Сторінки історії України: полтавська битва, громадянська війна, репресії XX століття

Зміст

1. Полтавська битва та її наслідки для України (1709 р.)

2. Радянсько-польська війна 1920 р. Розгром барона Врангеля у Криму восени 1920 р. Завершення громадянської війни, її підсумки та уроки

3. Нова смуга масових репресій проти громадян України у післявоєнний період і її негативний вплив на соціально-політичний розвиток республіки (40-50-ті рр. ХХ ст.)

1. Полтавська битва та її наслідки для України (1709 р.)

Передумови

Після успішного завершення воєнних дій на території Речі Посполитої та Саксонії, король Швеції Карл XII вирішив завдати остаточної поразки Московській державі. З цією метою навесні 1708 його армія розпочала похід через білоруські землі на Смоленськ і далі на Москву. Однак протидія московських військ та хід таємних переговорів Карла XII та його союзника польського короля С. Лещинського з гетьманом І. Мазепою змусила шведське командування змінити початковий план воєнних дій. Український гетьман зважився на ведення переговорів з метою створення українсько-шведського воєнно-політичного союзу після того, як дізнався про намір московського царя Петра І ліквідувати політичну автономію України. Цьому сприяло різке зростання податкових, військових та інших тягарів, яких зазнавала Гетьманщина під час Північної війни з боку московської адміністрації, а також вимога царського уряду повернути Правобережну Україну до складу Речі Посполитої. Крім того, І.Мазепа прагнув забезпечити незалежність України у випадку перемоги у війні шведів.

У жовтні 1708 шведська армія вступила на українські землі. Такий розвиток подій змусив І.Мазепу відкрито перейти на сторону шведських військ і об'єднатися з ними для ведення війни з Московією. Відсутність більшої частини козацьких військ в Україні, жорстокість царських репресій та інші причини не дали можливості гетьману надати шведам суттєвої допомоги. Сувора зима 1708-1709, серія військових невдач, відсутність обіцяної допомоги з Криму, Туреччини та Польщі значно погіршили становище армії Карла XII. Лише підтримка кошового отамана Запорізької Січі К. Гордієнка, який на чолі 8000 загону козаків у квітні 1709 приєднався до шведського війська, дещо покращила ситуацію. В таких умовах Карл XII вирішив розпочати наступ на Москву через Харків та Курськ. Суттєвою перешкодою на цьому шляху була Полтава, розташована на перехресті важливих шляхів. Захищав місто російський гарнізон -- 4300 чол., який очолював полковник О. Келін, а також 2600 жителів міста.

Перебіг битви

На початку травня 1709 шведські війська здійснили спробу штурмом здобути місто, але невдача змусила їх приступити до довготривалої облоги Полтави. Вперта оборона міста московським гарнізоном надовго скувала головні сили Карла XII і завдала їм значних втрат (понад 6 тис. чол. було вбито). Це дало можливість московському командуванню зосередити сили і підготуватися до генерального бою, який Петро І планував провести 29.6.(10.7.) 1709. Царськими військами було збудовано укріплений табір, підступи до якого охороняли 6 поперечних та 4 поздовжніх редути.

Армія Петра І нараховувала 42500 чол. та 102 гармати. Крім того, вірне цареві українське козацьке військо гетьмана І. Скоропадського перетинало шведам шлях до відступу у напрямі Дніпра. Шведська армія складалася з 17 000 чол. та 6 гармат. Гетьманські війська безпосередньої участі у Полтавській битві не брали. Вони охороняли шведський обоз, частково брали участь в облозі Полтави, що не дозволило московській армії оточити військо Карла XII або гарнізону Полтави здійснити вилазку проти шведів. Карл XII, дізнавшись вночі 26.6. про можливість прибуття на допомогу Петру І 40-тисячного війська хана Аюки, вирішив випередити московське командування і першим розпочати битву. Будучи пораненим напередодні, король передав командування фельдмаршалу К. Г. Реншільду.

О 5 год. ранку 27.6.(8.07).1709 шведська піхота розпочала штурм редутів, але була відкинута московською кавалерією. Вступивши в бій шведська кіннота успішно вела боротьбу з кавалерією противника, але під сильним гарматним вогнем змушена була відступити. За цей час шведська піхота перегрупувалась і розпочала новий штурм редутів, два з яких були здобуті, але знову нищівний вогонь московської артилерії змусив шведів залишити зайняті позиції. Спроба Карла XII обійти редути з півночі також зазнала невдачі. Навальний наступ шведської піхоти був зупинений гарматним вогнем і шведи були змушені відступити в напрямку Будищинського лісу. Біля 9 год. ранку обидві армії, перегрупував свої сили, вступили у рукопашний бій, у результаті якого шведи не витримали натиску і почали залишати поле бою. До 11 години ранку битва закінчилась цілковитою поразкою шведського війська.

У Полтавській битві шведи втратили 9234 чол. вбитими та 2874 чол. пораненими. У полон потрапили фельдмаршал К. Г. Реншільд, перший міністр Швеції граф Пінер, багато генералів та офіцерів. Втрати московської армії становили 1345 чол. вбитими і 3290 чол. пораненими. Рештки шведського війська під командуванням генерала А.-Л. Левенгаупта відступили вздовж р. Ворскли у напрямку Дніпра. Біля Переволочної Карл XII, І. Мазепа, К. Гордієнко та ще близько 50 старшин, разом із загонами шведів та козаків (всього бл. 3000 чол.) переправилися через Дніпро і відійшли у турецькі володіння. 30.6.(11.7).1709 армія А.-Л. Левенгаупта (16000 чол.) у районі Переволочної була оточена калмицькою кіннотою під командуванням О. Меншикова і здалася у полон.

Наслідки битви

27 червня 1709 року відбулася Полтавська битва, яка мала далекосяжні наслідки для Європи. З дня Полтавської битви, як зазначає шведський історик Петер Енглунд, "закінчився період шведського панування, Росія почала звільнятися від свого старого ворога, могутнього сусіда, який закривав вихід до Балтійського моря. Водночас, Полтавська битва стала колосальною катастрофою не тільки для Швеції, але й для Європи; вона зламала колишній баланс влади, -- могутність після Полтави переходить від Швеції до Росії, яка міцніє і перетворюється у велику державу". Лівобережна Україна 1709 року зазнає відчутного удару по своєму самоврядному статусу (але зберігає його до царювання Катерини II).

2. Радянсько-польська війна 1920 р. Розгром барона Врангеля у Криму восени

Згідно з варшавською угодою уряд Ю. Пілсудського відмовився від претензій поширюватися до кордонів Речі Посполитої 1772 р. і визнав територію Наддніпрянської України за УНР. Військова Конвенція 24 квітня 1920 р. між УНР і Польщею визнала армії обох держав союзними у боротьбі проти експансії більшовицької Росії на захід. А вже 25 квітня об'єднані польсько-українські збройні сили форсували Збруч і за тиждень боїв вибили червоноармійські підрозділи із Житомира, Бердичева, Козятина і 7 травня увійшли у Київ. Але цей успішний наступ не спричинив всенародного антибільшовицького повстання, на яке так надіявся С Петлюра. Повстансько-партизанські загони на правобережжі громили не тільки більшовицькі, а й польські військові частини.

Через місяць уряди Російської Федерації і Радянської України стягнули до боротьби проти об'єднаної польсько-української армії чималі військові сили.і вже червневий контрнаступ військ Південно-Західного фронту забезпечив перехід ініціативи до більшовиків. Чотирнадцята армія 14-16 липня вийшла до річки Збруч. Успішно вела бойові дії на Волині Перша кінна армія. Наступав вирішальний перелом на всьому фронті. Кінармійці 25 липня захопили Броди. Восьма Червонокозача девізія 26 липня увійшла в Тернопіль. Усього протягом місяця Червона Армія зайняла 17 повітових міст, 48 містечок і більше тисячі сіл Східної Галичини.

У Тернополі 1 серпня 1920 р. проголошено утворення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Її тимчасовий уряд - Галревком - очолив більшовик Володимир Затонський. Однак незабаром радість оновлення - впровадження українського шкільництва, створення комнезамів, комун бідноти, безплатних лічниць та їдалень, визволення частини галичан із таборів Кожухова і Харкова - змінилась смутком. Самоуправні реквізиції, здійснювані військовими підрозділами у селах, оподаткування господарств а національною ознакою, розгул агентів Надзвичайної комісії викликали обурення населення.

Уже через кілька тижнів частини Червоної Армії почали відступати під натиском польсько-українських частин. Авантюрний штурм 16-17 серпня міцно укріпленого Львова,на якому так наполягав член Реввійськради фронту Й. Сталін, знекровив Першу кінну армію. Її втрати сягали окремі дні 300 бійців і коней. Про львівську трагедію майбутній генсек РКП(б) швидко "забув", зваливши всю провину за поразку на польському фронті на командуючого Західним фронтом "зрадника" Тухачевського. Під Замостям 6-та Січова дивізія спільно з польськими частинами остаточно добили будьонівців. Відчутної поразки в районі Бучача - Чорткова зазнала й ХІV армія.

Гал ревком, повітові та міські комітети 21 вересня фактично припинили свою діяльність, а їх працівники перебрались за Збруч. Однак крах ГалицькоїСРР був спричинений не тільки військовою міццю Ю. Пілсудського, а й форсованими діями нового - Радянського уряду та місцевих органів влади краю.

Розгром барона Врангеля у Криму восени 1920 р.

У ніч на 7 серпня радянські війська почали наступ проти Врангеля. Частини правобережної групи - 15-а, 52-а і Латиська дивізії - у районі Олешки з боями переправились через Дніпро і 7 серпня зайняли Олешки, Каховку й інші населені пункти. Успішні дії правобережної групи мали велике значення, бо на лівому березі було створено Каховський плацдарм, на якому під керівництвом начальника інженерної служби 13-ї армії Д.Карбишева вперше за період Громадянської війни була створена глибокоешелонована оборона (протяжністю 40 км і глибиною 12 км) з протитанковими перешкодами, мінними полями та артилерійськими позиціями. Війська, зосереджені на плацдармі, загрожували флангу і тилу білогвардійських військ, що діяли в Північній Таврії. Плацдарм позбавляв противника можливості наступати на Правобережній Україні, сковуючи значні сили. Відчайдушні спроби врангелівців ліквідувати плацдарм були марними. Зазнали краху й були розгромлені десанти Врангеля на Дону й Кубані (серпень 1920 р.).

Завершення громадянської війни, її підсумки та уроки

Крутими й тернистими виявились шляхи українства до відродження національної державності. На жаль, у той час окремі політичні потоки не злились в одне спільне державницьке річище, тому після краху Романовської та Габсбурзької імперій почергово або паралельно існувало, а часом і конфліктувало кілька державних формувань української революційної хвилі - УНР,УСРР, Гетьманат, ЗУНР.А ще ж на українській етнографічній території деякий час ненадовго виникали регіональні конгломерати: республіки Кубань, Таврида,Донецько-Криворізька, Галицька, Лемківська, Команчанська, Руська Крайна тощо. Тому для людей, що стали очевидцями або ж учасниками тих драматичних подій, досить непросто було визначити своє політичне кредо.

Поразку визвольних змагань спричинила також деструктурованість суспільства, слабкість соціальної бази УНР. Відомо ж бо, що українська революція переважно спиралася лише на селянство і нечисленну інтелігенцію. Пролетаріат міст і сіл здебільшого виражав про більшовицькі настрої, а великі землевласники і промисловці були білогвардійської орієнтації. Соціальній та економічний потенціал України підривала й соціалістична орієнтація в самій Центральній Раді та уряді УНР, особливо їх заходи, спрямовані на зміну форм власності та системи розподілу.

Фактично, лише ЗУНР стала прикладом можливого державного правопорядку, що ґрунтувався навіть у воєнній час на виваженому гуманізмі й утвердженні демократичних засад у суспільстві.

3. Нова смуга масових репресій проти громадян України у післявоєнний період і її негативний вплив на соціально-політичний розвиток республіки (40-50-ті рр. ХХ ст.)

Відновлення радянської влади в західних областях України супроводжувалося посиленням репресивного тиску на місцеве населення. Основною метою репресій було створення сприятливих умов для "радянізації" краю, експлуатації його демографічного та природного потенціалів; насильне залучення населення до радянської системи господарювання; руйнація національних структур самозахисту, духовним осередком яких була Українська греко-католицька церква; максимальне звуження соціальної бази збройного опору, очолюваного ОУН--УПА; остаточне утвердження на місцях органів радянської влади.

Наприкінці війни й у повоєнний період розгалужений сталінський репресивний апарат, що діяв у західноукраїнських землях, широко використовував вже апробований у попередні роки арсенал репресивних акцій. Арешти, вбивства, конфіскації майна, масові депортації, запровадження системи заручництва -- далеко не повний перелік форм і методів репресивного тиску на місцеве населення. Своєрідним сигналом до початку репресій стало розпорядження НКВС СРСР від 7 січня 1944 p., у якому зазначалося: "...усіх виявлених пособників на території України заарештувати з конфіскацією майна і відправити до Чорногорського спецтабору" (Красноярський край). З наближенням фронту до західноукраїнських земель репресивна діяльність радянського режиму посилюється. Зокрема, у березні 1944 р. з'являється нове розпорядження НКВС СРСР, у якому вказувалося: "Сім'ї, у складі яких є оунівці, що перебували на нелегальному становищі, а також сім'ї засуджених оунівців взяти на облік і виселити до тилових областей Союзу".

15 травня 1945 p. M. Хрущов провів у Львові нараду із секретарями обкомів КП(б)У і начальниками управлінь НКВС. У своїй доповіді він вимагав рішучих каральних акцій проти сімей повстанців, а також рекомендував застосовувати "нові методи роботи", суть яких полягала у створенні в західноукраїнському краї атмосфери "кругової поруки" та взаємної підозри. У кожному селі мали бути відібрані заручники із заможних селян, які мусили повідомляти офіційну владу про наміри та дії повстанців. Водночас їх суворо попереджали, що вони несуть відповідальність за будь-яку подію, що станеться на території сільської ради. Крім цього, місцеві радянські активісти мали стежити за заручниками і в разі їхньої неблагонадійності заарештовувати і виселяти. Хрущов вимагав організовувати збори селян, на яких оголошувати імена тих, хто допомагає повстанцям, і застосовувати проти них репресії.

Основними жертвами репресивних акцій були, як правило, члени сімей оунівців і "бандпособників", куркулі з сім'ями, стара західноукраїнська інтелігенція, священики греко-католицької церкви. Про масовий характер репресій свідчить той факт, що лише протягом 1946-1948 pp. у східні райони СРСР було депортовано майже 500 тис. західних українців.

Сталінське керівництво використовувало репресії в західноукраїнських землях і як засіб державного примусу, і як метод покарання. Основною метою каральних акцій було створення сприятливих умов для тотальної "радянізації" Західної України.

Операція "Вісла" - це завершальний етап процесу переселення українського населення із території Закерзоння (Лемківщина, Посяння, Підляшшя, Холмщина). Початок цьому процесу було покладено 9 вересня 1944 р. угодою між польським Тимчасовим комітетом національного визволення та урядом УРСР, відповідно до якої українське населення, що проживало в Закерзонні, мусило добровільно переїхати до Радянської України. Цю масштабну міграцію можна поділити на три етапи:

І етап - "добровільне переселення" (вересень 1944 -серпень 1945 p.). У цей період по селах почали свою роботу переселенські комісії, створені з представників УРСР та Польщі, які проводили агітацію за переселення. Проте місцеві жителі не поспішали залишати обжиті місця та зароблене важкою працею майно, крім того, вони боялися колективізації та сталінських репресій, які вже мали місце в Західній Україні наприкінці 30-х -- на початку 40-х років. Саме тому в русло добровільного переселення потрапляли переважно люди, господарства яких були знищені війною, малозаможні, або ж ті, хто зазнав чи боявся репресивних дій з боку підпільних польських формувань. Тому до 1 березня 1945 р. в Україну із Закерзоння переселилася лише 81 тис. осіб.

II етап -- "насильницька депортація" (вересень 1945 -- серпень 1946 р.). З другої половини 1945 р. добровільне переселення майже припиняється, більше того, почався процес нелегального повернення українців, які відчули важку руку сталінського режиму, на старі місця проживання. Відповіддю польської сторони на небажання українців залишати свої домівки та землі предків став відкритий терор. Спочатку інструментом репресій були збройні формування Армії Крайової, вояки якої грабували та палили українські села, вбивали їхніх жителів. Проте навіть цих жорстоких дій виявилося замало, щоб зламати опір українців, які не бажали переселятися в УРСР. Саме тому восени 1945 р. головний уповноважений уряду УРСР у справах евакуації порушив клопотання перед польським урядом про "надання військової допомоги в прискоренні масової депортації населення". Відповіддю Варшави на це "прохання" став наказ трьом польським дивізіям примусово відселити українське населення з 50-кілометрової прикордонної смуги на територію УРСР. Акція насильницької депортації, що розпочалася у вересні 1945 p., закінчилася у серпні 1946 р. Внаслідок цього в УРСР було переселено 482 тис. осіб -- 96,8% українського населення Закерзоння.

III етап -- "операція "Вісла" (квітень -- липень 1947 p.). Формальним приводом для початку цієї репресивної акції стала загибель у березні 1947 р. у бою з формуваннями УПА заступника міністра оборони Польщі К. Свєрчевського. Одразу після цієї події польським керівництвом було прийнято рішення про виселення українців і членів змішаних українсько-польських сімей з українських етнічних та прилеглих земель (Посяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя) і поселення їх у так званих повернутих західних та північних районах з обов'язковим розпорошенням серед польського населення. Ці репресивні дії і становили основний зміст операції "Вісла". Репресивна акція була скоординованою на міждержавному рівні дією -- під час її проведення відділи НКВС та чехословацької армії заблокували східні та південні кордони Польщі. За польськими даними, депортовано було 140,5 тис. осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 осіб, а вбито понад 650 осіб.

Література

1. І.З. Підкова, Р. М. Шуст. Довідник з історії України. У 3-х т.

2. Бойко О.Д. Історія України. - К., 1999

3. Історія Україні. - Львів: "Світ", 1996

4. Семененко В.І., Радченко Л.О. Історія України. - Харків, 2000