Православна церква у ВКЛ. Культура України у ХІV-ХVІ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Завдання І. Культура України у ХІV-ХVІ ст.

Починаючи з ХІV ст. розвиток української культури стримувався тим, що етнічні землі нашого народу були розчленовані, опинилися під владою різних держав.

У 1387 р. Галичину, а в 1434 р. Західне Поділля поневолило Польське королівство. З ХІІ ст. угорські феодали намагалися встановити свою владу над Закарпаттям, і це їм вдалося. Наприкінці ХІІІ -- на початку ХІV ст. землі Буковини потрапили під владу Молдавії. З 50-х років ХІV ст. розпочався наступ Литовської держави на Подніпров'я; на початку ХVІ ст. більшість українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. На північному узбережжі Чорного моря запанували татари. Розшарпані українські землі опинилися під соціальним та національно-культурним гнітом. Планомірно велося духовне поневолення українського народу, приниження та викорінення української мови, звичаїв, традицій. Особливо тяжкими були експансія католицизму та спроби полонізації українців після об'єднання Польщі й Литви 1569 р. в єдину державу -- Річ Посполиту [6].

Період від середини XIV до середини XVI ст. -- це час подальшого формування українського народу, його мови та культури. Українська культура розвивалася в умовах важкої боротьби із загарбниками. Як уже відзначалося, у великому князівстві Литовському руська (українська) і білоруська культури були панівними. Однак після Кревської унії (1385 р.) поступово посилюється тиск більш високої організації і культури Польщі, і між цими культурами ведеться безперервна боротьба. Чи не найбільш агресивну роль у цьому віковічному конфлікті відігравала католицька церква, яка мобілізувала на боротьбу з православною церквою та культурою польсько-литовський державний апарат, могутні фанатичні релігійні ордени, військову силу магнатів та шляхту.

В українських землях Литовської держави до Люблінської унії польсько-католицька експансія великого розмаху не мала, але в Галичині, Холмщині та інших землях що входили до складу Польщі, відбувався масовий наступ, підтримуваний адміністративними заходами. Польський уряд перш за все вводить правило, за яким всі керівні посади посідали лише католики. І українська аристократія Холмщини, Галичини, Підлящини (до кінця XVI ст.) окатоличується і полонізується, відмовляється від української культури та мови. Лише дрібна шляхта зберігає своє національне обличчя. Така ж доля спіткала після Люблінської унії й інші землі України. У містах українська громада витіснялася у передмістя і переслідувалася та обмежувалася, поступово втрачаючи свої позиції. Лише селянство міцно дотримувалось своїх національних традицій, мови та культури.

По-іншому було на Волині, де українські магнати та шляхта твердо відстоювали свої позиції в адміністративному апараті, і тільки у XVI ст. полякам зробили поступки в деяких містах, де їх допускали до самоврядування разом з православними.

Поряд з цим у народні маси поляками поступово, але настирливо вноситься ідея вищості польської культури і католицької віри, «нижчості» української культури та православної церкви. Між католиками і православними штучно розпалюється релігійний антагонізм [4].

У XIV-- XVI ст. відбулися значні зміни в усіх сферах суспільного життя. Неоднозначні процеси були притаманні у цей час культурному розвитку України. Дестабілізуючими культурний процес чинниками стали: падіння Візантійської імперії в XV ст., що позбавило християнську православну релігію зовнішньої підтримки, докорінно переорієнтувало торгівлю, вплинуло на культуру господарювання в українських землях; відсутність власної державності в цих землях; зростаюча загроза ополячення й окатоличення після укладення Люблінської унії 1569 р . ; татарська агресія. Піднесенню української культури сприяли технічний та технологічний прогрес; виникнення та розвиток власного друкарства, що давало змогу швидше, точніше і ширше розповсюджувати знання та інформацію; поява на історичній арені козацтва, яке виступало могутнім культуротворчим чинником. Взаємодіючи, ці чинники докорінно змінили культурне обличчя українських земель.

Певні зрушення в XIV--XVI ст. відбулись у політичній культурі. Європейський спалах Відродження дав поштовх розвиткові гуманістичної думки в Україні. Носіями нових ідей стали Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський та ін. У своїх творах гуманісти подолали пануючий у середньовічній історіографії провіденціалізм (розуміння причин суспільних подій як вияв волі Бога) та фаталізм і почали зображати історичних діячів, як активних суб'єктів, поведінка яких залежить від конкретних обставин. Суть ідей, які вони обстоювали, полягала у звільненні суспільної свідомості, громадської та розумової діяльності з-під влади кліру. І хоча українські гуманісти були лише елітарною групою світських інтелектуалів, а їхні ідеї не мали значного поширення, все ж вони готували теоретичне підґрунтя для серйозних суспільних зрушень, вказуючи на людину як на активного суб'єкта історичного процесу.

Новим явищем політичної культури цього періоду слід вважати і феномен Запорозької Січі, яка була праобразом майбутньої української державності.

Значні зміни в XIV--XVI ст. відбулися у сфері правової культури. Українські землі втратили свою самостійність, тому особливістю їхнього суспільного життя стало співіснування правових систем різного характеру та походження. Головними документами, що регулювали правові відносини, стали Литовські статути: Старий (1529), Волинський (1566), Новий (1588), в основу яких було покладено традиційні норми місцевого звичаєвого і писаного («Руська правда») права. Крім цієї правової системи, в українських землях у багатьох містах діяло Магдебурзьке право, а в сільській місцевості західних земель -- Волоське право. Хоча поява чужих правничих інститутів не зовсім відповідала ментальності місцевого населення, блокувала розвиток традиційних правових норм, проте саме Литовський статут завершив процес уніфікації правових систем давньоруських земель і став уособленням повного єдиного загального права.

Певні зрушення відбулися і в побутовій культурі українських земель. Розширення панського землеволодіння, посилення влади феодала логічно привело до зміни обличчя тогочасних сіл. Якщо раніше, коли вільної землі було багато, межею між сусідами вважалося те місце «де зіткнуться сокири», тобто, де з обох сторін зустрінуться рубачі під час рубання лісу, то в XV--XVI ст. під тиском наступу феодалів на селянські землі відбувається певне упорядкування структури селянського поселення. Хати будують обабіч дороги. За кожною хатою розташовані загуменки, тобто довгі вузькі смуги землі, що належали господарю хати.

Цивілізованішими стають сімейні та родинні стосунки. В українських землях тривалий час існував громадянський шлюб, заснований на народних весільних звичаях та традиціях. Починаючи з XVI ст., між батьками та родичами молодої та батьками і родичами молодого укладається договір (зговір, змовини, згода). Спочатку цей договір укладався усно, а починаючи з XVII ст. -- письмово, щоб закріпити за молодими придане. У XVI-- XVII ст. церква встановлює контроль над процесом одруження. З цього часу тільки через обряд вінчання шлюб ставав дійсним.

У період XIV--XVI ст. в народний побут входять годинник, горілка, вогнепальна зброя та інші винаходи, що суттєво вплинули на суспільне життя.

Розвивається фольклор. Народна творчість звертається насамперед до оспівування традицій Київської Русі. В цілому переважає обрядова поезія (русальні, купальські, обжинкові пісні, голосіння, а з XVI ст. з' являються нові фольклорні жанри -- думи, історичні пісні, нова тематика -- боротьба проти татарсько-турецької агресії, новий герой -- козак-воїн, захисник рідної землі, новий ідейний зміст -- становлення та поширення норм козацької лицарської етики, пробудження почуття патріотизму, формування в народу нового рівня самосвідомості, громадянського обов'язку та віри у власні сили.

Значні якісні зміни відбулися в духовній культурі. Протягом XIV--XV ст. на ґрунті давньоруської мови під впливом народного мовлення сформувалася «руська мова», що стала офіційною державною мовою в Литовській державі. «Руська мова» -- це певна спільна основа, сходинка в становленні української та білоруської національних мов. На зламі XV--XVI ст. сформувалися дві окремі літературні мови -- староукраїнська та старобілоруська.

Поряд з вже традиційними юридично-діловим і літописним стилями, перекладною літературою, ораторсько-проповідницькою прозою бурхливо розвивається полемічний стиль (Г. Смотрицький, І. Вишенський, С. Зизаній), зароджується науковий (у лікарських посібниках, граматиках, словниках), виникає українське віршування (Г. Смотрицький, Д. Наливайко та ін.).

Глибоко позначилася на духовній культурі специфічна ситуація в релігійній сфері, що склалася в українських землях XV--XVI ст. Безперервне протистояння католицтва і православ'я зумовило укладення Берестейської унії (1596) та утворення уніатської церкви, що посилило гостроту релігійних та національних конфліктів. Релігійне протистояння мало не тільки негативні наслідки. Намагаючись укріпити власні позиції, протидіючі сторони мусили дбати про розвиток освіти, поширення свого впливу через розбудову шкіл. Релігійна полеміка збуджувала думку, сприяла розвиткові культури дискусії, формуванню полемічного стилю.

Реальні потреби господарського та культурного життя, поширення ідей гуманізму, намагання представників різних релігійних конфесій розширити свою соціальну базу зумовили якісні зміни у сфері освіти. У XV--XVI ст. поряд з традиційними школами при церквах та монастирях виникають протестантські та католицькі школи, що давали вищий рівень знань. Католицька церква вже у XV ст. розгортає боротьбу за ліквідацію православґя і своє утвердження спочатку у Галичині, а потім в інших землях України. Місіонерську діяльність, спрямовану на окатоличення українського народу, ведуть ченці різних орденів -- домініканці, францисканці (мінорити), бернардинці. Деякі з них відкривали школи високого рівня, до яких приймали і українських дітей, таким чином впливаючи на українську інтелігенцію та виховуючи вірних католиків.

Головними центрами місіонерської діяльності були монастирі, створені орденами. В кінці XV -- на початку XVI ст. вони вкрили густою мережею Галичину, Холмщину та Підляшшя.

Православна церква поступалася римській освітою своїх священиків, рівнем літератури і т.ін. На середину XV ст. східна церква культурно зубожіла, і її література обмежувалася лише церковно-богослужебними книгами. А високоосвіченим людям цього було замало, і вони звергались до латинської та польської літератури, наукової і художньої. В цих складних умовах православна церква отримала підтримку від братств, створених громадськістю українських міст. Одне з них створюється у Львові на початку XV ст. Всі вони мали переважно релігійний характер.

З середини XV ст. у Литовському князівстві поширюються майже всі європейські реформаційні рухи, що проникали через Польщу. Першими прийшли ідеї гуситів, серед яких була й ідея боротьби за національну свободу, така близька українцям. В цілому ж протестантський рух в Україні глибокого впливу не мав. До нього приєдналася лише невелика група аристократів. Відсутність реформацій і єресей на Україні пояснювалася в основному тим, що насильницьке окатоличення, спроби денаціоналізації українського народу викликали національно-визвольний рух, необхідність захисту православної релігії. Тому була відсутня основа для поширення церковних єресей, спрямованих проти православної церкви. Навпаки, все гостріше поставала потреба її зміцнення та захисту.

Розвиток протестантизму все більше обмежувався жорстокими заходами католицької верхівки, яка для боротьби з реформацією заснувала орден єзуїтів та розгорнула терор проти реформаторів.

Падіння в середині XV ст. Візантійської імперії зумовило докорінний переворот у духовному житті українського суспільства. Після певної паузи в поступальному розвитку культури, своєрідного інтелектуального та культурного застою, розпочинається переорієнтація на західну цивілізацію, активне засвоєння на ґрунті києво-руської духовності, надбань західноєвропейської культури. Виявами цих якісних змін у духовній сфері України стали:

1) відхід від візантійських зразків та канонів (у XV-- XVI ст. в іконописі постаті святих виходять за межі візантійських умовностей, набувають рис індивідуальності , передається динаміка руху);

2) поширення ідей гуманізму та реформації; 3) поява нових форм самовираження і мистецьких стилів (у літературі набуває поширення полемічний стиль, виникає українське віршування; у живописі наприкінці XVI ст. з'являються нові жанри -- портрет, історичний живопис, зростає інтерес до пейзажу;

3) виникають такі жанри світської музики, як побутова пісня для триголосого ансамблю або хору (кант), сольна пісня із супроводом; у 1573 р . створюється вітчизняний ляльковий театр, що надалі переростає в традицію українського вертепу; зароджується стиль бароко;

4) посилення світського елементу в культурі, зростання уваги до людини та її духовного світу;

5) індивідуалізація творчості.

Отже, позитивні зрушення в культурі праці та господарюванні пов'язані з налагодженням Україною активних торгово-економічних зв'язків з Європою. Поява елементів громадянського суспільства та моделі-зародку (Запорозька Січ) національної державності в політичній та правовій культурі; зростання цивілізованості у сфері побутової культури; суттєві якісні зміни в культурі духовній, зумовлені впливом ідей гуманізму та реформації, створили сприятливий ґрунт для зростання національної свідомості українського народу, зміцнення його віри у власні сили, згуртування в боротьбі за свою землю, віру, права та незалежність [5].

Завдання ІІ. Дипломатичне визнання України. Міжнародна політика України на сучасному етапі

Новий етап для участі України в розвитку світової цивілізації розпочався із 16 липня 1990 p., коли Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. У цьому історичному документі зазначалося, що Україна "як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій..."[1].

Процес переходу зовнішньополітичної діяльності України на шлях самостійності і рівноправності у міжнародних стосунках розпочався з моменту визнання її незалежності державами світового співтовариства. Кожна держава світу піклується про своє визнання іншими суверенними країнами, оскільки в такий спосіб вона утверджується як повноправний суб'єкт міжнародного права.

Після проведення Всеукраїнського референдуму (1грудня 1991 року) Польща першою серед країн світу, уже 2 грудня 1991 р., визнала незалежну Українську державу. Для нашої республіки це було дуже важливо, оскільки Польща - це сусідка, з якою в минулому були непрості взаємини. І те, що вона визнала Україну першою, - свідчення нової епохи у стосунках двох держав.

Того ж дня Україну визнала Канада, де проживає велика українська громада. З грудня дипломатичне визнання прийшло із Угорщини - країни, з якою наша республіка має спільний кордон, а на Закарпатті проживає значна кількість угорців - громадян Української держави.

4 грудня 1991 р. Україну визнали Литва і Латвія, 5 грудня - Болгарія, Хорватія, Аргентина, Болівія і Росія, тобто відразу п'ять держав. Серед них особливо важливим для України було визнання її незалежності з боку Росії. Цей зовнішньополітичний акт тодішнього керівництва Російської Федерації щодо молодої Української держави підняв престиж нашої країни, підкреслив, що вороття до СРСР не буде. 25 грудня 1991 р. незалежна Україна була офіційно визнана провідною країною Заходу - США. У травні 1992 р. США з офіційним візитом відвідав Президент України Л. Кравчук. Було підписано Меморандум про взаєморозуміння між урядами України і США, угоди про торговельні відносини тощо. У ході державного візиту до США Президента України Л. Кучми у листопаді 1994 р. було підписано “Хартію українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва”. Сторони визначили, що „існування вільної, незалежної і самостійної Української держави, її безпека і процвітання мають велике значення для США”. Україна і США „виявили рішучість побудувати широке і міцне партнерство” і погодилися, що незалежність, суверенітет і територіальна цілісність Української держави мають фундаментальне значення для їхнього партнерства.

Усього протягом грудня 1991 р. Україну визнали 68 держав світу, а на кінець 1992 р. - 130 країн. Наприкінці першого десятиріччя незалежності Україна налагодила дипломатичні стосунки з 138 державами світу, а в 46 країнах відкрила дипломатичні та консульські представництва.

Таким чином, Україну як незалежну державу визнав увесь світ, вона стала повноправним членом світового співтовариства.

Головні засади зовнішньої політики України чітко сформульовані у Декларації про державний суверенітет (липень 1990р.) [1], Основних напрямах зовнішньої політики (липень 1993 р.) [3] та в Конституції 1996 р. [2].

Засади, на яких Україна реалізовувала свою зовнішню політику, ґрунтувалися на дотриманні загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, Статуту ООН, Гельсінського заключного акту, Паризької хартії для нової Європи та інших документах Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Вона розбудовувала свої двосторонні та багатосторонні відносини з іншими державами та міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди та невтручання у внутрішні справи.

Україна беззастережно засудила війну як знаряддя міжнародної політики і прагнула вирішувати будь-які міжнародні суперечки лише мирними засобами. Вона не висувала жодних територіальних претензій до своїх сусідів і не визнавала територіальних претензій до себе.

Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України стали: розвиток двосторонніх міждержавних відносин, розширення участі у європейському регіональному співробітництві, співробітництво у рамках СНД, членство в ООН та інших міжнародних організаціях. Пріоритетними напрямками двохсторонніх відносин України стали відносини з прикордонними державами і західними країнами - членами НАТО та Європейського Союзу. Домінантою двосторонніх відносин із прикордонними державами є українсько-російські відносини.

У рамках СНД Україна розвивала співробітництво з усіма державами - учасницями союзного договору. Але наша держава розглядала СНД як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, який доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами - учасницями і має на меті сприяти розв'язанню проблем, які постали після розпаду СРСР. У рамках ООН та інших міжнародних організацій Україна співпрацювала у структурах, які забезпечували мир у різних куточках планети або сприяли вирішенню соціально-економічних проблем України.

На травень 2003 р. Україна підтримувала дипломатичні стосунки майже з усіма країнами світу. Країнами пріоритетного інтересу для України, із цілком зрозумілих причин, стали індустріально розвинені держави Заходу і сусіди - Польща, Угорщина, Румунія.

У березні-квітні 2003 р. Україна надала антиіракській англо-американській коаліції допомогу, надіславши батальйон хімічного захисту в район військового конфлікту. Цим була знята напруга в українсько-американських відносинах наприкінці 2002 - на початку 2003 р., викликана звинуваченнями України у постачанні зброї Іраку поза санкціями ООН (так звана „кольчужна справа”).

Німеччина - друга країна Заходу, співробітництво з якою має велике значення для України. За роки незалежності плідно розвивалося широкомасштабне співробітництво в політичній, економічній, військовій, освітній і наукових галузях.

Проголошення незалежності України у 1991 р. докорінно змінило ситуацію в україно-польських відносинах. Договір „ Про добросусідство, дружні відносини і співпрацю ” від 18 травня 1992 р. заклав фундамент рівноправного партнерства між двома державами. Україно-польські відносини вийшли на рівень стратегічного партнерства. Під час візиту Президента Польщі О. Кваснєвського в Україну в травні 1997 р. була підписана декларація „До злагоди і єднання”, якою дві сусідні держави підвели риску під минулими, складними і непростими стосунками.

Ще одним сусідом України є Словаччина. Із нею в 1993 р. було підписано „Договір про дружбу і співробітництво ”. Важливою складовою договору є фіксація положення про відсутність територіальних претензій. Добросусідські відносини склалися в України з Угорщиною. Ця держава першою серед сусідів підписала з Україною 6 грудня 1991 р. „ Договір про основи добросусідства та співробітництва ”. Складніше склалися відносини незалежної України з іншою сусідньою державою - Румунією. 8 січня 1992 р. Румунія визнала Україну, а 1 лютого 1992 р. установила дипломатичні відносини. Але радикальні політичні сили Румунії висунули територіальні претензії до України. 2 червня 1997 р. у Констанці президентами Л. Кучмою і Е. Константинеску було підписано „Договір про дружбу і партнерство ”. Румунія відмовилася від територіальних претензій до України і визнала існуючий кордон.

На початок ХХІ ст. Україна є всіма визнаною, миролюбною, демократичною державою, гарантом миру і стабільності на сході Європи [7].

Імператив нинішнього етапу еволюції світової цивілізації -- це рівноправне взаємовигідне співробітництво між усіма членами міжнародної спільності: і великими, і малими, і високорозвиненими, і тими, що розвиваються. Україна робить свій сумлінний внесок у цей процес.

Сьогодні наша держава -- непостійний член Ради Безпеки ООН, учасник 100 міжнародних організацій. Україна встановила дипломатичні відносини зі 166 державами, має розгалужену мережу дипломатичних та консульських установ (80 у 60 державах), уклала і виконує більш як дві тисячі міжнародно-правових документів. Поглиблюється співробітництво України з НАТО, ОБСЄ, ОЧЕС [8].

Найхарактернішою рисою сучасної зовнішньої політики є її багатовекторність і багатовимірність, орієнтація на розбудову відносин з усіма країнами світу. Зокрема, відкинуто хибну тезу про те, що Україні, мовляв, притаманна традиційна орієнтованість виключно на Захід, що Схід є джерелом тільки загроз для України. Взято курс на прискорення економічних перетворень, визначено за доцільне динамізувати процес входження України в європейські та світові економічні та політичні структури. Причому розбудова зв'язків з державами Заходу не розглядається як альтернатива діяльності України в межах СНД або стосунків з Росією. Здійснення зовнішньополітичного курсу покликане зробити все для того, щоб Україну сприймали на міжнародній арені як бажаного партнера, як демократичну, цивілізовану державу.

У зовнішній політиці Україна керується рядом ключових пріоритетів. Європейська інтеграція -- ключовий пріоритет, який акумулює в собі цілий комплекс внутрішньо- та зовнішньополітичних зусиль України з метою наближення до Європейського Союзу та створення необхідних передумов для вступу до ЄС у майбутньому. Органічною частиною євроінтеграційного курсу України було забезпечення дипломатичної підтримки завершення процесу приєднання України до СОТ, яке відбулося16 травня 2008 року. У 2006 р. Україні запропоновано перейти по першої стадії інтеграції з ЄС -- створення зони вільної торгівлі (цього нема навіть в СНД) після вступу до СОТ.

Євроатлантична інтеграція -- захист безпекових інтересів України, участь у створенні євроатлантичного простору стабільності та безпеки, поступова інтеграція до НАТО. Реалізація цієї мети має бути досягнуто через використання механізмів співробітництва з НАТО, зокрема Плану дій та щорічних Цільових планів (з 2005 р. -- в рамках Інтенсифікованого діалогу), а також приєднання до Плану дій щодо набуття членства.

На двосторонньому рівні Україна прагне використовувати увесь потенціал стратегічного партнерства на основі взаємного інтересу та спільних підходів до розвитку відносин з США, Росією та Польщею; досягти та підтримувати добрі відносин з країнами-сусідами в атмосфері поваги до суверенітету та територіальної цілісності. Україна досягатиме мети з просування в регіоні європейських цінностей, зокрема шляхом активної участі у розв'язанні заморожених конфліктів.

Україна проводить активну багатосторонню політику в рамках універсальних та регіональних міжнародних організацій. Участь в ООН спрямована перш за все на просування інтересів України у процесі прийняття найважливіших для усієї світової спільноти рішень. Діяльність у рамках ОБСЄ залишатиметься важливим чинником доповнення та розширення регіональної та загальної стабільності і безпеки в Європі.

Важливим пріоритетом для забезпечення стратегічних інтересів України є економічна експансія як на традиційних, так і нових ринках для українських товарів та послуг на Близькому Сході, в Латинській Америці, Азії та Африці.

Постійним пріоритетом зовнішньої політики та сферою особливої уваги дипломатичних та консульських установ України є захист громадян України за кордоном та прав української діаспори [10].

Отже, Україна має всі підстави для того, щоб стати могутньою державою, відіграючи важливу геостратегічну роль у новому світовому порядку XXI ст.

Завдання ІІІ. Охарактеризуйте становище православної церкви у Великому князівстві литовському в ХІV - ХV ст. Яка, на Вашу думку, роль церкви в житті тогочасних українців

українська культура православна церква

У другій половині XIV -- XV ст., як і в попередні віки, провідну роль у духовному житті відігравала православна церква, хоча у Литовській державі її керівна верхівка не надавала такої допомоги церкві, як у Київському і Галицькому князівствах. Однак деякі українські та литовські князі багато зробили для підтримки православ'я: князь Любарт Гедимінович добудував Собор св. Івана в Луцьку, Володимир Ольгердович підтримував і опікався Києво-Печерським монастирем. Українські князі та шляхтичі також щедро одарювали церкви. Дехто із аристократів влаштовував при церквах лікарні, притулки для старих та хворих, деякі створювали школи. Але поступово добродійство по відношенню до церкви перетворилося у XV ст. на володіння церквами, монастирями, як і селами та угіддями. Ними стали управляти на принципах володіння маєтками; обмінювати на прибуткові села, здавати в оренду, заставляти, продавати і т.ін. Продавалися посади єпископа, ігумена, священика. Церковні маєтки часто передавалися стороннім особам. У другій половині XV -- XVI ст. навіть посаду митрополита князі «давали» своїм близьким або родичам, не чекаючи «висвячення» Константинопольським патріархом чи його благословення. До того ж, посади священиків та єпископів досить часто передавалися людям аморальним або неписьменним, які жодного відношення до релігії не мали. В той же час претенденти платили велику суму за висвячення як за отримання прибуткової посади. Все це принижувало престиж православної церкви, викликало обурення віруючих.

Користуючись цими кризовими явищами католицька церква вже у XV ст. розгортає боротьбу за ліквідацію православ'я і своє утвердження спочатку у Галичині, а потім в інших землях України. Місіонерську діяльність, спрямовану на окатоличення українського народу, ведуть ченці різних орденів -- домініканці, францисканці (мінорити), бернардинці. Деякі з них відкривали школи високого рівня, до яких приймали і українських дітей, таким чином впливаючи на українську інтелігенцію та виховуючи вірних католиків.

Православна церква поступалася римській освітою своїх священиків, рівнем літератури і т.ін. На середину XV ст. східна церква культурно зубожіла, і її література обмежувалася лише церковно-богослужебними книгами. А високоосвіченим людям цього було замало, і вони звергались до латинської та польської літератури, наукової і художньої. Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднання в українському суспільстві, а й для появи в ньому прихильників цієї ідеї. В цих складних умовах православна церква отримала підтримку від братств, створених громадськістю українських міст. Одне з них створюється у Львові на початку XV ст. Всі вони мали переважно релігійний характер.

Завданням церковних братств було дбати про порядок у храмі, задоволення його матеріальних потреб, піклування про хворих, бідних та людей, які з якихось причин (стихійне лихо, хвороба) потрапили в біду. «Братчики» захищали перед владою і судом справи православної церкви.

У XV ст. починається криза і в католицькій церкві, де безперервно точиться боротьба за папський трон, йде відверта торгівля посадами священиків, які за гроші відпускали гріхи, а кардинали і єпископи вели паразитичне розкішне життя. Все це підривало велич і могутність католицької церкви, викликало протест віруючих, домагання ґрунтовних реформ церковного життя. Найбільше значення у цьому русі мали виступи Мартина Лютера (початок XVI ст.), який відверто засуджував католицьку церкву і поклав початок великій реформації. Крім того, у країнах Європи з'являються прихильники Кальвіна, баптисти, гусити, які пропонували свої варіанти реформ. З середини XV ст. у Литовському князівстві поширюються майже всі європейські реформаційні рухи, що проникали через Польщу. Першими прийшли ідеї гуситів, серед яких була й ідея боротьби за національну свободу, така близька українцям. В цілому ж протестантський рух в Україні глибокого впливу не мав. До нього приєдналася лише невелика група аристократів. Відсутність реформацій і єресей на Україні пояснювалася в основному тим, що насильницьке окатоличення, спроби денаціоналізації українського народу викликали національно-визвольний рух, необхідність захисту православної релігії. Тому була відсутня основа для поширення церковних єресей, спрямованих проти православної церкви. Навпаки, все гостріше поставала потреба її зміцнення та захисту.

Отже, форсований наступ католицизму на українські землі, що посилився після укладення Люблінської унії, мав своїм наслідком окатоличення українського народу, вів до загальної дезорганізації та занепаду православної церкви, яка катастрофічно втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження національних традицій [4].

Я вважаю, що роль церкви у житті тогочасних українців була дуже значною. Адже віра та церковні обряди стали не лише щирою, глибокою потребою народу, а й могутнім чинником виховання громадян та політичного проводу суспільства, регуляції політичної поведінки і державної політики, проявом свободи і гідності українців. На мою думку, релігія у XІV - XV столітті відігравала важливу роль у процесах національного відродження і державотворення. Так як католицька церква підтримувала соціальну нерівність, то у державному управлінні брали участь лише католики. Православна церква була дезорганізована і занепадала під натиском католицизму. Прагнення протистояти окатоличенню об'єднало українців для боротьби і відстоювання національних інтересів, серед яких було християнство, яке не визнавалася у Великому князівстві Литовському. Релігія вже не могла гарантувати збереження національних традицій та бути осередком культурного життя. У церковному житті сталася криза, що стало причиною втручання в релігійні справи міщанства, організованого в братства, для протидії полонізації та окатоличенню українців.

Окрім того, гадаю, варто відмітити, що тогочасна церква впливала на розвиток освіти, мистецтва, літератури, науки, світогляд народу. Церкви та монастирі були осередками культури. Намагаючись протидіяти поширенню чужих впливів, православні засновують свої освітні заклади. Велику роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли монастирі, де велося літописання, створювались бібліотеки, школи, малювання, ікони.

Вважаю, що єдність релігії з іншими європейськими країнами робила українців частиною світового християнського суспільства. Адже прийняття християнства позитивно позначилося на духовному житті народу, привело до значного його збагачення, оновленню культури. Тому прагнення українців зберегти власну віру, сприяло зростанню національної свідомості, згуртуванню в боротьбі за свою землю, церкву, права та незалежність.

Завдання ІV. Тести

Литовська держава утворилася у :

б) ХІІІ ст.; (Одним з головних загарбників українських земель періоду ХІV - першої половини ХVІІ ст. виступає Литовська держава. Вона утворилася між Віслою і Західною Двіною у ХІІІ ст. і мала назву Велике князівство Литовське.)

Українські землі звільнилися від іга монголо-татарських орд після битви:

б) на річці Сині Води.

Кревську унію між Литвою і Польщею укладено в:

а) 1385 р.

Список використаних джерел

1. Декларація про державний суверенітет України, Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1990, N 31, ст. 429

2. Конституція України, Закон вiд 28.06.1996 № 254к/96 -- ВР, Офіційний вісник України вiд 01.10.2010 -- 2010 р., / № 72/1 Спеціальний випуск, стор. 15, стаття 2598

3. Постанова Верховної Ради України «Про Основні напрями зовнішньої політики України» , Відомості Верховної Ради України (ВВР), 14.09.1993, N 37, ст.379

4. Білоцерківський В.Я. Історія України: навчальний посібник для студ. вищ. навч. закл. - 3-є вид., випр. і доповн. - Київ: Центр учбової літератури, 2007. - 536 с.

5. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. -- К.: Видавничий центр «Академія», 2002. -- 656 с.

6. Бокань В.А., Польовий Л.П. Історія культури України: Навчальний посібник. - 3-тє видання, стереотип. -- К.: МАУП, 2002.- 256с.

7. Калініченко В.В., Рибалка І.К. Історія України. Частина ІІІ: 1917-2003 рр.: Підручник для історичних факультетів вищих навчальних закладів. -- Харків, 2004. -- 628 с.

8. Істоpія Укpаїни: Hове бачення: Hавч. посіб. / Під ред. В.А. Смолій. -- 2-е вид., допов. й пеpеpоб. -- К.: Альтеpнативи, 2000. -- 464 с.

9. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). -- К., 1994.

10. Зовнішня політика України [Електрон. ресурс]. ? Режим доступу: <http://uk.wikipedia.org/wiki/Зовнішня_політика_України> -- Загол. з екрана.

Размещено на Allbest.ru