Історія князівського роду Сангушків

Размещён на Allbest.ru

I

Рід князів Сангушків-Любартовичів гербу "Погоня" своїм корінням сягає у глибину багатьох століть. Серед дослідників немає одностайності щодо його початків. Одні виводять Сангушків від руських князів Рюриковичів, інші - від литовських Гедиміновичів. Вивченню історії роду присвятили свої праці багато як істориків, так і просто сучасників, котрі нерідко були близькими до князівської фамілії, серед яких - З.Л. Радзимінський, Л. Дембіцький, В. Поль, Ю. Дунін-Карвіцький, Е. Жищевска, М. Теодорович, А. Веритус та ін. Важливим комплексом для дослідження цієї проблеми є родинний архів Сангушків, який зберігається в Краківському державному воєводському архіві у Польщі¹.Більш-менш вірогідною є версія, що родоначальником древнього роду є той Сангушко ("dux Sanguschco"), про якого згадується в латиномовному акті від 24 серпня 1433 р., де мовиться, що він отримав від короля Владислава маєтки Ратно (Волинь) і Крошвичин (Холмщина). Король Владислав ІІІ, за актом від 20 травня 1441 року, іменує цього князя "dux Senguschсo" і забирає в нього Ратно і Коширський повіт. Помер цей Сангушко приблизно 1463 р.З політичних і інших міркувань тогочасним Сангушкам було вигідно стверджувати, що їх рід бере початок з Литви, від князя Любарта Гедиміновича. Але є і вагомі підстави вважати, що родові витоки Сангушків ідуть, все-таки, з дому Володимира, як, наприклад, волинські князі Корецькі, Четвертинські, Курцевичі та інші. Та сталось так, що в 1321 р. литовець Гедимін завоював Волинь, а його син Любарт примусив цих удільних князів присягнути йому на вірність². Серед інших - і Сангушки вибрали за краще максимально наблизитись до Литви.Рід цей на сьогодні нараховує 17 поколінь і дав він десятки славних імен. Як стверджують окремі історики, приблизно до початку XVII ст. династія залишалася православною. Першим, хто прийняв католицьке віросповідання, був князь Симеон-Самуїл Юрієвич Сангушко. З того часу Сангушки стають горливими послідовниками католицтва. А. Веритус, наприклад, котрий досліджував родовий біографічний нарис Сангушків-Любартовичів домашнього бібліотекаря князів Леона Божаволя-Романовського, також згадує про цього Симеона-Самуїла Сангушка, воєводу Вітебського часів Зигмунта ІІІ, що він дійсно першим в роду прийняв релігійну унію ("poprzednio Sanguszkowie byli wyznania greckiego"³. Про Вітебський літопис 1575-1768 рр. Стефана Гавриловича Аверки із фразою про цього ж С.-С. Сангушка згадує і М. Теодорович⁴. Ще у XV ст. від імператора Священної Римської Імперії рід отримав підтвердження свого князівського походження і протягом століть користувався цим титулом, про що неодноразово свідчать історичні джерела. Більше того, представники династії Сангушків постійно займали високі державні уряди. Так, князь Роман Федорович був великим литовським гетьманом і брав участь в укладенні Люблінської унії 1569 року, внаслідок якої утворювалась нова держава Річ Посполита. Олександр Андрійович Сангушко був королівським маршалком; Адам-Олександр Григорович Сангушко займав уряд волинського воєводи тощо.Дві гілки князів Сангушків - Несухоїзько-Локачівська та Коширська вигасли протягом XVI-XVII ст., і лише Ковельська лінія протривала до початку ХХ ст. і залишила помітний слід як в історії Польщі, так і нашого Волинського краю і Славутчини зокрема.В 1673 році, після смерті князя Олександра Владиславовича Заславського, вигасла чоловіча лінія Заславських, а потужні родові маєтки перейшли до Йосифа-Карла Любомирського, який був одружений з єдиною сестрою покійного князя Теофілією-Людовикою Заславською. У 1703 році Йосиф-Карл Любомирський помер, а його дочка Йозефина-Марія, яка ще при житті батька одружилася з князем Павлом-Карлом Сангушком, принесла маєтності Заславських, серед яких і м. Славута, у дім чоловіка. І хоча значна частина маєтностей князів Сангушків розпорошилася між різними магнатськими родами внаслідок так званої Колбушовської транзакції 1753 року, все ж землеволодіння роду продовжувало залишатися досить значним. А в першій третині ХІХ ст. сполонізований рід Сангушків, за своєю економічною могутністю, починає упевнено виходити на перше місце в Волинській губернії. Як зазначає В. Павлюк, на цей час він уже значимо виділяється розмірами своєї власності, розвитком господарства, кількістю доходів та місцем в суспільному житті Волині. Сангушкам належали величезні маєтки не тільки у Волинській, але й у Київській губерніях. Земельна власність роду становила майже 100 тисяч десятин, яку обробляло 20794 кріпаки⁵. Славутські маєтності Сангушків на кінець ХІХ - поч. ХХ ст. складалися з повітового міста Заслава (тепер - Ізяслав), містечок - Славути, Білогородки й Корниці та 97 сіл.

II

сангушки любартовичі князівський рід

Серед багатьох чоловічих імен в роду Сангушків найчастіше вживали імена Роман, Григорій, Олександр... Євстафіїв було лише два. Про них наше історіографічне дослідження. Ці два мужі були між собою в сімейних стосунках як дід і онук. Євстафій-старший - родоначальник дванадцятого покоління. Він народився 26 жовтня 1768 року в сім'ї князя Ієроніма, сина Павла-Карла Сангушка (десяте коліно), від його першої дружини Урсули Потоцької. Був одружений з княжною Климентиною-Марією-Терезою Чарторийською і мав від неї двох синів - Романа та Владислава. (Старший син Владислава Роман прожив 85 років і загинув у Славуті в своєму родовому гнізді від рук більшовицьких вандалів). Євстафій-онук був третім сином Владислава Євстафійовича і Ізабелли Любомирської, народився 16 серпня 1842 року. ...Славута. Попри інші маєтності і замки, славутське гніздо найбільше припало до душі Сангушкам. Суворий довкружний сосновий ліс мав якийсь невловимий вплив на суворість і простоту родинних звичаїв і традицій. Третя дружина князя Ієроніма, воєводи волинського, а з 1793 р. - генерал-поручника російської служби, Анна Прушинська, а також чоловікова мати Варвара Дуніна, були ревними католичками. Цю ревність та побожність жінки серйозно передавали дітям. Було їх в сім'ї п'ятеро: Євстафій та Марія від покійної Урсули Потоцької, Юзеф, Дорота і Текля від Анни. Родові риси Сангушків - простота і виразність в думках, деяка повільність та поважність в рухах і мові, сталість почуттів, схильність до старих забобонів, високе цінування честі і правди прививалися дітям без найменших ознак зволікання чи байдужості. Все це, а також готовність до оборони і самопожертви за малу і велику батьківщини і "старі штандарти", об'єднувалося високим поняттям "шляхетність", яка в екстремальних ситуаціях переростала в незламний родовий і патріотичний гонор.Так виховувались сини, так виховувались і дочки. Чи не найкращою ілюстрацією до сказаного може бути такий випадок із життя наших родовитих земляків. Коли в листопаді 1830 р. вибухнуло патріотичне польське повстання, сини князя Єстафія, Роман та Владислав, офіцери царської армії, без жодних зволікань поспішили до обозу, що рухався на Варшаву. Роман тільки що схоронив любу дружину Наталію з Потоцьких і залишив у колисці крихітну шестимісячну Марію, а Владислав покинув кохану Ізабеллу з Любомирських, красуню, якою захоплювалась Європа, з маленькою Ядвігою...Високий порив до свободи і незалежності - уже вкотре! - мав для поляків надто сумний фініш: в'язниці, каземати, Сибір... Князь Роман Євстафійович буквально на третій день після влиття в загони повстанців був схоплений в полон. І через зраду одного зі співвітчизників не зміг вийти на волю, хоч російський офіцер готував йому втечу. І ось в житомирському казематі мав він вибір: написати прохання до царя Миколи І, що, мовляв, смерть дружини, душевний розпач і намова земляків схилили його до участі в повстанні. І мав би помилування.Прибув до Житомира старий батько - князь Євстафій. Одна тільки зустріч була подарована їм царем. Залишилася таємницею розмова батька й сина. Та стало відомим інше: на тому гербовому акті, де мав князь Роман благати царя про ласку й помилування, написав він такі слова: " Z przekonania, Roman Sanguszko", що означає: "З переконань..." - став він у шеренги повстанців. Відтак - повна втрата станових прав, князівського титулу і шляхетства, заслання на Сибір до "тяжких робіт" на все життя. А до цього всього - пішком іти в кайданах з Житомира до Тобольська по снігу. Сліди на ньому залишалися криваві...Крилаті слова "З переконання" надалі Сангушки помістили на свій родовий герб⁶.

III

Такий шляхетський вишкіл дав синам князь Євстафій Ієронімович. Син, князь Владислав, також був у великій опалі⁷. Сам Євстафій Сангушко був, як кажуть, людиною з героїчної легенди. Легендарною стала доля його дітей та онуків. Роман, Павло і Євстафій, сини Владислава, хоч мали вже зовсім інший життєвий триб, зберегли всі характерні родинні сангушківські риси та якості. Смерть одинокого престарілого високошляхетного благодійника Славутчини князя Романа в листопаді 1917 року стала трагічним акордом в багатовіковій історії Сангушківської династії. Вона увійшла в історію під назвою "Морд (вбивство.-Авт.) славутський"⁸ і є однією з найганебніших сторінок в літописі дійств творців так званого світлого майбутнього. Родове обійстя Сангушків червоні бунтівники спалили дотла. Що ж побудовано в Славуті натомість, щоб воно пережило віки?Принагідно розповідаючи про інші імена з цього великого і славного роду, нагадуємо, що маємо на меті все ж таки вивести на перший план князів діда та онука Євстафіїв, про яких власне конкретних українськомовних досліджень практично нема. Є лише згадки про Є. І. Сангушка в контексті досліджень іншої тематики. А з російськомовних - нам відомі лише уривчасті дані в працях М. Теодоровича; незначні згадки про Є. І. Сангушка знаходимо в санктпетербурзькому збірнику С. Панчулідзева "Історія кавалергардів 1724 - 1799 - 1899 рр." за 1906 р. В 1898 р. В. І. Харкевич опублікував також в санктпетербурзькому історико-літературному журналі "Исторический вестник" скорочений переклад мемуарів князя Євстафія Сангушка з невеличкою до них передмовою⁹. Польськомовних видань про Сангушків, безперечно, значно більше. Але автору не відомі спеціальні монографії про цих двох князів - діда та онука. Найбільше спогадів про Сангушків-Любартовичів знаходимо в Л. Дембіцького (його батько, теж Людвик Дембіцький, особисто знав князя Р.Є. Сангушка по Варшавському повстанню 1830 р.; син же, будучи редактором видання "Час" і сеймовим кореспондентом, неодноразово бував у домі князя Владислава), Ю. Дуніна-Карвіцького (родич княжої родини; його бабця Жищевська була рідною сестрою дружини князя Євстафія пані Климентини), А. Веритуса, любителя подорожей, котрий в кінці ХІХ ст. гостював у Славутському замку. Щодо князя-онука Євстафія, сина Владислава, то маємо незначні згадки про нього в розповіді Л. Дембіцького про його дядька Романа та батька, а також три грунтовні посмертні спогади про нього, опубліковані весною 1903 р. в часописах "Przeglad Polski", "Rolnik" і "Czas" та вміщені в збірнику "Євстафій Сангушко" (Краків, 1907 р.), про що йтиметься нижче. З цих окрушин хочемо створити більш-менш цільний біографічний нарис про наших славних в минулому земляків, показавши їх на фоні Сангушківського роду та епохи з більш як віковим відтинком часу. А з сучасних польських видань знаємо дещо про долю славного роду в наші дні.Отже, Євстафій-Еразм Ієронімович Сангушко народився (за А. Веритусом 25 вересня 1768 р.) в містечку Радзині, а зростав у родовому замку в Славуті. Найстисліша його біографічна характеристика - рицар, поет, патріот. Ксьондз Свєнціцький, канонік Хелмський, охрестив його в п'ятиденному віці. Дитину до обряду подавали Катерина Коссаковська з Потоцьких та Каетан Потоцький. В чотирирічному віці втратив маму; відтак перейшов на виховання бабці Варвари та батька. В 14 літ відвезли його до Франції "на докінчення наук". З-поміж них молодому шляхтичу найбільше припала до душі наука військового рицарства. Повернувшись додому, зарекомендував себе достатньо ревним "обивателем". Відтак у 1788 р. любельське воєводство делегувало юнака своїм репрезентантом на сейм. Там йому вистачило мудрої достойності, аби звернути на себе увагу короля Станіслава Августа. Той, постерігши в молодому Сангушкові "рицарський дух", загітував його в 1789 р. ротмістром, а через півроку - майором кавалерії народової, в бригаді Вієльгорського. 2 листопада 1791 померла кохана бабця Варвара. Цю тяжку для хлопця втрату заледве компенсувала щира дружба з князем Юзефом Понятовським, котра зав"язалася між ними в цей час. Відтак завжди, де тільки можна було, вони були разом. За заслуги в подіях тих днів Є. Сангушко був нагороджений знаком "Віртуті мілітарі" та ступенем бригадира кавалерії¹⁰. Перші надто важливі події в житті молодого знатного шляхтича Є. Сангушка датуються 1791-1792 рр., коли на Україні велася польська військова кампанія проти російських військ. Хоч далеко не рівні були сили, та полякам не бракувало рицарської відваги. Під проводом князя Юзефа Понятовського молодий Сангушко в цих боях кілька разів піднімався "до вершин слави свого предка гетьмана" - Романа Сангушка, переможця в битві під Улою в 1568 р.¹¹, розповідає Людвик Дембіцький. У кількох фільварках князя Євстафія під Зеленцями засіли москалі. І він розпорядився підпалити їх, аби викурити з них ворога... Та загалом ці бої не принесли для Польщі слави. Король "пактує" з Репніним і прохає кн. Ю. Понятовського згорнути бойові дії.Через два роки Євстафій Сангушко в ранзі генерала польських військ знову воює з Росією разом з Ю. Понятовським, на цей раз - на вулицях Варшави під знаменами славетного Костюшка. Останній не раз давав найвищі оцінки бойової доблесті молодого генерала Сангушка.В цей час у Кракові помирає володарка серця князя Євстафія красуня Юлія Потоцька. Прямо від військових обозів поспішив він на цей похорон. Згодом у своїх мемуарах князь Євстафій напише, що хоча він і палав до цієї княгині "рицарським афектом", та нічим не принизив "кавалерської достойності". (Ю. Потоцька була замужем. - Авт.)."Спроби музи" - так назвав шляхетний автор свою поетичну збірку, котра також увійшла до складу згаданих мемуарів¹². Треба сказати, спроби досить вправні технічно і проникливі змістовно та почуттєво. Князь Євтафій виявив себе непересічним майстром художнього і разом з тим патріотичного слова. Про це достатньо засвідчують поезії "Північна година", "До Кракова", "Молодому поетові", "Ігнація Потоцького Ради" ("Як прикрасити сад в Климентовичах") та інші. Щоправда, сучасники на поезію славутського князя особливої уваги не звернули. "Хоч музи не були до нього прихильні, залишився вірним йому Марс", - свідчили ті, хто добре знав Є. Сангушка. З ним він в період вікопомних боїв пішов на Москву...¹³ Як до цього дішло? Після згаданих вище битв, які не принесли Польщі славної долі, відбулися Другий (1793) і Третій (1795) поділи Польщі. Велика слов"янська держава зникла з політичної карти світу. До Росії було приєднано спочатку Східну, а потім - Західну Волинь, де знаходилися родові маєтки Сангушків. На цих територіях цар створив Волинське намісництво, яке у вересні 1796 р. реорганізовано в Волинську губернію з центром у Звягелі, а з 1804 р. - в Житомирі. Цар Павло І дозволив повернутися на Волинь майже всім полякам, які ще донедавна були виселені звідси, віддав їм їхні маєтки, відновив у правах та привілеях. Князям, шляхті знову дозволено брати участь в управлінні державою.Після великого падіння Польщі князі Сангушки поступили на службу Росії. Батько, князь Ієронім, на той час був у званні генерал-поручника, син, князь Євстафій, служив полковником у Кінбурнському драгунському полку.З великою надією звернули всі поляки свій погляд на Наполеона Бонапарта, котрий, за Тільзітським миром 1807 р., з відірваних від від Пруссії споконвічних польських земель створив герцогство Варшавське, між іншим, повністю підпорядковане Франції. Але поляки все-таки вбачали в цьому акті великого імператора намір підняти Польщу з руїн. А фактично Бонапарт готував собі зручний плацдарм нападу на Росію. Територія нового герцогства ще більше розширилася за Віденським миром 1809 р. Тож мрії і марення поляків незалежністю досягли апогею. А коли в 1812 р. великий завойовник Європи став на кордонах з Росією, поляки масово поспішили під знамена Франції, бажаючи взяти щонайактивнішу участь в цій битві та відвоювати Велику Волинь і інші українські терени, що раніше входили в Річ Посполиту. З поляків Наполеон І сформував стотисячну армію, яка рушила разом з ним на схід. В той час, як французи вже стояли на Віслі, і війна з Росією була вирішена, Н. Бонапарт через свого резидента у Варшаві Прадта викликав князя Є. Сангушка в свою головну квартиру. Імператор передбачав мати з молодого Сангушка, великого польського магната, який прекрасно орієнтувався на теренах Західної України, неабияку політично-стратегічну користь. Князь Євстафій відгукнувся на цю пропозицію з великою охотою і без найменших вагань залишив службу імператору Олександру І¹⁴. Є. Сангушкові відразу було відновлено звання генерала польських військ. І ось він знову разом із своїм давнім приятелем князем Юзефом Понятовським, близьким другом і сподвижником Наполеона І. Відважний вояка здобуває славу в боях під Смоленськом та Можайськом.Похід до серця Росії - Москви триває. Князь Євстафій продовжує його при головній квартирі французької армії в почесному званні генерал- ад'ютанта імператора. Всі маєтки молодого славутського князя на цю пору вже було конфісковано на користь російської казни¹⁵. Тим часом, родове обійстя в Славуті та інші землі, що належать батькові, поки що залишаються недоторканні.Похід величезної непереможної французької армії вглиб Росії триває, але... перемог не приносить. Більше того: сама ця армада помалу тане, як ранковий туман... Розтавали і марева-марення поляків. "Страшним поворотом" називає Л. Дембіцький відступ Наполеона І. Євстафій Сангушко зупиняється в Любліні, де обирається маршалком генеральної конфедерації та регіментаром посполитого рушення теренів, котрі привласнила Росія. Його виступ на тій конфедерації дуже суперечив поглядам старого князя Ієроніма, котрий вельми страшився, аби і його родові Волинські добра цар Олександр І не конфіскував. З тих переживань, а особливо від неправдивої звістки про смерть улюбленого сина князь Ієронім нагло помер у Славуті. Євстафій Сангушко полишає своє регіментарство і спішить на похорон батька. Французький резидент у Варшаві перелякався цього вчинку князя Євстафія і хотів віддати його під суд. Та вірні бойові друзі захистили князя. Так закінчилася бойова рицарська епопея князя Євстафія Сангушка. Цар Олександр І з нагоди історичної перемоги над Францією амністував усіх поляків-дворян, втому числі й князя Сангушка-молодшого. Йому було повернено всі його маєтки і вже в 1817 році Євстафій Ієронімович очолює дворянство у Волинській губернії, тобто стає його предводителем. Іще довго він жив то в Славуті, то в Тарнові. Любив мисливство, розводив табуни арабських скакунів, кохався в книгах та мистецтві. Про свої бойові походи написав мемуари, які ще потребують своїх ретельних дослідників. Ці мемуари чи, по-іншому, записки, Євстафій Ієронімович склав у 1815 році, коли в його пам'яті були ще надто свіжими хвилюючі світового значення події, очевидцем і учасником яких він був. Князь писав ці спогади для своїх дітей, тому вони дуже прості у викладі, місцями носять характер повчання і дихають шляхетною правдою. А оскільки князь Євстафій був ад'ютантом Наполеона, то вони, безперечно, мають і непересічну історико-наукову цінність. Вірною і мужньою життєвою подругою була йому дружина, пані Климентина, одна з п'яти дочок Юзефа Чарторийського з Корця, уроджена з Яблоновських. Це була велика польська шляхтянка з сильним патріотичним духом. Вона значно пережила свого чоловіка.

IV

Як уже згадувалось, Варшавське повстання в листопаді 1830 року знову оживило згаслі надії поляків на незалежність. Та це тривало недовго. Наступило болісне затишшя і в Славуті. Князь Роман Сангушко після Сибіру ще довго служив на Кавказі. Цар видав спеціальний наказ постійно залучати "строптивого" поляка до боїв з непокірними горцями. Був двічі поранений; нагороджнений орденом св. Станіслава. Весною 1839 р. нарешті довгождана відставка з царським розпорядженням жити під наглядом у Москві. Тут сталася трагедія: наляканий кінь скинув князя і потягнув за собою. Голова була настільки побита, що лікарі не гарантували життя. Зрештою - повна і довічна втрата слуху. Після лікування на Сіцілії і подорожей до Святої землі¹⁶ Р.Сангушко знову в рідній Славуті. Тільки князя Євстафія уже не застав живим... Повністю безправний щодо родової власності, князь-Сибіряк, як називали його сучасники, був управителем маєтків своєї доньки Марії. Через чотири роки після смерті батька, в 1848 р., князь Роман першим у Росії скасував у володіннях дочки кріпосне право, випередивши на чотирнадцять років знаменитий царський указ від 1861 року.Старший на три роки, він пережив брата Владислава на 10 літ. З його смертю, зазначає біограф Л.Дембіцький, ніби звалився останній на Волині пограничний стовп давньої Речі Посполитої¹⁷.А Владиславу, котрий був ад'ютантом в диктатора Хлопіцького під час Варшавського повстання, цар заборонив жити з батьками, і він заснував своє родинне гніздо в Гумниськах під Тарновом.Старий же князь Євстафій з дружиною і внучкою Марією, донькою князя Романа, доживав віку в Славуті. Пильнував величезних маєтків, розвивав, як сказали б тепер, економіку краю. Основою економіки на Волині, як і в усій Російській імперії, було сільське господарство. Князь Є. І. Сангушко, один з найбільших польських магнатів, володів, крім земель, величезною, як на той час, промисловістю¹⁸. У 1828 році йому належало 6 суконних, 2 паперові й одна свічкова фабрики, один завод. Крім цього, він володів часткою в Корецькій та Городницькій порцелянових фабриках. Є.Сангушко займався розвитком бурякоцукрового виробництва.В Заславському повіті працювало чотири суконні підприємства, які на згадану вище дату виробили 50100 аршинів сукна. Славутська мануфактура, крім сукна, виготовляла також і ковдри, які мали величезний попит на Україні. В цей час дане виробництво забепечувало працею понад 800 робітників¹⁹.Але гордістю і славою Сангушків була все-таки цукрова промисловість. За короткий період, буквально вже на 1850 рік, три Сангушківські цукроварні - в Шепетівці, Клембівці та Кременчуках - виготовляли 100 тисяч пудів цукру, з них - половину (за іншими даними - 60 тисяч пудів)²⁰ давала Шепетівка. Шепетівська рафінація переробляла за рік 200 тисяч пудів цукру-піску, який довозили сюди з інших підприємств Росії²¹. Згодом, уже після смерті князя, родині належало 6 цукрових - 5 пісочних і один рафінадний - заводів. Старий князь шукав зв'язків за кордоном, тому всі його заводи, а крім цукрових, згодом у Сангушків з'явилися машинобудівний та хімічний, були оснащені паровими двигунами, механічним обладнанням, доставленими з Англії і Бельгії.Славилась продукція Славутської паперової фабрики, яка вивозилась до Москви, в сусідні Білорусію та Литву, реалізовувалась на ринках Правобережної України, а також у Полтавській та Херсонській губерніях. У 1860 році валовий об'єм цієї продукції становив величезну суму - 100 тисяч рублів. Великі прибутки давав хімічний завод у Варварівці поблизу Славути. Тут виготовляли оцет звичайний і очищений, скипидари. Загальна сума продукції підприємств Сангушків у Заславському повіті на 1860 рік становила майже 1 600 000 рублів, що переважало об'єм виробництва всіх інших повітів Волині разом узятих і істановило 63% всього виробництва губернії. На фабриках, заводах і в маєтках родини на межі першої і другої половини ХІХ ст. працювало 32 іноземці²².Тож для старого князя Євстафія Сангушка, поки він жив, було до чого докласти голови і рук. Князь господарював у своїх маєтках кваліфіковано, покращував спосіб землекористування. У нього були прекрасні оранжереї, де працювали наймані німецькі садівники. Правильно велося лісове господарство. На рік смерті князя родині належало понад 39 000 десятин лісових угідь. Здійснювалися вибіркова вирубка і штучне насадження дерев²³.З приводу багатств Є. Сангушка Ю. Дунін-Карвіцький подає цікавий життєвий епізод, який достатньо висвітлює шляхетний характер славутського князя. Якось один з маєткових управителів "ясно на папері довів цифрами", що якби той віддав в оренду, окрім маєтків Тарновських в Галичині, всі свої фільварки в ключах: Славутському, Білогрудецькому, Антонінському, Шепетівському, Заславському, Пищівському, Сатанівському, Стожарицькому та Ілінецькому на Україні, рівно як і добра, що знаходяться в Білій Русі, то подвоїв би, а то й потроїв би свої прибутки. Князь відповів йому без найменшого вагання: "На Бога, скажу панові, що, можливо, комбінація мосьпана зовсім незла, але що станеться з усіма родинами старих приятелів, котрі віддавна вірно служать моєму домові? Тож довелося б з усіма ними розлучитися, а мені зовсім не хочеться відділяти їх долю від своєї"²⁴.Шляхетна родина Сангушків називала приятелями всіх, хто допомагав їй вести величезне господарство - економів, ветеринарів, лісників тощо. Особливою повагою користувався літній генеральний управитель княжими добрами пан Захей Войткевич. Сам він був з Мізоча (Здолбунівщина.-Авт.). І коли помер, то там його і похоронили. Син, князь Роман, особисто їздив на той похорон і "виставив Войткевичу на скромному цвинтарі розкішний мармуровий гробовець". А княгиня Климентина часто промовляла з жалем: "Наша родина втратила у Войткевичові справжнього приятеля"²⁵. А щодо розведення князем табунів чистопородних арабських коней, то тут кількома рядками розповіді неможливо обійтись. Вірним і завжди надійним його помічником у цій справі був "приятель" конюший славутської стайні пан Томаш Мошинський. Тричі - в 1816, в 1822 та 1841 роках посилав його князь Євстафій на Схід до Аравії за племінними огирами, довіряючи Мошинському великі суми золотом. Князь вірив конюшому, але завжди чекав його з величезним нетерпінням, "відраховуючи дні й години" від останнього листа, що надходив, скажімо, з Дамаску. Дратувався, бував похмурий; тоді ніхто не міг йому догодити. Зате ж мінявся невпізнанно, коли коні, очікувані з таким нетерпінням, були вже на місці. Міг днювати і ночувати в стайні. Княже захоплення улюбленими благородними тваринами було на стільки великим, а бажання розділитися ним з гостями, яких завжди не бракувало в домі, проявлялося з такою силою, що пан конюший не раз на вимогу господаря верхи в'їжджав до залу і робив "почесний" круг навколо обіднього столу. Тоді задоволений князь Євстафій виголошував тост за здоров'я "улюбленого араба" і достойного вершника. А пан Томаш - то також особа була "характеристична". Невеликий на зріст, в короткому гранатовому сюртуці, з кульчиком в лівому вусі, літом і зимою у високому циліндрі, зі стеком в руці. Таким його і намалював біля розкішного арабського огира Батран-Агі художник з Волощини Гісеппе Батіцці, котрий кілька літ проживав у Славуті. Картина ця довго висіла в салоні князя Романа (онука). А князя Євстафія цей маляр увіковічнив на славі Сангушківського табуна пишному карому Шумку І. Вершник возсідає у звичній для всіх повсякденній бурці, на голові - червона феска, шия пов'язана кашеміровим перським шарфом. Змилений румак під багатою попоною і сідлом осаджений надиби. Між іншим, рідного брата Шумка князь Євстафій подарував ще в 1810 році князеві Юзефові Понятовському. І той дуже довго їздив на ньому.В останні роки життя старий князь не здужав їздити верхи. Показові виїзди робив пан Т. Мошинський; а він умів це робити з особливим шиком, за звичаєм арабів: на коротких стременах, пускав коня галопом, різко осаджував, розвертав на місці на задніх ногах. За кілька хвилин кінь покривався білою піною. Верхівець віддавав його одному з старих козаків Гарасимові чи Северинові, котрі з ним їздили і до Аравії. Господар бував вельми задоволений і хвалив конюшого: "Далебі, хвацько пан виписав!"Племінне стадо - матки з лошатами і молодняк - знаходилося доволі далеко від Славути, в селі Христівка. Старий князь часто їздив туди бричкою. Був радий, як хтось з гостей супроводжував його...²⁶Син, князь Роман, захоплювався конярством ще більше, ніж покійний батько. Величезний табун коней - то, мабуть, єдине, що було збитковим для родини Сангушків. Бо, як свідчить Дунін-Карвіцький, в скорому часі овес та сіно надзвичайно подорожчали. Купити гарного племінного огира обходилося у вельми "грубі гроші". Та князь Роман не шкодував золота, щоб придбати славетних в той час Агіль-Агу, Джемрі, Гадуді, Гемдані... Ради гонору²⁷.

V

Славутське родинне гніздо князь Євстафій утримував у зразковому архітектурному вигляді і стані. Релігійна побожність спонукувала споруджувати в Славуті та навколишніх селах довершені в стилях костели та православні храми. За три роки (1822-1825), виконуючи заповіт покійної доньки Дороти, князь збудував у Славуті однойменний костел, який був подібний до костелу св. Євстафія в Парижі²⁸. А раніше в місті він спорудив православну церкву. З 1822 по 1830 рр. велося будівництво православного храму в сусідньому селі Бачманівці. Цим Є. Сангушко засвідчував лояльність до своїх православних підданих. Архієреї православ'я ревно згадували Сангушків в своїх молитвах²⁹.Сучасники знали славутського князя і як мецената науки. Коли в 1833 р. розпочався збір коштів на переведення Волинського ліцею до Києва, він виділив на цю справу 7,5 тисячі рублів сріблом³⁰. Загалом же Сангушківські обійстя, зокрема палацові ансамблі в Заславі³¹ та Славуті, були великими культурними осередками на Волині. Усьому, що там зберігалося, - книгам, рукописам, картинам, виробам з кришталю, фарфору, фаянсу бронзи, золота і срібла, як мовиться, не було ціни. Величезний науково-пізнавальний інтерес сладали археологічні знахідки, які зберігалися в стінах славутського палацу. Тут також були колекції художнього ткацтва, шитих на атласі давніх корогов і такої ж зброї та військового спорядження. Палацова бібліотека складала понад 5 тисяч томів. Безцінними вважалися тут Біблія Радзивилівська, Біблія Острозька, Біблія Львівська, польські хроніки, листи гетьмана Петра Дорошенка... Архів Сангушків складався з родинних архівів князів Острозьких та Заславських з документами від 1237 року; сюди входили справи з історії козаччини до Б. Хмельницького, а також війни Івана Грозного з Жигмундом Августом, безліч карт та планів маєтків роду³². Все це багатство мільйонної і мільйонної цінності, за винятком частини вивезеного до Гумниськ родинного архіву³³, пішло за димом в 1917 році на очах в славутчан, які плакали, дивлячись на це...³⁴Окремої згадки заслуговують Сангушківські Антоніни. Князь Євстафій зробив там блискучу літню резиденцію. Як садиба, Антоніни виникли на початку другої половини 18 століття. Хазяйкою тут була Варвара Сангушко-Дуніна, вдовиця князя Павла-Кароля. На тривалий час вона відпустила цей маєток в користування чоловікові рідної сестри Антоніни, регентові коронної канцелярії, а згодом депутатові сейму від Волині Ігнацію Мальчевському. На кінець 18 століття містечко знову переходить в родину Сангушків. Після "утихомирення" Польщі в 1797 р. князь Євстафій поїхав у Дрезден (Дрезно). Там навідав сім'ю корецького магната Чарторийського, посла при берлінському дворі. Познайомився з донькою князя Климентиною. А через рік молоді взяли шлюб. Батько, князь Ієронім, виділив подружжю Антоніни, що під Старокостянтиновим³⁵ Там народилося троє їх дітей. Молодий кн. Євстафій зайнявся розбудовою маєтку³⁶. Він обновив і розширив парк на березі річки Ікопоть, в глибині якого поставив павільйон у китайському стилі. Загалом в парку нараховувалось понад 3,5 тисячі сортів квітів і кущів³⁷. Одночасно будувалася оранжерея. На вході до останньої князь помістив дату "1803 р." і свої ініціали "Є.С.". Основні будівлі об'єднав за рахунок одноповерхового будинку між офіциною і палацом. В цьому будинку розташував бібліотеку. Згодом в ній нараховувалось 20 тисяч книг, багато рукописів, серед яких - мемуари княгині Климентини Чарторийської, сина Романа; карти і рукописи відомого дослідника Сарматії Яна Потоцького³⁸. Виконано ряд інших архітектурних реконструкцій, що надали обійстю довершеного смаку. В помешканні князь Євстафій декорував парадні зали штучним мармуром³⁹. В 1849 р. князь Р. Сангушко викинув величезні кошти на відновлення Антонінського архітектурно-паркового ансамблю. Незабаром він видав перший каталог флори парку, який засвідчив непересічну цінність її для ботанічної наукиЩе кілька слів про Антонінський парк. На каналах його плавали лебеді; між деревами бродили... верблюди, лані, сарни, страуси, фазани... Ще більшого розквіту Антонінське помістя набуло, коли воно перейшло в руки внучки князя Марії, котра в 1851 році вийшла заміж за родовитого магната Альфреда Потоцького⁴⁰, між іншим, онука прекрасної Юлії Потоцької, котру безнадійно кохав її дідусь Євстафій. Тут було зібрано величезну кількість безцінних творів живопису, зокрема три старовинних олійних портрети князів Острозьких з написами на староруській мові, шість портретів Сангушків із Заслава... Безцінною вважалася мініатюра-портрет молодого князя Романа. Прекрасний портрет самої Марії Сангушко-Потоцької був руки Яна Матейка⁴¹.Ілюстрації портретів великої родини Сангушків, починаючи з князя Є. І. Сангушка, вміщено в книзі "Роман Сангушко, засланець на Сибір з 1831 р." (Варшава, 1927)⁴². Разом з портретами головного лікаря славутських лікувальних закладів Генрика Добжицького та уродженця Славути, учасника наполеонівського походу на Москву генерала Мацея Рибінського тут опубліковано 15 ілюстрацій з чудових творів портретного мистецтва. В книзі знаходимо і види старої Славути досліджуваного нами періоду.Цікаво відзначити, що внучка кн. Євстафія, графиня Марія-Климентина Потоцька-Сангушко, була, після свого шляхетного діда, продовжувачем на теренах Великої Волині зародження і розвитку ринкових відносин⁴³. А сам князь заслужено вважається "піонером в цій справі"⁴⁴. Ще до свого шлюбу, зокрема станом на 1850 р., княжна М. Сангушко вже володіла половиною Заславського повіту і розпоряджалася частиною родових промислових об'єктів. В тогочасному Військово-статистичному огляді Російської імперії подано, що вона займає "перше місце" серед поміщиків Волині, які "стоять вище інших, найбільше сприяють тут розвиткові мануфактурної промисловості". Княжні Марії належали найпотужніша на Волині Славутська суконна фабрика, найкращий у всьому південному краї Росії Шепетівський цукровий рафінадний завод, знову ж таки найкраща в губернії Славутська свічна фабрика та паперова - у с. Михля Заславського повіту, що давала продукції на 16 тисяч рублів сріблом⁴⁵.

VI

Розповідь про князя Євстафія, епоху, в яку він жив, родину, її звичаї та уподобання, хочеться доповнити характерним штрихом - образком про княжого улюбленця пана Якуба. Згадки про цю "характеристичну" особу знаходимо в тих же "Нарисах про звичаї" (1882 р.) та "Спогадах волиняка" (1897 р.) Ю. Дуніна-Карвіцького. Не годиться не сказати кілька слів про карлика, пана Якуба, правдивого приятеля Сангушківського дому, зауважує письменник-біограф, котрий помер в Славуті в глибокій старості і якого вельми шанували і князі, і домочадці, бо повною мірою на це заслуговував. Не зважаючи на свій дивно, просто таки феноменально маленький зріст, він користувався неабиякою увагою при дворі. Пан Якуб мав вигляд 3-4-річного хлопчика. Дуже зграбний, завжди акуратно вдягнений. За столом сидів на двох подушках, куди садив його величезного зросту лакей. Води не пив зовсім, а тільки пунш, який йому готувала "кохана Манюся" - внучка князя Марія. Не допускав, аби хто-небудь навіть посміхнувся в його адресу - "моцно з того гнівався". Князь Євстафій часто любив розповідати гостям, як пан Якуб, розгнівавшись, "пальнув" в лице величезного гайдука так, що вибив йому два зуби і повалив його на землю. Далебі, закінчував князь, нікому не раджу заводитись з паном Якубом, бо то неабияка штука. Коли ж родина святкувала чиї-небудь іменини, пана Якуба висаджувано на стіл, і він з величезним келихом вина підступав до винуватця свята, зграбно минаючи все, що там стояло, виголошував тост та на одному подиху випорожнював посудину.Карлик був досить набожним. До костелу ходив завжди, при цьому під пахвою носив величезну релігійну книгу. Помер більш як 80-річним. "Сердечна Манюся", графиня Марія Потоцька поставила йому на славутському цвинтарі прекрасний пам'ятник та завжди молилася за упокій його душі⁴⁶.Чимало інших цікавих деталей про пана Якуба наводить Ю. Дунін-Карвіцький у своїй книзі "Спогади волиняка". Наприклад, тільки князь Євстафій міг ласкаво називати його Якубцем, для інших же карлик був тільки пан Якуб. Між іншим, Славута отримала його в спадщину разом з Заславом та старими угорськими винами по смерті князя Кароля Сангушка. Пан Якуб Дешпаль був вірним приятелем п'яти поколінь княжого роду; стояв у другій парі хрещених батьків князя Романа-старшого, а згодом - і його доньки княжни Марії.У князя Євстафія, згадує його родич, був ще один карлик на прізвище Масловський. Він завідував у Сангушків пивним господарством. Правда, був трохи вищим за пана Якуба. Антоній Веритус у своїх нотатках "Шмат Волині" також згадує про знаменитого карлика. Правда, абзаци про пана Якуба він добросовісно переписав у Ю. Дуніна-Карвіцького⁴⁷.З милим гумором розповідає сановитий "волиняк" про деякі витівки старого славутського господаря. Наприклад, князь Євстафій завжди мав неабиякий апетит. Бувало, зранку об'їде кілька своїх фільварків чи провідає табун "арабів" і поспішає додому. Обідали в палаці завжди о другій годині дня. Отож хазяїн тихенько заходить у вітальню, скажімо, о чверть на другу, озирнувшись туди-сюди, переводить стрілки годинника на 2-00 і починає галасувати: "Знову затримались з обідом! Знову займаються хтозна чим!.." Бо всякий поляк, підводить резюме письменник пан Юзеф, як голодний, то вельми злий⁴⁸.У спогадах про Є. І. Сангушка нема точної дати його смерті. Ю. Дунін-Карвіцький називає свою: 2 грудня 1844 року⁴⁹.Заслуговуює уваги і джерело у вигляді дорожних нотаток пана Антонія Веритуса. Розповідь про Славуту і Сангушків займає шостий розділ цього твору. Його опубліковано в 46 та 48 числах "Мандрівника". Стисло подаючи зміст розділу напочатку, автор наводить тут тогочасну жартівливу примовку: "Co slawuckie, to nie ludzkie", що означало: усе - панське. Коротко зупинившись на родовому корінні Сангушків-Любартовичів, А. Веритус виділяє князів Дмитра (нещасного чоловіка Гальшки Острозької), його брата гетьмана Романа та Симона-Самуїла і відразу переходить до князя Євстафія. Це досить стисла цільова біографічна замальовка від його народження і до смерті, не без художньої вартості, але із чималою плутаниною в біографії Є. І. Сангушка. Наприклад, всупереч відомим фактам А. Веритус пише, що князю Євстафію присвоєно у 1793 році "від цариці Катерини ІІ ранг генерал-майора військ російських" і що нібито в цей час він служить в "Кімбурзькому драгунському полку"⁵⁰. Насправді, таке звання мав князь Ієронім. Син же звання генерала отримав під знаменами Костюшка. А в Кінбурнзькому полку він служив за Олександра І і мав чин полковника.Правдоподібно змальовано князя Євстафія як прекрасного мужа, сім"янина, люблячого батька. Особистим прикладом привчав він дітей до праці, передавав їм родовий патріотизм. Дуже любив єдину доньку Дороту. В 1818 р. видав її за стриєшного брата Кароля, заславського дідича. Але це сімейство, пише А. Веритус, не було благословенне Богом, не жило разом. І через три роки княгиня Дорота померла в Римі. Серце батька мало не розірвалось від горя. Душевний біль від цієї втрати ятрив його усе життя. Князь написав чимало чудових віршів, присвячених покійній нещасній Дороті. Проте, зауважує автор нотаток, ця печаль не вибила князя з життєвої колії, не заважала виконувати масу родинних, господарських та громадянських обов'язків. З батьківською турботою господарював він у свох волостях. Закладав фундаменти нових фабрик; дбав про заробітки підлеглих земляків. При потребі рятував їх хлібом і грошима. Закладав шпиталі; безкоштовно роздавав людям ліки⁵¹. Крім цього, князь відкрив чимало громадських кас, дешевих крамниць продуктів, одягу, взуття, сільськогосподарського знаряддя і реманенту. В містечках заснував банки допомоги....Він мужньо терпів тяжкі удари долі, пише А. Веритус, та "помишляв і про свій перехід у кращий світ; закінчив життя спокійно і по-християнськи в Славуті 20 листопада 1844 року"⁵².Далі автор подає в цьому ж розділі ряд цікавих епізодів з життя князя Євстафія, які характеризують його не тільки шляхетним паном, але й людиною добродушною, не позбавленою гумору.Кілька слів про інші помилки в розповіді А. Веритуса. Він приписав усі заслуги в розвитку промисловго виробництва на Заславщині князю Роману, в тому числі зазначає, що "перша цукровня, яку кн. Роман заснував у Клембівці в 1843 р., попередила цукровню графа Бобринського... Він був батьком цукрового виробництва в губерніях південно-західних"⁵³. Ці слова, безперечно, стосуються князя Євстафія. Адже князь Роман, який зазнав страшної травми голови і в 1842-1844 роках відвідав Святу Землю, Ліван, не міг займатися цими справами. Та і смерть батька, писали ми вище, застала його в 1844 р. в далеких мандрах, зокрема в Лівані. А дізнався він про неї з газет аж в Трієсті⁵⁴. Звичайно, подальший ріст славутсько-заславської промисловості (ним захоплювався свого часу і царський чиновник Л. Рафальський⁵⁵), - повністю заслуга Романа "Глухого"⁵⁶. До речі, таке прізвисько, пов'язане з каліцтвом кн. Р. Сангушка, зустрічаємо в літературі його сучасників уперше і востаннє. А. Веритус записав таке свідчення 80-річного жителя Славути (на жаль, не подав його імені): "Бували добрі пани і раніше. Але такого чуйного на людську недолю, як теперішній наш коханий князь, напевне, вже не буде ніколи..."⁵⁷

^{Размещено на Allbest.ru}