Політика українізації в СРСР

Размещено на http://www.allbest.ru

Майже сім років війни і революцій призвели до того, що території колишньої Російської імперії перетворилися в руїни. Але в особливо скрутному становищі перебувала Україна. Внаслідок збройної боротьби, терору, епідемій та вимушеної еміграції вона втратила близько 3-4 млн. чоловік, виробництво скоротилося приблизно в дев'ять разів. Промисловість була зруйнована, валовий збір зернових становив 25% від довоєнного. В республіці відчувалася соціально-політична нестабільність, наростало невдоволення робітників, селян та інтелігенції, що значною мірою визначалося політикою воєнного комунізму. Вона заперечувала приватну власність, ринкові, товарно-грошові відносини, підривала матеріальну зацікавленість виробників у результатах своєї праці, продовжувала після закінчення громадянської війни розвалювати економіку. Все більше ставало очевидним те, що остаточно виснажене суспільство не готове до корінних соціальних перетворень, які планувалися більшовиками. Створення сприятливих зовнішніх і внутрішніх умов для відбудови і розвитку економіки -- це була нагальна необхідність того часу. До того ж реальна міжнародна обстановка свідчила про безпідставність надій керівництва РКП(б) на світову революцію.

На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу УРСР. Площа їх становила 452 тис. кв. км,а чисельність населення за переписом 1920 р. складала 25,5 млн чоловік. З них на селі мешкало 20,9, у місті -- 4,6 млн чоловік. Значну частину українських земель захопила Польща -- Східну Галичину, Холмщину, Підляшшя, Посяння, Західну Волинь та північно-західні райони Полісся. Примусово включені в Польську державу Східна Галичина, Західна Волинь та поліські райони утворили новий географічний район -- Західну Україну. Проведений у 1931 р. перепис показав, що на цій території мешкало 8,9 млн чоловік, у тому числі 5,6 млн українців і 2,2 млн поляків.

Під час розпаду Австро-Угорщини Румунія захопила одну з її провінцій -- Буковину з центром у Чернівцях. Більшість населення в її північній частині становили українці. Майже одночасно румунський уряд окупував Бессарабську губернію, в північній частині якої (Хотинщина) теж переважало українське населення.

Тоді ж Закарпаття було захоплене Угорщиною, а після ліквідації в ній радянської влади перейшло до Чехословаччини. Маючи формальний статус самостійної держави, Україна фактично була автономною республікою в складі РСФРР. Організаційна побудова РКП(б) відзначалася глибокою централізацією, і ЦК КП(б)У користувався лише правами обласного або губернського комітету. Самим своїм існуванням РКГІ(б) (з 1925 р. -- ВКГІ(б)) перетворювала конгломерат радянських республік в єдину країну. Однак офіційно Україна на початку 20-х років іменувалася державою. Зокрема, 29 грудня 1920 р. представники РСФРР В.Ленін, Г.Чичерін та представник УСРР Х.Раковський підписали в Москві договір про воєнний і господарський союз між Росією та Україною. В преамбулі підкреслювалися незалежність і суверенність обох держав і необхідність згуртування сил для оборони і господарського будівництва. РСФРР і УСРР об'єднали сім наркоматів: військових і морських справ, ради народного господарства, зовнішньої торгівлі та ін. І все це розглядалося під кутом зору світової пролетарської революції Однак життя вимагало налагодження співжиття з сусідніми державами, розв'язання питання дипломатичного визнання УСРР та інших радянських республік.

Після завершення громадянської війни радянські республіки мали статус незалежних держав. Такою була і Українська Соціалістична Радянська Республіка -- УСРР (вона тоді мала таку назву). Однак це була імітація державності, оскільки на території радянських республік поширювалися закони Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР) і саме з Москви здійснювалось управління країною.

Механізм влади був простий: Російська комуністична партія (більшовиків) прибрала до рук всю повноту влади і визначала державну внутрішню і зовнішню політику. Республіканські ж партійні організації були складовою РКП(б) і виконували волю більшовицького Центрального комітету. громадянська війна українізація радянська республіка

У роки громадської війни радянські республіки позбулися суверенних прав у галузі військової, економічної і дипломатичної діяльності. Центральні відомства, розташовані в РСФРР, не враховували в достатній мірі інтереси республік, розглядаючи їх як адміністративно-територіальні одиниці. Наростання відцентрованих сил свідчило про необхідність вироблення гнучкіших форм союзних відносин.

Між Україною і Росією велися переговори щодо упорядкування взаємовідносин. Це ж питання хвилювало й інші народи колишньої Російської імперії, на території якої існували тепер радянські республіки.

Комісію ЦК РКП(б) по підготовці проекту рішення про відносини РСФРР з іншими республіками очолював Й. Сталін. Він був противником державного суверенітету республік. Очолювана ним комісія виробила проект, згідно з яким радянські республіки мали ввійти до складу Російської Федерації на правах автономних, тобто ніяке право на державність не визнавалось. Перший секретар ЦК КП(б)У Дмитро Мануїльський підтримав цей план. Проти виступив голова українського уряду Християн Раковський.

Утворення СРСР

Вождь більшовицької партії В. Ленін втрутився у підготовку документів, пов'язаних з об'єднанням радянських республік. Він небезпідставно побоювався, що сталінський план лише посилить відцентрові тенденції і призведе до протилежного результату. Тому В. Ленін запропонував нове державне об'єднання створити як Союз Радянських Соціалістичних Республік, союз зовні рівноправний, навіть із правом вільного виходу з нього. Однак партія при цьому не міняла своєї структури і функцій, що визначило майбутній унітарний характер держави.

З'їзди Рад радянських республік схвалили проекти Декларації про утворення СРСР і Конституції СРСР. 30 грудня 1922 р. відбувся І з'їзд Рад СРСР, що проголосив утворення Союзу, до якого ввійшли Російська і Закавказька федерації, Українська РСР і Білоруська РСР.

Союзний договір 1922 р. мав бути міжнародним договором. Однак його ніколи ніхто не затверджував і не підписував. Замість нього в Конституції 1924 р. з'явився розділ "Договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік", а Конституція - це внутрішній, а не міжнародний юридичний документ.

У складі СРСР права радянських республік ще більше звузилися. У віданні центру залишилися найважливіші функції: зовнішньополітичні і зовнішньоекономічні відносини, армія, флот, засоби зв'язку, транспорт. Республіканський уряд мав право керувати внутрішніми справами (звітуючи при цьому перед центральними органами), в деяких питаннях сільського господарства, в галузі освіти, охорони здоров'я тощо. Однак позитивним було те, що визнавалась територіальна цілісність України, її власні, хоч і обмежені у своїх правах, органи управління. Україна стала чітко окресленим національним і територіальним утворенням, що відображало її національну самобутність.

Ключові дати

30 грудня 1922 р. - проголошення утворення СРСР

1924 р. - прийняття Конституції СРСР

Від нової економічної політики до сталінської політики "соціалістичного штурму" в УСРР. Суть нової економічної політики (непу), причини її ліквідації

Визнавши провал "воєнного комунізму", В. Ленін переконав делегатів X з'їзду РКП(б), який відбувся в березні 1921 p., ухвалити рішення про заміну продрозкладки натуральним податком, про перехід до нової економічної політики. Це була політика компромісу, вимушеного відступу від негайного будівництва комунізму. По суті, неп означав перехід від адміністративно-командного до госпрозрахункового соціалізму. Замість реквізиції зерна шляхом розкладки селянство обкладалося помірним продподатком. Сплативши його, селянин міг вільно продавати надлишки зерна за ринковими цінами. Бідні селяни взагалі звільнялися від податку. А це сприяло підвищенню матеріальної зацікавленості селян у виробництві сільськогосподарської продукції. Було легалізовано приватну торгівлю, припинено заснування нових колгоспів та радгоспів. Неп допускав передачу дрібних підприємств в оренду, приватну власність, іноземні концесії, що сприяло розвитку приватної ініціативи й економічного життя загалом. Появилися так звана нова буржуазія -- орендатори, торгівці-оптовики, біржові маклери, комісіонери, промисловці-фабриканти тощо. їх називали людьми непу -- непманами.

Діяльність непманів швидко виводила країну з економічного хаосу і розрухи. У 1923 р. вдалося покінчити з голодом 1921--1923 pp., з повстанським рухом. У середині 20-х років відійшла в минуле господарська розруха. Було досягнуто довоєнного рівня сільського господарства, виробництва предметів споживання. Відставала лише важка промисловість, яка перебувала під контролем уряду.

Та не слід ідеалізувати неп і перебільшувати його значення. Він не означав повного повернення до ринкової економіки. Неп вводився, як заявляв неодноразово Ленін, "всерйоз і надовго, але звичайно... не назавжди".

Неп був для нього справою тактики, заспокоєнням селянських мас, а стратегічна мета залишалася незмінною -- побудова комуністичної економіки без приватних власників, то-варно-грошових відносин і ринку. Тому вже в 1922 р. Ленін заявив, що відступ закінчено. Але, як зазначав він, "неп не означає відмову від терору, до терору ми ще повернемось". Серед негативних наслідків непу слід назвати ножиці цін, карткову систему, безробіття, загострення соціальних суперечностей тощо. Тому велика частина населення виявляла невдоволення непом. Саме на них спирався Сталін, який у 1929 p., відкинувши неп, повернувся до "воєнно-комуністичних методів" будівництва соціалізму.

Хід і наслідки українізації в 20-ті роки

Розмах національно-визвольної боротьби в національних районах у 1917--1920 pp. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цієї обставини побудовано політику коренізації, яка після XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) здійснювалася в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми українізації. Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, радянського і господарського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Багато більшовиків України сприйняли курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення мало й те, що керували ключовим у справі українізації Наркоматом освіти в 20-ті роки переконані прихильники національного відродження -- Г. Гринько, О. Шумський і М. Скрипник. З самого початку проти українізації виступив партійний і державний апарат. Згідно з офіційними даними уряду УСРР, на початку 20-х років в органах радянської влади в Україні працювали в основному російські або російськомовні чиновники. Більшість з них не сприймали українізацію, вважаючи її політичним маневром, уступкою "петлюрівщині", і всіляко саботували її здійснення. З великими труднощами в другій половині 20-х років вдалося перевести на діловодство українською мовою 75% місцевих державних установ і організацій. Повільно здійснювалась українізація партійного апарату. Уся організаційно-партійна і масово-політична робота Компартії України в першій половині 20-х років обслуговувалася російською мовою. Викладання в партшколах, видання партійних газет і журналів також здійснювали переважно російською мовою. У другій половині 20-х років ситуація дещо змінилася. Українізація почала поступово охоплювати найважливіші ланки партапарату.

Проголошений радянською владою курс на українізацію відчутно позначився на роботі школи. Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1930 р. - 85%. У решті шкіл викладали мовами народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, польською, німецькою, чеською, єврейською та ін.

Проте українізацію її ініціатори не вважали самоціллю. Цей процес підпорядковувався "надзавданню" більшовицької партії -- перебудові культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму. Українізація була одним з найважливіших засобів досягнення цього завдання і допускалася лише в тих рамках, в яких не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам вищого державного і партійного керівництва.

З початку 30-х pp. починається відхід від українізації, активних її учасників репресують, і радянська влада повертається до активної русифікаторської політики царизму.

Ключові дати

1923 р. -- запровадження в СРСР політики коренізації згідно рішення XII з'їзду ВКП(б)

Коренізація

Коренізамція -- політика залучення представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва та надання офіційного (а інколи - й панівного) статусу їхнім національним мовам. Проводилася у СРСР протягом 1920х років. Політика започаткувана XII з'їздом РКП(б) у квітні 1923 року в Москві.

Прикладами коренізації стали, зокрема, українізація та білорусизація.

Причини

У другому томі своєї книги "Сталін" Лев Троцький пригадував: "з 140 мільйонів населення РСФСР (виключаються Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща) великороси складають не больш 75 мильйонів, решта ж 65 мільйонів складають не великоросійські національності" . Щоб схилити представників "неросійських" національностей на свій бік, радянська влада спробувала звернутися до них їхньою мовою.

Наприклад, в Україні тих часів більшість більшовиків були представниками міського російськомовного населення. Етнічних українців серед них було дуже мало, майже ніхто не вживав української. Водночас більшість селян були україномовними. До радянської влади вони ставились без особливих симпатій, а часто - ворожо. Опис цієї ситуації знаходимо як у числених спогадах того періоду (зокрема, в того ж Троцького), так і у художній літературі (на приклад, у повісті Бориса Антоненка-Давидовича "Смерть". ).

Звісно, за таких умов, логічним було "приручити" непокірні народи: визнати їхню мову, культуру, залучити до державної адміністрації. Крім того, такі міри мали послабити вплив націоналістів - українських, білоруських, кавказьких, середньоазійських та інших.

В Україні вона набула насамперед форми "українізації". Поняття "коренізація" на довгі роки зникло з радянської політичної лексики, з'явившись лише в горбачовську "перебудову".

Хоча доба "коренізації" та "українізації" була важливою і яскравою. Її основним завданням було "вкорінення" влади на окраїнах, врахування національних чинників при формуванні партійно-державного апарату. Це потенційно несло в собі загрозу унітарній державній структурі, оскільки здійснювалося під гаслом подолання великодержавного шовінізму, а відтак мало призвести до формування місцевих етноеліт. Вони мали з часом "забронювати" адміністративно-управлінські посади і престижні соціальні ніші, а відтак неминуче повинна була змінитися парадигма їхніх стосунків із центром. Змінитись у бік бодай формального визнання свого статусу, вимог певної автономії і респекту з боку центральних управлінських структур ієрархії локальних владних відносин.

Парадокс: з одного боку тривав процес партійно-бюрократичної централізації, а з іншого -- збільшувалася кількість національно-територіальних утворень, підвищувався їхній формальний статус.

"Коренізація" на практиці означала дерусифікацію, вивільнення різнопланових можливостей представників того чи іншого народу. Організація мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей -- це лише деякі ключові проблеми, що їх належало тепер розв'язувати за офіційної державної підтримки на місцях. КП(б)У здійснювала цю політику в двох напрямах, дотримуючись лінії на "українізацію" і на сприяння розвиткові нацменшостей. Практично цю лінію реалізував насамперед наркомат освіти УССР. І ось хоч і каліченою, але українською мовою заговорили представники партійно-державного істеблішменту. Не дивлячись на те, що "українізація" була специфічним явищем, її сприйняли представники української інтелігенції. І прокомуністично налаштовані, й ті, які прагнули в рамках тодішньої державності підтримувати національні традиції. Невипадково завдяки зусиллям таких діячів, як академік Михайло Грушевський (він повернувся в Україну в березні 1924 року) та інших, історичний і культурний процеси в Україні почали розглядатись як такі, що розвивалися поруч з історією Росії, а не як регіональний варіант останньої.

Так, під тиском "націонал-комуністів" Сталін і його оточення пішли на проведення контрольованої "коренізації". Пішли, маючи на меті згодом розпрощатись із цією політикою у звичний для себе, але трагічний для адептів цієї політики спосіб. Це станеться через 10 років, наприкінці голодного 1932 року, коли офіційно буде засуджено "українізацію" як "петлюрівську", а її прихильники почали "українізувати" Соловки та інші сталінські табори. І ось у декого з дослідників з'явилася думка: а чи не були "коренізація" і "українізація" грандіозною провокацією режиму з метою виявлення, а потім нищення "національно свідомих елементів"?

Размещено на Allbest.ru