Проблеми походження українського народу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОБЛЕМИ ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Серед дисциплін, що вивчають процеси народотворення все більшого значення набуває археологія.

Це в повній мірі відноситься і до вивчення етногенезу слов'ян, слов'янських народів, українського народу.

У минулому столітті, зокрема, після Другої світової війни відбулися значні зрушення в археологічних дослідженнях слов'янських пам'яток, які удвоїли та утроїли джерелознавчу базу. Вдалося у значній мірі закрити хронологічні лакуни, що суттєво утруднювали порівняльне вивчення археологічних культур на території лісостепової України. Це, у свою чергу, дозволило побудувати типологічно-хронологічні колонки безперервного етнокультурного розвитку давнього населення України. Застосування природничо-математичних методів у вивченні матеріальної культуризначно посилило її інформативні можливості, розширило межі археологічного пошуку. Все це відкрило нові можливості історичних реконструкцій етнокультурного та соціально-економічного розвитку давнього населення України, зокрема, предків українського народу.

Етноісторичний процес будь-якого народу, в тому числі європейського, слов'янського, конкретно українського, не можна звести до простого біологічного відтворення поколінь одного етносу. Вже від самого початку свого зародження українці були частиною слов'янства, як їхні предки - частиною індоєвропейського світу. Їхній розвиток проходив у безпосередніх контактах і взаємовпливах із сусідніми такими ж етноісторичними спільнотами. Поруч із процессами диференціації, місце процеси інтеграції, коли в результаті змішування різних етнічних племінних груп утворювались нові народи. Ця закономірністьпритаманна в першу чергу тим слов'янським групам, які в процесі розселення осідали на чужих територіях і змішувались з субстратним населенням. Усі ці процеси суворо регламентовані, прив'язані до певних природних та географічних зон і визначені часом.

Тобто зародження слов'янських народів відбувалось, в часі і просторі, у рамках певних географічних регіонів, певного етносоціального та етнографічного середовища і на певному хронологічному етапі. Історична схема, розроблена лінгвістами, істориками-медієвістами, археологами, зведена до декількох ієрархічно-історичних етапів: індоєвропейці або староєвропейці, германо-балто-слов'яни, праслов'яни, слов'яни, слов'ян ські народи. Кожна з цих етноісторичних категорій повинна була пройти довгий історичний шлях через своє зародження та розвиток до утворення нових етносоціальних спільнот, які б усвідомили свою етнокультурну відокремленість. Зрозуміло, що це зайняло століття і тисячоліття. При цьому формування кожного європейського етносу відбувалось в конкретних історичних умовах, які в різних регіонах Європи мали свої особливості, від багатьох чинників, у тому числі залежні географічного та природного середовища.

Наприклад, найбільш сприятливою для етносоціального та культурного розвитку в Європі булла Середземноморська зона. Там з'являються перші європейські народи, перші європейські цивілізації. Звідси випливає, що ми не можемо довільно встановити час виникнення слов'янських народів, наприклад, з палеоліту неоліту, чи енеоліту. Вони, в тому числі й український народ, не могли утворитись раніше, поки їхні предки не пройшли визначні історичні стадії свого розвитку. Певна частина українського суспільства дещо болюче сприймає тезу про зародження слов'янських народів та українців зокрема, у ранньосередньовічний час, хоч тоді народжується переважна більшість європейських народів, їм видається це значним припізненням. Один із учасників українознавчої конференції, на противагу викладеним тезам, назвав палеолітичну стоянку Королеве на Закарпатті, якій близько мільйона років. Хіба то не наші предки? І справді, ця стоянка, як і аналогічні нижньопалеолітичні стоянки Причорномор'я і Криму та середньопалеолітичні на Середньому Дністрі, відкривають історію наших земель, історію краю, історію України, бо вони вказують на появу розумноїтворчості людини в прадавні часи, в дольодовиковий період. Але це ще не етнічна історія українського, слов'янського чи навіть праслов'янського етносу, до якого від Королевого пройшли тисячоліття. За цей час тут безліч разів змінювалося населення. Відомо, що коли в кінці першої половини І тис. н.е. на південні схили Карпат, де відкрита стоянка Королеве, прийшли слов'яни, вони застали там фракійське населення, германців та рештки кельтів. Так чиї предки люди з Королевого? Цього просто на сьогоднішньому рівні знань неможливо встановити. Вони ще не усвідомлювали себе якоюсь окремою етнічною групою. Ми не згадували б цього епізоду, коли б його не підхопила кореспондентка газети “Хрещатик”, яка переконувала своїх читачів, що саме з Королевого треба починати український етнос. Таких статей, теле- та радіопередач багато. Їхнім авторам притаманна надмірна емоційність, проповідь винятковості та месіанства українців. Такі публікації не тільки вводять читача в оману. Вони викликають настороженість і навіть ворожее ставлення до української науки. Бо хто ж з наших близьких, чи далеких європейських сусідів хоче бути нащадком менш вартісних предків. Тим паче, що загально відомо (або мусить бути відомо), що з найдавніших часів європейські народи знаходились у взаємозв'язку та взаємозалежності, переживаючи ті самі або подібні стадії соціально-економічного, культурного та етнічного розвитку. А може нас навмисне втягують у безплідні дискусії про те, чиї предки давніші та кращі, щоб відвернути нашу увагу від вирішення справді життєво важливих проблем нашого Історичного буття. Інша сторона поставленої проблеми полягає в тому, що нас намагаються прив'язати, буквально прищепити до інших сусідніх народів, переконати нас і світову громадськість в тому, що ми їх менша чи молодша частина, відмовляючи українському народові в самобутності його етнічного та культурного розвитку. Як відомо, в історичній літературі, зокрема російській, можна знайти безліч прикладів, коли східнослов'янські народи характеризуються як єдина етномовна цілісність, а Київська держава як “колиска” давньоруської народності.

Провідні російські Історики М. Погодін, С. Соловйов, В. Ключевський та інші розглядають Історію східних слов'ян і Київської Русі як історію Росії. За М. Погодіним і О. Соболевським, українське Подніпров'я споконвіків було заселено предками росіян, яких прогнали монголо- татари. Лише в XIV ст. їхнє місце зайняли українці з Галичини і Волині . Для Ключевського дулібський союз племен на Західному Бузі, Волині і Прикарпатті - це початки “нашої” (російської) державності. Не менш тенденційні і новітні праці. В колективній монографії Інституту слов'янознавства і балканістики “Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья”(Москва, 1982) всім південним та західним слов'янським народам присвячені окремі розділи. Лише три східнослов'янські народи ввійшли в один розділ під назвою “Формирование этнического самосознания древнерусской народности...” І вже зовсім недавно, у 1999 р. вийшла монографія В. Сєдова “Древнерусская народность”, де за допомогою археологічних матеріалів робиться спроба реанімувати згадану концепцію М. Погодіна. Англійський вчений теоретик історії А. Дж. Тойнбі у своїй фундаментальній багатотомній праці “Дослідження історії” називає Русь “скандинавським царством” і ставить в один ряд з Данією та Норвегією, що також не відповідає дійсності. (Тойнбі, К. 1995, С. 165.) Вивчаючи світові цивілізації та їх роль у всесвітній історії за принципом “виклик - відгук” А. Дж. Тойнбі вважає, що адекватність відповіді на виклик слабкість або неможливість адекватної відповіді на виклик, зумовлює і стимул і сам процес історичного розвитку. Слабкістьабо неможливість адекватної відповіді на виклик, що характерно для недорозвинених”, “недоношених”, “загальмованих”, “нежиттєздатних” цивілізацій призводить до їх занепаду. Відсутність виклику і позитивних впливів розвинутих цивілізацій (наприклад, античності) на варварські суспільства означає відсутність стимулів, а це зумовлює їх інертність і застій. Саме такими А.Дж. Тойнбі вважає слов'ян. Він знає останніх лише за писемними джерелами. Це, на нашу думку, суттєво знижує результативність його окремих досліджень та об'єктивність оцінок.

Обмеженість та невиразність багатьох античних писемних джерел без доповнення їх даними інших наук, в тому числі археології, звужує можливості історіософічних підходів до вивчення історичних явищ, в нашому випадку давньої історії слов'ян. А.Дж.Тойнбі уявляє собі слов'ян як невелику групу племен, що “...оселилася на прип'ятських болотах, коли ці землі вивільнилися з-під льодовика, який відступив на північ Європи. Тут вони жили примітивним варварським життям сотні й сотні років, і коли тевтонський рух племен покінчив з тривалою еллінською драмою, яку започаткували племена ахейців, слов'яни ще залишалися там, де вони й були” (Тойнбі, 1995, С.158) Слов'ян за А.Дж.Т ойнбі, вивели з прип'ятських боліт (за його термінологією “випхали”) пастухи-авари, яким вони були потрібні як хлібороби для обробітку пив навколо угорської рівнини, яку вони освоїли, взявши участь у “тевтонських (германських)” ігрищах зруйнування та грабунку Римської імпері ї . Для аварів слов'яни, на думку А.Дж.Тойнбі, були лише стадами робочої худоби, із землеробськими навичками, чужими для пастухів-аварів. Під враженням уривчастих повідомлень хроніки VII ст., відомої під ім'ям Фредегара, де змальоване тяжке і принизливе життя слов'ян в умовах аваро- слов'янських війн та аваро-слов'янської неволі, А.Дж.Тойнбі саме таким уявляє собі “...сценарій, за яким почався ...запізнілий і принизливий дебют слов'ян в історії” (Тойнбі, 1995, С.158-159) Коли б А.Дж.Тойнбі звернувся ще і до лінгвістичної та археологічної літератури, то переконався б у тому, що шлях слов'ян на історичну арену дещо складніший, не такий пізній і “принизливий”. По-перше, за дослідженнями лінгвістів, все прип'ятське Полісся вкрите балтськими гідронімамиї, та топонімами, які передують як слов'янській гідро- і топонімії, так і слов'янським археологічним культурам (Топоров, Трубачев, 1962). Ряд вчених-славістів взагалі виключає верхнє Подніпров'я раннього середньовіччя з історії слов'ян. По-друге, з кінця II по IV ст. включно, Волинь займають поселення і могильники вельбарської культури готів, а носії слов'янської зарубинецької культури, які на межі ер посунули тут балтів, під натиском готів та гепідів відходять на верхній Дністер, Південний Буг і доходять до Буджацького степу в Молдавії, їхні археологічні пам'ятки представляють слов'янську частину багатоетнічної черняхівської культури, або в Молдавії виділені в окрему етулійську групу. Вони корелюються з найбільш архаїчними слов'янськими гідронімами, які І. Удольф, відомий сучасний німецький лінгвіст, поміщає у верхів'ях Пруту, на середньому і верхньому Подністров'ї та Посянні. І. Удольф схильний саме цей регіон визнати прабатьківщиною слов'ян. (Udolph, 1979, S. 1- 23). Не буде зайвим пригадати, що саме в цьому регіоні відкриті добре датовані найбільші ранні слов'янські пам'ятки празьке-корчацької культури кінця IV-V ст. (Баран, 1998, С.193-198). Вони свідчать, що задовго до аварів слов'яни-венеди жили в окремих районах межиріччя Дністра та Дунаю. У запропонованій статті на новій методологічній основі розкриваються процеси етноісторичного розвитку слов'ян на території Східної Європи і України зокрема. Лінгвістичні, історичні і, зокрема, археологічні матеріали переконують нас в тому, що слов'яни ніколи не були єдиною етнічною спільністю. Вони, як і народи іранського, фракійського, іллірійського, германського, романського кореня виступали як окремі етномовні групи, об'єднання в племена і племінні союзи, що були етносоціальними одиницями. Значна їх частина споконвіків жила у лісостеповій і південній частині лісної зони України. Територія України входить у той етнокультурний простір, де проходили процеси становлення індоєвропейських, праслов'янських і слов'янських етнічних утворень. Південно-східне крило індоєвро- пейських груп успадкувало якоюсь мірою досягнення Трипільськоїкультури, котра за доби енеоліту (кінець V - початок III тис. до н.е.) на території України визначається високим злетом землеробства, общинних ремесел, особливо визначається високим злетом землеробства, общинних ремесел, особливо гончарства, виникнення протоміст, де нерідко проживало по декілька тисяч жителів (Майданецьке, Тальянки на Черкащині). Однак, треба зауважити, що походження трипільської культури пов'язане з Балканами і Подунав'ям, а навіть Передньою Азією, тоді як культури кулястих амфор та шнурової кераміки, з якими археологи співвідносять частину індоєвропейців, з яких виділились германо-балто- слов'яни, сформувались північніше цієї зони. Отже, тут мова не може йти про їхню пряму спадкоємність. Ще менше даних існує, або їх немає зовсім для зіставлення степових культур з синхронними культурам лісостепу. ІІІ-ІІ тис. до н.е. степове іраномовне населення ямної та катакомбної культур лише контактувало з тими племенами Лісостепу, які мал відношення до зародження праслов'янських старожитностей. Дещо виразніше процеси культуро- генезу проявляються у II тис. н.е. на території

Центральної і Лісостепової зони Східної Європи. Окремі праслов'янськіплемінні групи цього періоду археологи співвідносять з тшцінецькою такомарівською культурами, що займають велику територію у межиріччі Одри та Дніпра. У І тис.до н.е. диференційовані групи праслов'ян зв'язують з пам'ятками лужицької та поморсько-підкльошової культур у Середній Європі та землеробськими культурами лісостепової частини України -білогрудівською та чорноліською. Ця схема, хоч і доволі реалістична, є надто загальною. Визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини без ретроспективної їх прив'язки до більш пізніх етнічно визначених старожитностей та порівнянь з даними писемних джерел і результатами досліджень інших наук (лінгвістики,антропології) дуже важко. Тому дослідники слов'янського етногенезу результати своїх розробок викладають у вигляді можливих припущень та гіпотез. Ті навколо-наукові археологічні "розробки", які нібито знаходять слов'ян і навіть предків українців у степових культурах кочових аріїв доби бронзи, а то й раніше, забуваючи при цьому, що степове населення розмовляло індоіранськими, а пізніше тюркськими мовами, ми свідомо упускаємо. Відзначимо, що і лінгвістика, яка у вирішені проблем етногенезу має вирішальне значення, для згаданого періоду обмежується відкриттям на території Середньої і Східної Європи пластів давньоєвропейських гідронімів, що слабо піддаються мовній диференціації. Кожна із цих дисциплін має свої специфічні джерела, свою методику, а заразом і певні межі можливостей і засобів, якими вона володіє. Так мовні явища важко, а здебільшого неможливо продатувати; археологічні культури піддаються, зазвичай, хронологічним визначенням, але вони не завжди відповідають етнічним спільнотам. Відомі поліетнічні культури, які покривають декілька різних етнічних груп (лужицька, пшеворська, черняхівська та інші). Крім того, археологічні матеріали без зіставлення їх з писемними джерелами або мовними даними самі по собі не можуть визначати конкретного етносу. Має свої особливості й історична антропологія. Зокрема, всі слов'янські ранньосередньовічні поховання, за окремими винятками, являють собою трупоспалення, що значно звужує їхню інформативність, Все це якоюсь мірою обмежує дослідників кожної окремої науки у вивченні етногенетичних процесів та етногенезу слов'ян і слов'янських народів, вимагає комплексного підходу до їх вирішення із використанням результатів усіх суміжних дисциплін. Внесок археології у вивчення складних проблем етногенезу і ранньої історії слов'ян загальновизнаний. Він, в міру нагромадження все нових джерел, що фактично залишаються невичерпними, постійно зростає. Проте звичайне нагромадження артефактів не завжди збільшує можливості вирішення проблем. Якісні зміни здебільшого залежать від нових відкриттів відсутніх ланок в історичному розвитку народів, що є предметом вивчення.

Загальновизнано, що відкриття і широке дослідження слов'янських ранньосередньовічних пам'яток УІ-УІІ ст. після Другої світової війни, а в останні десятиліття виділення слов'янських пам'яток V ст. на території України не тільки заповнило хронологічну лакуну в Історичному розвитку матеріальної культури слов'ян у середині І тис. н.е., але й поставило проблему становлення слов'янських етнічних груп на нову наукову основу.

Нововідкриті слов'янські культури раннього середньовіччя вдалося достовірно зіставити з писемними джерелами й археологічними методами показати, з одного боку, їх переростання в культури доби Києво-Руської та інших південнослов'янських і західнослов'янських державних утворень; з іншого, шляхом ретроспекції зв'язати з більш ранніми старожитностями Східної і Середньої Європи. Виявилось, що вже у УІ-УІІ ст. н.е. слов'янськ старожитності поділяються на чотири різні культурні групи (колочинську, пеньківську, празько-корчацьку і дзєдзіцьку культури). Перші три виникають уже у V ст. н.е. на території України і заходять в деякі пограничні області Білорусії і Росії, а дзєдзіцька група - в Середній і Північній Польщі, але не раніше VI ст. Нещодавно стала відомою ще одна група - іменьківська - у Верхньому Поволжі, де присутні елементи слов'янських культур У-УІІ ст. Кожна з перелічених слов'янських ранньосередньовічних культур має свої підоснови, які необхідно шукати у більш ранніх культурах. До виявлення слов'янських пам'яток У-УІІ ст. такі пошуки, зазвичай, закінчувались безрезультатно. Вони породжували багато суперечливих концепцій, оскільки етнічну належність археологічних культур першої половини І тис. н.е. і більш ранніх без типологічної прив'язки їх до етнічно визначених культур раннього середньовіччя неможливо було встановити. Ще більш складними виявились спроби виділити певні етнічні групи в багатоетнічних культурних ареалах. Деякі археологи навіть вважали, що жодну з культур І-ІУ ст. н.е. і більш ранніх неможливо визначити як слов'янську. Єдиний вихід із цього становища німецький вчений К.В.Штруве вбачав у припущенні, що “...слов'яни адаптовані або подавлені в культурному відношенні своїми сусідами, скриваються під личиною однієї з декількох полі етнічних культурних провінцій” (Struve, 1991, S.8-18). Уся ця безнадійність і зневіра в можливості використання археологічних джерел для вирішення проблем слов'янського етногенезу в міру виявлення все нових етнічно беззаперечних слов'янських пам'яток У-УІІ ст., заповнення реальними матеріалами хронологічних лакун і порівняльного вивчення з більш ранніми культурами стали поступово набувати оптимістичних обрисів Створені типологічні колонки безперервного розвитку слов'янської матеріальної культури на території Південно-Східної Європи, зокрема в Україні, дозволяють у ретроспективному плані, з одного боку, простежити розвиток місцевого слов'янського населення принаймні з рубежу нашої ери, з іншого боку, розкрити його у взаємодії з іншими неслов'янськими племенами. Шляхом ретроспекції слов'янські етнографічні елементи виявлені в ряді поліетнічних культур Південно-Східної та Середньої Європи. При цьому встановлено, що в першій половині І тис. н. е. поруч ізслов'янами - корінним населенням пограниччя лісу і лісостепу на території України в різний час жили й інші етнічні групи германського, балтського, іраномовного, фракійського населення, що знайшло своє відображення в археологічних матеріалах. (Баран, 1981, С.6-17) Аналіз археологічних і лінгвістичних даних дозволяє вважати, що слов'яни, та навіть праслов'яни уже в найвіддаленіші епохи являли собою, хоч і споріднені, але окремі етнокультурні та етномовні групи. О.М. Трубачов - автор багатьох лінгвістичних досліджень, присвячених давнім слов'янам - пише, що його не може задовольнити ні постулат “...изначально бездиалектного языка” ні суто слов'янська гідро- і топонімічна область, без домішок чужих неслов'янських елементів (Трубачев, 1994, С.4). Це, підтверджує археологія давніх слов'ян, представлена значною кількістю культур, згаданих вище, та їхніх локальних груп. Значне місце в посібнику в історії слов'ян посідають великого слов'янського розселення, коли слов'янські племена, які до середини І тис. н.е. займали лісові та лісостепові області Південно-Східної Європи, з'являються в Подунав'ї, у глибинних районах Балканського півострова на півдні; на заході - доходять до Ельби та балтійського узбережжя; на північному сході заселяють верхів'я Дону і Волги. У другій половині І тис.н.е. розселення слов'ян досягло таких розмірів, що вони стали однією з основних груп, які формували етнічну карту ранньосередньовічної Європи. Водночас велике розселення слов'ян започаткувало процеси слов'янського народотворення. тобто формування тих слов'янських, в тому числі східнослов'янських, груп, що стали ембріонами сучасних слов'янських народів. За археологічними даними чітко простежуються основні напрямки розселення слов'ян: 1. Шляхи верхньодніпровських слов'янських груп - носіїв київської, (ІІІ - перша половина V ст.н.е.), її наступниці колочинської (друга половинаV-VІІ ст. н.е.) культур вели на північ і північний схід, в ареали балтських та угро-фінських культур. 2. Склавіни - носії слов'янської частини черняхівської культури (ІІІ- перша половина V ст. н.е.) та їхні нащадки - творці празько- корчацької культури (друга половина V-VІІ ст. н.е.) зайняли середній та верхній Дунай і межиріччя Ельби та Заале 3. Анти - носії пеньківської культури прийшли в Нижнє Подунав'я та на Балкани. Не можна виключати, що якась незначна частина склавінів разом з антами відійшла на Балкани, а частину антів захопили з собою племена склавінів, що рухались вверх по Дунаю. Північна порубіжна частина антів відійшла разом носіями колочипської культури на північний схід, де сиділи балти та угро-фіни (рис. 1) Історичне значення великого переселення народів, яке охопило і слов'янський світ, в першу чергу полягає в тому, що воно започаткувало етнополітичну карту середньовічної Європи. На ній свої усталені місця зайняли слов'яни. В їхньому середовищі відбувся поділ на ті етнічніутворення, які в залежності від історичних обставин заклали основи процесів формування сучасних слов'янських народів. Ця історична закономірність однаковою мірою відноситься до всіх слов'ян: південних, західних і східних. Інтеграція слов'янських переселенців з місцевим населенням на нових освоєних землях, поступове поглинання субстратів приводить до етнокультурних змін і зародження нових слов'янських етносів як на Балканах і Подунав'ї, так і на Двині і на Волзі. Ті групи слов'янського населення, що залишилися на своїй корінній території, а це Український Лісостеп, а також Лівобережне Повіслення, отримали по відношенню до тих слов'янських груп, що переселилися в нові регіони, свої культурно-мовні статуси І також стали окремими етно-мовними одиницями.

Виходячи з археологічних джерел, склавіни, представлені празько корчацькою культурою з обох сторін Карпат, стали предками не тільки правобережних українців, але й склали основний компонент предків словаків, морав'ян і чехів та українського і польського населення у Верхньому Повісленні. Крім того, склавіни, в інтеграції із слов'янами, антами Дніпровського Лівобережжя, були вагомою частиною Лівобережних предків Українського народу. Поляки Середньої та Північної Польщі мають свої історичні витоки, що сягають дзєдзіцької та пшеворської культур. Та частина антів, що понесла з собою пеньківську культуру на Балкани, Стала важливим компонентом болгарської, сербської та інших етнічних груп південних слов'ян. Предками білорусів та росіян було населення, представлене верхньодніпровськими ранньосередньовічними культурами типу Колочина-Тушемлі-Банцерівщини, яке поступово займало області із балтським та угро-фінським субстратами. Про інфільтрацію верхньодніпровських слов'ян у Верхнє Поволжя свідчать пам'ятки іменьківської культури У-УІІ ст.н.е. (Баран, 1998, С.71-73). Отже генетичні корені сучасних слов'янських народів, як і переважнеої більшості “варварських” народів Європи сягають епохи великого переселення. Це, безперечно, стосується і східних слов'ян. Ми впевнені в тому, що вирішення проблеми походження східнослов'янських народів лежить у плошині загальноєвропейських історичних закономірностей. Їх початок відкриває велике розселення слов'ян. Державотворчі процеси, які набирають розмаху в наступні століття, дещо уточнюють політичну карту Європи, але їхній аплив на етнічний розвиток європейських народів, в тому числі слов'янства, не приводить до корінних етнокультурних змін. Навіть такі могутні державні утворення як імперія Карла Великого, Великоморавська держава чи Київська Русь розпадаються на менші етнополітичні утворення, зародження яких спостерігаємо у ранньому середньовіччі. Історичні школи, особливо в Росії, які ставлять знак рівності між державотворчими і народотворчими процесами, керуються більше політичними інтересами, ніж реальними фактами. Розпад східнослов'янської імперії Рюриковичів- Київської Русі, на нашу думку, це - не вихідна точка зародження трьох східнослов'янських народів, а логічний наслідок несумісності економічних та політичних інтересів тих етнічно племінних груп східного слов'янства, що входили до неї. Роз'єднана і ослаблена внутрішніми суперечностями Русь потерпіла поразку від полчищ монголо-татарських ханів. Етнічний розвиток трьох слов'янських груп, започаткований процесами великого розселення слов'ян, тепер уже в іншому історичному вимірі продовжується, досягаючи свого логічного завершення. Велике розселення слов'ян не тільки значно розширило їх етнокультурний простір і поглибило їх диференціацію, воно викликало помітні зміни та перегрупування племінних груп на їхній корінній території. В лісостеповій частині України утворюються нові археологічні культури, що відображають процеси подальшого етнокультурного і соціального розвитку південної групи східнослов'янських племен, предків українців. Літопис для цього часу вже не згадує ні венедів, ні антів. Він називає низку конкретних племен на Дунаї, на Віслі, на Дніпрі і Прикарпатті, Білоруському Поліссі, на Двіні і на Волзі. Тепер їх об'єднує лише первісна самоназва “слов'яни”. Вона фіксує їх приналежність до сім'ї слов'янських народів, незалежно від місця проживання, мови та характеру взаємних стосунків. У багатьох археологічних працях радянського часу, присвячених вивченню етнокультурних процесів у Східній Європі VІІІ-Х ст., були спроби співставити з археологічними культурами літописні племена. Для племен північно-східної групи, що сіла на чужі різноплемінні субстрати, це вдається, для південно-західної, що має місцеві підоснови - ні. Але в кожній спробі проглядаються достатньо чіткі етнографічні відмінності між південно- західною і північно-східною групами слов'ян, закладені ще в попередні періоди. Це відповідає і їхнім діалектно-мовним особливостям, в чому, крім археологів, переконана і більшість лінгвістів.

Вже О. Шахматов вважав, що після того, як східні слов'яни в VІІ-ІХ ст. з дніпровсько-волинського регіону розселилися на великих просторах від Чорного моря до Ільменського озера й від Карпат до Дону, їхня мова розчленувалася на три великі діалектно-територіальні групи. “Распадение восточнославянских племенъ, ихъ языка относится (в своемъ постепенном ходе) к VII й VIII веку; въроятно, к IX в. восходить (как завершение процесса) распадение единого русскаго племени на три племенные групы: южную, северную й восточную” (Шахматов, 1916, С.25-36). “Спільноруська прамова (мається на увазі східнослов'янська - авт.) розпалася на три окремі говори, ще в добу доісторичну в кінці VIII чи на початку IX ст. і об'єднання всіх племен в одній державі не могло привести до утворення однієї спільної народної мови" (Шахматов,1916, С.68).Аналізуючи історичний розвиток польської мовою, Ю.Розвадовський розглядає її як одну із небагатьох, що належать до сім'ї слов'янських мов, які своїм походженням сягають праслов'янської епохи. “Польська мова, тобто збір діалектів, що разом творять польську мову, успадковує разом з іншими слов'янськими мовами те, що створили праслов'яни... Процес її виділення почався і тривав століттями, ще в часи спільнослов'янські, коли всі пізніші слов'янські мови існували як більш-менш різні говори і діалекти...” (Rozwadowski, 1915,С.36). Ця закономірність відноситься до кожної із слов'янських мов. Науково обґрунтовану позицію щодо зародження сьогоднішніх слов'янських мов у праслов'янському мовному середовищі зайняв С. Смаль-Стоцький. Він вважає, що “...українська мова являє собою тільки добуток дальшого розвитку праслов'янської, колись дійсно говореної мови..., переформування її діалекту (говору) на спеціальний український лад, як усі інші слов'янські мови являють собою перетворенняпраслов'янської мови (її говорів) на їхній питомий лад ... Зарисовані вже в цій добі діалекти і відтінки розробили опісля поодинокі слов'янські мови. Розвиток північно-староруського і південно-староруського вже в своєму праслов'янському зародку пішов іншими шляхами... На перепоніправильному розумінню і поясненню цих явищ стоїть фікція праруської мови” (Смаль-Стоцький, Перевидання 1996, С.98-110). Сьогодні існують різні точки зору лінгвістів та археологів на проблеми східнослов'янської мовної і культурної єдності. Одні йдуть від єдності до розподілу на діалектно-культурні групи, що зв'язано з процесами розселення слов'ян, інші заперечують діалектно-племінну спільність у праслов'янському чи слов'янському середовищі вже з самого початку (Шевельов, 1996, С.193).

Складність проблеми єдності чи дезінтеграції східнослов'янських племінних утворень в І тис.н.е., як їх розуміли різні дослідники, можна проілюструвати й іншими прикладами.

Так П. Третьяков вважав, що слов'янську спільність створили ще племена зарубинецької культури на рубежі ер, асимілювавши балтомовне населення Верхнього Подніпров'я. Саме з Верхнього Подніпров'я в середині І тис. н.е. вони розселяються на всі сторони світу, в тому числі і в Середнє Подніпров'я, завершуючи етнокультурну карту, відому за Літописом (Третьяков, 1970, С.153). Ф. Філін то приєднується до гіпотези П. Третьякова про загальнослов'янську спільність часів зарубинецької культури в II ст. до н.е. - II ст. н.е., то декларує формування загальнослов'янської мови у VІІІ-ІХ ст. на великій території Східної Європи, то говорить, що розселення слов'ян на великій території Східної і Середньої Європи привело до роз'єднання загальнослов'янських мовних явищ. У результатіна сході слов'янського світу утворилася особлива зона, де і виникла східнослов'янська або давньоруська мова (Филин, 1972, С.29). Слід додати, що і П.Третьяков не раз міняв свою точку зору на проблеми етнічного розвитку східних слов'ян. О.Трубачов не хоче “круто покінчити... із східнослов'янською давньоруською єдністю”. Він дотримується концепції “складної єдності, що не відмовляється від визнання давності діалектних відмінностей... не відміняючи всеохоплюючої їх єдності” (Трубачов, 1991, С . І З 1-132) . Якщо “всеохоплюючу єдність” слов'ян чи праслов'ян розуміти в сенсі праслов'янські племена, слов'янські племена і народи, мови яких, безперечно, ближчі між собою, ніж до мов неслов'янських сусідів (це спостерігається і в матеріальній культурі), то з цією тезою автора, якавідповідає мовно-історичним реаліям, можна погодитись.

Аналізуючи писемні джерела, Агатангел Кримський дійшов висновку, що за браком писемних джерел “... достовірну історію малоруської (української - авт.) мови, а так само великоруської, доводиться поневолі починати аж з XI ст., дарма, що чимало малоруських (українських) і великоруських ознак готові були ще в ІХ ст.”. “Таким чином, - пише він, -усією сукупністю своїх ознак жива мова півдня XI ст. стоїть посеред східного слов'янства цілком вже відокремлена. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. - це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця; і в ній аж надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сьогочасної малоросійської (української) мови, бо ж вона має вже в собі величезну частину сьогочасних малоруських (українських) особливостей" (Кримський, 1996, С.23, 31). Г.Півторак вважає, що за “історичними, археологічними лінгвістичними матеріалами... спільнослов'янський період тривав приблизно до середини І тис. н. е. Після розпаду праслов'янської етномовної спільності у VІ-VІІ ст. почалося формування східнослов'янських племен та їхніх союзів, подальша консолідація яких на різних теренах Східної Європи призвела до формування українського, російського та білоруського народів. З цього часу окреслились і тенденції формування східнослов'янських мов” (Півторак, 1996, С.273). Північно-східну окраїну слов'янського світу слов'янські племена поступово почали заселяти принаймні з V-VІ. На хронологічному зрізі VІП- ІХ ст. це вже були слов'янські племінні об'єднання і їхні групи з виразними рисами своєї матеріальної культури і мови. На відміну від південно-західних племен, що у VІІІ-Х ст. формувалися в межиріччі Дніпра і Дністра на основі місцевого склавіно-антського населення, де домінуючими виявилися спільні риси матеріальної культури і мови, на нових землях культура слов'ян отримувала нове етнічне забарвлення залежно від складу субстратних груп. В результаті поглинання слов'янами неслов'янських субстратів фактично формувалисянові етнічні групи. За археологічними матеріалами спостерігається виразна закономірність, яка полягає в тому, що етнографія слов'янських племінних об'єднань VІІІ-Х ст. втрачає багато своїх первісних рис, засвоюючи елементи місцевих культур. Довгі кургани кривичів, сопки ільменських словен та ін. яскрава тому ілюстрація. Все це відповідає і мовним особливостям слов'янського світу. Рішучу позицію щодо роздільності процесів формування українського та російського народів і їхніх мов зайняв останнім часом О.Стрижак.Він вважає, що, '”…виникнення порівняльно-історичного мовознавства призвело до повного визнання самостійності української мови, структурно- фонетично сформованої відповідно до її історико-геополітичної суті, взаємозв'язків і контактів” (Стрижак, 1998, С.55). У статті “Нова наукова концепція про окремі шляхи походження українського та російського народів і їхніх мов” (1998 р.) О. Стрижак приводить нові дані, які спростовують “теорію” давньоруської чи праруської східнослов'янської спільної прамови. Він приєднується до С. Маль-Стоцького і Г. Гартнера, які у праці ”Grammatik der ruthenischer (ukrainischen) Sprache” бачать підоснови української мови у праслов'янській. Цікаві і важливі спостереження зробив румунський мовознавець Е.Петровичі. Характеризуючи слов'янські топоніми на території Румунії і Молдови, Е.Петровичі помітив зміну приголосних з “g” та “h” яка, за даними лінгвістики, відбувалася в середовищі склавіно-антських племен ще в часи їхніх найінтенсивніших контактів з іраномовним населенням. Тоді вони разом входили в одну спільну Черняхівську культуру ІІІ - початку V ст.н.е. Визначивши характер і області топонімів слов'янського походження в Подунав'ї, румунський вчений дійшов висновку, що слов'янське населення цих областей до його асиміляції румунами говорило на одному із українських діалектів (Petrovici, 1960 р/41-61). Сам факт мовної спорідненості слов'янських топонімів у Подунав'ї, де відомі змішані пам'ятки склавінів та антів V-VІІ ст., із діалектами української мови, є одним із важливих та незаперечних підтверджень появи в різноплемінному середовищі слов'янського світу зародків слов'янських народів, у цьому випадку - українського.

Наведені археологічні матеріали і короткі висновки ряду лінгвістів незаперечно свідчать, що ніколи не існувало єдиної праслов'янської, чи слов'янської, чи східнослов'янської спільноти, а завжди були праслов'янські, слов'янські, східнослов'янські племена та їх об'єднання, “… живяху каждо со своим родом и на своих местъх, владеющее каждо родом своим”, як про це говорить Літопис. Окремого, хоч би короткого розгляду вимагає питання, чи існувало на території України до приходу норманських князів - Рюриковичів слов'янське плем'я русів. Першу спробу посадити на правобережжі середнього Дніпра “народотворчих” та “державотворчих” русів, які поглинули всі іншісхіднослов'янські племена і відкрили шлях до утворення східно-слов'янської єдності і давньоруської народності зробив на початку п'ятидесятих років, минулого століття (Б.Рибаков, 1953, С.23-104). Наступні археологічні та лінгвістичні розробки з використанням нових джерел поставили під сумнів і перекреслили схему Б.Рибакова, за якою згаданий Йорданом рід сарматських росомонів перетворюється у слов'янських полян-русів (Баран, 1998, С.55-69). Але сама ідея не пропала. Цю ідею- фікцію підходив В.Сєдов, який тепер це робить на інших джерелах (В.Сєдов, 1999). У реконструкції В.Сєдова це виглядає так: частина слов'янського населення черняхівської культури в симбіозі з сарматами під тиском гунів наприкінці ІV ст. переселилося з Північного Причорномор'я в далеке Самарське Поволжя. Тут створило іменьківську культуру. В кінці VІІ на початку VІІІ ст. носії іменьківської культури вже в зовсім іншій іпостасі повертаються на Лівобережне Подніпров'я і створюють тут, поруч із Хозарським каганатом, каганат русів.

Що стосується археологічних джерел, то нами доведена повна відсутність даних, які свідчили б про перехід слов'яно-сарматського населення черняхівської культури з придніпровського Причорномор'я Самарське Поволжя, як і його повернення на Дніпровське Лівобережжя (Баран, 2002, С.229). Не дозволяють зробити із сіверян русів, а тим більше посадити на місце сіверян каганат русів і писемні джерела, зокрема “Баварський Географ” (Див. повний розгляд цього питання: Баран, 2002, С.229-234). Заслуговує на увагу визнання В.Ключевським некоректності вживання стосовно східних слов'ян додержавного періоду, до IX ст. термінів “руси”, “русь” і похідних від них. Не сумніваючись, що русь - це нормани, він вслід за своїми попередниками, зокрема, своїм учителем Соловйовим, вживав стосовно східних слов'ян перед утворенням Київської Русі термінів типу “русские славяне”, “русские купцы”, “русская равнина”, “Южная Россия”, “русская степь” і т.п., “пользуясь, - за його словами, - привичным словоупотреблением”. Разом з тим В.Ключевський визнає, що “... о Руси среди восточных славян в VIII в. совсем не слышно, а в ІХ-Х вв. Русь среди восточных славян еще не славяне, отличаясь от них как пришлый и господствующий класс от туземного и подвластного населения” (Ключевский, 1987, С.142). “Привычные словоупотребления” також не такі вже безневинні. Ці терміни вживалися російськими, а пізніше і радянськими вченими цілком свідомо, з метою формування загальної громадської думки про споконвічність неподільності східного слов'янства - Русі, що в умовах державності переростає в давньоруську народність, а значить - неподільності російської імперії. Історики радянського періоду в Росії, Україні, Білорусі, в тому числі, Б.Греков, М.Тихомиров, Б.Рибаков, В.Довженок М.Котляр та інші дотримувались офіційної антинорманської точки зору на виникненняКиєво-Руської держави. Вони з офіційної подачі розглядали цю проблему в плані етнічної єдності східного слов'янства що в умовах державності дало давньоруську народність. Лише в окремих випадках з'являлися статті, де автори, дотримуючись джерельних матеріалів, допускали, що хід історичного розвитку визначав мовні та етнічні відмінності. Вони піддавались організованій нищівній критиці. Питання існування в києво-руський період давньоруської народності не втрачає своєї актуальності і сьогодні. При цьому воно, як і раніше, несе певне політичне навантаження. У нових працях ми знаходимо і росомонів-русів Б.Рибакова, І спроби знайти слов'янських русів в інших джерелах, поминаючи росомонів (Седов, 1999). Такі вперті пошуки етнотворчої сили, яку має становити феномен русів задовго до утворення Київської Русі пояснюються тим, що інакше неможливо довести “етнічну монолітність” всього східного слов'янства в період племінного устрою після великого розселення. Якщо такого племені, чи союзу племен, тим більше Руського каганату, що поглинув би усі інші східнослов'янські племена, не існувало, то всі інші доцентрові об'єднувальні сили, які діяли в Києво- Руській державі менше сотні років не могли забезпечити утворення єдиної давньоруської народності. Тому прихильники ідеї споконвічної єдності східних слов'ян і давньоруської народності, як правило, підміняють поняття політичного союзу, державної належності, поняттям “етнічної єдності”, хоч ці поняття можуть визначати різні, навіть протилежні і с торичні проце си. Сьогодні картина побудови східнослов'янської держави - Київської Русі вимальовується досить реально.

Історичні, лінгвістичні і, зокрема, археологічні матеріали, які за кількістю, й інформативністю повинні зайняти належне місце в історичних реконструкціях, дозволяють вважати, що в утворенні держави східних слов'ян - Київської Русі, яка виникла у Подніпров'ї як імперія Рюриковичів, брали участь два фактори: внутрішній і зовнішній. Внутрішній - сам народ, його племінна еліта, що досягла розуміння необхідності державної організації суспільного розвитку і зовнішній - варязькі князі з військовими дружинами, які поступово, підпорядковуючи північно-східні приволзькі, а потім південні дніпро-дністрянські племінні об'єднання слов'ян, підняли державотворчий процес на рівень, який забезпечував існування інституту державності. Поява варягів-русів на східнослов'янському етнічному просторі не тільки прискорила державотворчі процеси, але й принесла і поширила свою назву, що утвердилась як офіційна назва новоствореної держави. Розказуючи про похід Олега в Київ, літописець пише: “... беша у него (Олега) варязи й словени й прочи, прозвашася Русью” (Повесть … ч. І, 1950, С.20). Безперечно, утворення імперії Рюриковичів під назвою Київська Русь,поки діяло всесильне центральне управління на чолі з сильним, вольовим великим київським князем, сприяло політичній консолідації різних слов'янських племінних союзів-князівств і неслов'янських племінних груп. Цьому сприяло також створення державного економічного простору, єдиної православної церкви, вживання у писемних творах церковнослов'янської літературної мови, культурного впливу міських центрів та деякі інші фактори. Але ми маємо на увазі державно-політичну спільність і спільність економічних інтересів до періоду роздробленості, що почався після смерті Ярослава Мудрого. Ми не можемо прийняти ці фактори як докази етнічної єдності, а тим більше утворення в межах величезної держави єдиної давньоруської народності. Так висвітлюють ці процеси й інші дослідники. На думку Ж.Бланкофа '”...концепція іноді перебільшена та ідеалістична щодо єдності Русі до процесів її роздрібнення у другій половині ХП-ХШ ст. має бути уточнена: не заперечуючи відносної єдності Київської Русі з кінця X ст. до середини XII ст., зазначимо, що з часом дедалі більше даються взнаки щонайменше дві географічні та економічні, коли б не сказати етнічні та політичні зони, що складали Київську Русь часів розквіту. Зона південна та північна, обернена більше до Балтики, до важливих центрів цього моря” (Бланкоф, 1992, С.7). Незворотність поділу визначилася, коли з-під влади київських князів виходить Полоцька земля із Псковом і Смоленськом, а дещо пізніше - Суздальська і Ростовська землі, що стали ядром не зародження, а визрівання відповідно білоруської і російської народності. Не татари, плюндруючи Київ, встановили остаточний рубіж між південною і північно-східною частинами Русі, що в часи стабільності Київського центру становили політичну (не етнічну) спільність. Цей рубіж був встановлений у 1169 році, коли Київ руйнував і тотально вбивав його мешканців суздальський князь Андрій Боголюбський, що почав будівництво на північному сході своєї окремої незалежної держави. У ХІІ-ХІІІ ст. ще одним таким віддаленим від Києва центром був Галич. Галицько-Волинське князівство перед монголо-татарською навалою досягло Києва. Але тут дії князів визначалися не тільки політичними та економічними зв'язками, як це було в попередніх випадках, а й етнічними.

Тому галицько-волинські князі дотримувалися в цей тривожний для Русі час об'єднавчих тенденцій стосовно до Києва і Київської землі. Воєвода Данила Галицького Дмитро не руйнував Києва, а знаходився в лавах його оборонців у фатальні дні грудня 1240 р. Сам результат розпаду Київської Русі, що остаточно визначився після монголо-татарського завоювання і привів до остаточного відокремлення білоруського, російського та українського народів, вказує на те, що етнічні процеси в середовищі окремих культурно- мовних груп, навіть у період існування одної держави, були міцнішими і діяли стабільніше, ніж загальніші політико-економічні.Східні слов'яни, розкидані на величезних просторах, роз'єднані природними бар'єрами (непрохідні ліси, болота, брак сухопутних шляхів), ніколи не почували себе одною етнічною спільністю і ніколи її не відстоювали. Прикладом може служити пасивність Південної Русі в час монголо-татарських завоювань північно-східних земель і північно-східних князівств до факту включення північно-західних і південних земель колишньої Русі до Литовського князівства, а потім -Польсько-Литовського королівства.

Підсумовуючи, перефразуємо справедливий вислів М.Грушевського: “Не було “общеруської” народності - немає “общеруської історії”. Кожен із східнослов'янських народів має свої глибокі додержавні витоки і право лише на частину східнослов'янської спадщини і на ту частину східнослов'янських земель, корінних або освоєних у процесі розселення, де жили його безпосередні предки. А жили вони в різних географічних межах, у різних економічно- політичних нішах, у різному етнографічному середовищі. Незважаючи на періоди, коли їхньою долею розпоряджалися київські князі, чи московські царі, кожен з них творив свою історію. Із викладеного вище також випливає, що ні в додержавний період, ні в часи державності не було якогось етнічного стовбура, від якого відгалужувалися б предки окремих слов'янських, у тому числі східнослов'янських, народів. Були різні хронологічні стадії етнічного розвитку слов'ян, різні групи яких у різний час і в різних районах Європи формувалися в народи, а потім у нації. На нашу думку, виникнення етноніма “Україна” також сягає ранньосередньовічного періоду, коли на інтегрованій склавіно- антській основі утворюється єдина Дніпро-дністровська етномовна група східнослов'янських племен.

Залишаючись назавжди слов'янами в розумінні свого походження від слов'янської сім'ї народів, а з кінця ІХ ст. - слов'янами-русами за приналежністю до Києво-Руської держави, вони з метою самоідентифікації поступово відновлюють назву дніпровських племен антів (“окраїнних”), яка згодом набирає територіального та етнополітичного значення і трансформується в назву “Україна”, “український народ”. Пройшовши ряд стадій свого становлення та територіального поширення у ХІХ-ХХ ст., назва “Україна” утверджується остаточно як етнонім окремого слов'янського народу, заміняючи старі назви “Русь”, “Мала Русь”, “Червона Русь”, що у пізньому середньовіччі вирізняли його серед інших слов'янських народів, зокрема східнослов'янських з кореневими назвами Русь (“Білорусь”, “Велика Русь”). Сьогодні ця назва визначає суверену європейську державу - Україну.

праслов'янський етномовний археологія

Використана література

1. Ауліх В.В. Зимнівське городище. К., 1972.

2. Баран В.Д. Ранні слов'яни між Дністром і Прип'яттю. К., 1971.- 97 -ФОН ДФФД

3. Баран В.Д. Давні слов'яни. К., 1998.

4. Баран В.Д. Черняхівська культура. К., 1981.

5. Баран В.Д. Походження українського народу. К., 1981.

6. Блакоф Ж. Чернігів - суперник Києва Чернігівська старовинаЧернігів, 1992.

7. Грушевський М. Історія України - Руси. т.І,- Львів. - 1904 р.

8. Ключевський М.А. Курс русской истории. М. 1987 ч. І.

9. Кримський А.Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася // Історія української мови. К., 1996.

10. Півтора Г. Коли ж виникла українська мова. К., 1996.

11. Повесть временных лет. Ч. І М. 1950.

12. Рыбаков Б.А., Древние русы // Советская археология М. 1953.

13. Усанова И.П. Славянские древности. М. 1976.

14. Сєдов В.В. Древнерусская народность М. 1999.

15. Смаль-Стоцький С. Розвиток поглядів про сім'ю слов'янських мов// Хрестоматія, К., 1996.

16. Стрижак О. Нова наукова концепція про окремі шляхи походження українського, російського і білоруського народів і їх мов. //Народна творчість та етнографія К., 1998 № 5-6.

17. Тойнбі А.Дж. Дослідження історії (в перекладі В.Шовкуна). К.,1995.

18. Топоров В.Н., Трубачев О.Н. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья М. 1962.

19. Третьяков П.Н. У истоков древнерусской народности. Ленинград, 1970.

20. Трубачев О.Н. Етногенез и культура древнейших славян. М.1991.

21. Филин Ф.П. Происхождение русского, украинского и белорусского языков. Ленинград, 1972.

22. Шахматов А.А. Краткий очерк истории малорусского (украинского) языка // Украинский народ в его прошлом и настоящем.

23. Шевельов Ю. Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова. З проблем східнослов'янської глотогонії. // Історія української мови. К., 1996.

24. Rozwadowski. Ygezyk polski. Warszawa 1915.

25. Slruve K-W/ Zur Etnogenese der Slawen // Slaridard-Oldenburg Neumunster, 1991/

26. Udolph I. Zum Stand Diskussion um die Uhrheimat der Slawen // Beitrade zur Namenlorschund № 7-14. 1979.

Размещено на Allbest.ru

Размещено на Allbest.ru