Запорізьке військо. Стратегія і тактика

Размещено на http://www.allbest.ru/

12

Реферат на тему:

Запорізьке військо. Стратегія і тактика.

Похід

На похід покликав військо гетьман своїм універсалом. »Богдан Хмельницький, гетьман війська й Його королівської милості запорозького панові полковникові київському з усім товариством полку -- здоров'я від Господа Бога вашій милості зичимо! Жадали ми від вас у зимі й наказували, щоб ви йшли на услугу його милості цареві кримському. Але що в тому часі ще ми сподівалися непевності покою від ланів поляків, тим то як ми, так і цар кримський, того походу, торік не здійснили й услугу, на котру ми мали йти, ми відклали. Тепер певний покій став, тим то цар кримський прислав до нас, щоб ми йому кілька тисяч товариства придали, по 300 з полку, а одного сотника на наше місце. Отож маєте кінне військо, із оружжям добрим, вогнистим, один віз на десяток людей, не чекаючи другого універсалу, на день 26 травня до Полтави ставитися на цю дорогу, тобто на услугу визначену й. м. цареві кримському, що замишляє на черкесів -- на призначене місце, без вимови, під ласкою нашою й військовою, інакше не чинячи. В Чигирині, 24 травня, 1650 р.«

Але частіше гетьман висилав не тільки один універсал, але й другий і третій, назначуючи приготування. Полковники від себе передавали той наказ до сотень, а по сотнях давали ще знак трубами або литаврами. Початок походу звався вихід або вигін, бо не раз військо неохоче вибиралося в далекі походи, особливо з наказу царя. Андрій Маркович пише у своїм щоденнику 1724 р.: »Послав я указ у всі сотні про скорий вигін козаків у низовий похід«.

Коли військо зібралося в означеному місці, відбувався »попис«. для контролі, чи кожний козак як-слід озброєний і приготований. Звичайно вимагали, щоб козак мав два сильні, добре відгодовані коні, добру рушницю, відповідну кількість пороху (2-5 фунтів) і куль (до 300), харчі та інше воєнне спорядження. Старовольський пише: »Кожний козак, окрім рушниці і припасу, мусить мати ще сокиру, косу, лопату, мотуззя і все потрібне то того, щоб насипати вали або зв'язувати вози, коли цілим військом треба збройною рукою відбиватися від ворога«. Боплан оповідає про харчі, які козаки мали підчас походу на море: »У бочці, на 10 стіп завдовжки і 4 стопи завширшки, добре зв'язаній обручами, тримають сухарі й дістають їх крізь діру. Мають також варене пшоно й розпущене з водою тісто, їдять його, мішаючи з пшоном, і воно править їм за їжу й напиток; смак має квасний, а називають його »саламахою«. Під Берестечком козаки мали по 2-3^; бочки сухарів на десяток людей,- У пізніших часах, у XVIII в., до звичайних харчів належало борошно, пшоно або крупи, сало й ін.

Деколи, ,у ближчі походи, військо виступало »налегко«, з малим вантажем, з самими »юками саквами«, як казав Хмельницький. У дальшу дорогу йшов важкий обоз, що мав часом і кілька тисяч возів. У поході Юрія Хмельницького на Волинь 1657 р. нараховували 35000 козаків, -- але-це число, здається, прибільшене. Козацькі похідні вози були легкі й невеликі. »Коли йдуть походом у інші краї, то кожний має віз, запряжений одним конем; на них везуть теж мосяжні гармати«, оповідає Старовольський, сучасник Сагайдачного. Подібне каже семигородець Кравс, що бачив козаків Хмельницького в Молдові: »У козаків такий звичай на війні, що кожний їде верхи на коні й має припряжений малий візок із харчами, в поході ці вози йдуть .з двох боків, а посередині піше військо і в потребі ці вози правлять їм за шанці«. Старшина влаштовувалася вигідніше. Андрій Маркович пише у своєму деннику про похід на Підкавказзя 1726 р.: »У цей похід я взяв коней верхових два, а возових 6, волів 3, овець 4, будку, віз і однокінний палубець (візок)«.

Військо рушало в похід впорядковане на полки та сотні, що йшли під своїми корогвами, зі своїм обозом і артилерією. На ворожій території військо попереджували сторожі або чати. Ціла армія розтягалася на великий простір, за Хмельницького навіть у лінію на 10 миль завдовжки. На відпочинок чи попас військо ставало там, де була вода і паша для коней. Тоді козацькі кашовари приготовляли їжу для своїх відділів. Коли військо залишалося довше на одному місці, ставили намети або курені. Як виглядало козацьке шатро, вказує рисунок Боплана. Коли обоз по довгому постою залишав обозовище, козаки підпалювали те, що залишалося.

В війні панувала у війську сувора дисципліна. За давнім звичаєм козакам заборонено було пити горілку підчас походу. Але пізніше цей звичай, мабуть," не вдержався. Сторожі довкола обозу пильнували, щоб неохочі не втікали з війська і втікачів ловили.

В таборі, відбувався не раз суд і винуватих карали військовими карами:, приковували до пушки, карали киями, а за більші злочини присуджували й кару смерті.

Окремі санітарні установи в ці часи ще не існували. У козацькім війську бували лікарі і цілителі, але тільки принагідно, не на постійному військовому утриманні. Похідних шпиталів не було; раненими опікувалися тільки люди доброї волі, або церковні братства по містах. Славний козацький шпиталь у Трехтемирові був не справжнім шпиталем, а захистом для калік та інвалідів. Тільки як появилася де-небудь яка пошесть, військо ставило застави і не пропускало людей з околиць.

Військо у поході мало своїх священиків-капеланів, а деколи й похідну церкву.

Бій табором

Козацьке командування старалося звести бій на місці, що заздалегідь було приготовлене на зустріч, щоб ворога відразу поставити у некорисну ситуацію. Це видно особливо у боях Хмельницького, під Корсунем чи під Зборовом, де гетьман заскочив поляків, неготових до битви.

Базою для війська, що виходило у бій, був табір. Боротьба й оборона з табору була характерною особливістю козацької тактики.

Табором називали з'єднані разом обозові вози, за якими ставало військо. Такий спосіб оборони був відомий в українських степах уже за княжих часів; наше військо на безлюдному місці, де не можна було знайти захисту в терені, заставлялося від половців возами. Таборе уславився був у XV в. в чеських гуситів, яких звали навіть таборитами, знали його й литовські й польські війська в XVI в. Але створили цей спосіб оборони козаки, довівши його до незвичайної вмілості.

Табір починали порядкувати тоді, коли військо сподівалося зустрічі з ворогом. Обозові вози ставали тоді по одному і другому боці війська, простою лінією, один за другим, у кілька рядів. В 1596 р. Лобода під Білою Церквою мав табір з п'ятьох рядів возів, Павлюк 1637 р. ішов табором у шість рядів. Посередині ставало військо, піхота і кіннота. Перед і зад був теж забезпечений возами, там приміщували також артилерію.

Коли ворог надійшов близько, піхота з-поза возів починала стрільбу з рушниць, так само відзивалася й артилерія. Чи треба було йти вперед, чи відступати, військо під охороною табору, за кількома рядами возів, було добре забезпечене від наступу. В 1628 р. під заслоною табору запорожці перейшли були цілий Крим, від Перекопу до Бахчисараю, хоч татари їх сильно обстрілювали. І так само пізніш верталися тим самим шляхом, теж »оборонною рукою«. А коли в одній сутичці утратили були одну пушку, то другого дня пішли знову табором на те саме місце й гармату забрали. Під Дрижиполем 1655 р. козаки кілька днів відбивалися від польських військ, що їх переслідували, -- »а табір мали такий міцний і вогнистий, як який Мальборґ« (славна прусська твердиня).

Ворог старався все в якомусь місці табір розірвати і крізь цю діру вдертися до середини, між військо. Щоб утримати в порядку лінію табору, козаки прив'язували віз до воза, -- хоч воно не було легко й вигідно. А коли ворог табір »розірвав«, або »урвав« його частину, старалася наново лінію возів замкнути. І тоді не раз мусіли залишати частину возів, а то й людей, щоб рятувати цілість, і табір наново справити, впорядкувати.

Не раз треба було спинитися на якомусь місці і тут готовитися до бою. Тоді випрягали коні і пускали. їх самопаш, -- запорозькі коні були привчені ходити табунами, -- а з возів будували кращий, оборонний табір. План такого табору бував різний. 1625 р. на Цибульнику козацький табір мав вигляд півмісяця; в 1638 р. табір полковника Путивельця був овальний. Табір бував деколи дуже просторий. Під Берестечком 1651 р. табір Хмельницького мав мати по сім верств уздовж і вшир. В оборонному таборі вози ставили близько один біля одного і зв'язували одне до одного їх колеса. Деколи звертали вози оглоблями до ворога. Так зробив Путивлець: »вози густо сполучив, оглоблі на подобу списів обернув, щоб і до возів самих приступу не було«. Острянин забезпечив табір виставленими рогатинами. До возів насипали землі, а то й цілком обкопували їх валом, копали ще рови, шанці і всякі засідки. Добути таку земляну фортецю було дуже важко; завдяки таборові козаки оперлися туркам під Хотином 1626 р. і часто успішно боронилися від поляків. Боплан каже: »У чому проявляють найбільше зручності та вмілості, то це битися табором, закриваючись возами. Можна сказати, що під охороною табору 100 козаків не боїться 1000 поляків і так само 1000 татар«. А Старовольський додає: »їх табір у злуці з польською кіннотою має величезну вагу, як це ми переконалися у війні з турками«.

Бій кінноти

Табір служив не тільки для оборони, але й як опора для зачіпної акції. При своїй легкості й рухливості табір міг підійти близько-під позиції, ворога й військо могло в любу хвилину почати бій. До бою рушала наперед кіннота, а саме невеликі відділи, що викликали ворога »З-під полковничої корогви вискочило 40 коней«, читаємо в описі бою під Гомлем 1651 р. »Один із них виїхав на герць, викрикуючи по-татарськи »гала-гала«, але один із залоги влучив його коня в голову«. Звичайно, з боку противника виїздили теж герцівники, і бій розгорався на цілій лінії. Першого дня в бою під Берестечком у таких герцях козаки побили багато поляків.

Коли на поле бою виступили вже більші ворожі сили, тоді козацька кіннота насувала до наступу лавою, тобто впорядкованими відділами. Тиміш Хмельницький під Ясами »велів своєму війську йти лавою, наче на неприятеля«. У кримському поході 1628 р. запорожці »ввесь час билися хоч герцями, хоч лавою«. Як виглядала козацька »лава«, це видко з картини битви під Лоєвом 1649 р.

З якою зброєю виступала кіннота до атаки, про це докладно не знаємо. У давніших часах козаки трималися татарської тактики, здалека обстрілювали ворога з луків, зблизька вдаряли списами. За Хмельниччини деякі козацькі відділи мали вже пістолі. Компанійці в XVIII в. мали короткі рушниці або пістолети. Але в остаточній зустрічі з ворогом вирішальною зброєю вершника була шабля і бій на шаблі акцію кінчав.

Козацька кіннота не була найліпша. Боплан каже: »На коні вони не найліпші; мені траплялося бачити, як 200 польських кавалеристів примушувало втікати 2000 найкращого козацького війська«. Подібно висловлюється один поляк перед боєм під Берестечком: »Піше військо буде битися добре, але на комонник слаба надія: один добрий юнак може відігнати 10 кінних козаків«. Тим то Хмельницький був примушений користуватися татарською кіннотою у битвах з поляками. Та пізніше козацька кіннота розвинулася досить сильно.

Тактика піхоти

Вирішну роль в козацькому війську мала піхота. З початком битви піше військо пробувало в таборі, під охороною таборових возів. Коли кіннота почала вже герці й увага ворога звернулася на неї, виходила піхота, стараючись непомітно підійти до ворожих позицій. Під Хотином 1621 р. наперед вибігла кіннота, а потім піхотинці »лізуть по землі під турецький табір«. Так само в бою» з поляками під Куруковом 1625 р. козаки зробили вилаз із табору: спершу пустилася кіннота, а піші »на черевах лізли по землі«.

На догідному місці піхота насипала шанці. В тому козаків уважали за незвичайних майстрів. »Про них кажуть, що нема на світі війська зручнішого закладати шанці, як козаки«, свідчить семигородець Кравс. Козаки вміли чудово використовувати характер терену, особливо горбки, яри, річки, болота, багна. »Для козака, що живе над Дніпром, вся відвага в воді, ріці, болоті«, пише учасник козацької війни 1637-38 р. »Коли козак не має води, болота або яру, то пропав. З цим багато може, багато вміє, багато доказує, -- без цього »глухий німець«, нічого не вміє й як та муха гине. Тим то зима, коли вже копати не можна, коли ніяк водою не втечеш -- для нього суворий неприятель; але весна, літо, а почасти й осінь, це його хліб, скарб, достатки і всяка фортуна«...

До шанців козаки вживали лопат і мотик. »Козак має ці обидва прилади на одному держаку, завсіди прив'язані до пояса, ними він сипле землю й робить укріплення проти кінноти серед безмежних рівнин своєї країни«, оповідає папський нунцій. У німецькому описі битви під Лоєвом 1651 р. є згадка про те, що й кожний кінний козак мав лопатку при. сідлі. Козацькі шанці складалися з окопів, ровів і ям, де ховалися козаки від обстрілу. »Кожний має свій захист, яму в землі. Ставши на ноги, вони стріляють із руш - ниць, а коли стріляє ворог, ховаються по ямах, і жадна куля їх не влучить«, описує Павло Алепський.

Копаючи шанці, піхота підступає все ближче до ворога. До ворожих позицій заходили не тільки з фронту, а й з боків; не раз і близько свого табору влаштовували засідки і старалися приманити туди ворога. Не раз і кіннота під напором ворога наслідувала піхоту: вставала з коней або »спішувалася«, обкопувалася шанцями й так боронилася.

З шанців козаки обстрілювали безнастанно ворога. Козацька стрільба бувала незвичайно густа та сильна. Очевидець поляк запевняє, що в бою під Кумейками козаки вистріляли 50000 куль. Сильний вогонь піхоти звичайно вирішував битву, -- так було в боях під Корсунем, Пилявцями, Зборовом, Конотопом. Під обстрілом із мушкетів ворожа кіннота не могла довго витримати й утікала з утратами, -- тоді й козацька кіннота могла владити нову атаку.

Деколи й сама піхота робила наступ на ворога. Під Гомлем 1651 р. козаки-піхотинці, під охороною шанців, підійшли аж під міський паркан, »пішли на приступ по четверо, підійшли так щільно під паркан, що обухами вибивали з рук мушкети, що виставали зі стрільниць«.

Добра піхота була силою козацького війська, але водночас вона була й його слабою Стороною. Тактики піхоти можна було вжити тільки тоді, коли ворог спинився на місці, й коли була догідна позиція, щоб звести бій. Але до боротьби на широких просторах, до погоні й до вирішної атаки необхідна б}-л а кіннота. Богдан Хмельницький остерігав своє військо: »Як прийде до битви, не спускайтеся на ваші лопати та ями, -- вже там добре доведеться пригинатися, щоб слави і душ наших не втратити!«

Артилерія

Перші пушки в козацькому війську стрічаємо в 1580 роках; вони походили зі здобичі, яку понавозили з турецьких замків. В 1590 рр. запорожці дістали кілька пушок із Австрії, коли були на цісарській службі проти турків. Як почалася боротьба з поляками, козаки позабирали немало гармат із пограничних замків. Косинський 1593 р. мав їх уже 23, але утратив їх усі в бою під П'яткою. Наливайко, сам »чудовий пушкар«, мав ізнову 20 пушок й дуже пильно ними опікувався.. У боях під Лубнами 1596 р. козаки втратили до 30 Пушок. Реєстрове військо .1601. р. мало знову 12 пушок. Під Хотином у козацькому таборі було 22 пушки; в 1628 р. в поході на Крим запорожці добули 20 пушок.

Головне пристановище козацької гармати, тобто артилерії, було на Запорожжі в військовій скарбівниці, що містилася на якомусь невідомому острові; деколи бувало там до 100 пушок різного роду. На »волості« козацька артилерія спершу не мала постійного місця, бувала по різних місцях, як у Корсуні, в Каневі, .в Чигирині, у Крилові.. Козаччина мала свою, »гармату« в великій пошані, прилічувала її до військових »клейнодів«. В 1632 р. посвятив козацькі пушки сам митрополит Петро Могила...

За Хмельниччини військова артилерія незвичайно зросла. Вже після перших перемог під Жовтими водами і Корсунем козаки мали 74 пушки. Як повстання поширилося далі, козаки добули великі артилерійські запаси з різних замків, у самому Полонному 60 пушок. У берестецькому поході 1651 р. в козацькій армії було понад 100 пушок, 3 того числа при гетьмані було 30 пушок, при полках по 5-6. Значна частина артилерії стояла по замках, у городах білоцерківського полку було понад 50 пушок. Головне місце постою військової гармати за Богдана Хмельницького був Переяслав, за Юрія Хмельницького -- Корсунь.

Артилерією кермував генеральний обозний, а при ньому були гарматний осавул, писар і хорунжий. В 1659 р. »на послузі при гарматі« було 80 пушкарів, 80 гармашів, 4 шипошників, 12 ремісників, 6 стадників, 2 довбиші, 1 цилюрик, 2 коновали. Бував теж відділ козаків для оборони артилерії, 200-300 людей.

Пізніше головний осідок артилерії перенесено на Лівобережжя. Брюховецький на утримання генеральної артилерії призначив Лохвицю й Ромен. За Самойловича на »гармату« віддано Короп і це містечко утримувало артилерію до часів Апостола і, мабуть, до кінця Гетьманщини.

Коли на Гетьманщині почали відливати свої пушки -- того певно не знаємо. Між пушкарями траплялися певно кращі майстри, що не тільки направляли, але й пробували виробляти нові. Є звістка з 1663 р., що Золотаренко й Сомко переливали дзвони на пушки. В артилерійському музеї в Петербурзі переховувалася одна пушка з ім'ям Мазепи, -- можливо, що вона походила з гетьманської ливарні. Мазепа сам замолоду студіював артилерійське мистецтво й, може, своє знання використав для української артилерії. Начальником гетьманської артилерії в Батурині був німець Фридрих Кеніґоек. Можливо, тоді виробляли мідяні пушки, яких тоді багато появилося було в різних полках; платили за них по 100 талярів.

Розвиткові української артилерії поклав кінець цар Петро після своєї перемоги під Полтавою. Він позабирав усі пушки з Батурина, Гадяча та з полкових міст. Лише сам полтавський полк утратив тоді 20 пушок. Даремне Скоропадський домагався, щоб цар повернув козакам їх артилерію. Пізніше Апостол із трудом наново обновлював Генеральну й полкову артилерію, але про" результати його заходів знаємо небагато.

У половині XVIII в. зорганізовано при Генеральнім обознім артилерійську канцелярію, що мала догляд над полковою й сотенною артилерією, виробом пушок і пороху, добуванням і доставок» селітри, а також над будовою валів і фортець. Артилерійська старшина залишилася та сама, що й перше. В 1729 р. при військовій артилерії служили: отаман, писар, 2 канцеляристи, »префект або майстр над пушкарями«, ключник артилерійської скарбниці, 10 пушкарів, 20 гармашів, столяр, 2 стельмахи, коновал, слюсар, 2 римарі, 9 різних слуг і сторожів, 4 стадників, 2 скотарів; на час походу мало прийти ще 10 пушкарів, довбиш, цилюрик, 2 ковалі, 2 шевці й рибалка. Утримання цієї служби мало коштувати 541 карбованців, а підчас походу ще 113 карб. Пушкарі діставали плату по 6 карбованців річно, гармаші та слюсарі по 8, »майстр над пушкарями« 80 карбованців. Уся артилерійська служба діставала й харчі в натурі: борошно, пшоно, сало та сіль.

З пушкарського обладнання згадують бочки селітри й пороху, мішки на порох, мідяні шухлі, залізні ґрейцари (затички), шори »з лійцями і кантарами«, скрині з кулями, оливо, залізо, »скалове і в прутах« або залізо у штабах та шинах, линви, ґноти скорострільні свічки, дріб (шріт); з ковальського »начиння«: ковальський міх, ховало, кліщі, молотки, гвоздяниці, шрублі, шпарог, друшляк...

У похід генеральна артилерія виходила під своєю корогвою та зі своїми литаврами.

У бою козацька артилерія мала другорядне значіння. Пушки відзивалися тільки з початком бою, і то доволі рідко, і могли щонайбільше поширити переполох серед ворожого війська, а мало завдавали шкоди. Підчас самої битви артилерія тільки у виїмкових моментах доходила до голосу. Також при облогах рідко де козацькі пушки добули успіх. Козацька гармата все була більше »клейнодом і оздобою« запорозького війська, як проявом його справжньої сили.

похід військо полк табір кіннота

Замки й фортифікації

Як у ХV-ХVІ в., так і за козацької влади для оборони України служили численні городки, чи замки. На козацькій території від Случу по московський кордон у половині XVII в. нараховували їх більше, ніж 200. Скрізь укріплення складались з двох частин: сильнішого замку і слабших укріплень містечка. Більша частина замків була побудована з дерева; дерев'яні були башти, ворота, частоколи й паркани. Таких дерев'яних замочків прибуло дуже багато за Хмельниччини, особливо на південній окраїні, де були частіші напади татар. Вони давали захист місцевому населенню й меншим відділам козацького війська, а для ворога були поважною перепоною в поході, -- треба було їх добувати артилерією. Під час кривавих воєн Хмельниччини не один замок уславився, хороброю обороною, згадати хоч би подільську Бушу, що так завзято боронилася від поляків.

Фортифікаційне мистецтво змінилося значно в XVII в. -- у зв'язку з розвитком артилерії. Давні замки, навіть муровані, не могли опиратись далекобійним пушкам, і треба було будувати укріплення на інший штаб. В тих часах щораз більше поширюються земляні фортифікації, що складаються з валів, шанців, окопів, редут і под. При різних замках у другій половині XVII. в. бачимо часто такі земляні укріплення.

І в козаків високо розвинулися земляні фортифікації, незалежно від чужих впливів, а тільки, з потреб власної оборони, у війнах із поляками та з татарами. Козацьке військо вміло укріплювати свої замочки ще сильніше, ніж укріплювало табір підчас наступу ворога. Польський мемуарист не находить слів похвали, описуючи фортифікації Дмитра Гуні в Говтві 1638 р. Замок був укріплений самим частоколом. Козаки »вал за палями висипали, орами сильно заоили и закопали, перед містом від річки до річки кинули могутній вал, перед валом могилу замінили на сильний шанець і укріпили 6 пушками«... Довкола побудували шанці, перекопи, засідки, -- »невсипущою своєю працею майже, дорівняли нідерландським батеріям«... Подібні укріплення висипав був Гуня на урочищі Старці: »Не один інженер дивувався праці простого хлопа, оглядаючи сильні вали, шанці, батерії, заслони, доли, перекопи землі, діри, дубові палі й частоколи, привалки та вали«. За Хмельниччини полкові городи були так сильно укріплені, що подякам доводилося облягати їх безуспішно. Особливо визначився був тоді полковник Іван Богун в кампанії 1655. р. погранична Умань він забезпечив був такими могутніми фортифікаціями, що поляки порівнювали їх зі славною нідерландською фортецею Бредою.

До земляних робіт вживали не козаків, а селян, або всякий збираний люд. Так у похід на Молдову 1652 р., окрім козацького війська, ходили прості люди, що пішли із козаками, навіть у супроводі дітей. »Пояснюють це тим«, оповідає сучасник, »що в пій країні доводиться раз-у-раз то прокидати, то замикати дороги, копати рови й сипати шанці, і Хмельницький не міг обійтися без такої сили хлопства, бо воно, виконуючи ці роботи, дає змогу воякам не відтягатися і не втомлятися, а пильнувати тільки бою й бути в ньому сильнішими«.

Але в XVIII в. з наказу російського царя козаки цілими полками ходили на примусові земляні роботи на нових »лініях« від степу, і ще більше -- на далекі від України роботи на Волзі, Ладозі і ін. Чи в цих роботах козацькі майстри і інженери мали теж які відповідальні технічні завдання, чи могли виявити там свій хист, -- ця справа досі не досліджена.

Размещено на Allbest.ru