1

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ

кафедра економічної теорії

“Україна: три кроки на шляху до утвердження державної незалежності”

(Індивідуальне науково-дослідне завдання)

Виконав: студент І курсу

спеціальності «Фінанси та кредит»

денної форми навчання, 213група

Неміш М.В.

науковий керівник Басняк Ю.А.

Чернівці 2010

Зміст

Вступ

Розділ 1. Декларація про державний суверенітет України

Розділ 2. Акт проголошення незалежності України та його підтвердження на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р.

Розділ 3. Конституція України - Основний Закон незалежної держави

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Україна на шляху до незалежності пройшла довгий і важкий шлях. Метою моєї роботи стало дослідження процесу утворення державної незалежність України, та основні історичні документи які були прийняті для того, щоб наша держава стала самостійною. Тема «Україна: три кроки на шляху до утвердження державної незалежності» є актуальною і в наш час. Тому, що здобувши незалежність формально, ми і на далі є залежними від інших країн.

Для повної самостійності сьогодні, необхідно вдосконалити « три кроки», що були зроблені 18 років тому. Об'єктом дослідження є етапи утворення Державної незалежності. А саме: Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України та його підтвердження на Всеукраїнському референдумі 1991 р. та Конституція України. [9]

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Історичний документ виняткового значення для долі українського народу - Акт проголошення незалежності України. У ньому зазначалося: « Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом OOH та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави - України. Територія України є неподільною і недоторканою. [5]

Віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення Верховною Радою України. За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава - Україна.

На підтвердження Акта проголошення незалежності Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 р. республіканський референдум. Він був потрібен, щоб нейтралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, особливо у східних і південних областях республіки, які заявляли, що народ буцімто не підтримує Акт про незалежність. [9] Союзне керівництво на чолі з президентом СРСР М. Горбачовим, не втрачаючи надій на укладення нового союзного договору, вело активну роботу в цьому напрямі. Крім того, світове співтовариство не поспішало з визнанням самостійності України, вичікуючи, як розгортатимуться події. На всеукраїнському референдумі кожен громадянин мав чітко відповісти «Так, підтверджую», або «Ні, не підтверджую» на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» Із 37885,6 тис. громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування, взяли участь у голосуванні 31891,7 тис. (84,18%). Із них позитивно відповіли 28804,1 тис. виборців (90,92%). Зокрема, у Криму відповіли на запитання референдуму «Так, підтверджую» 54,19% громадян, у Севастополі - 57,07%; у Донецькій, Луганський, Одеській, Харківській областях підтвердили Акт про незалежність понад 80% виборців; в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях за незалежність проголосувало понад 95%, у решті областей - понад 90% громадян. За результатами референдуму вже ні в кого не могло бути сумніву, чи український народ хоче мати свою самостійну державу.

Втретє за 350 років від Визвольної війни середини XVII століття Україна здобула самостійність. Головним завданням стало збереження незалежності й суверенності Української держави, недопущення помилок, зроблених на двох попередніх етапах існування державності, - у середині XVII ст. і в 1917-1920 рр. [10]

Розділ 1. Декларація про державний суверенітет України

референдум президент незалежний суверенітет

Декларація про державний суверенітет України - політико-правовий документ, у якому проголошувалися державний суверенітет України, самостійність, повнота і неподільність влади в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. [5]

Першою серед радянських республік Декларацію про державний суверенітет прийняла Естонія (листопад 1988 року), проте парламенти більшості радянських республік, зокрема й України, засудили цей акт. Згодом ідея створення суверенної Української держави була проголошена головною метою діяльності Народного руху України.

Одразу після виборів, 11 березня 1990 р., новообрана Верховна Рада Литовської РСР прийняла акт «Про відновлення незалежності Литовської держави». З'їзд народних депутатів СРСР, що тоді відбувався, прийняв постанову, яка визнала це рішення не чинним. Російська Федерація мала особливу політичну вагу у складі Радянського Союзу. Виклик, кинутий Б. Єльциним загальносоюзному центру, негайно відгукнувся в інших союзних республіках, у тому числі й в Україні. Розпочався так званий парад суверенітетів. У цьому явищі проявилася нова структуризація влади в СРСР після виборів 1990 р., що привели до утворення нових легітимних центрів влади в союзних республіках. [6, С. 44]

У Верховній Раді УРСР, яка завдяки конституційній реформі перетворилася на центр республіканської влади, переважала очолювана О. Морозом компартійно-радянська номенклатура. Вибори засвідчили втрату Компартією України монополії на владу. Однак, в силу різних обставин, опозиція вибори програла.

Номенклатура могла приймати рішення більшістю голосів, але вона не знала, які рішення треба приймати. Ініціативу в парламентському житті проявляли чисельно менші й не згуртовані депутати, обрані від Демократичного блоку і Народного руху. Саме вони, пропагуючи свої цілі, нав'язували їх більшості. Група «За суверенну Радянську Україну» не мала власної стратегії і лише намагалася будь-що утриматися на поверхні політичного життя.

46-річний О. Мороз тільки починав кар'єру публічного політика. За роки перебування на різних посадах обласної ланки компартійно-радянського апарату він набув досвіду роботи з людьми і цілком пристойно витримав випробування виборами, на які йшов з посади першого секретаря Таращанського райкому КПУ. У Верховній Раді він всіляко уникав прямої конфронтації з опозицією, яку очолював І. Юхновський. За його згодою опозиція взяла в свої руки керівництво важливими парламентськими комісіями - прав людини, культури і духовного відродження, зовнішніх справ, чорнобильську, науки та освіти, економічної реформи.

Кинутий Б. Єльциним виклик М. Горбачову змусив компартійно-радянську більшість у Верховній Раді України замислитися над тим, як поводитися у ситуації, що склалася. На відміну від Народної ради, яка не мала сумнівів щодо утвердження суверенності України, група «За суверенну Радянську Україну» спочатку використовувала популярне гасло лише для політичної демагогії.

З 1922 р. Радянський Союз існував як федерація республік, наділених великими конституційними повноваженнями, але партія більшовиків перетворила його на моноліт централізованої структури. Для компартійної номенклатури, вихованої загальносоюзним центром у дусі сумирності та покори, таке становище не здавалося трагічним. Тільки нездатність центру контролювати ситуацію на периферії змусила її зважити на можливі варіанти розвитку подій. Двовладдя у Москві давало шанс на безболісне завоювання суверенітету. [6, С. 45]

Національно-визвольний рух, який розгортався в Україні, доводив компартійно-радянській еліті, що вона може втратити владу, яка опинилася в її руках внаслідок безпорадності (тимчасової, як всі розуміли) Москви. Очолювані О. Морозом депутати Верховної Ради вперше знайшли спільну мову з опозицією і розпочали 28 червня 1990 р. розгляд питання про державний суверенітет України. Делегати XXVIII з'їзду КПРС брали участь в опрацюванні тексту декларації лише кілька днів. 2 липня, як уже зазначалося, вони опинилися у Москві. 5 липня В. Чорновіл виголосив заяву Народної ради з цього приводу, яка містила пропозиції: негайно відкликати всіх депутатів - делегатів з'їзду КПРС для участі в роботі Верховної Ради України; у разі ігнорування цієї вимоги поставити перед Верховною Радою УРСР і народом питання про зміну керівництва Верховною Радою; виборцям дати належну оцінку діяльності своїх обранців, що ігнорують у цей відповідальний момент роботу сесії. У відповідь С. Гуренко і Л. Кравчук надіслали на сесію листа від імені народних депутатів - делегатів з'їзду. Рішуче не погоджуючись з Народною радою, вони вказували: «Ми відстоюємо тут життєві інтереси своєї республіки, її народу, перш за все утвердження державного суверенітету, соціальний захист трудящих при переході до ринкових відносин, відродження духовності і культури, ліквідацію наслідків чорнобильської аварії». Народні депутати УРСР нагадали, що оформили свій від'їзд до Москви документально, разом з тим вони повідомили, що частина з них виїхала до Києва.

Драматичні колізії виникли навколо особи В. Івашка. Як Голова Верховної Ради він мав бути присутній у Києві при обговоренні такого важливого документа, як Декларація, але як делегат з'їзду й голова редакційної комісії не міг залишити Кремлівського палацу. Голосування про відкликання делегатів неприємно вразило його: за відкликання висловилося понад 300 депутатів, у тому числі 200 комуністів. Це був перший випадок, коли опозиційна меншість і депутатська більшість виступили спільно.

11 липня І. Плющ зачитав заяву від 9 липня 1990 р., в якій В. Івашко сповіщав про свою відставку з посади Голови Верховної Ради УРСР.

Більшість людей сприйняли цей сенсаційний вчинок негативно. Торжествувала лише опозиція, позаяк отримала всі підстави сказати: ми попереджали, що не варто обирати на цю високу посаду партійного функціонера, й мали рацію. Комуністи, котрі підтримували В. Івашка й голосували за нього, були шоковані таким політичним капітулянтством.

Верховна Рада офіційно не відреагувала на заяву В. Івашка й не стала розглядати її одразу. Можливо, вплинула заява депутатської групи комуністів і безпартійних «За суверенну Радянську Україну», з якою виступив Л. Кравчук. У ній наголошувалося, що за умов загострення економічної, політичної й соціальної напруги, коли необачне слово, а тим більше необдумані дії можуть викликати спалах пристрастей, політичну конфронтацію, потрібні, як ніколи, поміркованість, злагода, взаємна терпимість. Безсумнівно, політичне капітулянтство В. Івашка деморалізувало комуністичну більшість і полегшило опозиції можливість прийняття радикального за змістом документа, який утверджував суверенітет республіки.

Добре усвідомлюючи значення цього документа, депутати багаторазово зважували кожне формулювання, а за дебатами стежила вся республіка. Остаточний текст було прийнято 16 липня поіменним голосуванням. Він здобув схвалення майже всіх членів Верховної Ради, які брали участь в обговоренні. Проти висловилося чотири депутати, один утримався.

Верховна Рада проголошувала, що від імені народу України може виступати тільки вона. Державний суверенітет визначався як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Територія УРСР в існуючих кордонах проголошувалася недоторканною. [10]

Щоб наповнити поняття «економічної самостійності» конкретним змістом, Верховна Рада проголошувала намір створити власні банки, включаючи зовнішньоекономічний, а також цінову, фінансову, митну і податкову системи. Україна мусила самостійно формувати державний бюджет, а за необхідності - запровадити власну грошову одиницю.

У Декларації проголошувалося бажання держави забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя - політичній, соціально-економічній, культурній. Усім національностям, що проживали на території республіки, гарантувалося право на вільний національно-культурний розвиток.

Декларація проголошувала право України на власні Збройні Сили, внутрішні війська, на органи державної безпеки. Вказувалося, що Українська держава самостійно визначає порядок проходження військової служби громадянами республіки. Проголошувався намір України стати в майбутньому нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. [6, С. 47]

Розділ 2. Акт проголошення незалежності України та його

підтвердження на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р.

1 грудня 1991 року відбулися дві події історичної ваги - понад 90% громадян, які взяли участь у Всеукраїнському референдумі, висловилися за незалежність України, водночас було обрано Президента республіки - Л. Кравчука. [2, С. 580]

Коли 24 серпня 1991 р. депутати Верховної Ради УРСР зібралися на надзвичайну сесію, представники від громадськості внесли у приміщення парламенту величезний синьо-жовтий стяг як символ розриву з тоталітарним московським центром. А через кілька днів, 4 вересня, було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора. Цим започатковувалася відмова держави, що народжувалася, від радянської символіки.

Найбільшою заслугою «суверен-комуністів» серед колишнього компартійно-радянського керівництва УРСР було встановлення контролю над розміщеними в Україні силовими структурами і загальносоюзними установами та відомствами. Не вдалося лише одне: встановити контроль над Чорноморським флотом. Внаслідок цього флот на довгі роки став болючою проблемою в українсько-російських відносинах.

9 вересня 1991 р. на території республіки було запроваджено обіг купонів багаторазового використання. Ця подія знаменувала факт виходу України з рубльової зони. 8 жовтня було ухвалено закон «Про громадянство України», 7 листопада - «Про державний кордон». Отже, ще до референдуму, який затверджував Акт проголошення незалежності, було створено передумови для перетворення України з союзної республіки на самостійну державу. [5, С. 255]

Після проголошення державної незалежності все суспільно-політичне життя в республіці підпорядковувалося загальноукраїнському референдуму, на якому 1 грудня 1991 р. виборцям належало відповісти на запитання, чи підтверджують вони зазначений Акт. Для політиків, котрі стояли на позиціях повної незалежності України, це було необхідно для того, щоб перекреслити результати референдуму 17 березня.

За підтвердження Акта проголошення незалежності України голосували 90% громадян, що брали участь у референдумі. А брали участь 84% тих, хто мав таке право. Таким чином, за незалежність України висловилися 76% усіх дієздатних її громадян. Проте несерйозно було б уважати, що всі вони - переконані її прихильники. Ніхто ще не спромігся заперечити висновки аналітиків, що з'явилася ця цифра внаслідок унікального збігу обставин: переляканий рішучими заходами російського керівництва з декомунізації український номенклатурний істеблішмент поспішно заангажував ідею державної незалежності й кинув на пропаганду всі підконтрольні засоби: вперше дістали простір для фронтального пропагандистського наступу «демократи»; спрацював «рязанський синдром» - економічна криза в Росії створила відчутний розрив між життєвим рівнем Російської Федерації та України, що виявилося в результатах референдуму. [3, С. 433]

І все ж далекоглядним політикам слід було придивитися до тих, хто не підтримав незалежності, проаналізувати, чим їхні соціальні характеристики та орієнтації відрізняються від характеристик та орієнтацій прихильників незалежності. Політичне значення такого аналізу актуалізує нерівномірність розподілу голосів, що були подані «за» і «проти» незалежності України у різних її регіонах. У чотирьох областях - Харківській, Луганській, Донецькій, Одеській, - де проживає понад чверть населення України, Акт підтримали загалом менше двох третин тих, хто має право голосу (62,5%), а в Криму - більше однієї третини (35,5%).

Позитивним результатам референдуму сприяла передвиборна президентська кампанія, учасники якої одностайно виступали за незалежність України, хоча побічним її наслідком став розкол у демократичному таборі щонайменше на три течії (відповідно до послідовників Л. Лук'яненка, В. Чорновола та І. Юхновського).

Центральною виборчою комісією було зареєстровано сім осіб, котрі вибороли право стати кандидатами на президентство: кожного з них підтримали своїми підписами понад 100 тис. виборців.

На виборах 1 грудня голоси виборців розподілилися так: В. Гриньов - «за» 4,17%, Л. Кравчук - 61,59, Л. Лук'яненко - 4,49, Л. Табурянський - 0,57, В. Чорновіл - 23,27, І. Юхновський - 1,74%.

Отже, в результаті більш ніж переконливої перемоги першим Президентом незалежної України став Л. Кравчук. Балотуючись у президенти, Авраам Лінкольн обіцяв не скасовувати рабство. Франклін Д. Рузвельт дав клятву збалансувати бюджет. Ліндон Б. Джонсон казав про те, що він «не буде посилати американських хлопців за 9 чи 10 тисяч миль від дому робити те, що азійські хлопці повинні зробити для себе самі». Ричард Ніксон мав секретний план закінчення війни у В'єтнамі. Джиммі Картер запевняв, що він скасує контроль над цінами на природний газ. Рональд Рейган переконував, що ніколи не піде на переговори про звільнення заложників. Джордж Буш обіцяв не підвищувати податки, а Білл Клінтон - скоротити федеральний бюджет наполовину впродовж наступних чотирьох років. Але річ у тім, що кандидати свідомо кажуть неправду. Малоймовірно, що для Л. Кравчука президентство стало можливим завдяки його програмі з п'яти «Д»: Державність, Демократія, Добробут, Духовність, Довіра.

Відомий литовський політик А. Бразаускас уважає, що «тут нічого дивного немає. Люди голосують не за колишнього комуніста чи антикомуніста, а за нинішню особистість, живу людину. Зважають, як він себе поводить, як діє, як відповідає опонентові... Чому він так впевнено переміг на виборах? А тому, що народ України не побачив йому альтернативи. Альтернативи його досвіду, знанням, виваженості, політичній мудрості. Адже робота в ЦК - це велика школа. А коли ще політичний діяч є патріотом, вміє аналізувати, враховувати реалії, робити правильні висновки - успіх йому забезпечено. Сьогодні люди вже не вірять ні пронафталіненим гаслам комуністів, ні істеричним закликам націонал-радикалів. Вони йдуть за тими, хто зрозумів, що часи ідеології, політичної балаканини давно минули... І я, і Кравчук давно вже переступили через комуністичні догми. Ми - політики-реалісти, політики-прагматики» (Голос України. - 1992. - 6 листопада). [7, С. 520]

5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук склав присягу Президента України, висловив програмні орієнтири своєї політики в новій якості. «Президент, - наголосив він, - одержавши владу від народу, має служити йому і забезпечити його достаток, права і свободи кожної людини». [7, С. 258]

Розділ 3. Конституція України - Основний Закон незалежної

держави

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Закріплені в ній принципи суверенності, народовладдя, недоторканності території республіки, розподілу властей, рівності громадян, гарантування їхніх прав і свобод мали конституційний характер. [5, С. 2]

Спираючись на Декларацію, парламент у жовтні 1990 р. утворив конституційну комісію, перед якою поставив завдання - розробити проект концепції Основного закону. Розробники опрацювали один за одним сім варіантів документа. У червні 1991 р. концепцію нової Конституції було затверджено. У цьому Верховна Рада України випередила інші парламенти союзних республік. [9]

Тим часом у житті СРСР відбувалися епохальні події. Після конституційної реформи М. Горбачова політична влада, в основному, перейшла від компартійних комітетів до рад та їхніх виконкомів. Проведені у 1989-1990 рр. вільні вибори зробили органи радянської влади єдино легітимними. Підвалини тоталітарного ладу захиталися. Після невдалої спроби консерваторів повернутися у минуле шляхом перевороту державна партія і створена нею союзна держава пішли у небуття.

За відсутності компартійної диктатури словосполучення «радянська влада» вперше набуло реального змісту, та успадкована радами влада мала типову для диктатури нероздільну побудову, хоч уже і не була диктаторською. Незалежно від політичного забарвлення (після виборів 1990 р. з'явилися й антикомуністичні обласні ради) радянські органи незадовільно справлялися з новою для себе роллю носія нероздільної влади, адже раніше вони виконували набагато скромнішу роль «передавального паса» від справжнього носія диктатури - компартійної олігархії - до народних мас.

Ось чому величезного значення набув закон про заснування посади Президента, прийнятий Верховною Радою 5 липня 1991 р. На цю посаду, зрозуміло, претендував «свій», тобто голова парламенту. Проте приймаючи цей закон, депутати не здогадувалися, що готують собі гідного суперника у започаткованому двома тижнями раніше конституційному марафоні.

У чинній з 1978 р. Конституції України вказувалося: «Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу України. Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів». Після запровадження посади Президента в Конституцію було внесено доповнення: «Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України». Неважко зрозуміти, що між цими нормами існувало непримиренне протиріччя. Воно могло бути розв'язане прийняттям нової Конституції з поділом влади на законодавчу і виконавчу.[8, С. 440]

Починаючи з червня 1991 р., конституційна комісія зайнялася розробкою проекту Основного закону. Вивчалися і використовувалися конституції багатьох держав, міжнародні конвенції, історичний досвід самої України. У проекті були закріплені положення, що містилися в Загальній Декларації прав людини, пактах ООН про економічні, соціальні і культурні права, Європейській конвенції з прав людини тощо. Ці норми не викликали заперечень на всіх етапах конституційного марафону і увійшли в остаточний текст Конституції. [1, С. 265]

Принципові корективи було внесено в проект після проголошення 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України. Ця доленосна подія змінила багато положень парламентської концепції Конституції. Розбудова правового поля у незалежній державі повинна була здійснюватися на власній основі.

Проекти конституційної комісії обговорювалися на наукових конференціях. Було проведено ряд експертиз вітчизняними і зарубіжними правниками. Один з варіантів проекту опублікували, після чого протягом шести місяців відбувалося його обговорення. До конституційної комісії надійшло 47 тис. поправок, доповнень і заперечень. У жовтні 1993 р. було оприлюднено черговий, четвертий, варіант проекту. [4, С. 411]

У ході дебатів виявилася непримиренна суперечливість між позиціями Президента України Л. Кравчука і Верховної Ради стосовно проблеми розподілу влади. Більшість депутатів вимагала зберегти положення чинного Основного закону 1978 р. і відкидала норми про сильну вертикаль виконавчої влади, яка починалася з Президента, про регіональне та місцеве самоврядування. Полеміка відбувалася, в основному, між прихильниками і противниками збереження радянської системи. Різні думки висувалися щодо того, якою республікою мала стати б Україна - парламентською чи президентською. Восени 1993 р. конституційний процес остаточно загальмувався. Чинною залишалася Конституція УРСР 1978р., до якої було внесено понад сотні поправок. [1, С. 350]

Як уже зазначалося, восени 1993 р. конституційний процес остаточно загальмувався. Робота над Основним Законом відновилася лише після виборів Президента і нового складу Верховної Ради. У вересні 1994 р. почала діяти нова конституційна комісія, створена за принципом представництва двох гілок влади. Співголовами комісії були затверджені Президент України Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз.

Протягом чотирьох років Верховна рада не могла затвердити остаточний проект Конституції України. І лише у лютому 1996 р. конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд парламенту разом із зауваженнями своїх членів. Він розглядався майже три місяці, відбулося три офіційних читання.

Найбільші дискусії викликали п'ять пунктів: розподіл повноважень між гілками влади, проблема приватної власності, державна символіка, статус російської мови і статус Республіки Крим. У черговий раз конституційний процес зайшов у глухий кут. Рада національної безпеки і Рада регіонів порекомендували Президенту оголосити референдум про затвердження Основного Закону в редакції, винесеній конституційною комісією на розгляд Верховної Ради. Ця редакція передбачала двопалатну структуру парламенту і його перейменування в Народні Збори. Л. Кучма підписав відповідний указ, після чого протистояння з парламентом набуло найгострішого характеру.

Політичні діячі України в цій ситуації спромоглися переступити через власні переконання та амбіції. У парламенті виникла узгоджувальна комісія на чолі з народним депутатом М. Сиротою. На початку травня вона була затверджена Верховною Радою як тимчасова спеціальна депутатська комісія. Долаючи труднощі, комісія узгоджувала думки різних фракцій, партій і течій у кожній спірній статті Конституції. Для цього знадобилися справді титанічні зусилля, здатність до компромісу, усвідомлена відповідальність за долю країни та народу, за суспільний спокій.

Знаменита «конституційна ніч» (з 27 на 28 червня 1996 р.), упродовж якої було затверджено Основний Закон нашої держави, стала наочним втіленням закону діалектики - переходу кількісних змін у якісні. День прийняття Конституції проголошено державним святом. Поява Конституції стала одним з етапів процесу державотворення, продовживши конституційні традиції, що мають витоки ще в конституції П. Орлика. [6]

Висновок

Отже, зважаючи на порівняно довгий процес творення конституційних норм в Україні (починаючи від “Руської Правди “Конституції Пилипа Орлика 1710 р., IV Універсалу Центральної Ради 9 січня 1918 року і закінчуючи Конституцією УРСР 1978 року,яка була прийнята та за основу Конституції України 1996 року) можна сміливо сказати, що прийняття Конституції - Основного Закону України було і є визначною подією у державотворенні нашої молодої держави. [10]

Незалежність України була визнана всіма колишніми радянськими республіками, світовим співтовариством. Вона є закономірним наслідком багатовікового прагнення народу. Свою незалежність Україна здобула за винятково сприятливого збігу внутрішніх та зовнішніх обставин. Адже демократизація суспільно-політичного життя дала можливість активізуватись національно-визвольному, демократичному руху, традиції якого виявилися особливо живучими. Після провалу серпневого заколоту посилились відцентрові настрої в українському суспільстві. Союзні органи влади втратили контроль над подіями у радянських республіках, а консервативні великодержавні сили були тимчасово деморалізовані, Компартія України опинилася під забороною. Більшість колишніх комуністів підтримала ідею незалежності. [5]

Соціально-економічне життя в СРСР восени 1991 р. стрімко погіршувалося і народні маси щиро сподівалися, що в самостійній Україні становище швидко зміниться на краще, тому теж у переважній більшості підтримали незалежність. Світове співтовариство загалом позитивно поставилось до намагання радянських республік здобути незалежність і не заважало розпаду СРСР. Україна стала суверенною державою без кровопролиття, мирним шляхом.

24 серпня 1991 р. вона офіційно отримала назву - Україна, що відповідає історичній традиції. Розпочався процес утвердження атрибутів державності, без яких не існує суверенних держав. [3. С. 413]

4 вересня 1991 р. над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор, а 28 січня 1992 р. він отримав статус державного. 15 січня 1992 р. державним гімном України стала музика композитора М. Вербицького на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна...». 19 лютого 1992 р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України. Національна символіка перетворилася на державну. [6]

Список використаної літератури

1. Багацький В.В. Історія України: підручник. / В.В. Багацький, Л.І. Кормич. - К.: Алерта, 2004. - 407 с.

2. Бойко О.Д. Історія України: навчальний посібник. / О.Д. Бойко. - 3-е вид. - К.: Академвид, 2007 - 688 с.

3. Зайцев Ю. Історія України. / Ю. Зайцев. - Л.: Світ, 1996. - 488 с.

4. Король В.Ю. Історія України: навчальний посібник. / В.Ю. Король - К.: Академія, 2005. - 496 с.

5. Конституція України. - К.: Преса України, 1997. - 80 с.

6. Литвин В.М. Україна: досвід роботи та проблеми державотворення.

7. Панченко П.П. Історія України ХХ - на початку ХХI століття: навчальний посібник. / П.П. Панченко, Н.П. Барановський. - К.: Знання, 2004 - 582 с.

8. Темка Г.Д. Навчальний посібник. / Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка. - К.: Академія, 2002. - 480 с.

9. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.refine.org.ua/pageid-3653-2.html

10. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.ukrreferat.com/index.php

Размещено на Allbest.ru