Размещено на http://www.allbest.ru/

Державна митна служба України

Академія митної служби України

Р Е Ф Е Р А Т

“Еволюція центрального управління в Польші та Литві”

План

Вступ

Центральне управління Литви і Польші до Люблінської унії 1569 року

1.1 Управління Польщі

1.2 Управління Литви

Центральне управління у Речі Посполитій

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Після занепаду в першій половині XIII ст. Києва як осередку української державності остання не загинула, а перемістилася у Галицько-Волинську землю. Бона за часів свого розквіту об'єднувала понад 90% українських земель. Але близько першої половини XIV ст. Галицько-Волинська держава втрачає свою політичну незалежність. Занепад був зумовлений, з одного боку, васальною залежністю від золотоординських ханів, а з іншого - постійними суперечками між великим князем i боярами, і підступною політикою останніх.

Втрата Галицькою державою політичної незалежності для іншого комплексу українських земель, як центральних, так i східних, було повноюю, яка мала надзвичайно важливі наслідки. На теренах України не залишилося центру, який в тогочасних умовах міг би стати незалежним виразником української політичної i державної думки. Утворити новий осередок національного життя десь на Волині або в якійсь іншій з центральних чи східних українських земель, що перебували під золотоординською гегемонією, очевидно, було немож- ливим.

Отже, i не дивно, що цією складною ситуацією, яка склалася того часу в українських землях, скористалися сусідні держави -Литва і Польша.Ці країни, яких приваблювали майже безгосподарні та охоплені міжусобною боротьбою багаті українські землі, скористалися сприятливим моментом.

І. Центральне управління Литви і Польщі до Люблінської унії 1569 року.

1.1 Управління Польщі

1ноземне володарювання поступово визначило органзаціюю політичної влади в укранських землях i порядок управления ними. Найвища влада на територіях, які входили до складу Польського королівства i Великого князівства Литовського, належала центральним органам цих держав, а після Люблінської унії 1569р. -- центральним органам Речі Посполитої.

У Польському королівстві найвищими органами державної влади i управління були король, королівська рада і сейм. У 1386 р. великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польші. 3 цього часу затвердився принцип обрання глави держави i Польське королівство фактично перетворилося на аристократичну республіку, де право брати участь у формування вищих органів влади належало лише вишим верствам населения. Така сама аристократично-республіканська сутність держави та форма правлшня збереглася i в Речі Посполитій.

Королівська рада як постійно діючий орган влади сформувалася приблизно у середин XIV ст. До складу ради входили: королівський (коронний) канцлер -- вищий цивівільний чин та його заступник -- надвірний маршал коронний підскарбій-- охоронепь королівської скарбницї та його заступник -- надвірний підскрабій. Крім них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. У XV ст. рада набула назву великої. Починаючи з XIV ст. більш або менш регулярними стають наради глави держави з представниками пануючих верств -- родової аристократії, магнатів i шляхти на їх основі у XV ст. сформувався загальний (валышй) сейм, до складу якого входили члени великої ради i депутати від шляхти. Це обумовило в подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат який виріс з королівської ради, i польську ізбу, до складу якої входили представники зёмської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно. Вперше він зібрався в 1507 році в зв'язку з наміром Великого князя одержати кошти у панів та шляхти на війну з Московським князівством. 3 часом Великі вальні сейми стали збиратися для розгляду інших важливих державних справ. Сейми породили привілеї шляхти, що звільняли цей стан від обов'язків платити податки. 1 Статут 1529 року вже визнав вальний сейм як державну установу. Історія держави і права України: навчальний посібник.

Він вирішував питання про податки, а також приймав законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати i за відсутності короля, 3 часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польськрго королівства.

Щодо місцевого управління, то воно здійснювалося шляхом призначення у підвладних землях (Галичина, Західне Поділля, Белзьке князівство) старост. З організацією воєводств (1462 i 1464 pp.) на ці землі поширилася структура польського апарату. Земські уряди очолили воєводи, вони ж головували у шляхетських сеймиках (які були створені пізніше).

Наявними були деякі обставини склалися на землях, що перейшли під владу Польщі в Галичині, на Поділлі, Холмщині, Белзщині, Підляшші.

На відміну від литовського уряду, який визнавав вищість української культури, польський дивився на неї згірдливо.

Українська шляхта, яка одна могла захищати українські інтереси, втратила та звязана різними оомеженнями, яких Під тиском тих обмежень вона тратила ав злилася з польською шляхтою. ст. заникають вже й рештки руського і значнішого боярства потопає а фольклер зберігають лише селяни.

1.2 Управління в Литві

центральний управління литва польща

Аналогічно будувалася система органів влади Великого князівства Литовського. Главою держави тут був великий князъ-господар, який мав досить широкі повноваження з питань внутрішньої i зовшшньої політики. Наприкінці XV ст. владу господаря значно обмежували великокнязівська рада (пани-рада) i сейм, без ухвали яких господар не мав права вирішувати основні питания політики.

3 часом найбільш впливовим загальнодержавним органом Великого князівства Литовського став сейм. На загальний (вальний) сейм збиралися великий князь, пани-рада, представники шляхти (по два делегати від кожного повіту), обрання шляхтою на повітових сеймиках.

У більшості українських земель продовжувала існувати волосна система адміністративно-територіального поділу. В південних частинах Київщини i Поділля виникли також нові судово-адміністративні одиниці -- повіти. Наприкшці XV ст. повіти і волості стали в Україні основними адміністративно-територіальними одиницями. Низовою адміністративною ланкою, як уже зазначалося, були органи самоврядування сільських общин. Вони складалися з отаманів (переважно в південних землях) або старців (на півночі) i підлеглих та дрібних адміністраторів (войтиків, сорочників тошо). Після реформи, здійсненої великокнязівським урядом на початку XVI ст., основною адміністративно-територіальною єдиницею стало воєводство, однак нижчий поділ на повіти та волості зберігся.

Вище вже згадувано, як поступово зростав на західніх землях України польський вплив. Він поширювався не однаково. Передусім підпала йому Галичина, з першої польської окупації. Підпало й Під-ляшшя наслідком численної польської колонізації, хоч воно не належало Польщі. Натомість Волинь, Берестейсько- Пінські землі,

Волинь Берестейсько-Пінські землі, Брацлавщина, Київщина -- майже не зазнали польських впливів до Люблинської унії. Найменше ширилися вони на Сіверщині та Переяславщині.

Берестейщина найбільше піддалась литовському впливові. Але в литовському праві з самого початку велике місце належало староруським впливам, бо впливали і українські і білоруські звичаї.

Уже в XIV ст. не залишилося в Литовському князівстві чисто литовського права: його замінено правом руським, щоб прихилити українців, а з другого боку тому, що взагалі культура литовська стояла настільки нижче, ніж руська, що не могла конкурувати з нею. Таким чином впливи трьох культур -- староруської, литовської та польської створили суспільні, економічні та культурні умови життя українських земель Правобережжя.

Консервативному ставленню до українських традицій литовського уряду сприяла й децентралізація управління: там, де не збереглися князі із старих династій, землі діставали нових, здебільшого родичів ґедиміна, які наслідували старі традиції. Лише правління Ягайла та Вітовта поклало край децентралізації: почався «погром князів ґедиміновичів», і до кінця XV ст. лишилися тільки Свидригайло Волинський та Олелько Київський, ставши в ряд з колишніми українськими князями, позбавленими державних прав.

Однак, землі й далі зберігали свої права, автономію, а боярство -- широку монополію в управлінні. Ці права підтверджувалося «земськими привілеями». Найбільше зберегли свою автономію білоруські землі -- Полоцька та Вітебська, які ще за княжої доби мали самоуправління і укладали «ряди» з князями. На початку XVI ст. землю репрезентували «князі, бояри, міщани і вся земля». Стани брали участь в суді намісника, мали свій скарб, вели зносини з німецькими містами, а головне -- мали право вимагати зміни «нелюбого» намісника. Київщина одержала привілеї уже від Казіміра, після смерти Семена Олельковича, р. 1507, Волинь -- 1501 і 1509 рр. Скрізь пани-шляхта мала право брати участь в управлінні, на з'їздах, полаго-джувати земські справи, висилати своїх делеґатів до сеймів.

Щодо державного ладу. На чолі Литовсько-Руської держави стояв Великий князь. Він здобував престіл на змішаних підставах наслідування одного з синів Великого князя. Він сполучав у законодавчу, виконавчу й судову владу, був зверхнім збройних сил, провадив дипломатичні зносини з іншими народами, проголошував війну та мир, призначав і звільняв зних урядовців.

Становище Великого князя перейшло велику еволюцію. В XIV його влада обмежувалася Віденським уділом, з яким була зв'язана влада над удільними князями.

В останні роки XIV і до середини XV ст. вся влада зосередилася в руках Великого князя, і з Панами-Радою він радився лише з своєї волі.

Наприкінці XV ст. Пани-Рада, за привілеями 1492 та 1506 рр., поділяють з Великим князем зверхні права, позбавивши його права вести самостійно дипломатичні стосунки, видавати закони, призначати на уряди.

Значне місце в структурі держави належало удільним князям. Нащадки українських князів, а пізніше ґедиміновичі, залишилися зверхниками своїх земель, але з XV ст., з привілею 1434 року, вони вже стають підданими Великого князя і втрачають свої державні права.

Удільний князь мав біля себе раду, що складалася з служилих бояр, значних урядовців, єпископів. У своїй землі він був найвищим суддею, адміністратором, командував військами, збирав податки. Великий князь не мав права втручатися в адміністрацію або приймати апеляції на присуд удільного князя.

Другим чинником центральної влади були Пани-Рада. Спочатку в Радах брали участь ґедиміновичі, бояри, урядовці та міщани, але вирішальний голос мали тільки ґедиміновичі. За Вітовта, з 1401 року, до голосу приходять службові князі і магнати -- маєткова аристократія, на яку спирається Вітовт. Але Рада не була державною установою, і Великий князь не був зобов'язаний слухатися її порад. Під кінець правління Казіміра Великокняжа Рада -- Пани-Рада -- поділяє владу з Великим князем: у його відсутності веде закордонну політику, провадить суди, проголошує мобілізацію.

Року 1492 злеґалізовано правне становище й унормовано склад Ради та її компетенцію. Спочатку до неї належали 4 католицьких єпископи, деякі з удільних князів, намісники більших земель, з урядовців -- канцлер, маршалок, підскарбій земський, гетьман найвищий та ще дехто. В XVI ст., коли вже не було удільних

князів, загальне число провінціяльних і центральних урядовців досягле 80. Вступ до Ради був відкритий лише для католиків, хоч бували вийнятки, наприклад, князь Острозький та індгі. Велике число членів робили Раду негнучкою, Ті тяжко було скликати, і тому Великий князь користався Тайною Радою з 8-10 осіб, серед яких були латинські єпископи, воєводи, каштеляни, великокняжі урядовці.

ІІ. Центральне управління у Речі Посполитій

Наслідки Люблинської унії для України були величезні. Україна була розірвана: більша її частина перейшла до Польщі -- Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя.

За Великим Князівством Литовським залишилися білоруські землі по Вітебськ, Оршу та Мстиславль; українські землі: все Берестейське восвідство та Пинщина. Буковина з середини XIV ст. перебувала в складі Молдавії, а коли Молдавія 1564 р. визнала протекторат Туреччини, з нею перейшла під турецьку зверхність і Буковина. Закарпаття, після недовгого правління Коріятовичів, дісталося під владу Угорщини.

Після поразки Угорщини в 1526 р. і поділу між Туреччиною, Австрією та Семигородом, -Закарпаття теж поділено: Пряшівщина та Ужгород опинилися під Австрією, а східня частина -- під Семигородом.

Майже негайно після Люблинської унії починається широка роздача землі польським панам на Київщині, Брацлавщюгі, на Задніпров'ї, що славилися родючим чорноземом. В Україні з'являються величезні лятифундії «королев'ят» -- польських маґнатів: Замойські володіли землями від Тернополя до Паволочі, Тарновські -- Уманщиною, Конецпольські мали староства Барське, Плоскіров- ське, Чигиринське, Корсунське, Переяславське, Гадяцьке, Миргородське. Найбільше одержали Вишневецькі -- Олександер та Михайло: в 1590 р. все Посулля, що наприкінці XIX ст. охоплювало Полтавську та частину Чернігівської губерній.

На початку XVI ст. уряд Великого князівства Литовського здійснює реформи, які певною мірою покрашують його адміністративно-територіальний устрій. Основною територіальною одиницею визнавалося воєводство, яке поділялося на повіти i волості. Так, Волинське воєводство -- на Луцький, Володимирський та Кременецький повіти; Київщина -- на повіти, центрами яких були Київ, Овруч, Чорнобиль, Житомир, Черкаси, Остер, Переяслав, а також Звягельську, Чудіївську, Каївську i Черняхіську волості. Подільська земля (Східна Подолля) охоплювала Брацлавський i Віницький повіти

Відтепер головною фігурою в системі управління стає воєвода, Він призначався великим князем практично на необмежений строк. Воєвода очолював місцеву адміністрацію, стежив за своєчасним стягненням державних i великокнязівських податків, вирішував питання організації війська, вирішував судові справи. Впливовою службовою особою в місцевій адміністрації був староста. Він очолював повіт i наділявся широкими адміністративними та судовими повноваженнями. Центральний повіт воєводства (місце розташування адміністративного центру воєводства) школи очолювався каштеляном, який виступав тут як помічник воєводи. До міської адміністрації належали також повітовий маршалок, стольник, хорунжий. На Поділлі правили брацлавський i віницький старости. В Київському воєводстві влада зосереджувалася в руках київсъкого воєводи.

За Люблинською унією сойм Великого Князівства Литовського зливається з Сеймом Речі Посполитої. Тоді виявилася потреба порозуміння литовських депутатів перед загальним сеймом Речі Посполитої, і так виник «головний соймик Слонімський», скликуваний перед загальним сеймом; крім делегатів, у ньому брали участь члени сенату. Крім Слонімського соймика були повітові, що їх скликав король перед загальним соймом. Вони давали інструкції делегатам, від яких ті не повинні були відступати. Таких соймиків було 22, вони обирали по 2 делегати. Центральна адміністрація складалася спочатку з урядовців Віденського князя. Згодом до них приєдналися урядовці, що перейняли справи всього Великого Князівства Литовського. Тому стало по два однойменних урядовці, що з них перший був помічником другого.

Першою особою був маршалок земський, який у відсутності Великого князя головував на зборах Панів-Ради. Маршалок двірський був його заступником. Державною канцелярією відав канцлер, а заступником його був підканцлер. Фінансами завідували земський підскарбій та його заступник -- двірський підскарбій. Командували військом -- гетьман земський (пізніше великий) та гетьман двірський (чи польний).

Місцева адміністрація з'явилася після ліквідації удільних князів, яких замінили у великих волостях намісники-старости. У великих містах -- у Вільні, Троках та Києві -- були не старости, а воєводи, але вони мали інший характер, ніж староруські воєводи. Намісники менших міст називалися державцями. Ще нижче стояли їіюни.

Територія староста («Повіт») була неоднакова: менші повіти були в Литві, більші в Україні. Намісник або староста був не лише урядовцем, який виконував державні функції, але й управителем державних доменів з їх господарством -- великокняжих дворів. Старости збирали податки, стежили, щоб не пустіли селянські ґрунти, виконували суд, пильнували за обороною своєї території, за справністю замка, забезпеченням його зброєю та припасами.

Серед помічників старости, що мали староруські назви -- тіюнів, детських -- з'явилися нові: возні, що виконували судові рішення, приводили позваних на суд; в кожному повіті були хорунжі, городничі, що мали нагляд над замком, мостовничі тощо. Функції старости були різноманітні, крім адміністративних також поліційні. У складі Корони Польської українські землі поділялися на во-евідства: Руське, Волзьке, Подільське, Волинське, Київське, Брац-лавське і в 1630 році -- Чернігівське. На чолі воєвідств стояли воєводи з широкою владою. Помічниками їх були каштеляни.

Сейм 1564--1566 pp. здійснив реорганізащю місцевого управління на українських землях, наблизив його за формою i структурою до системи, яка існувала у Польському королівстві. Уся територія Великого князівства Литовського (в тому числі і украшські землі) була поділена на 15 воеводств, у cклaдi яких утворювалися 30 повітів. Київське воєводство, наприклад, подіялося на Київський i Мозирський повіти, Брацлавське воєводство (колишня Подільська земля) -- на Брацлавський, Звенигородський i Віницький повіти.

Унаслідок цих реформ у Литві виникли повітові сеймики на зразок польських. У роботі таких сеймиків брали участь yci шляхтичі, які мали земельні маєтки в цьому повіті. Повітові сеймики обирали кандидатів у судді в земські підкоморні суди, а також по два кандидати від кожного повіту на вальний сейм Великого князівства Литовського. Підсумок цих реформ законодавчо був закріплений у II Литовському статуті 1566 р.

I нарешті, згідно з Люблінською унією 1569 р. була створена єдина держава -- Річ Посполита. Це потребувало внесения деяких змін до структури місцевого управління.

В адміністративному відношенні Річ Посполита поділялася на три провінції -- Велику Польщу, Малу Польщу, до складу якої входила більша частина українських земель, загарбаних польськими феодалами, i Литву. Провінції поділялися на воєводства i повіти, хоч у деяких воєводствах Малої Полщі поряд з повітами зберігалися i такі адміністративні одиниці, як землі.

У складі Речі Посполитоі Литва зберегла деяку автономію в галузях законодавства, державного апарату, судочинства, хоч i зазнала значних втрат. Так, за згодою литовської шляхти Київське, Волинське i Брацлавське воєводства були вилучені зі складу Литви i передані Польщі, Це призвело до того, що чисельність воєводств у Литві скоротилася до 9, а повітів -- до 22.

Своєрідною адміністративно-територіальною i водночас господарською одиницею Речі Посполитої було староство, яке жалувалося королем за службу.

Отже, внаслідок Люблінської унії під владою Польщі опинилася майже вся Україна. Непідвладними Польщі залишалися тільки ті українські землі, що перебували під владою Угорщини (закарпатська Україна) i Молдавія (Буковина).

Українські землі, що перебували у складі Речі Посполитої i входили до Малої Польщі, остаточно втратили свою автономію и адміністративно були поділені на п'ять воєводств за польським зразком: 1) Руське воеводство (переважно Галичина) охоплювало п'ять земель -- Львівську, Галицьку, Перемишлянську, Сяноцьку, Холмську; 2) Белзьке воєводство об'єднувало три повіти -- Бузький, Городельський i Гробовецький; 3) Волинське воєводство -- також три повіти -- Володимирський, Луцький, Кременецький; 4)Подільське воєводство складалося з Кам'янецького, Червоно-градського i Литичівського повітів; 5) Брацлавське воєводство -- з Брацлавського i Віницького повітів; 6) Київське воєводство -- з Київського, Овруцького i Житомирського повітів.

Кожне воєводство мало свої сеймики и посилало cboix депутатів до Варшави на сейм. Для Волинського, Брацлавського, Київського воєводств було залишено Литовський статут i українську мову у діловодстві. Як найвищу судову установу для цих земель засновано Трибунал у Луцьку, перенесений у 1589 р. до Любліна.

Як i раніше, місцеве управління Речі Посполитоі зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів (управителів каштелянн або комендантів замків), старост та інших міських i земських посадових oci6; міського старости, який відав судом над шляхтою у кримінальних справах; земського підкомор*я, який займався розв'язанням межових спорів; судді, підсудків; земського писаря та ін. Староста, посада якого ставала довічною, сам підбирав i призначав собі помічників: пiдcтapocтy.

Незважаючи на численний штат посадових осіб -- земських урядників -- місцевий чиновницький апарат Речі Посполитої був недостатньо розвинутий. Річ у тім, що зростанню ролі цього апарату в державному механізмі Речі Посполитої всіляко перешкоджала шляхта. Шляхетські сеймики зберегли свое значения та вплив i Люблінсько! унії. За станом на 1569 p. ix було 70, i лише 24 з них -- у Литві.

Низовою ланкою адміністрації Речі Посполитої були волості i сільські органи. Справами волості відав королівський волосний староста, якому був підпорядкований волосний писар. На селі всі питання вирішував сільський схід. Він же, обирав сільського старосту. 3 часом ці органи втратили свій вплив, i на їхне місце воєводами i старостами стали призначатися управитель На землях, які перебували у приватному володнні, управителів призначав сам власник.

Міське управління. У зв'язку з бурхливим розвитком ремесел i торгівлі в українських землях швидко зростали міста i збільшувалося міське населения.

Міста в Україні були самостійними територіальними одиницями. Багато з них набули самоврядування на засадах Магдебурзького права. Правове становище міст i містечок на українських землях, їхшй адміністративний устрій, порядок управління були досить строкатими. За своїм правовим становищем міста и містечка поділялися на королівські, великокнязівські (належали феодальній державі), приватновласницькі и церковні. Пізніше, коли у XIV-- XV ст. окремі міста було переведено на самоврядування на основі Магдебурзького права, створеного за прикладом німецького міста Магдебурга, з'явилася нова систематизация міст. Цей процес у за-конодавчому порядку був закріплений у III Литовському статут, який поділяв міста на привілейовані i непривілейовані, тобто на ті, що мали Магдебурзьке право, и на ті, що його не мали. При цьому Магдебурзьке право поширювалося i на міста, що опинилися у склад королівства або Великого князівства Литовського.

Система управління містом будувалася відповідно до категоpiї, до якої воно належало. У королівських та великокнязівських містах органи управління формувалися польським королем або великим князем Литовським. Представниками державної адміністрації в містах були воєводи, старости. Воєводи i старости на свій розсуд призначали інших дрібних посадових осіб міської адміністрації, які відали певними галузями управління, в тому числі и суддів. Стосовно великих королівських міст допускалися окремі елементи самоврядування. Так, верхівка міщанства мала право обирати «радовців», які були помічниками війта, що призначався центральною владою практично на необмежений строк.

У приватновласницьких містах та містечках управління цілком перебувало в руках власників -- магнатів, шляхти, церкви. Останні призначали в містах адміністрацію, до складу якої входили старости, війти, каштеляни. В деяких приватновласницьких містах міщанам дозволялося обирати одно- або двопалатні ратуші.

Висновок

Таким чином ми бачимо, що центральне управління в Польщі та Литві розвивалося паралельно, обидві держави мали багато спільного у сферах адміністрації, судочинства, права. Але були і деякі відмінності у цих та інших сферах державного управління, насамперед положення у сфері права та судочинства.

Спроба спростити контроль, та заробити на цьому спрощенні біло введення українського самоврядування, тобто Магдебурьзького права, по прикладу багатьох країн Європи того часу.

Але після злиття цих двох держав в одну єдину - Річ Посполиту, українському сомоврядуванню настав кінець, і тепер розвиток управління у різних сферах був загальним для всієї Речі Посполитої.

Список використаної літератури

Історія держави і права України: навчальний посібник. - К.: «Знання», КОО, 1999.- 662 с. (Вища освіта ХХІ ст.)

Кузьминец О., Калиновський В., Дігтяр П., Історія держави і права України. - К.: Україна, 2000. - 429 с.

Орленко В. І., Історія державного управління в Україні: Навчальний посібник. - К.: КНТЕУ, 2001. - 268 с.

Історія держави і права України: Навч. Посіб. / За ред. Чайковського; В. І. Батрименко, О. Л. Копиленко. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 384 с.

Історія держави і права України: Підручник / За ред. А. Й. Рогожина; В. Д. Гончаренка, О. Д. Святоцький. - К.: Концерн “Видавничий дім “Ін Юре”, 2003. - 656 с.

Полонська-Василенко Н. Д. Історія України: У 2 т. - Т. І. До сере

дини XVII століття. - К.: Либідь, 1992.

Юхо И. А. Государственное управление в 15-16 вв. // Франциск

Скорина и его время. - Минск: Белорус, сов. энциклопедия, 1990

Размещено на Allbest.ru