Утворення і розвиток української державності в кінці 40-х на початку 50-х років ХVII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кабінет Міністрів України

Національний університет біоресурсів і природокористування України

Кафедра історії і політології

Контрольна робота

З історії України

Утворення і розвиток української державності в кінці 40х на початку 50-х років 17 століття

Студента 1-го курсу

Групи №101

Механіко-технологічного факультету

Заочного відділення

Сінькова Віктора Михайловича

Київ 2011

ПЛАН

1. Перші кроки формування державності

2. Переяславська рада. Березневі статті 1654 року, їх зміст та значення

3. Воєнно-політична, дипломатична діяльність Б. Хмельницького 1656-1657 років

1. Перші кроки формування державності

Наприкінці 1648 -- на початку 1649 рр. гетьман тріумфально повертається до Києва. У цей час відбуваються історичні зміни в поглядах Б. Хмельницького як ватажка народного повстання. Гетьман стає керманичем українського народу; на нього тепер покладено значно ширші обов'язки.

На початку 1649 р. Б. Хмельницький офіційно оголосив свої наміри стосовно перспектив і кінцевої мети війни з поляками. Це сталося 10 лютого 1649 р. під час переговорів у Переяславі з королівським посольством. Відповідь гетьмана на умови перемир'я, запропоновані польськими послами, сучасні дослідники оцінюють як програму розбудови української держави. Водночас утворена Українська держава розглядалася як спадкоємиця Київської Русі[1; 37-41].

Адміністрація

Територія козацької республіки згідно з умовами Зборівського договору складалася з Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств (200 тис. кв. кілометрів). Населення становило близько 1,4--1,6 млн. осіб. Столицею й гетьманською резиденцією було м. Чигирин. Уся територія поділялася на 16 полків. Полки -- на 10--20, а часом більше сотень. Міста мали Магдебурзьке право. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків -- обрані ними отамани. Військово-адміністративну владу на території полків і сотень здійснювали полковники і сотники, яких обирали ради. Було ліквідовано велике і середнє землеволодіння, фільварко-панщинну систему господарства, кріпацтво. Формувалася козацька, селянська і державна власність на землю. Було проголошено особисту свободу абсолютної більшості селян і міщан, які мали змогу вільно вступати до козацького стану.[1,10; 617-620]

Фактична влада перейшла в руки Запорізького Війська. Військовий штаб гетьмана, генеральна старшина, набрав функцій кабінету міністрів і зайнявся організацією держави. Цілу територію поділено на полки і сотні, військові старшини виконували також функції цивільної влади. Всі суди набрали козацького характеру. Всі податки і данини, що належали польській владі, надходили тепер до військового скарбу. Не в'яжучися формальною приналежністю до польської держави, Хмельницький повів широку дипломатичну діяльність за кордоном. Так ступнево йшла вперед будова Української Держави на тій базі, яку забезпечував Зборівський договір.[4; 176]

Устрій держави спирався на старому запорізькому ладі. Але організаційні форми, які діяли успішно серед нечисленного населення Січі, виявилися невідповідними на широких просторах країни, і тому мусили зайти різні зміни. Це стосувалося передусім головного органу січового народоправства - ради. В перших часах повстання Хмельницький доволі часто скликав повну або генеральну раду, до якої мали доступ всі козаки. Але така рада, на яку збиралися тисячі козаків, не могла обмірковувати ніяких справ, щонайбільше могла прийняти внесення, які подавав їй гетьман, але не раз перетворювалась на анархічне, бунтарське зібрання. Тому пізніше Хмельницький збирав повну раду тільки винятково, коли треба було всенародною ухвалою санкціонувати якесь особливе рішення, таке значення мала, наприклад, переяславська рада 1654 р. Функції генеральної ради перейшли до ради старшини, що збиралась кілька разів на рік для вирішування важливіших справ. Але й ця рада не мала повних законодатних компетенцій, а була тільки дорадчим органом, останнє слово мав сам гетьман.[9,10]

Хмельницький довів гетьманську владу до верхів могутності: сам вирішував законодавчі справи, очолював військові сили, призначав старшин і суддів, орудував скарбом, всі державні функції скупчував у своїх руках. При гетьмані найвищі становища займала генеральна старшина: писар, обозний, два осавули і два судді. Це був одночасно військовий штаб і кабінет міністрів, тут сходилися всі військові і цивільні справи.

Господарство

У козацькій державі функціонувала своя фінансова система. Керівництво здійснював Б. Хмельницький. Головними джерелами прибутку держави були земля, сільськогосподарські промисли та їх оренда, торгівля, загальні податки, якими обкладали (крім козаків) населення. Серед грошових знаків в обігу були польські монети, пізніше -- московські й турецькі гроші. У 1649 р., на думку дослідників, розпочалося карбування національної монети.

Успішно зорганізовано державні фінанси. Доходи йшли найбільше з прямих податків, які платили міщани і селяни, бо козаки, як військові люди, підлягали невеликим податковим обтяженням; значні прибутки давали оплати з млинів і горілчаних оренд, з пограничного мита тощо. До державного скарбу належали також королівщини, державні землі, які служили на утримання старшини. Прибутки українського скарбу раховано на мільйон золотих річно.[1;456]

Армія.

Незвичайно численне було військо: під час перших воєнних походів сам гетьман рахував його на 200-300 тисяч ,таких армій не бачила Західна Європа навіть за часів тридцятилітньої війни. Але дійсно бойове значення мало тільки реєстрове військо в числі 40-60 тисяч; реєстрові козаки мали обов'язок завжди бути готовими до війни, а на заклик гетьмана йти в похід із власною зброєю, амуніцією і запасами. На війну йшли також численні охотники, але їх уживали тільки до помічної служби та фортифікаційних робіт. Хмельницький творив також наймані частини із сербів, волохів, татар та ін.

Це був початок постійного війська. Військо було головною основою державної організації і надавало тон усьому життю.[1;257]

Зовнішня політика

Доба гетьмана Хмельницького була яскравим проявом намагання утвердити Україну у Балтійсько-чорноморському геополітичному просторі як супердержаву. Зовнішньополітична активність дивує своєю масштабністю і багатовекторністю. Не маючи у своєму розпорядженні налагодженої системи зовнішньополітичних відносин, підготовлених кадрів, він дуже швидко спромігся створити розгалужену і ефективну дипломатичну мережу, запровадити в життя самодостатню концепцію української міжнародної політики та впродовж тривалого часу успішно її реалізовувати.

Гетьман чітко уловив тенденцію розвитку тогочасної Центрально-Східної Європи і збагнув, що утвердження українського народу в якості політичної нації можливе лише за умови проведення надзвичайно активної зовнішньої політики. Отож уже на початковому етапі повстання вражаючі перемоги над королівськими військами були здобуті значною мірою завдяки тому, що їм передував дипломатичний тріумф. Урахувавши гіркій досвід попередніх козацьких виступів, які неминуче розбивалися об добре злагоджену, організовану польську кавалерію, Хмельницький напередодні свого виступу залучив на свій бік важливого воєнно-політичного союзника - Кримське ханство.[7;10]

Надалі зовнішньополітична активність гетьманського уряду не лише не вщухла, а й, з огляду на нові грандіозні завдання унезалежнення України, істотно посилилася. Прагнучі залучити нових воєнних союзників і відповідно активізувати політичний тиск на польське керівництво, Хмельницький налагодив тісні стосунки з Оттоманською Портою, Валахією, Молдавією.

Слід підкреслити, що політика союзу з Портою і Кримом була непопулярною серед народу через те, що покликані для спільних воєнних дій на українські землі турки і татари грабували українські міста і села, брали ясир, плюндрували поля. До того ж вони часто зраджували українські війська у найвідповідальніші моменти боротьби (Зборівська битва, битва під Берестечком та ін.).

Було укладено проект конвенції з Туреччиною про українську торгівлю на Чорному і Середземному морях: українські кораблі мали б право вести торги в усіх турецьких провінціях, на всіх островах і в портах, без оплати мита; на долішньому Дніпрі Україна зобов'язалася побудувати кілька пристаней; усіх торгових справ мав пильнувати український резидент (посол) у Стамбулі. Українське господарство було самовистарчальне, а при розвитку торгівлі давало основи для самостійного політичного життя.[2; 345-350]

Серед нових міжнародних відносин почало зростати політичне значення України. Польща, розбита московським і шведським наступом, не мала вже сили виступати проти України і, навпаки, готова була визнати українську державність, щоб тільки відтягнути козацьку республіку від Московщини. В інтересах Польщі виступив також римсько-німецький цісар і вислав своє посольство до Чигирина. З другого боку, дедалі напруженіші ставали шведсько-московські відносини, бо Швеція вважала Балтийське море своєю доменою і вороже ставилася до московської окупації Литви. Швеція зрозуміла роль України в цих змаганнях і намагалася приєднати Україну для своєї політики; шведські посли, що приїхали до гетьманської столиці, підготовили проект договору про приязнь між обома державами. Активніша стала також і Туреччина і продовжувала переговори про давніше проектований союз. Амбітний семигородський воєвода Ракоцій увійшов у тісні зв'язки з Чигирином, бажаючи взяти участь у поділі Польщі.[3; 425-433]

Богдан Хмельницький умів майстерно використати ці суперечні інтереси держав для скріплення міжнародного становища України. Він вів переговори на всі боки, приймав пропозиції від усіх, підсичував суперництво сусідів, але не ангажувався вповні ні в яку сторону, а всі ситуації використовував для зміцнення становища України.

Скріпилася також позиція України супроти Москви. Московський уряд від початку намагався притягнути Україну під своє керівництво. Московські бояри зараз же, в перші місяці після переяславської ради, привели все українське населення до присяги цареві. Далі почали встрявати у фінансові справи, бажаючи захопити українські доходи в свої руки. Всі здобуті у війні території Москва намагалася взяти під свою владу і усувала з них українські залоги. Врешті, коли у Вільні 1656 р. почалися переговори з Польщею, московська комісія не допустила до них українських делегатів, що викликало незвичайне обурення Хмельницького. Гетьман пильнував добрих відносин із своїм сильним союзником, але одночасно докладав зусиль, щоб визволитися з-під його гніту. Хмельницький приступив до реалізації давніх планів здобути Українській Державі повну самостійність.[10]

2.Переяславська рада

Становлення Української держави відбувалося в надзвичайно складних внутрішньо - і зовнішньополітичних умовах. Тому непростим і водночас кардинальним моментом у політиці Гетьмана України Богдана Хмельницького стала Переяславська рада 8 (18) січня 1654 року. Ця подія принципово вплинула на всю дальшу історію Українського народу і Європи в цілому.

Восени 1653 р. Земський собор, який відбувався у Москві, прийняв рішення про включення України до складу Московії, а 23 жовтня (2 листопада) 1653 р. московський уряд оголосив війну Речі Посполитій.[1;589-593]

Для ведення переговорного процесу між обома державами в Україну з Москви 9 (19) жовтня 1653 р. вирушило велике посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. У його складі були також окольничий І. Олфер'єв, дяк Л. Лопухін, представники духовенства.

Місцем проведення генеральної військової ради було обрано м. Переяслав, куди посольство прибуло 31 грудня 1653 р. (10 січня 1654 р).Б. Хмельницький разом з генеральною старшиною прибув 6 (16) січня 1654 р.

Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги. Однак Б. Хмельницький зажадав, щоб посли першими принесли присягу від імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. Боярин В. Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годин, а посли залишились чекати у соборі. В ході наради полковники переяславський П. Тетеря та миргородський Г. Лісницький приходили і просили В. Бутурліна скласти присягу, але безуспішно. Одночасно керівник посольства двічі стверджував, що цар охоронятиме всі права України і заявляв, що "царское слово переменно не бывает".

В. Бутурлін відмовився присягати від імені царя, посилаючись на те, що цар не присягає своїм підданим. Ніякого письмового договору в Переяславі укладено не було [9,10]

Після тривалої наради і враховуючи слова Бутурліна, які гетьман і старшина тлумачили як рівнозначні присязі царя, українська сторона склала присягу. Всього у день Переяславської Ради присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману було вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор (хоругву), булаву та шапку.

Низку запитань викликає процедура і договірно-правове оформлення українсько-російських домовленостей. Не збереглися оригінали письмових документів, що спонукало до численних спекуляцій, якими поступово "обріс" договір. Угода в Переяславі була усною і передбачала обопільну присягу: як козаки присягали на вірність царю, так і монарх (або уповноважений ним представник) зобов'язувався гарантувати права і вольності українського народу. Однак російський посол В. Бутурлін в останній момент заявив, що таких повноважень не отримав. Переговори мало не зайшли в глухий кут. Проте козацька старшина на чолі з гетьманом вирішила не розривати відносин, котрі так важко налагоджувалися, і поклалася на передане В. Бутурліним "слово" царя, що той підтверджує всі домовленості. В наступні місяці 1654 року між Україною і Московською державою було укладено письмову угоду, що відповідало тодішній дипломатичній практиці.[2; 344]

В Україні далеко не всюди одразу згодилися присягати московському цареві. Відомі факти збройних заворушень, які відбувалися в Києві, на Київщині, у Полтавському, Кропив'янському, Уманському та Брацлавському полках. Негативно сприйняла альянс частина козацької старшини та української шляхти. Вкрай негативно поставилося до "об'єднання" духовенство на чолі з ієрархами Української православної церкви, які, будучи підпорядкованими Константинопольському, а не Московському патріархові, передбачали майбутні ускладнення й баталії на церковній ниві. Понад тридцять років вони ще противилися "об'єднанню" з Москвою.[9]

Власне кажучи, Переяславський, чи як би було правильніше назвати його, московський договір 1654 р. Був складений так неясно, обидві сторони явно вкладали в нього настільки різний зміст і кожна розуміла його настільки по-своєму, що й досі історична науки не може прийти до скільки-небудь одностайних поглядів, як кваліфікувати відносини, які цей договір мав утворити і які утворилися в дійсності.

Безпосередніми наслідками Переяславської угоди для України стало утвердження Української Козацької держави як правової автономії і суб'єкта міжнародних відносин, її легітимація; відбувся розрив стосунків з польсько-литовською Річчю Посполитою. Створено передумови поглиблення процесів інституалізації державного устрою та системи влади в Україні. Незважаючи на свою суперечливість, зазначені процеси розвивалися до першої третини XVIII ст. у конструктивному руслі. Пізніше посилилися процеси колонізації Української Козацької держави, відбулася її повна ліквідація. Почався процес русифікації українського етносу, його денаціоналізації, трансформації Української православної церкви, втрати її автономності.

Переяславські події істотно вплинули на розвиток геополітичних процесів, розстановку сил на карті Європи. Істотно зміцнилися позиції Московської держави. Виникли передумови її перетворення на одну зі світових імперій, посилення російської експансії на Захід та Південь. Почався занепад Речі Посполитої. Водночас відбулося істотне послаблення політичної сили і ваги Оттоманської Порти та її васала - Кримського ханства, посилення впливу Священної Римської імперії. Започатковано політичний переустрій Балкан.[4; 107]

Ставлення до Переяславської угоди 1654 року завжди було і залишається неоднозначним. Оцінка та з'ясування причин і наслідків цієї історичної події тлумачилися з позицій політичної доцільності Російської імперії. Особливих ідеологічних викривлень зазнала оцінка Переяславської угоди за часів Радянського Союзу: уся історія Українського народу подавалася як “віковічне прагнення возз'єднатися з російським". Цей міф був створений ще ідеологічним апаратом Російської імперії та суттєво скорегований радянським суспільствознавством у 1954 році - до 300-річчя події. Специфічне розуміння Переяславської Ради як акту "возз'єднання України з Росією" протягом 1950-1980-х років було однією з підвалин радянської імперської ідеології поряд з ідеологемами "Київської Русі - колиски трьох братніх народів", "нової історичної спільноти - радянського народу" тощо. Суттєвими залишаються можливості політичної експлуатації міфу про Переяславську Раду й нині. Не дивлячись на те, що у наші дні Переяславський міф набув певної автономності у суспільній свідомості населення України, він і тепер активно використовується в поточному політичному житті.[9,10]

Російські історичні школи зазвичай трактують події Переяславської ради в позитивному ключі як "збирання" історичних земель Русі та залучення "Малоросійських земель" до загальних процесів російського імперського поступу.

Українська народницька та національно-державницька історична традиція розглядає Переяславську угоду як "початок кінця" державних інституцій політичної суверенізації України, що своєю чергою загальмувало формування української нації.

Переяславська угода - акт приєднання. Згідно з цим тлумаченням Переяславська угода розглядається подія, що призвела до згубних наслідків - повної інкорпорації України до Російської держави.

Оцінюючи переяславську умову з того погляду, що вона реально давала Україні, М. Драгоманов писав, що, не вважаючи на свої недостачі - головно ті, що в її пунктах ні чого не говорилося про інтереси селянської маси, переяславська умова мала в собі й “добрі зерна іменно такого устрою громадського, до якого тепер прямують скрізь освічені люди". Він підкреслював, що “ як порівняти ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправ'ям, яке було в царстві московськім, то все-таки не можна не сказати, що устрій козаччини був більше подібний до устрою теперішніх вільних держав європейських, так званих конституційних, ніж московське царство і теперішня російська імперія”.

3.Діяльність Хмельницького період 1656 - 1657 років

Похід на Галичину літом 1656 року став останнім походом старого гетьмана, потім він став все більше упадати на силах і здоров'ї. Навесні 1656 року Богдан Хмельницький тяжко захворів. Він рідко вставав з ліжка і тільки часом міг приймати сторонніх людей у себе. Та Богдан тішився однією думкою, що передає булаву свою гетьманську до рук сина Юраська. Та говорив, що до булави треба й голови. Він пильно наставляв сина на гетьманську справу.

Відтоді хвороба його не відпускала. У першій половині 1657 року вона загострилася і набрала небезпечного характеру. 27 липня (6 серпня за новим стилем) гетьман помер у Чигирині.[1; 693]

Пішовши на утворення конфедеративного союзу з Московією (саме така характеристика найповніше відображає юридично - правовий зміст цього договору ), гетьман розглядав його лише як засіб для досягнення більш масштабної та глибокої мети: утвердження суверенної держави й об”єднання під булавою всіх етнічно українських земель. Логіка наступних подій промовляє, що він діяв саме в такому напрямі ( похід восени 1655 р. українсько - російських військ у Галичину; домагання у 1656 - 1657 рр. від урядів Швеції та Трансільванії включення у тексти відповідних договорів статті про визнання ними входження західноукраїнського регіону до складу козацької держави тощо).[2; 407]

Наприклад, на початку 1657 р. старшинська рада відхилила пропозицію шведського короля Карла X укласти договір і вирішила не вступати з ним у переговори доти, доки він “ не визнає за ними права на свою стару Україну, або Роксоланію, де є грецька віра та існує їх мова аж до Вісли “.

Стоячи однією ногою в могилі, старий Хмельницький із сумом бачив, що десятилітня його праця й зусилля не довели розпочату справу до бажаного кінця, й майбутнє рідної землі вимальовувалося перед його зором у сумному вигляді. Він не втерпів і скористався одним випадком зробити ще останню спробу здійснити своє заповітне бажання: на початку 1657 року гетьман уклав таємний договір з шведським королем Карлом X і семиградським князем Юрієм Ракочієм про переділ Польщі. Згідно з угодою та успіхом союзників Україну визнавали назавжди незалежною від Польщі державою. Тоді гетьман послав на допомогу союзникам 12 тисяч козаків. Одначе поляки повідомили про дії Хмельницького московський уряд, і цар передав через своїх бояр суворе попередження гетьманові за союз із царськими противниками. Але вони настирливо добивались зустрічі з гетьманом, дорікали йому, вимагали, щоб відряджений загін повернувся назад. Ця обставина зашкодила союзникам Хмельницького і змусила їх зректися своїх планів. українська державність автономія

Сілістрійський бейлербей Сіяуш-паша, який відповідав за відносини Порти з Україною, ще на початку 1655 р. відзначав, що васальна підлеглість Чигирина Стамбулу мала відбуватися на таких самих умовах, як і Молдавського та Волоського князівств. Турецькі посли неодноразово перебували у Чигирині і в 1656-1657 рр. Так, наприклад, наприкінці січня 1656 р. повідомляв воєводу московського гарнізону в Києві про те, що до Туреччини після переговорів з гетьманом відбули османські посли. Весною 1657 року Б. Хмельницький повідомляв у Стамбул про перебування у Чигирині посольства австрійського імператора Фердинанда ІІІ Габсбурга на чолі з П.Парцевичем, відправивши до Високої Порти посольство на чолі з Л. Капустою. 22 травня український представник мав прийом у Мегмеда ІV. Під час цієї аудієнції український дипломат, очевидно, серед іншого звертався до султана з проханням вплинути на кримського хана, щоб той не відмовлявся від мирних відносин з Українським гетьманством [9,10].

Список використаних джерел

1. Авраменко А.М., Галушок В.Г., Бачинська О.А., Богиря А.М., Верстюк В.Ф. Історія українського козацтва: Нариси:У 2 т. - К. : Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2000. - 724с.

2. Білоусько О.А., Киридон А.М., Киридон П.В., Кравченко П.А. Історія України: Компаративні нариси. - Полтава : АСМІ, 2002. - 522с.

3. Бойко О.Д. Історія України: навч. посібник. - К. : Академвидав, 2007. - 687c.

4. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. - Львів,1993. - 232с.

5. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків. - К., «Україна», 1993

6. Мицик Ю., Плохій С., Стороженко І. Як козаки воювали. - Дніпропетровськ: “Січ”, 2001. - 316с.

7. Старицький М. Богдан Хмельницький. Кн. 3. - К., 1987.

8. Чуприна В., Чуприна З. Хмельниччина (1648-1657 рр.): Визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького. - Л. : Світ, 2003. - 176с.

9. http://uk.wikipedia.org/wiki/Історія_України

10. http://ukraine-history.com.ua/

ДОПОВІДЬ

Перші кроки формування державності

Наприкінці 1648 -- на початку 1649 рр. гетьман тріумфально повертається до Києва. У цей час відбуваються історичні зміни в поглядах Б. Хмельницького як ватажка народного повстання. Гетьман стає керманичем українського народу; на нього тепер покладено значно ширші обов'язки.

У середині XVII ст. Європа увійшла у нову епоху суспільного й політичного розвитку, що характеризувалася створенням національних держав та утвердженням буржуазних відносин. Україна не була винятком з загальноєвропейських процесів. В ній активно розгорталася визвольна боротьба, спрямована на розв'язання найголовніших завдань - створення незалежної Української держави й запровадження нових соціально-економічних відносин на основі дрібної (фактично фермерського типу) козацької власності на землю.

Становлення Української держави відбувалося в надзвичайно складних внутрішньо - і зовнішньополітичних умовах.

Територія козацької республіки згідно з умовами Зборівського договору складалася з Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств (200 тис. кв. кілометрів). Населення становило близько 1,4--1,6 млн. осіб. Столицею й гетьманською резиденцією було м. Чигирин. Уся територія поділялася на 16 полків. Полки -- на 10--20, а часом більше сотень. Міста мали Магдебурзьке право. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків -- обрані ними отамани. Військово-адміністративну владу на території полків і сотень здійснювали полковники і сотники, яких обирали ради.

Фактична влада перейшла в руки Запорізького Війська. Військовий штаб гетьмана, генеральна старшина, набрав функцій кабінету міністрів і зайнявся організацією держави.

Хмельницький довів гетьманську владу до верхів могутності: сам вирішував законодавчі справи, очолював військові сили, призначав старшин і суддів, орудував скарбом, всі державні функції скупчував у своїх руках. При гетьмані найвищі становища займала генеральна старшина: писар, обозний, два осавули і два судді.

У козацькій державі функціонувала своя фінансова система. Керівництво здійснював Б. Хмельницький. Головними джерелами прибутку держави були земля, сільськогосподарські промисли та їх оренда, торгівля, загальні податки, якими обкладали (крім козаків) населення. Серед грошових знаків в обігу були польські монети, пізніше -- московські й турецькі гроші.

Незвичайно численне було військо: під час перших воєнних походів сам гетьман рахував його на 200-300 тисяч ,таких армій не бачила Західна Європа навіть за часів тридцятилітньої війни. Але дійсно бойове значення мало тільки реєстрове військо в числі 40-60 тисяч; реєстрові козаки мали обов'язок завжди бути готовими до війни, а на заклик гетьмана йти в похід із власною зброєю, амуніцією і запасами.

Зовнішня політика

Доба гетьмана Хмельницького була яскравим проявом намагання утвердити Україну у Балтійсько-чорноморському геополітичному просторі як супердержаву. Зовнішньополітична активність дивує своєю масштабністю і багатовекторністю.

Було укладено проект конвенції з Туреччиною про українську торгівлю на Чорному і Середземному морях: українські кораблі мали б право вести торги в усіх турецьких провінціях, на всіх островах і в портах, без оплати мита; Серед нових міжнародних відносин почало зростати політичне значення України. Польща, розбита московським і шведським наступом, не мала вже сили виступати проти України і, навпаки, готова була визнати українську державність, щоб тільки відтягнути козацьку республіку від Московщини. В інтересах Польщі виступив також римсько-німецький цісар і вислав своє посольство до Чигирина. З другого боку, дедалі напруженіші ставали шведсько-московські відносини, бо Швеція вважала Балтийське море своєю доменою і вороже ставилася до московської окупації Литви. Швеція зрозуміла роль України в цих змаганнях і намагалася приєднати Україну для своєї політики; шведські посли, що приїхали до гетьманської столиці, підготовили проект договору про приязнь між обома державами. Активніша стала також і Туреччина і продовжувала переговори про давніше проектований союз. Амбітний семигородський воєвода Ракоцій увійшов у тісні зв'язки з Чигирином, бажаючи взяти участь у поділі Польщі.[

Переяславська рада

Становлення Української держави відбувалося в надзвичайно складних внутрішньо - і зовнішньополітичних умовах. Тому непростим і водночас кардинальним моментом у політиці Гетьмана України Богдана Хмельницького стала Переяславська рада 8 (18) січня 1654 року. Ця подія принципово вплинула на всю дальшу історію Українського народу і Європи в цілому.

Місцем проведення генеральної військової ради було обрано м. Переяслав, куди посольство прибуло 31 грудня 1653 р. (10 січня 1654 р).Б. Хмельницький разом з генеральною старшиною прибув 6 (16) січня 1654 р.

Угода в Переяславі була усною і передбачала обопільну присягу: як козаки присягали на вірність царю, так і монарх (або уповноважений ним представник) зобов'язувався гарантувати права і вольності українського народу. Однак російський посол В. Бутурлін в останній момент заявив, що таких повноважень не отримав. Переговори мало не зайшли в глухий кут. Проте козацька старшина на чолі з гетьманом вирішила не розривати відносин, котрі так важко налагоджувалися, і поклалася на передане В. Бутурліним "слово" царя, що той підтверджує всі домовленості. В наступні місяці 1654 року між Україною і Московською державою було укладено письмову угоду, що відповідало тодішній дипломатичній практиці.

Безпосередніми наслідками Переяславської угоди для України стало утвердження Української Козацької держави як правової автономії і суб'єкта міжнародних відносин, її легітимація; відбувся розрив стосунків з польсько-литовською Річчю Посполитою. Створено передумови поглиблення процесів інституалізації державного устрою та системи влади в Україні. Незважаючи на свою суперечливість, зазначені процеси розвивалися до першої третини XVIII ст. у конструктивному руслі. Пізніше посилилися процеси колонізації Української Козацької держави, відбулася її повна ліквідація. Почався процес русифікації українського етносу, його денаціоналізації, трансформації Української православної церкви, втрати її автономності.

Переяславські події істотно вплинули на розвиток геополітичних процесів, розстановку сил на карті Європи. Істотно зміцнилися позиції Московської держави. Виникли передумови її перетворення на одну зі світових імперій, посилення російської експансії на Захід та Південь. Почався занепад Речі Посполитої. Водночас відбулося істотне послаблення політичної сили і ваги Оттоманської Порти та її васала - Кримського ханства, посилення впливу Священної Римської імперії. Започатковано політичний переустрій Балкан

Російські історичні школи зазвичай трактують події Переяславської ради в позитивному ключі як "збирання" історичних земель Русі та залучення "Малоросійських земель" до загальних процесів російського імперського поступу.

Українська народницька та національно-державницька історична традиція розглядає Переяславську угоду як "початок кінця" державних інституцій політичної суверенізації України, що своєю чергою загальмувало формування української нації.

Діяльність Хмельницького період 1656 - 1657 років

Похід на Галичину літом 1656 року став останнім походом старого гетьмана, потім він став все більше упадати на силах і здоров'ї. Навесні 1656 року Богдан Хмельницький тяжко захворів. Він рідко вставав з ліжка і тільки часом міг приймати сторонніх людей у себе. Та Богдан тішився однією думкою, що передає булаву свою гетьманську до рук сина Юраська. Та говорив, що до булави треба й голови. Він пильно наставляв сина на гетьманську справу.

Відтоді хвороба його не відпускала. У першій половині 1657 року вона загострилася і набрала небезпечного характеру. 27 липня (6 серпня за новим стилем) гетьман помер у Чигирині

Стоячи однією ногою в могилі, старий Хмельницький із сумом бачив, що десятилітня його праця й зусилля не довели розпочату справу до бажаного кінця, й майбутнє рідної землі вимальовувалося перед його зором у сумному вигляді. Він не втерпів і скористався одним випадком зробити ще останню спробу здійснити своє заповітне бажання: на початку 1657 року гетьман уклав таємний договір з шведським королем Карлом X і семиградським князем Юрієм Ракочієм про переділ Польщі. Згідно з угодою та успіхом союзників Україну визнавали назавжди незалежною від Польщі державою. Тоді гетьман послав на допомогу союзникам 12 тисяч козаків. Одначе поляки повідомили про дії Хмельницького московський уряд, і цар передав через своїх бояр суворе попередження гетьманові за союз із царськими противниками. Але вони настирливо добивались зустрічі з гетьманом, дорікали йому, вимагали, щоб відряджений загін повернувся назад. Ця обставина зашкодила союзникам Хмельницького і змусила їх зректися своїх планів.

Безперечно, Богдан Хмельницький був однією з найвидатніших постатей в українській історії. Велич людини і пам'ять про неї визначаються її ділами. Життя і справи Богдана Хмельницького були віддані боротьбі за єдність і самостійність українського народу. Силою своєї індивідуальності й розуму він вивів український народ зі стану багатовікової бездіяльності та безнадії і спрямував на шлях національного та соціального визволення. Це забезпечило йому видатне місце не лише у вітчизняній, а й світовій історії, у нетлінній пам'яті нащадків.

Размещено на Allbest.ru