Податкові відносини феодальних міст

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Податкова залежність Візантії у часи феодалізму

2. Податкові відносини Індії в часи феодалізму

3. Особливості податкових відносин в Англії та загалом Західної Європи в часи феодалізму

4. Податкові відноси Китаю в часи феодалізму

5. Особливості податкових відносин у Японії в часи феодалізму

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

У середині першого тисячоліття нової ери в господарстві тогочасних суспільств відбулися кардинальні зміни, зумовлені появою і розвитком нових відносин, які в науковій літературі дістали загальну назву феодалізм, або аграрне суспільство. Феодальні відносини розвивалися одночасно майже в усіх країнах Євразії.

У романізованих країнах збереглася римська податкова система, що в тій чи іншій формі поширилась і на "варварські" держави. З населення стягували земельний і інші повинності.

У країнах, де феодальне господарство утворювалося внаслідок розпаду родоплемінних стосунків, державні податки сформувалися на основі системи дарів з власних громадян та данини з підкорених народів, що поступово злилися в одне ціле.

Тогочасні відносини були тісно пов'язані з такою категорією як податок. Податки стягувались с простого люди з різних причин, один із популярніших це податок на землю, який в кожній державі проявлявся по різному. Також, було популярне оподаткування в натуральному вигляді, тобто шкірою, продуктами харчування та ін.

Мета лекції: проаналізувати податкові відносини у часи феодалізму, а опрацювати політику феодальних держав, щодо оподаткування.

Завдання лекції: сформувати у студентів поняття про податкові відносини феодальних держав, та проаналізувати їх удосконалення.

1. Податкова залежність Візантії у часи феодалізму

Друга половина IX--XI ст. позначена зростанням податкового гніту та повинностей. Сплачували податок не з двору, а з кількості тяглової й домашньої худоби, з використовуваних пасовиськ, птиці, вуликів, тобто із всіх джерел доходів селянського господарства. Селяни залучалися до виконання будівництва укріплень, державних споруд, шляхів, мостів, перевезень будівельних матеріалів. Із X ст. почали сплачувати податок на користь церкви -- канонікум. До цього додавалися пограбування і здирства з боку численних чиновників фіскального апарату. У зв'язку з появою бідних та вбогих із X ст. вводиться податкова відповідальність общини за односельчан.

У Візантії посилення гніту селян здійснювалось не землевласниками, а державою, яка перетворювала вільних селян у залежних. Існуванню численних категорій селян, підлеглих безпосередньо державі, прикріпленню селян до сіл і податковому тягарю сприяли централізація держави, застосування римської системи оподаткування. Усе управління було зосереджено в імператорському палаці в Константинополі. Усіх чиновників призначав імператор, центральний уряд контролював провінційне управління. Армія будувалася за римським взірцем. Саме в таких умовах утверджувалися феодальні відносини, закріплювалася феодальна вотчина.

У X--XI ст. формується типовий феодальний маєток. Основною робочою силою стає не раб, а парик. Візантійський парик був особисто вільний, міг покинути свою землю, але його могли продати разом із землею, оскільки земля продавалася. Париком ставав той, хто не мав містій, або повністю розорений селянин, прив'язаний до двору боргами чи іншою залежністю. Останнє зумовило високий рівень феодальної ренти. Рента, яку сплачували парики землевласнику, за обсягом була значно більша, ніж платежі селян-власників державі. В XI ст. переважала продуктова рента, розмір якої становив 30--45 % сукупного доходу парика.

2. Податкові відносини Індії в часи феодалізму

податковий відносини феодальний держава

У розпорядження селян землею індійський феодал не втручався, оскільки дарування в Індії мало умовний характер і передбачало сплату фіксованої суми, розмір якої для кожної місцевості визначали державні чиновники. Враховуючи, що податок стягували лише з орної землі, феодали стимулювали селян до освоєння цілинних земель пільговими податками на них, всілякими нагородами тим, хто засівав землю високотоварними або інтенсивними культурами. Державна власність на землю проявлялась у праві встановлювати норми земельного податку.

Кожний селянин був власником конкретного поля, яке він обробляв, не втрачаючи прав на нього навіть після довгої перерви в користуванні землею, передавав у спадщину, міг продати й подарувати при збереженні деяких традиційних общинних обмежень. За ділянку він мав вносити встановлений податок -- ренту державі або тій особі, якій правитель передовірив право збору податків.

Після утворення на півночі Індії Делійського султанату (1206) як наслідку завоювання земель правителем із Газні (Афганістан), режим став міцнішим. Цього було досягнуто шляхом створення централізованого апарату і збільшенням державної земельної власності. Особлива роль держави зумовлювала особливий тип бюрократії. Нерідко привласнення частини податків було єдиним джерелом доходу чиновників і воїнів. За середньовічним індійським звичаєм усе майно померлого переходило у власність родини, а рідні могли користуватися тільки пенсією, яка давала змогу лише виживати.

Землі держави поділялися на землі халіса й ікта. Чиновники султана збирали із земель халіса поземельний податок на користь казни. У збирачів державних податків (заміндарів) перетворювалися феодали, яким дозволяли привласнювати частину податків. Поки вони справно виконували свої обов'язки, уряд не втручався в їхні справи. Заміндари могли передавати свої функції у спадщину, ділити й навіть відчужувати та розширяти земельні угіддя. Вони самі встановлювали норми ренти, яку вилучали, а інколи й вели власне господарство за допомогою залежних або найманих працівників. Проте держава могла в будь-який час відібрати заміндарське володіння та передати його іншому.

Крім сплати 1/6 врожаю, виконання державних повинностей, за Великих Моголів землероби, які сповідували індуїзм, мали платити джизію -- подушний податок.

Найбагатшими феодалами (за винятком правителів) були колективні власники -- індуїстські монастирі й храми, а потім мусульманські мечеті. Як правило, землі, які дарували храмам, звільнялись від податків і мали імунітет. Рада брахманів -- сабха -- керувала життям села та розв'язувала питання розподілу ренти, зазвичай раз і назавжди. У храмовому господарстві переважала натуральна рента. Крім сільгосппродуктів землероби зобов'язані були постачати все необхідне для богослужіння: олію, гірлянди квітів, одяг тощо. Особливо великим і добре організованим було храмове господарство Південної Індії. Так азіатський спосіб виробництва, про який йшлося вище, почав перероджуватись у специфічний східний феодалізм.

3. Особливості податкових відносин в Англії та загалом Західної Європи в часи феодалізму

Феодально залежне селянство поступово перетворилося на кріпосних селян, які залежали від феодала особисто, сплачували йому феодальну ренту у вигляді різних повинностей - відробітків, натурального чиншу.

Важливою подією, що прискорила феодалізацію в Англії, було нормандське завоювання 1066 року. Завойовники насильно закріпачили вільне населення острова і оформили його законодавче. Покріпачене населення ділилося на дві категорії: віланів та котерів. Перші - члени сільської общини з наділом ЗО акрів землі. Вони мали свої знаряддя праці, робочу худобу, користувалися громадськими пасовищами, луками. Вілани відробляли 3-4 дні панщини на тиждень у маєтку феодала, платили оброк натурою, рідше -- грішми. Котери -- залежні селяни з незначними присадибними наділами або й без землі. І ті й інші змушені були молоти зерно у млині феодала, пекти хліб в його пекарні, варити пиво в броварні та ін., сплачуючи за всі ці послуги чинні.

Характерною особливістю англійського села було те, що поряд з віланами, катерами там ще зберігалося вільне селянство. Ці землероби також виконували певні повинності на користь барона чи абата, але могли будь-коли покинути манор.

У більшості європейських країн зміцнення феодальних відносин припадає на X - XIII ст., коли феодали встановлюють владу над селянами. Ступінь їх залежності від сеньйора у різних країнах була неоднаковою. Так, у Франції, де залишилися сліди від галло-римських рабів і колонів, феодальні відносини розвивалися активніше, ніж в інших країнах. У країнах Європи залишалася велика кількість вільних селян-общинників, які мали значний вплив на соціально-економічний розвиток.

Залежні селяни за своїм складом були далеко не однорідними. У різних місцях навіть однієї країни вони виконували різні повинності. Найбільш поширеною формою феодальної експлуатації була панщина (відробіткова рента). Спочатку селяни відбували на полі феодала зі своїм реманентом і робочою худобою. Крім цього, вони виконували цілий ряд інших обов'язків: будівництво замків і доріг, транспортування вантажів, утримання військових загонів. Натуральний і грошовий оброки в Х-ХІ ст. були порівняно невеликими і дуже часто виступали як доповнення до панщини.

4. Податкові відноси Китаю в часи феодалізму

У Китаї вся земля належала державі, і наділи вважались тимчасово наданими землеробові тільки на період працездатності, потім їх перерозподіляли, для чого вели чіткі реєстри. Було відновлено поруку -- відповідальність кожного за виплату податків та інших повинностей. Визначали становище землероба конкретні умови проживання. Там, де землі було мало, наділи зменшувалися, а там, де її було достатньо, їх отримували з розрахунку на трипільну сівозміну. Більше того, при розподілі землі враховували пристарілих і непрацездатних. Серед селян були втікачі, яких ніколи не переслідували, і прийшлі, яким надавали землю і дім утікачів, але з поверненням яких їм повертали землю і майно.

Нагляд за використанням землі та вчасною сплатою податків здійснювали призначені із центру чиновники. Державні землі або роздавали в спадкове користування титулованій знаті, або надавали в користування чиновникам на період служби. Проте, оскільки за китайськими правовими нормами ступінь знатності зменшувався з кожним поколінням і через п'ять поколінь сходив нанівець, а землі поверталися в казну, чиновники були зобов'язані контролювати цей процес.

Прогрес землеробства, зростання надходжень у казну сприяли розвитку міста, де процвітали торгівля, ремесло, будівництво. Розвивалися казенні ремесла, в яких в основному працювали в порядку повинності. Однак в інфраструктурі держави місто прирівнювалося до села і було лише податковою адміністративною одиницею.

Податок збирали з усіх, хто мав землю, двічі на рік (улітку і пізньої осені), звідки й назва закону -- закон про два податки. Податок сплачували навіть гостинні двори, які мали пільги за переписом 780 р. Їх було 1300 тис, що майже наближалося до числа господарських -- 1800 тис. Розмір податку був однаковий для всіх категорій землеробів і залежав тільки від якості землі. Пільги надавали лише бідним сім'ям у неврожайні роки. Реформа 780 р. зробила селянську землю предметом купівлі-продажу, хоча контроль за цим процесом держава ще здійснювала.

Наприкінці IX ст. криза охопила все суспільство та економіку. Вона тривала протягом "п'яти династій і десяти царств" аж до династії Сун. У період Сунської імперії (X--XIII ст.) стан економіки значно поліпшився, незважаючи на сплату данини племені кіданів, яке захопило частину північних китайських земель і загрожувало столиці Китайської імперії.

В XI ст. розміри цієї данини зросли. У 1042 р. згідно з договором вона становила 300 тис. шт. шовку і 200 тис. лянів срібла, сплачували також своїм північно-західним сусідам тангутам 100 тис. шт. шовку і 30 тис. цзинів чаю щороку.

У сільському господарстві почали вирощувати бавовну, розвивалася бавовнопрядильна справа. Було виведено врожайні сорти зерна. Проте поряд з цими досягненнями збільшувалося число безземельних орендаторів, вибухали повстання. Щоб уникнути наростання невдоволення, у 1068 р. канцлер Ань Ші впорядкував оподаткування, збільшив централізовані закупівлі зерна, аби не допустити різкого коливання його цін, поліпшив іригаційну систему. Це був відчутний удар по спекулянтах. Вжиті заходи, хоч їм і чинився опір, сприяли подоланню кризової ситуації в країні. Завдяки цьому сунська династія проіснувала два століття.

У період правління династії Мін (1368--1644) Китай досяг найбільшого розвитку за імператора Чжу Юаньчжана, який узяв під суворий контроль центральної влади всю систему аграрних відносин. Усі селяни отримали землю, було створено всекитайські податково-земельні реєстри. Податки сплачували помірні, багато дворів від них звільняли. Приватних володінь на початку династії було мало, багатьом важко було здавати землю в оренду, оскільки для цього потрібно було встановити дуже невисокі ціни, інакше селяни віддали б перевагу наділам на прийнятних умовах.

Така аграрна політика сприяла створенню сильної держави, розквіту її економіки. Проте в XV ст. Китай вступив у період затяжної кризи, ознаками якої стали обезземелення селян і нестабільність влади. Цю кризу Китай не зміг подолати аж до приходу в XVII ст. колоністів.

5. Особливості податкових відносин у Японії в часи феодалізму

Особливості господарства феодальної Японії. Значно пізніше від китайської зароджується японська цивілізація. У III--V ст. тут склалася племінна федерація Ямато. Намагання в 604 р. принца Сьотокутайсі створити державу на принципах китайської моделі (жорстка ієрархія й абсолютний суверенітет правителя) не мали успіху. "Закон із 17 статей", у якому були викладені принципи існування Японської держави й управління нею, суспільство не сприйняло. Тільки в 645 р. переворот Тайка привів до утворення сильної централізованої держави, в якій за китайською моделлю було введено універсальну систему оподаткування, відмінялося приватне землеволодіння, вся земля переходила в розпорядження правителя.

Було видано закон про земельні наділи -- ханден, відповідно до якого селяни отримували земельні ділянки, але разом з тим влада вводила численні податки й повинності: поземельний, подвірний, натуральний податки, військову повинність, виплату високих процентів за виданий у борг рис. Уже в 701 р. панщина становила 60 днів на рік.

Після сплати податків і виконання трудових повинностей у багатьох селян майже нічого не залишалося, і вони вимушені були брати рис у державних коморах у борг під високі проценти (від 50 до 100 %).

У VIII ст. у сільському господарстві Японії широко застосовували залізні землеробські знаряддя, будували греблі, створювали водосховища та канали. Збільшувалися площі оброблюваних земель, на яких вирощували просо, пшеницю, жито. У сільській місцевості набули розвитку промисли й ремесла. Про це свідчить той факт, що податки сплачували не тільки продуктами, а й із промислових культур тканинами, шовком-сирцем, виробами ковальського ремесла.

Період VIII--XI ст. був переходом від панування державної феодальної власності до панування власності окремих феодалів. Проте на відміну від Китаю, де великі землевласники виконували функції бюрократії, у Японії родоплемінна верхівка поступово відмовлялася від виконання чиновницьких функцій. Їх виконували нижчі чиновники, а багаті феодали поступово втрачали зв'язок із своїми феодами та маєтками, які були їхньою економічною базою, і передавали все управління господарством місцевим феодалам (рьосю) або економам (сьокон). Вища аристократія, яка отримувала із своїх наділів частину доходів, поривала із селянами всілякий зв'язок і перебувала у столиці.

Значно зросла продуктивність сільського господарства. Цьому сприяло пом'якшення селянських повинностей у XIV--XV ст. Раніше селяни віддавали феодалам 1/2 врожаю, тепер ця норма знизилася до 2/5, але земля частіше переходила до рук заможних феодалів, вони ж стали контролювати міста й торгівлю.

Висновки

Отже, можна виділити такі характерні риси економічно-податкових відносин феодальних держава:

Ш панування приватної власності, основою якої була земля у формі феода;

Ш протиріччя між великою власністю на землю і дрібним селянським володінням;

Ш особиста, поземельна, судово-адміністративна, військово-політична залежність селянина від землевласника.

Ш рентна форма експлуатації феодально залежного селянства (відробіткова, натуральна, грошова рента);

Ш місце людини в суспільстві визначалося не особистими якостями чи заслугами, а походженням: син сеньйора ставав сеньйором, син селянина - селянином, син ремісника - ремісником.

Методичні вказівки по проведенню заключної частини.

ь Підвести підсумки викладання матеріалу заняття, звернути увагу на найбільш важливі моменти і відповісти на запитання студентів.

ь Дати завдання та перелік рекомендованих літературних джерел на самостійну роботу та семінарське заняття.

ь Оголосити тему наступного заняття.

Список використаних джерел

1. http://ebk.net.ua

2. http://pravnyk.info

3. http://znaj.ru

4. http://polkaknig.narod.ru

5. http://www.djerelo.com

6. http://ukrkniga.org.ua

Размещено на Allbest.ru