Теорія та практика книжкового пам'яткознавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ КНИЖКОВИХ ПАМ'ЯТНИКІВ

1.1 Поняття артефакту

1.2 Книжкові і документальні пам'ятники

1.3 Основні сховища історичних джерел

2. ХАРАКТЕРИСТИКА ЛІТОПИСІВ ЯК КНИЖКОВИХ ПАМ'ЯТНИКІВ

2.1 Давньоруські літописи

2.1.1 Повість минулих літ

2.1.2 Київський літопис

2.2 Українські та білоруські літописи ХV-XVII ст.

2.3 Козацькі літописи

3. АНАЛІЗ НЕЛІТОПИСНИХ КНИЖКОВИХ ПАМ'ЯТНИКІВ УКРАЇНИ

3.1 Видатні літературно-публіцистичні твори ХI-XV ст.

3.2 Агіографічна література

3.3 Мемуарна література

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ



Вступ

Актуальність теми дослідження. Книжкові пам'ятки - це своєрідна духовна скарбниця людства, його колективна пам'ять. Вони мають величезну наукову, історичну, духовну, а також матеріальну цінність. Відсутність вітчизняних теоретичних узагальнень щодо понятійного апарату і термінології, усталеної методики організації та роботи з фондами книжкових пам'яток сьогодні, у період стрімкого зростання темпів інформатизації суспільства, з одного боку, та зростаючого інтересу до історико-культурних цінностей як органічної складової державності, з другого, нагально вимагають осмислення та оформлення цієї галузі книгознавчого знання, аналізу історії формування та стану роботи з книжковими фондами в бібліотеках, проведення комплексної експертизи книжкових пам'яток у музеях, бібліотеках, архівах і державної реєстрації їх як національного культурного надбання.

Об'єктом дослідження є книжкові пам'ятники світового значення та засоби їх збереження.

Предмет дослідження - книжкові пам'ятники.

Метою курсової роботи є дослідження книжкових пам'ятників.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

охарактеризувати теоретичні засади дослідження книжкових пам'ятників;

дослідити літописи як книжкові пам'ятники;

охарактеризувати нелітописні книжкові пам'ятники України.

Теоретико-методологічною основою роботи є праці таких дослідників, як Кушнаренка Н.М., Удалової В.К.,Ильюшенка М.П., Воробойва Г.Г. Литвиненко М.А., Макарчука С. та ін.

Головні методи дослідження - історико-типологічний, метод теоретичного аналізу й систематизації, соціокультурний аналіз.



1. Теоретичні засади дослідження книжкових пам'ятників

1.1 Поняття артефакту

За ознакою соціально-культурної значущості виділяють групу документів, що одержали назву артефакт (лат. arte - штучно, factus - зроблений) - документ, що володіє особливою соціально-культурною цінністю, не властивою документу в цілому. Артефактні документи - це документні пам'ятники, в т.ч. писемності, складові частина культурного надбання країни, народу, людства, що звичайно охороняються спеціальними законами.

Пам'ятники виступають об'єктом науки памятникознавства, яка ділить їх на рухомі і нерухомі. До рухомих відносять документні пам'ятники: рукописи і стародруковані книги (манускрипти, палимпсести, інкунабули), раритети, рідкісні письмові і графічні видання, кінофонофотодокументи і т.п. У середині 1980-х років поширення набуло поняття "книжковий пам'ятник", що поступово стало узагальнюючим для таких понять, як "рідкісна" і "цінна книга" (особливо цінна, унікальна). Трактування цінної книги як якісної її характеристики належить І.Н. Розанову, А.І. Маркушевичу, М.Н. Куфаєву, С.А. Собольовському (XIX - початок XX ст.).

Основою віднесення документа до артефакта (пам'ятника) може служити особлива цінність і унікальність змісту, передмови, супровідних статей, коментарів і т.п. Документи цього виду відрізняються по внутрішній структурі (складу, підбору і організації повідомлення в ньому). Артефактні документи оснащені особливо складним апаратом. Крім основного тексту, вони можуть включати науково-дослідні статті, що пояснюють текст, обширний матеріал текстології, історіографічні коментарі і різноманітні покажчики (тематичні, предметні, іменні). Як правило, артефактні документи мають особливу матеріальну основу, конструкцію, особливі умови побутування в зовнішньому середовищі. Вони виходять в поліпшеному оформленні, з численними ілюстраціями, часто в нестандартних формах, в палітурках. Для видання пам'ятників нерідко використовують відтворення, факсиміле.

Змістовна (інформаційна) цінність документа, його особливе історичне, художнє і культурологічне значення є основною ознакою, що дозволяє віднести документ до розряду артефактних. Як вже наголошувалося, це не просто джерело інформації, він має особливу соціально-культурну цінність [14, 350-355].

Окрім змісту, критерієм артефактності може служити і матеріальна основа документа, його форма: папір, плівка, шрифт, фарба, спосіб запису і відтворення інформації, обкладинка, палітурка, автор та ін.

До артефактних також відносять документи за особливими умовами їх побутування в зовнішньому середовищі, шляхом вивчення їх "долі" або легенди (термін архівознавства), первинної приналежності, зв'язку з історичними подіями, пам'ятними місцями і т.п.

Артефактні документи складають основу духовних і матеріальних цінностей людства і по рівню якісних критеріїв відносяться до документних пам'ятників світового, національного і місцевого значення.

Найважливіше завдання бібліотек і інших установ культури країни полягає в створенні спеціалізованих фондів рукописних і стародрукованих книг, рідкісних і особливо цінних документів нового часу, в забезпеченні їх збереження і раціональної доступності для наукових, просвітницьких і виховних цілей. Це один з напрямів загальнодержавної діяльності по реалізації закону про охорону і використання пам'ятників писемності, історії і культури. [4, 160-175]



1.2 Книжкові і документальні пам'ятники

Назва "Документальні пам'ятники" походить від слова "документ" (лат. documentum - доказ, свідчення). Документами в розмовній мові називають ділові папери, посвідчення, юридично підтверджуючі який-небудь факт або право на щось. У прийнятому в науці сенсі слова під документом розуміють матеріальний носій запису (папір, фото- і кіноплівка, магнітофонна стрічка, перфокарта і т. д.) із зафіксованою на ньому інформацією, призначеною для її передачі в часі і просторі [7,5-10]. Відповідно документи можуть містити тексти, зображення, звуки, а з пам'ятників писемності документальними визнаються не тільки акти органів державної влади і органів державного управління, але і інші письмові документи - рукописні і друкарські. Історичними пам'ятниками, пам'ятниками історії і культури або просто пам'ятниками можна визнати все, що відобразила пам'ять про людей, є слідами їх діяльності. У цьому сенсі пишуть про пам'ятники матеріальної і духовної культури. Термін "пам'ятник" міцно закріпився в слововживанні, знайшов віддзеркалення в законотворчості, в музейній практиці, в науковий ужиток входить термін "памятникознавство". Пам'ятник історії і культури, включений до складу музейних зібрань (який звичайно вже пройшов всі стадії наукової обробки), називають музейним предметом [20,7-9].

Під "пам'ятником" мають на увазі і ціннісну категорію, тобто те, що важливе для збереження пам'яті і подальшого розвитку культури, або об'єкт природи, що розглядається як цінність. Документальними пам'ятниками в цьому плані можна визнати всі документи, що зберігаються в державних архівах, музеях, бібліотеках і в суспільних сховищах.

Визначення ступеня цінності документального пам'ятника - це визначення цінності історичного джерела. При цьому мається на увазі і зміст одержуваної історичної інформації (про те або інше історичне явище, подію, особу та ін.), і час створення пам'ятника, і авторство, і історія його походження, побутування (тобто функціонування, розповсюдження, зберігання і вивчення), і зовнішні його особливості.

Істотною відмінною рисою документальних пам'ятників є те, що вони можуть містити інформацію (іноді навіть унікальну) і про інші види пам'ятників історії і культури (а також і про інші документальні пам'ятники - опис або відтворення їх або їх фрагментів). У документальних пам'ятниках виявляються дані про походження і особливості речовинних і інших видів пам'ятників, їх функціонування, долю, їх виявлення і вивчення, зокрема, відомості і про музейні предмети [21, 446-449].

Книжковий пам'ятник - видання, що поєднує в собі кількісні і якісні ознаки рідкісної і цінної книги. Це різновид документного пам'ятника. Книга розглядається у ряді інших пам'ятників історії і культури - наукових, літературно-художніх, образотворчих, архітектурних, музичних і т. д., - але як особливий пам'ятник. Його специфіка визначається суттю книги як єдність опублікованого твору і способу його матеріального існування (видання).

Книжковий пам'ятник може бути літературно-художнім, науковим та ін. Крім того, він несе інформацію про те, де, коли, ким він надрукований, прокоментований, поліграфічно виконаний відповідно до поставленого завдання і об'єктивних можливостей - тобто інформацію про книжкову культуру часу, про відбиту в кожному конкретному виданні сучасну йому історію і культури суспільства. [11, 225-235].

Ціннісна характеристика книжкового пам'ятника обумовлена поєднанням цінності твору і видання (наприклад, перше видання класичного твору). Вона не може визначатися тільки цінністю опублікованого твору (наприклад, звичайне, рядове видання класичного твору), оскільки створення твору - це не тільки книготворча діяльність. В той же час матеріальне втілення твору може у ряді випадків самостійно визначати цінність книжкового пам'ятника (наприклад, чудово ілюстроване і надруковане видання видатного твору), оскільки тут йдеться про результат саме книготворчої діяльності.

Групу книжкових пам'ятників складають видатні в історико-культурному відношенні видання:

1) створені на початкових етапах історії книги;

2) що втілили найбільш значні досягнення різних областей людської діяльності - соціально-політичної, економічної, технічної, наукової, культурної;

3) що дають уявлення про прогресивний розвиток самої книги, її репертуару, типів, видів, і редакторської підготовки, текстології, довідкового апарату, художнього оздоблення, поліграфічного виконання, матеріальної основи та ін. [14, 350-359]

Загальновизнаними центрами колекцій книжкових пам'ятників є бібліотеки. Фонд рідкісних і цінних видань в бібліотеках складають наступні групи документів: стародавні рукописні книги різних періодів, манускрипти, інкунабули, палеотипи і т. д.; першодруковані видання країн сходу; видання XV-XII ст., надруковані глаголицею і кирилицею; західноєвропейські видання XVI-XVII ст.; українські національні видання (1574-1923 роки), надруковані цивільним шрифтом; першодруковані видання окремих регіонів України; видання, що є пам'ятниками подій і епох великої історичної важливості (Парламентська республіка П. Скоропадського, Директорія, епоха Б. Хмельницького, визвольна революція 1917-1920 років, Велика Вітчизняна війна та ін.); перші і прижиттєві видання творів видатних учених, письменників, а також кращі їх перевидання; конфісковані і заборонені видання творів суспільно значущого змісту; книги з автографами видатних громадських діячів, вчених, письменників; особисті бібліотеки відомих діячів науки і культури, а також значні в історико-культурному відношенні бібліофільські зібрання; видання, оформлені і ілюстровані видатними художниками; видання в цінних художніх палітурках; кращі мініатюрні видання і видання незвичайних форм; документи, розмножені незвичайним способом (гравіровані, літографовані, гектографовані, з витканим текстом і т. д.); надруковані на особливих матеріалах (шовк, корок, кольоровий папір); тематичні колекції, що традиційно склалися, пов'язані з історією установи-фондовласника, місцевості [14, 360-366].

Книжкові пам'ятники зберігаються в спеціально побудованих або пристосованих ізольованих приміщеннях. Для забезпечення гарантованого збереження артефактних документів створюються їх мікрокопії, страхові фонди.

1.3 Основні сховища історичних джерел

Місцем зберігання рукописних джерел є архіви та рукописні фонди наукових бібліотек. Систему архівів України становлять центральні державні архіви областей.

У м. Києві та інших містах є такі центральні архіви України:

Центральний державний архів вищих органів влади й управління України. В ньому зберігаються документи, що відкладалися за радянського часу і в роки незалежності України. Поряд з матеріалами, які висвітлюють діяльність центральних органів влади, знаходяться багато документів з різних місць - звіти, інформації, листи, скарги, пропозиції, матеріали комісій та ін. Адреса архіву: Київ-110, вул. Солом'янська, 24.

Центральний державний архів громадських об'єднань України сформований головно на основі джерел, що за радянського часу відкладалися в Партійному архіві при ЦК Компартії України. В наш час до архіву надходять документи від політичних партій і громадських організацій. Адреса архіву: Київ-11, вул. Кутузова, 8.

Центральний державний історичний архів України, м. Київ. Це фондосховище історичних джерел, які формувалися з найдавніших часів до XX ст. Зберігаються документи від литовського часу, з доби Козацької держави, з наступних періодів аж до 1917 р. Адреса архіву: Київ-110, вул. Солом'янська, 24.

Центральний державний історичний архів України, м. Львів. Найдавніші оригінальні пам'ятки з XIII ст. Документи з усіх регіонів України, але найбільше - з Галичини, Поділля, Волині.

Адреса архіву: Львів-8, пл. Соборна, 3а. [18, 16-24].

Є також спеціалізовані центральні архіви:

Центральний державний кінофотоархів за адресою: Київ-110, вул. Солом'янська, 24, корпус 2.

Центральний державний науково-технічний архів України, що знаходиться в Харкові за адресою: м. Харків-3, вул. Університетська, 4.

Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України за адресою: м. Київ-25, вул. Володимирська, 22а. Він має філіал у с. Плюти Обухівського району Київської області.

У Києві діє Центральна лабораторія мікрофотокопіювання і реставрації документів центральних державних архівів України (вул. Солом'янська, 24).

Державні архіви в областях мають назви: Державний архів Львівської області, Державний архів Волинської області, Державний архів Черкаської області та ін. В Криму - Державний архів автономної республіки Крим. У Києві - Державний архів м. Києва, в Севастополі - Державний архів м. Севастополя.

В деяких областях поряд з державними архівами, що знаходяться в обласних центрах, є ще філіали в певних містах, зокрема, філіали держархіву Житомирської області в Бердичеві; держархіву Закарпатської області в Береговому і Мукачевому; держархіву Одеської області в Ізмаїлі; держархіву Хмельницької області в Кам'янці-Подільському; держархіву Чернігівської області у Ніжині та Прилуках.

Після проголошення незалежності України у підпорядкування державних архівів області передані колишні партійні архіви при обкомах партії. Адреса Державного архіву Львівської області: Львів-6, вул. Підвальна, 13. Філіал, що утворився на основі колишнього партійного архіву Львівської області, знаходиться по вул. професора Буйка, бічній вул. Панаса Мирного. Великі блоки джерел з історії України містяться в архівах Росії та Польщі, а також інших країнах.



2. Характеристика Літописів як книжкових пам'ятників

2.1 Давньоруські літописи

2.1.1 Повість минулих літ (Повість временных літ). Редакції, списки і протографи

Видатний російський дослідник давнього руського літописання академік Олексій Олександрович Шахматов дав таке визначення цьому творові: "літописний звод, який певним чином озаглавлений, складений в Києві, охоплює час до другого десятиріччя XII ст. і міститься в більшій частині літописних зводів XIV-XVIII ст." Додамо, що Найдавніший літопис з-поміж усіх писаних історичних джерел, створених в давньоруську добу, найповніше відображає всі сторони давньоруської історії до часу його написання. Давня історіографічна традиція вважала автором твору монаха Печерського монастиря Нестора. Найбільше цієї думки дотримується і сучасна історична наука. Водночас висловлено й інші думки [18, 40-45].

Не вдаючись до переказу всього, про що йдеться у творі, необхідно, однак, наголосити: фактологічний матеріал твору за інформацією, зокрема прихованою, є невичерпним для дослідника. Він назавжди залишатиметься предметом пильної уваги істориків, невичерпним джерелом знань про давню епоху вітчизняної історії.

До нас дійшли дві основні редакції та кілька списків (варіантів редакцій) "Повісті минулих літ". Це Іпатіївська і Лаврентіївська редакції. Іпатіївська дістала назву від Іпатіївського монастиря в Костромі. В ньому був виявлений пергаментний список, виконаний, за припущенням Леоніда Махновця, у 1425 р. Список мав заголовок "Літописець руский". Зараз він зберігається в Петербурзі у Бібліотеці Російської Академії Наук під шифром 16.4.4. Перекладач "Повісті минулих літ" Іпатіївської редакції українською мовою Леонід Махновець вважає, що редакція виконана в Іпатіївському монастирі з дуже пошкодженого давнішого списку цього твору. Переписували його четверо осіб. Потім написане було зшите в книгу під загальним заголовком "Літописець руский", що містить 307 аркушів - 614 сторінок з текстом у два стовпці. Зразу ж за "Повістю минулих літ" Іпатіївська редакція поміщає Київський літопис, доведений до 1198 р., та Галицько-Волинський літопис, доведений до 1292 р., фактично - до зими 1289-1290 рр. Вже це засвідчує, що список, з якого робилася Іпатіївська редакція (пізніше, принаймні після 1292 р.), потрапив у Кострому з України.

Іпатіївська редакція має за аналог так званий Хлєбніковський список з XVI ст., за іменем коломенського купця, в якого зберігався також Погодінський XVII ст., Єрмолаївський кінця XVII-початку XVIII ст. та Краківський латинськими буквами, списаний наприкінці XVIII ст. з рукопису 1621 р., написаного кирилицею, за дорученням князя Четвертинського. Найбільший інтерес у дослідників літописання після Іпатіївської редакції викликає Хлєбніковський список. В основній Іпатіївській редакції про автора твору сказано: "Повість черноризца Феодосиева монастыра Печсрского", а у Хлєбніковському - "Повісти временныхь літ Нестора черноризца монастыря Печерского" [18, 44].

В Іпатіївській редакції опис подій доведений до 1118 р. Леонід Махновець вважає, що після Нестора, який довів твір до 1112-1113 р., та після Сильвестра, що переробляв його до 1116 р., "Повість минулих літ" ще раз переписувалася і редагувалася у 1118-1119 рр. Існує гіпотеза, що над цією новою редакцією (власне Іпатіївською) брав участь син Володимира Мономаха Мстислав, який до 1117 р. князював у Новгороді. Можна вважати, що до 1119 р. створено три редакції: Нестерову (не збереглася), Сильвестрову (дійшла до нас у Лаврентіївській редакції) та Мстиславову (дійшла в Іпатіївській редакції). Реально ж існуючих редакцій є дві: Іпатіївська і Лаврентіївська.

Літописні зводи, які використовували літописці пізнішого часу для написання нових літописів, прийнято називати протографами. У згаданих Іпатіївському та Лаврентіївському літописах, створених до 1292 р. і до 1305 р., "Повість минулих літ" виступає протографом. У свою чергу вона створена на основі попередніх літописних зводів - протографів Нестор чи Сильвестр докладав до ранішого пізніший звод, дещо доповнював відомостями з інших джерел і так писав, що літописознавці - серед них М.Костомаров, М. Грушевський, О.Шахматов-Срезневський, Д. Ліхачов, Л. Махновець, М. Тихомиров та інші - висували багато припущень про те, коли появилися перші літописні зводи, з яких років зводи "склали кістяк повісті". Вже згадувалось про припущення М. Грушевського стосовно існування зводу 945 р. Л. Махновець вважав, що літописний звод був створений у Києві 996-997 рр., його зробила група осіб духовного і світського походження при князеві Володимирові Святославичу.

Новий звод у 1072-1073 рр. зробив ігумен Києво-Печерського монастиря Никон (за припущенням). У 1093-1095 рр. ігумен того ж монастиря Іоанн довів літопис до 1093 р. Те, що мусив існувати звод 1093 р., засвідчує Новгородський І літопис старшого зводу, доведений до 1352 р. В ньому історичні події до 1093 р. викладені так само, як і в "Повісті минулих літ", а після 1093 р. - не так, як у згаданому творі. Це означає, що і автор "Повісті минулих літ", і автор Новгородського І літопису мали звод 1093 р. як протограф [18, 47].

Окремі літописознавці подають дещо інші роки складання попередніх від "Повісті минулих літ" літописних зводів у Києві. Микола Костомаров, наприклад, допускав існування літописного зводу 1043 р. Автори московського підручника з джерелознавства - зводу 1039 р. тощо.

2.1.2. Київський літопис

Київський літопис - це частина рукописного збірника літописів, відомого як Іпатіївський літопис. Охоплює період з 1118 р. до 1198 р. У свою чергу Київський літопис складений (зведений) з кількох окремих зводів [18, 48].

1. Звод Полікарпа, який закінчується 1171 р. Він написаний з літопису самого Полікарпа та із записок його сучасника Петра Бориславича, доведений до 1168 р. Окрім цього, Полікарп використав фрагменти з літописання Юрія Долгорукого й Андрія Боголюбського. Особливо Полікарп, ігумен Печерського монастиря, прославляє княжіння Ростислава Мстиславовича (1154-1155; 1159-1167). За Рибаковим, Полікарп вів літописання впродовж 1141-1171 рр. Спочатку він був при князеві (ще не називаючись Полікарпом) Святославові Ольговичу постійним супутником його походів. Коли ж постригся у монахи, то й далі з Києва стежив за життям Святослава Ольговича, його дітей і близьких. Святослав Ольгович характеризувався дуже позитивно, а його вороги - негативно. Дати в літопису точні, детально описується князівське майно, різні руйнування та втрати під час воєн.

2. Наступний звод оформлений 1179 р. при дворі київського князя Святослава Всеволодовича. Тут виділяються записи, зроблені літописцем великого князя, і використані деякі матеріали, присвячені володимиро-суздальським справам.

3. Звод 1190 р. створювався при дворі князя Рюрика Ростиславовича. До нього ввійшов звод 1179 р. і давніші записки літописця Святослава Всеволодовича, а також особисті записки упорядника зводу 1190 р. Петра Бориславича та його помічника Галичанина, що додав зведення про події в Галицькому князівстві. Літописний звод 1190 р. був продовжений хронікою, яку вів Петро Бориславич до 1197 р. З цього року хроніку продовжив ігумен Мойсей Видубецький, котрий в 1198 р., залучивши ще деякі матеріали про сімейство Ростиславичів, створив Київський звод, який дійшов до нас.

Отже, Київський літопис - твір багатьох авторів, написаний неоднаково, з неоднаковими акцентами на події, інтереси та ін.

Київський літопис - дуже цінне історичне джерело з історії Києва та центральних і східних українських земель. Його припинення 1198 р. дуже звузило джерельну базу до вивчення історії після 1198 р.

2.2 Українські та білоруські літописи XV-XVII ст.

На жаль, літописів, які були б написані в Україні в XIV - першій чверті XV ст. і дійшли до нас, наука не знає. Відомі лише літописні списки, складені після 1440 р. До таких належать списки західноруських або білоруських літописів. Тих списків збереглося багато. Одні дослідники подають, що є 25 списків західноруських літописів, інші - що 14. Всі списки зводять до трьох редакцій: старшої з 1440 р., складної - з 1550 р., повної - з 1560 р. У тексті одного зі списків є слова, що дають змогу приблизно визначити час його написання. Йдеться про найбільш "український" за змістом Супральський список, або, як його ще називають, Супральський літопис. Назва літопису походить від Супральського монастиря біля Білостока (зараз у Польщі), де він був виявлений. Західноруський літопис має три частини: "Сказание о вірных святых князей руських", що становить собою компіляцію давньокиївських, волинських, подільських, новгородських і московських літописів до 1427 р. і польських хронік; "Літописець великих князей литовских", складений за 1431-1446 рр. за хронографічним принципом; літописні оповідання, сказанія, повісті або й просто скупі замітки за 1447-1505 рр. [3,114-125].

Серед інших найцікавіших західноруських літописів виділяють Літопис Биховця, що до 1840 р. був власністю О.Биховця, голови волковиського межового суду. Вважають, що в його основі міститься "Літопис великих князів литовських" редакцій 40-х років XV ст. Він охоплює події історії Великого князівства Литовського з XIII до XVI ст., відображає міжусобну боротьбу литовських князів, відносини Литви з Польщею, Тевтонським орденом, Золотою Ордою, Кримським ханством. Є матеріали про боротьбу українського населення проти литовського і польського панування.

Оригінальним серед білоруських (західноруських) літописів є Баркулабівський літопис, що дістав свою назву від містечка Баркулабово біля Орші. Його автором вважається священик Федір Филимонович. Описано події з 1563 до 1608 р. Автор особливо багато уваги надавав опису життя простих людей [18, 87].

Серед створених історичних творів літописного жанру на українському ґрунті виділяється Густинський літопис, названий так тому, що 1670 р. у Густинському монастирі був переписаний з якогось раніше зробленого списку ієромонахом Михайлом Лосицьким. Оригінальна ж і повна назва твору починалася: "Кройника, которая начинается от потопу первого мира, и столпотворенія, і разділенія язык, і разсіянія по всей вселенній, и о разных народах, таже и о початку славенского Россійського народу, - и егда сіде в Кіеві и како крести благоверный князь Володимеръ Рускую землю, и о великом княжении Киевском, по Греческих царіх. Списася сія Кройника в Малой Россіи, в монастырю святой Живоначальной Троици общежительном Густынском Прилуцком... игумена тоей же обители, року 1670, месяца августа 2 дня".

На початку XVII ст. у Києві створений збірник літописних оповідань - "Летописцы Волыни и Украины". У Києві він був опублікований 1888 р. у "Сборнику летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси". "Летописцы Волыни и Украины" закінчувались записками Богдана Балики, сина київського війта Яцька Балики, котрий помер 1613 р. Записки Богдана Балики - перший історичний твір в Україні, написаний світською людиною. Основна тема твору - московський похід 1612 р., в якому автор брав особисту участь [18, 132].

2.3 Козацькі літописи

На початку XVIII ст. з нав'язуванням до літописної традиції автори-інтелектуали з-поміж козацької старшини створили низку історичних творів, що за тематичним спрямуванням (висвітлення головно історії Козацької держави), а також обґрунтуванням автономістичної ідеї були явищами одного порядку. Ці твори прийнято називати Козацькими літописами. Важливим зразком цього жанру був "Літопис Самовидця". Жоден історик, який вивчав історію України 1648-1734 рр., не минав цього джерела. З джерелознавчого погляду літопис вивчали М. Максимович, О. Левицький, О. Бодянський, М. Петровський, Д. Багалій, М. Грушевський. Ним цікавились і високо оцінювали Т. Шевченко, М. Костомаров, І. Франко, Д. Яворницький, М. Возняк та ін.

"Літопис Самовидця" цінний тим, що описи багатьох подій у ньому зроблені дуже реалістично. Автор намагається говорити тільки правду і дуже обережно ставиться до різних слухів. Дуже негативне ставлення Самовидця до союзу Б.Хмельницького з татарами.

Взагалі, автор постійно висловлював негативне ставлення до орди.

Очевидною ознакою "Літопису Самовидця" є те, що перед нами - твір повністю світський. На відміну від літератури, створеної церковними книжниками церковнослов'янською чи близькою до неї мовою, "Літопис Самовидця" написаний світською українською книжною мовою, близькою до народно-розмовної. [16, 10-35].

У заголовку сформульовані мета й основний зміст ''Літопису Самуїла Величка", написаного 1720 р., а вперше виданого у 4-х томах в 40-60-х роках XIX ст. (4-й том вийшов 1864 р.). Його повна назва така: "Сказання про війну козацьку з поляками, що через Зиновія Богдана Хмельницького, гетьмана військ Запорозьких вісім літ точилася, а близько двадцяти літ тяглася з іншими державами у поляків, якою він, Хмельницький, при всесильній Божій помочі з козаками і татарами із тяжкого лядського іга вибився і під великодержавне пресвітлого монарха російського Олексія Михайловича добровільно піддався".

Незважаючи на порівняно нижчий науковий рівень літопису С.Величка, ніж літописів Самовидця і Грабянки, йому судилася доля дуже читабельного твору. Встановлено, наприклад, що Тарас Шевченко досконало знав це джерело і щедро користувався ним при написанні своїх поем і віршів на історичні теми.

Відомий літературознавець Ярослав Дзира стверджував, що такі твори Т.Шевченка, як "Чигирине, Чигирине", "Великий льох", "І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм..." та інші мають історичною фактологічною основою літопис С.Величка. Т.Шевченко черпав з літопису не тільки уявлення про минуле України, а й брав, з нього і висвітлення постатей окремих гетьманів, і багато іншого, аж до окремих образів, порівнянь, метафор [18, 42].

Козацькі літописи ніби завершують літописний етап української історіографії. Історичні твори наступного часу, наприклад, "Історія Русів", за жанровими особливостями відкривали новий етап у розвитку української історичної думки, зокрема нового методу передачі історичних знань: не через констатацію подій та її інтерпретацію, а через аналіз і узагальнення всієї суми історичних знань, доступних досліднику.

Таким чином, серед цінних книг особливу частину становлять літописи.

3. Нелітописні книжкові пам'ятки України

3.1 Видатні літературно-публіцистичні твори XI-XV ст.

Одним з найраніших літературних творів є "Повчання" Володимира Мономаха. Як вважають, воно написане 1117 р., але в Лаврентіївському списку "Повісті минулих літ" вміщене під 1096 р. Переписувач, очевидно, цим стверджував, що в переддень Любецького з'їзду 1097 р. князів у Володимира Мономаха вже склалася чітка світоглядна концепція з питань державотворення, ролі великого князя, духовного начала в житті людей, національної та християнської традиції, виховання дітей, воїнів і слуг.

Вставка в Лаврентіївському списку - єдиний щасливий випадок, який зберіг цінну пам'ятку для наступних поколінь.

"Спогади" як частина "Повчання" містять багато даних про міжусобні війни, які велися між князями. З позицій людини, котра усвідомила шкоду міжусобиць, князь лаконічно оповідає про спалення, спустошення, вбивства, численні війни з половцями. "А всіх походів зробив я вісімдесят, і три великих, а решти не пам'ятаю менших". Ця частина "Спогаду" - важливе джерело до політичної історії України XI- початку XII ст. [18, 47-50].

Іншою унікальною пам'яткою давньоруської доби жанру епічної поезії є "Слово о полку Ігоревім". Тема і сюжет твору - невдалий похід на половців 1185 р. Чернігово-Сіверських князів на чолі з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем. Дату написання твору встановлюють за його змістом. У поемі галицький князь Ярослав Осьмомисл і суздальський Володимир Глібович змальовані як живі, хоч померли вони 1187 р. Похід відбувся, за Київським літописом, 1185 р. Отже, твір міг бути написаний в проміжку від 1185 до 1187 р. Існує, щоправда, думка ніби "Слово..." в редакції, в якій було знайдене наприкінці XVIII ст., перероблене 1196-1198 рр.

Єдиний рукописний збірник зі "Словом...", на думку дослідників, належав до XVI ст. Він загинув під час московської пожежі 1812 р. Залишились кілька переписаних варіантів від згорілого "Слова..." та надруковане на основі збірника XVI ст. першовидання 1800 р.

З джерелознавчого погляду, для вивчення фактологічної сторони походу Ігоря Святославича "Слово..." особливого значення не має. Однак цей похід, незважаючи на його незначне військово-політичне значення для Русі кінця XII ст., знайшов, на диво, повне висвітлення в Київському літописі. Останній факт є незаперечним свідченням того, що існувала спеціальна причина, чому похід так детально описав літописець. Напевно, у поході брала участь людина, яка потурбувалась про його висвітлення [18,61].

Сучасна наука не має у розпорядженні оригінальної пам'ятки XII ст. Завдання словознавців полягає в тому, аби у пізніх ретушованих списках виявити те, що не піддалося руйнуванню і зберегло художні ознаки, традиції, образи, дух XII ст.

Трохи пізніше від написання "Слова..." на північно-руському ґрунті було створено пам'ятку "Слово о погибелі Руської землі ". Вона виявлена в одному рукописному псковському збірнику з XV ст. Російський академік Михайло Тихомиров на тій підставі, що у цьому творі великий князь Ярослав і його брат Юрій, князь Володимирський, описуються, мов живі, датував написання поеми не раніше 1223 р., битви на Калці, і не пізніше 1237 р., року смерті Юрія. Аналогічно, як і в "Слові о полку Ігоревім", у "Слові о погибелі Руської землі" чітко простежується державницький патріотизм, носієм якого ХП-ХШ ст. була насамперед князівська еліта Рюриковичів та православна церква. Автор згадує про давню могутність Русі, коли "угры твердяху каменые горы железными вороты, аби на них великий Володимир тамо не вьехал, а немцы радова-хуся, далече будуче за синим морем".

В Україні XV-XVI ст. були відомі в перекладах популярні в Європі й інші повісті, наприклад, "Історія о Аттілі, королі Угорськом". їх значення як джерел полягає в тому, що вони відображають тодішній рівень історичних, географічних, філософських, етнологічних та інших знань в Україні, є пам'ятками мови й освіти. [13, 187-189]

3.2 Агіографічна література

Твори агіографічної літератури за жанром - розповіді про житія святих (агіо - святий, графо - пишу). Цей жанр давав велику змогу повчати, проповідувати християнську мораль, формувати в народу бажаний стереотип поглядів на церкву.

Поряд зі схваленими церквою житіями святих з XIV-XVI ст. збереглося дуже багато списків оповідань на біблейські теми, які були плодом вільної творчості, що кожного разу відходила від догматів віри. В літературі такі твори дістали назву апокрифів (апокрифос - таємний, підробний). Вони писалися про Адама та Єву; третього Адамового сина Ламеха; пророка Мойсея; царів Давида і Соломона; іноді взагалі про надуманих персонажів. У томі "Українська література XIV-XVI ст." вміщені апокрифи про згаданого Ламеха, бунт Люципера і ангелів, Соломона і Кітовраса, "Хожденіє Богородиці по муках". Останній твір дуже цікавий з погляду світського сприйняття Бога, порядків на землі та небі, в пеклі, Божого розуміння справедливості покарань за гріхи.

Проте згадані пам'ятки не схвалювалися церквою. В лоні монастирського затворництва писалися твори, що мали відображати офіційний православно-християнський погляд на віру в Бога, дотримання його заповідей, на скороминучість земних благ і цінності вічного блаженства в раю та ін. Свої ідеї автори таких творів ілюстрували прикладами Божих угодників, котрі відреклися від радостей мирського життя, влади та багатства і в ім'я Бога йшли на всілякі обмеження тілесних потягів і вигод, проводячи час у молитві, в духовних устремліннях до Бога. Безперечно, описи життя таких угодників прикрашалися різними знаменнями, чудами, спокусами дияволів і перемогами над бісами тощо. Так з'явилася численна література під назвою "житія святих".

Хоч житія писалися церковнослов'янською мовою, київське середовище позначилося на мові українізмами, як, наприклад, у житії Николая: "дивлюся", "брате Петре!", "сірих і убогих", "мне тужи Петре!", "а мертвії", як гласить Ісаія, "дерзай, брате!" тощо [18, 81].

Збірники житій святих дістали назву патерики (латинське рater - отець), тобто оповідань про святих отців. Збірники житій у коротких редакціях мали ще назву прологи, а збірники поширених редакцій називалися четьї-мінеї. З циклу житій святих середньовічна Україна має дуже оригінальну пам'ятку "Києво-Печерський патерик", складений ченцями Печерського монастиря за доби його розквіту перед нападом Батия. Головними авторами патерика були Нестор-Літописець, чернець Полікарп, один із творців частини Київського літопису - зводу Полікарпа, єпископ Симон, який помер 1226 р. Нестору, зокрема, належить "сказаніє" про назву монастиря Печерським, житія преподобного отця Феодосія та про інші його діяння. Нестор був автором житія святих Бориса і Гліба. Єпископу Володимирському і Суздальському Симону належать "Слово про будову церкви Печерської", "Послання до Полікарпа", багато перекладів житій з грецької мови. Полікарп був автором оповідань про Спиридона Проскурника, Аліпія Іконника та ін. Важливою ознакою патериків було те, що вони належали до найчитабельніших книг українського народу.

Найвідомішими є три редакції "Києво-Печерського Патерика"" зроблені при переписуванні давніших списків:

тверського єпископа Арсенія, виконана 1406 р.;

ченця Києво-Печерського монастиря Касьяна з 1462 р. (Касьянівська редакція);

дячка Нестерця з Сокаля на Волині, виконана в Печерській лаврі 1553-1554 рр. і підписана: "Я, многогрішный раб божий инок Алексій, старець монастиря Печерського, родом з Волыни. Дал єсми сію книгу, глаголемую Патерик Печерский..." [18, 83]



3.4 Мемуарна література

У XVIII ст. значного розвитку набуває мемуарна та історична література. Мемуари та історичні твори, незважаючи на суб'єктивність і порівняно з документальними матеріалами меншу вірогідність, є важливим історичним джерелом, без якого не може обійтися сучасний дослідник. Правильне використання їх допомагає глибше зрозуміти історичне минуле народу, соціально-економічні та політичні відносини людей, рівень громадської думки.

Мемуари (від французького слова memoire - пам'ять) - це в основному щоденники, спогади, записки. Щоденники ведуться завжди по слідах подій і явищ, які автори зображають. Це можуть бути події особистого або громадського-життя.

Близькими за формою до щоденників і спогадів є листи, листування як приватних, так і офіційних осіб. Вони особливо цінні, адже глибше розкривають світогляд автора, його ставлення до тих чи інших подій, без прикрас зображують факти. В них відбивається не _N тільки особисте життя, але й людей, з якими був зв'язаний автор, суспільних відносини [15,170].

Мемуари, в яких знайшло відображення життя України XVIII ст., написані в основному представниками панівного класу" України та Росії і частково іноземцями.

Найбільшу цінність для вивчення історії України XVIII ст. має "Щоденник" генерального підскарбія Якова Андрійовича Марковича (народився в 1690 - помер в 1770 р.) Приводом до ведення "Щоденника" стали записки ("Кроніка") його тестя чернігівського полковника Павла Полуботка, пізніше наказного гетьмана. Вони починалися з 1452 р. і кінчалися 1715 роком. Це були дуже короткі записи подій. Я. Маркович спершу продовжив їх, а потім почав щодня вести "домашний протокол", як назвав він свій "Щоденник", і вів його протягом 50 років (з 1717 по 1767 рік). У радянській історіографії цьому джерелу присвятні декілька сторінок М. Марченко в своїй праці "Українська історіографія". Статтю про закінчення "Щоденника" для історії просвітительства написав І. Каганов. Проте цінність "Щоденника" Я. Марковича, як історичного джерела, значно більша. Щоденні записки Марковича подають цінні відомості про економіку Україні XVIII ст., політику російського царизму щодо України, становище селянства, класову боротьбу. Велике значення "Щоденника" для історії культури і освіті на Україні.Таким чином, "Щоденник" Я. Марковича є цінним історичним джерелом для вивчення різноманітних питань історії України XVIII століття. Цікавим пам'ятником історії України XVIII ст. є "Діаріуш" і "Щоденник" Миколи Ханенка. Микола Ханенко походив з простого козацького роду часів визвольної війни, його батько був племінником правобережного гетьмана Михайла Ханенка, який 1674 р. відмовився від гетьманства і перейшов на лівий берег Дніпра, визнавши себе підданим Самойловича [15, 166].

"Щоденник" Ханенка - це щоденні записи, які велися у 1727-1753 рр. за винятком 1734-1741 років. Після звільнення з Петропавлівської фортеці і повернення на Україну М. Ханенко неодноразово їздив Москву та Петербург як в своїх особистих справах, так і за дорученням гетьмана. "Щоденник" і починається з записів під час поїздки в Петербург у 1727 році [15, 168].

Як пам'ятник XVIII ст., до нас дійшов "Щоденник" Петра Апостола, сина гетьмана Данила Апостола, надрукований О. Лазаревським у журналі "Киевская старина".

Петро Апостол виховувався в Петербурзі, куди його привезли, за твердженням Лазаревського, як заложника після зради Мазепи. В Петербурзі він одержав високу освіту, оволодів французькою, німецькою і італійською мовами. "Щоденник" Петра Апостола починається з травня 1725 р. і закінчується в серпні 1727 року. Спершу записи ведуться на Україні, а потім в Петербурзі. "Щоденник" П. Апостола, як і попередні пам'ятники XVIII ст., містить цікаві відомості про життя козацької старшини, взаємини Апостолів з Меньшиковим та іншими сановними особами Росії.

Для пізнання історії розвитку культури, життя і побуту козацької старшини певне значення мають записки І.Ф. Тимковського.

Свої "Записки" Тимковський написав у 1850 р. в с Шостка, яке було його маєтком. В листі до сина Василя він пояснює свій намір бажанням дітей знати родовід сім'ї, а також пропозицією М. П. Погодіна написати про князя Шувалова.Записки І. Ф. Тимковського поділяються на три частини: у першій йдеться про переяславський період життя автора, у другій - київський, третя присвячена Шувалову [15, 171].

Для вивчення історії Слобідської України певне значення має "Дневник путешествия по Слободско-Украинской губернии академика С.-Петербургской Академии наук Гильденштедта".

Щоденник Гільденштедта в двох томах було надруковано лише після його смерті 1781 року. 1892 р. частину "Щоденника", яка стосувалася Слобідської Україии, переклали на .російську мову і надрукували окремим відбитком в Харкові з приміткою Д. Багалія і передмовою Салтикової.

З інших джерел мемуарного характеру треба згадати "Щоденник" Храповицького про подорож Катерини II на Україну, надрукований в "Киевской старине", записки французького посла графа Сегюра, який разом з Катериною II проїздив по Україні, а також спогади Ф.Ф. Вігеля, який довгий час жив у Києві.

Особливе місце серед мемуарної літератури XVIII ст. посідає "Частная переписка" Григорія Андрійовича Полетики (1725-1754). Г. Полетика був одним з освіченіших людей України.

Отже, серед нелітописних цінних книг слід відмітити видатні літературно-публіцистичні твори, агіографічну літературу, історичні твори та мемуари.

Висновки

У середині 1980-х років поширення набуло поняття "книжковий пам'ятник", що поступово стало узагальнюючим для таких понять, як "рідкісна" і "цінна книга" (особливо цінна, унікальна). Трактування цінної книги як якісної її характеристики належить І.Н. Розанову, А.І. Маркушевичу, М.Н. Куфаєву, С.А. Собольовському (XIX - початок XX ст.). Експертиза цінності документа здійснюється з урахуванням критерію цінності - комплексу науково обґрунтованих ознак, на підставі яких визначається цінність документа.

Книжковий пам'ятник - видання, що поєднує в собі кількісні і якісні ознаки рідкісної і цінної книги. Це різновид документного пам'ятника. Книга розглядається у ряді інших пам'ятників історії і культури - наукових, літературно-художніх, образотворчих, архітектурних, музичних і т. д., - але як особливий пам'ятник. Його специфіка визначається суттю книги як єдність опублікованого твору і способу його матеріального існування (видання).

Ціннісна характеристика книжкового пам'ятника обумовлена поєднанням цінності твору і видання (наприклад, перше видання класичного твору). Вона не може визначатися тільки цінністю опублікованого твору (наприклад, звичайне, рядове видання класичного твору), оскільки створення твору - це не тільки книготворча діяльність. В той же час матеріальне втілення твору може у ряді випадків самостійно визначати цінність книжкового пам'ятника (наприклад, чудово ілюстроване і надруковане видання видатного твору), оскільки тут йдеться про результат саме книготворчої діяльності.

Місцем зберігання рукописних джерел є архіви та рукописні фонди наукових бібліотек. Систему архівів України становлять центральні державні архіви областей. літопис книжковий літературний мемуарний твір

До нас дійшли дві основні редакції та кілька списків (варіантів редакцій) "Повісті минулих літ". Це Іпатіївська і Лаврентіївська редакції.

Київський літопис - це частина рукописного збірника літописів, відомого як Іпатіївський літопис. Охоплює період з 1118 р. до 1198 р. У свою чергу Київський літопис складений (зведений) з кількох окремих зводів.

На жаль, літописів, які були б написані в Україні в XIV - першій чверті XV ст. і дійшли до нас, наука не знає. Відомі лише літописні списки, складені після 1440 р. До таких належать списки західноруських або білоруських літописів. Таких списків збереглося багато.

СПИСОК ВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ

1. Про бібліотечну справу[Текст]: Закон України// Відом. В. Р. України.-1992.-№48.-650 с.

2. Барембаум, И.Е. История книги[Текст]/И.Е. Барембаум.-М.:Книга,1984.-147 с.

3. Бевзо,А. Львівський літопис і Острозький літописець[Текст] /А.Бевзо.-К.,1970.-130 с.

4. Воробьев, Г.Г. Документ: информационній анализ[Текст]/Г.Г. Воробьев.-М:Наука,1973.-180 с.

5. Галенко, О.І. Документальні публікації з історії Української РСР: Теорія та джерелознавчий аналіз[Текст]/О.І.Галенко.-К.,1991.-200 с.

6. Дзира, Я.І. Українські літописи ХVI-XVIII ст. в радянькій історіографії[Текст]/Я. І.Дзира//Історичні джерела та іх використання.-1968.-№3.-С. 177-189

7. Документальные памятники:выявление, учет, использование[Текст]:учеб. пособ. для студ.высш.учеб. заведений/ И.А. Альтман, А.А. Курносов, Ред.

С.О. Шмидта.-М.:ВШ,1988.-342 с.

8. Дубровіна, Л.А. Формування попереднього інформаційного масиву джерел до Державного реєстру української рукописної книги [Текст] / Л.А. Дубровіна // Наукова бібліотека в сучасному соціокультурному контексті: Тез. доп. Міжнар. наук. - конф., Київ, 12-15 жовтня 1993 р., . - К., 1993. - Ч. 2. - С. 85 -86.

9. Егоров, В.Л. Развитие и становление понятия «Памятник истории» [Текст]/В.Л. Егоров//История СССР.-1988.-№1.-С17-28

10. Зиновьева, Н.Б. Документ в коммуникации и восприятии [Текст]/Н. Б. Зиновьева, И.А. Саяпина.-К.,1995.-56 с.

11.Ильюшенко, М.П. Документоведение. Документ и система документации[Текст]/М.П. Ильюшенко, Т.В. Кузнецова.-М.:МГИАИ,1997.-235 с.

12.Крип якевич, І.П. Літописи ХVI-XVIII ст. в Галичині[Текст]/І. П. Крип якевич//Історичні джерела та їх використання.-1964.-№1.-С 63-80

13. Кушнаренко, Н.М., Удалова В.К. Наукова обробка документів[Текст]:підручник/Н.М. Кушнаренко, В.К. Удалова.-3-тє вид.стер.-К.:Знання,2006.-189 с.

14.Кушнаренко Н.Н. Документоведение[Текст]:підручник/Н.Н. Кушнаренко.-4-те вид.стер.-К.:Знання, 2003.-459 с.

15.Литвиненко,М.А. Джерела історії України XVIII ст. [Текст]/М.А. Литвиненко.-Харьків: изд-во Харьків. Ун-ту,1970.-310 с.

16.Літопис Самовидця[Текст]/І.Я. Дзира.-К.,1970.-35 с.

17. Лутовинова В. Історичні витоки рекомендаційної бібліографії в Україні (XІ-початок ХХ ст.) [Текст] / В. Лутовинова // Вісн. Кн. палати. - 1997. -

№ 7. - C. 24-26.

18.Марчук,С. Писемні джерела з історії України: курс лекцій[Текст]\ С. Марчук.-Львів,1994.-С.44-200

19. Паславський Т. Бібліографія історичної картографії України: актуальні питання обсягу і змісту об'єкта[Текст] / Т. Паславський // Бібл. вісник. - 2001. - № 6. - C. 19-21.

20.Українська література XIV-XVI ст. [Текст]:навч.посібн.-К.,1988.-449 с.

21. Українська література XVIII ст. [Текст]:навч.посібн -К., 1983.-527 с.

22. Швецова-Водка Г. Типологія документа [Текст] / Г. Швецова-Водка // Бібл. вісник. - 2000 . - № 4. - 144 с.

Размещено на Allbest.ru