Ліквідація автономії Гетьманщини у ХVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ (ЗАОЧНА ФОРМА НАВЧАННЯ)

Кафедра історії держави і права

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З дисципліни «Історія держави і права України»

на тему: «Ліквідація автономії Гетьманщини у ХVIII ст.

Дніпропетровськ

2010

План

Вступ

1. Російські органи управління на українських землях

2. Зміни правового статусу Запорізької Січі - складова процесу знищення автономного статусу Гетьманщини

3. Причини та наслідки ліквідації автономії Гетьманщини у контексті розвитку української державності

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

В сучасних умовах економічних складностей і загостреності суспільно-політичних колізій у країні, матеріальних негараздів у сферах науки і культури перед українським народом стоїть вкрай важливе завдання - подолати труднощі й зберегти національний суверенітет власної держави. Незалежність України вже не раз у минулому прагнули відстояти по-своєму її правителі - князі, гетьмани, кошові отамани, президенти.. Тому правильне розуміння історичних закономірностей і процесів становлення Української держави, врахування набутого досвіду має велике значення не лише для нинішніх науковців, а й урядовців. У цьому аспекті, на мій погляд, принципового значення набуває аналіз історико-політичних подій на українських землях у ХVІІІ ст., коли практично припинилося державотворення в автономному утворенні - Гетьманщині й розпочався швидкий занепад самобутнього козацького устрою, створеного гетьманом Б. Хмельницьким (1595-1657), а згодом і повна ліквідація автономії Гетьманщини.

Дослідження даної теми має за мету розкрити передумови, причини, наслідки та особливості ліквідації автономії Гетьманщини у контексті розвитку української державності.

Отже, об'єкт дослідження - правове становище Українсько-гетьманської держави у складі Російської імперії та умови, що спричинили ліквідацію царизмом автономії Гетьманщини.

В процесі дослідження я використовував довідкові матеріали, наукові статті та монографії.

Для дослідження даної теми я використав такі методи наукового пізнання:

1. Наукову систематизацію

2. Порівняльний

3. Хронологічний

4. Метод аналізу.

5. Наочності ( демонстрація таблиць)

Дослідженням даної теми та висвітленням її основних питань серед сучасних науковців та дослідників займались : Горобець В, Надтока О., Когут З., Матях В, Пивовар С., Щербак В., Шевчук В. та інші.

Ключові слова:

Органи управління, правовий статус, Запорізька Січ, Гетьманщина, ліквідація автономії, українська державність.

1. Російські органи управління на українських землях

Після приєднання України до Росії 1654 р. російські органи державного управління почали поступово поширювати свою владу, закони і розпорядження, контрольні функції й на Україну. Цей процес набув незворотного і всеохоплюючого характеру після російської перемоги під Полтавою 1709 p., коли Петро І та його наступники взяли курс на ліквідацію української державної автономії, уніфікацію становища українських земель з іншими регіонами унітарної імперії. Так, якщо анархія «Руїни» не дала московитам можливості встановити контроль над Україною, вона також гальмувала консолідацію влади в руках будь-якого українського уряду. Тільки з остаточним санкціонуванням поділу України (Вічний мир 1686 р.), ліквідацією пропольських гетьманів Правобережжя й утворенням Лівобережної Гетьманщини настала повна стабільність.

Згодом Гетьманщина пережила певне відродження. Правління гетьмана Івана Самойловича (1672-1682) і особливо Івана Мазепи (1686-1709) перетворило українську еліту в нову шляхту, створило більш ефективну адміністрацію, сприяло пожвавленню культурного життя, що, в свою чергу, піднесло власну політичну думку, незалежні економічні зв'язки й поновило інтерес до возз'єднання Гетьманщини з Правобережною Україною. Ці фактори сприяли розвиткові Гетьманщини . Тепер оновлена Гетьманщина протистояла спробам Петра І утворити «добре регульовану» державу. З-поміж різних мотивів розриву гетьмана Мазепи з Московією провідним, здається, був один: страх, розділений з ним українською новою шляхтою, що схильність Петра до адміністративних реформ призведе до знищення українських «прав і вольностей» . Політика Петра І стосовно українського війська ще раніше викликала занепокоєння нової шляхти. В 1701 -1703 рр. українські козацькі загони вперше воювали на боці імперії далеко від своїх домівок під командуванням російських імперських офіцерів.

Передчуття ще більш драматичних змін поступово відштовхували Мазепу від Петра в табір його ворогів. Федерація з Польщею Станіслава Лещинського (кандидата на польський трон, підтримуваного Швецією) або шведський протекторат виглядали привабливою альтернативою евентуального скасування української автономії під російським правлінням. Але поразка Карла XII і Мазепи від Петра під Полтавою (1709) перекреслили будь-які сподівання на можливе розширення автономії Гетьманщини.

Дуже скоро Петро розправився з «українським сепаратизмом». Він призначив до гетьманського двору російського міністра, наділивши його повноваженнями перечитувати всю кореспонденцію гетьмана та перевіряти всі його призначення Вже за Петра І в системі центральних органів управління відбулися радикальні зміни, спрямовані на підвищення ролі самодержця і державного центру в регулюванні всіх сфер суспільного життя, всіх близьких і найвіддаленіших регіонів імперії.

Указом царя 1711р. був утворений Сенат на чолі з генерал-прокурором. Створювався також Кабінет його величності. У 1720 р. для управління окремими великими сферами державного і суспільного життя були сформовані колегії, серед них - іноземна, військова, адміралтейська, юстиц-колегія, вотчинна, камер-колегія, статс-колегія, а також колегії, що відали певними територіями: камчатська експедиція, колегії у справах Ліфляндії, Естландії, Виборга. Створювався Головний магістрат для управління справами міст.

16(27).5.1722 у гетьманській столиці Глухові (замість існуючого до цього Малоросійського приказу в Москві) створена за указом Петра І Малоросійська колегія - центральний орган російської колоніальної адміністрації в Лівобережній Україні з метою контролю за діяльністю гетьмана і українського уряду та поступового обмеження політичної автономії Гетьманщини. Малоросійська колегія складалася з шести офіцерів російських полків, розташованих в Україні, та прокурора (всіх призначив цар) на чолі з бригадиром С. Вельяміновим-Зерновим. У цивільних справах Малоросійська колегія підлягала сенатові, а у військових - головнокомандуючому російських військ в Україні М. Голіцину. За царською інструкцією від 16.5.1722 на Малоросійську колегію покладалися функції щодо нагляду за діяльністю гетьмана, генеральної і полкової старшини, встановлення і стягнення податків до царської казни, провіанту для російської армії; розквартирування російських офіцерів і солдат в Україні; контролю за діяльністю Генеральної Військової Канцелярії, роздачі земельних володінь офіцерам і старшинам. Малоросійська колегія була апеляційною установою у судових справах, які розглядалися в Генеральному Військовому Суді, полкових і ратушних судах Лівобережної України. Всі питання державного життя Гетьманщини український уряд повинен був вирішувати за погодженням з Малоросійською колегією В 1727 у зв'язку з загостренням російсько-турецьких відносин царський уряд, намагаючись залучити на свою сторону козацьку старшину, ліквідував Малоросійську колегію. (указ Петра ІІ від 29.9.1727) і поновив гетьманство. В 1734 після смерті Д. Апостола гетьманство було тимчасово скасоване. 10(21). 11.1764 Катерина II своїм указом остаточно ліквідувала гетьманство і незабаром відновила діяльність т.зв. другої Малоросійської колегії. у Глухові. Вона. складалася з чотирьох російських урядовців, чотирьох українських старшин, прокурора (російського полковника), двох секретарів (українця і росіянина) і канцелярських службовців. Її очолював граф П. Рум'янцев (одночасно генерал-губернатор Малоросії), перед яким російський уряд ставив завдання якнайшвидшої остаточної ліквідації автономії Гетьманщини та повного підпорядкування управління українськими землями загальноросійським державним органам. В адміністративному відношенні Малоросійська колегія. підлягала канцелярії малоросійського генерал-губернатора (існувала до 1796). Поступово Малоросійська колегія узурпувала всю повноту військової влади. Після ліквідації російським урядом сотенно-полкового устрою Лівобережної України (1781), перетворення лівобережних козацьких полків у регулярні карабінерні кавалерійські частини російської армії (1783) та запровадження намісництв (1780-83), на українських землях повністю поширилась система державного управління Російської імперії. Указом від 20(31).8.1781 Малоросійська колегія була скасована.

Повністю російську систему територіального адміністративного управління Україною впроваджено після ліквідації гетьманату, Запорізької Січі та полкового устрою в останні десятиріччя XVIII ст. У 1764 р. на правобережному Запоріжжі, що перебувало під міжнародно-правовою юрисдикцією Росії., створювалась Новоросійська губернія. Як така вона існувала до 1783 p., коли була реорганізована в Катеринославське намісництво з центром у Катеринославі. До намісництва належали нові землі в Північному Причорномор'ї, що відійшли до Росії за результатами Першої і Другої російсько-турецької воєн.

Отже, на початку XIX ст. орієнтовно на сучасній державній території України існувало дев'ять російських губерній Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Українсько-Слобідська .Повіти поділялися на волості, в кожній з яких налічувалося кілька десятків сіл та інших населених пунктів Губернські та повітові центри, як правило, були містами, тобто належали до міст за урядовою статистикою Волосні центри знаходились у містечках, а іноді - у великих селах. Губернія мала своє губернське правління з такими підрозділами, як канцелярія губернатора, губернське правління, статистичне бюро, землевпорядна комісія.

Поліцейську службу в губернських містах очолював поліцмейстер, у повітових - городничих, міських кварталах - пристави і надзирателі. Російська система адміністративного управління губерніями, повітами і волостями України була дуже консервативною.

2. Зміни правового статусу Запорізької Січі - складова процесу знищення автономного статусу Гетьманщини

Царський уряд ставився до Запорізької Січі з упередженням і підозрою. Проте військовий потенціал запорожців, їх роль в охороні кордонів змушувала Росію деякий час миритися з існуванням Січі. Крім того, Росія використовувала її як противагу Гетьманщині. Хоча Запорізька Січ булла підпорядкована безпосередньо російській адміністрації, вона залишалася центром притягання усіх пригноблених і волелюбців. Січ підтримувала міцні зв'язки з іншими регіонами України - Гетьманщиною, Слобожанщиною. Перший нищівний удар завдав Січі Петро І, коли кошовий отаман Кость Гордієнко із своїми прибічниками перейшов до Мазепи. У 1709 p. Січ було зруйновано. Запорожці, які втекли від помсти царя, прийняли зверхність кримського хана і заснували поблизу Херсона, біля гирла Дніпра, так звану, Олешківську Січ. Тут вони існували у тяжких умовах, у повній ізоляції від України.

В 1734 p. імператриця Анна Іоанівна на прохання гетьмана Апостола дозволила запорожцям, які втекли від переслідувань Петра І, повернутися і заснувати Нову Січ на річці Базавлук (Підпільна) поблизу Нікополя. Вона розташовувалася за декілька кілометрів від Старої Січі. Повернення було скріплене договором між запорожцями царським урядом. Його було укладено в 1734 р. у Лубнах за зразком гетьманських статей. Усіх запорожців було амністовано. Січі поверталися землі, якими вона володіла до 1709 p., підтверджувалося її автономне становище, право козаків жити за своїми традиціями. Росія зобов'язувалася щороку виплачувати запорожцям 20 тис. крб. за несення ними військової та сторожової служби.

Спочатку Нова Січ перебувала у підпорядкуванні Київського генерал-губернатора (він же - головнокомандувач російськими військами, розташованими в Україні). У 1750 p. її було передано у безпосереднє підпорядкування гетьману. Це було зроблено з досить прозорої причини: Єлисавета прихильно ставилася до свого свояка гетьмана К.Розумовського та прагнула піднести престиж його посадового та суспільного становища. Проте Січ не вийшла з підпорядкування київського генерал-губернатора.

Росія зробила спробу використати запорожців у боротьбі проти гайдамаків, але це викликало болючу реакцію запорожців, котрі співчували і допомагали їм. Чимало запорожців, а іноді цілі загони (наприклад, загін Семена Гаркуші) брали участь у гайдамацькому русі. Керівник коліївщини Максим Залізняк був запорожцем. Ховаючись від переслідувань, гайдамаки тікали на Січ. Відомими є наміри О. Пугачева перетягнути запорожців на свій бік. Отже, волелюбний дух Запорізької Січі не був зламаний.

Нарешті, жах перед запорожцями, відраза до їх демократичних порядків, які не вписувалися в систему самодержавства, досягли критичної позначки. 3 серпня 1775 p. Катериною II був виданий маніфест. У ньому із цинічною відвертістю цариця пояснювала мотиви ліквідації Запорізької Січі, котра "не имеет права на существование из-за несамовитого управления злодейских умыслов. Она есть политическою потворою". На Запоріжжя вдерлися численні частини російської армії на чолі з генералом - угорцем Текелі. Вони трощили все навкруги, щоб виключити будь-яку можливість для нормального існування людей. Одним з найбільш енергійних ліквідаторів Січі був Г. Потьомкін (у 1772 p., свого часу прийнятий до запорізького товариства, де він одержав ім'я Грицька Нечеси).

Каратель Текелі оманою захопив у полон усіх запорізьких старшин, частину з яких було відправлено на заслання.

Рядовим запорожцям було дозволено служити в козацьких полках чи записатися до селянства. За маніфестом від 3 серпня 1775 p. назва "запорожский казак" заборонялася. Територію Січі було приєднано до Новоросійської губернії.

У 1775 p. п'ять тисяч запорізьких козаків втекли за Дунай. Вони прийняли турецьке підданство та поблизу Добруджі заснували Задунайську Січ за зразком Запорізької, її доля була тяжкою. Вона не тільки потерпала від Туреччини, яка не визнавала її автономії, а й примушувала разом із нею воювати проти єдиновірців - своїх братів - запорожців, усіх українців, росіян.

Руйнуванням Запорізької Січі було завдано чималих втрат збройним силам Росії. Уряд Росії особливо відчув це, коли готувався до чергової війни з Туреччиною. У 1784 p. він утворив із запорожців, які вціліли після каральної експедиції Текелі, Бузьке козацьке військо. Воно було розселене між Бугом і Дністром. У 1791 p. його перейменували на "войско верных черноморских казаков", яке очолив Потьомкін - "великий гетман". Після його смерті у 1792 p. військо було переведено на Кубань, на землі між азовським і Чорним морями. Тут склалася нова форма організації чорноморських козаків. Вони жили родинами по селах-станицях, вели індивідуальне господарство.

Як зазначає Щербак В.О.: «Ліквідація Запорозької Січі, примусове виселення козаків у кубанські степи зруйнували основи соціально-економічних відносин у південних регіонах України. Але й після приєднання до російської імперії Північного Причорномор'я наприкінці ХVIII ст.. кріпацтво на Запорожжі на відміну від Гетьманщини не запроваджувалося. Цей край імперський уряд використовував для впровадження буржуазних засад сільськогосподарського виробництва. Тим паче, новостворені морські порти (Миколаїв, Херсон, Севастополь та ін..) відкривали широкі можливості розширення зовнішньоекономічної діяльності».

Хоч Запорозька Січ і перестала існувати, вона залишила незгладимий слід у пам'яті народу. Запорозькі козаки уславили себе героїчною боротьбою проти чужоземних загарбників і обороною південних кордонів України. Запорожці завжди були з українським народом і в періоди національно-визвольних рухів разом з ним ділили радість перемог і гіркоту поразок. Козацтво, створивши Запорозьку республіку, виявило незвичайну сміливість і оригінальну творчу здібність в організації військової справи, відстоюванні нових форм соціального, політичного і економічного буття, у створенні своєрідної культури. Сам запорозький козак для українського народу став еталоном найкращих людських якостей, виразником національного духу. Непримиренність козацтва до поневолювачів, його героїзм будили й підтримували в народі надію на визволення, запалювали наступні покоління на боротьбу за кращу долю. І сьогодні, в часи нового національного відродження, історія запорозького козацтва надихає сучасних борців продовжувати змагання за вільну суверенну Україну.

автономія гетьманщина запорізький січ

3. Причини та наслідки ліквідації автономії Гетьманщини у контексті розвитку української державності

Обмеження і ліквідація державності та автономії України у складі Росії пройшло кілька етапів:

1) 1654-1708 роки - перехід від протекторату до автономії України, поступове, але постійне обмеження її прав;

2) 1708-1727 роки - форсований наступ на українську автономію;

3) 1727-1764 роки - чергування двох тенденцій у російському уряді щодо України - звідси то повернення гетьманської влади, то посилення імперського тиску;

4) 1764-1781 роки - остаточна ліквідація української автономії.

Катерина скасувала гетьманство, але їй не вдалося затерти пам`ять про гетьманів. Як привид, виникала ця пам`ять, і час від часу Україна вимагала поновлення гетьманства. Змінялися бажані кандидати, але ідея не вмирала. Деякий час у колах української старшини вважали за кандидата Андрія Гудовича, а потім сина Катерини II, Павла, який увесь час правління матері залишався «не у дел», бувши осередком опозиції проти Катерини. Коли на престіл вступив Павло, кандидатом стали вважати другого його сина, Константина, а реґентом при ньому - А. Гудовича. Ще більше показово: 1767 року, коли Катерина II скликала «Комісію для складання нових законів» і дала право всім станам імперії вислати своїх депутатів з наказами для виборців, в Україні пролунав загальний клич: «Гетьмана!»

Було багато причин, які викликали ліквідацію гетьманства. Насамперед - зміни на царському престолі. 1761 року померла цариця Єлисавета. Після її смерти короткий час правив її племінник, син гольштайнського герцоґа, Петро III. Він припинив війну з Прусією, тим врятувавши її від загибелі, і, в інтересах своєї батьківщини, Гольштайнії, розпочав війну з Данією. В Україні проголошено набір охотників для «гольшайнського корпусу», до якого вступило кілька тисяч українців. Взагалі за правління Єлисавети і ще більше за Петра III Гольштайн став відігравати в Україні помітну роль: чимало старшинської молоді служило при гольштайнському дворі. Петро III виявляв симпатії до України, але в 1762 році його скинуто з престола і вбито. На престіл вступила його жінка, німецька принцеса, під іменем Катерина II. Вона послідовно провадила принцип централізації управління і поспішала скасувати автономію окремих народів, що входили до складу Російської імперії. Першим мало бути, на її думку, скасовано гетьманство.

У таємній інструкції генерал-прокуророві князеві О. Вяземському писала вона так: «Малоросія, Ліфляндія, Фінляндія - провінції, які правляться дарованими їм привілеями; порушити ці привілеї відразу було б незручно, але не можна й вважати ці провінції за чужі; поводитися з ними, як з чужими землями, була б явна дурниця». Тому треба було лагіднішими способами привести до змосковлення цих земель." Це була програма Катерини II, якою вена керувалася.

Можливо, що прискорили скасування гетьманства події, які хвилювали старшину уже протягом кількох років. Це було питання про наступника гетьмана. За останні 110 років вже чотири рази виникали спроби створити спадкове гетьманство, але вони давали тільки негативні наслідки: спроби передати булаву спадковим наслідникам, синам Богдана Хмельницького, братові Дем`яна Многогрішного, синам Івана Самойловича, племінникам Івана Мазепи. На відміну від Мазепи, що мав тільки племінників, Розумовський мав синів.

1761 р. в деяких політичних колах Петербургу виникла думка передати булаву після Розумовського Андрієві Гудовичеві, генерал-адьютантові та улюбленцеві Петра III. Цей проект, можливо, вплинув на дальші події: Розумовський з табору нового імператора перейшов до табору прихильників його дружини і сприяв переходові престолу до неї. З другого боку чутки про нового кандидата поглибили бажання старшини, яка була зв`язана тісніше з Розумовським, порушивши питання про встановлення спадкового гетьманства. Написали петицію до Катерини II, в якій просили її затвердити гетьманську владу за нащадками Кирила Розумовського. А слідом за цією петицією незадоволені нею старшини склали протест проти передачі гетьманату родові Розумовських. Жадне з угруповань не уявляло собі, що гетьманство буде знищене.

Наприкінці 1763 року Катерина II викликала Розумовського до Петербургу і поставила йому вимогу «добровільно» зректися гетьманства, що він і зробив. Року 1764 проголошено маніфест, в якому повідомлялося, що Кирило Розумовський. добровільно зрікся свого посту задля «користи» народу. В Україні поновлювалося в третій раз Малоросійську Колегію з президентом в характері генерал-губернатора.

Таким чином 1764 року Катерина здійснила план, про який писала ще кілька років перед тим: зробити так, «щоб сама назва гетьманів зникла, а не те, щоб якусь особу вибрали на цей уряд». Кирило Розумовський дістав як компенсацію ранґ фельдмаршала і значні маєтки в Україні. Але жив він після скасування гетьманства в Петербурзі або за кордоном, бо Катерина побоювалась, що особа колишнього гетьмана може викликати в Україні неспокій.

Катерині та її наступникам вдалося в цілому успішно інтегрувати Гетьманщину в склад Російської імперії. Не лише інституції Гетьманщини були замінені імперськими, асимільована і зрусифікована була частина українського суспільства, яке різко поляризувалося, місто з його етнічно перемішаним населенням і численними чиновниками стало русифікованим, тоді як село, де проживали козаки, селяни і шляхтичі, залишалося здебільшого українським. Пізніше навіть провінційна шляхта піддалася русифікації, а козаки перетворилися на селянство. Слово «українець» стало фактичним синонімом слова «селянин».

Крім зведення українців до рівня переважно селянської нації, інтеграція Гетьманщини в імперію означала, що Україна вже вважалася не порубіжною землею, а глибоким тилом Росії. З експансією останньої далі на захід посувалася і боротьба між російським централізмом і регіональною автономією - до Польщі, земель Балтії й Фінляндії. Наступники Катерини вже не мали її цілеспрямованості, а їхня політика щодо автономних земель визначалася новими політичними обставинами, придворними фаворитами і навіть особистими примхами. Павло поновив багато прерогатив балтійських земель і навіть судочинну систему Гетьманщини. Пізніше, однак, інституції Гетьманщини, як ті, що залишилися, так і відновлені, було скасовано не тільки через те, що вони репрезентували останні залишки автономної України, а, скоріше, з метою позбутися відчутних польських впливів. Повне поглинення Гетьманщини в імперію підсилило ту ідею, згідно з якою українці та росіяни були одним народом, розділеним через «підступні» польські інституції та норми. У цьому відношенні концепція Росії як унітарної держави значно зміцнилася, навіть за умови, що їй знову загрожувало існування автономних інституцій на новоздобутих Росією землях. Крім того, погляд, що Україна була інтегральною частиною Російської унітарної держави, зробив будь-які форми українського партикуляризму, навіть аполітичного і нешкідливого, тотожними підступництву, якщо не зраді.

Розчинення Гетьманщини в імперії мало ще й інші важливі наслідки для дальшого розвитку українців. У традиційному суспільстві, де політичне лідерство було прерогативою тільки вищих класів, асиміляція корінної еліти в іншій культурі означала також втрату національного політичного проводу. В українців процес «національного будівництва» значно відрізнявся від тих націй, що, хоча й не мали державності, змогли зберегти свої традиційні еліти. На відміну від поляків, національний рух яких на початкових стадіях міг опиратися на історичну легітимність шляхти і з часом охопив етнічних поляків різних верств, українці передусім мусили розвинути новий, спроможний до лідерства шар - інтелігенцію, що очолила національний рух, який базувався не стільки на історичній легітимності, скільки на етнолінгвістичних підставах.

Висновки

Дослідження даної теми було зосереджене на трьох принципових питаннях. По-перше, яким було походження, теоретичне обґрунтування та втілення російської політики щодо Гетьманщини та інших автономних регіонів. По-друге, якою була реакція установ Гетьманщини та українського суспільства на імперську інтеграцію. По-третє, наскільки успішно відбувався цей процес і який він мав вплив на імперію і українське суспільство.

Катерина скасувала автономію трьох українських регіонів - Слобідської України, Запоріжжя і Гетьманщини. За часів Катерини II Запоріжжя було козацькою республікою, що мала велике символічне значення для українських традицій, але її знищення не було ізольованим фактом, а становило частину загальної імперської політики стосовно всіх козацьких військ на імперській території. Гетьманщина -була найбільшим неасимільованим порубіжним простором імперії

Отже, що більше успіхів досягали імперські власті, розчиняючи Гетьманщину в імперському морі, то менш імовірним було збереження українцями історичної своєрідності. Кооптація і часткова асиміляція їхньої еліти зробила українців «соціологічно неповною» або «неісторичною» нацією, спрямувавши їх на шлях національного будівництва, відмінний від того, яким ішли нації, що зберегли свою традиційну еліту.

Тема, досліджувана мною, виявилась цікавою та пізнавальною, адже фактично було розглянуто питання інтеграції Гетьманщини в імперію, що мала серйозні історичні наслідки. Джерельна база з даного питання розроблена на достатньому рівні, тому висвітлення теми не викликало труднощів.

Список використаної літератури

1. Когут, Зенон. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760- 1830. - К.: Основи, 1996. - 317 с. (Зах. історіографія України; Вип. 2.

2. Підкова І.З., Шуст. Р.М. Довідник з історії України. У 3-х т. Інст. історичних досліджень Львівського нац. унів. ім. Івана Франка. Видавництво «Генеза», Київ. 2001.

3. Степанков В.Є. Українське козацтво і формування національної держави на Україні // Український історичний журнал. - 1990. - N 12. - С. 23.

4. Батюк А. За царським велінням, «Січ, як зловредное скопіще», скасувати // Хочу все знати. - 2005. - №23. - С. 5.

5. Смолій В.А. Про нові підходи до вивчення історії українського козацтва// Український історичний журнал. - 1990. - № 12. - С. 14.

6. Наливайко Д.С. Козацька Християнська республіка // Запорізька Січ у західноукраїнських історико-літературних пам'ятках. К., 1992. - С. 85.

7. Швидько Г.К. Історія держави і права України: хрестоматія для студентів юридичних факультетів ВНЗ Українпи - Дніпропетровськ . - 2003. - 344 с.

8. Щербак В.О. Українське козацтво ХVI- ХVIII ст. у вітчизняній історії //Наукові записки. - 2004. - № 27. - С. 32.

9. Надтока О. Світогляд української еліти другої половини XVIII ст.: суспільні парадигми// Історичний журнал. - 2009. - №2 - С. 19.

Размещено на Allbest.ru