Поділля в 1917-20 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Загальноосвітня школа №6 м. Славута

Реферат

На тему

Поділля в 1917-20роках

Виконала:

учениця 10-Б класу

Веремчук Ірина

2010

План

Вступ

Національно-визвольний рух на Поділлі

Освіта

Літературно-мистецьке життя

Література

Вступ

В рефераті показане життя людей в період Директорії та визвольної боротьби. Найбільше уваги приділяється опису визвольного руху на Поділлі. В даний період виникали масові заворушення, утворювалися робітничі ради. Також розвивалися мистецтво, музика та театр. Дані теми розкриті в різних розділах даного реферату.

Національно-визвольний рух на Поділлі

Звістка про революційні події в Петрограді швидко докотилась до Поділля. Вже 28 лютого подоляни дізнались про повстання в Петрограді. Але царські чиновники на початку березня зробили спробу приховати інформацію від населення краю. Коли вінницька газета “Юго-Западный край” вмістила повідомлення про столичні події, її тимчасово закрили, а весь наклад спробували знищити. Лише 4 березня губернатор запропонував опублікувати маніфест Миколи ІІ про зречення від престолу.

Звістка про петроградські події викликала хвилю мітингів і демонстрацій. Особливо активно проходив мітинг робітників Гречанского депо. Наростання революційного піднесення призвело до того, що робітники вивезли тачкою на смітник начальника служби Оголіна та його помічника Радіонова, які постійно над ними знущалися, і попередили, щоб ті більше в Гречани не поверталися. Для роззброєння та арешту жандармерії й поліції робітники депо спорядили спеціальний потяг, котрий переїжджав від станції до станції по Подільській залізниці. Ця акція пройшла успішно. Роззброєння та арешт представників старого режиму відбувались і в інших регіонах краю.

3 березня 1917 р. у Кам'янці-Подільському, під час засідання губернських земських зборів, було оголошено про зміну влади у столиці імперії, ухвалено відозву до населення губернії і надіслано вітальну телеграму голові Державної Думи М.Родзянко. У цей же час, у приміщенні Вінницької міської управи зібрались представники земства, міської управи, поміщики, представники різних організацій. Учасники зборів створили “Тимчасовий революційний комітет”, який призначив комісаром Вінниці Лозинського та привів до присяги військовий гарнізон. 5 березня комітет сформував офіційний орган влади - Раду громадських організацій. До її складу увійшли представники 49 організації (по 2 від кожної). Очолив новий орган влади граф Грохольський. Його було обрано також Вінницьким повітовим комісаром. Подібні комітети були створені в інших повітових містах Подільської губернії.

Не стояло осторонь революційних подій і губернське місто. Через два тижні після революції, з ініціативи Кам'янець-Подільського міського самоврядування, відбулася перша нарада представників громадських організацій міста. На зборах було прийнято рішення про систему виборів по національних куріях. Відтак, до міської Ради громадських організацій увійшли по 15 делегатів від українців, євреїв, поляків, росіян. Отримали представництво робітники, студенти і військові.

Комітети громадських організацій були створені в Проскурові, Могилеві-Подільському, Жмеринці та інших значних населених пунктах краю.

6 березня 1917 р., на підставі телеграми міністра внутрішніх справ, відбулось передання Подільським губернатором А.Мякініним управління губернією представнику земства. Згодом Подільським губернським комісаром став П.Александров. Зміна влади відбувалась по всій губернії.

Нові віяння не обминули подільське земство. 20 березня 1917 р. Вінницька повітова управа ухвалила організувати за рахунок резервних коштів канцелярію комісара, а також “Осведомительное бюро”, яке мало поширювати серед жителів повіту інформацію про діяльність нової влади. Також було вирішено розширити склад земських зборів за рахунок кооптації до їх складу представників від різних громадських організацій та національних меншин.

У квітні вінницькі повітові збори ухвалили рішення, яке передбачало з осені 1917 р. перевести навчання в школах на рідну мову учнів (українську та мову нацменшин), взяти на державне утримання національні школи (за винятком релігійних), поступово перевести навчання в учительських семінаріях на українську мову з обов'язковим вивченням російської мови та літератури. Подібну картину можна було зустріти і в Кам'янецькому повітовому земстві, яке на своєму зібранні 23 квітня прийняло рішення асигнувати на вчительські курси 6 тис. крб., запросити шкільного інструктора із жалуванням 1800 крб. на рік, засновувати читальні по селах, розсилати до них газети. Разом з тим, подекуди в губернії простежувалась недовіра до земства.

7 травня 1917 р. у Кам'янці-Подільському відбулось перше засідання Подільської губернської Ради громадських організацій. Збори проголосили себе “головним адміністративним і колегіальним органом губернії” і визначили, що до компетенції виконкомів Рад та комітетів громадських організацій відносяться всі питання місцевого життя, за винятком судових. До обраного комітету увійшло 12 осіб, по два представники від робітників і солдат, три - від українських, єврейських, польських культурно-просвітницьких організацій та п'ять - від селян. Зібрання висловило недовіру губернському комісару, члену союзу російських націоналістів П.Александрову, про що й сповістили телеграмою Тимчасовий уряд. На зборах було ухвалено резолюцію, згідно якої вся діяльність земських установ мала проходити під неослабним і дієвим контролем місцевих виконкомів, оскільки у самоврядуваннях, обраних до революції, залишилось ще багато консервативних, а то й промонархічно настроєних елементів. Збори надіслали вітальні телеграми Центральній Раді та Тимчасовому уряду.

Після Лютневої революції значного поширення набували Ради робітничих та солдатських депутатів. За даними, наведеними В.Лозовим, на Поділлі в першій половині 1917 р. утворилось 14 Рад. Однією з перших була Вінницька Рада (створена 6 березня 1917 р.). В другій половині березня вона взяла на себе регіональне керівництво, прийнявши назву Рада робітничих і солдатських депутатів Поділля.

У Кам'янці-Подільському Раду робітничих депутатів засновано 12 березня 1917 р. Але її виконком почав діяти лише у квітні. Слід зазначити, що Кам'янець-Подільська Рада вирішувала переважно економічні, а не політичні питання.

У березні Ради робітничих депутатів було організовано в Проскурові, Барі, Жмеринці, Новій Ушиці, Могилів-Подільському, Летичеві, Меджибожі, Дунаївцях. До липня 1917 р. Ради робітничих і солдатських депутатів були створені в усіх повітових центрах Поділля.

У той час Ради здебільшого підтримували Тимчасовий уряд і його адміністрації на місцях. Так, 7 березня 1917 р. Вінницька Рада видала розпорядження, в якому наголошувалось на несвоєчасності боротьби трудящих і робітників за поліпшення свого економічного становища у зв'язку з необхідністю напруження сил для успішного завершення війни. Не була винятком і Кам'янець-Подільська Рада робітничих депутатів, більшість в якій належала меншовикам та есерам. До того ж очолював її меншовик Саркісов.

Слід відмітити, що Ради робітничих і солдатських депутатів були досить серйозними чинниками соціально-економічного і політичного життя краю. Так, наприклад, Вінницька Рада робітничих і солдатських депутатів 27 квітня прийняла постанову, в якій зазначалось, що 1) Рада робітничих та солдатських депутатів вважає необхідним негайне введення 8-годинного робочого дня, не чекаючи декрету Тимчасового уряду; 2) на час війни на підприємствах, які займаються випуском оборонної продукції або виготовляють предмети першої необхідності, дозволяються наднормові роботи згідно особливої згоди робітників, в особі своїх профспілок чи фабрично-заводських комітетів, з підприємцями за підвищену платню, не нижче півтори рази; 3) на підприємствах з існуючою штучною чи відрядною системою оплати праці повинні перейти на поденну чи помісячну, з негайним введенням 8-годинного робочого дня; 4) боротьба за 8-годинний робочий день повинна бути чітко організована і вестись лише робітничими колективами.

Поряд з Радами робітничих і солдатських депутатів активну діяльність прагнули проводити і селянські ради, які були створені в цілому ряді повітових центрів. 24 квітня в Кам'янці-Подільському розпочав роботу з'їзд селянських депутатів Кам'янецького повіту. У процесі роботи зібрання обговорювались питання про землю, волю, утворення українських полків, вибори у повітовий Продовольчий комітет, Подільський губернський виконком. Комітет ради селянських депутатів вирішив скликати на 9 травня Раду селянських депутатів, на якій передбачалось обговорити наступне: 1) Установчі збори; 2) податки; 3) дорожнеча продуктів; 4) церкви і костьоли; 5) школи 6) земство. Слід зазначити, що на весну 1917 р. селянські ради значно прихильніше ставились до української справи, ніж солдатські та робітничі. В одній із постанов Ради селянських депутатів Кам'янецького повіту наголошувалось на необхідності ведення навчання українською мовою, а також існування в кожному селі двокласної школи, в волості - середньої школи, гімназії або технікуму, вчительських семінарій, та ведення в навчальних закладах безкоштовного навчання.

Протягом березня-квітня на території краю, у прифронтовій зоні, згідно наказу №1 Петроградської ради, активно проходив процес обрання солдатських комітетів.

Слід зазначити, що не скрізь нові органи влади були до вподоби робітникам і селянам, які сподівались на значні революційні перетворення. Тому їхнє невдоволення вилилося у виступи проти нової влади. Так, 10 березня в Гайсині була організована демонстрація, після якої “натовп людей разом з солдатами розбили в'язницю, арештний дім, випустили всіх в'язнів, розгромили поліцейське правління”. Про такий же виступ в Брацлаві 14 березня сповіщалось в телеграмі губернському комісару. У Летичівському повіті селяни з перших днів революції розігнали всю місцеву владу і почали самі вирішувати свої справи. Губернський і повітовий комісари за таких обставин виявились неспроможними своїми силами навести лад. Це вдалось здійснити лише за допомогою відповідних вказівок з боку командуючого Південно-Західним фронтом О.Брусилов.

Такі події не могли не викликати занепокоєння влади та командування фронту. 16 березня від головного начальника постачання армій Південно-Західного фронту на ім'я губернського комісара надійшла телеграма, в якій зазначалось, що “У деяких населених пунктах губернії виникають безпорядки, які проводяться солдатами разом з юрбами мешканців і дезертирів. Зробивши відповідні розпорядження військам, прошу в найкоротший час сформувати надійну міліцію, яка могла б своїм авторитетом і силою припинити безпорядки^». Однак, не завжди сформована міліція користувалась належним авторитетом. Так, 27 березня в Проскурові населення та солдати заарештували весь склад міліції, призначеної органами Тимчасового уряду. З цього приводу спеціально зібралась Міська Дума. Однак під тиском вулиці, не маючи можливості реально вплинути на хід подій, вона лише прийняла рішення просити новопризначеного начальника міліції взяти на себе встановлення порядку в місті. Подібні до зазначених вище акції подолян продовжувались і в наступні місяці. Тому не випадково, що для забезпечення порядку на місцях влада змушена була продовжувати практику направлення в неспокійні села війська.

Крім насильницького вирішення питань подоляни намагались вдаватись до цивілізованих методів. Так, 23 квітня в Проскурівському повіті відбулось зібрання всіх сільських комітетів з приводу питання про ціну за робочі руки і на підводи, на якому було зафіксовано тарифи на оплату праці, котрі мали задовольнити прагнення трудящих (за 8 годин роботи чоловікові - 2 крб., жінці - 1крб. 60 коп., підлітку - 80 коп.; за кожну лишню годину чоловікам - 25 коп., жінкам - 20 коп., підліткам - 10 коп. і т.п.). В іншому випадку профспілка робітників і службовців Томашпільських маєтків на своєму зібранні 9 травня 1917 р. прийняла постанову про підвищення заробітної плати і скорочення робочого дня. Найефективніше діяли вінницькі профспілки, які домоглися включення трьох своїх представників до місцевої Ради робітничих депутатів. Їм вдалося запровадити 8-годинний робочий день на фабриці “Яструб”.

Своєрідність ситуації, що склалась на Поділлі в 1917 р., полягала в тому, що поблизу пролягала лінія фронту і наш край був наповнений військами, а в Кам'янці-Подільському перебував штаб Південно-Західного фронту.

На початку травня 1917 р. у Кам'янці-Подільському разом з представниками Антанти перебував військово-морський міністр О.Керенський. Їх було запрошено на засідання місцевої Ради, де О.Керенський з французьким міністром Тома агітували за продовження війни. Тоді ж, 14 травня, з подібними закликами О.Керенський виступав на 1-му з'їзді делегатів армій Південно-Західного фронту та прифронтових районів. При активній підтримці командуючого фронтом О.Брусилова йому вдалося досягнути своєї мети і затвердити на з'їзді резолюцію про підтримку наступу на фронті.

18 червня 1917 р. розпочався наступ, який закінчився повним провалом. Російські частини панічно тікали, чинячи погроми й бешкети. Одночасно під впливом безконтрольної маси солдат на Поділлі почались масові заворушення: селяни підпалювали поміщицькі економії, грабували реманент, худобу, ліс, тощо. У зв'язку з загрозою захоплення Кам'янця-Подільського австрійцями, з міста евакуювали штаб Південно-Західного фронту та губернські установи.

Очолюваний Центральною Радою революційний процес в Україні знайшов свою підтримку у подолян. Так, на сільському сході містечка Цекинівка на адресу Центральної Ради, а також М.Грушевського, було висловлено щирі вітання та сподівання на досягнення автономії України. Подібного характеру прояви відмічались у мешканців Теплика.

Одним із проявів українського пробудження стали національні маніфестації, які проходили в Дунаївцях, Смотричі, Оринині, Вороновиці.

Одночасно із зазначеними процесами набувало поширення українське партійне життя. Представники краю приймали активну участь в різноманітних партійних зборах. Так, на з'їзді ТУП були представники громад Кам'янця-Подільського та Вінниці, а подолянин В.Приходько виконував функції секретаря. Краяни приймали активну участь і в різноманітних регіональних форумах. Документи фіксують подільське представництво на з'їзді селян-хліборобів, що проходив 6-8 квітня в Одесі.

На Поділлі як і в інших губерніях, до відродження українського руху долучились і кооперативні організацій. 9-11 квітня 1917 р. проходив Подільський губернський, кооперативний з'їзд, на якому обговорювались не так фахові, як політичні теми. Показово, що перед його відкриттям український хор виконав національний гімн “Ще не вмерла Україна” та шевченківський “Заповіт”. Бурхливе обговорення присутніх викликала доповідь “Про форми державного управління”. Найвлучніше думку українців висловив Поляруш (колишній солдат, представник Чечельницького товариства споживачів), який сказав, що “нам потрібна повна свобода - своя мова, своя віра, своє військо...”. По завершенню дискусії делегати одноголосно висловились за федеративну республіку в Росії. Подільський кооперативний з'їзд дав поштовх розвитку національно-визвольного руху в краї.

5-7 травня 1917 р. у Вінниці пройшов Подільський губернський український з'їзд. На нього були запрошені представники від українських організацій, волосних комітетів та кооперативів. Учасниками з'їзду були переважно селяни. Його головою було обрано голову проскурівської земської управи М.Стаховського, а одним із його заступників став представник Центральної Ради М.Любинський. По завершенні доповідей з'їзд прийняв резолюцію, в якій зазначалось, що форум цілком приєднується до постанов Національного конгресу, вважає Центральну Раду єдиною всеукраїнською організацією і бажає їй найбільшого успіху в роботі, обіцяючи з свого боку всіма силами її підтримувати. Наступного дня було прийнято резолюції: “1) передати вирішення земельної справи в Український Народний Сейм, який має відбутись у Києві; 2) приватна власність на землю повинна бути скасована і земля без викупу має перейти в земельний фонд, який має порядкуватись Українським Народним Сеймом. Земля з фонду буде надаватись лише тим, хто її обробляє власними руками; 3) вимагати від Тимчасового уряду видати закони про заборону купівлі-продажу землі і збиткового нищення лісів; 4) до видання земельного закону, для забезпечення війська, населення, фабрик, заводів і залізниць будівельним лісом, паливом наполягати на негайній організації земельних комітетів, які б стежили за правильною вирубкою лісу, а також встановленням цін на робочі руки”. На з'їзді було обрано Подільську губернську українську раду на чолі з Д.Марковичем. Тоді ж до складу Центральної Ради було обрано Н.Григоріїва, В.Приходька, П.Ведибіду, М.Любинського.

Губернський з'їзд дав поштовх для проведення подібних зібрань в повітах. Відтак український рух охопив самі широкі кола населення подільського краю. Аналіз резолюцій зібрань по губернії дає змогу відмітити, що найкраще українська справа була зорганізована в Ямпільському та Кам'янецькому повітах.

Український національно-визвольний рух знайшов своїх прихильників і серед військових. Найяскравішим проявом цього стали загальні збори українців 466 піхотного Малмижського полку, які відбулись 13 травня 1917 р. Офіцери і солдати висловили підтримку Центральній Раді, виступили за збереження воєнного порядку в армії, захист інтересів українського народу і рідного краю, поширення національної самосвідомості серед національно несвідомих українців та українознавства (історії, літератури, географії).

27-28 травня у Вінниці відбувся Подільський губернський учительський з'їзд, який, попри констатацію труднощів і негараздів на освітянській ниві, взяв курс на поглиблення українізації освіти. Вчителі, як зазначає О.Комарніцький, переважно виявили високий рівень національної свідомості і підтримали діяльність Центральної Ради.

Одним з найбільш масових та організованих виступів українства Поділля у той час була маніфестація, що пройшла в кінці червня 1917 р. у Кам'янці-Подільському. Численні колони з сіл вливались до колон міських мешканців та “помітної групи військовиків”. Несли червоні та жовто-блакитні прапори і транспаранти з написами “Земля і воля народові!” та “Хай живе Українська Центральна Рада!”. Демонстрація закінчилася співом гімну “Ще не вмерла Україна” та шевченківського “Заповіту”.

Таким чином, Поділля, незважаючи на своє окраїнне розташування, було активним учасником революційних подій в Україні. На території краю було сформовано нові органи влади. Близькість до фронту неабияк впливала на життя подолян. Військові часто виступали деструктивним елементом соціально-політичної стабільності. Національно-визвольний рух проявився в відродженні культурно-просвітніх товариств, діяльності кооперативних організацій, направлених на українізацію освіти та поширенню української справи; активізації подільського православного духовенства в напрямку українізації діяльності церкви; активній участі місцевих активістів в роботі Українського національного конгресу тощо. Жителі краю, нові органи влади, громадські організації протягом березня-червня 1917 р. внесли значний вклад у розгортання національного піднесення України, виборення української державності.

національний визвольний рух поділля

Освіта

До початку 1919 р. шкільна система Подільської губернії була в основному сформована і нараховувала 3935 початкових, 142 вищих початкових і 83 середніх шкіл. Значна частина початкових шкіл утримувалася повністю або частково за рахунок самоврядувань. Що стосується середніх навчальних закладів, то місцеві бюджети фінансували їх досить рідко.

Нижча початкова школа на Поділлі була у скрутному становищі. Учителі по місяці не отримували заробітної платні, шкільні будинки не ремонтувалися і не опалювалися, майже не було бібліотек, діти не ходили до школи. Дуже гострою була кадрова проблема. В губернії станом на 1 січня 1919 р. залишалися вакантними 130 учительських посад. Декілька шкіл не відкрили через брак учительського персоналу.

Педагоги не завжди мали належну фахову підготовку. Наприклад, за рівнем освіти призначені до шкіл у 1919 р. учителі розприділялися на такі групи: 1) повній освітній ценз мали лише 9%; 2) особи із званням учителів повітових шкіл і домашніх учителів становили 21%; 3) з середньою освітою (але без учительської підготовки) нараховувалося 41%; 4) решта - 29% не мали середньої освіти (сюди належали ті, хто закінчив учительську семінарію, педагогічні курси, церковні учительські школи, 6-7 класні єпархіальні дівочі школи).

У липні 1919 р. міністр народної освіти рекомендував місцевим органам самоврядування, губернським і повітовим комісарам освіти призначати на посади вчителів нижчих початкових шкіл представників галицької емігрантської інтелігенції (вчителів, священиків), які перебували на Поділлі. Їм, як і місцевим педагогам, попередня діяльність зарахувалась в загальний педагогічний стаж.

З приходом до влади Директорії процес творення української середньої школи в Україні став більш широким і активним. Так, на 1 січня 1919 р. в країні було відкрито 52 державні середні школи. Утім, така кількість не могла задовольнити культурні і освітні потреби громадянства. З метою розв'язання цієї проблеми Міністерством освіти вживалися різні заходи для розширення мережі шкіл, у т.ч. переводили на державне утримання українські гімназії, приватні та інші середні школи. Для цього їм виділялися значні кошти. Зокрема, якщо на середні заклади України в 1918 р. було асигновано 73 млн. карб., то в 1919 р. - уже 93 млн. 703 карб. (зазначимо, що на той час завідуючий відділом позашкільної освіти отримував платню 720 карб., а вчитель 150 карб. на місяць ). З 1 січня 1919 р. на державне утримання перейшла 1-ша Вінницька українська гімназія товариства “Просвіта”. Желябинська чоловіча двокласна школа невдовзі була реформована в гімназію. Всього влітку 1919 р. було прийнято на державні кошти 29 громадських середніх шкіл.

На Поділлі в період Директорії УНР відбувався подальший розвиток національної середньої школи. Зокрема, протягом 1919 року тут функціонували 117 середніх шкіл, у т.ч. 12 українських. У повітових містах регіону нараховувалося 83 середніх школи, у сільській місцевості - лише 34. Подільська губернська народна управа (ПГНУ) вживала дійових заходів для більш-менш раціонального розташування їх. З цією метою на початку лютого 1919 р. нею була надіслана всім повітовим управам анкета, у якій належало показати мережу середніх шкіл. Невдовзі повітові комісари освіти почали надсилати до губернської управи так звані “посвідчення”, у яких інформували зокрема про вироблення проекту мережі середніх шкіл повіту.

Не маючи достатніх ресурсів, ПГНУ звернулася з проханням до МНО з проханням надати допомогу у справі відкриття нових середніх шкіл у повітових містах. Через брак коштів, вважали за потрібне відкривати середні школи лише в селах; у містах слід було українізувати існуючі гімназії, інші середні навчальні заклади, які фінансувалися державою.

В міру можливості Подільська губернська народна управа надавала допомогу польським та єврейським навчальним закладам і установам. Утім, через відсутність коштів далеко не всі прохання нею задовольнялися. Так, довелося відхилити прохання єврейського культурно-освітнього товариства “Тарбут”, яке проголошувало видатки на відкриття та утримання єврейських шкіл 13% всі освітніх видатків в регіоні (відповідно до питомої ваги євреїв в етнонаціональній структурі Подільського регіону). Голова управи В.К.Приходько, не відкидаючи права єврейського населення на створення національних шкіл, наголошував, що діти євреїв тепер навчаються в нижчих і вищих початкових школах, зовсім не обмежуються ніяким відсотком, як то було за царського режиму, і мають право отримувати освіту в загальних школах. Після прийняття Директорією УНР 17 травня 1919 р. закону про єврейське громадське самоврядування єврейські освітні заклади, інші установи переходили в їх підпорядкування.

Значну увагу на місцях самоврядування приділяли дошкільному вихованню. В структурі Подільської губернської народної управи функціонував видавничий відділ. За його активної праці у Кам'янці-Подільському при товаристві “Просвіта” відкрили дитячий садок.

За підтримки народної управи на весні 1919 р. у Кам'янці-Подільському запрацювали перші в регіоні місячні курси дошкільного виховання, куди приймали осіб з середньою освітою і випускників учительських семінарій.

Відділ позашкільної освіти повітової управи у 1919 р. відкрив 10 вечірніх шкіл у Гаврилівцях, Слобідці Рихтецькій, Довжку, містечку Жванці, Баговиці, Нігині, Жердя, Думанові, Лошківцях, Новому Порічю, та інших населених пунктах Кам'янечини. Навчання у вечірніх школах забезпечували учителі місцевих шкіл, фінансувала повітова народна управа.

Місцеві самоврядування доклали багато зусиль до заснування нових вищих початкових шкіл (ВПШ). Так, 10 грудня 1918 р. Кам'янець-Подільська повітова народна управа ухвали рішення за яким у 1919 р. належало до діючих 263 шкіл додати ще 80, з тим, щоб “мати в кожній волості вищу початкову школу”. Брацлавська народна управа створила у вересні 1919 р. окрему шкільну комісію, яка працюючи над розвитком мережі ВПШ в повіті, дійшла висновку, що одна школа має припадати в середньому на 4 тисячі осіб, а відстань між закладами освіти не перевищувала 4-х верст. Зазначені критерії були дотримані в основному при формуванні мережі ВПШ. Вінницьке повітове народне самоврядування витрачало на народну освіту переважну частину своїх коштів. І як наслідок, у лютому 1919 р. у Вінницькому повіті існувало близько 400 нижчих і 9 вищих початкових шкіл. Із 4735970 карб. які складали освітній бюджет, частина направлялася на збільшення кількості ВПШ у повіті. Починаючи з 9-го лютого 1919 р. у Кам'янці-Подільському держаному українському університеті почали працювати педагогічні курси, організовані для підготовки вчителів ВПШ регіон, де навчалося майже 150 слухачів. Спочатку їх фінансували з місцевого бюджету, згодом кошти виділяла держава.

ПГНУ вживала заходів, аби забезпечити матеріальне становище слухачів курсів. У зв'язку з цим із асигнованих на утримання курсів 153 тис. карб., 100 тис. карб. Призначали на стипендії для незаможників. Крім того, управа на власні кошти влаштувала інтернат, де розмістилися більше 60 слухачів. Повітові управи надавали вагому допомогу зарахованим на курси вихідцям із своїх місцевостей.

19 лютого 1919 р. у міністра народної освіти побувала делегація подільського самоврядування (М.Река, С.Іваницький, А.Воронець, В.Приходько), яка ініціювала питання про заснування Кам'янець-Подільського учительського інституту, який би випускав педагогві для ВПШ регіону. Ідея була схвалена.

Необхідних коштів на будівництво нових ВПШ у держави не вистачало, тому органи самоврядування змушені були звернутися по допомогу до населення. Так, у січні 1919 р. ПГНУ закликала сільські громади допомогти в справі будівництва ВПШ, на що селянство активно відгукнулося.

За активної ролі Подільської губернської народної управи Міністерство народної освіти намітило відкриття з 1-го серпня 1919 р. ВПШ у Балтському, Гайсинському, Вінницькому, Летичівському, Ольгопільському, Могилівському, Проскурівському, Новоушицькому повітах.

Подільська ГНУ підняла перед МНО питання про те, щоб польські і єврейські ВПШ в краї були прийняті на державне утримання нарівні з українськими державними школами.

Попри важке становище країни, діячі подільської ГНУ дбали про майбутнє найбільш масової української школи, вважали, що згодом держава матиме кошти на будівництво типових шкільних приміщень. У цьому контексті вони оголосили конкурс на кращий проект будинку ВПШ. У перспективі мали намір звести близько 90 типових будинків. Рівні дольові кошти планували отримати від держави, губернської і повітових народних управ. У січні 1919 р. губернська народна управа схвалила доповідь Подільської народної ради вищих початкових шкіл про будівництво для них нових приміщень.

Повітові самоврядування дбали про вдосконалення умов навчання у ВПШ. Так, Кам'янецька повітова народна управа опікувалася не лише станом навчальних будинків, а й підручниками, бібліотекою, приладдям для навчального процесу, а також підвищенням кваліфікації вчителів нижчих початкових шкіл повіту.

Органи місцевого самоврядування звертали увагу і на вищу освіту. Вони взяли активну участь у підготовці відкриття Кам'янець-Подільського державного українського університету. Земство виділяло кошти на ремонтні роботи, умеблювання аудиторій, кабінетів, лабораторій і т.д, було представлено в Університетській комісії. Не без праці земців 22 жовтня 1918 р. відбулося відкриття університету. ПГНУ підготувала вітальну адресу, яку на урочистому відкритті виголосив В.К.Приходько. Свої вітання оприлюднили представники повітових народних управ Поділля. Університету надійшли грошові подарунки від Гайсинського і Ямпільського земств, Подільської губернської народної управи. Кошти на студентські стипендії виділили Літинська, Гайсинськаі і Ушицька повітові народні управи. ПГНУ профінансувала 16 стипендій студентам, які походили з незаможного селянства (по 1000 карб. кожна). Земці взяли активну участь у формуванні університетської бібліотеки.

Органи місцевого самоврядування відігравали вагому роль у розв'язанні такої складної проблеми як видання підручників і посібників. Уже наприкінці 1918 р. ПГНУ відкрила в Кам'янці-Подільському видавничий відділ, який зайнявся друком шкільних підручників. Впрдовж 1919 р. він у надзвичайно складних умовах, зокрема, без фахівців, власної друкарні, необхідних коштів, зумів видати 444,8 тис. різних книжок для народних шкіл і бібліотек. Подільська губернська народна управа фінансувала придбання фарби, паперу, картону, організувала безперебійну роботу друкарні.

З ініціативи ПГНУ заснували двотижневий педагогічний журнал “Освіта”, перший номер якого побачив світ 15 листопада 1918 р. Видання проіснувало до середини 1919 р. Тут друкувалися офіційні документи з питань освіти, зокрема постанови, накази, розпорядження, оголошення і звернення Кам'янець-Подільської губернської народної управи. Послідовно відстоюючи пріоритетність освіти як фактора творення незалежності України, воно стало успішним педагогічним проектом і чинником збагачення духовного життя краю.

Літературно-мистецьке життя

Проблема культурно-духовного життя українського народу привертала увагу багатьох дослідників. 20-ті роки посідають особливе місце в історії України загалом і Поділля зокрема, оскільки за силою і глибиною духовних потрясінь та руйнувань вони помітно виділяються на історичному фоні своїм драматизмом. Питання національно-культурного розвитку належали до пріоритетних напрямків радянської історичної науки, де ставилася мета нав'язати читачам думку про вирішальну роль партії та ідеології в розвитку української культури. Питання мистецтва й літератури у вказаний період не досліджувалися. Пріоритетною стала проблема національно-державного та культурно-духовного розвитку України у 20-х роках в умовах незалежності. У цей час було опубліковано низку колективних та індивідуальних праць, тематичних збірників, статей. Аналіз новітньої наукової літератури з даної проблеми дозволив виявити деякі особливості літературно-мистецького життя в Україні і на Поділлі зокрема. Потужний рух національного відродження дав поштовх для стрімкого злету культури на початку 20-х років. Це був період найсміливіших пошуків, багатоманітності напрямів та стилів. Але наприкінці 1920-х років літературно-мистецьке життя починає завмирати. У дослідженні даної проблеми безпосередньо на Поділлі варто відзначити праці П.С. Григорчука , В.А. Нестеренка , с. І. Дровозюка , С.Я. Вініковецького, В.П. Воловика , Л.П. Зінченка та Т.В. Публіки.

Отже, аналіз літератури свідчить про інтерес істориків до досліджуваної теми, однак поряд з цим існує об'єктивна необхідність дослідити вплив тогочасної непівської епохи на літературне та мистецьке життя і з'ясувати особливості його розвитку в Подільському регіоні.

Визначальну, домінуючу роль у культурно-мистецькому житті Поділля відігравав театр.

Подільський регіон по праву вважався одним з визнаних театральних центрів України. Митці одержали можливість в умовах пом'якшення більшовицького режиму в умовах непу докласти зусиль до розвитку національного мистецтва. У Вінниці працювали 2 театральні трупи: «Новий Львівський театр» під керівництвом А. Бучми та київський «Молодий театр», очолюваний Г.Юрою. 28 січня 1920 р. колективи об'єдналися, утворивши Новий драматичний театр ім. І. Франка (зараз - славнозвісний Київський український академічний драматичний театр імені І. Франка).

Ядро нового театру склали корифеї української сцени А. Бучма, Г. Юра, М. Крушельницький, О. Ватуля. Очолив колектив Г. Юра. Драматичний театр вже з перших своїх кроків став на шлях реалістичного мистецтва. Він продовжував славні традиції українського народного театру, створеного М. Кропивницьким, П.Саксаганським, М. Заньковецькою. Становлення театру проходило у важких умовах, коли не було ні п'єс, ні театрального майна, коштів, житла. Актори змушені були виконувати допоміжні роботи у театрі. Так, О. Ватуля був уповноваженим у всіх справах театру, М. Пилипенко виконував обов'язки касира, Г. Юра - завгоспа.

Першою виставою, яку успішно здійснив молодий мистецький колектив, була драма Івана Франка «Украдене щастя». У першому репертуарі театру також були п'єси «Похорон» І. Франка, «Іван Гус» Т. Шевченка, які інсценізував Г. Юра.- Театр одразу ж завоював шану трудящих. Його виступи радо зустрічали в містах і селах Поділля та інших регіонів України. 28 січня 1923 року театр відзначив у Вінниці треті роковини своєї діяльності, а навесні цього ж року виїхав гастролювати на Донбас. За три роки перебування у Вінниці колектив театру дав більше 600 спектаклів. Виступи його перед шахтарями пройшли з величезним успіхом. Після цієї гастрольної поїздки талановитий колектив театру був запрошений для постійної роботи в столицю України (тоді - м. Харків).

У 1920 р. у Вінниці працював ще один театр, відомий під назвою «І-й трудовий кооператив українських акторів». У його трупі виступала майбутня зірка українського театру М. Литвиненко- Вольгемут. Цей колектив увійшов до складу трупи оперного театру, на сцені якого звучали опери «Катерина», «Борис Годунов», «Аїда», «Мазепа». У наступному році у Вінниці було відкрито український і російський місцеві театри. Артисти цих театрів виступали перед трудящими міст і сіл губернії. Зібрані від вистав кошти часто передавалися у фонд допомоги голодуючому населенню Самарської та інших губерній Росії. Вінницький український театр ставив драматичні твори Т.Шевченка, І. Карпенка-Карого та інших класиків української літератури. У 1922 році на сцені театру з успіхом пройшла опера Миколи Аркаса «Катерина».

Не обминув Вінницю і вибух «червоного ренесансу» 20-х років. 1925 року в місті відкрився напівпрофесійний театр «Червоний галстук». Його засновником був відомий пізніше радянський кінорежисер І.А. Савченко. Це був гастрольний молодіжний театр. І. Савченко працював тут як режисер, актор, художник, декоратор. Існував також і єврейський театр.

У жовтні 1925 р. відбулося святкування 50-річчя з дня заснування єврейського театру, організованого А. Гольдфаденом.

У 1929-1932 рр. у Вінниці базувався пересувний театр опери та балету УСРР (інша назва - «Правобережна українська опера»). До його складу увійшли відомі українські оперні співаки: Ахматова, Іскра-Озерська, Загуменний, Мамін-Нікольський, Манько, Єтроганов та ін. Сезон у Вінниці відкрився «Аїдою». Відбулися прем'єри вистав «Тарас Бульба», «Майська Ніч». Цей театр обслуговував населення всієї Правобережної України. І не випадково, що саме Вінниця стало його резиденцією.

Крім того, в регіоні діяло декілька аматорських театрів, в яких свій вільний час віддавали мистецтву робітники і службовці. Ці невеликі театральні колективи функціонували переважно при клубах та сільбудах. Так Брацлавський повітовий політосвітній відділ у своєму звіті повідомляв: «... в містах і містечках повіту діє 8 театральних колективів, в селах - 16, драматичних гуртків - 26. За 1922 рік в містах було поставлено 284 вистави, в селах - 89, проведено 16 концертів в містах і селах. Дано 25 хорових концертів» [. У селі Стрижавка Вінницької округи з ініціативи молоді 21 жовтня 1922 року було створено драматичний гурток. Декорації та театральний реманент хлопці і дівчата придбали на власні кошти [15]. Загалом на Поділлі в 1922 році існувало 246 театральних груп і гуртків. А на 1 січня 1925 року тут вже працювало 269 драматичних гуртків з кількістю учасників 17070 чоловік та 71 театральна група.

Одним із осередків театрального мистецтва став Вінницький обласний театр опери та балету. Історія його починається з 1928 р., коли було створено третю пересувну оперу. Пізніше цей колектив ввійшов до складу Вінницького театрального тресту і з вересня 1932 р. Залишився для постійної роботи у Вінниці.

Отже, у 20-ті роки Поділля мало широкий спектр театральних колективів, які створювалися переважно у Вінниці й провадили в життя різноманітні форми театрального мистецтва.

На Поділлі активно вирувало літературне україномовне життя. Центрами його були Кам'янець-Подільський та Вінниця. У 1922 р. літератори губернії об'єдналися в «Асоціацію молодих пролетарських письменників Поділля» і встановили зв'язок з найбільшою літературною організацією України в м. Харкові. Вони друкувалися в журналах і газетах. Саме з Поділля вийшли такі письменники й літературні критики, як О.Л. Кундзіч, М.П. Трублаїні, К.О. Андрійчук, М.П. Годованець, Ю.І. Назаренко, Є.П. Кирилюк. Крім того, на Поділлі діяли селянські літературні угруповання «Плуг» та «Молодняк». Осередки «Плугу» були утворені

в усіх окружних центрах. Вони відзначалися масовістю. Твори друкувалися на шпальтах місцевих періодичних видань, але часто-густо не мали художньої вартості та скидалися на агітаційно-публіцистичні статті. Найбільш помітною була творчість Кам'янецького осередку «Плугу», до якого входили відомі тоді поети та письменники: С. Божко, Д. Копиця, Т. Огневик, М. Шклярук та інші (всього біля 100 членів). У 1926 році у зв'язку з виїздом багатьох «плужників» з Поділля до центральних міст УСРР літературне життя на деякий час занепало. Восени цього року було вирішено організувати в містах краю філії літературного об'єднання «Молодняк» для координації роботи молодих літераторів. У Кам'янці-Подільському до цієї організації належали Т. Масненко, Л. Дмитерко, В. Бєляєв та інші, які стали у майбутньому відомими радянськими письменниками. Діяльність літературних об'єднань в цей період характеризувалася невизначеністю та мінливістю, що було викликано творчими пошуками в середовищі літераторів.

Особливістю цього процесу було співіснування нових для української літератури напрямів з традиційними національними формами.

У 20-ті роки подальшого розвитку одержало музичне мистецтво. У квітні 1922 р. у Вінниці починає свою діяльність капела імені Миколи Леонтовича. Вона налічувала 40 чоловік. Своїми численними концертами вона пропагувала українську та російську класичну музику, а також знайомила населення Поділля з музикою прогресивних західноєвропейських композиторів. За три роки капела дала 85 концертів, які з великим успіхом пройшли в багатьох містах і селах губернії. Газета «Червоний край» у 1924 р. так висвітлює діяльність капели: « Після довгої підготовки капела імені Миколи Леонтовича дає великий концерт під назвою «Вечір оригінальної художньої пісні». Концерт відбудеться 17 листопада в театрі ім. Леніна. Товариство мало філії майже в усіх обласних містах України: Чернігові, Полтаві, Одесі. В Кам'янці-Подільському у 1924 р. при міській організації ім. Леонтовича відомий місцевий композитор та фундатор першого міського симфонічного оркестру Т. Ганицький утворив музично-драматичну студію, що давала дітям професійні музичні знання.

У 1924 р. у Вінниці та Кам'янець-Подільському було утворено філії музичного товариства імені Леонтовича. Його члени пропагували українську музику, народні пісні. Але у лютому 1926 р., піддавши діяльність товариства ім. Леонтовича нищівній критиці на урядовому рівні, його ліквідували й утворили Всеукраїнське товариство революційних музикантів, «оскільки ім'я М. Леонтовича було визнано не актуальним для радянської доби». Після цього репертуар музичних колективів регіону включав у себе переважно революційні пісні. Одним із найвідоміших українських музикантів, вихідців із Поділля, є композитор, диригент, педагог, фольклорист Родіон Андрійович Скалецький, уродженець с. Михайлівки, нині Бершадського району (1899-1984), досі його творча спадщина якого не вивчена до кінця і понині. Більше 300 творів автора ще не видано (всього їх близько 600), а музично-методичний доробок чекає ретельного вивчення. Творчість Р. Скалецького вийшла далеко за межі Подільського краю. Наш земляк перейняв хорову естафету Леонтовича і впродовж багатьох років керував славетною

Тульчинською окружною капелою ім. М. Леонтовича, хоровими капелами м. Вінниці та професійною капелою бандуристів обласної філармонії. Відомі його авторські збірки «Пісні для дітей», «На Поділлі весілля», «Хорові пісні» тощо. Його ім'я вшановано: створено музей в с. Михайлівка Бершадського району, де народився, одна із вулиць Вінниці носить його ім'я.

Значну роль у розвитку українського музичного мистецтва займає Григорій Митрофанович Давидовський, який з 1919 по 1923 рік працював у Вінниці, де створив низку оригінальних хорових творів. Композитор засновує тут зразкову капелу, видає клавір опери «Під звуки рідної пісні», пише нову оперу «Перемога пісні», яка відбудована на подільському фольклорі. 7 серпня 1920 року в місцевому театрі відбувся концерт капели під управлінням Г. Давидовського.

Вінницька газета «Вісті» повідомляла про його неперевершений талант.

На Поділлі працював також талановитий художник М.Жук, відомий своїми пейзажними та історичними малюнками. У 1920-ті роки центром українського художньо-прикладного мистецтва на Поділлі стала Кам'янець-Подільська художньо-промислова школа, очолювана талановитим художником та мистецтвознавцем В. Гагенмейстером, чиї праці «Стінні розписи на Поділлі», «Селянські стінні розписи Кам'янеччини» не втратили своєї актуальності і зараз.

У 1921 році у Вінниці відбувся перший губернський з'їзд працівників мистецтва Поділля. У резолюції з'їзду ставилася вимога, щоб працівники мистецтва перенесли всю свою роботу на заводи, робітничі клуби, просвіти, служити матеріалом для шукання нових форм в мистецтві.

Наведені вище факти характеризують цікаве багатогранне літературно-мистецьке життя на Поділлі на початку 20-х років ХХ ст. Серед обставин, які зумовили цей процес, слід виділити національний чинник, що набув в той час особливого значення. Під впливом революційних подій зросло національне самоусвідомлення українців, посилився національний рух. Нова влада мусила враховувати ці моменти при розробці як загальних принципів державного устрою, так і завдань культурного будівництва. Процес остаточного утвердження більшовиків при владі на початковому етапі непу проходив під гаслами толерантного ставлення до національно-культурних потреб населення. Це дозволило їм, з одного боку, збити гостроту національного протистояння, відпрацювати прийоми впливу на національну культуру, сформувати відповідні органи контролю над національно-культурним життям, а, з другого боку, прискорити процес централізації, цензури, логічним завершенням якого стало утвердження жорстокого контролю над культурним життям на наступні десятиліття.

Література

Зеленюк І.С. 1917 рік на Поділлі. - Львів: Каменяр, 1966. - С.167;

Великий жовтень і громадянська війна на Україні: Енциклопедичний довідник / Відповід. Ред. І.Ф.Курас. - К.: Голов. Ред. УРЕ, 1987. - 632 с.;

Кастрыба П.М. Борьба трудящихся за установление советской власти на Подолии. - Хмельницкий, 1957. - 67 с.; Нариси історії Поділля. - Хмельницький, 1990. - 327 с.

Воловик В.П., Воловик О.В. Події лютневої 1917 р. революції на Поділлі // Наукові записки. Серія: Історія. Вінницький державний педагогічний університет. - Вип.1. - Вінниця. - С.58-62;

Лозовий В.С. Поділля в добу Центральної Ради (історичний нарис). - 1999. - 29 с.;

Завальнюк О.М., Комарніцький О.Б. Подільські містечка в добу української революції 1917-1920 рр. - Кам'янець-Подільський: Абетка-НОВА, 2005. - 320 с. та ін.

Стецюк В.Б. Вінницьке повітове земство в період національно-демократичної революції 1917-1920 рр. // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного університету: історичні науки. - Кам'янець-Подільський: Оіюм, 2004. - Т.13. - С.365.

Приходько А. Культурне будівництво на Україні (за 1925-1926 та 1926-1927 роки). - Х., 1927;

Николишин С. Культурна політика большевиків і український культурний процес. - Б.м., 1939

Размещено на Allbest.ru