Царські реформи 60-70 років ХІХ ст. та їх значення для соціально-економічного життя України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Для написання індивідуально - дослідного завдання було обрано тему : «Царські реформи 60-70 років ХІХ ст. та їх значення для соціально-економічного життя України.» Об'єктом дослідження даної роботи є вплив реформ Олександра ІІ та їх значення для соціально-економічного розвитку України в другій половині ХІХст.

Мета дослідження - визначення напрямів та форм соціально-економічного розвитку в пореформений період, аналіз етапів буржуазних реформ; визначення їх впливу на подальший розвиток країни.

На мою думку, дана тема є актуальною, адже реформи Олександра ІІ мали значний вплив на розвиток Російської імперії, в тому числі на соціально - економічне життя українців.

Друга половина XІX ст. в історії Російської імперії позначена різноманітними подіями. Наприкінці 50-х років XІX ст. внаслідок кризи феодально-кріпосницької системи господарювання, поразки Росії у Кримській війні (1853-1856 рр.) царський уряд, щоб уникнути революції, почав здійснювати соціально-економічні та політичні реформи, які мали велике значення у розвитку Росії 19ст., стали основою формування капіталістичних відносин. В умовах перебудови економіки значною мірою зростає доля промисловості в економіці Росії за рахунок іноземного капіталу, внутрішніх інвестицій держави створення системи кредитування до цього ж у пореформений час велика кількість безземельних селян отримують роботу, як наймані працівники, що в майбутньому склали частково промислову буржуазію та промисловий пролетаріат.

РОЗДІЛ 1. РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ У ХІХ СТОЛІТТІ

У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала в невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними рисами та виявами кризовості були занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів -- стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження в суспільстві; глухе бродіння в народі, що таїло в собі загрозу широкомасштабного селянського бунту; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.

За цих обставин необхідність модернізації в імперії ставала дедалі очевиднішою. Роль останнього переконуючого аргументу відіграла поразка Росії у Кримській війні (1853--1856), у якій гігантські людські та матеріальні ресурси імперії не подолали новітню техніку та технології передових європейських держав Англії та Франції. Це змусило передову частину російських правлячих кіл замислитися над розробкою та впровадженням реформаційного курсу, спрямованого на модернізацію економіки держави. Модернізація -- це оновлення, удосконалення, надання сучасного вигляду, перетворення відповідно до сучасних вимог економіки, технічне та технологічне переобладнання економічної сфери.

Визначення типу російської модернізації надзвичайно важливе не тільки для розуміння суспільних процесів XIX ст. в українських землях, а й для усвідомлення суті тенденцій розвитку сучасної України, прогнозування її перспектив. Російська модель реформування XIX ст., калькуючи петровські реформи, значною мірою запрограмувала суспільні трансформації XX ст.

У світовій економіці відомі три типи модернізації:

1) піонерська модернізація, яка притаманна лідерам світового технічного та економічного прогресу.

2) органічна модернізація, яка практикується країнами, що перебувають у другому ешелоні світового економічного прогресу. Вона -- наслідок природного розвитку капіталізму, її характерною рисою є оволодіння технологіями та економічними механізмами, які виробили модернізатори-піонери.

3) наздоганяюча модернізація, яка теж базується на засвоєнні передових технологій та економічних механізмів. Проте це засвоєння не є природним, органічним, оскільки стимулом для такого типу модернізації є не дозрілість національної економіки, а, як правило, зовнішній виклик сусідніх економічно розвинутіших держав, що загрожує втратою позицій на міжнародній арені державі-аутсайдеру.

Не важко з'ясувати, що російська модернізація була модернізацією третього типу. Справді, як вважають сучасні фахівці, якби у Росії не було скасовано кріпосного права, вона б ще 50--70 років проіснувала і не зазнала голодного краху.

Принциповою особливістю наздоганяючої модернізації є різке зростання ролі держави, що виявляється у встановленні державного контролю за всіма сферами економіки, активному втручанні державних структур у хід реформ. Реалізація такого сценарію на практиці веде до зростання авторитарності влади, посилення централізму, збільшення ролі чиновництва, бюрократизації управління.

Як правило, наздоганяюча модернізація не створює власну гармонійну економічну модель, а повторює окремі фрагменти вже визнаних зразків, що служать своєрідними еталонами. [12]

буржуазний реформа україна

РОЗДІЛ 2. БУРЖУАЗНІ РЕФОРМИ 60--70-Х РОКІВ XIX СТ.

Як вже зазначалося, каталізатором реформаційного процесу в Росії стала Кримська війна. Вона ще рельєфніше показала занепад господарства, кризу організації праці, наростання соціальної напруженості. Спираючись на прагматично настроєну частину імперської бюрократії, Олександр II вирішив перейти до радикальних реформ. Першим його кроком було підписання 19 лютого 1861 р. маніфесту про скасування кріпосного права. Принципові риси російської моделі селянської реформи нагадують австрійську: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків; створення органів селянського самоуправління; наділення селян землею та визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.

Маючи підтримку держави та користуючись відсутністю земельного розмежування до реформи, поміщики Російської імперії не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали в селян чимало їхньої. Тому після проведення реформи 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. -- від однієї до трьох десятин. У цілому ж у пореформенний період майже 94% селянських господарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефективно вести господарство.

Реформа 1861 р. зберігала селянську общину, яка перетворювалася в найнижчу адміністративну одиницю. До її функцій належали місцеве самоврядування, забезпечення своєчасної сплати селянами платежів та податків і виконання ними повинностей. Характерною особливістю українських земель була незначна поширеність селянських общин. Так, якщо в Росії общиною жили понад 9 5% селян, то на Лівобережній Україні -- 30%, а на Правобережній -- лише 20%.

Селянські реформи в Австрійській імперії (1848) та Російській (1861) мали спільні причини (гальмівна роль феодальних відносин, криза господарства, зростання соціального напруження), мету (зміцнення монархічної влади при збереженні домінування на селі поміщика), форму проведення (реформа ініціювалася верхами та здійснювалася під їхнім керівництвом та контролем). Крім того, в обох імперіях у пореформений період залишилося чимало пережитків феодальної системи господарювання (поміщицьке землеволодіння, тотальне безземелля селян, селянська община тощо). Юридично вільне селянство не мало справжньої громадянської рівності з іншими верствами суспільства. Воно так і залишалося нижчим станом -- селяни отримували паспорт лише на рік, виконували рекрутську повинність, перебували в залежності від поміщика до того часу, доки не викуплять у власність землі, зберігалися тілесні покарання різками [1].

Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплатити поміщику викуп. Формально цей викуп призначався за землю, а по суті, він був компенсацією за скасування феодальних повинностей. Оскільки селяни не могли одразу виплатити всю суму, яка становила 11 річних податків з селянського двору, то посередником між селянами та поміщиками виступила держава. Вона сплатила поміщикам викупні платежі, а селянам надала позичку на 49 років.

Скасування кріпосного права стало початковим кроком, своєрідним ключем до модернізації Російської імперії. Таке радикальне перетворення в аграрному секторі вимагало термінових змін та зрушень у інших сферах суспільного життя, які б дали можливість гармонізувати та стабілізувати ситуацію.

У комплексі реформ Олександра II після скасування кріпосного права провідне місце належить земській, судовій та військовій. Земська реформа (1864) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління -- земств. Цей крок самодержавства пояснюється його бажанням компенсувати дворянам їхні економічні втрати шляхом надання їм обмеженої влади на місцевому рівні; блокувати опозиційність лібералів, спрямувати їхню енергію на вирішення конкретних державних справ; створити орган, здатний ефективно вирішувати проблеми провінції.

У 1870 р. була проведена реформа міського самоврядування, згідно з якою у містах строком на 4 роки обиралися органи міського самоуправління -- міські думи. Запровадження міських дум, членів яких обирали всі платники податків, було кроком уперед у громадському самоуправлінні порівняно з думами, які існували за Катерини II (вона надала право міського самоврядування лише дворянам).

Судова реформа (1864) базувалася на запровадженні низки прогресивних принципів: безстановості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи (у судах з'явилися прокурор, який звинувачував, та адвокат, який захищав підсудного). Крім того, було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Всі ці прогресивні зміни, що сприяли зростанню в народі громадянської самосвідомості, були практичним кроком до створення правової держави.

Військова реформа, що здійснювалася п'ятнадцять років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Ця реформа замінила ненависну рекрутчину загальною військовою повинністю, скоротила термін військової служби до 6--7 років, заборонила тілесні покарання тощо.

Реформи в Росії відрізнялися від реформ у Австрії. По-перше, вони проводилися пізніше. По-друге, їхнім могутнім каталізатором став міжнародний фактор -- участь і поразка в Кримській війні. По-третє, вони були обмеженими , непослідовними і незавершеними . Якщо в Австрійській імперії (з 1867 р. Австро-Угорській) буржуазні реформи діяли вже 1848 р. (опубліковано конституцію, скликано парламент), то в Росії через низку причин (віддаленість від основних центрів європейського життя, традиційно високий авторитет монархії, міцний адміністративно-репресивний апарат, сила консервативного табору, слабкість та неорганізованість опозиційних сил тощо) реформи залишилися незавершеними [6].

РОЗДІЛ 3. ЗНАЧЕННЯ ЦАРСЬКИХ РЕФОРМ ДЛЯ СОЦІАЛЬНО - ЕКОНОМІЧНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНИ

Економічний розвиток України під владою Російської імперії визначали насамперед галузі важкої промисловості -- вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна.

Основним промисловим паливом стає кам'яне вугілля. Великі капіталістичні підприємства для підвищення продуктивності праці почали застосовувати досягнення науки і техніки. Скасування кріпосного права, аграрне перенаселення, демографічний вибух зумовили появу значної кількості робочої сили. Для розгортання широкомасштабної машинної індустрії знайшлися і капітали. Основними джерелами фінансування стали урядові субсидії, викупні платежі, іноземні інвестиції, кошти акціонерних компаній. Відкриття нових та більш ефективна розробка старих родовищ корисних копалин дали змогу в другій половині XIX ст. підвести під політику модернізації економіки потужну сировинну базу. Розгортанню промислового перевороту сприяла й урядова політика, зміст якої полягав у наданні підприємцям пільгових казенних замовлень на тривалий строк, у кредитуванні промисловості державним банком, запровадженні охоронних митних тарифів на ввезення до Російської імперії паровозів, металовиробів, чавуну тощо.

Українська промисловість, розвиваючись у руслі загальноімперських економічних тенденцій, водночас через низку обставин (вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила та ін.) мала свої особливості:

1. Перетворення Півдня України на основну паливно-металургійну базу Російської імперії. У пореформений період центр важкої індустрії поступово переміщається з Уралу, де зберігалися пережитки кріпосництва, у південно український регіон, у якому машинна індустрія одразу виникала на новому капіталістичному підґрунті. «Підприємницька лихоманка» в Донбасі призвела до того, що видобуток кам'яного вугілля зріс від 1861 до 1900 року у 115 разів. До кінця XIX ст. у 158 разів збільшилося у цьому регіоні виробництво залізної руди, тоді як на Уралі лише у 4 рази. Завдяки масовому та активному запровадженню новітньої техніки енергоозброєність кожного заводу Півдня була в середньому у 42 рази вищою, ніж на Уралі. Тому продуктивність праці робітника-металурга Півдня у 6 разів перевищувала продуктивність праці уральського робітника.

2. Більш швидкі порівняно із загальноімперськими темпи розвитку індустрії. Так, якщо протягом 1870--1880 pp. у Російській імперії приріст виплавки чавуну становив 25%, а прокату -- 139%, то в Україні відповідні показники зростання були значно вищими -- виробництво чавуну збільшилося у 4 рази, а прокату-- в 7,7 рази.

3. Високий рівень концентрації виробництва. Промисловий переворот, конкуренція, потреби раціональної організації праці сприяли швидкому зростанню концентрації виробництва.

4. Значний вплив іноземного капіталу. Охоронна митна політика уряду змусила іноземних підприємців відмовитися від ввезення закордонних товарів і перейти на інвестування промисловості. Ввозити капітал до Російської імперії було вигідно, цьому сприяли державні пільги, дешева робоча сила, значні запаси сировини, ринки збуту. Основними інвесторами стали підприємці Франції, Бельгії, Англії та Німеччини. Наприкінці XIX ст. у гірничій промисловості України іноземцям належали 80 -- 90% усіх акціонерних капіталів.

5. Формування економіки України як органічної частини економічного простору Російської імперії. Цей процес виявлявся у гіпертрофованому розвиткові галузей важкої індустрії південноукраїнських земель; гальмуванні частини галузей легкої промисловості (полотняна, суконна та ін.), які конкурували з аналогічним виробництвом центрально-російських земель; розбудові залізниць на догоду економічним та воєнним імперським інтересам; побудові української промисловості на принципі незавершеності, відсутності замкнутого технологічного циклу тощо. Тому, незважаючи на те, що за багатьма основними економічними показниками українські губернії випереджали центральні російські землі, імперський, колоніальний характер їхньої експлуатації зберігався.

Розгортання буржуазних реформ, завершення промислового перевороту, що відбувалися у другій половині XIX ст., суттєво ускладнили соціальну структуру суспільства. Поряд з традиційними станами феодального суспільства -- селянством та поміщиками, які у цей час зазнають значних змін під впливом майнової диференціації, виникають нові класи -- пролетаріат і буржуазія. Робітничий клас України формувався як складова частина загально-російського пролетаріату. Порівняно із західноєвропейським робітничим класом він мав свої особливості: більш пізній час формування та виходу на політичну арену; надзвичайно високий ступінь концентрації на виробництві; надзвичайно важке економічне становище та політичне безправ'я; багатонаціональний склад; значний відсоток молоді у пролетарському середовищі. У своїй сукупності ці особливості визначили політичне обличчя та специфіку психологічного складу вітчизняного пролетаріату, стимулювали розвиток революційності та радикалізму в його поглядах та діях. Суттєво відрізнялася від західної й національна буржуазія. У Російській імперії цей клас формувався за сприяння та під контролем самодержавства, був тісно пов'язаний з поміщицьким землеволодінням, що визначило консерватизм та вірнопідданість вітчизняної буржуазії. Зростаючи в умовах наздоганяючої модернізації, якій притаманне різке посилення ролі держави, цей клас був залежним не стільки від коливань на ринках сировини, капіталів, товарів, скільки від змін у політиці уряду, що виступав монополістом на цих ринках. Саме тому вітчизняні капіталісти-підприємці були зорієнтовані не на вільну конкуренцію, а на монополію держави, не на завоювання політичної влади, а на органічне «вписування» в жорстку, централізовану систему самодержавної влади [5].

Основними джерелами формування буржуазії в Україні були «обуржуазнене» дворянство, яке перейшло на капіталістичні методи господарювання; купці, чумаки, скупщики, сільські лихварі, які в дореформений період накопичили капітали; кустарі, які зуміли пристосуватися до нових буржуазних умов; заможні селяни, які господарювали на засадах фермерства, орієнтуючи своє виробництво на ринок та використовуючи найману робочу силу. Українська буржуазія утримувала провідні позиції в цукровій, винокурній, мукомельній, шкіряній, вугільній галузях промисловості. Поступово сформувалася українська торгово-промислова буржуазна еліта, представники якої за розмірами своїх капіталів належали до найбагатших людей не тільки України, а й усієї Російської імперії. Скасування кріпацтва та низка буржуазних реформ не сприяли автоматичній ліквідації феодального ладу. Цей крок був спробою самодержавства модернізувати старорежимну феодальну машину, цивілізувати суспільні відносини. Оскільки реформи проводилися згори, базові феодальні структури певною мірою зберегли свої позиції. Залишилися поміщицьке землеволодіння, селянська община і самодержавство.

Значні зміни та зрушення відбулися у пореформений період у сфері землеволодіння. Капіталістична конкуренція та перетворення землі на товар стимулювали активний продаж поміщицької землі, внаслідок якого в другій половині XIX ст. відбулися докорінні зрушення у розподілі земельної власності. По-перше, сформувався досить високий рівень концентрації землі. На початку XX ст. власниками 68% усієї дворянської землі були майже 3 тис. поміщиків. По-друге, відбувся докорінний перерозподіл земельної власності, йшло активне витіснення дворянського землеволодіння буржуазним.

У другій половині XIX ст. помітні зміни відбулися у землекористуванні. Зокрема, з 60-х років розпочалося значне зростання оренди землі. Половинчастість реформ, збереження значних залишків феодалізму в аграрному секторі зумовили у перші пореформені роки домінування відробіткової форми оренди, відповідно до якої селянин мусив за користування землею або відробляти, або ж віддавати частину врожаю. Проте з часом зміцнення капіталізму в аграрному секторі, зростання товарності господарства сприяли поширенню грошової, підприємницької оренди. Капіталізація поміщицьких та селянських господарств сприяла формуванню ринку вільнонайманої праці [2].

Після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин на всій території України посилився процес становлення і консолідації української нації. Визначну роль у цьому процесі відігравала Наддніпрянська Україна. Саме цей край, сформований на теренах великих історико-географічних регіонів (Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина і Степ), становив компактну територіальну цілісність, без якої не може існувати українська нація. Загалом територія України наприкінці XIX ст. сягала 850 тис. кв. км, із них 9/10 перебувало під владою Російської, а 1/10 -- під владою Австро-Угорської імперії. Українське населення Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття вбачало у Наддніпрянській Україні свій природний центр і прагнуло до возз'єднання з ним, до створення єдиної соборної незалежної національної держави [6].

Індустріалізація Наддніпрянської України в період утворення капіталістичного ладу не змінила хліборобського характеру української нації. За переписом 1897 р. тут 74% становили селяни. В історичному процесі вони були найстабільнішими охоронцями і носіями етнічних рис українського народу. В селянському середовищі розвивалися його мова, духовна й матеріальна культура, основи моральності та світогляду.

А от у промисловості, транспорті й торгівлі українці на рубежі XIX--XX ст. становили трохи більше 9%, у науці, мистецтві, медицині, церковній справі й того менше -- 0,5%. Ці показники відображають наслідки національного і соціального гноблення українського народу.

В умовах розвитку капіталізму постійно відбувався процес соціального розшарування селянства. У Наддніпрянській Україні наприкінці XIX ст. заможні господарі становили майже чверть сільського населення. Вони зосередили в своїх руках до 40% усіх селянських земель, понад 50% робочої та продуктивної худоби. Процеси соціального розшарування перешкоджали консолідації української нації. Ворожою силою щодо українства виступала більшість поміщицтва в Україні, передусім російського і польського походження. Та й клас дворян-поміщиків, який у Наддніпрянській Україні разом із членами родин налічував на той час 275 тис. осіб, був пережитком феодально-кріпосницької епохи. Зростали питома вага і значення у складі української нації інтелігенції, яка також не була соціально однорідною. Якщо її демократична частина, представлена на той час переважно різночинцями, виражала інтереси народних мас, виступала проти соціального і національного гніту, то друга частина, численніша, прислуговувала обом імперіям: Російській та Австро-Угорській. Найбільша кількість національно-свідомої української інтелігенції жила і працювала поза межами великих міст. Безпосередньо спілкуючись із народними масами, вона докладала багато зусиль для зростання національної свідомості [1].

ВИСНОВКИ

Отже, російські реформи 60--70-х років здійснювалися за моделлю наздоганяючої модернізації, якій притаманні ініціювання реформ «згори», вибіркове запозичення світових досягнень, пріоритетний розвиток окремих галузей, збереження багатоукладності в економічній сфері, поглиблення суспільних протиріч та посилення соціального напруження.

Скасування кріпосного права і пов'язані з ним перетворення спричинили низку суперечливих тенденцій та процесів: з одного боку, вони зумовлювали збереження землеволодіння поміщиків та прогресуючий занепад і деградацію їхніх маєтків, обезземелення та розшарування селянства, аграрне перенаселення, вимушені міграції, зростання протиріч між всестановою виборністю до земств і авторитарним режимом, між самодержавством і створюваною ним правовою державою тощо, а з іншого -- формували нестанову приватну власність на землю, сприяли становленню ринку робочої сили, стимулювали розвиток підприємництва, розширювали сферу функціонування ринкових відносин, створювали передумови для становлення громадянського суспільства.

Провівши земську, судову, військову, фінансову, освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадянського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку -- не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови, не проголосив конституції і не скликав парламенту. Отже, модернізація в Росії не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресивного, порівняно з феодалізмом, капіталістичного способу виробництва.

Становлення і консолідація української нації супроводжувалися абсолютним зростанням населення України на всій її території. Це зростання відбувалося як за рахунок природного приросту, так і внаслідок переселення в Україну великих мас вільнонайманих робітників із губерній Європейської Росії.

Населення України під владою Російської імперії з 1863 до 1887 року збільшилось з 13,4 млн. осіб до 23,4 млн. Українська нація формувалася переважно як селянська. Це підтверджували статистичні показники і по західноукраїнських землях. У 1900 р. 95% населення тут займалося сільським господарством і лише один відсоток працював у промисловості.

На мою думку, буржуазні реформи відкрили нові перспективи перед селянством, адже більша частина поміщицьких земель була викуплена заможними селянами, які за той самий відрізок часу (1877-- 1905) збільшили свою земельну власність за рахунок дворянської на 4,5 млн. десятин.

Можна зробити висновок, що зміни, які відбулися у соціально-економічному житті України у цей період під впливом буржуазних реформ, супроводжувалися значними зрушеннями в суспільно-політичному житті. Посилився національно-визвольний рух проти російського царизму, розширювалась його соціальна основа за рахунок участі дедалі ширших верств українського селянства, робітничого класу та інтелігенції.

І все ж царські реформи багато важили для України. Вони законодавчо закріпили громадянські права населення, розширили його можливості брати активну участь у підприємницькій і торговельній діяльності, сприяли розвиткові народного господарства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. -- К.: Видавничий центр «Академія», 2002. -- 656 с.

2. Бориснеко В. Й. Курс української історії : з найдавніших часів до ХХ століття 2-ге видання: Навчальний посібник. - К.: Либідь, 1998. - 616 с.

3. Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ - ХХ ст.: Навчальний посібник - К.: Генеза, 1996. - 360 с.

4. Дорошенко Д. Нарис історії України. - Т. 1-2. - К., 1991

5. Ісаєвич Я. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. - Львів, 1996.

6. Кормич Л.І., Багацький В.В, Історія України від найдавніших часів і до 2000 року: Навч. посібник. -Харків, 2000. - 480 с.

7. Лановик Б.М., Матейко Р.М., Матисякевич З.М. Історія України: Навч. посібник /За ред. Б.Д. Лановика. - 3-е вид. - К., 2000.

8. Оніщенко І.Г.Історія України: Навчальний посібник. - К., 1999.

9. Підкова І., Шуст Р. Довідник з історії України. Ч. 1-2. - Львів, 1994

10. Семененко В.І., Радченко Л. Історія України з прадавніх часів до сьогодення: Навч. посібник /За загальн. ред. М.І. Бондаренка. - 2-е вид., випр. та доп. - Харків, 2000.

11. Історія України: Навчальний посібник. /Під ред. В.А. Смолія. - К., 1997.

12. Історія України: Посібник / За ред. Г. Д. Темка, Л. С. Тупчієнка -- К.: Видавничий центр «Академія», 2001. -- 480 с.