Сталінський терор на Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Одеська державна академія будівництва і архітектура

Будівельно-технологічний інститут

Кафедра українознавства

Контрольна робота

на тему: Сталінський терор на Україні

1. Структура тоталітарної влади в Радянській Україні

«Великий перелом» наприкінці 20-х років посилив процес відчуження виробника від засобів виробництва, висунув на перший план позаекономічний примус, призвів до падіння життєвого рівня народу, що зумовило зростання психологічного напруження в суспільстві. Прискорена індустріалізація, суцільна колективізація спричинили посилення міграційних процесів, зміну способу життя, ціннісних орієнтацій людей. Протиріччя, що виникали при цьому, суттєво дестабілізували внутрішній розвиток СРСР.

В умовах перманентної «надзвичайної ситуації в країні» для політичного керівництва все виразніше поставала потреба міцної державної влади. Не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси був покликаний тоталітарний режим, що сформувався в СРСР у 30-х роках.

Термін «тоталітаризм» (з італійської -- «охоплюючий все в цілому») при характеристиці політичних процесів вперше було вжито італійськими опонентами Мусоліні на початку 20-х років, коли в Італії тільки-но створювалася однопартійна фашистська система. З 1929 p., починаючи з публікації у газеті «Таймс», цей термін почали застосовувати для характеристики політичного режиму СРСР.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20--30-х роках свідчать такі тенденції та процеси:

1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через безкомпромісну боротьбу з релігією (у 1930 р. внаслідок «організаційних заходів» автокефальна православна церква припинила своє існування); ідеологічне протистояння зі «зміновіхівською» інтелігенцією», яке закінчилося 1924 р. процесом над так званим Центром дії; «завоювання» «Просвіт», проголошене 1920 р. (завоювати не вдалося, і 1929--1930 pp. було закрито всі «Просвіти»); боротьбу проти ухилів у партії. Цілковиту монополію на істину офіційній ідеології мали забезпечити органи цензури, утворені в республіці на початку 20-х років.

2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. Наприкінці громадянської війни в Україні легально існували три партії:

а) КП(б)У -- фактично український філіал РКП(б);

б) Українська партія соціалістів-революціонерів боротьбистів. На початку 1919 р. вона співпрацювала з більшовиками; її представники входили до складу Раднаркому України, яким керував X. Раковський. З березня 1920 р. боротьбистів змусили самоліквідуватися і влитися до КП(б)У. Серед лідерів боротьбистів були такі відомі діячі, як О. Шумський, Г. Гринько, Г. Михайличенко, П. Любченко;

в) Українська комуністична партія (укапісти). Її утворено на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Лідери партії -- А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович. Партія проіснувала до 1925 р.

Влада безцеремонно поводилася з легальними партіями, брутально діяла щодо нелегальних організацій. У 1923 р. Україною прокотилася хвиля масових арештів меншовиків. Характерно, що найбільшу каральну акцію ДПУ провело «на честь» 25-річчя І з'їзду РСДРП. У квітні того ж року було зроблено спробу ліквідувати Одеську організацію меншовиків, під час якої заарештовано багатьох членів партійного комітету й осередку соцмолу. Наприкінці серпня -- на початку вересня ДПУ розгромило Установчий з'їзд Російської соціал-демократичної спілки робітничої молоді, що проходив у Ірпіні біля Києва. Під тиском наростаючої хвилі репресій Всеукраїнський з'їзд меншовиків (лютий 1924 p.), делегати якого представляли 700 членів Катеринославської, Донецької, Харківської та Одеської організацій РСДРП, затвердив постанову про самоліквідацію меншовицьких осередків в Україні.

Після усунення з політичної арени партій-конкурентів комуністична партія відкрито монополізувала всю повноту влади в країні. На XVI з'їзді ВКП(б) (червень 1930 р.) з усією відвертістю було заявлено: «Наша партія є хребет пролетарської диктатури. Наша партія керує усіма організаціями пролетаріату й усіма сторонами діяльності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчуючи питаннями коноплі, льону, свинарства».

До Конституції СРСР 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії в політичній системі. Отже, існуюча монополія більшовицької партії на владу була закріплена законодавчо.

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом. У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з яких 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. Партійний білет відкривав шлях до керівних посад у різних галузях народного господарства: 1934 р. у республіці серед керівників і спеціалістів важкої промисловості комуністи становили четверту частину, серед директорів підприємств -- майже 70%, серед начальників цехів та їхніх заступників -- 40%.

4. Встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям. Вже на початку 20-х років місцеві органи радянської влади почали розпускати паралельні структури -- комітети незаможних селян. Цей процес був юридично закріплений спеціальними циркулярами НКВС і Народного комісаріату землеробства від 15 листопада 1923 р. «Про ліквідацію сільських сходів як органів влади на селі».

7 жовтня 1924 р. ВЦВК і РНК України ухвалили «Положення про порядок реєстрації спілок і товариств», згідно з яким утверджувався довільно-нормативний режим утворення товариств. Усі товариства переводилися під юрисдикцію НКВС і, головне, створювалися законодавчі підстави для монополізації всіх сфер суспільного життя республіки. Одне за одним виникають підконтрольні державі товариства: «Антиалкогольне товариство», товариство «Друзі радіо», «Товариство сприяння юним ленінцям», «Всеукраїнське товариство друзів хімічної оборони й промисловості» тощо. Поступово формується олігархія гігантських товариств-монополістів, підпорядкованих державі, убезпечених від щонайменшої соціальної конкуренції.

Тримаючи під цілковитим контролем профспілки, комсомол, громадські організації, держава забезпечила беззаперечну власну монополію на суспільне життя.

5. Встановлення монопольного контролю з боку партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою. Утворюється командно-адміністративна система як певна форма організації суспільства (і відповідного типу управління). Ця система охоплює суб'єкта політичних рішень (політична влада), механізм забезпечення виконання цих рішень (апарат) і об'єкт, на який спрямовані ці рішення (суспільство, клас, соціальна група, індивід).

Особливо важливим елементом адміністративно-командної системи був апарат -- зв'язуюча ланка між «верхами» і «низами». Очевидно, саме тому Сталін неодноразово наголошував на тому, що «питання про держапарат є одним із найістотніших питань всього нашого будівництва». Проте налагодження роботи цієї важливої ланки йшло надзвичайно повільно і з величезними труднощами.

Апарат був досить громіздким: 1928 р. в Україні в народному господарстві, відповідно до офіційної статистики, було всього 1 млн. 942 тис. робітників і службовців, з яких 242 тис. осіб працювало в апараті органів державного і господарського управління, органів управління кооперативних і громадських організацій, тобто апаратчиком був кожен восьмий. Структурна незбалансованість держапарату, незважаючи на його численність, не давала змоги ефективно керувати економікою. У своєму виступі на XVI з'їзді ВКП(б) В. Затонський акцентував увагу саме на цьому аспекті проблеми: «Ось, наприклад, дані, що стосуються осені 1929 р. по Україні: центральний апарат становив 2% з усієї сукупності радянського, кооперативного і господарчого апарату, округ -- 17,2%, район -- 8,6%. Те, що округ більший від центру, це ще не погано, але те, що район тільки 8%, означає, що дуже тоненькі ніжки були, дуже слабкий район. І не дивно, що ми усі свої основні кампанії змушені були проводити за допомогою системи уповноважених, а це -- найгірша із систем, тому що уповноважені, прибуваючи на місця, замість організації нормальної радянської влади і розгортання нормальної пролетарської демократії, природно переводять усе на рейки наказу і ревкомівства».

Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. Її основним стрижнем була «надзвичайна система» суспільної організації, що базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу.

Збереження і зміцнення системи монополій породжували насилля. У цьому контексті й слід сприймати заяву Сталіна, зроблену на XVI з'їзді ВКП(б): «Репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу». Хоча він тут же підкреслює, що «елементом допоміжним, а не головним», у реальному житті акцент було зроблено на слові «необхідним», а не на слові «допоміжним». У довоєнний період, починаючи з 1929 p., Україною прокотилися три хвилі масових репресій: перша (1929--1931) -- розкуркулення, депортації; друга (1932-- 1934) -- штучне посилення конфіскацією продовольства смертоносного голоду, постишевський терор, репресивний спалах після смерті М. Кірова; третя (1936--1938) -- доба «Великого терору».

Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний апарат, який був невід'ємною частиною тоталітарного режиму, мав виконати три головні завдання: ліквідувати організовану опозицію та індивідуальне інакомислення в партії та країні; забезпечити державу через систему ГУЛАГу безплатною робочою силою; тримати під жорстким контролем хід суспільних процесів.

Особливу активність «підсистема страху» (вираз Г. Попова) в Україні розгортає наприкінці 20-х та в 30-ті роки. Одним з перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби із «шкідниками» та «саботажниками», що розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до неї стала «шахтинська справа» (навесні 1928 p., згідно з офіційними повідомленнями, у Шахтинській окрузі Північно-Кавказького краю було «викрито» велику «шкідницьку» організацію, яка нібито складалася з вороже настроєних технічної інтелігенції та замаскованих білогвардійців). В Україні цей сигнал було почуто одразу. У березні 1928 р. в Харкові відбувся об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, на якому Л. Каганович виступив з доповіддю «Про економічну контрреволюцію та загальнополітичні завдання парторганізацій», наголосивши, що «навіть і до чесного спеца (тобто спеціаліста із числа старої інтелігенції -- О.Б.) слід виявляти певний мінімум недовіри, адже спец все-таки не комуніст, не революціонер, не пролетарій, і звихнутися йому дуже легко».

Уже влітку 1928 р. на лаві підсудних серед «шахтинців» опиняться й керівники промисловості України, яким буде приписано створення «Харківського центру» для керівництва «шкідництвом». Після цього набула імпульсу різнопланова, але цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції.

«Звинувачення» і «викриття» наростали, як снігова лавина, -- сфальсифікований судовий процес «Спілки визволення України», розгром міфічних «Українського національного центру», «Польської організації військової», «Блоку українських націоналістичних партій», «Троцькістсько-націоналістичного блоку». Протягом 1930--1941 pp. в Україні було «виявлено» понад 100 різних «центрів», «блоків» і «організацій» (ця цифра, на яку найчастіше роблять посилання в історичній літературі, потребує, на нашу думку, уточнення, адже, як свідчать архівні джерела, тільки в одній Житомирській області з 1 жовтня 1937 р. до 15 лютого 1938 р. було «викрито» і ліквідовано 19 «націоналістичних контрреволюційних організацій» і 27 «повстанських груп»).

Міцніюча тоталітарна держава, борючись з опозицією, не жаліла і власних структур. Так, відповідно до рішень XVI конференції ВКП(б) і II Всеукраїнської конференції КП(б)У протягом 1929--1930 pp. в Україні було проведено «чистку» в 61823 установах радянського державного апарату; з 338 тис. осіб, які проходили «чистку», звільнено майже 40 тис. (11%).

Відповідно до настанов Сталіна, репресії на початку 30-х років застосовуються проти: а) «шкідництва»;

б) «переродженців і дворушників» у самій партії;

в) «рештків ворожих класів»;

г) «рештків старих контрреволюційних партій».

Жахливим за наслідками був і удар по армії. У Київському та Харківському округах лише за півтора року було репресовано понад 45 командирів стрілецьких з'єднань, у тому числі щонайменше 17 комдивів та 18 комбригів. Під час репресій 1937--1938 pp. загинули коменданти всіх Укріплених районів -- особливих з'єднань, розташованих в Україні. На початку березня 1938 р. у своєму донесенні до Москви М. Хрущов та командувач Київського військового округу С. Тимошенко рапортували, що з військ округу за рік «вичищено» майже 3 тис. осіб, із них заарештовано понад 1 тис., «оновлені» практично всі командири корпусів і дивізій. Трагічні наслідки цих репресій стали особливо відчутними в перші місяці війни Німеччини та СРСР.

Не уникла репресій і партія. Внаслідок «чисток» кількісний склад КП(б)У з 1933 до 1938 р. зменшився на 266281 особу, тобто майже наполовину. Під репресії потрапляли не тільки рядові комуністи, а й керівники КП(б)У. З 11 членів Політбгоро ЦК, обраних на пленумі після XIII з'їзду КП(б)У 1937 p., загинули 10 осіб (живим залишився тільки Г. Петровський), а з 5 кандидатів у члени Політбюро -- 4. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК, 9 членів Ревізійної комісії, що їх обрав цей же з'їзд, репресовано 100 осіб. Із травня 1937 р. до лютого 1938 р. на посади перших секретарів обкомів партії було висунуто 13 осіб, з яких 9 незабаром було оголошено «ворогами народу». До червня 1938 р. було заарештовано 17 членів українського радянського уряду. Вже після смерті Сталіна в ході реабілітацій колишній слідчий Родос, якого з трибуни XX з'їзду КПРС було названо «нікчемною людиною з курячим кругозором, у моральному відношенні буквально виродком», заявив на засіданні Президії ЦК КПРС: «Мені сказали, що Косіор і Чубар є ворогами народу, тому я, як слідчий, повинен був витягти з них зізнання, що вони вороги народу... Я вважав, що виконую доручення партії».

Погрозами, моральним тиском, фізичним насиллям вибивалися такі «зізнання». Ось як характеризує ситуацію в Україні 1938 р. відомий історик Р. Конквест у книзі «Великий терор»: «Терор був настільки загальним і настільки «скорострільним», що законні органи влади фактично розпалися. В українському ЦК не було більше кворуму; не існувало органу, що призначав уряд. Наркоми, що призначалися нерегулярно, з'являлись у наркоматах на тижні чи навіть на дні і потім щезали. Безпрецедентний удар по політичному керівництву означав повну руйнацію української партії. Республіка стала вотчиною НКВС, де навіть формальна партійна і радянська робота практично завмерла». Проте прес репресивного тиску на суспільство не послаблювався. «Ворогів ми пощипали чимало, -- заявив на IV Київській обласній партійній конференції М. Хрущов, -- але зазнаватися нам, особливо працівникам України, ... не можна».

Для зміцнення тоталітарного режиму важливо не тільки знищити будь-яку опозицію, не тільки прищепити суспільству вірус тотального страху, а й створити атмосферу загальної недовіри, взаємної підозри. Саме з цією метою XIII з'їзд КП(б)У висунув гасло: «До кінця викорчувати залишки ідіотської хвороби -- політичної безпечності, підняти революційну пильність». Внаслідок цього, у різні інстанції і «компетентні органи» мутним потоком пішли численні наклепи і доноси. Норми моралі, людська гідність поступалися місцем боротьбі за елементарне біологічне виживання.

Атмосфера в суспільстві була гнітючою. Відчуваючи наростаючий тиск тоталітарного режиму, люди намагалися знайти бодай примарливі гарантії від сваволі репресивного апарату. Одні бачили вихід у доносах, інші -- в підлабузництві до начальства. Інколи ці розпачливі пошуки призводили до трагікомічних ситуацій. Виступаючи на XVIII з'їзді ВКП(б), А. Жданов іронічно розповідав про одну з них: «Деякі члени партії для того, щоб перестрахуватися, зверталися за допомогою до лікувальних установ. Ось довідка, видана одному громадянину: «Тов. (ім'ярек) за станом свого здоров'я і свідомості не може бути використаним ніяким класовим ворогом для своїх цілей. Райпсих Жовт. р-ну м. Києва (підпис)». А з вершини піраміди влади лунала цинічно-оптимістична фраза: «Жити стало краще, жити стало веселіше».

Отже, про зміцнення тоталітаризму в Україні, як і в СРСР загалом, у 20--30-х роках свідчать утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології; монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій; зрощення правлячої партії з державним апаратом; одержавлення суспільства, блокування державою розвитку громадянського суспільства; встановлення партійно-державним апаратом монопольного контролю над економічною сферою, зміцнення централізованого керівництва економікою.Масові репресії, що набули в 20--30-х роках різних форм (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття «шкідницьких організацій» та ін.), були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони в політичній сфері придушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних процесів; в економічній сфері -- сприяли підтриманню основного стимулу до праці -- страху, забезпечували систему дармовою робочою силою; у соціальній сфері -- розколювали суспільство, протиставляли його верстви одну одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шляхом перманентних пошуків ворога (хто не з нами, той -- проти нас) забезпечували збереження важливих функціональних якостей системи -- дисципліни та єдності.

2. Розгром українських партійно-державних кадрів

Значні перестановки у вищих ешелонах влади у жовтні 1964 p., що відбувалися на тлі подолання парадності, волюнтаризму і суб'єктивізму, ознаменували собою чергову зміну політичного курсу в СРСР. Нова правляча партійно-державна верхівка на чолі з Л. Брежнєвим обірвала смугу ліберальних реформ, повела рішучу боротьбу з усіма хрущовськими нововведеннями. За критикою діяльності колишнього першого секретаря ЦК КПРС розпочалося плавне згортання процесу десталінізації радянського суспільства. Консервативні та реакційні тенденції в ідеологічному і політичному житті в середині 1960-х pp. поступово втягували країну в стан глибокого формаційного застою. Впроваджуючи жорсткий консервативний курс на зміцнення авторитарно-бюрократичного ладу, лідери нової хвилі, зокрема Л. Брежнєв, демонстрували свою прихильність до ресталінізації -- збереження і консервації відносин, вибудуваних ще у так званий культовий період.

Повернення до сталінських методів управління, щоправда в дещо пом'якшеній формі, негативно позначилось на політичному становищі України. Політика неосталінізму призвела до обмеження прав і компетенції республіки, а згодом до повного підпорядкування економіки України центральним міністерствам. Унаслідок згортання господарських реформ Хрущова децентралізовану систему управління (раднаргоспи) замінюють на централізовану. У 1967--1968 pp. відбувається поступова перебудова республіканських міністерств на союзно-республіканські. Лібералізація національно-культурного життя наштовхнулася на політику русифікації та хвилю політичних арештів української інтелігенції.

І все-таки перші роки перебування при владі Л. Брежнєва позначені найвищим піднесенням автономного курсу українського керівництва, символом якого стала постать першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Незважаючи на наступ московських консерваторів, посилення реакції в усіх сферах життя, П. Шелест намагався відстоювати економічні інтереси України перед центром, зокрема у збереженні вугільної промисловості Донбасу, прихильно ставився до українського національно-культурного відродження. В умовах суцільної політики русифікації вагомими були його виступи, спрямовані на підвищення статусу української мови, на V з'їзді письменників України (листопад 1966 p.), перед студентами Київського університету в 1968 р. З дозволу партійної верхівки у 1965 р. було зроблено деякі спроби поширення української мови у вищій школі. Зокрема, виступаючи в липні 1965 р. на нараді ректорів і секретарів партійних організацій вищих навчальних закладів, секретар ЦК Компартії України з ідеології Андрій Скаба дав вказівку про перехід у тримісячний термін на викладання у ВНЗ республіки українською мовою. Аналогічні рішення прийняли деякі органи державного управління. У свою чергу Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти УРСР розробило заходи, згідно з якими передбачалося запровадити у вузах, на курсах і в академічних групах факультативне вивчення української мови. Українська мова мала стати мовою наукових журналів, підручників і посібників. Незважаючи на те, що накреслені плани на практиці реалізовані не були, вони засвідчили сміливі спроби українського керівництва хоча б частково протистояти процесу русифікації в республіці.

Зрозумів і схвалив П. Шелест ініціативу української інтелігенції щодо увічнення пам'ятних місць, пов'язаних з історією запорозького козацтва. Він не лише підтримав висунуті пропозиції громадськості, а й висловив сподівання, що внаслідок проведення наполегливої роботи буде створено величний козацький меморіал на острові Хортиця. Прийнята з цього приводу постанова Ради Міністрів УРСР (вересень 1965 р.) оголошувала острів Хортиця в м. Запоріжжі державним історико-культурним заповідником, на території якого передбачалося закладення і впорядкування тематичного садово-декоративного парку історії запорізького козацтва.

Проукраїнський курс керівника республіканської партійної організації знайшов своє відображення і в авторській книзі «Україно наша радянська», що побачила світ у 1970 р. На перший погляд відверто ідеологічно-пропагандистська праця П. Шелеста наочно демонструвала увагу республіканської партійно-державної еліти до соціально-економічних проблем України, зацікавлення її історією та культурою. Іноді П. Шелест виступав на захист окремих українських діячів культури, що зазнали ідеологічних переслідувань, зокрема І. Дзюби, І. Світличного.

Водночас П. Шелест залишався типовим виразником радянської командно-адміністративної системи. Саме за часів його керівництва республікою (у серпні -- вересні 1965 р. та січні -- квітні 1972 р.) відбулися масові каральні операції, спрямовані проти українського національного руху. У серпні 1968 р. П. Шелест виступив одним з ініціаторів придушення «Празької весни», яка, на його думку, сприяла поширенню антирадянських настроїв в Україні.

Однак проведення П. Шелестом автономістського курсу, його самостійність у вирішенні питань, «місництво та прояви націоналізму» не могли сподобатися союзному керівництву. У квітні 1973 р. було інспіровано кампанію проти його книги «Україно наша радянська». Політбюро ЦК КПУ констатувало, що автор книжки, розглядаючи важливі принципові питання, відходить від партійних позицій, не дає чіткого класового аналізу й оцінки окремих історичних явищ, ідеалізує українське козацтво і Запорозьку Січ. Видана тиражем 100 тис. примірників книга була вилучена з продажу і бібліотек. Шелеста вивели зі складу Політбюро ЦК КПРС «за станом здоров'я» і відправили на пенсію.

Одну з провідних ролей у знятті П. Шелеста відіграв Голова Ради Міністрів УРСР Володимир Щербицький, який належав до так званого «дніпропетровського ядра» партійно-державної когорти кадрів СРСР. Своїм призначенням у травні 1972 р. на посаду першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицький завдячував Л. Брежнєву, якого знав із часів спільної праці у Дніпропетровську. Зміщення П. Шелеста і заміна його слухнянішим В. Щербицьким зумовили подальші кадрові зміни, які здійснювалися під приводом «оздоровлення апарату ЦК КПУ». На жовтневому 1972 р. пленумі ЦК КПУ був звільнений від обов'язків секретаря ЦК Компартії України з ідеологічних питань Ф. Овчаренко, звинувачений у «непослідовності і безпринципності». Його наступником було обрано теоретика і борця з українським націоналізмом Валентина Маланчука. Вже з перших кроків перебування на високій партійній посаді В. Маланчук усіляко прагнув підтвердити свою репутацію «патріота-інтернаціоналіста», тому рішуче взявся за ліквідацію навіть незначних здобутків, здійснених з ініціативи української інтелігенції у сфері національно-культурної політики в 1950--1960-х pp. Період перебування В. Маланчука на посаді головного ідеолога ЦК КПУ (1972--1979 pp.) отримав назву «епоха маланчукізму», для якої були характерні різке зростання політичних репресій, жорсткий ідеологічний пресинг на творчу інтелігенцію, нищівні руйнації в українській національній культурі. Маланчук став одним з ініціаторів розгортання кампанії боротьби з націонал-комунізмом, здійснення заходів, спрямованих на штучне звуження сфери вжитку української мови, дискримінацію Української автокефальної православної церкви, натхненником перманентних ідеологічних «чисток» у Спілці письменників України, академічних установах республіки.

Однозначна підтримка лінії кремлівського керівництва щодо України спричинила нові імпульси політики русифікації в Україні. Палкий прихильник тези про «зближення націй і досягнення їх повної єдності», В. Щербицький услід за Л. Брежнєвим відмовився від терміна «український народ» і почав вживати поняття «народ України». У другій половині 1960--1980-х pp. вищим партійним керівництвом УРСР послідовно здійснювалися заходи, спрямовані на русифікацію дошкільної, середньої спеціальної та вищої освіти. Українська мова почала зникати з офіційного вжитку. Курс на русифікацію політичного життя значно пришвидшився в лютому 1976 p., коли лідер українських комуністів виголосив звітну доповідь на XXV з'їзді Компартії України російською мовою. Така практика призвела до суттєвого звуження сфери вжитку української мови на всіх наступних партійних з'їздах, пленумах, конференціях, сесіях Рад, зборах, семінарах, в управлінських структурах. У часи перебування Щербицького при владі активно втілювалися в життя постанова ЦК КПРС від 31 червня 1978 р. «Про подальше вдосконалення вивчення російської мови в союзних республіках» та програма русифікації шкільної освіти, яку містила в собі постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. «Про подальші заходи щодо вивчення російської мови у загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік».

Беззастережна орієнтація В. Щербицького на центр зумовила високу залежність економіки України від підприємств, що перебували поза її межами (майже 80% заводів і фабрик не мали завершеного виробничого циклу).

Водночас сімнадцятирічне перебування В. Щербицького на вищій партійній посаді в УРСР характеризувалося кількісним економічним зростанням. Проте ні Щербицькому, ні його «команді» не вдалося призупинити наростаючі гальмівні процеси в українській економіці.

У цілому суспільно-політичне життя середини 1960--1980-х pp. характеризувалося підміною справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у Радах, обмеженням їх реальної влади. Вибори до Верховної Ради, місцевих рад УРСР, що мали продемонструвати світовій громадськості торжество демократії, проходили безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків. Створені в такий спосіб органи народовладдя фактично виконували декоративну роль, не маючи серйозного впливу на вироблення державних рішень. Саме в брежнєвський період правління спостерігається розростання бюрократичного апарату, узурпація переважної частини функцій виконавчою владою, зведення нанівець самостійності громадських організацій, їх фактичне одержавлення. У роки застою політичне життя в країні набуває дедалі закритішого характеру, втрачається зв'язок партії з масами. Курс на консервацію існуючого режиму сприяв незмінності кадрового корпусу, старінню партійно-державного керівництва як у нижчих, так і вищих ешелонах влади. Адміністративно-командні методи управління всіма ланками суспільно-політичного життя посилювали ідеологічний диктат, призводили до порушень владою законності, особистих прав і свобод людини.

Фактичне перетворення КПРС у стрижень державної структури із зосередженням у її руках усієї повноти влади породжувало монополізм однієї партії в усіх сферах життя, прискорювало процес «зрощення» партійних і державних структур. З метою формального узаконення реального стану речей, конституційного закріплення безмежного панування КПРС партійна верхівка розпочала підготовку до створення нової конституції. Після широкого обговорення проекту Основного закону 7 жовтня 1977 року було прийнято Конституцію СРСР. Згодом, 20 квітня 1978 р., УРСР прийняла свою Конституцію, яка була копією союзної. Декларовані гасла про зростання ролі народу в управлінні суспільством, надання широких прав громадським організаціям, дотримання демократичних свобод (слова, зборів, віросповідань) були фіктивними і на практиці не реалізовувалися. З метою закріплення виняткової політичної ролі КПРС уперше в конституційній практиці було внесено положення (спеціальна стаття 6), згідно з яким компартія проголошувалася керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи. За Основним законом 1978 р. Українська РСР формально визнавалася суверенною радянською соціалістичною державою (ст. 68), але об'єднаною в єдину союзну багатонаціональну державу. УРСР, як і в попередньому варіанті сталінської конституції, зберігала за собою право на вихід із СРСР (ст. 69), але при цьому було відсутнє законодавче забезпечення процедури такого виходу, що демонструвало декоративний характер проголошеного суверенітету.

Із плином часу ставало очевидним, що плани побудови комунізму до 1980 p., передбачені новою програмою КПРС, виконані не будуть. Про це свідчили низькі темпи економічного зростання у 1961--1970 pp., невирішені проблеми національних регіонів, далеке до «повного» розв'язання національне питання через призму «формування нової спільноти людей -- радянського народу». Ці явища не тільки підривали віру в комуністичний міф, а й ставили під сумнів спроможність партійно-державної верхівки вміло керувати країною.

Аналіз тогочасного суспільно-політичного, економічного, культурного життя радянського суспільства спонукав союзне Політбюро змінити усталені погляди й оцінки на стратегію побудови комунізму. Замість комуністичних перспектив ідеологічним апаратом ЦК КПРС було розроблено концепцію «розвинутого соціалізму». Правлячий режим за допомогою засобів масової інформації почав переконувати населення в тому, що «розвинутий соціалізм» -- це не що інше, як передбачений В. Леніним перехідний етап до комунізму, який «волюнтарист» М. Хрущов хотів «перескочити». Офіційна пропаганда невтомно нав'язувала думку, що «розвинутого соціалізму» -- найвищого надбання людської цивілізації, за якого успішно вирішуються питання задоволення життєвих проблем громадян, -- уже досягнуто в Радянському Союзі.

Ілюзії, породжені схоластичною доктриною «розвинутого соціалізму» про нібито існуюче органічне поєднання соціалізму з наукою, раціональне ведення господарства, використання природних і трудових ресурсів, високі показники в економіці, освіті, мистецтві, поглиблювали гальмівні процеси, заважали впровадженню назрілих економічних і соціальних реформ.

3. Масовий терор проти інтелігенції на Україні. Розстріляне відродження

В Радянській Україні поняття батьківщини не було пов'язане із поняттям України, а лише з поняттям радянського союзу як цілості, що в підступний спосіб суґерувало, мовби "батьківщиною" українців є радянський союз, себто Російська імперія. Вже від ранньої молодості партійні педагоги вчили українських дітей, що: "Наша батьківщина - великий і могутній Союз Радянських Соціалістичних Республік". До прикладу, в журналі "Дошкільне виховання", у дописі на тему: "Виховання любові до рідного краю засобами музики" було написано: "Виховання дітей у дусі радянського патріотизму починається із раннього віку. В коротких бесідах про рідний край ми розповідали дітям, що наша велика і могутня країна називається Радянський Союз. Головне місто, столиця Радянського Союзу - Москва, найбільше і найкрасивіше місто нашої країни." А далі у тій самій статті сказано: "В наших розповідях завжди поряд із Києвом була Москва, а з Тарасом Шевченком О.С.Пушкін". На мою думку, і ця цитата ясно висвітлює колоніальне становище України.

Коса сталінського терору безжально різонула національну українську еліту. Тільки в інспірованій справі «Спілки визволення України» (СВУ) було репресовано 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, серед них С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, М. Слабченко, Г. Голоскевич. «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, -- з відвертістю і цинізмом говорив один із слідчих у справі «СВУ» Брук. -- Це наше завдання, і воно буде виконане; кого не поставимо -- перестріляємо».

Жертвами репресій насамперед стали найяскравіші постаті українського національного відродження -- М. Бойчук, М. Зеров, М. Хвильовий, Л. Курбас. В Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 осіб, із них 19 академіків. Жахливого удару було завдано українській літературі: 89 письменників було знищено, 212 примусили замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували.

У 1933 р. стався погром усього культурного життя України. Паралельно до репресій проти творчої та наукової інтелігенції в цьому році розпочалася «чистка» Наркомату освіти УСРР, внаслідок якої було «вичищено» майже 200 «націоналістів і ворожих елементів». В обласних управліннях народної освіти через політичні мотиви замінили 100% керівництва, у районних -- 90%. Часто за звільненням наступало позбавлення волі.

Для українського відродження фатальною стала осінь 1937 p., коли протягом п'яти днів (наприкінці жовтня -- на початку листопада) в урочищі Сандормох (Карелія) було розстріляно -- 1111 в'язнів Соловецького табору. Серед розстріляних -- зірки української національної еліти -- Л. Курбас, М. Куліш, М. Зеров, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Ірчан, В. Поліщук, О. Слісаренко, П. Филипович, Г. Епік, М. Яловий (Юліан Шпол). Ті, хто лишилися живі, були приречені на роздвоєне творче життя, на постійний внутрішній конфлікт, необхідність балансувати між дисиденством і обслуговуванням режиму.

У радянській історіографії тема політичних репресій довгий час була закритою для вивчення. Радянські історики визначали тематику історичних досліджень згідно з настановами Комуністичної партії про контрреволюційну сутність будь-якої опозиції режиму і боротьбу з „буржуазною ідеологією” та науковцями, які були її „носіями”. Політика партії щодо інтелігенції розглядалася винятково в позитивному ключі у працях П.Софінова, С.Федюкіна, Л.Ткачової. Роботи істориків, які стосувалися політики репресій, були заборонені. Р.Медведєв на початку 1970-х років за кордоном видав книгу про сталінізм, а в СРСР вона була надрукована тільки в 1990 році.

У другій половині 1980-х років завдяки ознакам демократизації відкрилися можливості дослідження питань політичних репресій. Російські історики Д.Волкогонов, М.Маслов, В.Куманєв, М.Восленський, пізніше В.Роговін, О.Хлевнюк, В.Ковальов, Т.Коржихіна та інші справедливо вважали, що засобами політичного терору вирішували завдання залучення інтелігенції на сторону радянської влади, уніфікували науковий, творчий процес, утверджували тоталітарну систему та встановлювали партійно-радянське монопольне право на державну ідеологію.

Після проголошення незалежності України в 1991 році у вітчизняній історіографії поступово відбувається подолання однобічності й упередженості в дослідженні наукової та культурної сфери життя українського народу 1920 - 1930-х років. Становищу української інтелігенції в умовах функціонування сталінської адміністративно-командної системи присвячена монографія В.Даниленка та Г.Касьянова. Проблеми політичних репресій щодо наукової інтелігенції висвітлюються у колективній праці В.Даниленка, Г.Касьянова, С.Кульчицького. У розділі „Ідеологічні прояви сталінізму” автори розкривають боротьбу сталінського керівництва, партійних органів та організацій з „контрреволюційною націоналістичною ідеологією” наукової інтелігенції, аналізують спроби владних структур підвести ідеологічні підвалини під проведення політики масових репресій проти інтелігенції.

Важливе значення для вивчення політичних репресій мало видання збірника „Репресоване краєзнавство”. На основі широкого масиву джерел, зокрема архівно-слідчих справ, у ньому охарактеризовано життя і діяльність майже 50 діячів науки і культури, імена яких десятиріччями невиправдано замовчувалися.

Розробці проблеми політичних репресій сприяли ухвалені вищими державними органами влади України законодавчі акти про реабілітацію незаконно репресованих громадян. На загальнодержавному та регіональному рівнях вивчення теми активізували заходи для реалізації Державної програми з підготовки науково-документальної серії книг „Реабілітовані історією”.

Отже, дослідники провели значну роботу з вивчення проблеми політичних репресій більшовицького режиму. Однак, проблема ідеологічних чинників репресивної політики комуністичної партії проти наукової інтелігенції радянської України в 1920 - 1930-х роках не була предметом спеціального дослідження.

З перемогою радянської влади українська інтелігенція опинилася у складному становищі. За своєю суттю інтелігенція, зокрема наукова, сповідувала загальнодемократичні принципи, прагнула свободи слова, була вільна у своїх переконаннях і висловлюванні думки. Практика ж соціалістичного будівництва, насаджена більшовицькою партією, явно суперечила природі життєдіяльності інтелігенції.

Основи ідеологічних поглядів на інтелігенцію заклали лідери більшовицької партії. Вони ділили суспільство на принципово нерівноцінні класи, протиставляючи їх. Партійно-радянські ідеологи прищеплювали трудящим думку про існування двох основних класів: робітників і селян. Інтелігенцію ж виокремлювали в окремий прошарок. Комуністична влада орієнтувалася й спиралася на тих, хто перебував в обоймі більшовицько-радянської системи та підтримував її. На вороже ставлення була приречена інтелігенція, яка опинилася поза системою через своє соціальне походження чи ідейні переконання. Класовий підхід до інтелігенції постійно пропагувався у суспільстві. Елемент руйнації був у трактуванні самого поняття „інтелігенція”. В умовах утвердження диктатури пролетаріату діяли суворі політичні обмеження для тих, хто не міг засвідчити своє робітничо-селянське походження. Це спряло формуванню негативного ставлення до інтелігенції не лише партійно-державної командної верхівки, а й народних мас.

Більшовики, як правило, дивилися на українську інтелігенцію як на реальну чи потенційну націоналістичну силу. Звинувачення в українському націоналізмі стало підґрунтям політичних переслідувань наукової інтелігенції радянської України. Вважалося, що наукова інтелігенція втілює „дрібнобуржуазну національну ідеологію” у вищих навчальних закладах і гальмує проведення радянською державою соціальних перетворень. Таке уявлення поширилося в період проведення політики „українізації”.

Вожді більшовизму закликали приділяти велику увагу ідейній боротьбі з представниками розумової праці. У науковій інтелігенції вони вбачали ідейну опозицію, яка могла формувати своїх прибічників з-поміж студентства й учнівської молоді. Ідейна боротьба призвела до переслідувань прибічників „дрібнобуржуазної ідеології” у вищих навчальних закладах. Створювалися спеціальні комісії для боротьби з буржуазною ідеологією (1922 р.), комісії з вивчення діяльності й настроїв української інтелігенції (1925 р.), комісії з обстеження шкіл і контролю за діяльністю вчителів (1928 р.).

Комуністи створили свою систему „правильних” і „помилкових” поглядів у науці. Це дало змогу більшовикам знайти ідеологічне обґрунтування репресивних заходів проти науковців, які були далекі від сприйняття їхніх теорій. Особливо підозріло партійці дивилися на представників гуманітарних наук. Найбільш вороже влада ставилася до істориків. Причина такої прискіпливої „уваги” полягала в тому, що чимало вчених відмовлялися переписувати історію в дусі вимог більшовицького режиму.

У сфері науки розгорнулася багатопланова боротьба між матеріалізмом та ідеалізмом, яка негативно вплинула на всю систему освіти. Партійні лідери не довіряли професійним знанням представників „старої школи” та намагалися форсованими методами змінити їхній світогляд. Більшовиків не влаштовувала стара схема викладання у вищих навчальних закладах, яка, на їхню думку, була надто консервативною та „буржуазною”.

Тоталітарний режим контролював усі сфери життя суспільства, вимагав від народу відданості й постійної підтримки, відкидав будь-які вияви інакомислення. Вигаданий і поширений більшовиками ярлик „ворог народу” з кожним роком існування радянської влади набував усе більшої конкретизації та сприяв формуванню суспільної ідеології страху. Одних з перших потенційно непокірних до категорії „ворогів народу” зарахували представників наукової інтелігенції, які, як вважали більшовики, не могли змиритися з радянсько-більшовицькою ідеологією політичного, суспільного й духовного життя в Україні.

Таким чином, науковці стояли на заваді планам партійно-радянського керівництва щодо встановлення ідеологічного й політичного контролю над українським суспільством. Влада, яка не змогла підкорити вчених, накинути їм більшовицькі напрями наукової діяльності та зламати науковців ідейно, поступово перейшла до політики масового знищення інтелектуальної частини українського суспільства.

У 1920 - 1930-х роках в СРСР було проведено широкомасштабний законодавчий експеримент із впровадження в правове поле держави ідеології „революційної законності”. „Революційна законність” зводилася до того, що суворі закони, які були прийняті у 1920 - 1930-х роках, стосувалися „контрреволюціонерів”, а не самої влади, яка проводила політичні репресії. Радянські політично-репресивні закони втілили особливий тип революційного мислення, яке більшовики прищеплювали народу як елемент повсякденного буття. До категорії явних чи потенційних „контрреволюційних елементів” було зараховано й наукову інтелігенцію радянської України.

„Революційна законність” базувалася на принципах революційної доцільності боротьби з контрреволюцією. Вона широко впроваджувалася як справді революційна законність у період проведення політичних репресій 1920 - 1930-х років. Саме ці роки характеризуються масовістю судових процесів, а терміни „революційна законність”, „революційна доцільність”, „нещадне знищення”, „розстріл на місці” широко вживалися у нормативно-правових актах.

Велику роль в ідейно-теоретичному обґрунтуванні політики репресій більшовицької держави відіграв А.Вишинський. Він, пристосовуючи правову теорію до практики політичних репресій, використовував засади юридичної науки для виправдання злочинів сталінського режиму. Це виявилося в запереченні ним принципу презумпції невинності й у твердженні про те, що у справах про контрреволюційні злочини свідчення обвинуваченого та визнання ним своєї провини мало вирішальне значення. Постулати Вишинського про революційну законність узаконювали рішення сфальсифікованих судових процесів. Його ідеї, впроваджені в радянське законодавство, зводили всю систему законності лише до вимог та потреб захисту пролетарської революції, а не до правових гарантій, які були необхідні самій людині. Отже, Вишинський, як один з ідеологів політичного терору, зіграв фатальну роль у радянській юстиції і був відповідальним за численні людські жертви.

У кримінальних кодексах 1920 - 1930-х років, які підводили ідейно-теоретичну базу під політичні репресії, постійно розширювалося трактування ступеня відповідальності за „контрреволюційні злочини”. За радянським законодавством багатьох науковців під час судових процесів засуджували за статтями, які стосувалися „контрреволюційних злочинів”.

Кримінальне законодавство України розширювало види й склад злочинів, які підпадали під класифікацію „контрреволюційних злочинів”. Низку „контрреволюційних” класифікацій було доповнено звинуваченнями в організації збройних повстань, спробах захоплення влади, співпраці з міжнародною буржуазією, протидії нормальній діяльності радянських організацій і підприємств, участі у терористичних актах, диверсіях, активній боротьбі проти революції, шпіонажі та інших злочинах.

Отже, розширювався спектр обвинувачень, які можливо було приписати науковій інтелігенції. Упродовж 1930 - 1937 років кримінальний кодекс УРСР був доповнений майже 60 новими статтями з тлумаченням понад 80 нових складів „контрреволюційних злочинів”. Такий перегляд законодавства давав змогу переслідувати, зокрема, наукову інтелігенцію за ідеологічними мотивами й виносити щодо неї ще більш жорстокі вироки.

Сьогодні, коли українська нація починає двадцятий рік свого незалежного існування, звернімо увагу на два вірші, один ХІХ, а другий із ХХ століття: вони чітко схоплюють суть питоменности українського націоналізму на сучасному історичному шляху. Маю тут на думці Тараса Шевченка і поета шестидесятника - Василя Симоненка. Шевченко влучно звернув увагу на духовну єдність українців понад часом і простором, коли писав:

"Мені однаково, чи буду

Я жити в Україні, чи ні,

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденою, збудять...

Ох, неоднаково мені !

Поет-шестидесятник Василь Симоненко, в одному із своїх віршів виразно підкреслив потребу орієнтації на свої власні сили та історичну рацію України, коли писав:

"Ради Тебе перли в душі сію,

Ради Тебе мислю і творю,

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю."

“Розстріляне відродження."

Культура України в 30-х роках. “Розстріляне відродження." Воєнно-комуністичний наступ 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років, відзначався крайньою ідеологізаціїю в усіх сферах життя суспільства, суворим контролем за діяльністю високоінтелектуальних осіб, діячив культури та мистецтва, забороною різних релігійних течій, руйнуванням храмів, відкиданням тих напрямів суспільної, історчної, філософської думки, що виходили за рамки ідеологічних догм, переслідування інакомислячих. Значна частина української інтелігенції загинула в сталінських тюрмах і канцтаборах. У 1933 році був засланий на Соловки М.Ірчан, у цьому ж році було арештовано М.Ялового, О.Вишню (П.Губенка). Його чекали звинувачення в причетності до «Української військової організації», арешт у 1933 році та 10 років поневірянь у таборах. Вражений арештами своїх друзів, трагічно закінчує своє життя М.Хвильовий.

Раніше на уроках української літератури не вивчали життя і творчість письменників, які підіймали у своїй творчості ідею національного визволення України. «Розстріляне відродження...» Застінки, ГУЛАГ, Сибір - те, що випало на їх долю, це знущання над дорогоцінним скарбом - людським життям.

Упродовж багатьох років - понад півстоліття - імя Миколи Хвильового якщо й нагадувалось, то лише з характеристикою «ворога народу». Письменника обвинувачували в націоналізмі, ворожості офіційному курсу партії. Перестає виходити журнал «ВАПЛІТЕ». Хвильовий вимушений писати покаянні листи, клястися у вірності комуністичній ідеології. Читати ці документи, зокрема статі, спрямовані проти товарищів по перу, гірко і сьогодні. Та вони дають уявлення, в яку безвихідь «героїчного терпіння» він був загнаний.

Останньою спробою відстояти незалежність стала нова літературна організація «Пролітфронт» і видання впродовж 1930 року однойменного журналу. Для М.Хвильового давно вже стали зрозумілими помилки в національній політиці, що привели до голоду в Україні. Письменник болісно переживав і суперечності в особистій долі, численні компроміси, на які потрібно було йти, щоб не порвати остаточно з більшовицькою партією. М.Хвильовий часом втрачав надію і знову її здобував.

Постріл 13 травня 1933 року був трагічною крапкою в історії українського відродження пореволюційних років. Проте все, здійснене ним, зосталося в скарбниці української культури. Це одна з неперевершених її сторінок, запорука майбутнього розвитку, вимріяного М.Хвильовим.

У 1934 році заарештовані і розстріляні Г.Косинка, Д.Фельківський, К.Буревій. Репресій зазнали 97 із 193 членів спілки письменників України,створеної у 1934 році. Серед них М.Зеров, Л.Гомін, М.Куліш та інші. Правду життя показував глядачам Лесь Курбас разом зі своїм творчим колективом «Березіль», але хвиля терору поглинула митця, як і багатьох інших.

Серйозні втрати були й серед майстрів пензля та різця. А решту за професійні погляди зазнали В.Седлер, І.Падалка та ін. Саме про цих людей прийнято говорити, що вони символізують «розстріляне відродження».

Деякі з письменників, котрим пощастило вижити (П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, П.Панч, Ю.Яновський та ін.), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), організовані у середині 30-х років. Фраза «національна за формою і соціальна за змістом культура» мала прикрити нав(язування ідеологічних стандартів, де національному відводилася тільки роль декоруму. Усе це негативно позначилось на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя.

тоталітарний влада сталінський терор

Використана література

1. Литвин Н.М. Радянське законодавство в системі ідеологічного забезпечення політичних репресій у 20 - 30-х роках XX ст. // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - К., 2004.

2. Литвин Н.М. Роль А.Я. Вишинського в законодавчому забезпеченні політичних репресій (20 - 30-х рр.)Вісник Київського славістичного університету. Серія: Історія. - К. КСУ, 2004.

3. Литвин Н.М. Політичний терор 1920-30-х років щодо інтелігенції України в ідеологічному обґрунтуванні партійно-радянськими лідерами // Вісник Київського славістичного університету. Серія: Історія. - К.: КСУ, 2005.

4. Українська і світова культура. Історія і сучасність. Київ - 1995

5. Відповіді на екзаменаційні білети з історії України та всесвітньої історії XX століття. Київ - 1998.