Петро Калнишевський як видатна історична особистість

Факти і легенди про кошового отамана П. Калнишевського в документах архівів. Обранець козацької громади. Колонізаційна діяльність Петра Калнишевського. Останні роки Запорозької Січі. Ув'язнення Калнишевського та його перебування у Соловецькому монастирі.

Рубрика История и исторические личности
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 03.01.2011
Размер файла 37,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Індивідуальне завдання

з дисципліни

"Історія України"

на тему: “Петро Калнишевський як видатна історична особистість”

Зміст

  • Вступ
  • Розділ I. Факти і легенди про Петра Калнишевського
  • Розділ II. Обранець козацької громади
  • Розділ III. Колонізаційна діяльність Петра Калнишевського
  • Розділ IV. Останні роки Запорозької Січі
  • Розділ V. Ув'язнення Калнишевського та його перебування у Соловецькому монастирі
  • Висновок
  • Список літератури

Вступ

У гетьманський період народ український перебуває тяжке лихоліття через постійні войовничі наскоки, походи та бойовища. Народ, котрий шукає волі домогається, щоб коли не собі, то хоч дітям легче стало жити, забуває за щоденні потреби і живе тільки надією на кращу долю. Для того, щоб добитися такого самостійного вільного, кращого життя, потрібні були великі люди.

Такою людиною в той час був кошовий отаман - Петро Калнишевський. Він прожив довге життя-112 років. Рубежі трьох століть пройшли через його долю. Він все своє життя відстоював інтереси Запорозької Січі, розуміючи, що доки буде в країні Січ, доти буде жити Україна.

Розділ I. Факти і легенди про Петра Калнишевського

1624 р. на березі р. Сули осіло 100 дворів переселенців з Правобережної України, і це поселення стало називатися слобода Пустовійтівка. В той же час неподалік, в іншому місці, на березі р. Сули осіло 50 дворів і заснували вони слободу Війтівку. Натоді в Роменському острожку було 300 дворів. Через кілька років Пустовійтівку та інші слободи спалили московські ратні люди послані путивльським воєводою, князем Московської держави С. Прозоровським, а їхніх жителів вигнали з цих земель, та згодом вони знову повернулися й поселилися на старому місці.

Це було прикордоння, на ці землі претендували і Москва, і Варшава. Лише після польсько-москалівської війни 1632-1634 рр., у якій Московщина зазнала поразки, та тривалих переговорів про лінію кордону було встановлено 1638 р. так звану "Путивльську межу" - Пустовійтівка та інші ближні слободи й поселення остаточно ввійшли до Польщі й були офіційно включені до складу Речі Посполитої.

Ось тут, на тривожному прикордонні і народився у 1691 р. майбутній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Іванович Калнишевський. Про ранній період його життя ми знаємо тільки легенди та усні перекази. В документах фіксується лише місце народження Калнишевського та імена його батьків: мати-Агафія, батько-Іван. Петро був найстаршим сином, але не єдиним. Як встановив краєзнавець Ф.І. Сахно, 1771 р. священиком Миколаївської церкви в містечку Смілому був брат Петра Калнишевського, Калнишевський Семен Іванович. Пустовійтівка тоді належала смілянському сотнику В. Громеці. За переписом 1767 р. у смілянській сотні значиться і козак Панас Калнишевський, котрий підписав переписну відомість разом із сотником.

Ім'я Петра Калнишевського виринає в документах архіву Коша Запорозької Січі з початку 50-х років XVIII ст., коли він займає вищі старшинські посади.

1760 р. сімдесятирічний Петро Калнишевський був "військовим суддею Війська Запорозького низового". Це була за своєю владою і авторитетом друга особа після кошового, його заступник, кажучи сучасною мовою. За сімдесят років бурхливого, сповненого небезпек козацького життя, Петро Калнишевський набув неабиякого військового й політичного досвіду, став видатним політиком і воєначальником свого часу, пройшовши довгий шлях від козацького джури, молодика, до кошового отамана. Його заслуги, авторитет згодом мусила визнати й цариця, котра 1770 р. оголосила подяку війську Запорозькому за доблесть у російсько-турецькій війні, а самого кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю з діамантами,

найвищою відзнакою імперії-орденом Андрія Первозванного.1773 р. йому було присвоєно військове звання російської армії "генерал-лейтенант".

Саме з цією медаллю на грудях зображений Петро Калнишевський на іконі Січової Покровської церкви. Ця ікона намальована не раніше 1770р. - тобто вже після того, як Калнишевського було нагороджено медаллю, що дає можливість більш-менш точно датувати цей шедевр українського іконопису. Це чи не єдине прижиттєве зображення Петра Калнишевського, що збереглося до наших днів. На цій "Покрові" ми бачимо літнього, сивого, дещо бульбоносого чоловіка з козацьким чубом - "оселедцем", середнього на зріст. Він у червоних шароварах, темно-синій свиті, підперезаній розшитим золотом широким поясом, з великою медаллю на грудях і традиційною шаблею на лівому боці. Очі Петра Калнишевського зведені догори, до діви Марії, він молиться, про що свідчить напис, звернений до Божої Матері.

Розділ II. Обранець козацької громади

Запорозька Січ залишалася своєрідним острівцем в океані феодально-кріпосницького й національного гноблення Російської імперії, останнім оплотом демократизму й національної незалежності. Нові, прогресивні для того часу, буржуазні відносини, які розвивалися на Запорозькій Січі, в Російській імперії пробивали собі шлях із величезними труднощами й перешкодами, їм активно протидіяли соціально-економічні та політичні сили, які на Лівобережній та Слободській Україні репрезентувалися, російськими та українськими феодалами, зокрема значною частиною козацьких старшин, що вже не виступали, як раніше, за збереження автономії України, а вимагали надання їм прав та привілеїв російського дворянства.

Зрозуміло, що саме державне буття Січі з притаманними їй вольностями, демократизмом та антикріпосницькою суттю суперечило основним напрямам колоніальної феодально-кріпосницької внутрішньої й зовнішньої політики абсолютистського уряду Катерини II.

У XVIII ст. Запорозька Січ зберігала автономію й українську державність, які великою мірою базувалися на давніх традиціях і мали коріння в історичному минулому українського народу. Політична автономія, самобутній республіканський лад Січі з його демократичними порядками - частим проведенням рад, на яких вирішувалися найголовніші козацькі справи, виборністю старшини, місцевим самоврядуванням, своїм судом, - усе це було історичною антитезою російському самодержавству, абсолютній монархії.

Вперше кошовим отаманом Петро Калнишевський став у 1762 р. і займав цю посаду менше року. У вересні 1762 р. Калниш разом з військовим писарем, січовим І. Глобою, зустрічався в Москві з царицею Катериною II. Тоді ще І. Глоба 9 вересня під час коронування цариці виголосив блискучу промову, яка дуже їй сподобалася. Мабуть, тоді Петро Калнишевський не дуже зацікавив царицю, бо з посади кошового отамана його усунули.1753 і 1756 рр. царський уряд скасував вибори на Січі й відтоді кошового та інших керівних осіб обирали, як правило, не на загальновійськових радах, як раніше, а на обмежених кількісно й якісно сходках старшини, де здебільшого затверджувалися рекомендовані царицею та її представниками кандидатури. Але ці царські закони козацтво дуже часто ігнорувало, обираючи найдостойніших і найавторитетніших. Одним з таких обранців козацької громади й був Петро Калнишевський котрий у січні 1765 р. всупереч царській волі знову став кошовим отаманом.

Розпочата 12 лютого і закінчена 16 березня 1765 р. - більше місяця спеціальна слідча комісія з Петербурга розслідувала цей вияв "зухвалої непокори і свавілля" запорожців. Та, з огляду на майбутню війну з Туреччиною, в якій українському козацтву відводилася чи не вирішальна роль, цариця Катерина II примирилася з самовільним обранням Петра Калнишевського кошовим, і змінила (на якийсь час) гнів на милість, визнала його на цій посаді, враховуючи великий авторитет серед козацтва. Так Петро Калниш став кошовим вдруге й остаточно - аж до зруйнування Січі, тобто на десять років поспіль.

Розділ III. Колонізаційна діяльність Петра Калнишевського

В економічній політиці кошовий атаман дбав про розвиток сільського господарства в Запорозькій Січі, поширення торгівлі, енергійно займався колонізацією Запорожжя. На рахунок прогресивної, плідної економічної діяльності Калнишевського слід віднести той факт, що останній період в історії Запорожжя позначився помітним економічних піднесенням. Значно зросла кількість запорозьких зимівників - багатогалузевих господарств фермерського типу, що базувалися на власній і найманій праці.

Зростання землеробства й розвиток скотарства на Запорозькій Січі поєднувалися з поширенням там різних промислів (мисливства, рибальства, млинарства, рудництва тощо), а також удосконаленням ремесел. Запорозька Січ завжди провадила активну й жваву внутрішню і міжнародну торгівлю. Підпільненська Січ зберігала високий рівень розвитку торгівлі.

На ремісничо-торговельному передмісті Січі серед численних лавок, яток, шинків можна було побачити багато іноземних купців. У зовнішній торгівлі переважали зв'язки з Лівобережною і Правобережною Україною, російськими містами. У міжнародній торгівлі передусім - із Кримським ханством і султанською Туреччиною. Чимало запорожців чумакувало.

На Запорозькій Січі, як і в усій Україні, вирішальне місце в розвитку культури, передусім духовної, належало церкві. Тому будівництво храмів вважалося дуже шанованою діяльністю й справді мало велике значення в громадському і моральному житті українського суспільства. Однак за всю історію Запорозької Січі ніхто не міг зрівнятися в цьому з Петром Калнишевським, який із щирою душею, зі знанням справи, не шкодуючи величезних коштів, віддався спорудженню і оздобленню храмів.

У коло обов'язків кошового отамана входило й забезпечення освіти в Запорозькій Січі. Тут існувало три спеціальних і 16 загальноосвітніх парафіяльних шкіл при церквах у центрах паланок, слободах, селах. У школах при Святопокровській січовій церкві діти від 12 до 17 років навчалися письму, "цифірі", закону Божому, українській та старослов'янській мові, іншим наукам. Юнаки-джури, яких запорозькі козаки брали в походи, засвоювали в цій школі суворий курс фізичного й військового виховання. У 1754 р. на Січі з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була утворена школа, яка випускала паланкових старшин, писарів полкових канцелярій. Існувала на Запорожжі також школа "вокальної музики й церковного співу". Тут навчали партесного співу, готували читців і співаків для церков.

Загальне управління всіма школами зосереджувалось у руках кошового отамана, отже, в останнє десятиріччя існування Запорозької Січі - у

кошового отамана Петра Калнишевського. Безпосереднє управління належало начальнику "світської освіти дітей", тобто вибраному на цю посаду запорозькому старшині, якому надавалося звання "військового служителя".

Калнишевський дбав, щоб ті демократичні й гуманні принципи, які склалися в системі освіти на Запорожжі, не порушувалися, оберігав національний характер школи, дух глибокої любові до рідного народу, його культури, віри, звичаїв. Навчання велося на Запорожжі рідною тогочасною українською мовою.

Кошовий отаман Калнишевський дбав, аби школи мали відповідні умови для навчання й життя, своєчасно забезпечувалися приміщенням, харчами, книгами. Вся справа освіти була взята "на кошти війська". За традицією при розподілі платні, провіанту, прибутків із торгівлі, промислів, воєнної здобичі видавали "звичаєм узаконену" частину на школу. Доброю справою вважалися пожертви на школи.

Свою колонізаційну діяльність, зокрема заселення Запорожжя, Іван Калнишевський примушений був поєднувати з боротьбою проти наступу царизму на "Вольності Війська Запорозького", захоплення ним запорозьких земель.

Розділ IV. Останні роки Запорозької Січі

Боротьба запорожців проти кріпосницького колоніального наступу царизму, українських та російських феодалів, за збереження своїх прав і володінь досягла апогею в останнє десятиріччя існування Січі. Один із істориків назвав її "передсмертною поземельною боротьбою Запорожжя", яка спрямовувалася проти кріпосництва, оскільки запорозьке козацтво мало, за твердженням цього дослідника, "більш справедливий суспільний. лад, ніж самодержавна монархія".

Опір козаків наступу царизму на їхні права та землі відбувався в різних формах. Часто за негласними розпорядженнями коша й особисто Калнишевського, а інколи й відкритих рішень запорозької січової Ради заселялися зимівниками кордони; військові запорозькі команди, окремі запорожці вступали в сутички з гарнізонами фортець, руйнували будівлі, розганяли пости, спалювали оселі. Збройний характер мали також сутички між запорозькими козаками й слобідськими та лівобережними поміщиками, котрі намагалися засновувати маєтки на землях Січі.

Запорозькі козаки не тільки вдавалися до зброї, але й прагнули здебільшого розв'язувати спірні питання мирним шляхом, політичними засобами. Неодноразово кошовий уряд звертався зі скаргами й протестами до царських властей. Писали козаки й малоросійському генерал-губернатору, військовому командуванню під час війни. Безпосередньо зверталися до імператриці Єлизавети Петрівни, до Катерини II. Депутати з Запорожжя, що їхали за традиційним регулярним щорічним "жалуванням" Війську Запорозькому до столиці імперії (грошове та хлібне утримання, порох та олово для виробництва куль, гармати), під час аудієнцій у цариці та вищих сановників завжди скаржилися на захоплення їхніх володінь. Споряджалися й спеціальні посольства Для розв'язання земельної проблеми.

За царювання Єлизавети Петрівни задовольнялися деякі прохання запорозького козацтва щодо його прав на безмитну торгівлю, володіння перевозами, промислами тощо. Водночас земельні претензії Запорозької Січі царським урядом ніколи не задовольнялися.

На кінець свого існування Запорожжя опинилося у вкрай складному становищі: його землі постійно захоплювали російські вельможі та поміщики, їх роздавали іноземним колоністам, що спричинили безперервні прикордонні суперечки і сутички. Непевність, тривожність свого становища зрозуміла й військова маса, козацтво - це й було однією з причин незвичайного для Запорожжя багаторічного отаманства Калнишевського. Незважаючи на майже безперервні бойові дії, він не тільки захищав кордони апорозької території, а й всіляко прагнув якнайшвидше заселити її великі безлюдні простори, сприяв переселенню селян з України на вольні землі.

Всі запорозькі володіння або "вольності" займали величезну територію, яка в 1770-х роках складалася з самої Січі, восьми паланок, де було 45 сіл і 1600 хуторів-зимівників. Та особливо дбав про заселення цих просторів Петро Калнишевський, створюючи "економічну базу козацької республіки". Завдяки його турботам у дикому степу виростали нові села-так, зокрема, виникло й село Петриківка на Дніпропетровщині, назване на честь кошового. Він намагався вести самостійну політику, в міру можливості уникаючи конфліктів з царизмом.

Звичайно, царицю з її колонізаторською політикою обурювала незалежність Коша Запорозького, але доводилося миритися й дивитися на це крізь пальці, щоб не ризикувати втратою надто вирішального союзника. Петро Калнишевський як справжній патріот України, не міг не розуміти, яка доля чекала його народ, прикутий до колісниці царської Росії.

Катерина II відверто, послідовно (й успішно-на жаль) проводила, політику колонізації і русифікації України.

Ще не встигли висохнути підписи на Переяславській угоді 1654 р. про союз України з Росією, як того ж року П. Тетеря пише цареві Олексію холуйського листа, в якому циганить у нього грамоту на містечко. Цар дав йому таку грамоту, але сміляни, довідавшись про це, ледь не вбили самого Тетерю і вигнали його разом з російським посольством з містечка. Російські війська вже тоді зробили спробу окупувати Україну. Та 28 червня 1659 р. вони були розгромлені під Конотопом українськими козаками. Коли звістка про їх розгром дійшла до Москви, то цар з переляку велів готувати столицю до оборони, наказав усьому люду виходити на фортифікаційні роботи, сам брав у них участь-і готувався до від'їзду в Ярославль, остерігаючись, що Москву штурмуватимуть українсько-козацькі війська. Та, згодом, оговтавшись, цар і його "апарат" вміло використали особисті амбіції та міжусобні чвари української старшини й оволоділи ситуацією, нацьковуючи їх поміж собою. Звідтоді й почалася гризня за гетьманську булаву, царську милість, маєтності, - за все ж розплачувався наш народ. Вже в жовтні 1665 р. колишній джура Богдана Хмельницького гетьман І. Брюховецький передав Україну у володіння російського монарха і погодився на присутність гарнізонів царських військ в українських містах під командуванням воєвод, а за це його нагородили дружиною, дочкою московського боярина Дарією - далекою родичкою царя.

калнишевський кошовий отаман козацький

За порадою придворних, Брюховецький як новоспечений родич царя, пише йому "чолобитну" з проханням надати відповідне звання, і стає "московським боярином". Він був одним з перших, але не останнім лакузою.

Заслуговує на увагу й, Ставлення Петра Калнишевського до гайдамацького руху. На останній, печатці Січі був напис: "Печать войстка Ее Императорского Величества Запорожского низового". Отож, Петро Калнишевський був змушений хоча б про людське око виконувати накази "Ее Императорского Величества", зокрема, і щодо боротьби з гайдамацтвом. Як відомо, гайдамацький рух починався ще на початку XVIII ст. - вперше в історичних документах гайдамаки згадуються 1717 р. Цей рух міцнів і не раз переростав у народні повстання, зокрема, 1734, 1750 рр. - апогеєм же його став 1768 р. Між цими вибухами народного гніву бойові дії гайдамаків нагадували безперервну партизанську війну. Для боротьби з ними царизм залучав "військо запорозьке низове". Повстання козаків на Січі 26 грудня 1768 р. було викликане вимушеною участю 14 запорожців, у каральних акціях. Петро Калнишевський разом з іншими старшинами, переховавшись у церкві, врятувався від гніву розлюченої козацької "сіроми" і втік в одязі ченця. Повсталі ж, насамперед, звільнили з в'язниці захоплених гайдамаків і озброїли їх.

Українському народу впеклися не лише нелюдські знущання польської шляхти на Правобережжі, але й утиски та визиски російських колонізаторів. Створена царизмом для експлуатації та гноблення Лівобережної України так звана "Малоросійська колегія" довела народ до відчаю.

Як відомо, значна частина гайдамаків була запорожцями, зокрема й керівник Коліївщини "гетьман і князь смілянський" Максим Залізняк. Повстанці знаходили на Січі притулок і захист, переховувалися тут від неправого суду польської шляхти та царських посіпак. І хоча ще 5 грудня 1755 р. гетьман К. Розумовський (за дорученням царського уряду) написав кошовому отаману Січі Григорію Лантуху (Федорову) указ про боротьбу з гайдамацтвом, на нього не дуже зважали. Коли ж 1768 р. спалахнуло повстання гайдамаків-"Коліївщина" (жорстоко придушене наступного року спільними зусиллями польської шляхти, російських військ і загонів кримського хана), козаки були, либонь, чи не основною ударною і організуючою силою цього народного руху.

І хоча Коліївщина була жорстоко придушена, опір тривав. Вже 1774 р. вельможні магнати польської шляхти (граф Ф. Потоцький, князь Четвертинський, Квяткевич та ін.) звернулися до Калнишевського з проханням захистити їх від гайдамацтва запорожців, але намарне.

Звичайно, російський царизм не міг миритися з некерованістю Запорозької Січі, з її демократичними волелюбними звичаями. На її землі тікали від закріпачення селяни, а козаки не видавали втікачів ніколи й нікому. Особливо збільшився приплив переселенців на землі Запорожжя після скасування гетьманського управління на Лівобережній Україні і проведення генерального

опису Лівобережжя (1765-1769 рр.) з метою збільшення зборів у царську скарбницю і покріпачення вчора ще вільних господарів у "городах" ("городами" запорожці називали гетьманську Україну, тобто ті десять полків, що утворювали Гетьманщину).

Особливо відзначилися запорожці в останній (для Січі) російсько-турецькій війні 1768-1774 рр., коли всьому війську козацькому низовому за доблесть оголосила подяку цариця Катерина II, а кошового Калнишевського, як уже згадувалося, і військового писаря Глобу 1770 р. нагородили золотими медалями (писаря, щоправда, медаллю без діамантів).

Запорозьке козацтво на якийсь час стало "модним" у придворних колах Петербурга. Багато російських вельмож і офіцерів прагнули записатися в реєстри Війська Запорозького, уславленого батальними перемогами. Запорозьким козаком записався майбутній видатний полководець Вітчизняної війни 1812 р. М.І. Кутузов, відомий вчений Леонгард Ейлер

4 серпня 1770 р. записався до Кущівського куреня, туди ж 1772 р. записався і фаворит цариці, новоросійський генерал-губернатор Г. Потьомкін, котрого козаки, за своїм звичаєм, нагородили прізвиськом Грицько Нечоса-через великі буклі його перуки. Підступний, підлий, він став одним з могильників Січі.

Та не мине й року, як Запорозька Січ буде знищена саме стараннями Потьомкіна, котрий 23 квітня 1775 р. виступить на засіданні царського уряду з проектом її ліквідації. Доки розроблявся план цієї каральної операції, цариця Катерина II у своїх листах на Січ "з матірною ніжністю і щедрістю" обіцяла запорожцям золоті гори, присипляючи їхню пильність. А тим часом придворний російський історіограф німець Герард Міллер, за дорученням уряду, розробив так би мовити "теоретичне забезпечення" для цієї ганебної акції, "науково обгрунтував" її необхідність і законність, похапцем сотворивши доповідні записки - "Коротку виписку про малоросійський народ і запорожців" та "Міркування про запорожців". Монархіст і кріпосник, Міллер, будучи виразником офіційних поглядів на запорозьке козацтво як гніздо крамоли, доводив, що Січ "не має права на існування", при її "несамовитому управлінні", "злодійських умислах" є "політичною потворою". Насправді ж усе було простіше й страшніше - після перемоги над Туреччиною, фактичного підкорення Кримського ханства (офіційно ж Крим увійшов до складу Російської імперії 1783 р.), потреба в Запорозькій Січі, на думку цариці, відпала, а існування цього "острівця, свободи" в тилу імперії було надто небезпечним для монархії і суперечило колонізаторській політиці царської Росії.

Доля Запорозької Січі остаточно вирішилася 23 квітня 1775року на так званій нараді при височайшому Дворі.

На початку червня 1775 р. величезне військо під командуванням генерал-поручика П. Текелія рушило в напрямі Запорозької Січі.

Про що думав 84-річний кошовий Петро Калниш, дивлячись з валу січової фортеці на царські війська, що заповнили весь прилеглий степ аж до обрію? Згадував усі поневіряння запорожців?

Безперечно одне - він розумів, що будь-який опір навалі царських військ приречений - надто нерівними були сили: сотня москалів на одного запорожця. Безглузде кровопролиття з наступним кривавим масовим терором - і годі чекати пощади. Якщо ж здатися добровільно, то залишаються хоча б якісь шанси вижити. А козаки рвалися в бій.

Петро Калнишевський і січова старшина здали російським військам Січ без бою. Загарбники пограбували військову скарбницю, вивезли зі сховищ зброю з припасами, архів Коша Запорозького. Понад 5 тис. запорожців після зруйнування Січі втекли за Дунай і заснували там Задунайську Січ.

Розділ V. Ув'язнення Калнишевського та його перебування у Соловецькому монастирі

Найбільше усіх постраждав кошовий отаман Петро Калнишевський, якого разом із двома кошовими старшинами без суду й слідства відправили в довічне заслання і ув'язнення.

8 червня 1776 р. урядовий сенат повідомив Синод про рішення цариці й наказав, оголосивши Калнишевському з соратниками указ, негайно відправити Калнишевського в Соловецький, Глобу - в Туруханський, Головатого - в Тобольський монастирі "під найсуворішим наглядом від одного місця до другого військових команд".

10 червня 1776 р. Синод надіслав настоятелю Соловецького монастиря Досифею і Тобольському архипастирю Варлааму відповідні укази - стосовно ж Петра Калнишевського додатково розпорядився начальнику тюрми "надісланого туди в'язня утримувати під неослабною вартою солдатів, які перебувають у тому монастирі". Дуже, мабуть, боявся царизм 86-літнього колишнього кошового, якщо забезпечив йому аж потрійну охорону - море, монастирську тюрму на острові та ще й постійну варту біля дверей камери.

Його тюремний режим відзначався особливою суворістю. За переказами, останнього кошового виводили з камери до церкви лише тричі на рік: на Великдень, Преображення Господнє і Різдво. Влітку Калнишевського позмінно охороняло четверо солдатів, - при інших в'язнях було по двоє: взимку біля його каземату чатувало троє - біля всіх інших по одному.

Після шістнадцятирічного перебування в казематі Головленкової тюрми його перевели в кращу камеру поряд з кухнею, де він пробув ще дев'ять років. І лише указом нового царя Олександра І від 2 квітня 1801 р. Петру Калнишевському було "даровано прощення" і надано право обрати собі місце проживання на свободі за власним бажанням.

110-літній в'язень, котрий за 25 років перебування в одиночках, як твердять перекази, осліп, нарешті став вільний.

Помер П. Калнишевський 23 листопада 1803 р., 112 літ від роду в цьому ж монастирі, де він добровільно залишився й після "помилування" його Олександром І у 1801 р.

Висновок

Петро Калнишевський - жертва національно-колоніальної політики Катерини II, був патріотом України, стійким, невтомним, мужнім оборонцем Запорозької Січі - останнього вогнища волі, незалежності й демократизму. Свідомим борцем за кращу долю України,і це, на мою думку, вивищує його героїчну постать у наших очах.

Завдяки його турботам серед Дикого степу виростали села, хутора-зимівники, у яких селилися втікачі від кріпосної неволі, визволені казаками полоненіз турецької й татарської, ногайської й буджакської неволі. На запорізькі землі Петро Калнишевський переманював також молдаван і болгар з Нової Сербії, Польші й Буджака. Внаслідок його зусиль на Запорожжі виросло 45 сіл, понад 4 тис. хуторів-зимівників, у яких осіло близько 50тис. хліборобів. Діяльність кошового на століття залишалася прославленою в приповідці: “Як був кошовим Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошовим Калниш, то лежав на столі цілий книш”.

Список літератури

1. Анатолій Палій, Микола Гордієнко “Козацька спадщина документальні нариси” (“Дніпрокнига”2008 рік) 61-64 стр.

2. Дмитро Дорошенко “НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ" (“Глобус" Київ 1992 рік) 232-240 стр.

3. Микола Аркас “Історія України-Русі” (Переднє слово П.М. Гвоздецького 1993 рік) 352-356 стр.

4. С.Р. Лях, Ф.Г. Турченко та інші автори (“Генеза” 2004 рік.) 222-224 стр.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Походження та принципи господарювання Петра Калнишевського. Від рядового козака до кошового отамана. Остання запорізька депутація. Ліквідація Запорізької Січі. Подорож Білим морем, останні роки "государевого злочинця" П. Калнишевського на Соловках.

    реферат [24,7 K], добавлен 24.02.2011

  • Життя Петра Івановича Калнишевського та його діяльність - дзеркальне відображення історії Запорізької Січі, її успіхів, труднощів та протиріч. Зовсім не випадкові трагічні долі останнього кошового і самої Січі.

    реферат [129,7 K], добавлен 03.06.2004

  • Особливості військово-політичного та адміністративного устрою Запорізької Січі. Функції військової старшини: кошового отамана, військового судді, осавула та писаря. Особливості обрання генерального уряду. Судочинство у Запорізькому низовому війську.

    реферат [20,3 K], добавлен 09.08.2009

  • Формування Запорізької Січі в українських степах у XVI ст. Легендарна фігура кошового отамана Івана Сірка, його полководницький талант. Відмова козацтва від жінок, воля як вища святиня і цінність. Практика покарання і страти у запорізьких козаків.

    презентация [395,8 K], добавлен 14.01.2014

  • Впровадження християнства як державної релігії. Зовнішньополітична діяльність Ярослава Мудрого. Піднесення Галицько-Волинської держави. Утворення козацької республіки - Запорозької Січі. Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.

    книга [217,1 K], добавлен 02.11.2008

  • Руйнівні походи татар на українські землі в 50-60-х роках ХVІІ століття. Завоювання турками Поділля. Роль у боротьбі проти татар і турків запорізького кошового отамана Івана Сірка. Історія життя та активної політичної діяльності кошового отамана.

    реферат [36,3 K], добавлен 29.09.2009

  • Виникнення українського козацтва та Запорізької Січі, їх структура влади та управління. Військовий і територіальний устрій Запорозьких Вольностей. Військові служителі, похідна і паланкова старшина. Особливості "козацького" права та козацької державності.

    контрольная работа [41,1 K], добавлен 31.12.2008

  • Виникнення козацтва. Заснування Запорозької Січі, її устрій. Реєстрові та нереєстрові козаки. Петро Конашевич–Сагайдачний. Українське козацтво в боротьбі проти турків і татар. Козацькі повстання XVI–XVIIст. Значення Січі в історії України.

    контрольная работа [46,2 K], добавлен 02.11.2007

  • Вивчення Петра Великого в розрізі поглядів сучасників і істориків. Порівняльний аналіз ходу і суті реформ Петра I на підставі досліджень і поглядів істориків. Вплив Петра на зовнішню політику держави, дослідження дебатів про суть російського абсолютизму.

    курсовая работа [57,6 K], добавлен 25.01.2011

  • Городок до Штейнгеля і його розвиток під час перебування у володінні барона. Процес утворення ним школи, лікарні і музею. Політична діяльність барона та його внесок у самостійність України. Виявлення ролі та значення його діяльності для сьогодення.

    курсовая работа [34,3 K], добавлен 21.11.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.