Переяславська Рада та "березневі статті" 1654 року

Реферат

Переяславська Рада та "березневі статті" 1654 року

У ході національно-визвольної війни 1648-1654 років Б. Хмельницький дедалі більше розуміє, що вибитися з-під польського панування власними зусиллями, маючи лише ненадійного союзника - татар, не вдасться. Так, він був змушений шукати надійну та міцну державу-покровителя. Найбільш реальними кандидатами були Росія та Туреччина. Спочатку, через низку обставин, зовнішня політика Б. Хмельницького мала протурецьку орієнтацію, але через ускладнення геополітичної ситуації в регіоні у середині XVII століття, воєнні невдачі, лише формальну підтримку України Оттоманською Портою, гетьман відмовився від протурецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом, отже визначився проросійський вектор зовнішньої політики Війська Запорозького.

Ще починаючи з 1648 року, Б. Хмельницький неодноразово звертався до Москви з проханням допомогти в антипольській боротьбі, навіть загрожував війною. Проте Москва не хотіла розривати миру з Польщею., і зайняла вичікувальну позицію. Та все ж бажання розширити сферу свого впливу, використати Україну як буфер проти Туреччини, залучити українські козацькі збройні формування для відвоювання у Речі Посполитої втрачених Росією територій сприяли тому, що російський цар, після деяких вагань, "в ім'я спасіння віри православної" погодився взяти Військо Запорозьке під свою опіку. Відповідну ухвалу про це прийняв 1 жовтня 1653 року Земський собор, який вирішив: "...гетьмана Б.Хмельницького і все Військо Запорозьке , з містами і землями прийняти..." й розпочати війну проти Польщі. Юридично цей акт оформлений під час російсько-українських переговорів у січні-березні 1654р. У Переяславі було узгоджено принципові засади майбутнього договору (антипольський військовий союз України та Росії, протекторат московського царя над Україною, збереження основних прав і вольностей Війська Запорозького) і здійснено усний акт присяги. Вже на цьому етапі виникають конфліктні ситуації та розбіжності у підходах до новоствореного союзу.

8 січня 1654 року відбулась козацько-старшинська військова Рада, під час якої прибулі 31 грудня 1653 року російські посли спочатку відмовилися принести присягу замість царя, оскільки відповідно до специфіки їхнього державного устрою самодержавець своїм підданим не присягає й свого слова не міняє. Потім боярин Бутурлін, який очолював, російську делегацію, відмовився дати письмову гарантію збереження прав і вольностей України після того, як договір набере чинності. Оскільки усі переяславські рішення були усними, кожна із сторін могла трактувати їх довільно. Так слова Бутурліна про твердість царського слова були витлумачені українцями, як рівнозначні присязі царя. Лише після цього і багатогодинних нарад зі старшиною й переговорів з послами Б.Хмельницький вирішив скласти присягу російському цареві.

Далеко не вся Україна після переяславсько-московської угоди склала присягу на вірність московському самодержцю. Не присягнули київський митрополит з духовенством, М.Чорнобиль, Полтавський, Уманський, Брацлавський полки, частина сподвижників Хмельницького, І. Богун, І. Сірко, Й. Глух, Філон Джалалій та інші.

Переяславська Рада лише поклала початок оформленню московсько-українських відносин. Остаточний договір представники обох сторін уклали в Москві в березні 1654 року, так звані "березневі статті".

У березні 1654 року у Москві козацька делегація, очолювана генеральним суддею Самійлом Богдановичем Зарудним та переяславським полковником П.Тетерею передала на розгляд росіянам проект договору із 23 пунктів, спрямованих на встановлення таких міждержавних відносин, за яких для України залишатиметься як внутрішня, так і зовнішня самостійність. Після двотижневих переговорів сторони дійшли компромісу, який увійшов в історію під назвою "березневих статей". Згідно з цим документом, який мав уже 17 статей (6 дуже важливих залишили на потім), Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політики. Гетьмана і старшину обирала козацька Рада. Українська адміністрація та суд лишалися самостійними. Чисельність козацького війська встановлювалася 60 тис. осіб. Водночас окремі статті обмежували суверенітет: збір податків з українського населення здійснювався під контролем російської сторони; заборонялися дипломатичні зносини з Варшавою і Стамбулом. Міщанство мало зберегти всі свої права і вольності, які були їм дані ще литовськими князями та польським королем, насамперед міське самоврядування.

Українська православна церква не погоджувалася на залежність від Патріарха московського, якої прагнули московський уряд і російська православна церква.

Отже лише міщани загалом порозумілися з московським урядом, козацтво разом з українською православною шляхтою лише частково, а православне духівництво не змирилося з незаконними вимогами Москви.

Оцінка російсько-українського союзу в працях істориків залишається неоднозначною, адже до нас дійшли лише копії цього договору. Найпоширенішими є такі підходи: одні вважали, що українсько-російський договір був "персональною унією" України й Росії, інші - що це був своєрідний васалітет, "васальна залежність" України від Росії. Деякі історики оцінюють його як "протекторат у виробленні зовнішньої політики". Зокрема, так вважав Грушевський, Крип'якевич, цієї думки дотримуються сучасники Смолій, Степанков. До речі, сучасники уточнюють, .що цей протекторат мав форму своєрідної конфедерації у вигляді номінального васалітету чи протекторату. Існують версії, що це була "автономія" України у складі Росії, "возз'єднання українського та російського народів", "військовий союз" двох держав.

В складі монархічної Росії Українська держава, з її республікансько-демократичною формою правління була позбавлена можливостей подальшого розвитку. В наступні після 1654 року десятиріччя йшов поступовий, але невпинний процес втрати Українською державою своїх етнічних рис, ліквідації суспільно-політичних органів влади.

Як би не оцінювався договір 1654 року, цілком очевидно, що кожна із сторін бачила у ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та вольності; Чигирин же прагнув, використовуючи Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудовувати власну державу. Всупереч порушенню його умов Москвою, Переяславський договір 1654 року слугував для наступних поколінь української еліти найсильнішим і найпереможнішим доказом суверенності України.