13; 260].
Отже, Гітлер здобув велику перемогу. Було майже повністю використано Годесберзький меморандум, а єдина поступка Німеччини полягала в тому, що чехи повністю вийдуть із Судетської області не за один раз 1 жовтня, а поступово, зонами, до 10 жовтня, і зможуть забрати частину свого майна. Кордони й райони можливого плебісциту будуть визначені міжнародною комісією, до складу якої увійдуть представники чотирьох учасників зустрічі й Чехословаччини. Чехам буде надано право вибору на шість місяців [6; 196]. Крім того, Франція та Англія заявили в додатку до угоди, що готові гарантувати нові чехословацькі кордони проти неспровокованої агресії. Німеччина та Італія невиразно пообіцяли зробити те саме, коли будуть розв'язані проблеми польських і угорських меншин.
Отже, Мюнхенська угода про поділ Чехословаччини складалася з головної частини, додатка й трьох декларацій про «міжнародні комісії», які мали остаточно визначити кордони ЧСР. Основний зміст угоди: а) Судетська область відділяється від Чехословаччини й передається Німеччині з 1 по 10 жовтня; б) все майно, в тому числі зброя, укріплення, особисті речі, худоба, меблі громадян, має залишатися на місці; в) Чехословаччина повинна задовольнити територіальні претензії Польщі та Угорщини.
РОЗДІЛ ІІІ. МІЖНАРОДНІ НАСЛІДКИ МЮНХЕНСЬКОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ
На Мюнхенській конференції цілісність Чехословаччини принесли в жертву тій справі, котру прихильники «політики примирення» називали «справою миру». Головну роль у цьому відіграв Чемберлен, за яким - не дуже впевнено пішов Даладьє. Єдиним її результатом було те, що силові дії, до яких Гітлер вирішив удатися будь-що, замінили подобою юридичного акту - тільки подобою, бо майже всі його умови задовольнили, не питаючи найбільш зацікавлену сторону - Чехословаччину. Ця подоба розв'язання проблеми ґрунтувалася на ілюзії, що Гітлер дотримається підписаних ним договорів і що його претензії обмежаться анексією земель, населених німцями. Навіть якщо така була думка французького й англійського керівництва, її поділяли далеко не всі. В психологічному й стратегічному плані Мюнхен завершував повне руйнування системи французьких альянсів [14; 10]. У малих держав дедалі більше складалося враження, що віднині над ними стоятиме така собі «директорія» чотирьох великих держав, які нав'язуватимуть їм несправедливі ухвали проти їхньої волі. В Німеччині успіх, здобутий Гітлером мирним шляхом, створив йому репутацію непогрішного політика. Нерішуче протиборство генералів зникло майже повністю. Протягом наступних місяців світ стане свідком подій трьох ступенів: підписання англо-німецького й франко-німецького договорів про ненапад, поступове руйнування чехословацької держави й кампанія італійських вимог [26; 60].
Вранці 30 вересня 1938 р. Чемберлен підписав з Гітлером декларацію про ненапад. У ній зазначалося, що питання англо-німецьких відносин має «першорядну вагу» для обох країн і для Європи, що англо-німецька морська угода й Мюнхенська угода становлять найкращий доказ їхнього взаємного прагнення жити в мирі: «Ми рішуче прагнемо того, щоб консультації стали засобом розв'язання будь-якого іншого питання, яке може стосуватися обох наших країн, і далі докладатимемо зусиль, щоб усунути можливі джерела розбіжностей і сприяти в такий спосіб забезпеченню миру в Європі» [6; 197]. Ця угода була укладена без консультації з французьким урядом. На Чемберлена чекала тріумфальна зустріч у Лондоні, де він виголосив такі пророчі слова: «Я гадаю, що це мир на всю нашу епоху» [28; 16]. Правда, він наткнувся на сильну опозицію в партії консерваторів. Даф Купер подав у відставку з посади першого лорда Адміралтійства, наслідувавши через кілька місяців приклад Їдена. Черчілль заявив, що Мюнхен - це «нещастя першої величини», і передрік ліквідацію Чехословаччини. У Франції Даладьє не поділяв оптимізму Чемберлена. Він відчував, що Франція втратила багато зі свого авторитету, покинувши напризволяще країну, з якою її зв'язував союзний договір. Сильна «антимюнхенська» течія охопила всі французькі партії. І все ж таки Жорж Бонне виступав за підписання з Німеччиною договору про ненапад на зразок англо-німецького. 18 жовтня призначений послом у Римі Франсуа-Понсе мав останню аудієнцію у Гітлера в Берхтесгадені [28; 17]. Він скористався з цієї нагоди, щоб розпочати переговори про укладення такого договору. Його наступник Кулондр продовжив їх, і 22 жовтня Бонне оголосив, що угоду укладено. 6 грудня Ріббентроп приїхав до Парижа, щоб підписати її. Метою франко-німецького договору про ненапад було збереження миру в Європі. В ньому проголошувалося, що кордони між обома країнами остаточні і що всі проблеми, які можуть виникнути в майбутньому, вирішуватимуться шляхом консультацій. Ці дві угоди начебто принесли деяку розрядку. Та не будемо перебільшувати їхнє значення. 7 листопада єврей родом з Польщі Гершель Гриншпан убив третього секретаря посольства Німеччини в Парижі Ернста фон Рата. Ця подія викликала в Німеччині страхітливу антисемітську кампанію, яка так обурила Рузвельта, що він відкликав свого посла (це була горезвісна «кришталева ніч») [29; 569].
Підписуючи пакт про ненапад, французький уряд запевнив Польщу й СРСР, що це не зачепить інших угод Франції. Після Мюнхена ставлення СРСР до Франції різко погіршало: 1 жовтня, їдучи через Париж, Литвинов зустрівся з Бонне й висловився негативно щодо французько-радянської співпраці. Раніше пройшла чутка, що СРСР уповноважив Даладьє представляти його в Мюнхені. «Правда» за 2 жовтня різко спростувала ці інсинуації [6; 198]. Радянський уряд намагався створити враження, що він один ще вірить у колективну безпеку. Чехословацький уряд 21 жовтня повідомив СРСР, що його більше не цікавить пакт 1935 р.
Згодом Ріббентроп не раз твердив, що Ж. Бонне «розв'язав Німеччині руки» на Сході. Том IV німецьких документів не дає на це остаточної відповіді. Чи був присутній при розмові перекладач Шмідт? «Так», каже він. «Ні», твердить Бонне [28; 19]. Схоже, що правду каже Бонне.
Час, що минув від Мюнхенської конференції до 15 березня 1939 р., став періодом розпаду Чехословаччини. Ми бачили вже, як Німеччина анексувала Судетську область і добилася ухвали щодо проведення плебісцитів в окремих районах. Коли дійшло до діла, міжнародна комісія для визначення кордонів прийняла мало не всі німецькі вимоги. Врешті, жоден із плебісцитів так і не відбувся через відмову чехів. Польща й Угорщина увірвали й собі шмат від чехословацького пирога. Полковник Бек хотів скористатися з ситуації, щоб анексувати Цешинську Сілезію [25; 121]. Денонсувавши в 1937 р. договір 1924 р. про ненапад з Чехословаччиною, підписаний під час візиту Бенеша до Варшави, Польща розв'язала собі руки (за договором денонсація набирала чинності в шестимісячний термін). Польща звинуватила Чехословаччину в кривдженні польського населення цього району та повністю підтримала німецькі претензії. 19 вересня 1938 р. Бек виклав польські вимоги щодо Цешина. 21 вересня польський уряд денонсував польсько-чехословацьку угоду 1925 р. про меншини й офіційно зажадав передачі йому Цешина [20; 80]. Незважаючи на тиск з боку СРСР (загроза денонсації пакту про ненапад 1932 р.) і Франції, Польща рішуче стала на бік Німеччини. Чехословацький уряд спочатку вагався, і 22 вересня 1938 р. Бенеш написав президентові Мосцицькому, закликавши його до «відвертої й дружньої розмови». Він погоджувався тільки з принципом уточнення кордону. Але у Варшаві вже формувався Сілезький легіон, і можна було боятися нападу. В додатку до Мюнхенської угоди було сказано: «Якщо проблема польської та угорської меншин у Чехословаччині не буде розв'язана в тримісячний термін шляхом укладення угоди між зацікавленими урядами, її буде винесено на нову зустріч присутніх тут керівників урядів чотирьох великих держав» [6; 199]. Ображений тим, що його не запросили до Мюнхена, Бек хотів вирішити питання Сілезії прямими договорами. 30 вересня, як тільки стало відомо про Мюнхенську угоду, Бек надіслав Чехословаччині брутальний ультиматум. Польські територіальні вимоги мали бути прийняті до полудня 1 жовтня. Потім термін було продовжено на годину, і Чехословаччина здалася. Польські війська перетнули Ользу 2 жовтня і увійшли в Цешин. Кордон остаточно визначено в обміні нотами від 1 листопада [6; 199]. Польща одержала територію в 1000 квадратних кілометрів з 230 000 жителів. Вона прагнула також анексувати Закарпатську Україну, щоби водночас мати спільний кордон з Угорщиною і знищити осередок заворушень, який впливав на українське населення Польщі. Та Гітлер тут став на перешкоді.
Щодо Угорщини прямі переговори з празьким урядом не дали результату. Чехословаччина погодилась на італо-німецьке посередництво. Своїм Віденським арбітражем (2 листопада 1938 р.) Чіано й Ріббентроп віддали Угорщині територію в 12 000 квадратних кілометрів з мільйонним населенням. Угорщині в цьому допомогла в основному Італія.
А до того ж, Чехословаччина переживала справжній внутрішній розпад. Вже 7 жовтня, того дня, коли почалася демобілізація чехословацької армії, магістр Тісо утворив самостійний словацький уряд [6; 200]. 11 жовтня дістала автономію Підкарпатська Русь, де прем'єр-міністром став Андрій Бродий, якого 26 жовтня замінив підтримуваний німцями Волошин. 19 листопада чехословацька Палата депутатів законодавчо затвердила автономію Словаччини та Підкарпатської Русі. Після того як 5 жовтня Бенеш пішов у відставку, 30 листопада президентом республіки був обраний Еміль Гаха, а на чолі уряду замість генерала Сирового став Беран. Призначений ще 5 жовтня міністром закордонних справ германофіл Хвальковський зберіг свій портфель [6; 200].
Німеччині залишалося тільки завершити ліквідацію Чехословаччини. Гітлер, очевидно, прийшов до цієї ухвали ще в грудні. Лишалося знайти привід. 10 березня, якраз коли британський уряд урочисто заявив, що на європейській сцені все тихо, Гаха розпустив словацький уряд Тісо, поставивши йому за провину те, що він руйнує чехословацьку єдність, і запровадив надзвичайний стан. Одразу ж Тісо звернувся до Гітлера і 13 березня виїхав у Берлін. Гітлер примусив Гаху скликати словацький Сейм, а той 40 голосами з 63 зажадав повної незалежності Словаччини. Гітлер викликав президента Гаху в Берлін, де, після вкрай драматичної ночі, вислухавши погрози, що Прагу буде розбомблено, він змушений був підписати документ, яким ставив свою країну під захист Німеччини. Німецькі війська на той час уже вступили в Богемію та в Моравію, а о 9-й годині ранку 15 березня зайняли Прагу [27; 355]. Гітлер пробув у ній наступну ніч і видав прокламацію, в якій заявляв, що Богемія й Моравія протягом тисячоліть були частиною німецького життєвого простору і віднині належатимуть рейхові. Він надав їм статус протекторату.
Того ж дня Словаччина проголосила свою незалежність, а 16-го увійшла під протекторат Німеччини. Угорські війська захопили Підкарпатську Русь, утворивши відтак спільний кордон з Польщею. Угорські прикордонники вдерлися до Словаччини, щоб захопити головну Південно-Північну залізницю, яка з'єднувала Угорщину й Польщу через словацьку територію недалеко від Підкарпатської Русі [6; 200]. Дедалі більше сила сприймалась як ефективний засіб розв'язання міжнародних проблем. Гітлер уперше захопив ненімецьку територію. Кілька днів потому, 22 березня, пред'явлено ультиматум Литві, і вона віддала Німеччині Мемель з прилеглим районом. 23 березня Німеччина й Румунія підписали економічну угоду, основною умовою якої була передача нафтових родовищ в експлуатацію спільним німецько-румунським компаніям.
Отже, Мюнхенська конференція призвела до таких наслідків:
1. Це була цинічна змова Англії та Франції з фашистськими державами за спиною Чехословаччини про її розчленування, «миротворчість» за чужий рахунок. Німеччина одержала 1/5 території Чехословаччини й близько 1/4 її населення, майже половину чеської важкої промисловості. Німецький кордон проходив тепер у долині за 40 км від Праги.
Польща 2 жовтня ввела свої війська в Тешинську Сілезію й загарбала шматок чехословацької території з населенням 230 тис. чоловік. Через місяць Угорщина захопила територію з населенням близько 1 млн чоловік. У Словаччині фашистський ставленик Тісо сформував самостійний уряд, а в березні 1939 р. проголосив самостійність цієї частини Чехословаччини. Одночасно самостійність проголосила Підкарпатська Русь, яку Гітлер передбачав використати при створенні «незалежної російської України під опікою Німеччини». Й. Сталін у березні 1939 р. висміяв гітлерівські плани «приєднати слона, тобто Радянську Україну, до кузьки, тобто до так званої Карпатської України» [30; 496]. Отже, Мюнхен «благословив» розчленування Чехословаччини.
2. Мюнхенська змова фактично означала поразку самої політики «невтручання» й «умиротворення» фашистських агресорів. Гітлер цинічно визнавав, що піде на будь-які угоди, щоб потім їх порушити заради своїх інтересів. Ще 30 вересня Гітлер підписав у Мюнхені англо-німецьку декларацію, своєрідний пакт про ненапад, де говорилося про «бажання наших обох народів ніколи більше не вести війни один проти одного». 6 грудня 1938 р. в Парижі Ріббентроп підписав аналогічну франко-німецьку декларацію, по суті справи, теж пакт про ненапад. Мюнхенська політика «умиротворення» агресорів через 11 місяців призвела до війни між самими «мюнхенцями».
3. «Мюнхенський мир» за одну ніч перетворив Францію на жалюгідну другосортну країну, позбавивши її союзників загальної поваги, Англії ж завдав такого нищівного удару, якого вона не знала в останні 200 років. Як пізніше писав У. Черчілль, «Англія мусила вибирати між війною й ганьбою. Міністри обрали ганьбу, щоб потім одержати війну». Посол США в Іспанії К. Бауерс у листі колишньому послу США в Німеччині У. Додду зазначав тоді: «Півтора століття тому за такий вчинок Чемберлена засадили б в Тауерську в'язницю, а Даладьє стратили б на гільйотині» [30; 497]. В Празі на центральній площі чехи - ветерани першої світової війни, які одержали ордени й медалі від французького уряду, демонстративно кидали їх у ящик для сміття. Багатотисячні демонстрації й мітинги протесту проти змовників пройшли у Франції, Англії, США та інших країнах. Моріс Торез у Парижі на мітингу сказав: «День 29 вересня ввійде в історію як день небаченої зради. Ті, хто зрадив Чехословаччину, завдали тим самим удару по Франції» [30; 499]. В англійському парламенті говорили, що «Чемберлен рятував не Чехословаччину, а Гітлера».
4. 3 вини західних держав зазнала поразки й радянська політика щодо створення системи колективної безпеки в Європі. СРСР залишався єдиною державою, яка осудила Німеччину й послідовно виступала за колективне cтримання агресорів. ТАРС 2 і 4 жовтня повідомляв, що радянський уряд не має ніякого відношення до Мюнхенської конференції й рішуче протестує проти її ухвал. Радянські газети писали, що мюнхенський акт французького й англійського урядів «за своїм безстидством перевершив усе те, що мало місце після першої світової війни» [18; 50].
5. Мюнхенські рішення докорінно змінили стратегічне становище в Європі. Через 5 із половиною місяців Чехословацька держава перестала існувати. Над Польщею з трьох боків нависли німецькі Збройні сили. Західні країни опинилися перед суцільним італо-німецьким плацдармом від Середземномор'я до Скандинавії. Мюнхен став прологом до нової світової війни. І закономірно постає питання: а чи можна було тоді приборкати фашистських агресорів і відвернути світову трагедію?
Відомо, що, посилаючи війська в Рейнську демілітаризовану зону в 1936 р., гітлерівці сумнівалися в успіху своїх дій. Проте Захід розв'язав їм руки. Так само сталося і в 1938 р. Якби Англія, Франція та Чехословаччина погодилися тоді на радянські пропозиції про колективну відсіч агресорам, війна, найімовірніше, вибухнула б, але могла бути відвернена світова трагедія з десятками мільйонів жертв.
Західні політики та історики відкидають таку можливість, підтримуючи міф про «військову перевагу» Німеччини в 1938 р. Саме німецька військова могутність, як запевняли Чемберлен і Даладьє, змусила їх відмовитися від опору агресорам.
В Мюнхені західні держави програли шанс відвернути світову війну. Томас Манн писав: «Мир можна було врятувати просто і з абсолютною надійністю, якби західні демократії, спираючись на підтримку Америки, рішуче встали разом з Росією на захист чехословацької держави» [28; 21].
В 1938 р. була втрачена реальна можливість запобігти світовій катастрофі. Мюнхенська змова західних держав не тільки стала прологом до другої світової війни, вона її наблизила.
ВИСНОВКИ
На основі проведеного дослідження можна зробити наступні висновки.
Потрібно сказати, що до середини 30-х років в світі утворилися три протилежні одна одній сили: німецький фашизм, Версальські держави, або Західна демократія, як вони себе називали, і СРСР. Боротьба між цими трьома силами і визначала ту політику, яка могла або запобігти війні, або, навпаки, до неї підштовхувати. Ключ до рішення задач лежав в кишені західних держав, тому що вони, отримавши перемогу в Першій світовій війні, володіли найбільшим економічним і військовим потенціалом і могли зупинити цю війну при правильному розумінні обстановки. Перед ними, як вони вважали, стояли два вороги: один ворог - фашизм, інший ворог - соціалізм. Потрібно було вибрати, хто небезпечніший, чия загроза більша, хто може швидше розв'язати війну в Європі або у всьому світі. Вони вибрали соціалізм, оскільки соціалістична держава протистояла способу виробництва, самому світогляду західних держав. Це була їх фатальна помилка, - вони як завжди боролися з минулим і не бачили сьогодення.
Угода, підписана в Мюнхені, була одним з найбільш яскравих проявів політики «заспокоєння», що проводилася напередодні Другої Світової війни урядами Великобританії і Франції з метою добитися змови з нацистською Німеччиною за рахунок країн Центральної і Південно-східної Європи, відвернути гітлерівську агресію від Великобританії і Франції і направити її на схід, проти Радянського Союзу. Мюнхенська угода відкрила шлях до цій війні - найбільш згубній і самій руйнівній в історії людства.
Отже, Мюнхенська конференція призвела до таких наслідків:
1. Це була цинічна змова Англії та Франції з фашистськими державами за спиною Чехословаччини про її розчленування.
2. Мюнхенська змова фактично означала поразку самої політики «невтручання» й «умиротворення» фашистських агресорів.
3. «Мюнхенський мир» за одну ніч перетворив Францію на жалюгідну другосортну країну, позбавивши її союзників загальної поваги, Англії ж завдав такого нищівного удару, якого вона не знала в останні 200 років.
4. 3 вини західних держав зазнала поразки й радянська політика щодо створення системи колективної безпеки в Європі. СРСР залишався єдиною державою, яка осудила Німеччину й послідовно виступала за колективне cтримання агресорів.
5. Мюнхенські рішення докорінно змінили стратегічне становище в Європі.
В Мюнхені західні держави програли шанс відвернути світову війну.
В 1938 р. була втрачена реальна можливість запобігти світовій катастрофі. Мюнхенська змова західних держав не тільки стала прологом до другої світової війни, вона її наблизила.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Безыменский Л. Альтернативы 1939 г. // Архивы раскрывают тайны… - М.: Политиздат, 1991. - С. 76-79.
2. Внешняя политика СССР, сборник документов. Речь М. М. Литвинова на пленуме Лиги Наций, т. 4, С. 593-594.
3. Взлет и падение 3 рейха. / У. Ширер, М.: Эксмо, 2004. - 430 с.
4. Всемирная история Новейшего времени: справ. пособие. / Е. А. Колб, В.И. Меньковский и др.Мн.: ИП Экоперспектива, 1998, - С .42.
5. Дипломатические отношения Западноевропейских стран между двумя войнами. - Ярославль: Ярос.гос.унив., 1977. - С. 35.
6. Дюрозель, Жан-Батіст Історія дипломатії від 1919 року до наших днів / Пер. з фр. Є. Марічева, Л. Погорєлової, В. Чайковського. - К.: Основи, 1999. - 903 с.
7. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні відносини. XX століття. - Київ.: Школяр, 1999. - 255 с.
8. Дни, которые потрясли Чехословакию. / В. Крал, М.: «Прогресс», 1973. - 387 с.
9. Документы и материалы кануна второй мировой войны. 1937-1939: В 2 т. - М.: Политиздат, 1981. - 416 с.
10. Европа в международних отношениях 1917-1939г. - М.: Наука 1979. - 438с.
11. Европа между миром и войной. 1918-1939г. М.: 1992. - 534с.
12. Ионова Г. Борьба СССР против фашисткой агрессии и позиция Польши на кануне второй мировой войны// Мюнхен - поворот к войне (материалы «круглого стола») // История и историки. - М., 1990. - С. 6-64.
13. История международных отношений. 1918-1999: В 2т. Т.1 / Эннио ди Нольфо; Пер.с итал. Г.М. Михайловой, М.М. Наринского; Под ред. М.М. Наринского. - М.: Логос, 2003. - 592с.
14. Климовский Д. Зловещий пакт. - Минск: Из-во БГУ им. В. Ленина, 1968. - С.10.
15. Мюнхен - преддверие войны. - М.: Наука, 1988. - С. 312.
16. Невидимая война в Европе. / Дж. Уоллер, Смол.: Русич, 2001 - 256 с.
17. От Мюнхена до Токийского залива: Взгляд с Запада на трагические страницы истории второй мировой войны: Перевод / Сост. Е.Я. Трояновская. - М.: Политиздат, 1992. - 448 с.
18. Сиполс В.О тайнах второй мировой // Актуальные проблемы новейшей истории. - М.: Просвещение, 1991. - С. 39-56.
19. Сиполс В. Советский союз в борьбе за мир и безопасность 1933-1939 гг. - М.: Мысль. 1974. - С. 428.
20. Сиполс В.Я. Дипломатическая борьба накануне второй мировой войны. - 2е изд., дораб. И доп. - М.: Междунар.отношения, 1989. - 336 с.
21. Сквирский Л.С. В предвоенные годы. // Вопросы истории 1989 № 9. - С. 66.
22. Случ С.О некоторых проблемах дипломатической борьбы в канун второй мировой войны // Политический кризис 1939 г. и страны центральной и юго-восточной Европы. - М.: 1989. - С. 96.
23. СССР в борьбе против фашисткой агрессии 1933-1945. - М.: Наука, 1986. - С. 349.
24. Табачников Б.Я. Вторая Мировая: до и после… , автор главы - Губар С.Ф. Воронеж, изд-во ВГУ, 1985 - 511с.
25. Цвєтков. Міжнародні відносини і зовнішня політика в 1917-1945 роках. - К.: Либідь. 1997. - С. 121.
26. Чубарьян А.В преддверии второй мировой войны // Открывая новые страницы. - М.: Политиздат, 1989. - С.60.
27. Чугаев В.В борьбе против фашизма и угрозы войны. - К.: Наукова думка, 1980. - С. 355.
28. Taylor Т. Munich. The Price of Peace. New York, 1979. P. 14-21.
Подобные документы
Підготовка Німеччини до війни з СРСР, ступінь готовності Радянського Союзу до відбиття агресії. Напад Німеччини, битва під Москвою, невдачі радянських військ у Криму та під Харковом, бої в Сталінграді. Основні наступальні операції радянських військ.
реферат [41,6 K], добавлен 02.09.2010Склад Антанти та Троїстого союзу. Передумови та причини Світової війни. Вступ і війну Росії, Англії, США. Прагнення Франції, Росії, Німеччини, Австро-Угорщини, Італії від ПСВ. Визначні битви. Укладення Версальського мирного договору. Наслідки війни.
презентация [4,1 M], добавлен 12.05.2015Економічний розвиток довоєнної Німеччини, основні напрямки та досягнення промисловості, зміни та нововведення в економічному житті держави в перші роки нацистського правління. Продовольча програма рейху та напрямки аграрної програми; соціальна політика.
курсовая работа [73,1 K], добавлен 12.07.2010Закладення принципових основ союзницького контролю і міжнародного правового статусу Німеччини після Другої світової війни на Постдамській конференції. Історія створення Федеративної Республіки Німеччини та особливості її державно-правового розвитку.
реферат [25,5 K], добавлен 28.10.2010Геополітичні наслідки Першої світової війни. Ллойд-Джордж і британська політика "рівноваги сил". Паризька міжнародна конференція. Утворення Ліги Націй, її структура та повноваження. Паризька конференція та Німеччина. Версальський мирний договір.
реферат [40,7 K], добавлен 22.10.2011Зустріч лідерів країн антигітлерівської коаліції. Досягнення перемоги над Третім рейхом. Проблемні питання Ялтинської конференції 1945 року. Переділ кордонів Польщі, Німеччини та Балкан. Декларація про звільнену Європу. Угода по депортованим особам.
презентация [18,7 M], добавлен 05.11.2012Воєнні та політичні події. Завершення війни. Мирні переговори між радянським урядом Росії та Німеччиною. Брестський мир 1918р. Листопадова революція в Німеччині. Поразка Німеччини та її союзників. Масштаби втрат і зруйнувань першої світової війни.
реферат [21,6 K], добавлен 16.10.2008Процес зародження конфлікту між Бісмарком і Наполеоном III напередодні франко-прусської війни. Утворення міжнародних союзів після війни. Особливості освіти міжнародних спілок. Ставлення політики Бісмарка до Росії, його роль в історії Німеччини.
реферат [57,8 K], добавлен 22.01.2012Дитинство та юність Адольфа Гітлера, його участь у Першій світовій війні, звички, малювання картин. Шлях Гітлера до влади, мюнхенський "пивний" путч. Титул фюрера - верховного вождя "Третього рейху". Друга світова війна - найжахливіша світова трагедія.
презентация [7,7 M], добавлен 08.04.2013Бойові дії в початку-середині 1918 року. План союзного командування. Підготовка до Ам'єнської операції. Сили та союзники сторін. Наслідки операції та військові підсумки наступу. План переговорів з представниками Антанти. Початок революції у Німеччини.
доклад [19,6 K], добавлен 03.12.2010
