Економічний розвиток Київської Русі

Середина І тис. н. е. стала початком становлення феодального господарства, що було органічною частиною загальноєвропейського процесу. Не існує єдиного погляду щодо завершення його формування. Панує думка, що основні риси феодального господарства сформувалися за часів роздроблення Київської Русі (з середини XII ст.). Іноді стверджують, що збірники законів України-Руси "Руська Правда" і "Правда Ярославичів" (друга половина XI ст.) свідчили про завершення його формування. Утвердження феодальних відносин в Україні пов'язують також з початком польсько-литовської доби (з середини XIV ст.).

Протягом У--УІІ ст. у східнослов'янських племен розпочався процес становлення сільської територіальної громади під назвою верв. Вона складалася з самостійних родин-дворищ, об'єднаних сусідством і економічними зв'язками. Земля переходила в індивідуальну власність малих сімей, що витісняли великі патріархальні родини і утворювали самостійні господарства. Поземельні відносини характеризувалися поступовим утвердженням спадкового володіння.

За часів союзу племен під назвою Руська земля з центром у Києві (VIII--IX ст.) поглиблювалося майнове і соціальне розшарування. Виділялася племінна знать -- князі, "лучші мужі", воїни-дружинники. Вони збагачувалися під час війн, внаслідок стягування данини з населення, розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі, привласнюючи значну частину воєнної здобичі та найбільші прибутки. В громаді з'явилося велике землеволодіння. Земля поступово перетворювалася на головне багатство. Розпадові сільської громади сприяло рабство, основним джерелом якого були війни. Рабство мало яскраво виражені патріархальні риси і не переросло в рабовласницьку систему господарства.

Формування приватної земельної власності прискорилося у період Київської держави (кінець IX -- середина XII ст.). Існувало дві форми земельної власності. "Жизнь", як синонім західноєвропейського алоду, -- спадкове володіння, домен князів і бояр, що вільно відчужувалася (продавалася, передавалася у спадок, дарувалася). Відбувалося завоювання ("окняжіння") земель сусідніх громад, формувалася державна в особі князя власність на землю, що була панівною протягом XI--XII ст. Це була власність не особисто князів, а столів, на яких вони сиділи. Втрачаючи стіл, князь одночасно втрачав волості, що було умовним, невідчуженим володінням 6енефіціального характеру. Князі постійно переходили з однієї землі-волості до іншої. Існувала практика запрошення їх вічевою громадою на князівський стіл. Уже наприкінці XI ст. розпочався процес перетворення волостей па феод -- спадкове володіння. Однак він не завершився в домонгольський період. Деякі дослідники розвиток феодального землеволодіння пов'язують з розпадом вільного селянського землеволодіння, виникненням і зростанням великої земельної власності на основі приватногосподарської ініціативи (приватного права).

У Київській Русі склалися такі землеволодіння, як князівське (доменіальне), боярське, церковне. Першими землевласниками були князі. За літописами, княгині Ользі належали село Ольжичі на Десні, село Бутурино і місто Вишгород під Києвом, її син, князь Володимир, крім Вишгорода, отриманого у спадщину, володів містом Білгородом на Ірпені. Приватні володіння князів особливо швидко зростали в XI--XII ст.

Боярське землеволодіння, за історичними джерелами, відоме з другої половини XI ст. Проте зародилося воно значно раніше. Боярами ставали князівські дружинники, які осіли на землі, та місцеві землевласники (земські бояри). Джерелами зростання їхньої земельної власності були відчуження селянських та захоплення громадських земель, придбання їх, займанщина і освоєння нових земель.

Після прийняття християнства (988 р.) церква існувала на введену князем Володимиром десятину. Вона становила десяту частину князівських данин, прибутків з судових і торгових мит. У другій половині XI -- ХП ст. виникло і зросло церковне землеволодіння з дарувань князів, бояр і членів їхніх родин, придбання, заселення пустищ. Так, князь Ізяслав (кінець XI ст.) подарував Києво-Печерському монастирю сусідню з ним гору. Багатьма селами та містом Попонним володіла Десятинна церква.

У XI-- XII ст. формувалися васальні відносини. Великий київський князь надавав князям-намісникам землі-волості з правом стягування податків для прожиття, що надходили раніше йому як верховному правителеві. Князі-намісники зобов'язувалися бути вірними київському князю, надавати йому військову і фінансову допомогу. Вони не мали права передавати волость у спадок, відчужувати й без згоди київського князя. За зраду або непокірність васал втрачав волость.

Поряд з князівським складався боярський васалітет. Князі дарували боярам міста і села як своєрідну плату за участь в управлінні суспільством. Ці дарування, як і в князівському васалітеті, не мали земельного характеру. Дарувалася не територія, а право стягування податків з населення. Сеньйоріально-васальні відносини в Київській державі були нестійкими, розвивалися повільно. Однак вони створювали можливості для поступового привласнення князями і боярами громадських земель.

Важливою ознакою формування феодального господарства було утворення різних категорій феодальне залежного селянства з рабів вільних членів громади.

У документах Київської держави для визначення рабства застосовувалися терміни "челядь" і "холопи". Раби були в спадково-особистій залежності від свого власника, об'єктом купівлі-продажу. Більшість челяді становили полонені. Джерелами холопства були самопродаж, одруження на рабині без домовленості з її власником, посада тіуна (управителя без угоди), розтрата чужого майна, неспроможність повернути борги. Холопам, на відміну від челяді, дозволялося укладати різні торгові та кредитові угоди, але відповідав за них його власник. Починаючи з Х ст. більшість рабів, крім дворових, почали використовуватися в сільському господарстві, наділяючи їх землею. За своїм становищем раби поступово наближалися до феодальне залежного селянства.

У найбільш ранніх джерелах сільське і міське населення в Київській Русі мало назву "люди". З розвитком феодалізму в IX--XI ст. цей термін набув значення "феодальне залежне селянство", яке експлуатувалося державою або приватними феодалами.

У XI ст. з'явилося поняття "смерди". У Київській Русі смердами називали все давньоруське селянство, яке було вільним і економічно самостійним. Водночас так називали селян, які поступово потрапляли у залежність від князя-вотчинника, платили данину, виконували примуси на його користь, підлягали його судові. У кінці XI--XII ст. з розвитком боярського і церковного землеволодіння смерди потрапили під владу феодалів. Ряд норм обмежував їхні права як вільних людей. За вбивство смерда і холопа призначалася однакова винагорода. При відсутності дітей чоловічої статі землі смердів відходили до князівських володінь, їм заборонялося брати участь у торгівлі. Між феодалами існували угоди про видання втікачів-смердів.

Одним із способів перетворення вільного населення на феодальне залежне було його закабалення. У Київській Русі існувала категорія напіввільних людей -- закупів і рядовичів, поява яких була пов'язана насамперед з розвитком приватно-феодального землеволодіння.

Рядовичами називали селян, які уклали ряд (угоду) з феодалом, визнаючи свою залежність від нього. Люди, які потрапили у боргову залежність на умовах позики грошей чи хліба, наймання, при відпусканні холопа на волю, називалися закупами. Закупами могли бути збанкрутілі купці, ремісники, селяни. Вони відробляли боргове зобов'язання в господарстві землевласника, а якщо працювали в сільськогосподарському виробництві, мали наділи землі та вели власне господарство. Характер залежності закупів визначався підляганням їх феодальній юрисдикції, обмеженням права переходу. За втечу або крадіжку закуп перетворювався на холопа. Однак суспільне становище закупа забезпечувало йому право виступати свідком у суді, звертатися з скаргою на власника.

Відома і така категорія селян, як ізгої. Ними вважали людей, які з різних причин вийшли з тієї групи, до якої належали, але не ввійшли до іншої (звільнені з рабства, збанкрутілі купці, князі без землі, селяни, які втратили землю, неосвічені сипи священиків).

Найдавнішою формою залежності селян була данина -- примус, що сплачувався грішми, продуктами сільського господарства та промислів. Вона стягувалася па користь князя та держави з селян підлеглих територій. До державних доходів входили також торгове і судове мита. Селяни були зобов'язані утримувати представників княжої адміністрації, залучалися до ополчення, надавали підводи, будували і ремонтували фортеці, мости, дороги.

З формуванням феодальної земельної власності та залежних селян, утворенням держави данина набувала характеру централізованої феодальної ренти. Дарування князем окремим феодалам права стягувати данину для прожиття було етаном на шляху формування рентних відносин у приватних володіннях. Точних даних про переважання певної форми ренти у Київській державі немає. Панівною була натуральна форма ренти. За "Руською Правдою", існувало феодальне господарство з примітивною відробітковою рентою. Грошовий чинш згадується у писемних документах з Х ст.

Важлива роль в становленні феодальних відносин належала державі. У "Руській Правді", "Правді Ярославичів", Уставі Володимира Мономаха забезпечувалися права феодалів на землю, закріплювалася соціальна структура суспільства, визначалися права різних категорій залежних селян.

Отже, у Київській Русі поступово утверджувалися феодальні відносини. Однак економічне життя давньоруського суспільства засновувалося на власності вільних селян -- членів громади. Не було масового обезземелення селян як передумови великого землеволодіння. Цьому сприяла наявність значної кількості незаселеної, господарське неосвоєної землі, що сповільнювало феодалізацію.

Період політичного роздроблення (друга половина XII ст. -- середина XIV ст.) був початком зрілого феодального господарства на території України. Розвиток відбувався в межах окремих самостійних князівств: Київського, Переяславського, Чернігівського, Новгород-Сіверського, Галицько-Волинського, Тмутараканського.

Становлення зрілих форм феодальної власності пов'язане з зростанням і зміцненням землеволодіння князів, бояр, церкви. Значну частину землевласників становили так звані вільні слуги -- васали князів і бояр. Феодальне законодавство надавало феодалам виняткове право володіти землею, відчужувати та передавати у спадок, захищати своє майно.

Утвердилася ієрархічна структура землеволодіння, що ґрунтувалася на міжкнязівських і князівсько-боярських васальних відносинах. Виникла справжня феодальна драбина: великий князь, місцеві князі, бояри, боярські слуги. Юридична сторона сеньйоріально-васальних відносин не була чітко відпрацьована. Вони засновувались не на земельних відносинах, а на стягуванні податків із земель для прожиття.

З формуванням великого землеволодіння і феодальне залежного селянства в XI--XIII ст. розвивався імунітет як юридичне оформлення феодального панування. Землевласники набували права суду, стягування данини й управління усіма категоріями селянства.

Найінтенсивніше розвивалися князівські вотчини. Для них була характерна розкиданість у різних волостях. У структурі господарства переважали рільництво, конярство, промисли, відробіткова і натуральна ренти.

Приватновласницькі вотчини в XII -- першій половині XIII ст. зростали в результаті дарування феодалові князівських земель і внаслідок його приватновласницької ініціативи (придбання і захоплення земель, освоєння незайманих територій). Співвідношення доменіальних і селянських земель, частку їх в обсязі доходів вотчини не з'ясовано. Поєднувалися три форми ренти. Переважала натуральна рента у двох видах стягування-- фіксований чинш і здольщина. Грошові платежі були пов'язані з судово-адміністративними штрафами та митами. У доменіальному господарстві використовувалися регулярні та періодичні відробітки (сінокоси, будівельні роботи, гужовий примус, рільничі роботи).

Вотчина була багатогалузевим господарством. До неї належали землеробство, тваринництво, промисли, найважливішими з яких були полювання, рибальство, бджільництво, переробка сировини, млинарство. Його господарсько-адміністративним і військовим центром було укріплене феодальне подвір'я-замок. У центрі території розташовувалися будинки і господарські будівлі (комори, хліви, стайні, льохи, майстерні). Існувала система вотчинної адміністрації: управитель-огнищанин (тіун), сільські та ролейні старости, конюший (конюх), ключник. Господарство вотчини мало натуральний характер, яскраво виражену спрямованість на задоволення потреб споживання. Лише незначна частина виробленого йшла на ринок для продажу і придбання товарів, що не вироблялися у господарстві.

Економічною основою селянського господарства було селянське подвір'я-дим. Розмір індивідуального селянського землекористування дорівнював в середньому одному "плугові", що був одиницею оподаткування і становив близько 15 га землі. 10--15 димів, в основному родичів, об'єднувалися у дворище. З часом до складу дворищ вступали чужі люди, які залежно від майнового стану або ставали рівноправними членами -- "потужниками", або потрапляли в залежність від господарів дворищ, їх називали "підсусідками", "половинниками", "дольниками". Землі дворища складалися з "ділянок" -- димів, що були розкидані у різних місцях. Існували також невеликі господарства і менша одиниця оподаткування -- "рало". Дворища входили до складу громади, на чолі якої стояв староста (отаман), обраний на вічі, яке мало власний конний суд. У спільному користуванні громади були неподільні угіддя (альменди). Вона розподіляла державні примуси і податки.

Селянські господарства були основою економічного життя, займали більшість землі вотчини, виробляли більшу частину сільськогосподарської продукції, самі переробляли її для безпосереднього споживання. Частка доменіального господарства вотчини у загальному виробництві була значно меншою, але воно визначало прогрес в сільському господарстві, мало більше можливості вдосконалювати знаряддя праці, застосовувати передову на той час агротехніку, вирощувати нові культури тощо.

Основою економіки українських земель традиційно було сільське господарство. Велике значення мала система рільництва. У Київську добу в лісостеповій зоні було поширене орне землеробство, у лісових районах -- підсічне. В XI--XIII ст. парова система з дво- і трипільною сівозміною переважала практично на всій території, співіснуючи з перелоговою та підсічною. Головними землеробськими роботами були оранка, носів, боронування, жнива, молотьба. При трипільній системі землеробства збільшувалася площа ріллі, зростала врожайність, певною мірою зберігалася структура ґрунту.

У Київській Русі основним знаряддям обробітку ґрунту було широко-лопатеве рало. Перша згадка про плуг міститься в літописі від 981 р., але поширився він в Україні у XII--XIII ст. За своїми розмірами український плуг був здебільшого невеликим. Він значно поліпшував якість обробітку ґрунту, завдяки чому в нього проникало більше вологи, повітря, тепла, а це в свою чергу підвищувало родючість. З часом плуг удосконалили, чіпляючи колісний передок, що надавало йому потрібної стійкості, вирівнювало борозни. Плуг коштував дорого і потребував значної тяглової сили та двох людей -- орача і погонича. Застосовували плуг здебільшого в феодальній вотчині. У селянському господарстві поширенішим було рало. Далі воно перетворилося на знаряддя розпушування вже зораного ґрунту. На Поліссі орали сохою, робочою частиною якої є дворога розсоха, па яку набивали два сошники. Українська соха ("литовка", поліська) мала свої особливості: дві полиці у формі клина, що закріплювалися нерухомо. Соха не перевертала, а підрізувала шар ґрунту знизу, розпушувала його. Для післяорного обробітку ґрунту використовували вузьколопатне рало та борони. В Київській Русі знали кілька видів борон -- суковатку, плетушку і тесану.

Урожай збирали залізними сернами. Обмолочували цінами на току. Обмолочене зерно провіювали і зберігали в спеціально обладнаних ямах-льохах. Воно могло зберігатися у таких сховищах кілька років. Це полегшувало становище у неврожайні роки. Зерно мололи па ротаційних ручних кам'яних жорнах. У XII ст. з'явились водяні млини. З інших сільськогосподарських знарядь праці використовували коси для сінокосів та збирання бобових, лопати, граблі, вила, сокири, ціни тощо.

В Україні-Русі культивували жито, пшеницю, овес, просо, гречку. Жито вирощували в північних районах, а пшеницю -- у південних. Зерно використовували в харчуванні, ним сплачували данини і годували худобу. Ячмінь вирощували для пивоваріння. Пшоно було одним з основних продуктів харчування населення. Овес йшов переважно на корм коням. З бобових культур вирощували: горох, квасолю, сочевицю, боби. Рівень продуктивності був досить високим. Так, середня врожайність зернових досягала сам-6,2, тобто одна десятина (1,09 га) давала 8 ц зерна.

Важливе місце у селянському господарстві посідало вирощування технічних культур. У селянському господарстві посіви льону і коноплі були обов'язковими, тому що слугували сировиною для виготовлення тканин на вертикальних, а пізніше і на горизонтальних верстатах. З коноплі та льону виготовляли також олію.

Поряд з зерновими і технічними вирощували городні культури. Найпоширенішими були капуста, ріпа, цибуля, часник, мак, гарбузи, дині.

З найдавніших часів в Україні було поширене садівництво. Сади насаджували монастирські та феодальні господарства, а також заможні селяни. Є згадки про сади Києво-Печерського монастиря. Вирощували яблуні, груші, сливи, вишні, горіх, черешню, малину, порічки, смородину, аґрус, барбарис, виноград. Селяни розводили велику рогату худобу, коней, овець, кіз, свиней, свійську птицю -- курей, качок, гусей. За "Руською Правдою", крадіжка худоби вважалася одним із найважчих злочинів, її кількість була ознакою заможності та багатства. У господарствах князів і бояр тримали багато коней, які були потрібні на час військових походів та безперервних феодальних війн.

Основні види господарства доповнювали промисли. Стени, ліси, Карпатські гори -- ідеальні умови для бджільництва, яким займалися князі, бояри, прості люди. В XIV ст. в Україні з'явилися перші пасіки, які поступово поширилися в лісостепових і степових районах. Окремі села, що належали князеві або великим боярам, спеціалізувалися на бджільництві, сплачували податок медом. З меду виготовляли різні напої, поширені ще з антських часів. У великій кількості заготовляли віск, з якого виробляли свічки.

Значну роль у господарстві мало мисливство. Полювали на диких коней, зубрів, турів, оленів, кабанів, ведмедів. Особливо цінувалися хутрові звірі. Як зазначав літописець, поляни "платили данину по білій вивірці від диму", деревляни -- "по чорній купі". Полювання було для князів найулюбленішим заняттям. З вичинених шкур вбитих звірів виготовляли одяг і у військовій справі -- боброві тули (сагайдаки), вовчі та борсукові приблиці (шоломи), деякими з них вкривали коней. *

З незапам'ятних часів українці займалися рибальством. У річках була незліченна кількість риби: білуги, осетрів, сомів, стругів (форелі), лящів, кленів, мерен, вугрів, линів, коропів, окунів, щук. їх виловлювали вудками, сітями, неводами, менежками, саками і просто руками. В XIV-- XV ст. рибу ловили у ставах, які спеціально гатили на невеликих річках. Рибу вміли солити та сушити. У раціоні українців були поширені продукти збиральництва: гриби, ягоди, дикі плоди, горіхи. Особливо зростала роль збиральництва у неврожайні роки.

3. Ремесла. Міста