Кость Антонович Левицький. Біографія

Реферат

на тему: Кость Антонович Левицький. Біографія

(18 листопада 1859 -12 листопада 1941)

Кость Антонович Левицький - найвизначніший політичний діяч Галичини кінця 19 століття -- першої половини 20 століття. Співзасновник УНДП. З листопада 1918 р.- голова Державного секретаріату ЗУНР, потім -- голова комісії з виборчої реформи при уряді. В липні 1941 р. був засновником і головою Національної Ради у Львові.

Біографія

Кость Левицький народився 18 листопада 1859 р. у містечку Тисмениця (тепер районний центр Івано-Франківської області) в сім'ї священика шляхтича гербу "Роґаля". Після закінчення 1878 р. Станіславівської гімназії навчався на правничих факультетах Львівського та Віденського університетів. 1884 року склав докторат, а 1890-го відкрив адвокатську канцелярію у Львові.

К. Левицький був людиною невичерпної громадської енергії. Його обирали заступником голови "Академічного братства", він був активним членом першого товариства українських правників "Кружок правничий" (1881), співзасновником і провідним діячем товариства українських ремісників "Зоря", "Народної торгівлі" (1883), страхового товариства "Дністер" (1891), "Краєвого союзу ревізійного" (1904), "Земельного банку гіпотечного" (1910), директором "Краєвого союзу кредитового" (1898--1939), засідав в управі "Просвіти".

Водночас виявив себе в галузі науки: перекладав закони, опрацьовував українську юридичну термінологію, уклав німецько-український правничий словник, почесний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, співзасновник і довголітній редактор "Часописі правничої" та квартальника Союзу українських адвокатів "Життя і право", автор популярних юридичних праць.

Видатний політик: співзасновник і секретар "Народної Ради", член президії та президент Народного комітету Української національно-демократичної партії, депутат Палати Послів австрійського парламенту (1907--1918) та Галицького сейму (1908--1914), президент "Руського клубу" в Галицькому сеймі (1910--1914), президент українського клубу в австрійському парламенті (1910--1916). Очолюючи боротьбу українських парламентарів за український університет і реформу виборчої ординації до Галицького сейму, К. Левицький став одним із найавторитетніших українських політиків. Тож не дивно, що коли на початку I світової війни українські партії створили свій координаційний орган -- Головну Українську Раду, згодом Загальну Українську Раду -- їх очолив К. Левицький.

Керівник ЗУНР

В умовах розпаду Австро-Угорської імперії парламентарії сформували Українську Національну Раду та взяли курс на створення незалежної держави. 31 жовтня 1918 р. львівська делегація Ради під проводом К. Левицького ухвалила рішення про збройне повстання. 9 листопада УНРада під головуванням К. Левицького схвалила опрацьовану за його участі тимчасову Конституцію ЗУНР. Водночас сформовано перший уряд -- Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. Окрім того, він отримав портфель міністра фінансів.

Хоча уряд К. Левицького діяв лише два місяці, саме він сформував правові й організаційні засади ЗУНР. Після відставки Кость Левицький очолював комісію виборчого законодавства УНРади. Через відступ УГА в липні 1919 року за Збруч К. Левицький переїхав до Відня, де знову увійшов до складу уряду ЗУНР як уповноважений у справах преси та пропаганди, а згодом -- закордонних справ. Очолював делегації ЗУНР на міжнародних конференціях у Ризі (1920), Женеві (1921) та був членом делегації ЗУНР на Генуезькій конференції (1922). Водночас очолював Комітет політичної еміграції. Після самоліквідації 1923 р. уряду згідно з рішенням Ліги Націй про анексію Східної Галичини, К. Левицький повернувся до Львова.

Міжвоєнний період

У міжвоєнний період К. Левицький входив до Центрального комітету Українського національно-демократичного об'єднання, проте, оскільки в той час політичний провід формувало нове покоління, вирішальної ролі в політиці вже не відігравав. Працював на посадах директора "Центробанку", очолював Союз українських адвокатів, входив до складу Навчальної ради адвокатів Польщі. А також проявив себе як історик, написав "Історію політичної думки галицьких українців 1848--1914 рр." (1926), "Історію визвольних змагань галицьких українців у часи світової війни 1914--1918 рр." (1928--1930), "Великий зрив" (1931) тощо "Історію політичної думки галицьких українців" досі вважають основною працею з історії українського національного руху XIX ст.

"Золотий вересень" 1939 року знову втягнув Костя Левицького у вир політики. Саме Левицькому однопартійці доручили налагодити контакти з червоними завойовниками. 22 вересня 1939 р. він представився новій владі, проте його вивезли до Москви. 80-річний сеньйор галицької політики просидів на Луб'янці півтора року. Внаслідок наполягань Кирила Студинського й інших галичан, на думку яких зважала радянська влада, навесні 1941 р. К. Левицького якимось дивом звільнили, і він повернувся.

Проголошення Української держави

Коли 30 червня 1941 року оунівці проголосили Українську державу, К. Левицький очолив Раду Сеньйорів (передпарламент, із 30 липня 1941 р. -- УНРада). Неодноразово провадив нелегкі переговори з нацистами, намагався відіграти роль представника єдиної легітимної влади в Галичині. На початку 1942-го нацисти поставили перед УНРадою ультиматум про саморозпуск. Проте К. Левицький не дожив до цього моменту.

Він помер 12 листопада 1941 року. Похований на Янівському меморіальному цвинтарі поруч з генералом М. Тарнавським.

В надгробному слові митрополит Йосип Сліпий, відзначаючи величезні заслуги К. Левицького, назвав його "керманичем політичного життя народу до останньої хвилини".

Вшанування пам'яті

1992 р. вулицю В. Маяковського у Львові, на якій під номером 34 був розташований будинок К. Левицького, перейменували на його честь.

Праці

Левицький -- автор цінних історичних праць:

"Історія політичної думки галицьких українців 1848--1914" (1926),

"Історія визвольних змагань галицьких українців в часи світової війни 1914--1918 рр." (1928),

"Великий зрив" (1931) та ін.