Утвердження індустріального суспільства у провідних країнах світу у ХІХ ст

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

Утвердження індустріального суспільства у провідних країнах світу у ХІХ ст.

1. Велика Британія в останній третині XIX ст

1.1 Втрата Британією промислової першості

Кінець XIX ст. - період швидкого економічного піднесення США і Німеччини - для Англії обернувся втратою монопольних позицій у світовій промисловості й торгівлі.

Наприкінці XIX ст. англійська індустрія посідала вже не перше, а трете місце у світі. Частка Великої Британії у світовій торгівлі скоротилася з 22 % у 1870 р. до 15 % у 1900 р.

Головна причина відставання країни полягала в застарілій технічній базі промисловості. Англійська індустрія, яка склалася ще наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст., була не в змозі конкурувати з передовими підприємствами США й Німеччини. Для заміни устаткування були потрібні чималі кошти, але далеко не кожний підприємець був готовий здійснити дорогі технічні нововведення й у цьому не вбачалося особливої потреби. Наявність колоніальних володінь з неосяжними ринками збуту товарів, дешевою робочою силою і сировиною дозволяли одержувати високі прибутки, але технічне відставання невдовзі відбилося на обсягах виробництва. США стали випереджати Англію за виплавкою чавуну і сталі. Німеччина виявилася серйозним конкурентом у торгівлі і вже в 90-х роках почала тіснити Британію на її власних ринках. Англійський текстиль ще утримував першість у світі, але металургійна і металообробна галузі сильно потерпали від іноземної конкуренції.

Становище ускладнювалося тим, що британський уряд продовжував дотримуватися політики вільної (безмитної) торгівлі. Проте надходження до країни закордонної продукції ставило британських підприємців у невигідні умови. У 70-80-ті роки ринки Англії були переповнені іноземними товарами, ціни на них впали в середньому на 40 %. Порівняно з бурхливим розвитком країни в попередній період, такий стан справ в економіці сучасники сприймали як «велику депресію». У 1875 р. криза охопила також сільське господарство. Падіння цін, зумовлене конкуренцією дешевої заморської пшениці, призвело до зниження прибутків землевласників і масового розорення фермерів-орендарів.

Складна ринкова ситуація, в якій опинилася країна, спонукала частину промисловців вже у 80-ті роки розпочати рух за протекціонізм. Проте провідні кола англійської буржуазії зробили ставку на розширення колоніальних володінь. Використання ресурсів колоній дозволяло їм надолужити втрати від іноземної конкуренції і, не вдаючись до економічних реформ, зберегти високі прибутки.

З 70-х років XIX ст. англійський капітал у дедалі більших розмірах вивозиться до колоній, вкладається в сировинні та аграрні ресурси, будівництво залізниць, розвиток колоніальної торгівлі. Прибутки від закордонних інвестицій Англії досягли на початок XX ст. 90-100 млн фунтів стерлінгів на рік, що в п'ять разів перевищувало прибутки країни від зовнішньої торгівлі. Зв'язок з колоніальними окраїнами імперії здійснювався за допомогою фінансових установ.

У 90-х роках XIX ст. в Англії з'являються перші великі об'єднання підприємців, що досить швидко встановили контроль над колоніальною торгівлею, суднобудівною і військовою промисловістю. Однак у традиційних галузях британської індустрії (вугільній і текстильній) монополізувати виробництво було складніше. Значну роль тут продовжували відігравати незалежні, часто сімейні фірми.

1.2 Внутрішня політика ліберальних і консервативних кабінетів. Гладстон і Дізраелі

Політичне життя Англії визначалося суперництвом двох партій - ліберальної і консервативної, що виникли на основі колишніх парламентських угруповань вігів і торі.

До середини 80-х років XIX ст. перевагу в парламенті мали ліберали, але потім, у зв'язку з кризою ідеології партії та її розколом, вони надовго поступаються своїми позиціями консерваторам.

Ліберальну партію підтримували широкі кола промислової і торговельної буржуазії, кваліфіковані робітники. Визнаним її лідером у 70-80-х роках був Вільям Гладстон. Його величезний авторитет у ліберальних колах, багаторічна успішна парламентська кар'єра, слава «миротворця», ораторський талант робили цього політика справжнім кумиром англійської буржуазії.

Довгий час консервативна партія, спираючись, в основному, на земельну аристократію, великих фермерів і англіканську церкву, поступалася лібералам за своєю силою і впливовістю. Однак гнучкий політичний курс залучив згодом на її бік представників фінансово-промислових кіл і навіть частину робітників. Лідер консерваторів - Бенджамін Дізраелі - зажив слави одного з найспритніших політиків країни. Незважаючи на великі заслуги Дізраелі перед країною, чванливі торі-аристократи довго не визнавали його, вважаючи вискочнем (Дізраелі походив із єврейської родини, що прийняла християнство). Але в міру зміцнення партії авторитет Дізраелі зростав, у 1876 р. він одержав титул графа Біконсфілда, а по смерті лідера в лавах консерваторів виник його справжній культ.

Ліберали загалом продовжували реформаторський курс, якого партія дотримувалася з 30-х років XIX ст. Вони скоротили термін служби в армії, поклали край практиці купівлі офіцерських звань, запровадили іспити для кандидатів на державні посади і вперше виділили асигнування на освіту. У 1872 р. уряд Гладстона запровадив таємне

голосування на виборах, а в 1884 р. в Англії було проведено третю парламентську реформу. Внаслідок скорочення майнового цензу чисельність виборців у країні збільшилася до 58 % (чоловіки).

Поступаючись вимогам профспілок, у 1871 р. з ініціативи лібералів англійський парламент узаконив і визнав за ними права юридичних осіб. У 1880 р. було прийнято закон про відповідальність підприємців за вироб- ничний травматизм, але загалом Гладстон і все керівництво ліберальної партії вважали неприпустимим державне втручання у трудові відносини. Подальші соціальні реформи було припинено.

З цієї обставини вміло скористався Дізраелі. Прийшовши до влади в 1874 р., консерватори зняли заборону на пікетування під час страйків, скасували реакційний закон про панів і слуг, прийняли акти про заборону дитячої праці до 10-річного віку і запровадження 57-годинного робочого тижня. У 1888 р. вони провели реформу місцевого самоврядування, а в 1891 р. в Англії було прийнято закон про безкоштовну початкову освіту.

Гнучкий соціальний курс і агресивна зовнішня політика торі залучали на їхній бік дедалі більше виборців. Водночас позиції лібералів слабшали. У партії назрівала криза, що незабаром призвела до її розколу в зв'язку з новим загостренням ірландської проблеми.

1.3 Ірландське питання

Після унії 1801 р. Ірландія вважалася складовою частиною Сполученого королівства, але фактично залишалася на становищі її напівколонії. За роки британського панування ірландці не втратили своєї самобутньої культури і продовжували обстоювати право на незалежність. Національні суперечності на острові перепліталися з соціальними, тому що велика частина ірландських земель належала англійським лендлордам.

ДОКУМЕНТИ СВІДЧАТЬ

З програми ірландської національної «Земельної ліги». 16 серпня 1879 р.

ДОКУМЕНТИ СВІДЧАТЬ

Бойкот як метод боротьби «Земельної ліги» з лендлордами

Капітан Бойкот, англієць, проживав у Лох-Меск-Хаузі як уповноважений лорда Ірне, який володіє деякою кількістю землі... Капітан протягом 15 років був земельним агентом згаданого лорда і вважався головною особою, дуже вимогливою у своїх відносинах з орендарями і робітниками, позбавленою всякої симпатії до народу.

Ліга вдалася до мудрої тактики, метою якої було викликати заворушення. Було видано маніфест до населення Мейо із закликом додержуватися тактики, прийнятої щодо капітана Бойкота, - залишити ольстерців і солдатів цілком самотніми. Населенню було заборонено підковувати їхніх коней, давати їм вози, харчі, продавати їм будь-що.

Боротьба набувала безнадійного для капітана характеру; 1 грудня Бойкот покинув ферму і разом із сім'єю виїхав до Англії.

Створення 1879 р. ірландської «Земельної ліги» надало стихійним виступам селян організованого характеру. Ліга зажадала конфіскації володінь лендлордів і організувала масові акції протесту проти насильницького позбавлення орендарів землі. Небачений раніше розмах «аграрних злочинів» змусив уряд Гладстона здійснити в Ірландії в 1881 р. земельну реформу.

На зламі 70-80-х років в Ірландії активізується також національний рух, що набув форми боротьби за гомруль (самоврядування) країни. Ірландці, обрані до англійського парламенту, співробітничали з лібералами, сподіваючись на їхню підтримку в цьому питанні. У 1886 р. кабінет Гладстона був змушений внести до парламенту законопроект про гомруль, який передбачав відновлення в Ірландії парламенту з обмеженими повноваженнями. Цей проект не лише викликав лютий опір консерваторів, але й призвів до розколу ліберальної партії. Частина лібералів на чолі з Джозефом Чемберле- ном разом з консерваторами зірвала прийняття закону про гомруль. Розкол послабив ліберальну партію, і провідні позиції в політичному житті країни надовго перейшли до консерваторів.

1.4 Британські тред-юніони. Фабіанці

Легалізація в 1871 р. англійських тред-юніонів (профспілок) дозволила їм ефективніше обстоювати інтереси робітників, боротися за поліпшення умов праці та матеріального становища. Велике значення мала створена в профспілках система взаємного страхування робітників. Зібрані за рахунок членських внесків гроші можна було використовувати як страхувальний фонд або ж як фонд допомоги безробітним.

Тривалий час профспілки охоплювали лише кваліфікованих робітників у традиційних для Англії галузях промисловості, але після ряду великих страйків наприкінці 80-х років XIX ст. почалося створення нових тред-юніонів докерів, газівників, робітниць сірникових фабрик та інших некваліфікованих робітників країни. «Нові» профспілки відрізнялися від попередніх великою кількістю і набагато більшою рішучістю щодо проведення страйків. Саме вони згодом стали колискою незалежного робітничого представництва в парламенті.

Чисельність профспілок Англії безупинно зростала. Якщо в 1870 р. у лавах Британського конгресу тред-юніонів нараховувалося 289 тис. членів, у 1890 р. - 1 млн. У 70-80-х роках XIX ст. в Англії, як і в інших країнах, зростає інтерес до соціалістичних ідей. Однак укорінена в країні політична культура виключала популярність революційних теорій, у тому числі марксистської. Набагато більшого поширення набули ідеї реформістського соціалізму, центром якого наприкінці XIX ст. стало Фабіанське товариство.

Товариство виникло в 1884 р. і дістало назву на честь римського полководця Фабія Максима Кунктатора (Повільного), який у війні проти Ганнібала вдався до стратегії очікування й виснаження. Серед творців товариства були визначні представники англійської інтелігенції - Сідней і Беатриса Вебби, драматург Бернард Шоу, письменник-фантаст Герберт Уеллс та ін. Проголосивши свою прихильність до соціалізму, фабіанці мислили досягнення мети тільки шляхом поступових реформ і вбачали своє завдання в пропаганді реформістських ідей серед різних верств англійського суспільства. сегрегація британія ліберальний консервативний

Система поглядів фабіанців дістала назву «муніципального соціалізму», тому що розширення господарської діяльності муніципалітетів вони розглядали як реальну можливість заміни приватної власності громадською (комунальною). На думку С. Вебба, міське самоврядування, використовуючи такі важелі, як водо- і газопостачання, транспорт, зв'язок, зможе згодом установити контроль над житловим будівництвом і промисловістю. Приватні підприємці, не витримавши конкуренції з містом, розоряться, а податки й добровільні пожертви нададуть міській мерії можливість викупити землю. Таким чином промисловість і земля всього міста мали перейти у власність міської громади.

Поширюючи свої ідеї, Фабіанське товариство здобуло чимало місць у муніципалітетах. Але воно продовжувало залишатися організацією інтелектуальної еліти та нараховувало лише кілька сотень членів.

2. США в 1877-1900 рр

2.1 Економічне піднесення країни, зростання впливу великих корпорацій

Остання третина XIX ст. характеризувалася небувалим піднесенням американської економіки. У 1871-1900 рр. національний доход США збільшився в 5 разів, а національне багатство країни - у 7 разів. На початок XX ст. США виробляли понад третину світової промислової продукції, залишивши далеко позаду інші індустріальні країни.

Бурхливий розвиток економіки США був обумовлений низкою чинників. По-перше, перемога промислової Півночі в громадянській війні, ліквідація рабовласницьких латифундій і прийнятий 1862 р. гомстед-акт відкрили шлях для капіталістичного освоєння південних штатів і земель Заходу. У США було створено такі сприятливі умови для підприємництва, яких не знала жодна західноєвропейська країна.

У 1870 р. у США проживало майже 40 млн. чол., але робочої сили не вистачало. Важливу роль в індустріалізації відіграв потік емігрантів. За останні 30 років XIX ст. до США прибуло 14 млн. переселенців, в основному з Італії і східноєвропейських країн. Здебільшого це були сміливі, енергійні люди, серед яких було чимало кваліфікованих робітників.

Нестачу робочої сили підприємці прагнули компенсувати раціоналізацією виробництва і не шкодували коштів на наукові дослідження. З 1860 по 1890 р. у США було видано близько 440 тис. патентів на різні винаходи, велику частину яких було впроваджено у виробництво. За кількістю винаходів, розробкою нових видів техніки і технологій США посідали перше місце у світі. Заводи і фабрики країни оснащувалися найсучаснішим устаткуванням.

Економічне зростання забезпечувалося також сприятливою економічною політикою держави. Промисловість США було добре захищено від конкуренції імпортних товарів високими ввізними митами. Не втратив свого колишнього значення і географічний чинник. Для американської економіки була вигідна та обставина, що країна була віддалена від своїх європейських конкурентів та межувала зі слаборозвиненими латиноамериканськими державами.

Під впливом цих та інших причин наприкінці XIX ст. США перетворилися на потужну індустріально-аграрну державу. В економіці країни відбулися глибокі структурні зміни, з'явилися нові галузі промисловості: нафтовидобувна і нафтопереробна, хімічна, автомобільна, електроенергетика. У 1882 р. знаменитий винахідник Т. Едісон побудував першу теплову електростанцію, а до початку XX ст. у США було вже близько 3 тис. електростанцій. У країні почалася електрифікація промисловості, транспорту і побуту.

Індустріалізація США поєднувалася не тільки з технічним прогресом у промисловості, але й з удосконалюванням організації виробництва і праці. Легка промисловість вперше у світі переходить до масового випуску стандартизованого взуття, одягу, продуктів харчування, ліків. На великих заводах упроваджувалися потокові методи виробництва з конвеєрним складанням вузлів, агрегатів і готової продукції; удосконалювалася організація праці.

Особливо швидко йшло будівництво залізниць, що заохочувалося федеральними кредитами і наданням землі залізничним компаніям. У 1900 р. залізниці з'єднали всі штати, а чотири магістралі - тихоокеанське й атлантичне узбережжя. Загальна довжина залізниць досягла 190 тис. миль, що становило половину світової мережі. Швидко розвивалися засоби зв'язку - телефон і телеграф. У Нью-Йорку і Бостоні відкрилися перші лінії метро.

Розвиток ринкової економіки США відбувався в умовах безжалісної конкурентної боротьби, що загострилася в роки кризи. Великі корпорації (акціонерні товариства) поглинали розорених конкурентів, створювали монополістичні об'єднання - трести, встановлюючи фінансовий контроль над цілими галузями промисловості й транспорту.

Першою великою корпорацією була компанія «Стандарт Ойл», заснована Дж. Рок- феллером у 1872 р. Через десять років її було реорганізовано в трест, який включав 14 компаній з видобутку і переробки сирої нафти і контролював ще 26 інших нафтових корпорацій. Трест монополізував виробництво 95 % очищеної нафти в країні, що приносило його власникам казкові прибутки. Тільки в 1883-1898 pp. дивіденди за акціями «Стандарт Ойл» зросли з 5 % до ЗО %.

Подібні монополісти з'явилися і в інших галузях. Особливо виділялися сталева компанія Карнегі, мідна Гугенгейма, електротехнічна фірма «Дженерал Електрик», залізничні «імперії» Вандербільдта і Гантінгтона. Якщо в 1861-1890 pp. у США було створено 24 великих трести, то в 1891-1900 pp. з'явилося 175 нових промислових об'єднань із загальним капіталом 3,2 млрд. доларів.

Концентрація охопила й банківську справу. Банки Рокфеллера, Моргана, Меллона та інші фінансували найбільші комерційні проекти в країні. Так, у 1901 р. Дж. Морган придбав в Е. Карнегі за 490 млн. дол. акції металургійних підприємств та створив могутню «Сталеву корпорацію», яка контролювала 44 % національної виплавки чавуну і 66 % сталі. Розвиток зв'язків банків і промислових компаній обумовив появу у США перших фінансово-промислових груп. Тільки найбільші з них - банкірський «Дім Моргана» і група Рокфеллера - контролювали 56 % акціонерного капіталу країни і зосередили у своїх руках керівні пости в 112 найбільших компаніях. Вплив угруповань був величезним. Домінуючи в американському бізнесі, вони, так чи інакше, впливали на добробут мільйонів людей.

2.2 Політичне життя. Становлення антимонопольного законодавства

Глибокі зміни, що відбувалися в економіці країни, справили помітний вплив на розвиток політичного життя США та внутрішню політику держави. Непримиренна ворожнеча республіканців і демократів залишилася в минулому, тепер обидві партії відрізнялися рідкісною одностайністю в підтримці інтересів великих корпорацій, стримуванні соціальних рухів у країні і фактичному схваленні расизму й сегрегації на Півдні.

Примирення між партіями відбулося в 1877 р. внаслідок досягнутого політичного компромісу. Демократи погодилися визнати явно сфальсифіковані результати президентських виборів 1876 р. в обмін на обіцянку припинити реконструкцію південних штатів і надати їм фінансову допомогу.

Характерною особливістю політичного життя США в останній чверті XIX ст. стало обрання на президентський пост маловідомих, нічим не примітних політиків, які значно програвали в порівнянні з партійними лідерами - босами. Саме боси республіканців і демократів, спираючись на згуртовані й дисципліновані партійні організації, відігравали основну роль у політичному житті країни. Президенти були їхніми ставлениками і, як правило, слухняно виконували продиктовану волю. Партійні боси були тісно пов'язані з фінансово-промисловими колами країни, через них великі корпорації впливали на внутрішню і зовнішню політику держави.

Ще за часів президента Е. Джексона (1829-1837) у США утвердилася негідна практика роздачі державних посад за партійною приналежністю. Кожний новий президент, вступаючи на посаду, міг звільнити усіх федеральних чиновників і призначити на їхнє місце членів своєї партії. Але робив він це не зі своєї волі, а за вказівкою босів. Саме партійні лідери (не задарма) добирали кандидатів на всі федеральні посади аж до міністрів. Міністерські портфелі нерідко служили платою за фінансову підтримку, надану під час виборчої кампанії. Ця система стала джерелом корупції в державному апараті, спричинила жахаючу некомпетентність посадових осіб. Лише після прийнятого 1883 р. закону про державну службу частина федеральних посад стала заміщуватися на підставі конкурсних іспитів.

ДОКУМЕНТИ СВІДЧАТЬ

Двоступеневі вибори президента

Виконавча влада буде належати президентові США. Він займатиме посаду протягом 4-річного строку і разом з віце-президентом, який обирається на той же термін, буде обиратися так: кожний штат буде призначати, згідно з порядком, визначеним його законодавчими зборами, виборців у кількості, рівній загальній кількості сенаторів і представників, яких штат має право посилати в Конгрес.

Головними проблемами внутрішньополітичного життя США в кінці XIX ст. були питання митних тарифів і монополії. Проблема тарифів піднімалася під час усіх виборчих кампаній, причому політику протекціонізму підтримували обидві партії. Демократи, що представляли інтереси аграрних кіл, лише наполягали на менших ставках. Але під тиском промисловців Сходу в 1890 р. республіканський Конгрес прийняв тариф Маккінлі, який встановив в'їзні мита в розмірі 49,5 % від вартості товарів. У 1897 р. цей заборонний тариф було піднято до 57 %.

З моменту появи перших великих корпорацій федеральний уряд і адміністрація окремих штатів прагнули забезпечити їм максимально сприятливі умови для діяльності. Однак засилля трестів в економіці країни викликало невдоволення широких верств населення. Великі корпорації не тільки обмежували конкуренцію підприємців і крамарів, але й шляхом змови диктували споживачам монопольні ціни. Уряд був змушений рахуватися з думкою виборців і намагався вживати заходів, які б зберегли свободу підприємництва навіть за умов панування великого бізнесу.

У 1890 р. Конгрес США прийняв антитрестівський закон Шермана, за яким будь-яке об'єднання на зразок тресту чи в іншій формі, а також угода з метою обмеження торгівлі оголошувалися незаконними і піддавалися судовому переслідуванню. Однак закон було складено таким чином, що створювалася можливість для різного його тлумачення. У боротьбі проти зловживань «великих корпорацій» (так відтепер стали називатися трести) він виявився малоефективним, проте з успіхом використовувався владою проти страйкового руху. Страйкуючі робітники звинувачувалися в обмеженні «свободи торгівлі» робочою силою, а профспілка, що організувала страйк, прирівнювалася до тресту.

ДОКУМЕНТИ СВІДЧАТЬ

Акт для захисту торгівлі і комерції від протизаконних обмежень і монополії (закон Шермана)

Будь-який договір, угода у вигляді тресту або в іншій подібній формі, яка перешкоджає торгівлі між окремими штатами або з іноземними державами, оголошується незаконною. Всякий, хто укладе таку угоду або буде втягнутий в подібну змову, розглядатиметься, як винний у проступку, що карається судом, і за рішенням суду буде засуджений до штрафу до 5 тис. доларів, або до тюремного ув'язнення до одного року, або за розсудом суду.

Всякий, хто зазнає шкоди у своєму ділі або майні від будь-якої іншої особи, або об'єднання дією, забороненою або оголошеною цим актом незаконною, може шукати захисту в будь-якому судовому окрузі Сполучених Штатів, в якому проживає або буде виявлений відповідач, незалежно від суми завданої шкоди одержить потрійне відшкодування завданої втрати, а також судові витрати, включаючи звичайну платню адвокату.

2.3 Расова політика, юридичне оформлення сегрегації на Півдні

Хоча 14-та і 15-та поправки до Конституції США надавали темношкірому населенню країни громадянські права, повної рівноправності колишні раби так і не домоглися. Прийняті в багатьох південних штатах «чорні кодекси» узаконили режим расової сегрегації - окремого користування правами афроамериканців і білих громадян. У лікарнях створювалися різні палати для чорношкірих і білих, у поїздах, ресторанах, театрах - окремі місця. У деяких штатах було навіть заборонено змішані шлюби.

Дискримінації піддавалися також корінні мешканці Америки - індіанці. Вцілілим індіанським племенам було відведено спеціальні території в окремих районах - резервації. Але незабаром і ці землі знадобилися федеральній владі. У 1887 р. було прийнято закон Дауеса, внаслідок якого індіанців позбавили кращих земель, що залишалися в них. Лише в Оклахомі вони втратили за 20 років 90 % своєї території.

2.4 Робітничий рух

Своєрідність соціально-економічного розвитку США визначила особливості робітничого руху в країні. Завдяки гомстед-акту кожний робітник міг майже безкоштовно одержати землю і стати фермером, що змушувало підприємців платити вищу, ніж в Європі, зарплату. Правда, це стосувалося тільки кваліфікованих робітників, переважно із середовища спадкових американців. Основна ж маса працівників за роботу одержувала не більше ніж 1,5 долара на день. Тривалість робочого дня сягала 12-14 год. У більшості штатів не існувало навіть натяку на соціальне страхування і охорону праці.

Перші серйозні виступи робітників почалися в 70-ті роки XIX ст. У ряді міст страйковий рух набув такого великого розмаху, що для його придушення вперше було використано федеральні війська. Страйки закінчилися поразкою, але вони підготували ґрунт для організації робітників, сприяли створенню профспілок.

Провідним профспілковим центром країни з 80-х років XIX ст. стала Американська федерація праці (АФП). У 1886 р. АФП організувала ряд великих страйків, очоливши в країні рух за 8-годинний робочий день. Кульмінаційним моментом руху стали страйк і масові демонстрації 1 травня, у яких взяло участь 350 тис. чол. Центром подій став Чикаго, де страйкувало понад 65 тис. робітників. З травня в місті відбулося зіткнення робітників і штрейкбрехерів, при розгоні людності поліцією були жертви.

Наступного дня, 4 травня, після мітингу протесту, коли люди вже розходилися, з'явилася поліція і стала розганяти решту присутніх. Зненацька в лавах поліції вибухнула бомба, серед поліцейських і робітників виявилися вбиті й поранені. Того, хто кинув бомбу, не знайшли, але робітничих ватажків було віддано під суд і засуджено до повішення. У пам'ять про чиказькі події і страчених робітників - Парсонса, Енжела, Спайса і Фішера - перший конгрес II Інтернаціоналу (1889) оголосив 1 Травня Міжнародним днем пролетарської солідарності і боротьби за 8-годинний робочий день.

У результаті масових страйків і демонстрацій 1886 р. 185 тис. робітників країни домоглися 8-годинного робочого дня, а в 200 тис. чол. робочий день було скорочено до 9-10 год. Страйковий рух продовжувався і в 90-х роках. Особливо великий страйк охопив у 1894 р. заводи вагонобудівної компанії Пульмана.

Размещено на Allbest.ru