Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

на тему:

Виникнення козацтва і його значення в культурному

поступі українського народу

ПЛАН

1. Звідки взялися козаки - запорожці.

2. Про Січ Запорозьку та про запорожців.

3. Життя в Україні за козацьких часів.

1. ЗВІДКИ ТО ВЗЯЛИСЯ КОЗАКИ-ЗАПОРОЖЦІ

Перші отамани і перший кошовий та основних Січі Дмитро Банда-Вишневецький (1555--1564)

Скрутно велося українському народові під пануванням чужих володарів, бо скрізь на Україні заведено панщину. Селяни працювали на панській землі, бо всю землю отримали у власність великі пани -- вельможі. Селянин (якого прозвано з-московська «холопом») зовсім не мав свободи. Пан міг його продати або й убити, і годі було з паном судитися, бо і суддями стали ті самі вельможі.

Деякі волелюбні люди по селах, здебільшого на Великій Україні, не могли стерпіти такої неволі. Вони кидали все й утікали в степи за Дніпрові пороги. Там не було ані сіл, ані міст, не було жодної влади. Тож ті люди гуртувалися по сто і по тисячу, здобували собі зброю, полювали на дикого звіра і так жили. На ті степи нападали не раз з півдня, з Криму татари, бо вони шукали в степах паші для своїх табунів коней та домашньої худоби... Озброєні люди з України оборонялися від татар, не раз самі гинули в битві, але часто й побивали татар і відбирали від них їхні табуни, а здобич ділили між собою. Іноді, як збиралося тих свобідних людей кілька тисяч, то вони й самі нападали на татар або на турків аж за Чорним Морем і верталися в степи з багатою здобиччю.

Ці люди називалися «козаки»,-- може, від татарського слова «кайзак», що значить «вільний чоловік», «безстрашний вояк». А що козаки жили за порогами Дніпра, то їх названо також запорожцями.

Спершу жили козаки невеликими гуртами по степах; там вони полювали, а на зиму верталися крадьки в села. Але пізніше згуртувалися разом у великі військові загони, вибирали собі своїх отаманів і жили разом на великих островах серед ріки Дніпра. Те місце називалося Січ, або Січовий Кіш, бо острів був відгороджений (відсічений) навколо наче кіш і до нього не було приступу. В тій Січі козаки зимували і відпочивали по походах на татар і турків під проводом свого керівника, що його називали батьком, отаманом або кошовим. Такі козацькі ватаги постали вже в XV віці.

Перші звістки про козаків записані в хроніках і літописах уже в 1492 році. Тодішній кримський хан нарікає? «Кияни і черкасці розбили татарський корабель під Тя-гинею». Наступного року знов турецький султан жаліється Польщі, що козаки під проводом князя Богдана Глинського, старости черкаського, зруйнували турецьку фортецю Очаків. Тут називає султан цих людей виразно «козаками». Від того часу вже безперестанку повторюються напади козаків на татар і турків. Часом водять їх прикордонні старости та намісники, та знов-таки свої власні отамани, вибрані самими козаками. З тих старост, які певний час очолювали козацькі походи, найбільше відомий Остап Дашкевич, староста канівський і черкаський. Він, хоч і був державним урядником, ставав на чолі козацьких сил і водив їх на турків і татар. Заслугою Дашкевича є те, що він перший почав організовувати козаків на військовий лад. Він також дораджував тодішньому польсько-литовському урядові (бо тоді Україна належала ще до Литви, але литовський князь був і королем польським), щоб за Дніпровими порогами побудувати замки й розташувати там козацькі залоги для оборони прикордонних земель від ворогів. Таким козацьким організатором був також староста з Хмельника на Поділлі Предслав Лянцкоронський. Вони обидва виступали майже одночасно в 1510--1535 рр. Дуже скупі історичні відомості маємо про перших справжніх козацьких отаманів, що водили козаків, поки ще не було Січі. Історія записала кілька імен таких отаманів. Які вийшли не з панів, а з бідних утікачів, які вславилися відвагою і за те їх вибрано отаманами. Такими були Карпо Масло з Черкас, який здобув турецьку твердиню Очаків, Яцко Білоус з Переяслава, Андрушко з Брацлава і Лесун. Всі вони виступали в половині XVI століття (в 1530--1550 роках).

Та певніші й докладніші історичні дати про козаків починаються щойно близько 1550 року, коли козаки осіли першим Кошем на Дніпрі і обрали єдиного кошового. Козацька сила зростала з року на рік і ставала грізною не тільки для татар і турків, що сусідували на півдні з Україною, але й для всіх інших суміжних держав.

Першим кошовим Запорозької Січі був Дмитро Вишневецький, званий також Байда. Він походив з роду давніх українських князів з міста Вишнівця. на Волині. Йому дуже подобалися войовничі й лицарські козаки, і він десь близько 1550 року прибув до козаків, а вони й вибрали його своїм отаманом. Під його проводом збудували собі запорожці першу таку укріплену Січ на острові Хортиці, середа. Дніпра. Той острівець оточили валом і частоколом, а над брамами поставили гармати.

Ця Січ не подобалася татарам, бо вони знали, що через тих козаків не зможуть нападати на Україну. Тому вже в 1557 році прийшов татарський хан з великим військом і обліг Січ довкола. Та простояв там 24 дні і не міг Січі здобути, бо козаки боронилися завзято. Хан завернув назад на Крим. Але наступного літа прийшов ще з більшим військом. Козаки боронилися довго, та нарешті побачили, що не зможуть встояти, бо їх удесятеро менше, як татар. Під проводом Байди-Вишневецького вийшли з Січі, продерлися відважно крізь татарські ряди і сховалися в неозорих степах.

Через кілька літ пішов Байда з козаками на Молдавію, в ті землі, де нині Буковина й Румунія. Молдавію заселяли здебільшого українці, і поки краєм управляли молдавські воєводи, то українцям було там добре, бо ті воєводи, або «господарі» прийняли були українську мову, віру і звичаї. Але в 1514 році завоювали Молдавію турки й почали знущатися над усім хрещеним народом. І тому козаки пішли з Байдою визволяти сусідню Молдавію з турецької займанщини.

Та цей похід скінчився для кошового Байди нещасливо. Турки підкупили кількох молдаван, і вони зрадою та підступом зловили Байду, закували в кайдани та повезли в Царгород, до турецького султана Селіма II. Султан казав Байду вбити за те, що він з запорожцями напав на його Молдавію. То було в 1563 році.

Про Байду-Вишневецького співає наш народ й нині дуже гарну пісню, де говориться, як умер цей хоробрий козацький отаман. Султан обіцяв Байді, що подарує йому життя і ще й свою дочку дасть йому за жінку, коли Байда прийме турецьку віру і буде туркам служити. Але Байда не згодився на зраду свого народу й віри християнської та відповів:

В тебе віра проклятая, В тебе дочка поганая!

Тоді султан казав зачепити Байду за одно ребро на залізний гак на високій скелі над морем. Турки стріляли в Байду з луків, але Байда не зрадив своєї віри і свого народу і вмер лицарською мученицькою смертю.

І поет наш співає про цього геройського лицаря похвальну пісню:

козак запоріжжя вишневецький

2. ПРО СІЧ ЗАПОРОЗЬКУ ТА ПРО ЗАПОРОЖЦІВ

Отже, вже знаємо, звідки походять і як гуртувалися українські козаки-запорожці. Знаємо, що вони нападали на турків і татар і хоробро воювали з іншими ворогами України. Вони боронили народ і рідну землю від ворожих переслідувань і змагали до того, щоб український народ мав свободу і свою власну державу. І не один із них віддав своє життя за рідний край і народ.

Ми згадали також, що осідком запорожців була Запорозька Січ на Дніпрі, понижче порогів, на островах, серед ріки. Там запорожці жили постійно; там збиралися, вчилися воєнної справи і готувалися до воєнних походів. Отже, цікаво буде довідатися, як виглядала Запорозька Січ і які звичаї були на Запорожжі (на Січі) та взагалі -- як жили запорожці.

Січ -- то була простора площа на Дніпровім острові Хортиці (потім на Базавлуці і Томаківці). Зо всіх боків обливала цей острів глибока вода Дніпра, а ще, крім того, на самім острові був викопаний глибокий рів, наповнений водою, та й поставлено високий, гострий частокіл (паркан) з міцними брамами. На брамах, що на ніч замикалися, стояли гармати й козацька сторожа. Не диво, що кому-небудь неможливо було дістатися на Січ. І хоча не раз пробували здобувати Січ турки, татари й інші вороги, то це їм не вдавалося.

Довкола площі стояли побудовані хатки, так звані «коші» (з плетеними сітками), або «курені». Ті хатки були накриті очеретом або кінськими шкірами. В такій хатці жив один курінь з курінним отаманом. Та козаки тільки спали тут або пересиджували негоду й дощі, ла^{^} таючи одіж або чистячи зброю. В погідні дні перебували на площі або в степу за рікою. Там вправлялися в їзді верхом, в стрілянні з рушниць і гармат та ремонтували човни.

Посередині Січі стояла невелика церква св. Покрови, знадвору дуже скромна, але всередині повна золота й срібла, бо козаки були побожні й дуже дбали про свою церкву, а під час читання Євангелія тримали шаблі наполовину витягнені з піхов, на знак того, що готові будь-якої миті боронити своєї віри. Частину своєї воєнної здобичі призначали на церкву і купували щораз кращі нові хоругви та ікони. На Січі, крім хаток-курінів, були й склади зі зброєю, з гарматами, з човнами та харчами. Коло складів стояла вночі сторожа.

Про звичаї й побут козаків-запорожців пишуть очевидці, що були на Січі, таке.

Хто хотів стати козаком, мав наперед служити три роки в старого козака за чуру (слугу й помічника). Чура робив усяку роботу й носив за козаком другу рушницю й потрібні йому клунки. Щойно потім, коли вивчився від того козака орудувати зброєю й набрав вправності в битвах, ставав правдивим козаком і діставав зброю: рушницю, шаблю, спис, лук і стріли.

Козаки вбиралися просто: в грубу сорочку, в кирею (довгий плащ без рукавів). За широким поясом носили пістолі й люльку, через плече носили торбинку з харчами і кулями, а до пояса на ремінець присиляли ще й порошницю з порохом.

Їли сушену рибу й печене м'ясо та риб'ячу юшку, бо риби в ріках та всякого звіра та птаства в степу було дуже багато. Пекли сухарі з пшеничної муки.

Жінок на Січі не було, і ніхто не смів мати на Січі жінки, навіть сам отаман. За це грозила кара смерті. Коли козак був жонатий, то жінка й діти жили десь на селі або на хуторах, по так званих «зимовиках». Там жив і козак, коли не було війни. Він господарив, вів велику пасіку, полював, а завжди частину з того віддавав на Січ. Там звичайно й зимував. А коли кошовий отаман оголошував воєнний похід, приміром, на турка, то козацькі гінці роз'їздилися по тих хуторах-зимовиках, що звичайно були добре обгороджені й заперті міцними воротами, і закликали козаків-хуторян на Січ, на війну. Вони під'їздили до воріт і кликали:

-- Пугу! Пугу!

Так кликали кілька разів, аж доки козак не вийшов з хати й поспитався:

-- А хто там?

-- Козак з Лугу! -- відповідали посланці.

Тоді козак відчиняв ворота, бо знав, що то свої, запрошував їх у хату, гостив щиро, а потім збирався, прощався зі своєю родиною й виїздив разом з посланцями на Січ.

Січове військо ділилося на полки на 500 осіб. Полк мав п'ять сотень по сто люда; сотня мала десять десяток (курінів) по десять люда. Полками командували полковники, сотнями сотники, а десятками десятники, так звані курінні отамани. 1 власне кожний такий курінь жив в окремій хатці-курені. Канцелярію вів писар, що писав усякі письма й прикладав печатку, на якій був напис: «Печать Славного Війська Запорозького Низового».

Цілою Січчю командував кошовий, що його звали «батьком-кошовим». Його вибирали на спільній раді, на майдані серед Січі.

Кого вибрали, того могли й скинути, коли був несправедливий, але доки був старшим, то сліпо його слухали, і він мав право карати навіть смертю. Йому до помочі були судді й осавули.

Коли збиралися в похід, то на Січі був великий рух. Одні рихтували човни, інші зброю, ще інші пекли й варили в казанах харчі на дорогу. Січові шевці шили чоботи, кравці одежу, римарі робили упряж, ливарники відливали з олова кулі. А котрі вже були готові, обступали січового бандуриста, старого козака, що грав на бандурі і співав про славних отаманів і гетьманів, про походи на турків і татар. Часто й танцювали собі для охоти й жартували, завжди були веселі.

Козаки воювали двома способами. Звичайно нападали на ворога кіннотою, а піхота наступала з боків. Ніхто не піддавався, всі билися до останку, кажучи: «Або перемога, або смерть!»

Коли ж несподівано стрічався їм ворог в степу, а козаків було мало, тоді шикували колесом свої вози тай ще обкопувалися валом і оборонялися з-за такої возової фортеці. Ворог не міг здобути тої твердині й відступав. Хіба часом, як не наспіла козакам поміч, то тримав їх облогою, аж гинули зі спраги й голоду, але таки не піддавалися.

Отак жило те славне козацьке запорізьке військо, що від 1500 майже до 1800 року, близько 300 літ, обороняло Україну від усякої напасті. Відвага й хоробрість козаків були відомі в цілій Європі.

3. ПРО ЖИТТЯ НА УКРАЇНІ ЗА КОЗАЦЬКИХ ЧАСІВ

Життя на Україні було тоді зовсім не таке, як нині. Були зовсім інші порядки. Передусім скажемо, що не всі люди мали тоді однакові права. Одні мали їх і панували, а другі не мали жодних людських прав; їх просто вважали за рабів та невільників.

Правда, ще давніше, за княжих часів, селяни-господарі вважалися за вільних людей. Були тільки нечисленні невільники з полонених ворогів, або з тих, що заборгували і мусили борг відслугувати у бояр або й у господаря на селі. А коли після занепаду княжої держави прийшла на Україну литовська, а по ній польська влада, то і завелися на Україні такі самі порядки, які були тоді в Польщі і в цілій Європі.

А в Польщі було так: всі люди ділилися тоді на суспільні верстви. Були такі головні чотири верстви людей:

шляхта, духовенство, міщани і селяни.

Найбільші права і привілеї мала шляхта. Шляхтичі ставали урядниками, мали землю і всім орудували. Мали свій окремий суд. Платили дуже малі податки, бо вони самі на сеймиках ті податки ухвалювали. Короля не боялися, бо король був залежний від сейму у Варшаві, а сейм складався з шляхти і духовенства. Польське духовенство мало також усякі права і привілеї, а податків не платило. Міщани мали свою управу в містах, де були купцями або ремісниками та гуртувалися в різних цехах. І хоча вони не мали тих гонорів, що шляхта, і платили великі податки, але були вільні і мали свій суд, який складався з бургомістра і з радних (війта і лавників).

Найгірше жили селяни, або, як їх тоді називали, хлопи. Не мали ніяких прав; не мали своєї землі, не мали суду, бо судив їх дідич; не мали свободи та й не сміли нікуди вийти зо свого села. Земля, на якій працювали, була власністю пана, дідича, шляхтича, а за те, що він відпускав селянам кусень землі на життя, мусили селяни відробляти панщину, спершу по кілька днів на тиждень, а потім і цілий тиждень, так, що не було часу і свого кусника поля управити. А за найменшу провину пан мав право підданого хлопа бити, і за це йому нічого не грозило.

Так робили польські шляхтичі-дідичі з своїми польськими селянами, а певно, що ще гірше поводилися вони з українськими селянами на Україні.

Та треба знати, що не тільки селянство на Україні так тоді бідувало за польських часів. І духовенство терпіло подібно. Жило в темноті і в нужді. Українські міщани також бідували. Їх притісняли з усіх боків і накладали величезні податки. Та й українській шляхті жилося гірко. Лише ті, що змінили свою батьківську віру і народність та перейшли на польське, ставали панами-магнатами, а такі, на жаль, траплялися. Хоча були й такі, хто і своєї віри твердо тримався та ще й народові помагали встояти.

Як же народ український оборонявся перед такою бідою? Оборонявся різними способами, щоб не згинути і не пропасти.

Передусім селяни й інші стани (верстви) почали вже в 15 столітті втікати від лютих панів за Дніпрові пороги і там заломили Січ. А як козаки-січовики жили і обороняли рідний народ і віру не тільки від татар і турків, але й від інших ворогів, ми вже знаємо.

Крім того, що козацтво боронило народ, народ сам почав горнутися до освіти і гуртуватися в церковні братства, а освіта й організація -- це також важлива зброя в обороні.

Звідки пішли братства? Почали їх закладати українські міщани при своїх церквах, а робили це тому, що у гурті легше оборонити свою віру від усяких напастей і легше втримати церкву. При братствах закладали шпиталі, де лікували убогих, і закладали школи, де вчилися діти міщан і утверджувалися в своїй вірі. Такі братства були у Львові (найстарше), Вільні, Луцьку, Києві і в інших українських містах. Тим братствам помагали знатні українські шляхтичі, т. зв. «кармазини», нащадки князів, і гетьмани. З нащадків князів найбільше прислужився для освіти на Україні князь Костянтин-Василь Острозький. Він заклав у Острозі славну Острозьку Академію (наприкінці XVI століття), де вчилися діти шляхти, міщан і козаків. З тої школи вийшло дуже багато відомих людей, які потім дуже прислужилися своєму народові. З цієї Академії вийшов і гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, що заснував у Києві Богоявленське Братство і до нього вписався сам з усіма козаками. При братстві відкрив, разом з нововисвяченим митрополитом Йовом Борецьким, школу. В тім дуже йому помогла відома в тих часах українська шляхтянка, Галишка Гулевичева.

Школа при Київськім братстві розвинулася згодом у вищу школу, найбільшу на Україні. Поширив її пізніший Київський митрополит (від 1632 року) Петро Могила, нащадок молдавського князя (господаря) Симеона, що його турки прогнали з Молдавії. Петро Могила був дуже вчений чоловік, а при тім твердо тримався української віри і народу, бо полюбив його дуже. Він перемінив братську школу в Києві на Академію, наче університет, де вчилося тисячу студентів, а між ними були вже й дуже убогі діти, які жили в бурсі при школі. З учнів тої Академії повиходили освічені люди, зокрема священики, але й багато учителів та козацьких старшин. Одні й другі своїм знанням помагали опісля своєму народові.

Рівночасно з братствами й школами почала на Україні розвиватися друкарська справа.

Перша книжка, надрукована нашим письмом, вийшла 1491 року в Кракові. Була то богослужебна книга, видана князем Костянтином Острозьким, дідом Костянтина-Василя. Потім почали закладати друкарні на Україні і в Галичині. З Москви втік 1573 року друкар Іван Федорів, бо його темні москалі хотіли вбити за те, що друкував книги. Він заснував друкарню при Ставропігійськім братстві у Львові, а потім в Острозі; крім того, виникли тоді друкарні в Києві, в Вільні, в Рогатині і навіть по деяких селах. Ті друкарні (як, наприклад, в Уневі, заснована Варламом Шептицьким, і в Угорцях, де відкрив друкарню Олександр Шептицький, прапрадіди нашого митрополита Андрія) друкували спершу богослужебні книги і Біблії, а згодом і всякі світські та повчаючі книжки і шкільні підручники. Всі українські міщани, козаки, духовні і шляхта горнулися до книжки; один московський подорожній, який тоді був на Україні, пише, що в неділю всі українці, чоловіки і жінки, ідуть до церкви з молитовниками і всі вміють читати. А в Росії тоді не було ще й друкарень, а навіть між московськими боярами було мало грамотних і письменних.

Це прагнення українського народу до книжки і знання свідчить, що наш народ висококультурний. І це врятувало його від знищення в неволі. Народ наш витримав найгірші часи, а коли згодом і до селянських хат блиснуло світло науки, то вже ніяка ворожа сила не могла народу знищити. Отже, пам'ятаймо про це і всіх заохочуймо до науки і до книжки.

Як ми вже сказали, вищі українські верстви, себто нащадки князів і боярів, духовенство і міщани взялися шукати тоді порятунку в освіті та науці. Але селяни терпіли далі і сподівалися від тих верств (та, головне, від козацтва, що стало тоді окремою верствою і здобуло собі деякі ширші права) порятунку. І, як побачимо далі, той порятунок прийшов, і тоді селяни стали поруч козацтва до оборони своїх прав.

Література:

1. Крип'якевич І.П.

Размещено на Allbest.ru