Степан Бандера – крайовий провідник і новий виток бойової активності ОУН

Реферат

на тему: Степан Бандера - Крайовий Провідник і новий виток бойової активності ОУН

Виконав: учень 10 класу Роздільської ЗОШ

БаландюхОлег

Очоливши Крайову Екзекутиву ОУН на західноукраїнських землях, С. Бандера відразу взявся за зміцнення організаційної мережі ОУН, посилення її бойової діяльності, піднесення рівня пропаганди і загального духу боротьби. Відбулися такі зміни в керівному складі Крайової Екзекутиви: заступником бойового референта став Богдан Підгайний - "Бик", який контактує з членами ОУН, в той час, як керівник бойової реферантури - Р. Шухевич - залишається надійно законспірованим; розділено політико-ідеологічну референтуру - В. Янів очолює політичну, а Я. Стецько - ідеологічну; керівником пропагандивної референтури став Ярослав Спольский - "Бір", його помічником - Осип Николишин - "Голота"; розвідкою почали відати Ярослав Макарушка (на території Львова) і Олекса Пашкевич (поза Львовом). Решта складу залишилася незмінною.

Всім окружним і повітовим Екзекутивам поставлено завдання обов'язково створити бойові "п'ятірки" і "трійки". Їх мережа перебувала під строгим контролем і керівництвом з боку бойово-керівних структур Організації. У цій системі діяла також бойово-розвідувальна жіноча "п'ятірка" у складі: Марія Кос - керівник, Віра Свєнціцька (дочка знаменитого проф. І. Свєнціцького), Катря Зарицька, Дарія Гнатківська, Галя Недзвєдзька.

Змінився і головний напрям бойових дій: "екси" були припинені і вся активність спрямована на індивідуальний терор проти представників окупаційної влади та їх прислужників, а також проти пропагандистів "совєтофільства". Метою цього було показати постійно наростаючу силу українського націоналізму, підірвати остаточно авторитет влади, психологічно підготувати народ до радикального, бойового протистояння режимові, врешті закінчитися це мало загальнонародним повстанням. Треба було задемонструвати непрохідну прірву між двома таборами, настроїти всіх на безкомпромісну, ні в чому не поступливу боротьбу з ворогом-займанцем.

Маючи добрий досвід у пропагандивній роботі, С. Бандера по-новому, дуже ефективно організовує пересилання і розповсюдження підпільної літератури. Створюються спеціальні прикордонні пункти для перекидання преси в глибину краю: у Кракові, на Гуцульщині і Бойківщині. З-за кордону приходили "Розбудова Нації", "Сурма", потім "Український націоналіст". Досить регулярно у Краю видавалися "Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ", "Юнак" - для провідних членів і "Юнацтво" - для всієї молоді. Крім того йшла досить добра пропаганда націоналізму в легальних виданнях: "Наш клич" (виходив з 1933 р.) і "Студентський шлях". Зробивши посилений акцент на роботі пропагандивної мережі, ОУН швидко досягла ширшого впливу на маси, проникаючи зі своїми ідеями у все нові і нові пласти і верстви суспільсва.

Надзвичайно важливим і масштабним засобом активізації народу став культ символічних могил українським героям. Крім існуючих вже могил січових стрільців, тепер запроваджується насипання в кожному селі символічної могили, де на річниці визначних дат: 1 листопада, на Зелені свята, відправляються панахиди, виголошуються патріотичні промови, загалом проводиться агітаційно-пропагандивна робота, якою керує ОУН. Зрозуміло, що польська поліція відразу кинулася перешкоджати цьому. Відтак по всьому Краю зав'язалося широке протистояння режиму і народу. Все це виховувало українські маси, гартувало до боротьби.

ОУН продовжує налагоджувати і систематизувати військове навчання серед своїх членів. За кордоном, де були ліпші умови, організовуються такі військові вишколи для інструкторів з цього питання. Вони поверталися на західноукраїнські землі і тут створювали групи по 8-10 чол. і таємно готували їх до військової справи. Так охоплювалося військовим вишколом все ширші і ширші кола членів ОУН.

Ще на Берлінській Конференції, у червні 1933 р., був вироблений план проведення масштабної шкільної акції, яка б подвигнула на боротьбу наймолодшу генерацію українства. Акція полягала в наступному: на початку навчального року по всіх школах Західної України в один день було розкидано членами ОУН і її прихильниками листівки, в яких закликалося дітей відмовитися говорити польскою мовою, вимагати вчити їх історії України і українською мовою, радилося нищити державну польську символіку, книжки про польське панування на Україні. Також закликалося вимагати повернення в школи українських вчителів, яких або уникали, яко свідомих патріотів і носителів національного духу, або переводили на службу у власне польські землі. За неповними даними під час шкільної акції було розповсюджено 92 тисячі листівок і 6 тисяч брошур на цю тему. Все це друкувалося підпільно у львівській друкарні "Час".

Зрозуміло, що така масштабна і глибока акція сколихнула всім українським суспільсвом. ОУН знову фігуровала в цій колосальній боротьбі як єдиний реальний захисник інтересів всього українства. І знову ж таки, всі угодовські демократичні партії виступили з осудом шкільної акції за її "надмірну жорстокість", бо вона втягла у бурхливі події поліційних репресій "невинних дітей", і за її "безкорисність".

Насправді ж, перенесення реальної боротьби в школи принесло вагомі результати. Кожен учень кожної школи раптом відчув себе членом великої спільноти - Нації - спільноти, що домагається своїх прав. В один момент він побачив навколо себе сотні, а то й тисячі своїх ровесників, які, взявши в руки саморобні синьо-жовті прапорці, йшли гуртами і скандували гасла національної боротьби. Переживши таке в дитинстві, кожна дитина вже на все життя закарбовувала в собі дух боротьби. "Не дайтеся, щоб із Вас вороги зробили яничарів! Не дайте, щоб ляхи обернули Вас у своїх покірних рабів! Ви маєте бути лицарями і борцями за волю України! Перед Вами велика свята боротьба!" - писалося в одній з листівок.

Тоді українська школа, в умовах польського нищення, знаходилася у великому занепаді. Страшними темпами йшла полонізація. Існували численні заборони, які не дозволяли формувати належний рівень освіти і патріотичної свідомості серед українців. Тому лише радикальні дії могли щось порушити у цій справі.

Ще одним масштабним заходом ОУН стала антимонопольна акція. Справа в тому, що продаж тютюну і алкоголю були в Польші монополією держави. Щоб підірвати притік коштів таким чином у скарбницю держави - окупанта, за директивою Крайової Екзекутиви ОУН, під час цієї антимонопольної акції кожен українець повинен був відмовитися від вживання горілки і тютюну. І знову: цей заклик зачепив кожну українську сім'ю, дав їй відчути, наскільки оплутані українці ворожою системою, яка висмоктує з них собі багатства.

У період, коли Крайовий Провід очолював С. Бандера, важливим аспектом діяльності ОУН стають антибольшевицькі агітаційні і бойові дії. Зазначимо, що український націоналістичний рух від самого початку уважно слідкував за подіями на окупованій комуністами Східній Україні. Кожен крок у національному відродженні, кожна акція протесту проти окупанта - фіксувалися і віталися націоналістами. Повідомлення, свідчення про життя Наддніпрянської України постійно друкувалися в націоналістичній пресі, особливо у "Віснику" Д. Донцова, який доглибинно аналізував події в модернізованій комунізмом російській імперії. Одне з головних своїх завдань націоналісти бачили в тому, щоб інформувати, роз'яснюваті світові і, в першу чергу, своєму народові, що діється в тому комуністичному пеклі: як проводиться послідовна політика на повне винищення українського народу, як розстрілювалася національна інтелигенція у 20-30-і роки, морили голодом українське село, руйнували матеріальні і культурні цінності, перетворюючи всю Україну в духовну пустелю.

Антиукраїнська політика Москви була добре відома і зрозуміла ОУН і тому та ніколи не мала ілюзій стосовно неї. Росія завжди розумілася Організацією як найзатятіший, найлютіший ворог України. Але це усвідомлювали не всі. Великим розсадником комуно- і радянофільства на Західній Україні була КПЗУ, інші соціалістичні партії та ліберально-соціалістична інтелігенція (К. Студинський, А. Крушельницький та ін.). Вони завзято вихваляли радянський режим, його ніби-то успіхи в будівництві комунізму, навіть тоді, коли почалися відкриті сталінські репресії. Очевидно, давала себе знати та "суттєва" фінансова підтримка, яка лежала в основі всіх течій "москофільства".

У таких умовах, коли за Збручем гинули від голоду мільйони українських селян, коли сотні тисяч українців вивозилося в Сибір під час колективізації і розкуркулювання, а ще мільони перебували в тюрмах і виснажливо працювали в концтаборах на систему - при таких жахіттях української катастрофи не можна було допустити, щоб групка підлих інтелігентів і злочинних політиканів, підгодована "ікрою" з Москви, вела свою брехливу агітацію про "квітуче" життя на сході, про "розвиток" українства в умовах "народоправної" УССР. Не можна було допустити, щоб українські верстви втягувалися на Західній Україні комуністичними фальшивками з КПЗУ у якусь непотрібну класову боротьбу, тоді, коли гинула сама Нація.

На знак протесту ОУН проти голодомору 1932-33 рр., влаштованого радянським режимом на Україні, 22 жовтня 1933 р. був виконаний атентат на большевицького дипломата у радянському консульстві у Львові. Це зробив 19-річний студент Львівської гімназіі Микола Лемик. Технічно готував атентат і, як завжди, бездоганно - Р. Шухевич. Помилка, яка сталася, вийшла випадково: М. Лемик, увійшовши в консульство, просто був скерований до особи, яка не будучи консулом, погодилась вирішити з ним його справи (він ніби ішов туди для полагодження свого переїзду в СРСР). Сприйнявши цю людину за консула, бойовик ОУН вистрілив. Але помилка не була такою "некорисною". Тією особою виявився високопоставлений сталінський дипломатичний урядовець Маїлов, який проїжджав консульствами СРСР з метою їх контролю. Тому його смерть наробила шуму в міжнародній пресі і політиці.

М. Лемик свідомо йшов на вірну смерть. Завданням ОУН в цій акції було задекларувати перед світом протест українських націоналістів проти звірств сталінського режиму, непризнання колоніальної залежності України від Москви. Тому Лемик мав здатися поліціі, щоб під час судового процесу пояснити громадськості позицію ОУН. Що він і здійснив. Суд засудив М. Лемика на кару смерті, яку замінили довічним ув'язненням.

По Галичині пройшло ряд демонстрацій проти політики радянського уряду на Наддніпрянській Україні і на знак солідарності з атентатом в радянському консульстві.

Через півроку - 12 травня 1934 р. зірвалася бомба у редакції радянофільської української газети "Праця", ії підклала активістка ОУН. Це був також демонстративний акт протесту проти большевицького терору на Східній Україні. Планувалося ще вбити редактора радянофільского часопису "Нові шляхи", письменника А. Крушельницького, який не тільки вів брехливу агітацію про "рай" в Радянському Союзі, а й паплюжив націоналістичний рух, говорив про інспірування його закордонними чинниками. Однак, стало відомо, що А. Крушельницький виїжджає в УСРСР разом з сім'єю. Розуміючи якою буде його доля там, Крайова Екзекутива ОУН відмінила атентат (у 30-і роки Крушельницького і всю його сім'ю москалі репресували).

Вже тоді польська поліція зуміла налагодити роботу з метою проведення в ряди ОУН своїх агентів, вербування донощиків і провокаторів. Тому сталося ряд провалів і втрат в діяльності ОУН. Особливо дошкульною була робота Романа Барановського, брата Ярослава Барановського, члена Проводу ОУН. Він був завербований ще в кінці 20-х рр., не витримавши тортур під час одного слідства. Це він видав на смерть відважного Крайового Провідника Ю. Головінського, він видав поліції організатора нападу на поштовий транспорт під Бібркою 1930 року З. Книша, видав у справі смерті Т. Голувка члена Крайової Екзекутиви, визначного діяча ОУН - З. Коссака. Роман був причетний до ще кількох спроб зашкодити діяльності ОУН. Остаточно Р. Барановський виявив себе на судовому процесі в Самборі 1933 року, при психологічному надломленні.

Ряд спроб поліції завербувати собі агентів серед членства ОУН закінчився для неї трагічно. Ніби погодившись на зраду, бойовики ОУН при нагоді вбивали тих, хто намагався зробити їх донощиками. Так вчинили Василь Нич (1933 р.), Степан Корпан (1934 р.), Олекса Литвин (1934 р.).

Часто ОУН доводилося ліквідовувати виявлених донощиків шляхом оперативної кари. За неповними даними від 1930 по 1939 рік було вбито більше десятка провокаторів. Особливого розголосу набрала справа вбивства директора Львівської української гімназії І. Бабія, який уславився численними видачами українських студентів, антиукраїнськими вчинками. За присудом Революційного Трибуналу ОУН він був вбитий 25 липня 1934 р. бойовиком Михайлом Царем.

Нарощуючи процес революційного кипіння на західноукраїнських землях, Провід ОУН намітив у 1933 р. ряд політичних атентатів, які повинні були продемонструвати бойову настроєність націоналістів, захитати авторитет польскої влади і водночас бути спрямованими проти відкритих і скритих запеклих ворогів українського народу. Як це було завжди в діяльності ОУН, ці акції повинні були бути проведені так, щоб не постраждав ніхто з цивільних громадян, а все суспільство довідалося: кого і за що вбито. Вбивали тільки за послідовну, наполегливу антиукраїнську діяльність. Тепер, порадившись з Є. Коновальцем, С. Бандера визначив такі три посадові особи, які проявили себе в антиукраїнстві і символізували чужу і ворожу діяльність: міністр внутрішніх справ Польщі, шкільний куратор у Львові (система освіти і молодь завжди перебували в полі зору ОУН) і волинський воєвода (на Волині особливо звірів польський шовінізм і придушувався український дух). Два останні атентати так і не вдалося виконати. І ось чому.

Вбивство 15 червня 1934 р. у Варшаві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького стало етапним моментом в історії ОУН. З одного боку, ця подія подвигнула у революційному пориві український народ, посилила в ньому свідомість боротьби, винесла на саме вістря політичного протистояння в Польщі націоналістичний рух і його активістів, що постали тепер грізною, незламною силою перед своїм ворогом. З другого боку, проведені масові арешти і ув'язнення внаслідок слідства у цій справі змінили розтановку сил у Крайовій Екзекутиві ОУН, позначилися на дальшому розвитку націоналістичного руху.

С. Бандера, як і в справі з М. Лемиком, сам визначив виконавця атентату. Ним став Григорій Мацейко - "Гонта", 21-річний уроженець м.Щирця, під Львовом, який болісно переживав свою недавню провину перед ОУН, коли він, не знаючи того, затримав на вулиці Львова бойовика ОУН Т. Мицика, який в той час втікав від поліції після вбивства провокатора. Г. Мацейко хотів реабілітувати себе перед Організацією, тому що всім тілом і душею вірив і був відданий її ідеалам.

Технічним підготуванням атентату займався М. Лебедь - "Марко". За планом, Г. Мацейко повинен був використати бомбу, виготовлену в хімічній лабораторії ОУН в Кракові, і підірвати нею міністра і разом з ним себе. Потрібен був стопроцентний результат. Отже, він ішов на вірну смерть і усвідомлював це беззастережно. Крім того, мав ще револьвер марки "Гішпан". Якраз ця зброя і допомогла бойовикові ОУН. Коли Г. Мацейко у визначений час підійшов до "Товариського Клубу", де завжди, за даними ОУН, обідав міністр Б. Пєрацький, і дочекався його, то бомба не спрацювала (технічне неполагодження). Бойовик не розгубився, вихопив револьвер і кількома пострілами поклав Б. Пьєрацького на повал. Виявився він спритним і під час втечі з місця атентату, подолавши пішки 50 кілометрів по шляху від Варшави, а далі відомими йому точками зв'язку ОУН добрався до Львова. 25 липня він вже був за кордоном - у Чехо-Словаччині.

Смерть міністра внутрішніх справ генерала Б. Пєрацького сколихнула всю Польщу. Вістка про це облетіла цілу Європу. Як повідомляли інформаційні джерела ОУН, Б. Пєрацького вбито за те, що він фактично керував у 1930 р. "пацифікацією", під час якої побито тисячі українських селян, в тому числі до смерті. Цей акт - це помста ОУН. Про "пацифікаторську" діяльність Б. Пєрацького знали і в Європі, про що повідомляла, наприклад, англійська преса, мимоволі стаючи на бік українського народу.

Однак, не все йшло так успішно для ОУН надалі. Спочатку польська поліція напала на слід хімічної лабораторії ОУН в Кракові, заволодівши загубленою Г. Мацейком під час втечі бомбою. Потім провела ще ряд арештів. Але найбільшого удару націоналістичному руху завдав т.зв. "Архів Сеника", тобто архів документів Проводу ОУН за кордоном, який якимось чином (до кінця не вияснено і до сьогодні) потрапив до рук спочатку чеської, а потім польської поліції. Називався цей архів умовно так, бо ним відали члени Проводу ОУН О. Сеник і Я. Барановський. На основі його даних польська поліція не тільки провела масові арешти, а й зуміла підступно сфальшувати ряд ніби-то "зізнань" схоплених і на основі їх "розколоти" інших, підірвавши в них віру в товаришів. Історія з "Архівом Сеника" - один з найтрагічніших моментів в історії ОУН.

У результаті цієї справи перед судом на Варшавському "Процесі С. Бандери і товарищів", як він офіційно називався, який тягнувся від 18 листопада 1935 р.- до 19 січня 1936 р. і отримав світовий розголос, на лаві підсудних опинилося 12 провідних членів ОУН Краю. Це були: Степан Бандера, 26 років, студент політехніки, Крайовий Провідник ОУН, що загалом керував акцією вбивства міністра Б. Пєрацького; Микола Лебедь, 25 років, випускник гімназії, технічний організатор атентату; Дарія Гнатківська, 23 роки, випускниця гімназії, його помічниця (і наречена); Ярослав Карпинець, 30 років, студент Краківського університету, виготовив бомбу для проведення атентату; Микола Климишин, 26 років, його помічник; Богдан Підгайний, 31 рік, головний організатор і зв'язковий у цій справі, бойовий референт Крайової Екзекутиви ОУН замість ув'язненого Р. Шухевича; Іван Малюца, 25 років, студент політехніки, організаційний референт Крайової Екзекутиви ОУН, також брав участь в організації акції; Яків Чорній, 28 років, студент Люблінського університету, переховував Г. Мацейка під час втечі; Євген Качмарський, гімназист, також переховував атентатника; Роман Мигаль, 24 роки, студент Львівського університету, член бойової референтури КЕ ОУН; Катря Зарицька, 21 рік, студентка політехніки і Ярослав Рак, 27 років - допомогли Г. Мацейкові перейти кордон.

Процес проходив надзвичайно драматично, напружено. Вже з самого початку С. Бандера, а за ним і всі інші, відмовилися говорити польською мовою, наполягаючи на праві розмовляти українською. Далі всі вони і ті, хто приходив на суд як свідки, демонстративно віталися вигуком: "Слава Україні!". Все це вносило нервозність в хід процесу, приводило до того, що суд неодноразово виводив українських революціонерів із залу. Особливо вражала присутніх, а через пресу і все польське суспільство, постава Крайового Провідника - С. Бандери. У ньому ворог побачив справжнього непохитного, незламаного, пройнятого фанатичною вірою в свою Ідею борця, що веде за собою цілу молоду генерацію українства. Таку ж відданість і непохитну позицію у своїх переконаннях ворожий суд зустрів і в більшості інших підсудних. Все ті ж палаючі очі, все та ж пломеніюча честь.

Попереднє слідство велося дуже жорстоко. Особливо підсудних надломлювали різні фальсифікації "свідчень" і "зізнань", які польська поліція легко робила на основі "Архіву Сеника", подаючи в них переконливі факти з секретної діяльності і планів ОУН. Так не витримали Р. Мигаль, І. Малюца, Б. Підгайний, Є. Качмарський. Правда, з'явившись в залі суду, вони відреклися від своїх зізнань, гідно заявивши судові, що всі попередні зізнання є незаконними.

У результаті підсудні оунівці отримали такі вироки: С. Бандера, М. Лебедь, Я. Карпинець - смертна кара, замінена потім досмертним ув'язненням; М. Климишин і Б. Підгайний - досмертне ув'язнення. Всі решта отримали від 12 до 7 років. З повідомленням про ці вироки українська громадськість Західної України оголосила день скорботи на знак солідарності з українським націоналістичним рухом. По Краю були вивішені чорні прапори.

Ніби другим етапом цієї ідейної і психологічної боротьби націоналістів з ворожим режимом став Львівський "Процес С. Бандери і товарищів", який почався 25 травня 1936 р. На той час польській поліції вдалося зібрати більше даних про підпільний революційний рух і притягнути до справи ще цілий ряд членів ОУН. Серед них були і такі провідні діячі, члени Крайової Екзекутиви як Р. Шухевич, В. Янів, Я. Стецько. Всього перед судом постало 23 особи на чолі з С. Бандерою. Їх захищало 11 українських адвокатів.

Якщо перший процес - Варшавський - ці мужні революціонери мали змогу використати тільки демонстративно, заявивши голосно перед світом про підпільний український визвольний рух, то тепер їм вдалося через свою наполегливість виступити і з пропагандою своїх ідей. Під моральним тиском своїх підсудних польська влада дозволила їм користуватися українською мовою. На цей раз в націоналістів тактика була така: всі, хто вже виявлені як члени ОУН, відверто виступають на суді, пропагуючи націоналістичні ідеї, ті ж, що лише були запідозрені без доказів в членстві в ОУН, мали відмовлятися від звинувачень і старатися "заробити" якомога менший строк. Це дало змогу С. Бандері відкрито виступити зі звинуваченнями польського окупаційного режиму і пояснити перед широкою громадськістю завдання боротьби ОУН. Пояснити, чому Організація вдається до таких жорстоких методів як атентати і за що були вбиті всі ті, хто зраджував, видавав на тортури український народ і його бойову ланку - членів ОУН. Промова С. Бандери мала великий ефект, вона розкрила всім, що ОУН не є групкою терористів, як її часом намагалися представити, а охоплює своєю діяльністю всі ділянки українського життя, фактично формує і скеровує народну думку і постає як єдиний захисник найсуттєвіших національних інтересів у ситуації гноблення і окупації.

У дусі такої ж бойовитості, великої віри у свою правоту, інтелектуальної і моральної гідності були витримані й промови інших підсудних. Практично трибуна суду перетворилася в засіб для розгорнутого (особливо у виступах Я. Стецька і В. Яніва) викладу ідеології і політики ОУН, що, безумовно, мало немале значення.

Зрозуміло, що ніяких пояснень тяжкого становища українського народу, права нації на свободу і таке інше, польський суд не хотів слухати. Він стояв на тому, що ОУН лише "затруює душі молоді", сіючи ненависть між "братнім" польським і українським народами, що і вбивства польських службовців чи агентів є звичайними кримінальними злочинами і т.д. Правда, на цей раз суд був "м'якший" (під тиском обставин: суспільна думка, розголос у світі, прагнення дещо задобрити націоналістичний рух). Тільки С. Бандеру та Р. Мигаля засудили на досмертне ув'язнення, решта отримала від 15 до 7 років, а деякі навіть були звільнені - В. Свенціцька і А. Федак.

Загалом ці два процеси принесли велику славу ОУН, заманіфестували перед світом її політичну і моральну позицію безкомпромісної боротьби за відновлення Української Держави. Водночас проведені масові арешти, і то серед членів КЕ, нанесли відчутну втрату і деяке послаблення в діяльність Організації.

Масові арешти охопили всю Західну Україну. За 1933-34 рр. відбулося, за неповними даними, понад 200 судових процесів і арештів, внаслідок чого були ув'язнені сотні учасників націоналістичного руху. Протистояння в суспільстві сягнуло тоді апогею. Кожне село так чи інакше почувало себе клітиною загальнонародного руху опору. Великі судові процеси пройшли над українською молоддю у зв'язку зі шкільною акцією, що ще більше "вглибило" націоналістичний рух. Сила, активність і масовість націоналістичного руху наростала з року в рік. Всього за 1929-34 рр. існування ОУН було ув'язнено 1024 її члени і засуджено загалом на 2020 років тюрми, 4 смертні вироки і 16 довічних ув'язнень.

Як реакція на вбивство міністра Б. Пєрацького і на посилення націоналістичного руху польський уряд через два дні розпорядився заснувати концентраційний табір в Березі Картузькій на Поліссі (92 км. на північний схід від Берестя, по шляху Берестя-Барановичі, в приміщенні колишнього російського монастиря). Тут відбували покарання в 30-і роки тисячі українських патріотів. Береза Картузька стала символом варварської політики "цивілізованої", "демократичної" Польщі в міжвоєнний період на Галичині і Волині.

Список літератури

1. Антибольшевицький Блок Народів в світлі постанов конференцій та інших матеріалів в діяльності 1941-1956: Зб. документів.- Видання ЗЧ ОУН, 1956

2. ОУН в світлі постанов Великих Зборів, конференцій та інших документів з боротьби. 1929-1955.- Видання ЗЧ ОУН, 1955

3. Українська головна Визвольна Рада. Зб. документів за 1944 -1950 рр.- Видання ЗЧ ОУН, 1956

4. Бандера Степан. Перспективи Української Революції. Зб. статей.- Мюнхен. Вид. ОУН, 1978

5. Донцов Дмитро. Націоналізм.- Лондон, 1966

6. Донцов Дмитро. Дух нашої давнини.- Дрогобич; Вид. "Відродження", 1991

7. Іванишин Василь. Нація. Державність. Націоналізм.- Дрогобич; Вид. "Відродження", 1992

8. Мірчук Петро. Нарис історії ОУН. т.1.- Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк, 1968

9. Мірчук Петро. Українська Повстанська Армія. 1942-1952. Документи і матеріали.- Львів, 1991. Репринтне відтворення видання 1953

10. Мірчук Петро. Степан Бандера - символ революційної безкомпромісовості.- Хмельницький, 1992. Репринтне відтворення видання 1961

11. Мудрик-Мечник Степан. Революційна ОУН під проводом Степана Бандери.- Стрий, ТОВ "УВІС", 1993

12. Лебедь Микола. УПА.- Б. М.- 1946

13. Стецько Ярослав. Українська визвольна концепція. Зб. статей. т.1.- Вид. ОУН, 1987

14. Мороз Валентин. Україна у ХХ ст.- Тернопіль, 1992

15. Націоналістичне виховання в СУМ. Зб. матеріалів. Опрацював А. Бедрій.- Торонто, 1990