Кодифікація українського законодавства у 50-60 роки XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кодифікація українського законодавства у 50-60 роки XX століття

конституційний право судоустрій кримінальний

XX з'їзд КПРС закликав усі партійні та радянські органи пильно стояти на сторожі законності. Адже командні риси права виявилися сильнішими і в багатьох випадках перемагали демократичну тенденцію.

Гарантією зміцнення законності мала стати кодифікація загальносоюзного і республіканського законодавства. В історії права УРСР це була уже друга кодифікація. Кодифікаційні роботи розпочинаються тут у травні 1956 p. Особливо вони пожвавилися після того, як Верховна Рада СРСР 11 лютого 1957 p. віднесла до відання союзних республік законодавство про устрій судів союзних республік і прийняття цивільного, кримінального та процесуального кодексів. У віданні Союзу РСР залишилося лише видання Основ законодавства в цих галузях. Це нововведення мало за мету зміцнити демократизм федеративної структури радянського права.

Вводився такий порядок кодифікації: щодо принципу верховенства союзного закону спочатку розроблялися та приймалися Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік, а згодом, в розвиток цих Основ, в союзних республіках розробляли та приймали кодекси.

Кодифікація провадилась зважено, забезпечувалась висококваліфікованою підготовкою актів, що кодифікувалися. Поступово кодифікація перетворилась в постійну частину повсякденної законодавчої діяльності України.

Під час кодифікації, в період, що вивчається, в УРСР були прийняті та стали чинними Закон про судоустрій УРСР (1959 p.), Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси (набрали чинності з 1 квітня 1961 p.). Цивільний та Цивільно-процесуальний кодекси (набрали чинності з 1 січня 1964 p.), а також багато принципових нормативних актів майже з усіх галузей законодавства. Однак не всі вони мали послідовно демократичний характер, чимало з них були консервативними, що об'єктивно відображало зусилля командно-адміністративної системи зберегти свої позиції. Зокрема, зберігалася така з її основ, як участь партії, її центральних органів у нормотворчому процесі, їх керівний вплив на цю діяльність.

У лютому 1962 p. Рада Міністрів УРСР доручила Міністерству юстиції до 1 жовтня 1962 p. підготувати до друку рукопис у шести томах хронологічного зібрання чинних законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень уряду, що були прийняті у період 1917-1961 pp. Це зібрання призначалося до загального використання.

Після завершення першої кодифікації українського радянського законодавства стало загальноприйнятим вважати, що основи законодавства в республіці вже установлені і подальші масштабні кодифікаційні роботи не потрібні. Натомість пропонувалося час від часу вносити до нього окремі поточні зміни, які б юридично закріплювали ті чи ін. важливі зміни політичного курсу. Окрім того, Конституція СРСР 1936 (стаття 14, п. «х») передбачала, що прийняття законів про судоустрій, а також цивільного і кримінального кодексів належить до відання Союзу РСР, а не союзних республік, як це було раніше.

За керівництва Й.Сталіна союзні органи жодного разу не скористалися цими повноваженнями, хоча певні спроби підготувати окремі союзні кодекси і робилися. Так, було напрацьовано щонайменше п'ять (1939, 1940, 1947, 1948 і 1951) проектів цивільного кодексу СРСР, однак усі вони залишилися нереалізованими. Безрезультативними були і окремі зусилля здійснити нову кодифікацію в союзних республіках у тих галузях, де Союз РСР визначав лише основи законодавства, а прийняття кодексів належало до компетенції республік. Після смерті Й.Сталіна було взято курс на певну демократизацію суспільства і, відповідно, на закріплення політ. новацій у законодавстві. У руслі цих загальносоюзних процесів Президія ВР УРСР 14 травня 1956 прийняла постанову «Про перегляд кодексів законів УРСР».

Нарощування кодифікаційних робіт у республіках стимулював також закон СРСР від 11 лютого 1957, яким було віднесено до відання союзних республік законодавство про їхній судоустрій, прийняття цивільного, кримінального і процесуального кодексів. Цей закон, незважаючи на те, що відповідних змін до Конституції СРСР не було внесено (це було зроблено лише 11 липня 1969), одразу після його опублікування почав діяти.

Усі ці та інші аналогічні кроки розглядалися як «повернення до ленінських принципів у державному будівництві», зміцнення суверенітету союзних республік. Актуальними завданнями було проголошено «приведення правової системи до рівня розвитку суспільства», відображення в законодавстві «повної і остаточної перемоги соціалізму», «переростання диктатури пролетаріату в загальнонародну державу».

Розпочалася активна кодифікаційна робота на «двох рівнях»: союзні органи визначали основи законодавства в певній галузі, а в республіках розробляли відповідні кодекси (така практика, однак, не була новою, вона усталилася ще з моменту утворення СРСР). Це забезпечувало системність і єдність радянського законодавства, цьому сприяла також процедура консультування проектів республіканських кодексів у Президії ВР СРСР, вона давала змогу виявити відмінності того чи іншого проекту від проекту російського кодексу та підготувати висновок про їх доцільність чи недоцільність.

Висновок про небажаність відмінностей робився насамперед тоді, коли розбіжності могли зашкодити загальнодержавним інтересам, інтересам інших республік або інтересам громадян незалежно від місця їх проживання. Рекомендації, що давалися республікам, формально вважалися необов'язковими, але практично всі вони враховувалися майже повністю. Першими в грудні 1958 були прийняті: Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік (єдиний приклад згадки в назві акта про автономні республіки); Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік; Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, а також Закон СРСР про кримінальну відповідальність за військові злочини і аналогічний закон щодо державних злочинів.

З урахуванням цих актів було ухвалено Закон про судоустрій УРСР (30 червня 1960), Кримінально-процесуальний кодекс УРСР (25 грудня 1960), Кримінальний кодекс УРСР (28 грудня 1960).

Далі на союзному рівні послідовно були прийняті: Основи цивільного законодавства, Основи цивільного судочинства (обидва -- 8 грудня 1961); Основи законодавства про шлюб та сім'ю (27 червня 1968); Основи земельного законодавства (13 грудня 1968); Основи виправно-трудового законодавства (11 липня 1969); Основи законодавства про охорону здоров'я (19 грудня 1969); Основи законодавства про працю (15 липня 1970); Основи водного законодавства (10 грудня 1970); Основи законодавства про народну освіту (19 червня 1973); Основи законодавства про надра (9 липня 1975); Основи лісного законодавства (17 липня 1977).

В УРСР були прийняті: Цивільний кодекс УРСР та Цивільний процесуальний кодекс УРСР (обидва -- 18 липня 1963); Кодекс УРСР про шлюб та сім'ю (20 червня 1969); Земельний кодекс УРСР (8 липня 1970); Виправно-трудовий кодекс УРСР (23 грудня 1970); Закон УРСР про охорону здоров'я (15 липня 1971), Кодекс законів про працю УРСР (10 грудня 1971); Водний кодекс УРСР (9 червня 1972); Закон УРСР про народну освіту (28 липня 1974); Кодекс УРСР про надра (25 червня 1976); Лісний кодекс УРСР (13 грудня 1979).

Певні сфери життєдіяльності в СРСР регулювалися виключно союзним законодавством. Так, існувало 3 загальносоюзних кодекси: Повітряний кодекс СРСР (26 грудня 1961), Митний кодекс СРСР (5 травня 1964), Кодекс торговго мореплавства СРСР (17 вересня 1968), а також низка кодифікованих актів в іншій формі, наприклад Закон СРСР про загально військовий обов'язок (17 вересня 1968), Статут внутрішнього водного транспорту СРСР (затверджений 15 жовтня 1955 РМ СРСР), Статут залізниць СРСР (затверджений 5 квітня 1964 РМ СРСР) тощо.

Важливою віхою в загальних кодифікаційних роботах були: кодифікація конституційного права, прийняття Конституції СРСР 1977 та Конституції УРСР 1978. Надалі пріоритетом законопроектних робіт стало приведення союзного і республіканського законодавства у відповідність з чинними конституціями, розроблення нормативних актів, про які безпосередньо йшлося в конституціях, у т. ч. нового Закону про судоустрій УРСР (був ухвалений 5 червня 1981). Водночас постало питання про логічне завершення кодифікації у своєрідних «кодексах кодексів».

Першим кроком до цього стало видання 1975-83 для службового користування «Систематичного зібрання діючого законодавства Української РСР» у 28 т. (аналогічне видання з певним випередженням здійснювалося і на союзному рівні). Підготовка цього зведення тривала ще з 1972. У вересні 1976 офіційно розпочалася робота над Зводом законів СРСР, а в серпні 1978 -- над Зводом законів УРСР. У процесі роботи над цими зводами були опрацьовані нові методи систематизації законодавства, що поєднували ухвалення нових актів з консолідацією та інкорпорацією чинного законодавства.

Продовжувалася і галузева кодифікація, було прийнято Основи житлового законодавства СРСР (24 черв. 1981) та Житловий кодекс УРСР (30 червня 1983), а також кодифіковано важливу частину адміністративного законодавства шляхом прийняття Основ законодавства СРСР про адміністративні правопорушення (23 жовтня 1980) та Кодексу УРСР про адміністративні правопорушення (7 грудня 1984). 11 томів Зводу законів СРСР побачили світ протягом 1980-86, а 9 томів Зводу законів УРСР -- 1982-88. Усього в ході другої кодифікації укр. рад. законодавства в УРСР -- вона тривала від 1956 до 1988 -- окрім багатотомних зведених видань і Конституції, було прийнято, відповідно до 16 загальносоюзних «Основ...», 13 кодексів та 3 закони, що були наслідком неповної, «горішньої» кодифікації. У подальшому всі ці акти зазнали численних змін.

Так, на жовтень 1984 у Кримінальний кодекс було внесено понад 340 змін, у Кримінально-процесуальний -- понад 270, у Цивільний -- понад 70, у Цивільний процесуальний -- понад 120. Видозмінені кодекси тривалий час продовжували діяти і в незалежній Україні, а деякі з них і досі зберігають свою чинність (див. Кодифікаційні роботи в незалежній Україні).

У повоєнний час правова база розвивалася на основі принципу пріоритету союзного законодавства. Посилення партійного керівництва безпосередньо зачіпало законодавчу діяльність держави. Директиви партійних з'їздів, рішення пленумів ЦК КПРС набували в державі нормативного значення. Правова регуляція важливих сфер життя здійснювалася спільними актами партійних і радянських органів, які мали юридичну силу.

Проголошений XX з'їздом КПРС курс на демократизацію й розширення повноважень союзних республік передбачав усунення деформації в правовій системі. Посиленню демократичних тенденцій у розвитку права мав сприяти союзний Закон від 11 лютого 1957 р. “Про віднесення до відання республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального та процесуального кодексів”. Проте робота над другою кодифікацією права в Україні розпочалася раніше, після прийняття 14 травня 1956 р. Президією Верховної Ради Української РСР Постанови “Про перегляд кодексів законів Української РСР”.

Цивільне законодавство спрямовувалося передусім на зміцнення права державної власності. Так, протягом 1945-1946 pp. здійснювалася націоналізація землі, підприємств, банків, засобів зв'язку в західних областях, Буковині й Закарпатті. В умовах переходу до мирного будівництва збільшилася роль господарсько-договірних відносин між підприємствами й організаціями. Постанова Ради Міністрів СРСР від 26 квітня 1949 р. мала сприяти поширенню практики укладення договорів господарськими організаціями. Передбачалася певна цивільно-правова регуляція порядку здавання виробниками зерна державі. Але у відповідь на директиву Сталіна від 15 вересня 1947 p., в якій засуджувалося послаблення керівництва заготівлею зерна з бо­ку партійних та радянських органів, ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР повернулися до застосування надзвичайних адміністративних заходів (встановлення добових завдань, закріплення керівних працівників з обласних центрів “персонально за молотильними агрегатами й відповідними колгоспами” тощо). Як наслідок - новий, штучно створений голодомор в Україні. В умовах, коли тисячі українських селян помирали з голоду, Голова Ради Міністрів УРСР М. Хрущов, секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович, уповноважений Міністерства заготівель СРСР по Українській РСР В. Калашніков доповідали Сталіну, що “колгоспи, радгоспи і селянські господарства УРСР, виконуючи соціалістичні зобов'язання і дані Вам обіцянки, 10 жовтня 1947 р. достроково виконали державний план хлібозаготівель на 100,3 %. Здавання хліба державі понад план продовжується”.

Відбувалося “зближення” державної та колгоспно-кооперативної форм власності. Так, згідно з рішенням Пленуму ЦК КПРС (червень 1956 р.) у державну власність були передані артілі промислової кооперації.

Зміцненню товарно-грошових відносин сприяла Постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1947 p., якою запроваджувалося проведення грошової реформи. Було скасовано карткову систему, ліквідовано комерційну торгівлю і запроваджено продаж товарів за єдиними державними цінами. Але внаслідок зміни грошової системи майже втричі підвищилися роздрібні ціни.

Певні зміни відбулися у цивільно-правовому регулюванні особистої власності. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 р. “Про право громадян на купівлю та будівництво індивідуальних житлових будинків” громадяни отримали право особистої власності на одно або двоповерховий дім. Щоправда, загальна площа його обмежувалася 60 кв. метрами, а кількість кімнат п'ятьма. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 вересня 1953 р. замість адміністративного запроваджувався судовий порядок виселення з будинків державних підприємств, установ робітників і службовців, які припинили з ними трудові відносини.

Прийнятий Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р. новий Цивільний кодекс УРСР віддзеркалював Основи цивільного законодавства Союзу РСР (1961 p.). Кодекс містив вісім розділів: І. Загальні положення. II. Право власності. III. Зобов'язальне право. IV. Авторське право. V. Право на відкриття. VI. Право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів та послуг, раціоналізаторську пропозицію. VII. Спадкове право. VIII. Правоздатність іноземних громадян та осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав, міжнародних договорів і угод.

Істотний вплив на основні положення ЦК 1963 p. мали утопічні погляди КПРС щодо побудови комунізму. Так, завданням кодексу проголошувалося регулювання “майнових і пов'язаних із ними немайнових відносин з метою створення матеріально-технічної бази комунізму та дедалі повнішого задоволення матеріальних і духов­них потреб громадян”. Перевага віддавалася забезпеченню права державної власності. Громадянські права у випадку, коли вони суперечили “призначенню цих прав у соціалістичному суспільстві”, взагалі не охоронялися законом. Подальшого розвитку набуло зобов'язальне право, якому присвячено переважну більшість статей кодексу.

Цивільний кодекс 1963 р. містить норми, що врегульовують як загальні положення про зобов'язання, так і окремі види зобов'язань (купівля-продаж, дарування, підряд та ін.). Особлива увага надавалася забезпеченню тих видів зобов'язань, зміст яких виникав з актів планування народного господарства.

Установлювалися дві черги спадкування за законом: 1) діти, чоловік чи дружина, батьки померлого; 2) брати, сестри, діди й бабусі. Заповідач отримав право заповідати свою власність також іншим особам або позбавляти спадщини на власний розсуд.

Відбулися певні зміни у сімейному праві. 1953 року ліквідовано заборону шлюбів між громадянами СРСР та іноземцями. Кодекс про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану УРСР доповнено положенням про обов'язок батьків утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття.

Зміни у трудовому праві передбачали поновлення довоєнних норм, що регулювали трудові відносини. Скасовувались трудова мобілізація, трудова повинність, щоденні понаднормові роботи. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 червня 1945 р. відновлювалося право працівників на чергові й додаткові відпустки. Відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1947 р. поновилася практика укладення колективних договорів між адміністрацією підприємства, установи й профспілковими організаціями. Водночас зберігалися такі форми примусового залучення до праці, як організований набір працівників (договори господарських організацій з колгоспами й колгоспниками) та призов (мобілізація) молоді в ремісничі та залізничні училища.

Подальша демократизація трудового права пов'язана з періодом десталінізації. У квітні 1956 р. була скасована кримінальна відповідальність працівників за самовільне залишення роботи. З 1957 р. відмовилися від призову молоді на навчання у системі державних трудових резервів. Відновилося право працівника на звільнення з роботи за власним бажанням; необхідно було тільки попередити про це адміністрацію за два тижні. Отже, поновилася дія інституту трудового договору.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 березня 1956 р. робочий день напередодні вихідних і свят скорочувався на дві години. Протягом 1958-1960 pp. відбулося переведення всіх робітників і службовців на семигодинний робочий день. Для працівників, зайнятих на підземних роботах, та деяких інших категорій встановлювався шестигодинний робочий день.

Посилилась охорона праці підлітків, вагітних жінок. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР “Про посилення охорони праці підлітків” від 13 грудня 1956 р. заборонялося приймати на роботу молодь до 16 років. Для працівників віком від 16 до 18 років встановлювався шестигодинний робочий день, посилювалися гарантії у наданні щорічних відпусток. З квітня 1956 р. до 112 днів збільшилась тривалість відпусток жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами.

Посилилася захисна функція профспілок. Так, необхідною умовою звільнення працівника з ініціативи адміністрації потрібна була згода на це профспілки. З 1957 р. на підприємствах і установах за участю на паритетних началах представників адміністрації й проф­спілок створюються комісії з трудових спорів (КТС). Підвищенню ролі профспілок у трудовому регулюванні, охороні прав працівників сприяло затвердження 15 липня 1958 р. Президією Верховної Ради СРСР положення про права фабричного, заводського, місцевого комітету профспілки.

14 липня 1956 р. був прийнятий Закон “Про державні пенсії”, який встановлював порядок призначення і виплати пенсій. Право на пенсію за віком мали чоловіки - коли вони досягали 60 років і їхній трудовий стаж становив не менше 25 років, жінки - коли вони досягали 55 років і мали 20 років трудового стажу.

Суперечливим виявився розвиток колгоспного права. Постановою Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) “Про заходи з ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах” від 19 вересня 1946 р. визначалися основні засади вдосконалення організації та діяльності колгоспів у повоєнний період. Ряд нормативних актів регламентував здійснення колективізації у західних областях (1947-1950 pp.), але це не позбавило її від порушення темпів і принципу добровільності.

Список використаних джерел

1. Авер'янов В., Чехович В. Правовий статус Уряду Української РСР // Рад. право. -- 1990.

2. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917--1953 рр.: У двох томах. -- К., 1994. -- Т. 2.

3. Восленский М. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. -- Лондон, 1990.

4. Грищук В. К. Кодификация законодательства Украинской ССР (1958--1984 гг.) -- Львов, 1991.

5. Дубровіна А. В. Пребудова органів влади Української РСР. -- К., 1960.

6. Недух А. А. Основні зміни в адміністративно-територіальному устрої Української РСР у 1919-1978рр. // Архіви України. -- 1979.

Размещено на Allbest.ru