Діяльність шестидесятників

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діяльність шестидесятників

1. Зрушення в офіційній політиці

2. Зародження дисидентського духу

3. Поява "шестидесятників" у літературі та мистецтві

Використана література

1. Зрушення в офіційній політиці

На середину 50-х рр. усі сфери життя України майже цілком перебували під впливом сталінщини. Свідомість переважної більшості людей усе ще підпорядковувалася стереотипам, які десятиріччями насаджувалися адміністративно-командною системою. Багато невинних людей ще з ЗО--40-х і початку 50-х рр. поневірялося в таборах. Республіка була ізольована від зовнішнього світу. Все, що здійснювалося в Україні, відповідало інтересам московського центру, а не її народу.

Та в суспільно-політичному житті назрівали кардинальні зміни. На цьому шляху визначною подією став XX з'їзд К-ПРС, який відбувся 14--25 лютого 1956 р. Значення З'їзду багато в чому пояснювалося особистістю М.С. Хрущова. Він щиро, хоча і не завжди вміло, прагнув внести зміни в застарілий політичний і економічний механізм, поліпшити життя людей і гарантувати їм мир. Хрущов брав участь у беззаконнях сталінщини, зокрема і в Україні. Щоправда, іноді й рятував приречених всесильним НКВС до знищення, як, наприклад, М. Т. Рильського. З усього найближчого оточення кривавого диктатора лише у нього ще в роки Великої Вітчизняної війни прокинулася совість, виникла потреба покаятися, спробувавши порушити питання про реабілітацію ряду вчених, письменників, митців під приводом того, що їхні знання і діяльність потрібні для відродження України, яка визволялася від німецько-фашистської окупації. Свій запит щодо цього на півсотні чоловік він обережно, не залишаючи власного письмового сліду, передав наркомові держбезпеки УРСР генералу Савченку. На жаль, виявилося, що чимало з них було розстріляно. А про долю тих заарештованих, які залишилися живими, згідно з відповіддю Савченка, не було відомостей, що не могло не викликати подиву. Думається, підтекст такої відписки нагадував Хрущову: зважте, члену Політбюро ЦК ВКП (б), що то не ваша справа і лізти вам у неї не слід.

На час же XX з'їзду КПРС, розуміючи, що більшість делегатів з'їзду буде проти розвінчання діянь Сталіна, Хрущов усе-таки виявив мужність і певною мірою викрив злодіяння Сталіна, що поклало початок оновленню радянського суспільства. Ліквідовувалися концтабори, розформовувалася значна частина внутрішніх військ. Завдяки Хрущову почалася реабілітація безвинно засуджених, о концтаборів було звільнено тисячі й тисячі репресованих з України, хто вижив за тих страхітливих умов. Одні з них повернулися до своїх осель і родин, інші так і не змогли розшукати своїх рідних, також репресованих і замордованих як члени родин "ворогів народу". В душах багатьох з них не вмерло все те краще, що надихало їх, чобітьми табірних охоронців не у всіх було розчавлено почуття людської гідності. Та все ж усі, хто повернувся після багатьох років поневірянь і нелюдських умов життя, були людьми з поламаними долями. І це не могло не передати наступному поколінню певну зневіру в справедливість та соціальну захищеність. шестидесятник літературний творчій інтелігенція

На рахунку М.С. Хрущова було чимало й інших добрих справ. Проте, будучи представником адміністративно-командної системи, він не наважувався далеко відійти од її канонів, а то й продовжував використовувати деякі з них у своїй практичній роботі.

Новий курс по-різному сприйняли в Україні. Багато рядових людей були приголомшені інформацією про страхітливі дії Сталіна, у певної частини громадян з'явилися надії на зміну жорстокого режиму. Партійне керівництво республіки не виявляло ініціативи у викритті справжнього обличчя "вождя усіх часів і народів", а отже й тих, хто прославляв його найголосніше.

Водночас у Президії ЦК почала оформлятися опозиційна цьому курсові група, передусім із числа недавнього найближчого оточення Сталіна. Вона вважала, що М.С. Хрущов у викритті сталінських злодіянь зайшов надто далеко і його слід замінити на посаді першого секретаря ЦК Молотовим, а то й заарештувати. Назрівала криза влади. Одначе особиста мужність і твердість М.С. Хрущова, підтримка з боку більшості членів ЦК (поміж них і члена Президії ЦК КПРС, першого секретаря ЦК Компартії України О.І. Кириченка), а також армії і КДБ перешкодили групі В.М. Молотова, Л.М. Кагановича, Г.М. Маленкова, Д.Т. Шепілова та інших добитися бажаних змін. У червні 1957 р. на Пленумі ЦК усіх членів групи було усунуто від керівних партійних і державних посад.

Так завершився ще один етап боротьби у найвищому ешелоні партійного керівництва. Як і раніше, за добре відпрацьованою схемою опозиціонери звинувачувалися у всіляких теоретичних помилках, ревізіонізмі, відході од ленінізму тощо. Також за звичним сценарієм партапарату на заводах і фабриках, в установах, наукових і учбових закладах організовувалися збори і мітинги, на яких виступаючі висловлювали обурення розкольницькою діяльністю антипартійної групи. На зборах активу Києва токар заводу "Червоний екскаватор" В.К. Семинський і поет Микола Бажан, інженер механічного заводу В.А. Степанченко і заслужений артист УРСР С. Д. Козак підтримали рішення пленуму ЦК КПРС, закликали до єднання партійних рядів. Подібні підтримка і заклики звучали у виступах на зборах суднобудівників Миколаївського заводу ім. Носенка тощо.

Згодом відбулося певне коригування політичного курсу, почався відхід од демократизації.. Це виявлялося в тому, що М.С. Хрущов, багато зробивши для подолання культу особи Сталіна, поступово й сам опинився в полоні цієї небезпечної хвороби, яку стимулювали і його найближче оточення, і партійне керівництво на місцях, зокрема і в Україні. Так, у виступах на партійних з'їздах і пленумах ЦК КПУ, на різних республіканських і місцевих активах певний час лідера партії й уряду називали просто -- "товариш М.С. Хрущов", а з часом уже -- "особисто товарищ М.С. Хрущов". Невдовзі М.С. Хрущов постає як "вірний ленінець". А. Щербицький в одному з своїх виступів започаткував таке величання: "видатний державний діяч, великий гуманіст, невтомний організатор і трудівник, вірний більшовик-ленінець". Подібна улесливість, на жаль, сприймалася М.С. Хрущовим як належне, і цим користалися противники кардинальних змін у суспільстві.

За хрущовських часів було чимало спроб здійснити реформи в багатьох сферах життя, особливо щодо поновлення демократичних норм керівництва. Одні з них були обґрунтовані, інші готувалися поспіхом, а то й без достатніх підстав. Та всі вони зусиллям пропагандистського апарату діставали практично одноголосне схвалення. Так, в Україні "схвально" була сприйнята третя Програма (1961 р.) КПРС, у якій містилося чимало непродуманих положень, цифр і завбачень. Так само "із захватом" зустріли трудящі республіки проголошення розгорнутого будівництва комунізму. "Одностайно підтримано" широке запровадження міфічних громадських засад у різних сферах життя.

Люди вже звикли до стереотипних гасел про те, що Ради -- це школа управління для сотень тисяч і мільйонів трудящих, що профспілки -- це школа комунізму, що комсомол -- це самодіяльна громадська організація молоді. Хоча насправді їхня самостійність дедалі обмежувалася, а реальні права як були, так і залишалися в руках партійно-державного апарату, який сам собі встановлював привілеї -- додаткові грошові конверти, даровані недільні пайки, безплатне перебування в санаторіях, використання персональних службових автомобілів тощо.

Зміни в суспільно-політичному житті країни відбувалися складно й суперечливо. Розпочаті реформи не підкріплювалися глибинними демократичними перетвореннями, а це зводило нанівець усі прогресивні починання.

За цих умов у верхніх ешелонах влади поступово готувалося усунення М.С. Хрущова під прикриттям захисту інтересів партії і держави, але за цим виразно проглядали особисті інтереси і надії деяких представників партійного керівництва. І коли в жовтні 1964 р" ними було підготовлено й скликано пленум ЦК КПРС, з його трибуни на М.С. Хрущова у доповіді Суслова полилася злива звинувачень у багатьох прорахунках, відповідальність за які, природно, мав нести не тільки він, а й усе тодішнє керівництво партії і держави. Та мету пленуму було досягнуто -- М.С. Хрущова увільнено з посади першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК обрано Л.І. Брежнєва, головою радянського уряду -- О.М. Косигіна.

Неабияку роль у цій боротьбі за владу відігравали деякі представники як попереднього, так і тогочасного партійного керівництва України. Одним Із учасників зміщення М.С. Хрущова був М.В. Підгорний, висунутий перед цим на відповідальну посаду в Москву, який лестив М.С. Хрущову з кожного приводу. На бурхливому засіданні Президії ЦК партії, що передувало пленумові ЦК, одним із перших емоційно "викривав" главу партії і уряду П. Ю. Шелест, якого за підтримкою М.С. Хрущова у 1962 р. було обрано секретарем, в 1963 р. першим секретарем ЦК Компартії України, а згодом -- кандидатом у члени Президії ЦК КПРС. За свідченням очевидців їхніх особистих зустрічей, спостерігалося "якесь по-батьківському відкрите, добре" ставлення Хрущова до Шелеста. Проте це не завадило останньому у своєму виступі на партактиві в Києві із захопленням розповідати, як він від імені комуністів, усього українського народу карав на пленумі Хрущова за прийняття невірних, шкідливих рішень та волюнтаризм.

І це того ж самого року, коли Шелест, нехтуючи елементарними організаційними положеннями, кулуарно вирішив до 70-річчя з дня народження присудити Хрущову Шевченківську премію (понад прийняту кількість). Як зазначалося в ухвалі Урядового республіканського комітету по цих преміях,-- "за видатну громадсько-політичну діяльність в Українській Радянській Соціалістичній Республіці, за великий вклад у розвиток і зміцнення української радянської соціалістичної культури, як і культур усіх братніх радянських народів...". Порушуючи й далі прийнятий ритуал, відповідно до якого імена лауреатів публікуються в пресі, Шелест особисто поспішив вірнопідданські сповістити про цю подію громадськість України і всього Союзу, відзначивши при цьому видатну роль Хрущова у суспільно-політичному житті України.

Після жовтневого (1964 р.) пленуму ЦК КПРС в республіці більш як на два десятиріччя здійнялася інспірована партапаратом хвиля методичної цілеспрямованої критики хрущовського волюнтаризму й суб'єктивізму. А через чверть століття той же П.Ю. Шелест скаже, що необхідності у зміщенні першого секретаря ЦК не було, і він дуже шкодує, що доклав до цього свою руку, оскільки, мовляв, М.С. Хрущов був великим другом українського народу, світлою особистістю. Це не тільки запізніле каяття, а й вияв морального обличчя тих, хто опинився тоді біля керма партії і держави, хто сприяв поразці першої історичної атаки на сталінізм.

Кампанія по зміні влади, що виявилася по суті у формі звичайної змови, була відчутним ударом по новому курсу. Одначе його дух уже встиг зробити величезну справу: знайшло вихід почуття гідності і свободи, з'явилося покоління нових, соціально активних людей, які на повний голос заявили про себе в наступні десятиріччя.

2. Зародження дисидентського духу

Одночасно зі спробами змін в офіційній політиці у суспільно-політичному житті України став розвиватися дисидентський рух -- тобто рух невгодних. Він виник як протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Цей рух в Україні було започатковано в середині 50-х рр. -- значно раніше, ніж у Москві. Його представники спочатку виступали проти недоліків існуючої системи, ігнорування марксистсько-ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, совісті і друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії.

Тоді ж на Західній Україні, де ще свіжою була пам'ять про національно-визвольний рух під час другої світової війни і в перші повоєнні роки, виникло кілька нелегальних груп і організацій. Одні з них орієнтувалися на збройний шлях боротьби за вільну Україну, як їхні попередники з ОУН та Української повстанської армії (УПА), інші на мирний.

Поміж останніх була Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), утворена в 1959 р. Проект програми спілки написав один із її організаторів юрист Левко Лук'яненко, який працював тоді в м. Радехові на Львівщині. Народився він у 1927 р. в с. Хрипівці Городнянського району на Чернігівщині в багатодітній селянській родині. 1944 р. був мобілізований до Червоної армії. В 1956 р. закінчив юридичний факультет Московського університету й одержав призначення на роботу в Західну Україну, де працював штатним пропагандистом у Радехівському і Глинянському райкомах партії, згодом -- адвокатом. До арешту -- член КПРС. У спілці було ще два юристи, один міліцейський і один партійний працівник, інженер, зав. сільським клубом. Усі вони -- родом із селянських родин Західної України. Троє з них до арешту були членами КПРС.

У 1961 р. за доносом слухача вищої партшколи М. Ващука УРСС було викрито, шести її членам дали тривалі строки ув'язнення, а Левка Лук'яненка засудили до страти. 73 доби у камері смертників чекав в'язень виконання вироку, який рештою було замінено 15-річ-ним ув'язненням, яке він і відбув повністю у тюрмах та концтаборах.

Під час процесу над членами УРСС вживалися такі формулювання, як "ворожо антирадянські настроєні", "підрив авторитету КПРС", "створення націоналістичної організації", "боротьба проти радянського державного і суспільного устрою", "фальсифікація історії", "зрада Батьківщини" і т. п.

Насправді ж, як вважали підсудні, у проекті Програми УРСС існуючий лад розглядався з марксистсько-ленінських позицій -- і це характерна ознака початкового етапу дисидентства. Саме відповідно до них піддавалися критиці політика партії і уряду в роки голоду в Україні 1932--1933 років, масові репресії 30-х років у східних областях України. Оцінка цього періоду майже не розходилася з офіційною оцінкою керівниками партії та уряду на XX з'їзді КПРС і пізніше. Критиці піддавалися також недоліки після культівського періоду [(бюрократичні методи керівництва народним господарством, централізований метод планування в промисловості і сільському господарстві), вказувалося на обмеження прав профспілок, на становище селян, які зазнавали соціального, політичного і культурного гніту, чим були зведені до становища кріпосних.

Особливій критиці піддавалася національна політика в Україні впродовж усього періоду існування радянської влади: масове звинувачення українців у націоналізмі й фізичне їх винищення, зокрема тисяч політичних, наукових і культурних діячів України, заборони творів сотень українських поетів і письменників, діячів науки і культури.

У проекті вказувалося також на обмеження України в її політичних та економічних правах, позбавлення суверенітету, права вступати з державами світу в політичні та економічні відносини. Українська мова не стала державною мовою, її витіснено з органів державної влади, з наукових установ, вищих і середніх учбових закладів, зі сфери промислових підприємств, з громадсько-культурного життя нації. Україна є справжнім придатком Росії, дві третини її багатства вивозиться за межі України, над нею тяжіє в усіх галузях господарства політика великодержавного російського шовінізму.

На підставі такого аналізу становища республіки підсумовувалося, що Україна в складі Союзу PCP не має можливості нормально розвиватись як у політичному, так і р економічному й культурному відношенні, що в деяких випадках її становище далеко гірше від становища при царському режимі, і вона, фактично, є колонією Москви, а в кращому випадку -- культурною автономією. За таких обставин, робився висновок, Україна повинна вийти згідно зі ст. ст. 14 і 17 Конституцій УРСР. і СРСР зі складу Союзу PCP та стати незалежною, самостійною державою.

Щоправда, ініціатори створення УРСС не підтримали положення проекту про вихід України зі складу СРСР, а вирішили зосередити в програмі увагу на проблемах забезпечення необмежених політичних прав громадян, узагалі демократизації, а також українізації. Та арешти припинили діяльність цієї спілки, яка практично започаткувала ненасильницький, конституційний шлях національно-визвольної боротьби.

Таким чином, уже з кінця 50-х pp. в Україні здійснювалася спроба перейти до організованих форм боротьби за оборону прав людини та суверенітету України, формувалися групи людей, хай і нечисленні, які насмілювалися кидати виклик існуючому тоді режимові. У країні, паралізованій страхом та всевладдям КДБ, то був акт нечуваної громадської мужності, унікальне явище. Як і розрахунки академіка І. Р. Юхновського, який ще в 60-ті pp. математично вивів неминучість розпаду СРСР.

Одночасно виклик існуючим порядкам свідомо кидали і в Східній Україні. Проявлявся він тут у національно-патріотичному просвітительстві, літературно-мистецьких вечорах, які перетворювалися на політичні, захисті української мови, політичних прав і свобод. Своє світобачення, передовсім у віршах, прозі та літературно-критичних статтях, впевнено демонструвала творча молодь Києва, Одеси, Львова, Харкова, Донеччини. Вона формувала громадянську і національну свідомість багатьох людей.

А до цього дисиденти самі нерідко довго й важко поривали з вірою у марксизм, членством у КПРС та комсомолі, хоча життя все наочніше доводило помилковість ідеї побудови пролетарської держави. Адже історія не дала жодного позитивного прикладу. Навпаки, досвід "першої в світі соціалістичної країни" засвідчив усю згубність марксистського експерименту. Більше того, починаючи з 1917 р., радянська держава перебувала в постійному стані війни з власним народом.

Проте переосмислити ідеологічні догми, які десятиріччями втовкмачувалися у свідомість людей, було не легко. Так, Ю. Литвин тривалий час був щирим комсомольцем, навіть секретарем комсомольської організації. Але в 1953 р. не витерпів зухвальства місцевої колгоспної влади й виступив проти неї, за що й зазнав у 19-річ-ному віці першого арешту. Після цього були роки правозахисної діяльності і нові арешти за протореними звинуваченнями: "наклепницькі вигадки, що паплюжать радянський державний та суспільний лад". Загалом Ю. Литвин прожив 49 років, був засуджений на 41 рік, з них відсидів 20 років, у таборах у хвилину відчаю наклав на себе руки.

Дуже схоже склалася доля О. Тихого, уродженця Донецької області. У молодому віці (21 рік) ще в 1948 р. він також виступив з критикою місцевої влади, за що був заарештований вперше. Згодом відстоював права українців на рідну мову, критикував диктатуру КПРС, Наслідком був другий арешт. Разом із Ю. Литвином О. Тихий протестував проти придушення радянськими військами угорського народного повстання в 1956 р. Помер у Пермській тюрмі.

У комсомольській пресі розпочинав свою трудову діяльність інший активний учасник національно-визвольного руху в 60-ті роки -- В. Чорновіл. Згодом був на комсомольській роботі -- комсоргом основного управління будівництва Київської ГЕС, вступив до лав КПРС. Можливо, фальш і святенництво, притаманні внутрішньо-комсомольському та партійному життю, й прискорили виникнення у нього, як і в багатьох інших молодих людей, критичного підходу до того, що діялося навкруги.

У дисидентському русі в Україні брали участь перш за все представники художньої інтелігенції. Та свою розкуту думку, критичне ставлення до різних сторін радянського суспільного ладу, прагнення розбудити націю виявляли й представники інших професійних груп суспільства, зокрема викладачі вузів В. Мороз, М. Осадчий, Д. Іващенко, шкільні вчителі М. Масютко та М. Озерний, науковці брати М. і Б. Горині, Ю. Бадзьо, лаборант-хімік Є. Кузнєцова, інженер О. Мартиненко, конструктор-модельєр Я. Менкуш, генерал П. Григоренко, слюсар І. Гель та ін. Всі вони підтримували зв'язки з правозахисниками інших республік країни, насамперед московськими.

Чимало громадянських акцій 60-х рр. пов'язано з ім'ям активної громадської діячки, учасниці дисидентського руху, мужньої і чесної людини -- художниці А. Горської. Вона народилася 1929 р. Виховувалася в зросійщеній київській родині. Закінчила Київський художній інститут. Активно включилась у процес національного відродження, який охопив молоде покоління творчої інтелігенції на початку 60-х рр. Перейшла на українську мову спілкування. Стала однією з організаторів київського Клубу творчої молоді -- перших українських неформалів-шестидесятників. Брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, збиранні коштів на взаємодопомогу тощо.

Разом із своїми однодумцями-художниками створила чимало сміливих монументально-декоративних робіт. її підписи стоять під багатьма листами-протестами, зокрема і під тим, з яким у квітні 1968 р. 139 діячів науки, літератури і мистецтва, робітників та студентів звернулися до Брежнєва, Косигіна і Підгорного у зв'язку з незаконними репресіями і закритими судами, що відбувалися в Україні в 1965--1966 рр. 18 листопада 1970 р. А. Горська за нез'ясованих обставин трагічно загинула.

Одним із помітних виявів дисидентського руху, етапом боротьби проти русифікації, за належне місце рідної мови в УРСР була конференція з питань культури української мови, організована 11--15 лютого 1963 р. Київським університетом та Інститутом мовознавства Академії наук УРСР. Конференція, в якій брало участь понад 800 чоловік, перетворилася на публічний форум протесту проти переслідування української мови в СРСР. На конференції було проголошено 27 доповідей. Особливо велике зацікавлення присутні виявили до загального стану української мови. Вони ставили питання про необхідність її поширення в усіх сферах державного і громадського життя.

Було названо факти, які вказували на досі не скасовані обмеження в застосуванні української мови, що їх ще за часів культу особи ввели прихильники мовного нігілізму. Вони обмежували тоді й не допускали українську мову в сферу технічних наук, позбавляючи її наукового характеру, а тих, хто обстоював всебічний розвиток української культури і мови, звинувачували в буржуазному націоналізмі й переслідували. Одностайно на конференції засуджено і абсурдну теорію про двомовність нації. Адже у кожного народу є тільки одна рідна мова, в українського народу -- українська.

У процесі переходу від хрущовської відлиги до суспільно-політичних приморозків, з розвитком дисидентського руху в Україні з'явилася поза цензурна друкована продукція, яка одержала назву "самвидав". Прихильники економічного, політичного і духовного відродження України, щоб донести до людей слово правди та культурні надбання, розпочали переписувати від руки, розмножувати на друкарських машинках чи іншим способом попервах поетичні твори -- насамперед Л. Костенко, В. Симоненка, а згодом суспільно-політичні й філософські розвідки, повідомлення про репресії тощо, У правлячих колах та карних органах республіки ці видання відразу ж одержали ярлик націоналістичних та політично шкідливих. Тому і тих, хто їх виготовляв, і тих, хто читав, чекало суворе покарання -- від звільнення з роботи, позбавлення можливості здобути освіту до тюремного ув'язнення та заслання в далекі табори суворого й особливого режиму.

Отже, з другої половини 50-х рр. здійснювалися спроби -- часто невдалі -- змін в офіційній державній політиці. Але вони зустрічали неприйняття з боку непорушної адміністративно-командної системи, бо ставили під загрозу її зверхність над масами та особисті привілеї керівників. Одночасно досить помітно здіймалася хвиля патріотично-просвітительського дисидентського руху, представлена передусім творчою молоддю, а також представниками інших соціальних верств суспільства, котрі сміливо демонстрували своє світобачення, чим формували громадянську і національну свідомість багатьох людей в Україні.

3. Поява "шестидесятників" у літературі та мистецтві

Поновлення демократичних норм і принципів співжиття створювало сприятливі умови для національно-культурного відродження -- розвитку літератури і мистецтва України, піднесення творчої і громадянської активності художньої інтелігенції республіки, зростання інтересу людей до її доробку, діяльності в суспільно-політичному житті.

Українське художнє слово продовжували збагачувати митці старшого покоління -- П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра та ін. Здійснюючи свої давні задуми, В. Сосюра написав сповідальну повість "Третя рота", поеми "Розстріляне безсмертя" та "Мазепа". Але тоді їх опублікувати не вдалося. Плідно працювали М. Стельмах, з-під пера якого вийшли романи "Кров людська -- не водиця", "Хліб і сіль", та О. Гончар, роман якого "Тронка" було відзначено Ленінською премією. Романом "Вир" назавжди вписав в історію української літератури своє ім'я Григорій Тютюнник. Збагачували поезію і прозу твори А. Малишка, Л. Первомайського, П. Загребельного та ін.

Значний внесок у скарбницю художньої творчості та моральну атмосферу суспільства робили майстри молодого покоління. На повний голос заявили про себе поети і прозаїки М. Вінграновський, Є. Гуцало, І. Драч, Р. Іваничук, І. Калинець, В. Коротич, Л. Костенко, Р. Лубківський, Ю. Мушкетик, Д. Павличко, М. Руденко, Є. Сверстюк, В. Симоненко, І. Чендей, В. Шевчук та багато інших. В Україні формувалася та парость культури, представники якої одержали назву "шестидесятники". Це були люди нового політичного і естетичного мислення, носії таких думок і почуттів, на які не спромоглося старше покоління. Вони зверталися до історії свого народу й водночас прагнули аналізувати душу сучасника, його інтелектуальний та емоційний розвиток, на повний голос говорили про реальні проблеми життя, болючі питання, замовчувані в часи сталінщини, обстоювали загальнолюдські ідеали, заперечували аморальність.

На початку 60-х рр. у Києві активно діяв клуб творчої молоді "Супутник", заснований у 1959 р. студентами театрального інституту і консерваторії, літераторами і художниками. Президентом клубу став Л. Танюк. Молоді митці прилучалися до глибин національної культури, формували свій світогляд та світобачення своїх слухачів та читачів. Члени клубу їздили по Україні, організовували творчі вечори, самвидав. Під впливом київського було утворено клуб творчої молоді "Пролісок" у Львові. Там президентом його став М. Косі в. Невдовзі ці об'єднання було розігнано. Причому не тільки за рішенням партапаратників, а й з благословення деяких представників старшого покоління українських митців. Проте "шестидесятництво" неабияк впливало на суспільно-громадську думку, віщувало відродження національної свідомості, демократизацію. Шестидесятники розбудили народ, примусили його думати.

У багатьох людей викликали інтерес висока громадянськість публікацій та усних виступів молодих критиків І. Дзюби та І. Світличного. їхні принципові і об'єктивні літературно-критичні статті були однаково вимогливими до творів як незвиклих до критики маститих, так і молодих письменників. На захист рідної мови ставав молодий учитель з Донеччини В. Стус. Свою творчість він починав мажорними поетичними творами, але Невдовзі всю силу художнього слова спрямував проти бюрократичного насильства, соціальної несправедливості та зневажання людської гідності. У ті часи до літературного життя знову включилися 25 письменників, які з кількасот засуджених у часи сталінщини живими повернулися із заслання, зокрема І. Багмут, В. Гжицький, О. Ковінька, 3. Тулуб, Є. Шабліовський та ін. Українська література була представлена різноманітними жанрами, численними творами, в яких відображалася сучасність, викривалися негативні явища нашого повсякдення.

Та поступово в республіці здіймалася нова хвиля ідеологічних звинувачень на адресу митців, насамперед у націоналізмі. Так, у 1958 р. за вказівкою ЦК Компартії України була заборонена й знищена тільки-но віддрукована поетична книжка Д. Павличка "Правда кличе", в якій автор викривав ідеологічне фарисейство, бюрократизм та інші перекручення сталінської доби. На республіканській нараді активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників 8 квітня 1963 р. від імені ЦК Компартії України зазначалося, що, мовляв, "формалістичні викрутаси" спотворюють ідейно-художній зміст творів М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко, Неприпустимим ідеологічним гріхом вважалося також те, що деякі молоді поети віддавали перевагу в своїй творчості загальнолюдським цінностям. їм перекривався шлях до друку.

Одні з письменників пристосовувалися до загальної атмосфери критики різноманітних надуманих "збочень" у літературі, як це робив О. Є. Корнійчук, або вдавалися до анонімних, а то й прилюдних доносів на своїх колег, як це зробила Банда Василевська з кремлівської трибуни у березні 1963 р. під час зустрічі Хрущова з письменниками країни. Інші мужньо відстоювали правду мистецтва й самих "інакомислячих". Зокрема, у скрутний для І. Драча час йому на допомогу прийшов П. Загребельний. Відкрито захищав від несправедливих утисків І. Дзюбу В. Некрасов. На підтримку В. Стуса, В. Симоненка активно виступав І. Світличний, якого також невдовзі спіткала нелегка доля.

Складні процеси відбувалися в мистецькому житті. Певним імпульсом для розвитку музичного мистецтва в Україні була постанова ЦК КПРС від 28 травня 1958 р., що знімала тенденційні звинувачення з опери В. Мураделі "Велика дружба" та з опер українських композиторів К. Данькевича "Богдан Хмельницький" і Г. Жуковського "Від щирого серця". Переглянув несправедливі оцінки творчості ряду композиторів республіки і ЦК Компартії України, хоча виправлення помилок, допущених центральними органами партії, не було самокритичним. За цих умов розгорталася творча діяльність композиторів А. Кос-Анатольського, С. Людкевича, П. Майбороди, Ю. Мейтуса, А. Штогаренка та ін.

Протягом 1958--1965 рр. чисельність театрів в Україні зменшилася з 80 до 61, хоча кількість глядачів за цей період зросла з 14,3 млн. до 15,5 млн. на рік. Та якщо врахувати, що в республіці тоді було понад 100 міст республіканського і обласного підпорядкування, що чимало глядачів відвідували театр кілька разів на рік, то виходить, що не один десяток мільйонів людей, переважно з сільської місцевості та робітничих селищ, був позбавлений можливості спілкування з театральним мистецтвом. А на сцені йшли спектаклі, присвячені сучасності й минулому України, ставилися класика й драматичні твори українських та інших авторів, зокрема М. Зарудного, О. Коломійця, В. Минка, І. Рачади та ін. В театрах республіки працювала ціла плеяда талановитих майстрів сцени -- А. Бучма, В. Добровольський, Є. Пономаренко, М. Романов, Н. Ужвій, К. Хохлов, Ю. Шумський та багато інших.

До театру приходило й молоде покоління. Зокрема, в ті роки відбувалося становлення Леся Танюка як режисера, поета і публіциста. У часи "хрущовської відлиги" він проявляв неабияку мужність, організовуючи цикли вечорів пам'яті Леся Курбаса як великого реформатора українського театру, публікував у пресі свої прогресивні думки про театр. Його новаторство викликало серед театральних працівників бурхливу й тривалу дискусію, в якій йому довелося почути чимало несправедливих докорів.

Гідне місце у духовному надбанні українського народу посідає образотворче мистецтво. Воно було представлене тоді іменами вже відомих майстрів -- М. Божія, М. Дерегуса, К. Трохименка, О. Шовкуненка, Т. Яблонської, а також молодих митців -- В. Бородая, К. Клокова, О. Лопухова та ін. Споруджувалися численні пам'ятники багатьом видатним особам, хоча не всі вони мали художню цінність. Було написано чимало полотен, що відображали сучасність та історичне минуле народу. Одначе на образотворчому мистецтві України не міг не позначитися негативно консерватизм керівництва культурою. Спираючись на абсолютне нерозуміння М.С. Хрущовим творів художників-авангардистів, воно розпочало кампанію різної критики їхніх авторів. Провадилася вона і в Україні. Тут її жертвами стали художники А. Горська, П. Заливаха, Л. Семикіна, Г. Севру к та ін. До 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка у вестибюлі Київського держуніверситету вони виготовили вітраж, на якому було зображено гнівного поета, котрий однією рукою пригортав покривджену жінку -- Україну, а у високо піднятій другій тримав книжку. Таку композицію та шевченківський віршований рядок: "Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово" -- було визнано ідеологічно шкідливими і вітраж знищено. А. Горську та Л. Семнкіну виключили зі Спілки художників України.

Долало значні труднощі українське кіномистецтво. Стрічки Київської, Одеської та Ялтинської кіностудій художніх фільмів позбавлялися схематизму, поверховості та ілюстративності, завойовували прихильність глядача. Здобули визнання за межами республіки роботи Київської студії науково-популярних фільмів та Української студії хронікально-документальних фільмів. Значним мистецьким надбанням стали фільми "Тіні забутих предків" С. Параджанова, "Сон" В. Денисенка та ін.

Вірменин за національністю, народжений у Грузії, С. Параджанов як майстер сформувався в Україні, де працював на Київській кіностудії протягом 10 років. Його кіноосвітою керував видатний український режисер І. Савченко. Фільм "Тіні забутих предків", поставлений за повістю М. Коцюбинського, вразив не тільки українського глядача, а й увесь світ своєю поетичністю, силою та глибиною художнього відтворення сутності й трагізму народного життя. Він одразу висунув С. Параджанова в лідери кінематографічного руху в Україні.

Таким чином, після XX з'їзду відкрилися можливості для прогресу літератури і мистецтва. Та поступове гальмування демократичних процесів негативно позначилося на розвиткові художнього життя, в цілому культури.

Використана література

1. Довідник з історії України / За ред. І.Підкови і Р.Штуса. - К.: Генеза, 2002. - С. 211-212.

2. Наєнко М. Історія українського літературознавства. - К.: Академія, 2001. - С.281-287.

3. Сверстюк Є. Блудні сини України. - К., 1993. - С. 23-33.

Размещено на Allbest.ru