Українська Гетьманська держава (квітень-грудень 1918 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Криворізький технічний університет

Кафедра інженерної педагогіки та мовної підготовки

Реферат

на тему:

Українська Гетьманська держава (квітень-грудень 1918 р.)

Виконала студентка групи ЗЛВ-10-1

Заочного навчання за спеціальністю

«Ливарне виробництва»

Уровська Світлана Валеріївна

Кривий Ріг

2010

План

Вступ

1. Квітневий державний переворот у Києві. Політичний портрет, політична платформа П. Скоропадського

2. Внутрішня та зовнішня політика гетьманату: здобутки і втрати

3. Формування опозиційних сил та їх боротьба проти режиму П. Скоропадського

Список літератури

Вступ

Досить еклектичне політичне кредо П. Скоропадського формувалося під впливом двох факторів: з одного боку, він поділяв погляди істеблішменту самодержавної Росії, з другого - усвідомлював правомірність українських домагань і необхідність деяких змін у суспільстві. У березні 1918 р. за участю П. Скоропадського виникла політична організація "Українська Громада" (згодом - "Українська Народна Громада"). Її платформа виявилася близькою до позиції Української демократично-хліборобської партії та "Союза земельных собственников". Політичний консерватизм у програмних засадах "Української Громади" поєднувався з прагненням до поміркованих перетворень у соціально-економічній сфері. Якщо рівень організації "Союза земельных собственников" П. Скоропадський визнавав досить високим, то прагнення його членів відстоювати лише власні інтереси непокоїли його, породжували незгоду. Водночас "хлібороби" імпонували П. Скоропадському тим, що відстоювали дрібне землеволодіння в Україні. Саме такий шлях у поєднанні з акціонуванням переробної промисловості, на його думку, мав стати магістральним у розвитку української економіки. Німецький уряд вбачав у Гетьмані політичного діяча “сильної руки”, який би міг забезпечити умови окупаційного режиму, до того ж його проекти реформ, зокрема повернення приватної власності, були підтримані і західними капіталістами, які прагнули повернути назад втрачені землі і капітал. Скоропадський, один із найкрупніших українських землевласників, нащадок древнього роду козацкої старшини, у царський час займав одне з вищих місць у суспільній ієрархії, належав до вищого гениралитату і будучи флігель адьютантом Миколи II. Проте під час революції він поставив свою дивізію на службу українській справі, а коли Центральна Рада відмовилася від його послуг, був обраний почесним командуючим селянським ополченням «вільного козацтва».

24 квітня 1918 р. керівники німецької адміністрації в Україні зустрілися з генералом П. Скоропадським. На цьому побаченні вони висунули вимоги, при задоволенні яких давали згоду підтримати український уряд «сильної руки».

Ці вимоги після взаємних узгоджень набули такого вигляду визнання:

Визнання Брестської угоди;

Розпуск Центральної Ради, відкладення скликання Установчих зборів до повного “заспокоєння краю”;

Погодження з німецьким командуванням кількості та умов використання українських збройних формувань;

Визнання необхідності відновлення цивільного судового апарату й обмежання компетенції військово-польових судів лише розглядом акцій, спрямованих проти австро-німецьких військ;

Впорядкування адміністративного апарату та розпуск усіх комітетів “революційного походження”;

Забов'язання України щодо забезпечення військ Центральних країн;

Відродження вільної торгівельної та іншої підприємницької діяльності;

Відновлення власності, збереження до певної норми великих господарств для забезпечення експортної здатності хліборобства, парцеляція (поділ землі на невеличкі ділянки) великих (вище від встановленої майбутнім законодавством норми) маєтків, передача землі селянам за викуп у кредит;

Виплата за військову допомогу Україні.

Забов'язавшись виконувати дані вимоги, Гетьман отримав окупаційних військ, які на той момент мали визначальний характер.

переворот скоропадський опозиційний гетьманат режим

1. Квітневий державний переворот у Києві. Політичний портрет, політична платформа П. Скоропадського

29 квітня 1918 року П.П. Скоропадський, гідний представник гетьманського роду, сміливий генерал, взяв владу на Україні, владу, що фактично упала з рук Центральної Ради та її Ради Міністрів, де провідну роль відігравали українські есери. Більшість партій та верств населення відмовили їм у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові. 29 квітня 1918 р. відбувся з'їзд хліборобів, який зібрав біля 6500 делегатів з усієї України. Як тільки в ложі з'явився Скоропадський, у залі знялася овація, залунали вигуки: «Хай живе гетьман!» Після цього головуючий запросив Скоропадського у президію, і той подякував присутнім за те, що вони довірили йому владу. На цьому процедура «виборів» завершилася. Союз землевласників проголосив Україну Гетьманською державою на чолі з Павлом Скоропадським. Вони призвали його «врятувати країну від хаосу та беззаконня». Згодом багато писали й говорили про те, що цей з'їзд було інсценовано, але сучасники бачили серед його делегатів лише незначну кількість людей у піджаках, основну масу становив натовп «дядьків у свитках», та й представляли вони вісім різних губерній. Того самого дня у Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софіївському майдані відслужено молебень. Переворот відбувся майже безкровно, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів.

30-го квітня Гетьман призначив на голову Ради Міністрів М. Василенка. Це був широковідомий у Києві науковий та громадський діяч, професор історії України та права, член Українського Наукового Товариства, член Старої Громади, Туп і Конституційно Демократичної (кадетської Партії). Наприкінці XIX ст. був він редактором газети «Киевские Отклики» - української змістом, хоч і виходила російською мовою. За статті про надуживання адміністрації в Сорочинцях - «Сорочинська трагедія» пробув рік у в'язниці. Гетьман дав Василенкові інструкцію: скласти кабінет не пізніше вечора 1-го травня. Цей кабінет мусив бути «лівий», а в основу його діяльности мало бути поставлене завдання національного відродження України, без «крайностей», які викликали б нехіть до українства серед інших національностей.

В умовах конспірації гетьманці не могли підшукати кандидата на посаду голови кабінету міністрів. Ним було призначено М. Устимовича - близьку до гетьмана, але мало відому в українських колах людину. Він не зумів підібрати собі міністрів, бо деякі діячі, насамперед з партії соціалістів-федералістів, відмовилися прийняти його пропозицію. Не вдалося зробити цього й наступному голові уряду - М. Василенку. Як із прикрістю писала пізніше Л. Старицька-Черняхівська, соціалісти-федералісти «побоялися забруднити свою соціалістичну чистоту», їм не вистачило патріотизму піднятися над своїми партійними амбіціями й об'єднатися в ім'я української державності. Від соціалістів-федералістів погодився увійти до кабінету М. Василенка лише Д. Дорошенко - представник давнього старшинського роду, нащадок брата гетьмана Петра Дорошенка. Він став міністром закордонних справ. Показовим є те, що і наступний голова гетьманського уряду Ф. Лизогуб також походив із старовинного українського роду.

Аграрна реформа

Прийшовши до влади, П. Скоропадський розпочав проводити правову, адміністративну, судову та аграрну реформи. Зупинемось на останній...

Для підготовки умов до аграрних перетворень на місцях створювалися земельні комісії, які з перших днів нової влади усували земельні комітети Центральної Ради. Домінантою реформацій стало відновлення приватної власності на землю, повернення її в товарний обіг. Міністерством земельних справ на місцях створювалися регіональні управління хліборобства та державного майна, а також губернські, повітові, волосні земельні, земельно-ліквідаційні та особливі комісії. Ці останні вирішували питання про право на врожай 1918 р. із земель колишніх землевласників відповідно до спеціального закону, ухваленого 27 травня 1918 р.

Повітові земельні комісії брали на себе тимчасове управління земельними ділянками окремих власників на їхні прохання і з дозволу губернських комісій на термін понад один рік. Маєтності господарів, які були відсутніми, за розпорядженням губернської комісії передавалися повітовій комісії для управління без заяви власника або його повіреного. Суть управлінських функцій зводилася до передачі маєтків в оренду або прямого господарювання з допомогою призначених фахівців. Витрати на ці заходи покривалися за рахунок прибутків, одержаних від господарської діяльності. Чистий прибуток передавався власникові, який міг у будь-який час вимагати повернення своєї ділянки.

Поряд із земельними комісіями Рада Міністрів утворила тимчасові повітові та губернські земельно-ліквідаційні комісії, до компетенції яких входив розгляд справ про відновлення порушеного володіння й користування землею, про повернення відібраних після 1 березня 1917 р. підприємств, рибних ловів, знаряддя та всякого рухомого майна, про відшкодування збитків і винагороду за користування майном, про розрахунки за посіви на чужих землях без дозволу власників, володарів чи орендарів. Земельна реформа мала багатоступеневий характер. Низкою законодавчих актів передбачалося реалізувати такі принципи:

відповідальність за перетворення брав на себе уряд;

створення Державного земельного фонду за рахунок державних, церковних і частини приватних земель із повним відшкодуванням за них;

продаж земельних ділянок малоземельним господарям;

створення дрібних, але економічно міцних господарств;

забезпечення ефективної роботи цукрової промисловості як базової галузі України;

вдосконалення сільськогосподарського кредитування.

8 червня 1918 р. було схвалено закон, згідно з яким Державний земельний банк дістав необмежене право придбання земель для їх продажу селянам. Розмір приватного землеволодіння не повинен був перевищувати 25 десятин.

14 червня з'явився закон про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями. Якщо ділянки купували земельні товариства, то загальна площа повинна була вкладатися в розрахунок: 25 десятин на кожного члена товариства. Крім того, протягом трьох років придбану землю необхідно було розмежовувати на індивідуальні відруби. Таким чином, колективні форми господарювання виключалися. Усі вказані положення стосувалися як орної землі, так і лісових угідь. Однак площі з лісовими насадженнями надавалися в продаж лише з дозволу міністра земельних справ. З його ж санкції можна було придбати понадлімітні ділянки, коли це письмово обґрунтовувалося суспільними потребами. В цьому разі покупець повинен був протягом року засвідчити виконання обумовлених намірів, відшкодувати всі боргові зобов'язання.

Не обмежувалися розміри ділянок, придбаних на публічних торгах, що здійснювалися шляхом примусового стягнення іпотечних та приватних боргів. У кінці літа уряд дозволив продавати маєтки навіть тоді, коли вони перебували в оренді. При цьому орендар мав право зібрати врожай на такій площі.

У жовтні було засновано Вищу земельну комісію, яку очолив сам П.Скоропадський. Посилена увага глави держави до аграрного питання в цей час пояснювалася тим, що після жнив 1918 р. передбачалося розпочати перерозподіл землі для того, щоб у 1919 р. кожний господар працював уже на власній землі.

На початку листопада було ухвалено законопроект, який регулював процес викупу Державним земельним банком надлишкових площ у землевласників та їх подальшого розподілу між селянами. Маєтки, що мали велике господарське значення (обслуговували цукроварні, розводили елітну худобу тощо) могли мати до 200 десятин землі, але вони підлягали акціонуванню.

Слід зазначити, що при уважному ознайомленні реформа мала дуже суперечливий характер щодо відносин селян і поміщиків-землевласників. В цей час селяни вже звикли до думки, що земля, яку їм надала Центральна Рада безкоштовно, належить їм, і повертати її ніхто не збирався, а тимбільше викупати. Що стосується великих землевласників, то вони не просто прагнули повернути свої землі та маєтки. Абсолютизуючи трактування закону про відшкодування за користування панською землею, поміщики проводили конфіскаційні рейди та погроми по селянським оселям. Непевність становища селян та поміщиків викликала незадоволення з обох боків. Річ утім, що по суті це була ліберальна рефрма, яка передбачала поступки як з селянського, так і панського боку, але ніхто на них йти не хотів. З перших же днів новий уряд розпочав заходи, щоб унормувати становище. Але це було йому не під силу.

Справа в тому, що Україна перебувала “під контролем” німецьких військ, і про ніякі самостійні кроки і не йшлося. 10 вересня 1918 р. був підписаний договір з Німеччиною про передачу їй 35% урожаю на Україні. Після цього (щоправда й до цього теж) почали створюватися і функціонувати каральні загони, що були гарантом забезпечення закону від 8 липня про боротьбу з руїною у сільському господарстві, який відновлював своєрідну форму кріпатства (реманент): селян насильницьки примушували обробляти панські землі.

Селяни, які вже давно звикли думати, що поміщицька земля належить їм за революційним правом, зустріли аграрну політику в багнети. В українському селі нагромадився колосальний вибуховий потенціал. Незабаром по всій Україні вибухнули стихійні й досить значні селянські заколоти. У запеклі бої з німецькими військками кинулися озброєні селянські загони (тоді зброя була легкодоступною) на чолі з ватажками з місцевих жителів. Ці сутички набрали величезних масштабів.

Таким чином буржуазна аграрна реформа П. Скоропадського була спрямована на відновлення сільського господарства України, створення міцного класу хліборобів, які б отримали землю за викуп при посередництві держави шляхом парцеляції великих земельних маєтків. А всі організаційні ланки, що були створені для її впровадження, мали бути об'єктивними адміністративно-господарськими органами. Однак провести в життя задуми уряду не вдалося. І це пояснювалося не лише браком часу. Надто сильною була інерція мислення в колишніх латифундистів, котрі з Гетьманом пов'язували можливість соціального реваншу. Не на висоті виявився низовий виконавчий апарат, що не перейнявся в основній своїй масі новими завданнями, які ставило життя. Уряду Української держави не вдалося пом'якшити продовольчу кризу, забезпечити міста достатньою кількістю харчів, щоб зменшити соціальну напругу в країні, і тим самим він сам собі окреслив короткотривале існування.

2. Внутрішня та зовнішня політика гетьманату: здобутки і втрати

Не зважаючи на всі ускладнення та тертя, в міністерствах ішла невпинна праця.

У галузі зовнішньої політики міністрами були - М. Василенко і Д. Дорошенко. Головним завданням було налагодити визнання Української Держави іншими державами. Перше місце серед європейських держав належало Німеччині. Проте, безперечні спільні інтереси обох цих держав не відповідали поводженню місцевої військової окупаційної влади, яка своїми надмірними вимогами викликала гострі конфлікти. Тому гетьманський уряд добився перенесення безпосередніх стосунків з вищою німецькою владою до Берліну. Подорожі до Берліну голови кабінету міністрів Ф. Лизогуба та самого Гетьмана (4. ІХ - 17. IX 1918 р.) дуже сприяли зміцненню відносин Німеччини та України й викликали низку прихильних до України відгуків в німецькій пресі. Складнішими були відносини з Австро-Угорщиною, яка відмовилася ратифікувати Берестейський договір, занулювала під впливом Польщі таємні статті договору відносно утворення коронного краю зі Східньої Галичини та Буковини й намагалася відступити Холмщину Польщі. Гетьманський уряд наладнав добрі відносини з урядами менших держав, які постали на території колишньої Російської імперії: Фінляндії, Литви, Грузії, Кубані, Дону, Криму. Велися переговори з нейтральними державами - Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією, Голландіею, Норвегією, Італією, Персією. Але Німеччина та Австро-Угорщина рішуче запротестували, коли влітку 1918 року Україна хотіла нав'язати відносини з державами Антанти, Францією та Англією.

Велика праця припала на міністерство шляхів (В. Бутенко). Залізниці були зруйновані, мости пошкоджені або висаджені в повітря, паротяги та вагони у великому числі вивезені до Росії. Міністерство спромоглося вже в середині літа налагодити нормальний залізничний рух. Великим досягненням була вдала боротьба зі страйками. Успішно працювало міністерство фінансів (А. Ржепецький). Розхитані фінанси вдалося налагодити й створити державний бюджет. Українська валюта, забезпечена природними багатствами України й головним чином цукром, стала тривкою. Міністерство народної освіти (М. Василенко. П. Стебницький. В. Науменко) зустрічало ввесь час опозицію у своїй праці. Початкові школи легко переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені відповідними вчителями. Тому велику увагу зверталось на організацію навчання української мови в учительських семінаріях. Складніша була справа з українізацією середніх шкіл.

Не можна забувати, що міська людність у значній мірі складалася з росіян, інших національних меншин та зрусифікованих українців. Батьківські комітети в середніх школах, як і педагоги в значній частині ставились вороже до українізації. Тому, щоб уникати конфліктів, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств Центральної Ради, вважало за доцільніше засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. За Центральної Ради в Києві було три українські приватні гімназії. У 1918 році їх прийнято на державні кошти. Протягом літа того ж року відкрито 84 українських гімназій не тільки по містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби було їх в Україні близько 150. У гімназіях, які залишилися з російською мовою навчання, введено як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України і історію української літератури. 6-го жовтня 1918 року урочисто відкрито в Києві перший Державний Український Університет, а 22 жовтня другий Український Університет у Кам'янці-Подільському. Передбачалося відкриття українських університетів в інших містах. Тоді ж «Просвіта» та Земство заснували в Полтаві Історично-Філологічний факультет. Засновано Державний Український Архів, в якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петроґраду; засновано Національну ґалерію Мистецтва, Український Історичний Музей та Українську Національну Бібліотеку, яка зростала з надзвичайною швидкістю. Наприкінці гетьманської доби в цій бібліотеці було вже понад 1.000.000 книжок, серед них багато унікумів, стародруків і т. п. Кількістю та якістю книжок Національна Бібліотека могла конкурувати з кращими бібліотеками Европи. Поміж науковими закладами перше місце належало Українській Академії Наук. Потреба в національній Академії Наук була дуже значна. За Центральної Ради ставилося питання про створення Української Академії Наук. Це питання не вийшло із сфери прелімінарних розмов. Українську Академію Наук засновано за Гетьмана, її урочисте відкриття відбулося 24 листопада 1918 року. Вона мала три відділи: історично-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Президію та перших академіків (по три на відділ) призначив уряд, а падальших членів мали обирати ці академіки. На президента Академії Гетьман запросив М. Грушевського, але він відмовився. Призначений був професор В. Вернадський. Українська Академія Наук була найбільшим досягненням України в галузі культури. Протягом багатьох років вона залишалася науковим осередком, який скупчував біля себе найкращі наукові сили України. Значення заснування УАН відзначили сучасники і - характеристичне - протягом багатьох років більшовики намагалися довести, що засновано її не в 1918 році, а в 1919 - вже за більшовицької влади. До досягнень у галузі культури за гетьманської доби треба ще додати заснування Українського Театру драми та опери, заснування Української Державної Капелі під проводом О. Кошиця та Державної Симфонічної Оркестри під проводом О. Горілого. За цю добу розгорнулися видавництва підручників всякого типу, на що уряд асигнував велику суму. Взагалі 1918 рік «надовго може бути незрівняним, недосяжним по скількості виданнів і накладів».

При гетьманському уряді було засноване міністерство ісповідань, першим міністром якого призначено професора В. Зіньківського, прихильника автокефалії Української Церкви. Але в своїй діяльності він зустрів опозицію збоку єпископату і значної частини населення. Патріарх Московський Тихон дав інструкцію обрати митрополита до Церковного Собору на Епархіальному З'їзді. Не зважаючи на протест В. Зіньківського, обрано на митрополита архиспископа Антонія Храповицького, хоч його кандидатура не набрала належної кількости голосів. Рада Міністрів вислала патріархові Тихонові протест проти обрання митрополита поза Церковним Собором, але патріярх санкціонував вибір Антонія. В особі митрополита Антонія Українська Церква дістала запеклого ворога. В. Зіньківський оголосив Церковному Соборові, що зібрався в червні 1918 р., непохитну волю Гетьмана - «встановити автокефалію Української Церкви». На останній сесії Собору, 12 листопада 1918 року, міністер віроісповідань, А. Лотоцький, оголосив декларацію, в якій сказано: «У самостійній державі має бути і самостійна Церква... автокефалія Української Церкви - це не лише церковна, але й національна наша необхідність. В імені уряду Української Держави маю за честь оголосити його тверду і непохитну думку, що Українська Церква має бути автокефальною». Таким чином гетьманський уряд поклав початок автокефалії Української Церкви. Велике ускладнення в будівництво гетьманської держави вносив брак українського війська. Спадщина, яку дістав гетьманський уряд від Центральної Ради, була дуже невелика. Після повернення українського уряду до Києва, Запорізький загін, під командою генерала К. Прісовського, який обороняв Київ від більшовиків, був переформований на Запорізьку дивізію. Генерала К. Прісовського усунуто від командування і на командира дивізії призначено генерала О. Натієва. З того часу дивізія називалася його іменем. До дивізії входили: три піших полки, один гарматний, один кінний, один інженерський і панцерний дивізіони. Загальне число вояків було 5.000. Згодом дивізію переформовано на корпус. Крім корпусу генерала О. Натісва були: полк Січових Стрільців під командою полковника Є. Коновальця та зформована в Австрії з полонених дивізія Синьожупанників, яка була розташована в Києві та Чернігові. Після масової демобілізації армії Центральна Рада почала формувати українське військо. Напередодні перевороту 29 квітня 1918 року німці роззброїли Синьожупанників та Січових Стрільців. Гетьманський уряд прийняв проект Центральної Ради про формування 8-ми корпусів та 4 кінних дивізій і почав його реалізувати. Для підготови освічених старшин засновано спеціальні військові школи. Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918 року; мали зібрати з цілої України в жовтні 1918 року 85.000 вояків, а на 1 березня 1919 року - 79.000. Ще в липні 1918 року була зформована Гвардійська Сердюцька дивізія з 5.000 вояків. Укомплектовано її хлопцями від 18 до 25 років з родин хліборобів, статечних господарів, переважно з Полтавщини. Взагалі до справи мобілізації гетьманський уряд підходив обережно: були серйозні підстави побоюватися, що загальна мобілізація відповідного віку молоді може принести до армії збольшевичені елементи. Тому уряд наказав відкласти комплектування військових частин до часу, поки дійдуть певного віку молодші хлопці, ще не отруєнні большевизмом. З другого боку гальмували справу німці, які запевняли Гетьмана, що для захисту України досить німецьких та австрійських військ. Тому мобілізацію відкладено з жовтня на листопад 1918 року.

З літа 1918 року Гетьман дав наказ військовому міністрові, О. Рогозі вжити заходів для поновлення організації козацтва, як окремого стану населення, так і великого кадру армії. Козацтво, як стан, існувало в Чернігівській та Полтавській губерніях до революції 1917 року, коли його зрівняно з усім населенням. Козацтво в XIX та на початку XX ст. користалося деякими пільгами і відзначалося від іншого населення більшим збереженням старих традицій, національною свідомістю й вищим добробутом. Козаки жили переважно на хуторах, хоч були й козацькі села, або частина якогось села належала козакам, а інша - селянам. 16-го жовтня 1918 р. Гетьман окремим універсалом відновив козацтво, спочатку в цих двох губерніях та на Слобожанщині. До козаків належали нащадки козаків, але могли вступати до того стану й некозаки. Козаки кожної губернії складали кіш з кошовим отаманом, який підлягав Гетьманові. У кожному коші було кілька полків, на чолі козацтва стояла Велика Козацька Рада, головою якої був сам Гетьман. Поновленням козацтва Гетьман хотів досягти дві мети: створити заможну, середньо-земельну, з сильними історичними традиціями верству, а з другого боку - мати надійне, незіпсуте більшовицькою пропаґандою військо. Крім того, поновлюючи козацтво, Гетьман сподівався втягти в орбіту Української Держави інші козацькі землі: Кубань, Донеччину і т. д. Лонгін Цегельський писав, що це був «великий, глибоко продуманий план державного мужа високої міри». Здійснити цей план гетьманський уряд не встиг. Восени розпочато формування Особливого Корпусу, переважно з російських старшин, які залишилися в Україні і не хотіли служити в большевицькій Росії. Уряд вирішив використати їх антибольшевнцьке наставлення та військовий досвід. Цей корпус не входив до української армії і підлягав безпосередньо Гетьманові. Розташований він був на українсько-російському прикордонні, між Путивлем та Сумами, в тих місцевостях, де не було української армії. У цілому, звичайно, не рахуючи наступних мобілізацій та Особливого Корпусу, військові сили України були мізерні. Окреме місце серед збройних сил належало Чорноморському флоту. Гетьманському урядові вдалося, після довгих переговорів, здобути згоду німецького уряду на передачу Україні військових суден Чорноморського флоту, які були захоплені німцями.

3. Формування опозиційних сил та їх боротьба проти режиму П. Скоропадського

Опозиція проти гетьманату, що почалася з перших же часів після перевороту, дедалі посилювалась. Гетьман і кабінет міністрів охоче йшли назустріч національним вимогам, пропонували представникам опозиційних партій взяти участь в уряді, зайняти міністерські пости, але переговори в цій справі не мали успіху.

На початку серпня 1918 року Український Національно-Державний Союз перетворився на Український Національний Союз, який виставив гасло - боротьба за владу в Україні. На голову Союзу обрано А. Ніковського, а 18 вересня, замість нього, В. Винниченка, який був на той час дуже популярний. Була й друга опозиційна установа: Всеукраїнський Союз Земств; головою Київської Губерніяльної Земської Управи був С. Петлюра. Національний Союз повів рішучу боротьбу проти гетьманського уряду. В. Винниченко у своїй книзі «Відродження нації» згадував, як тяжко було вести до повстання серед українського населення: «...головною нашою силою, на яку я принаймні рахував, був полк Січових Стрільців - галичан, що стояв у Білій Церкві. Він мав півтори тисячі багнетів». В. Винниченко та інші члени Союзу виступали в пресі з гострими статтями проти уряду. З літа 1918 р., з доручення Гетьмана, Д. Дорошенко, який був серед міністрів найближчий до опозиції, повів переговори з проводом Національного Союзу про вступ представників Союзу до уряду. У жовтні відбулось побачення Гетьмана з В. Винниченком, А. Ніковським та Ф. Швецем, що скінчилось певною договореністю. Характеристичні в зв'язку з цим слова Винниченка: «Для конспірації (я) дуже активно брав участь в переговорах з німцями і Гетьманом у справі зформування національно-демократичного кабінету», себто хотів якмога більше затягти справу і вів торгівлю з Ф. Лизогубом про число міністерстьких портфелів, щоб приспати пильність уряду. 25 жовтня оформлено новий кабінет. До нього вступили - 5 представників Національного Союзу (4 члени есефів - А. В'язлов О. Лотоцький,.П. Стебницький й М. Славинський та безпартійний В. Леонтович). Нові міністри по суті оформили те, що було підготовлене попередниками, так - зформульовано земельний закон, проголошено автокефалію Церкви, відкрито Академію Наук тощо.Наступним кроком мав бути закон про Український Сойм, скликання якого намічено на січень 1919 року."' Але. коли все було полагоджене, з'явилася стаття за підписом В, Винниченка з заявою, що гетьманський уряд е незаконний. Стаття ця викликала незадоволення членів Національного Союзу, і чолові члени його - С. Єфремов, В. Садовський, О. Саліковський - висловлювались проти повстання, поки до кабінету входять представники Союзу.

У той час, як ішли переговори, міжнародна ситуація змінилася. 29-го вересня 1918 року скапітулювала Болгарія, а за нею Туреччина. 17-го жовтня Австро-Угорська імперія розпалася й перетворилася на «Союз Держав». У Німеччині швидко насувалася демократизація. Усі ці факти зробили становище України небезпечним: вона майже не мала регулярної армії, а з розпадом Австро-Угорщини та Німеччини загрожувала війна з совстською Росією. Переможниця Антанта підтримувала російські антибольшевицькі організації і ставилася негативно до «сепаратизму» народів, які були в складі Російської імперії. Україна мусіла шукати інших шляхів та зв'язків перед загрозою наступу большевицьких сил, які почали захоплювати північносхідню частину Чернігівщини. Л. Троцький відверто казав на VI з'їзді Совєтів, що завдання Червоної армії скористувавшись з моменту, коли німецькі війська залишать Україну, а війська Антанти ще не встигнуть її опанувати, заволодіти українськими землями. В описуванні подій 1918 року большевицькі історики взагалі замовчують існування гетьманської держави і пишуть тільки про боротьбу з німцями на «південному фронті» та про організації повстанських загонів з українців. Головною силою большевиків була Таращанська дивізія.. В Україні зростало число прихильників нової орієнтації на держави Антанти, а це приводило до думки про федерацію, яку ввесь час підтримувала Центральна Рада і яка відбилася в усіх її універсалах. Прагнення здобути Україні місце в новій світовій ситуації підказали 9-тьом міністрам кабінету Лизогуба рішення звернутися 17 жовтня до уряду з запискою про допомогу Росії в боротьбі з большевиками. Цю орієнтацію підтримав «Протофіс». Гетьманський уряд, шукаючи шляхів до порозуміння з Антантою, вислав дипломатичних представників до невтральних країн. Швайцарії,Скандінавії, Румунії. Становище України ускладнювала декларація Вільсона, яка вказувала, що завдання союзників - відновлення єдиної Росії. Українській державі місця там не було. У Румунії перебували посли всіх держав Антанти, і до Яс виряджено з Києва Коростовця для прелімінарних переговорів. Головний інформатор Франції в українських справах, консул Еміль Енно, заявив Коростовцеві: «Україна не мала школи своєї історії, ні національної окремішности. Вона створена німцями. Уряд Скоропадського, як германофільський, має бути зліквідований». Французький та англійський посли заявили Коростовцеві, що «Україна є частиною Росії... Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти».

Одночасно до Яс приїхали представники російських організацій з меморандумом, в якому вимагали не визнавати України як держави і вислати війська для її окупації. Такі ж ворожі до незалежности України настрої панували й у Вашингтоні. Чітко виступала концепція: створення великої Польщі та великої Росії коштом України. Серед різних шарів суспільства України ішла боротьба двох орієнтацій: національно-самостійницької, головним представником якої був Національний Союз, і федеративної. В Союзі хліборобів-власників стався поділ: дрібні хлібороби об'єдналися під проводом М. Коваленка і подали гетьманові 20 жовтня меморандум, в якому вимагали незалежности України, а заможніші члени Союзу стояли за федерацію з Росією. Справа ускладнювалася русофільськими партіями, які хотіли зробити Україну базою для відновлення Росії. У той час, на тлі боротьби різних орієнтацій і незадоволення гетьманським урядом, який не мав під собою ні ідеологічного, ні мілітарного ґрунту, підготовлялось повстання. «Фактично шдготова повстання провадилася вже від кінця вересня», писав його учасник. В. Винниченко, головний керівник повстання, писав, що «серед українських „ щирих" патріотів панувало велике обурення проти ініціаторів і керівників цієї акції. Бували випадки, коли на мене кидалися трохи не з кулаками й кричали: „ Не чіпайте гетьмана! Не розвалюйте Української Держави! Він кращий українець і самостійник, ніж усі партії!" Та ще й тепер (1920 року) є політики, які думають, що повстання загубило українську державність».'" Стан України був безвихідний: без регулярної армії, під загрозою війни з большевиками, охоплена повстаннями в різних місцях, під терором ультиматуму Антанти, до того ж з кабінетом міністрів, який складався переважно з германофілів. Гетьман наважився на рішучий крок: 14-го листопада кабінет розпущено і в той же день Гетьман оголосив грамоту про федерацію з майбутньою, не-большевицькою, Росією. Одночасно він доручив С. Гербелеві скласти новий кабінет, в якому не повинно було бути міністрів, заанґажованих в дружніх відносинах з німецьким урядом. Цей кабінет мав бути тимчасовим, до з'ясування відносин з Антантою.

Сім з половиною місяців Української держави переважна більшість спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення на Україну російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикою гетьмана. Всім відомі карні експедиції "гетьманської варти" на села, які, до речі, сам Скоропадський не наказував зорганізувати. Він віддав земельні суперечки на розгляд ліквідаційних комісій. Але майже ніким не згадується що "найреакційніший" гетьманський уряд Ф.А. Лизогуба не тільки не скасував робочого законодавства Російського тимчасового уряду та Української Центральної Ради, а, навпаки, підтвердив його. В силу своїх уявлень і міркувань Павло Скоропадський намагався дати Україні спокій, з'єднати соціально-творчі елементи, вивести Її на міжнародну арену. Але в умовах жорстокої класової битви, що охопила не тільки територію колишньої Російської імперії, а й більшість європейських країн, острівець ладу і безтурботності, навіть якщо б його і створили, був приречений. Листопадові революції 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччині ліквідували зовнішню запоруку стабільності гетьманської влади. Цим скористалися російські більшовики, які через свою мирну делегацію у Києві слідкували за ситуацією в Україні, та національно-соціалістичні партії, що підняли повстання проти П. Скоропадського. З іншого боку, представники Англії, Франції, США та Італії обіцяли допомогу тільки за умови проголошення курсу на федерацію з білою Росією, який врешті-решт, так як і новий російський кабінет С.М.Гербеля, виявився самовбивчим для гетьмана. За допомогою політичних демаршів та воєнних дій майже всі національні сили, що сконсолідувалися, примусили його все ж таки зректися гетьманства 14 грудня 1918 р. За свідченнями очевидців, обставини цього були дуже трагічними. Коли делегація українських діячів висловила свої вимоги до гетьмана, він тільки й вимовив: "Це ж виходить отреченіє! Але що ж скаже історія?" Член делегації М.Славинський у запалі відповів: "Павле Петровичу! Історія вже сказала про вас усе, і більше вона вже про вас нічого не скаже!.." Того самого дня гетьман з допомогою німців виїхав за кордон. У своєму відреченні від влади він писав: «Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців докладав усіх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він опинився. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, і керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади».

Список літератури

Бойко О.Д. Історія України у ХХ столітті: 20-90-ті роки / Навч. посіб. для студ. - Ніжин, 1994.

Бойко О.Д. Історія України: Посіб. для студ. - К., 1999.

Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.: Навч. посіб. для студ. - К., 1996.

Єфименко О.Я. Історія України та її народу. - К., 1992.

Історія України: Курс лекцій: У 2-х т. / Навч. пос. для вузів / За ред. Л. Мельника. - К., 1991-1993.

Історія України: Нове бачення: У 2-х т. / Під ред. В.А. Смолія. - К., 1995.

Кормич Л., Багацький В. Історія України від найдавніших часів і до XXI століття: Навч. посіб. - Харків, 2001.

Лановик Б., Матейко Р., Матисякевич З. Історія України: Навч. посіб. для студ. - К., 2000.

Новітня історія України (1900-2000 рр.): Підруч. для студ. - К., 2000.

Размещено на Allbest.ru