Київська Русь і кочовий світ

Чорні клобуки (із тюркської «каракалпаки» - чорні шапки) - назва самоврядованого об'єднання, що склалося не пізніше 1146 року (уперше назва чорних клобуків зустрічається в Іпатіївському літописі) із залишків тюркських кочових племен берендеїв, торків, печенігів, коуїв, турпеїв, каепичів. Причиною об'єднання цих часто ворогуючих народів, що не нехтували поживитися за рахунок один одного (так звана «баранта» - орда, грабувала орду) та всі разом - за рахунок Русі, була небезпека з того самого степу у вигляді орд половців.

Не в силах вистояти проти половців, чорні клобуки з дозволу київських князів оселилися на південних прикордонних землях Русі, головним чином по ріках Росі, Роставиці та Дніпру. Почав формуватися чорноклобукський союз ще до нападів половців. Руські князі вели тривалу боротьбу із кочовиками і часто з походів приводили у Русь полон, який розселяли на південних рубежах Давньоруської держави.

На початку X ст., під 915 р., «Повість минулих літ» повідомляє: «... придоша Печенези первое на Русскую землю и створише миръ съ Игоремъ и доша къ Дунаю» [7. - С. 115]. Стосунки, що склалися з новими сусідами у подальшому, стають більш проблематичними і протягом багатьох десятиліть печеніги являли собою грізну силу, що турбувала Русь.

Печеніги (беченеги тюркською, пацинаки - в західноєвропейських та візантійських хроніках) - об'єднання тюркських та інших племен VIII-IX ст. у заволзьких степах, авангард потужного руху тюркоязичних народів, що ринули на початку IX ст. у східноєвропейські степи. У 968 р. перший напад на Київ, 972 р. печеніги розбили біля Дніпрових порогів дружину князя Святослава Ігоревича, який загинув у бою. Зі смертю князя напади на Русь в кінці X - першій половині XI ст. посилюються. Про часті напади печенігів свідчить «Повість минулих літ» [1. - С 358-359]. Нищівну поразку печеніги отримали під стінами стародавнього Києва від Ярослава Мудрого у 1036 р.: «Ярослав же выступи из града исполчи дружину... и сташа предъ городом, а Печенезе приступати начаша. И едва одолевъ к вечеру Ярославь, и побегоша Печенези раздно». На місці славної перемоги русичів було збудовано Софійський собор. Отримавши нищівну поразку печеніги втратили своє панівне значення, а їх місце у степу зайняли торки (узи за візантійським літописом, гузи - на Сході).

Торки - тюркомовні племена, які становили частину гузів, що вперше згадуються у працях Гардізі й Костянтина VII Багрянородного (Х ст.). Останні проживали в басейні р. Урал, на межі тайги та степу, де їх сусідами були печеніги, з якими гузи ворогували. В середині X ст. гузи підкорили частину печенігів. В ході прийняття частиною гузів мусульманства та частка племені, що не захотіла приймати нову релігію, була витіснена на захід і згадується в руських літописах вже під назвою торки. У другій половині X ст. торки виступають союзниками князів Святослава Ігоревича й Володимира Святославовича. На боці князя Святослава 963 р. торки воювали проти Хозарського каганату. В 985 р. у складі руської дружини торки воювали проти волзьких булгар. У середині XI ст. торки витіснили печенігів і стали сусідами княжої держави розселившись у степах Південної Русі [3. - С. 343]. Як і їх попередники, печеніги були ласі поживитися за рахунок землеробського населення. 1055 р. літописець згадує перший похід проти торків: «... в то же лето йде Всеволод на Торкы зиме к Воіню й победи Торкы» [7. - С. 115].

У 1060 р. просування торків далі у Придніпров'я було зупинено після розгрому їх орд об'єднаними силами князів Ярославовичів. У 1116 р. частина торків разом з печенігами зазнала поразки від половців і переселилася у межі Русі. Торки розмістилися в басейні річки Рось, де ними було засноване селище Торчеськ, і на Переяславщині (переяславські торки). До сьогоднішніх днів в топоніміці збереглися сліди перебування торків на південно-руських землях - річки Торець і Торч; Торське городище (поблизу Слов'янська Донецької області); Торський шлях уздовж річки Тетліги [2. - С. 344].

На думку С.О. Плетньової, провести межу між печенігами, торками; берендеями, турпеями і т.д. як в історичному так, і в археологічному плані складно. Відомості про один народ переплітаються з даними про інші. Речові докази у всіх народів майже однакові, поховання та інші звичаї мають незначні розбіжності, тим більше, що останні змішуються, зникають або замінюються новими, що постійно відбувається при просуванні кочівників [14. - С. 62].

За свідченням середньовічного історика Рашид-ад-Діна (XIV в.) виходило так, що «з плином часу ці народи розділялися на багаточисельні роди, так, що у різні часи із кожного відокремленого виникали нові роди і кожне зі своїх причин та при нагоді отримало своє ім'я або прізвисько».

В основі господарства чорних клобуків лежало скотарство, що забезпечувало їх майже повністю - даючи одяг, житло, їжу, засіб пересування. Але для тварин потрібні пасовиська та запаси води, а все це могли дати степи півдня Київської Русі і тому вони завжди вабили до себе кочові народи. Сусідство княжої цивілізованої держави давало ще одну із сторін доходу - грабунок, можливість нажитися з продажу або викупі чи відкупі полонених. Максимальне розширення територій для випасу худоби та облавного полювання спонукало кочівників на шлях завоювань, оскільки не один народ не віддавав своєї землі добровільно, без спротиву. Кочівники рухалися, як хмара, знищуючи все на своєму шляху, йшло все населення зі своїми стадами, вежами, жінками і дітьми, великою кількістю воїнів. Участь у війні була правом і обов'язком усіх вільних. Феофілакт Болгарський так характеризує кочівників: «...життя мирне - для них біда, найкращі часи - коли вони мають будь-яку нагоду для війни». Київський князь Ізяслав Мстиславович 1151 року, готуючись боронити Київ віл князя Юрія Долгорукого, посилає молодшого брата до Чорних Клобуків по допомогу: «И тако отрядиша Володимера брата своего по вежи, с Торкы, и съ Коуи, и съ Берендъи, и с Печенъги... И Володимеръ приде съ всимы Черными Клобуки, и съ вежами и съ стады и скоты ихъ, и многое множество, и велики пакость створиша, оно ратники, а оно своъ, и монастыри оторгоша, и села пожгоша, и огороды вси посъкоша» [7. - С. 296].

Своєрідністю кочового світу є те, що вся організація орди носила військовий характер. Кожний кочівник - воїн з дитинства, що зумовлювало масовість і добру організацію армії, рухливість великих кінних мас та своєрідну тактику. Все життя кочівників було воєнізоване, кожний, хто досяг повноліття, фізично повноцінний чоловік, являв собою професійно підготовленого воїна. Цьому сприяли цілеспрямованість у традиціях виховання підростаючого покоління, військові вправи на змаганнях, масові облогові полювання, постійна участь у військових діях. Зброя і кінь важили для кочівника значно більше, ніж для землероба. Все це загалом сприяло високій мобільності кочового суспільства.

Порівняно нескладне кочове господарство, з яким справлялися жінки та діти, давало можливість звільнення від господарчої діяльності великої кількості дорослого чоловічого населення. Досягти перевагу над осілим населенням кочівникам допомагала рухливість та оперативність військових формувань, уміння створювати багатократну чисельну перевагу в належному місці та в необхідний момент. Військова та адміністративна влада була нерозривною. Обидві функції зосереджувалися в руках однієї особи. Фактично суспільна Організація та військова у чорних клобуків, як і в інших кочових народів, мала поділ на десятки, сотні, тисячі, тумени на чолі з вождями - воєначальниками, які обіймали військову і цивільну владу.

У подальшому, на думкою С.О. Плетньової. соціальна структура чорних клобуків відповідала структурі суспільства Київської Русі, тому що вони були васалами руських князів та «громадянами» держави. Структура була наступною: верхівка кочового суспільства - «лепшие мужи», князі, інакше беки, що були на чолі роду. Верховним власником чорних клобуків були руські князі, яким вони служили. Для пороських кочівників це були київські стольні князі. В кінці XII ст. Поросся разом зі столицею чорних клобуків Торчеськом стає одним із удільних володінь київських князів, яке віддавалося найбільш спритним та видатним у військовій справі князям для контролю над неспокійними васалами. В Торчеську утверджується княжий стіл і розміщується руський гарнізон. Так, 1162 р. літопис називає торчеським князем Рюрика Ростиславовича, який виступив з Торчеська проти захопившого Київ Ізяслава Чернігівського з «Берендеи, и с Коуи, и с Торкы, и с Печенегы» [14. - С. 62].

В 1169 р. Торчеськ з усім Пороссям великий Київський князь Мстислав Ізяславич віддає своєму дядьку Володимиру [7]. Остання літописна згадка Торчеська пов'язана з битвою русичів з половцями під його стінами у 1234 р. Були у чорних клобуків й інші міста, що має підтвердження в літопису, де під 1177 роком розповідається, що половецька орда, вдершись на Русь, «...взяша 6 городовъ Береньдиць» [7].

Виникнення цих міст на Русі, де жило слов'янське землеробське населення, було обумовлене осіданням кочовиків та зацікавленістю останніх у торгових стосунках із землеробами. Воно почалося ще задовго до XI ст. і було наслідком складних умов життя кочівників. В результаті майнового розмежування виділялися багаті племена, які продовжували кочувати, а бідні осідали на землі. Літописець згадує про вежі торків і чорних клобуків на кордонах Русі за Іпатіївським літописом під 1103, 1150, 1151 рр.

Мешкали чорні клобуки не тільки в Пороссі, були їх становища навкруги інших руських міст - Чернігова, Переяславля, Білої Вежі. Є відомості про їх участь в міжусобних війнах на Волині та Галичині. Проживаючи в межах Русі, чорні клобуки повинні були нести сторожову службу на рубежах держави, брати участь у походах проти зовнішніх ворогів та підтримувати сторону київського князя в міжусобних суперечках. Однак повністю вони не стають вірними васалами київського князя. Так, 1150 р. чорні клобуки відмовляють у допомозі Ізяславу Мстиславовичу у його боротьбі за великокняжий київський «стіл» з галицьким князем Володимиром, звертаючи увагу на переважаючі сили останнього. Не отримавши підтримки чорних клобуків, князь Ізяслав мусив залишити київський «стіл». Того ж року, отримавши підтримку в інших землях, для відновлення володіння Києвом, князь організовує похід і до його переважаючих сил приєднуються чорні клобуки. У жвавій боротьбі за Київ між Ізяславом і Юрієм Долгоруким чорні клобуки частіше стають на сторону першого. 1152 р. літопис свідчить про відправлення Ізяславом свого сина Мстислава в похід проти половців «... съ полкы своими» та «съ всими Черными клобуки» [7. - С. 279].

У подальшому літопис у багатьох місцях говорить про участь чорноклобукських військ у спільних походах з руськими князями, але нерідкими були випадки, коли вони зраджували своїх сюзеренів. Так, під час походу 1192 р., чорні клобуки відмовилися від бою, мотивуючи це тим, що не можуть воювати проти своїх «родичів». «Черные же Клобуци не восхотеша ехати за Днепръ, бяхуть бо сватове имъ седяще за Днепромъ близъ, и распревшеся и возвратишася восвояси».

Разом із загальної військовою службою князям, окремі представники чорних клобуків служили й індивідуально. Служба їх носила специфічний характер. Вони виконували те, що не могли зробити православні русичі. У 1015 р. кухар «именем Торчин» зарізав свого князя Гліба Володимировича, в 1095 р. половецький хан Ітларь отримав підступне запрошення до лазні від отрока Мономаха Баідюка, 1097 р. теребовельського князя Василька осліпив «Торчин именем Береньди» та багато інших.

Загальна військова сила чорних клобуків, за відомими літописними свідченнями, сягала в різні часи від 5 до 6 тисяч воїнів. Так, 1185 р. чорноклобукський корпус під проводом Кундувдия переслідував половецького хана Кончака. «Уведивъша же Кончака, бежавша, послал по нема Кунътувдыя, въ 6000».

Характеризуючи кочові народи, С. Плетньова виділяє три типи воїнів, що с характерним і для чорноклобукського війська: перший тип - воїни-стрільці. які входили до легкої кінноти та мали на озброєнні лук; другий тип - кіннотники, озброєні списом та шаблею (лук та стріли були обов'язкові для кожного кочівника), які становили тяжку кінноту; третій - багаті й знатні воїни. Вони не складали окремих загонів, а виконували обов'язки військових начальників - баатурів. Роблячи висновок можна сказати, що військо чорних клобуків складалося з легко та важко озброєної кінноти.

У відкритому зіткненні чорні клобуки, як і інші кочівники, змалечку навчені їзді на конях та стрільбі з луків, прийняли тактику розсипного строю. Легка кіннота виснажувала противника в дистанційному бою, охопивши його стрій з фронту та флангів на відстань польоту стріли. Напад був стрімким, у разі невдачі застосовувався швидкий відхід, заманювання противника в засідки, удавана втеча з концентрацією сил для контрудару. Якщо противник починав нервувати, ламався його бойовий порядок, кочівники переходили в рішучу атаку лавою, намагаючись зломити ворога першою атакою. Відступаючого ворога переслідували, знищуючи і беручи в полон. Якщо противник стійко оборонявся, кочівники вступали у ближній бій, навіть спішувалися, продовжуючи боротьбу в рукопашну. Тяжко озброєна кіннота вела атаку міцно зімкнутим строєм, використовуючи спис, піку, шаблю. Тіло воїна-кочівника від ударів захищала кольчуга, броня, в руках його був щит, на голові шолом.

Під час облоги міст особливої техніки для їх взяття чорні клобуки не мали і в основному осаджували невеличкі міста, брали їх тривалою облогою, змушуючи городян терпіти голод та спрагу. Городяни, не витримуючи голоді, здавалися, а місто розграбовувалося і знищувалося.

Роблячи висновки можна сказати, що чорні клобуки, знайшовши захист від половецької орди на південно-руських рубежах, частково осідаючи на землі, підпали під васальну залежність від руських князів, посіли своє місце у структурі княжого війська Київської Русі і мали свої специфічні задачі, а саме:

1. Захист Русі на кордонах зі степом від орд половців, коли кінне військо чорних клобуків успішно діє проти кінного війська половців, знаючи тактик} дій і маючи на озброєнні ті ж засоби ведення бою, що й останні.

2. Використання в міжусобних війнах, коли рухливе, маневрене, доволі численне військо чорних клобуків, дозволяло стрімким і нестримним ударом оволодіти ініціативою в бою, примусити противника до відступу, а то й безладної втечі.

3. Заглиблення на велику відстань у стан ворога, удари зненацька, створення перепон просуванню противника, примушення до бою у вигідних для себе умовах.

Все вище перераховане дозволяло успішно вести боротьбу з половецькими ордами, які турбували Русь, вирішувати внутрішні питання відносин між князями і тому завжди, готуючись до походу проти половців чи для вирішення своїх проблем, князі шукали підтримки серед ватажків чорних клобуків, роздаючи їм за вірну службу міста та землі.

Кочівники і Київська Русь (Л.С. Гераськова)

Взаємовідносини Київської Русі й степових кочівників постійно привертали увагу українських та російських вчених. У науці склалися дві протилежні точки зору. Відповідно до першої лицарська Русь та хвилюючий недобрий степ, що розлився безмежним морем від "Волги до Дунаю" Рыбаков Б, А. "Слово о полку Игореве" и его современники. - Москва, 1971. - с. 8. були споконвічними антагоністами. Прихильники цієї точки зору вважали, що кочівники лягли важким тягарем на економіку Давньої Русі, гальмуючи її розвиток Костомаров Н.И. Исторические монографии и исследования. - Санкт-Петербург, 1903. - с. 112..

Прихильники протилежної точки зору підкреслювали, що взаємовідносини Русі й кочівників складалися не лише з військових сутичок, але між ними існував інтенсивний товарообмін Якубовский А.Ю. Феодальное общество Средней Азии и ее торговля с Восточной Европой в X-XV вв. // Материалы по истории Узбекской, Таджикской и Туркменской ССР. - 1932. - Вып. 3. - Ч. 1. - С. 24..

Аналіз Іпатіївського літопису за період з 1055 по 1237 р. (182 роки) свідчить, що половці здійснили 35 нападів, тобто у середньому один напад у вісім років. Причому пограбуванню піддавалася не вся територія держави, а лише її степові околиці. Зазначимо, що за такої інтенсивності нападів кочівників на Русь важко говорити про серйозну загрозу економіці держави з їхнього боку.

Якщо проаналізувати військові дії, то виявиться, що вони пов'язані здебільшого з міжусобними війнами на Русі, де половці виступали як союзники тих чи інших князів. З 57 спільних русько-половецьких походів - 53 пов'язані з міжусобною боротьбою давньоруських князів, в яких половці енергійно захищали інтереси близьких їм князів. В.Т. Пашуто підрахував, що, незважаючи на ворожнечу руських князів, половецькі напади зачепили лише 1/15 території Русі Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. - Москва, 1968. - с. 213., тоді як руські походи сягали Дону і Дунаю.

Аналіз свідчень давньоруських літописів показує, що русичі дуже швидко зупинили набіги-пограбування половців. Вже з другої половини XI ст. напади носять характер ударів у відповідь на напади русичів або участь у їхніх міжусобних війнах. У тих випадках, коли половці здійснюють напади на Русь, виявляється, що вони зводять рахунки зі своїми ворогами-торками. Неодноразово у літопису прямо вказується на мету нападу: "Возьмем торкы их". Коли ж літописець не каже прямо, то про це свідчать напрями ударів, зосереджені на район Поросся, тобто місця проживання торків.

Щодо успішності боротьби з половцями, то після трьох поразок, пережитих русичами у 1061, 1068 й 1093 р., руські дружини фактично серйозних поразок, виключаючи розгром 1185 р., більше не зазнавали. Одна лише звістка про похід русичів у степ примушувала половців тікати, не приймаючи бою.

Між половцями й русичами було укладено 14 мирних угод. З вини половців мирні угоди порушувались двічі й обидва рази тягнули за собою серію нищівних для половців ударів русичів. Останні ж дозволили собі шість разів порушити мирні угоди, тобто необхідно визнати, що не половці завойовували Русь, а навпаки, Русь завойовувала половців.

У XIII ст. половці відігравали значну роль у внутрішньополітичному житті Київської Русі. Показовими є відносини галицького князя Данила Романовича і хана Котяна, якого Данило, прохаючи про допомогу в боротьбі за Галицьке князівство, називає батьком: "Павла своего посла по Котянови река отче измяти воину сю, прими мя в любовь себе" ПСРЛ. - II. - с. 753..

Багато києворуських князів завдяки династичним шлюбам були у родинних стосунках з половецькими князями. Саме в Половецькому степу знаходили собі притулок опальні руські князі. Тому, певно, має рацію Л.М. Гумільов, коли каже: "По суті справи, у XII-XIII ст. половецька земля (Дешт-і-кипчак) та Київська Русь складали одну поліцентричну державу" Гумилев А.Н. Древняя Русь. - с. 327..

Намагаючись довести шкоду, що її завдавали кочівники землеробам, дослідники посилаються на те, що вони порушували торговельні зв'язки землеробської країни, грабували купецькі каравани. Однак світовий досвід свідчить, що кочові народи зацікавлені у транзитній торгівлі не менш землеробських, оскільки, отримуючи мито з купців, дістають собі необхідні товари. Кочівники східноєвропейських степів не були винятком. Як і всі кочівники світу, вони без перешкод пропускали через свою територію купців, які сплачували за це мито.

Підтвердженням є цікаве повідомлення Іпатіївського літопису, де розповідається про те, що у 1184 р. Кончак вирушив на Русь, сподіваючись помститися за смерть Кобяка. Руські князі, які вийшли йому назустріч, "устретоста гости идущь противу себе ис Половець и поведеша им, яко половци стоять на Хороле" ПСРЛ. - II. - с. 635.. З цього повідомлення видно, що навіть у випадку кровної помсти, яка є для всіх народів найжорстокішою ворожнечею, половці не чіпали купців, які йшли через їх землі торгувати до русичів, хоча саме ці купці и повідомили руським дружинам, де знаходиться Кончак, що дозволило несподівано напасти на нього й завдати йому поразки.

Із загостренням боротьби транзитна торгівля зазнавала збитків. Так було з половцями, які у 1167 р. заради помсти русичам пограбували купецькі каравани. Однак після 1170 р. ситуація нормалізувалася. Те саме відбувалося й після приходу монголів у Причорноморські степи. Під час військових дій торговельні шляхи порушувалися, однак незабаром транзитна торгівля відновлювалась.

Ібн ель-Атір повідомляє, що за часів половців велася різноманітна торгівля, яка на деякий час перервалася через татарську навалу. "Коли прийшли татари, шляхи порушились, то не отримували ніяких товарів; ані чорно-бурих лисиць, ані бобрів, ані білок, що відправлялися з тих країн; коли ж татари пішли, то шлях знову відкрився і стали відправляти товари, як і раніше". З цього повідомлення видно, що торговельні шляхи переривалися ненадовго, лише під час навал. Коли ж ситуація стабілізувалася, шляхи знов функціонували, і жодні військові дії місцевого значення їх не порушували.

У літературі довгий час степовик-кочівник зображувався як дикий, хижий, підступний та жорстокий ворог. При цьому посилалися на повідомлення літописців, які яскраво описували шкоду, що завдавали кочівники руській землі. Однак писемні джерела завжди тенденційні, оскільки відображають, як правило, політичні інтереси тієї соціальної групи, на замовлення якої вони складаються.

Ті самі кочівники в різних джерелах описуються по-різному. З одного боку, це "тупий та жалюгідний народ, який не має ані прихильності до жодної віри, ані проникливості розуму...". З другого - той самий автор (ал'Омарі) дає опис Дешт-і-кипчака як батьківщини племен, від яких пішли деякі султани-мамлюки: "Тюрки цих країн... (один) з кращих родів тюркських за своєю сумлінністю, хоробрістю, уникненням омани, досконалістю своїх станів, красою своїх фігур та шляхетністю свого характеру... З них були світочі государевої ради, голови Зборів, головуючі війська ті вельможі землі його (Єгипту)".