Розвиток культури в Україні в 50—80-ті роки 20 століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток культури в Україні в 50--80-ті роки XX століття

розвиток культура україна

Лібералізація радянського режиму після смерті Сталіна створила сприятливіші умови для розвитку культури.

У 1953 р. здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. В 60-ті роки був запроваджений восьмирічний всеобуч, а в 70-ті -- завершено перехід до загальної середньої освіти.

Розширялася підготовка фахівців у системі середньої спеціальної і вищої освіти, особливо з інженерних спеціальностей. У 1986 р. в республіці діяли 146 вищих навчальних закладів проти 135 у 1960 p., а кількість студентів збільшилася з 417 тис. до 850 тис. У цілому освітній рівень населення був досить високим. Вищу й середню освіту (повну і неповну) на 1987 р. мали 84 % зайнятого населення. Але національної школи, де в основі навчально-виховного процесу лежать вивчення рідної мови, історії, культури, в Україні не було. Абсолютна більшість предметів викладалася російською мовою. Учителям російської мови установлювались 15% надбавки до ставок. Україна мала на 25% менше студентів на 10 тис. населення, ніж Росія. Навчання було занадто заідеологізованим.

Тривав розвиток науки. Українські вчені чимало зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії в мирних цілях, кібернетики. Загальна кількість науковців у республіці на 1987 р. становила понад 213 тис. (у 1960 р. -- 46 тис), з них понад 6 тис. докторів та більше 71 тис. кандидатів наук. Проте в ряді галузей вітчизняна наука відставала від розвинених країн Заходу, де активно проходило науково-технічна революція. Заважали надмірна централізація управління наукою, партійне керівництво, яке обмежувало можливості об'єктивних досліджень у сфері гуманітарних наук.

Атмосфера «відлиги» створила сприятливі умови для розвитку літератури і мистецтва. Продовжували плідно працювати митці старшого покоління: П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра. На перші позиції в прозі вийшли М. Стельмах і О. Гончар. З'явилася ціла плеяда молодих поетів і прозаїків, які отримали назву «шістдесятників» (за назвою років активізації їх діяльності). До них належали Д. Павличко, І. Драч, В. Симоненко, Л. Костенко, Г. Тютюнник, В. Стус. Вони виступали за гуманізм, свободу самовираження, національно-культурне відродження України, про ти лакування радянської дійсності. Проти них влада застосовувала різноманітні репресії, їм забороняли друкуватися. У зв'язку з цим у 60-ті роки з'явився і згодом поширився самвидав: система розповсюдження офіційно не визнаної або забороненої літератури, у тому числі й політичної. Ці твори передруковувались на машинках, перефотографовувались на фотоплівку, надиктовувались на магнітофони, переписувались від руки і читалися тисячами людей.

Дещо пожвавилося у 50-70-ті роки театральне життя. У 50-ті роки в Україні діяло 70, а в 80-ті роки -- близько 100 професій них театрів. Провідними театрами України є академічні драматичні театри ім. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові та ім. М. Заньковецької у Львові, Київський російський драмтеатр ім. Лесі Українки, Київський театр опери й балету ім. Т. Шевченка. У них працювала ціла плеяда талановитих акторів: А. Роговцева, Б. Ступка, А. Гашинський, співаки Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, Є. Мірошниченко. Серед драматургів провідну роль відігравали М. Зарудний, О. Коломієць.

Значного розвитку набуло кіномистецтво. Щорічно випускалося до 20 художніх фільмів. Серед найвідоміших кінофільмів «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка, «У бій ідуть лише «старики» Л. Викова. У 70-ті роки почався швидкий розвиток мультиплікаційного кіно. Серед найпопулярніших -- серія про пригоди козаків. Про те репертуар кінотеатрів на 99 % був російськомовним.

З початку 50-х років в Україні почало розвиватися телебачення, яке поступово стало відігравати дуже суттєву роль у політичному та культурному житті населення. Перша телевізійна пере дача відбулася 5 листопада 1951 p., її дивилися лише у 150 квар тирах киян по чорно-білих маленьких телеприймачах.

Успішно розвився пісенний жанр музичного мистецтва. Велику популярність здобули в цей час естраді співаки С. Ротару, Н. Яремчук. Звузилась сфера функціонування української мови. Між 1969 і 1980 pp. частка журналів, що виходила українською мовою, знизилась з 46% до 19%. Ідеологізувалися всі види мистецтва. Митців привчали мислити не стільки художніми об разами, скільки політичними категоріями.

Таким чином, у 50-80-ті роки культурне будівництво мало певні успіхи, але з кінця 60-х років розвиток культури загальмувався, панувало «всезаборонство», ідеологічний диктат, русифікація, існували суттєві обмеження для поступу української національної культури.

«Шестидесятники». Їх вклад в розвиток культури

Поновлення демократичних норм і принципів співжиття створювало сприятливі умови для національно-культурного відродження -- розвитку літератури і мистецтва України, піднесення творчої і громадянської активності художньої інтелігенції республіки, зростання інтересу людей до її доробку, діяльності в суспільно-політичному житті.

Українське художнє слово продовжували збагачувати митці старшого покоління -- П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра та ін. Здійснюючи свої давні задуми, В. Сосюра написав сповідальну повість "Третя рота", поеми "Розстріляне безсмертя" та "Мазепа". Але тоді їх опублікувати не вдалося. Плідно працювали М. Стельмах, з-під пера якого вийшли романи "Кров людська -- не водиця", "Хліб і сіль", та О. Гончар, роман якого "Тронка" було відзначено Ленінською премією. Романом "Вир" назавжди вписав в історію української літератури своє ім'я Григорій Тютюнник. Збагачували поезію і прозу твори А. Малишка, Л. Первомай-ського, П. Загребельного та ін.

Значний внесок у скарбницю художньої творчості та моральну атмосферу суспільства робили майстри молодого покоління. На повний голос заявили про себе поети і прозаїки М. Вінграновський, Є. Гуцало, І. Драч, Р. Іваничук, І. Калинець, В. Коротич, Л. Костенко, Р. Лубківський, Ю. Мушкетик, Д. Павличко, М. Руден-ко, Є. Сверстюк, В. Симоненко, І. Чендей, В. Шевчук та багато інших. В Україні формувалася та парость культури, представники якої одержали назву "шестидесятники". Це були люди нового політичного і естетичного мислення, носії таких думок і почуттів, на які не спромоглося старше покоління. Вони зверталися до історії свого народу й водночас прагнули аналізувати душу сучасника, його інтелектуальний та емоційний розвиток, на повний голос говорили про реальні проблеми життя, болючі питання, замовчувані в часи сталінщини, обстоювали загальнолюдські ідеали, заперечували аморальність.

На початку 60-х рр. у Києві активно діяв клуб творчої молоді "Супутник", заснований у 1959 р. студентами театрального інституту і консерваторії, літераторами і художниками. Президентом клубу став Л. Танюк. Молоді митці прилучалися до глибин національної культури, формували свій світогляд та світобачення своїх слухачів та читачів. Члени клубу їздили по Україні, організовували творчі вечори, самвидав. Під впливом київського було утворено клуб творчої молоді "Пролісок" у Львові. Там президентом його став М. Косі в. Невдовзі ці об'єднання було розігнано. Причому не тільки за рішенням партапаратників, а й з благословіння деяких представників старшого покоління українських митців. Проте "шестидесятництво" неабияк впливало на суспільно-громадську думку, віщувало відродження національної свідомості, демократизацію. Шестидесятники розбудили народ, примусили його думати.

У багатьох людей викликали інтерес висока громадянськість публікацій та усних виступів молодих критиків І. Дзюби та І. Світличного. їхні принципові і об'єктивні літературно-критичні статті були однаково вимогливими до творів як незвиклих до критики маститих, так і молодих письменників. На захист рідної мови ставав молодий учитель з Донеччини В. Стус. Свою творчість він починав мажорними поетичними творами, але Невдовзі всю силу художнього слова спрямував проти бюрократичного насильства, соціальної несправедливості та зневажання людської гідності. У ті часи до літературного життя знову включилися 25 письменників, які з кількасот засуджених у часи сталінщини живими повернулися із заслання, зокрема І. Багмут, В. Гжиць-кий, О. Ковінька, 3. Тулуб, Є. Шабліовський та ін. Українська література була представлена різноманітними жанрами, численними творами, в яких відображалася сучасність, викривалися негативні явища нашого повсякдення.

Та поступово в республіці здіймалася нова хвиля ідеологічних звинувачень на адресу митців, насамперед у націоналізмі. Так, у 1958 р. за вказівкою ЦК Компартії України була заборонена й знищена тільки-но віддрукована поетична книжка Д. Павличка "Правда кличе", в якій автор викривав ідеологічне фарисейство, бюрократизм та інші перекручення сталінської доби. На республіканській нараді активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників 8 квітня 1963 р. від імені ЦК Компартії України зазначалося, що, мовляв, "формалістичні викрутаси" спотворюють ідейно-художній зміст творів М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко, Неприпустимим ідеологічним гріхом вважалося також те, що деякі молоді поети віддавали перевагу в своїй творчості загальнолюдським цінностям. їм перекривався шлях до друку.

Одні з письменників пристосовувалися до загальної атмосфери критики різноманітних надуманих "збочень" у літературі, як це робив О. Є. Корнійчук, або вдавалися до анонімних, а то й прилюдних доносів на своїх колег, як це зробила Банда Василевська з кремлівської трибуни у березні 1963 р. під час зустрічі Хрущова з письменниками країни. Інші мужньо відстоювали правду мистецтва й самих "інакомислячих". Зокрема, у скрутний для І. Драча час йому на допомогу прийшов П. Загребе льний. Відкрито захищав від несправедливих утисків І. Дзюбу В. Некрасов. На підтримку В. Стуса, В. Си-моненка активно виступав І. Світличний, якого також невдовзі спіткала нелегка доля.

Складні процеси відбувалися в мистецькому житті. Певним імпульсом для розвитку музичного мистецтва в Україні була постанова ЦК КПРС від 28 травня 1958 р., що знімала тенденційні звинувачення з опери В. Мура* делі "Велика дружба" та з опер українських композиторів К. Данькевича "Богдан Хмельницький" і Г. Жуковського "Від щирого сердця". Переглянув несправеділиві оцінки творчості ряду композиторів республіки і ЦК Компартії України, хоча виправлення помилок, допущених центральними органами партії, не було самокритичним. За цих умов розгорталася творча діяльність композиторів А. Кос-Анатольського, С. Людкевича, П. Майбороди, Ю. Мейтуса, А. Штогаренка та ін.

Протягом 1958--1965 рр. чисельність театрів в Україні зменшилася з 80 до 61, хоча кількість глядачів за цей період зросла з 14,3 млн. до 15,5 млн. на рік. Та якщо врахувати, що в республіці тоді було понад 100 міст республіканського і обласного підпорядкування, що чимало глядачів відвідували театр кілька разів на рік, то виходить, що не один десяток мільйонів людей, переважно з сільської місцевості та робітничих селищ, був позбавлений можливості спілкування з театральним мистецтвом. А на сцені йшли спектаклі, присвячені сучасності й минулому України, ставилися класика й драматичні твори українських та інших авторів, зокрема М. Зарудного, О. Коломійця, В. Минка, І. Рача-ди та ін. В театрах республіки працювала ціла плеяда талановитих майстрів сцени -- А. Бучма, В. Добровольський, Є. Пономаренко, М. Романов, Н. Ужвій, К. Хохлов, Ю. Шумський та багато інших.

До театру приходило й молоде покоління. Зокрема, в ті роки відбувалося становлення Леся Танюка як режисера, поета і публіциста. У часи "хрущовської відлиги" він проявляв неабияку мужність, організовуючи цикли вечорів пам'яті Леся Курбаса як великого реформатора українського театру, публікував у пресі свої прогресивні думки про театр. Його новаторство викликало серед театральних працівників бурхливу й тривалу дискусію, в якій йому довелося почути чимало несправедливих докорів.

Гідне місце у духовному надбанні українського народу посідає образотворче мистецтво. Воно було представлене тоді іменами вже відомих майстрів -- М. Божія, М. Дерегуса, К. Трохименка, О. Шовкуненка, Т. Яблонської, а також молодих митців -- В. Бородая, К. Клокова, О. Лопухова та ін. Споруджувалися численні пам'ятники багатьом видатним особам, хоча не всі вони мали художню цінність. Було написано чимало полотен, що відображали сучасність та історичне минуле народу. Одначе на образотворчому мистецтві України не міг не позначитися негативно консерватизм керівництва культурою. Спираючись на абсолютне нерозуміння М. С. Хрущовим творів художників-авангардистів, воно розпочало кампанію різної критики їхніх авторів. Провадилася вона і в Україні. Тут її жертвами стали художники А. Горська, П. Заливаха, Л. Семикіна, Г. Севру к та ін. До 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка у вестибюлі Київського держуніверситету вони виготовили вітраж, на якому було зображено гнівного поета, котрий однією рукою пригортав покривджену жінку -- Україну, а у високо піднятій другій тримав книжку. Таку композицію та шевченківський віршований рядок: "Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово" -- було визнано ідеологічно шкідливими і вітраж знищено. А. Горську та Л. Семнкіну виключили зі Спілки художників України.

Долало значні труднощі українське кіномистецтво. Стрічки Київської, Одеської та Ялтинської кіностудій художніх фільмів позбавлялися схематизму, поверховості та ілюстративності, завойовували прихильність глядача. Здобули визнання за межами республіки роботи Київської студії науково-популярних фільмів та Української студії хронікально-документальних фільмів. Значним мистецьким надбанням стали фільми "Тіні забутих предків" С. Параджанова, "Сон" В. Денисенка та ін.

Вірменин за національністю, народжений у Грузії, С. Параджанов як майстер сформувався в Україні, де працював на Київській кіностудії протягом 10 років. Його кіноосвітою керував видатний український режисер І. Савченко. Фільм "Тіні забутих предків", поставлений за повістю М. Коцюбинського, вразив не тільки українського глядача, а й увесь світ своєю поетичністю, силою та глибиною художнього відтворення сутності й трагізму народного життя. Він одразу висунув С. Параджанова в лідери кінематографічного руху в Україні.

Таким чином, після XX з'їзду відкрилися можливості для прогресу літератури і мистецтва. Та поступове гальмування демократичних процесів негативно позначилося на розвиткові художнього життя, в цілому культури.

Размещено на Allbest.ru