Сталінський терор в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Погром інтелігенції під гаслом боротьби з "українським буржуазним націоналізмом"

2. Масові репресії проти селянства

3. Винищення військових та партійно-державних кадрів

4. Наслідки терору

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Тоталітарний режим обвинувачував у всіх негараздах "ворогів народу", "агентів імперіалізму", жорстоко розправляючись з ними за надуманими обвинуваченнями. В 1929-1930 рр. сфабриковано справу СВУ (Спілки визволення України). Процес СВУ став сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). В 1931 році заарештовано М. Грушевського, а установи, якими він керував, розігнано. Пізніше вченого було вбито за завданням ДПУ.

У січні 1933 р. другим секретарем ЦК КП(б)У було призначено Павла Постишева. ДПУ республіки очолював Всеволод Балицький. Вони організували масовий терор. 7 липня, після засідання Попітбюро, скінчив життя самогубством старий більшовик Микола Скрипник. В листопаді 1933 р. Постишев похвалявся, що під його керівництвом лише з Наркомату освіти "вичистили" близько 300 вчених і письменників. Великого розгрому зазнала і наука.

Ще більше посилились репресії після вбивства в Ленінграді 1 грудня 1934 р. визначного діяча ВКП(б) першого секретаря обкому Сергія Кірова. Були запроваджені надзвичайні комісії Військової колегії Верховного Суду СРСР ("трійки").

В 1937-1938 рр. терор став всеохоплюючим і масовим. Саме в цей період нищівного удару зазнали військові кадри: були репресовані близько 40 тис. офіцерів Червоної Армії. Серед розстріляних -- командуючі військами Київського та Харківського військових округів Йона Якір та Іван Дубовий, відомі воєначальники Б. Думенко, І. Гаркавий, Є. Ковтюх, І. Федько, В. Примаков, Д. Шмідт та ін.

Було ліквідовано майже всю верхівку ЦК КП(б)У і уряд УРСР, зокрема, страчений один з організаторів Компартії України Е. Квірінг, заарештований X. Раковський (розстріляний в 1941 р.), розстріляний голова Держплану України Юрій Коцюбинський (син відомого письменника). Не врятувалися й вірні прислужники Сталіна, організатори репресій попередніх років (С. Косіор, П. Постишев, В. Чубар, В. Балицький та ін.).

Сталінсько-Беріївська машина репресій обрушилась також на Україну і відразу після вигнання німецьких окупантів. З Криму в травні 1944 р. було виселено всіх кримських татар (всього понад 238 тис.), а також греків, вірменів і болгар. За офіційними даними, із західних областей УРСР на північ і схід СРСР було вивезено близько 200 тис. членів сімей оунівців. Багато із "спецпереселенців" померло під час перевезення від різних хвороб. Було репресовано багато колишніх військовополонених.

Отже, за період правління Сталіна на Україні проводилась ціла низка репресивних заходів.

1. Погром інтелігенції під гаслом боротьби з "українським буржуазним націоналізмом"

Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. її основним стрижнем була "надзвичайна система" суспільної організації, яка базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу. Збереження і зміцнення такої системи неможливе без насилля, репресій. Насилля навіть не маскували. На XVI з'їзді ВКП(б) Сталін заявив, що репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу. Невід'ємною частиною тоталітарного режиму був репресивний апарат. Він виконував три ключові завдання:

-- ліквідація організованої опозиції та індивідуального інакомислення у партії та державі;

— забезпечення держави безкоштовною робочою силою через систему ГУЛАГу (місця ув'язнення -- рос. Главное управление лагерей);

-- суворий контроль над суспільними процесами. Особливо активно ці завдання вирішувалися у 20-- 30-х роках.

На першому етапі наступу Сталіна проти потенційної опозиції на Україні (реальний опір йому був дуже слабким) основною мішенню стала стара українська інтелігенція, особливо та, що була пов'язана з національними урядами та небільшовицькими партіями 1917-1920 рр., а також видатні діячі культури й науки. ОДПУ, фабрикуючи "таємні антирадянські організації", застосовуючи фізичний і психологічний терор, змушувало своїх жертв визнавати своє членство в них на широко висвітлюваних у пресі показових процесах. У такий спосіб політична поліція виправдовувала покарання засуджених, дискредитуючи всіх, хто поділяв їхні погляди, й готуючи грунт до наступних арештів.

Уперше до цієї тактики на Україні вдалися у 1929-1930 рр., коли в належності до таємної націоналістичної організації під назвою "Спілка визволення України" (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. "Виявленій" організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Використавши й цей судовий процес для створення атмосфери підозріливості та небезпеки, радянські власті перейшли до широкого наступу на інтелектуальну еліту.

Як можна було сподіватися, однією з перших установ, що зазнали головного удару в цьому наступі, була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу СВУ, під час якого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти "буржуазних націоналістів". У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого під приводом того, що він причетний до ще однієї таємної організації, вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Набагато суворіших переслідувань зазнали багато його колег і майже всі учні.

Процес СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією, першоієрархи церкви були змушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися. Незабаром митрополита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків було заслано до трудових таборів.

У 1933 р., коли ще не зринула перша хвиля репресій, Сталін розпочав нові. Тепер вони були спрямовані насамперед проти членів партії. Чистки не були чимось новим, їх періодично проводили у 1920-х роках для звільнення партії від пасивних, опортуністичних, розхлябаних та інших непридатних для боротьби членів. Але в 1930-х роках вони набули зловісних, страхітливих рис. Членів партії виключали в основному за "ідеологічні помилки й прорахунки", тобто за те, що вони насправді чи за підозрою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до розстрілу чи заслання. В результаті терор став ознакою життя не лише широких мас, а й навіть комуністичної верхівки.

У Радянському Союзі в цілому апогей сталінських чисток настав у 1937- 1938 рр., проте, як зазначив Лев Копелєв, "на Україні тридцять сьомий рік почався в тридцять третьому". Ймовірно, що небезпека націонал-комунізму, з одного боку, та Червоноармійці руйнують церкву. Початок 30-х років деморалізованість українських комуністів страхіттями колективізації та голоду, з іншого, привернули особливу увагу власне до українців. Про наближення бурі сповістив зсув ідеологічних акцентів у Москві. Роками партія повторювала устами своїх вождів, що головною небезпекою для радянського ладу є російський шовінізм, Тим часом як націоналізм неросійських народів являє собою меншу небезпеку, бо по суті є лише реакцією на перший. Однак у 1933 р. вже стверджувалося, що український націоналізм посилився завдяки підтримці з боку куркулів, і він називався найсуттєвішою для України проблемою. Так відкривався шлях до переслідування тих українських комуністів, які були тісно пов'язані з політикою українізації.

2. Масові репресії проти селянства

Ще драматичніші зміни відбувалися у сільському господарстві України.

У наказі ГПУ УСРР за № 74 В.Балицький підкреслював, що "19 березня 1930р. органами ГПУ УСРР за активної участі бідноти і селянського активу закінчено операцію по виселенню куркульства з районів суцільної колективізації на Україні. Незважаючи на виняткову стислість термінів підготовки, відсутність досвіду у проведенні такого роду масової роботи, а також значної складності самої роботи, вся операція по виселенню куркульства на Україні проведена цілком успішно: роботу закінчено своєчасно, намічена планом контрольна цифра виселення куркульських господарств у цілому перевиконана. Найбільш успішно і чітко виконали роботу по виселенню куркулів наступні Окрвідділи ГПУ: Криворізький, Харківський, Дніпропетровський, Миколаївський, Одеський, Запорізький, Херсонський, Полтавський, Прилуцький. У перерахованих округах до проведення виселення було вжито вичерпних попередніх організаційно-оперативних заходів і проведено цілком достатню підготовчу роботу, що забезпечило планове, безперервне проведення операції і значною мірою запобігло можливим ексцесам і протидії виселенню…" Станом на 1 червня 1930 року було "розкуркулено" 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації понад 200 тис. селянських господарств.

Відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. розкуркулені ділилися на 3 категорії: перша (контрреволюційний актив) селяни, які брали участь у антирвдянськтх і антиколгоспних виступах. Вони підлягали арешту, а їхні родини - виселенню у віддалені райони країни; друга "великі куркулі та колишні напівпоміщики, які активно виступають проти колективізації". Їх разом з родинами виселяли у віддалені райони країни. Третя частина: куркулі, що розселялися у спеціальних селищах в межах тих самих адміністративних районів. У всіх куркулів конфісковувалися засоби виробництва, худоба, господарські та житлові будівлі, підприємства по переробці сільськогосподарської продукції та запаси насіння. Справи на заарештованих першої категорії розглядалися трійками по позасудовому розгляду справ, що були створені при ПП ОГПУ. Основна маса заарештованих повинна була висилатися до таборів. "Стосовно найбільш злісного активу" вживалися розстріли. Родини заарештованих або розстріляних куркулів висилалися до північних районів СРСР. Для розгляду справ першої категорії в ПП ОГПУ створювалася трійка з представниками від крайкому ВКП(б) або ЦК союзної республіки та прокуратури. Для безпосереднього керівництва операцією по виселенню куркулів другої категорії та їх родин в округах та окрвідділах ОГПУ створювалися трійки на чолі з начальником окрвідділу ОГПУ. На випадок ускладнень при ПП ОГПУ створювалися мобільні групи із частин ОГПУ. Там, де "чекістсько-військового резерву" не вистачало, дозволялося використовувати "у скритому вигляді військові групи з надійних, профільтрованих Особливими органами ОГПУ частин Червоної Армії".

В 1929 р. партійно-державне керівництво розпочало масову колективізацію, яку шляхом репресій і терору завершили суцільною колективізацією селянських господарств. Це одна з трагічних сторінок історії нашого народу. Теоретики і практики більшовицького соціалізму були впевнені, що побудувати його неможливо без ліквідації приватної власності на землю і переходу до колективного господарювання на селі. Тому, обманувши селян гаслом "Земля -- селянам!", більшовики відразу після жовтневого перевороту на добровільній основі почали створювати колективні господарства: комуни, товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи), радгоспи, сільськогосподарські артілі. Особливого ентузіазму селяни не виявляли. Навесні 1918 р. таких колективів в Україні було до 50, наприкінці 1920 р. -- 960. У роки непу створення колгоспів тривало переважно на добровільній основі, але повільними темпами. Проте колективні господарства, сформовані переважно із бідняцьких господарств, були малоефективними, що багато в чому залежало від невміння вести господарство і нестачі техніки та реманенту. В жовтні 1927 р. колгоспи об'єднували понад 1% селянських господарств. Бурхливо розвивалися різні форми кооперації.

До початку масової колективізації селяни ще певною мірою зберігали свою економічну незалежність і самодіяльність. Та це суперечило планам тоталітарної системи. Економічними важелями держава не могла впливати на відносини із селянами-власниками. Залишалося єдине -- насильницькими методами підкорити їх, Тому черговою жертвою сталінського терору стало селянство. Щоб забезпечити державу товарним зерном, потрібно було форсувати колективізацію. Пертим поштовхом для такого форсування стали хлібозаготівельні кризи у 1928--1929 pp. 1928 рік приніс Україні неврожай. І хоч було очевидним, що хліба не вистачає, влада примушувала селян здавати його державі за цінами, значно нижчими за ринкові. Селяни стали всіляко ухилятися від таких хлібозаготівель. Тоді за наказом Сталіна почалися реквізиції зерна, як у роки "воєнного комунізму". Саме це і означало крах непу стосовно селян. Внаслідок "надзвичайних заходів" з України стягли на 33% більше хліба, ніж у 1927 р. У багатьох районах почався голод. Сталін продемонстрував особисто, як треба проводити хлібозаготівлі, під час поїздки до Сибіру в січні 1928 р. Застосований ним "уральсько-сибірський" метод заготівель ґрунтувався на принципі самообкладання, яким село розколювалося на групи за майновою ознакою. Кожному селу давали завдання на продаж хліба, а доведення його "до двору" відбувалося за рішенням сільських сходів. Селян, які не виконували рішення зборів, спочатку штрафували у п'ятикратному розмірі вартості хліба, що підлягав здачі, а потім майно їх розпродували. Частина вилучених коштів перераховувалася у фонди кооперування і колективізації бідноти, щоб забезпечити її корисливу заінтересованість. Такий метод застосовували в Україні навесні 1929 р.

Повернення до "воєнно-комуністичних" методів було зумовлене тим, що індустріалізація вимагала величезних коштів, які планувалося "перекачати" із сільського господарства у промисловість. Методи непу не влаштовували, і з непом було покінчено. Однак постійно застосовувати "надзвичайні заходи" до самостійних селян-господарів було неможливо. Легко можна було забирати хліб у колгоспів. Колгоспник -- це вже не селянин у традиційному значенні слова. Він зобов'язаний підкорятися безпосередньому начальству -- бригадиру і голові колгоспу, від яких залежав у всьому. Ці посадові особи залежали від районної "трійки" -- секретаря райкому партії, голови райвиконкому і начальника ДПУ. Ті, хто слухняно виконував рішення "трійки", заохочувалися, хто не виконував, -- отримували догани, на них чекали концтабори, тюрми, розстріли. Вже восени 1929 р. обмолочений хліб із колгоспних полів вивозили на державні пункти та елеватори. Такий метод сподобався керівництву, і Сталін вирішив приборкати опір селянства шляхом суцільної колективізації. Наслідки колективізації драматичні:

1) сільськогосподарське виробництво було підірване до такої міри, що рівень 1928 р. у виробництві зерна і поголів'я худоби вдалося відновити лише у 50-х роках;

2) ліквідовано економічну самостійність селян. їх знову повернули у стан кріпаків;

3) поневолення останнього порівняно незалежного класу селянства сприяло подальшому зміцненню командно-адміністративної системи. Контроль сталінського партійно-державного апарату над громадянами став повністю тоталітарним;

4) знищення найбільш кмітливої і працьовитої частини селянства; у решти зникли матеріальна заінтересованість у результатах праці, почуття власника-господаря. Відбулося "розселянювання";

5) голодомор 1932--1933 pp. в Україні. Причини голоду тепер з'ясовані цілком. Це був наслідок безвідповідальної, антинародної, злочинної політики московського центру та їх прислужників в Україні, спрямованої на добування коштів для індустріалізації. Доля селян до уваги не бралася. Голод був ненаслідком стихії, а організований керівництвом, як московським, так і українським штучно.

Це був справжній геноцид проти українського народу. Колективізація спричинила різке зниження продуктивності сільського господарства. У 1930 р. валовий збір зерна в Україні становив 23 млн т, у 1931 р. -- 18, 1932 р. -- 13. Хліба вистачало для забезпечення населення України, але московське керівництво продовжувало встановлювати для України непомірні хлібозаготівельні плани. Уже наприкінці 1931 р. в Україні почався голод. Навіть в умовах голоду хлібозаготівлі нарощувалися, в 1931 р. Україна здала державі 39% загального збору зернових, у 1932 р. -- 55%. До проведення заготівель залучали регулярні війська і ДПУ. До організації голодомору в Україні причетні Л. Каганович, В. Молотов, С. Косіор, В. Чубар, П. Постишев.

Ціною голоду, мільйонів смертей суцільна колективізація стала фактом.

3. Винищення військових та партійно-державних кадрів

Якщо хвилі репресій, що котилися по Україні, на початку 1930-х років були в основному спрямовані проти українців, то "Велика чистка" 1937--1938 рр. охопила весь Радянський Союз. Вона ставила метою змести всіх реальних та уявних ворогів Сталіна і пронизати всі рівні радянського суспільства, особливо вищі ешелони, почуттям незахищеності, рабської залежності й покори "великому вождеві", У низці показових судових процесів були дискредитовані, а згодом розстріляні майже всі "батьки-засновники" більшовизму (і потенційні суперники Сталіна). Політична поліція, що тепер називалася НКВС, без упину фабрикувала "змови" терористичних груп, пов'язуючи з ними дедалі ширше коло людей. Звичайним явищем був смертний вирок, що зразу ж виконувався, чи у кращому випадку тривалий термін ув'язнення в сибірських концтаборах. Щоб забезпечити собі невичерпний запас "зрадників", слідчі НКВС зосереджувалися на питаннях: "Хто вас завербував?" і "Кого завербували ви?". Отримані "визнання" часто прирікали випадкових знайомих, друзів і членів сімей. Навіть коли зростала загроза війни в Європі, була розстріляна значна частина військового командування -- єдина база потенційної опозиції.

Одразу ж було "викрито" велику кількість "терористів" у Москві, Ленінграді та Києві. У Києві відбувся суд (13 - 15 грудня 1934р.) над учасниками обєднання українських націоналістів - організації, що начебто мала на меті повалення радянської системи шляхом терористичних актів, шкідництва та диверсій. Розглядалися справи 37 осіб, 28 з яких були засуджені до розстрілу, інші - на 8 - 10 років увязнення. Серед них - громадський діяч, журналіст із Західної України Ю, Бачинський, письменник А.Крушельницький та його сини Іван і Тарас, письменники К.Буревій, Г.Косинка та ін.

У березні 1935 р. відбувся новий процес, тепер уже у справі "боротьбистів", за яким О.Полоцький, Ю.Мазаренко, Г.Епік, О.Ковінька та інші колишні члени УКП (боротьбистів) звинувачувалися у підривній роботі проти КП(б)У, підготовці терористичного акту щодо Сталіна та ін. Усі 17 осіб, які проходили за процесом, в тому числі й М.Куліш, який ніколи не належав до партії боротьбистів, були засуджені до позбавлення волі строком на 7 - 10 років. У 1937 р. більшість з них була розстріляна (процес "боротьбистів-2").

1935 р. відбулися процеси "Націоналістично-терористичного центру", "Націоналістично-терористичної групи професора М.Зерова", "Блоку українських терористичних груп", "Троїцькістсько-націоналістичного терористичного блоку". У 1936 р. були також сфабриковані справи "Соціал-демократичної партії України" та ін.

Коли заходить мова про сталінську деспотію, на екрані памяті у більшості засвічується табло - "1937". Обізнаніші називають більш ранню дату - 1934 рік, коли після вбивства члена Політбюро ЦК ВКП(б), першого секретаря Ленінградського обкому партії С.М. Кірова, почалася майже тридцятилітня моторошна вакханалія, ненаситна війна влади зі своїм народом.

Максимальний строк позбавлення волі у справах про державні злочини збільшився з 10 до 25 років. Справи осіб, притягнутих до відповідальності за політичними звинуваченнями, з ініціативи Кагановича розглядали у позасудовому порядку із застосуванням вищої міри покарання. Враховуючи велику їх кількість, за пропозицією Молотова покарання почали визначати за списками. Особлива нарада діяла у формі трійки, а потім і двійки: нарком внутрішніх справ і прокурор СРСР. На місцях теж виникали трійки і двійки. Загалом судовий порядок розгляду справ мало сим відрізнявся від позасудового.

У 1937 р. була ліквідована майже вся верхівка ЦК КП(б)У і уряду УРСР. Був страчений один з організаторів Компартії України Емануїл Квірінгю заарештовано Християна Раковського. За загадкових обставин загинув голова Раднаркому УРСР (з 1933 р.) Панас Любченко (за однією версією, він покінчив з собою, за іншою - був убитий власним охоронцем). Не уникли ліквідації й організатори репресій попередніх років. П.Постишева відкликали з України і 1939 р. розстріляли. Подібна доля спіткала першого секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора і колишнього голову Раднаркому В.Чубара. Ліквідували наркома внутрішніх справ республіки В.Балицького. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(Б)У було репресовано (переважно розстріляно) 100. З 11 членів Політбюро загинуло 10, з 5 кандидатів у члени Політбюро - 4, з 9 членів Оргбюро - всі. Не припинилися репресії і після того, як партійну організацію республіки в січні 1938 р. очолив Микита Сергійович Хрущов. Тепер майже всіх репресованих засуджували до розстрілу.

4. Наслідки терору

Сталінська "революція згори" спричинилася до приголомшуючих змін в умовах життя українців та інших народів СРСР. Основною складовою економіки стала промисловість. Міста почали швидко зростати, що через кілька десятиліть перетворило їх на головні осередки населення країни. Докорінних змін зазнало сільське господарство, однією з основних тут була ліквідація приватного землеволодіння. Ці зміни й особливо колективізація на Україні проводилися із застосуванням нечуваного насильства й ціною величезних людських жертв. Хоч би які блага принесла Україні радянська модернізація, безперечним є те, що блага ці коштували невиправдано дорого.

На додаток до матеріальних змін Сталін справив на політичне і культурне життя України вплив, який важко осягнути. Найтяжчі втрати від сталінських кампаній терору зазнали інтелігенція й селянство -- дві верстви, що становили соціальну базу українського націоналізму. В результаті рух за самоутвердження українців, що, здавалося, набирав сили у 20-х роках, утратив незліченну кількість прибічників. Цей удар особливо відчувався у середовищі двох поколінь української інтелігенції -- тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі будівництва нації, й саме вони були винищені Сталіним. Знекровлюючі наслідки страшних демографічних утрат 30-х років допомагають зрозуміти ту відносну кволість політичної волі та культурний занепад, що їх виявлятимуть у наступні роки радянські українці. Нарешті, Сталін повернув назад розвиток дуже важливої та багатообіцяючої тенденції на Україні. У 20-х роках модернізація великою мірою перепліталася з українізацією. Але коли в 1930-х роках Сталін знищив українську еліту й поновив політику русифікації, модернізація знову набрала російського вигляду. Водночас українською культурою маніпулювали так, щоб вона знову зосередилася на традиційному для себе ототожненні з консервативним і відсталим селом.

Найтрагічнішими наслідками комуністичного терору 1930-х рр. у Радянській Україні стали смерть від голоду щонайменше 4-4,5 млн людей, "розстріляне відродження", що забрало життя понад 500 найталановитіших українських поетів, мислителів, науковців, письменників, знищення національно свідомих українців у середовищі керівної верхівки УСРР. Щодо останнього з наслідків, то як зазначав американський дослідник Джеймс Мейс, "репресії попередніх кадрів КП(б)У і радянського апарату, починаючи з кінця 1932 р. аж до арешту майже всього ЦК в 1938 р., добивали навіть відносну політичну самодіяльність керівництва УРСР попереднього періоду. Це уможливило створення нових кадрів, позбавлених будь-яких стосунків із попередньою українською історією. Вони були цілковито продуктом сталінського конструювання, повністю сприймали цінності та безумство ортодоксальності". Унаслідок цього, УРСР, як республіку, була практично позбавлено національного змісту.

Колосальні демографічні втрати України під час голоду 1932-1933 рр. призвели до залюднення її території переселенцями (переважно з РСФРР). Усіляко заохочувані Кремлем, з осені 1933 р. вони прибувають передовсім до степових районів УСРР, де внаслідок голодного мору дефіцит робочої сили був найбільшим. Масова міграція російського населення в УСРР стала можливою ще й завдяки тому, що політбюро ЦК КП(б)У в жовтні 1933 р. вкотре піддалося тиску Москви й погодилося з пропозицією Всесоюзного комітету переселення "про відстрочку проведення внутріукраїнського переселення на І квартал 1934 р. в зв'язку з тим, що в ІV кварталі цього року проводиться намічене переселення в степові райони України з РСФРР". Словосполучення "намічене переселення" означає не що інше, як заздалегідь спланований офіційною Москвою терор голодом, метою якого було винищення українського селянства і заміна його населенням РСФРР.

У той час, як українське селянство стало об'єктом найбільшого в новітній світовій історії геноциду, 20 тис. сімей, переселених із Росії в знелюднілу степову Україну, отримало низку пільг. Зокрема, їх було звільнено терміном на два роки від сільськогосподарського податку, "самообкладання" і 50% страхових платежів, а ще на рік -- від сплати м'ясного податку. Переселенців із Росії направляли насамперед до Харківської, Донецької, Дніпропетровської та Одеської областей, тобто саме тих українських регіонів, населення яких найголосніше вимагає від владних структур вже незалежної України надати російській мові статусу другої державної.

Проаналізувавши причини й наслідки комуністичного терору в Українській РСР у 1930-ті роки, варто зробити висновок, що знищення української інтелектуальної еліти -- носія історичної пам'яті нації і масові репресії в середовищі партійно-радянської номенклатури УСРР, пік яких припав на 1930-ті рр., були складовою системної політики радянського комуністичного режиму, спрямованої на винищення українського народу. Іншими словами, це був спланований геноцид українського народу, наслідки якого Україна відчуває й донині.

Понад сімдесят років минуло з часу голоду-геноциду 1932-1933 рр., п'ятнадцять років виповнилося незалежній Українській державі, але досі ніхто не поніс відповідальності за безпрецедентний голокост української нації. І це попри те, що резолюцію Генеральної асамблеї ООН "Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього" від 9 грудня 1948 р. і, зокрема її статтю 11, в якій ідеться про те, що "зумисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на проведення її фізичного знищення повністю або частково" вважається однією з ознак геноциду, ніхто не скасовував.

Головною причиною такого стану речей, як нам видається, є відсутність політичної волі у керівництва України, яке у своїй переважній більшості успадкувало від своїх попередників -- партійно-державної номенклатури УРСР -- комплекс національної меншовартості, що перешкоджає йому пред'явити законні претензії Російській Федерації, як правонаступниці СРСР (між іншим, Радянський Союз ратифікував згадану резолюцію Генасамблеї ООН у 1954 р.), щодо компенсацій жертвам комуністичного терору в Україні матеріальних і моральних збитків, нанесених їм свідомими діями правлячої верхівки СРСР. Адже саме Росія має нести відповідальність за злочини Сталіна, в тому числі й за Голодомор 1932-1933 років.

Висновки

Таким чином, історичний розвиток України в 1945-1953 рр. відбувався в умовах посилення сталінського тоталітарного режиму.

Утвердився режим одноосібної влади Сталіна, культ його особи досяг апогею. Україна не мала ніяких прав на здійснення самостійної політики і незалежно від того, хто стояв на чолі владних структур України, усі вони слухняно проводили політику центру, а будь-які спроби відійти від цього курсу закінчувалися перестановкою кадрів або репресіями.

Всі негаразди в державі тоталітарний режим списував на так званих "ворогів народу" і в ті часи будь-яка людина могла потрапити під цю категорію громадян за надуманими обвинуваченнями, а це в свою чергу виливалося у масові репресії проти українського народу, у знищення великої кількості невинних людей.

репресивний сталін селянство тоталітарний

Список використаних джерел

1. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.): Джерелознавче дослідження. -- К., 1999.

2. Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. -- К., 2003.

3. Дорошко М. С. Сталінська "селекція" партійно-державної номенклатури УРСР у 1930-ті роки: причини та наслідки // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. -- К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. -- Вип. 8. -- С.147-155;

4. Марочко В., Хілліг Г. Репресовані педагоги України: жертви політичного терору (1929-1941). -- К., 2003.

5. Мейс Дж. Україна як постгеноцидна держава, або Як успадковані від СРСР структури блокують будь-які реальні реформи // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвідомчий зб. наук. праць. Вип. 7: Спеціальний -- К., 2003. -- С. 213.

6. Нікольський В. М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х -- 1950-ті рр.). Історико-статистичне дослідження. -- Донецьк, 2003.

7. Сталин и Каганович. Переписка. 1931-1936 гг. -- М., 2001. -- С. 274.

8. Тоталітарна держава і політичні репресії в Україні у 20-80-ті роки. -- К., 1998.

9. Центральний державний архів громадських об'єднань України. -- Ф.1. -- Оп. 6. -- Спр. 285.

10. Шаповал Ю. І. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. -- К., 1993. -- 351 с.

11. Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК -- ГПУ -- НКВД в Україні: особи, факти, документи. -- К., 1997. -- 608 с.

Размещено на Allbest.ru