Запорізьке військо. Ведення бою. Значення козацтва для українських земель

Події у часи забудови та існування Січі - столиці Низового запорозького війська. Заснування козацького флоту. Характеристика тактики морської битви з турецькою флотилією за описом Бонплана. Моральні цінності, побут, етапи розвитку війська козаків.

Рубрика История и исторические личности
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 21.12.2010
Размер файла 28,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

Запорізьке військо. Ведення бою. Значення козацтва для українських земель

З козацьких фортець найславніша була Січ, столиця Низового запорозького війська. Вона кілька разів зміняла своє місце.

Найдавніша Січ згадується на острові Мала Хортиця, хоч сучасники називають її не Січчю, а ,просто замком. Цей замок поставив князь Дмитро Вишневецький коло 1553 р., щоб мати опору для боротьби з татарами. Тут він витримав дві татарські облоги, але, не маючи нізвідки допомоги, остаточно мусів залишити це місце, і турки замок зруйнували. Мала Хортиця острів невеликий, але високий, скелистий, добре годиться під укріплення. На східній стороні його залишилися й досі сліди твердині. Вони мають у плані форму підкови. Це глибокі рови з валами на 4-6 метрів заввишки, з редутами по вуглах. В найширшому місці ця фортеця має 126 м., у найвужчім 74 м.; ввесь обвід довкола дає більше, ніж 700 м. Важко сказати, чи це останки замку Вишневецького. Він був би розмірами значно більший, як тодішні замки в Черкасах, Каневі, Винниці й ін. До оборони таких укріплень не стало б тих невеликих сил, які міг мати Вишневецький. Може це сліди якоїсь пізнішої фортеці, що повстала була на руїнах замку князя Дмитра.

В 1581 р. козаки мали головний осідок на острові Томаківка. Тут гетьманував над ними Самійло Зборівський. Томаківка це великий острів, тепер пустинний, але колись тут був великий ліс, озеро багате на рибу і добра трава для коней. Чи були тоді тут які укріплення, певно не знаємо. В південній частині Томаківки залишилися до нині сліди фортифікацій у формі видовженого чотирикутника; з трьох сторін ідуть рови й вали, до 7 м. заввишки, від півдня боронить приступу високий беріг Дніпра. В обводі ця твердиня має більш 500 метрів. Але козаки жили тоді також і по інших островах: один відділ на Таволжаному, де була татарська переправа, другий на Малій Хортиці.

В 1594 р. осередком запорожців була вже справді »Січ« на острові Базавлуці, при Чортомлику, одному з рукавів Дніпра (т. зв. Чортомлицьке Дніприще). Цей острів це, мабуть, теперішня плавня між гирлом річки Чортомлика й Базавлуком, але певно сказати не можна, -- тут не залишилося ніяких слідів укріплень. Про вигляд цієї Січі знаємо небагато. Військо жило в наметах із хворосту, вкритих козячими шкірами від дощу; ці намети звали кошами. Був тут якийсь магазин військового майна (скарбівниця), були порозставлювані пушки, при острові знаходилася козацька флотилія. Коні зимоюдержали на Великій Хортиці. Січ була тут і пізніше: 1629 р. гетьман Левко Іванович писав свої листи »з Січі у Чортомлика«.

Далі Січ була на Микитиному Розі, де тепер місто Нікополя, на правому березі Дніпра. Мав її заснувати козак Федір Линчай, На цю Січ 1637 р. перевіз козацьку гармату »як скарб військовий« і з коша на Микитиному Розі писав повстанці заклики на волость гетьман Павлюк. Цю Січ добув у лютому 1648 р. Богдан Хмельницький, приготовивши військо на поблизькім острові Бучках. Із Микитинської Січі не залишилося ніяких слідів, бо підчас весняної води 1846 р. Дніпро забрав частину берега, де мала бути січова оселя.

Коло 1652 р. кошовий Лутай заснував Січ при усті річки Чортомлик а. Пізніше вона звалася »Стара Січа«. Ця Січ, з одного боку, виходила на поле, тобто на степ, з інших боків була обведена річками Підпільною, Прогноєм (тепер Гнила), Чортомликом та їх припливами. Тепер -- це окремий острівець коло села Кагіулівки, досить високий, зарослий деревами і травою. Залишилися ще сліди валів і ровів. До нас дійшов опис цієї Січі з 1672. р. Довкола Січі йшов вал до 10 м. заввишки. Від води вал був скріплений кошами, понаповнюваними землею. Від степу на валові стояв частокіл із палів зі стрільницями. Від степу була в'їздова башта, понад 30 метрів в обводі, з віконцями до стріляння. До води вело 8 хвірток чи пролазів, таких вузьких, що міг пройти тільки чоловік з водою. Укріплення Мали довкола коло 1500 м., а в промірі від Чортомлика коло 170 м. У Старій Січі кошовими бували Брюховецький, Сірко, врешті Гордієнко. В 1709 р., з доручення царя Петра, Січ на Чортомлику московське військо зруйнувало.

З Чортомлицької Січі частина запорожців перенеслася на турецьку територію й осіла при усті річки Кам'янки до Дніпра. Тут запорожці сиділи коротко, тільки до 1711 р., коли перенеслися до Олешок. Але згодам, коло 1730 р. вони знову перебралися на Камінну й тут пробули до 1734 р. Останки цієї Січі залишилися в оселі Консулівці або Розорівці, напроти села Каїр. Січ займала простір між лівим берегом Кам'янки та правим козацького Річища. Обидві річки мають тепер дуже мало води, але їх високі береги давали природну забезпеку козацькій оселі. План Січі творив неправильний чотирикутник з боками на 200, 110, 210 і 60 м. Укріплення були з дикого каменю. Цілий простір Січі займало 40 куренів, рівної величини, 15 м. завдовжки, 8 завширшки. Між куренями у двох місцях були вулиці, на 5-10 м. завширшки, окремого майдану не було. Недалеко Січі був цвинтар, де збереглася могила кошового Костя Гордієнка.

Після першого побуту над Кам'янкою запорожці 1711 р. переселилися до "Олені о к на лівому боці Дніпра, проти теперішнього Херсону. Тут козаки жили під турецькою владою десь до 1730 р. Ця Січ займала коло два гектари простору, мала план чотирикутника, обведена була ровами й валами, з редутами і воротами на 3 м. завширшки по північному боці. Посередині був рівний майдан на 70 м. завширшки. З цієї Січі не залишилося ні сліду: в 1845 р. це місце розорано, засаджено лозою й іншими кущами, щоб спинити піскові кучугури, що засипали містечко. Пізніше Січ над Кам'янкою називали теж »Старою Січчю«.

В 1734 р. запорожці дістали дозвіл від російського уряду вернутися на давні місця й заснували т. зв. Нову Січ над річкою Підпільною. Вона находилася у Красному Куті між лівим берегом Базавлука та правим берегом вітки Підпільної. Це було недоступне місце серед лабіринту річок, озер і плавнів. Січ ділилася на три части: внутрішній кіш, зовнішній кіш і т. зв. ретраншемент. Внутрішній кіш звався також замок або кріпость, він творив правильне коло, 350 м. в обводі, був обведений валом і з північної сторони мав широкі ворота з баштою, збудованою з дикого каменю. Посередині йшов широкий, рівний майдан, на якому відбувалися ради. В однім куті майдану стояла церква, поруч з нею висока дзвіниця, далі пушкаря, військова скарбниця, або »замок«, »станок« кошового, й довкола майдану підковою 38 куренів для війська й різні військові будинки. Зовнішній кіш або базар був на 350 м. завдовжки і 120 м. завширшки; тут було до 500 козацьких домів, здебільшого, ремісників, купців і всяких промисловців. Довкола йшов вал з частоколом і рів. У південно-східнім розі цього коша 1735 р. побудовано т. зв. ретраншемент для московської залоги. Був це чотирикутник, на 145x85 м., обведений валом, а в ньому були казарми для солдат і всякі військові магазини. Над берегом Підпільної була Пристань для козацьких човнів. Нову Січ зруйнувало московське військо 1775. р. На цьому місці є тепер село Покровське; в ньому збереглися останки січових валів і ровів.

Флот.

Козацький флот появилася в половині XVI в. і до найбільшого розвитку дійшла в 1620 - 1630-тих роках. Козацькі кораблі звалися човнами або чайками; назва чайка, з походження, мабуть, турецька, уживалася рідше. Боплан в »Описі України« подав докладний опис і рисунки козацького човна. Човен був довгий коло 20 м., широкий 3-4, глибокий 2 м. Основою човна був пень верби або липи, коло 15 м. завдовжки; на ньому набивали борти (боки) з дощок, довгих на 3.20 до 3.80 м., одні на другі, аж човен дійшов до наміченої довжини і ширини. По верхній стороні човна прив'язували довкола в'язки очерету; в'язки були грубі, як бочівка, прив'язані міцно липовими або черешневими вужівками, щільно притикали до себе. Середина човна була поділена поперечними дошками на перегородки, верха не було. Човен мав два керма, по обох кінцях так, що легко було плисти в кожну сторону.

Козацькі чайки можемо порівняти з іншими тогочасними кораблями. Венецькі галери, що були тоді типовими воєнними кораблями, мали довжину до 40 м., ширину 5 м., у воду заглиблювалися на 2 метри, -- отже чайка була вдвоє менша.

Козаки уживали весла і вітрила. При чайці було 10-15 весел, по однім і по другім боці; щогла була рухома так, що в потребі можна було її покласти на дно човна. Тягар чайки був значний; коло порогів перетягало її волоком 200 до 300 людей. Але скорість руху була дуже значна; шлях від гирла Дніпра До Малої Азії козаки перебували в 36 до 40 годин, тобто на годину робили 13-15 км. На чайці містилося 50 до 70 козаків; бувало також 4 до 6 фальконетів, легких пушок.

Чисельність запорозької флотилії бувала різна. На переломі. XVI- XVII в. козаки ходили на Чорне Море в 20-50 чайок. В 1615 р. у поході на Царгород було 80 човнів, в дальші ж роки флот безнастанно зростає: в 1620 р. під Царгородом було 150 кораблів, у поході 1625 р. мало бути 300 до 380, в 1630. турки знову рахували 300 чайок. Але в боротьбі з поляками козацька сила заломилася й походи ставали все менші.

В часи Хмельницького був мир з татарами й турками й козаки перестали ходити на море. Але як Австрія і Венеція почали планувати християнський союз проти невірних, гетьман запевняв, що може поставити 300 човнів.

Наново творили флот лівобічні гетьмани. Так. Іван Брюховецький висилав запорожцям »підошви« на човни, Самойлович дозволяв будувати чайки у лісах Чернігівщини. Мазепа також щедро помагав запорожцям у будові флот, доставляв різне корабельне спорядження, як залізо, якорі, смолу, шнурі і под. В 1697-1698. р. на Січі було 70 більших »морських« човнів на 50 людей і 600 річних »лодок«. У XVIII. в. козацька флотилія брала участь у московських походах на турків (1737., 1787., 1796. р.). Російський уряд уживав радо запорожців при творенні своєї флотилії, особливо вславився морськими походами Антін Головатий.

Тактику козаків у морській битві описує Боплан. Козаки рідко виступали самі до бою, -- метою їх походів була не боротьба з турецькою флотилією, а радше здобич з побирежних міст. Зачіпною стороною були найчастіше самі турки. Турецька флотилія мала свої головні бази у Босфорі, при устю Дунаю і під Очаковом на Дніпровому лимані; тут звичайно приходило до бойової зустрічі, Битва починалася стрілами артилерії, але що пушки несли недалеко, скоро починався бій зблизька; козацькі чайки уставлялися у півмісяць, обступали турецьку Галеру і намагалися вдертися на поміст і тут докінчити бій. Морські битви кінчилися звичайно перемогою козаків. Легкі чайки оберталися скоріше і зручніше, ніж тяжкі галери, а до того вільне козацьке товариство мало моральну перевагу над турецькими вояками, що не раз тільки під примусом ішли до бою.

Бій на морі. козак флот січ запорізький військо

Про козацькі походи на море широко оповідає Боплан.

Як вирішать йти походом на море, висилають на Запорожжя речі, потрібні для війни й походу і для будови кораблів. Потім ідуть у степи, 5 або 6 тисяч, все вибрані козаки, добре озброєні; приходять на Запорожжя і будують чайки. Шістдесят їх береться для будови одної чайки і виготовляють її більш-менш за два тижні, бо вони майстри на всі руки. Таким способом за два або три тижні вони виготовляють 80-100 чайок. В кожну чайку сідає 50-70 чоловіка, кожний з двома рушницями і шаблею, а на боках корабля є 4-6 фальконетів і потрібні припаси харчів. Козаки вбрані в сорочки, штани (й другі на переміну), лихенькі свитки і шапки. Кожний має 6 фунтів пороху й олова доволі, крім того кулі до Пушок. На кожнім кораблі є квадрант. Так виглядає летючий козацький полк, що годен напасти на найвизначніші міста Анатолії.

Так зібравшись, їдуть вони Дніпром. Отаман має свій значок на щоглі і пливе звичайно попереду. Човни їдуть так тісно, що сливе один одного торкається. Турки звичайно знають про похід і тримають кілька галер на устю Дніпра, щоб не дати їм вийти. Але козаки перехитрюють їх і виходять темною ніччю, перед новим місяцем, ховаючись в очеретах, що ростуть на Дніпрі. Галери не важаться заходити туди, бо там прийшов би їм кінець; тому вдоволяються тим, що чекають їх у проході. Тоді йде алярм по всіх країнах, аж до Константинополя. Султан розсилає гінців по побережжях Анатолії, Болгарії, Румелії, щоб люди стереглися, бо козаки на морі. Але це нічого не помагає, бо вони вибирають настільки відповідний час і пору, що за 36 або 40 годин вони вже в Анатолії.

Приїхавши, лишають на кожнім кораблі тільки двох козаків і двох хлопців для сторожі, а самі, кожний з рушницею в руках, нападають на міста, здобувають, грабують і палять; іноді заходять на милю від берега, але зараз вертаються і зі своєю добичею сідають на кораблі. їдуть на інше місце, попробувати ще там щастя; коли трапиться що, нападають, а як ні, вертаються з добичею до дому.

Як нагодиться їм стрінути кілька турецьких галер або інших кораблів, вони женуть за ними, нападають і здобувають. А роблять це так. їх чайки підіймаються над водою всього лише на 2 стопи, тому вони бачать інший корабель скоріше, чим їх помітять. Тоді вони спускають щоглу своєї чайки і звернувши увагу напрям вітру, пильнують, щоб мати під вечір сонце ззаду. На годину перед заходом сонця вони починають сильно гребти до галери, щоб підійти на одну милю, щоб не стратити її з виду і так тримаються до півночі. Тоді дають знак і гребуть сильно до галер, а половина людей готовиться до битви, цебто, щоб, приставши до кораблів, кинутися в їх середину. Неприятель здивований бачить, що його обсіло 80 до 100 човнів, козаки влазять на ворожі кораблі і здобувають їх відразу. Здобувши, грабують, що можуть забрати, з грошей і дрібного товару, який не псується від води, також гармати і все, що на їх думку може їм придатися, а корабель з людьми топлять.

Коли ґалєри зустрінуть козаків на морі в день, вони починають сильну стрільбу з гармат і розганяють їх Як шпаків. Одні тонуть, інші, кому удалося вихопитися, збентежені втікають, куди зможуть. Але раз зав'язавши битву з галерами, вони тримаються, не рухаючись зі своїх лавок. Весла прив'язані вужівкою. Одні стріляють, і по кожнім вистрілі товариші подають їм другі набиті рушниці, для нового вистрілу; так стріляють безперестанку і стріляють добре. Галера може вести бій тільки з одною чайкою, але її гармати роблять велику шкоду так, що в такій стрічі гине добрих дві третини козаків. Рідко коли вертаються вони з половиною війська. Зате приносять багату добичу: іспанські реалі, арабські цекіни, коври, золотоглави, бавовняні і шовкові матерії й інший цінний крам...

Тепер треба вертатися. Сторожу на гирлі Дніпра тим часом подвоєно, щоб звести з козаками порахунки. Але козаки сміються з цього. Вони ідуть в залив, що лежить на 3 до 4 милі на схід від Очакова, а від нього йде вузький прохід від моря до Дніпра; води в ній підіймається часом на пів стопи. Тут козаки, по двісті й триста тягнуть один човен; так перетягають один за другим і за два-три дні дістаються до Дніпра з усією здобиччю. Так вони обминають стрічу з Галерами, що стережуть проходу під Очаковом. Кінець кінцем вертаються до своєї Військової Скарбівниці і ділять здобич«...

Козацький побут.

Незвичайно різне було щоденне козацьке життя. Різні мемуаристи й оповідачі переказали нам масу всяких оповідань, переказів, анекдотів про запорозьку старовину.

Звичаї запорозькі чудні, поступки хитрі і більшою частиною на насмішку похожі«, оповідав столітній запорожець Микола Корж. І наводив ті різні чудні запорозькі »вимисли«.

Запорожці брили цілу голову й залишали тільки одну чуприну над лобом, оселедець; як ця чуприна виростала велика й довга, що аж заслонювала очі, то козак закладав її за вухо. Бороди не брили, а вусів не підстригали; але намазували чим небудь і закручували вгору до очей; а як у котрого виросли дуже довгі вуса, то закручував їх і закладав аж за вуха -- »це ставили собі за особливу козацьку славу і честь«.

Здоровилися запорожці також на свій спосіб. Виберуться, бувало, в гості до чийого куреня або зимовика, то ще сидячи на конях, гукають: »Пугу, пугу, пугу!« -- тричі, раз за разом. Господар загляне через віконце і відповість двічі: »Пугу, пугу!« Тоді гість відзивається: »Козак з лугу!«, а господар через віконце: »Повішайте там, де й наші« -- тобто в'яжіть коні до ясел і просимо до хати; тоді вибігають господарські хлопці і ведуть коней до стайні. Гості входять до хати, хрестяться до ікон і говорять господареві: »Ота- ман, товариство, ваші голови!«, і кланяються. Господар відповідає: »Ваші голови, ваші голови! Прошу пани-молодці сідати«. І тоді вже гостять. Коли ж уже полагодили своє і від'їжджають, то прощаються: »Спасибі, батьку, за хліб і за сіль, пора уже по куріням роз'їзжаться до домівки; просимо, батьку і до нас, коли ласка, і оставайтесь здорові!« Господар відповідає: »Прощайте і вибачайте, пани-молодці, чим багаті, тим і раді, просимо не погніватися«.

Запорожці славилися веселістю й охотою до насмішок. Особливо ж любили вигадувати прізвища товаришам; такого, що спалив з необережності курінь, називають Палієм, того, що розкладав вогонь над водою, звали Паливодою, такому, що проти звичаю варив кашу, давали імення Кашки або Кашовара. Так само пішли прізвища Горбач, Малюта, Склизький, Черепаха, Гнида, Качало, Корж... Запорожці знали оцінити й чужий дотеп. Приходить козак до чужого куріня і бачить, що козаки вечеряють, тоді говорить їм: »Хліб та сіль, пани-молодці!« А вони йому: »їмо, та свій, а ти у порога постій«. Але він не погоджується: »Ні, братці, давайте і мені місце«, і витягає зараз свою ложку і ложечника і сідає разом з ним. Тоді господарі похвалять: »От, козак догадливий! Вечеряй, братчику, вечеряй!«

Корж описує, як гостили запорожці на Січі, по своїх куренях. Курені будували з різаного дерева, бо Великий Луг був багатий у ліс. Курінь був дуже просторий так, щоб вмістилося в ньому і пару сотень народу; під стінами стояли столи, а довкола них лавки, на яких сідали козаки. Отаман мав місце під іконами, а ікони були багаті, і гарно оздоблені; перед ними висіли розкішні свічники і лампи. Кухарі »насилували« їду у великі дерев'яні миски, вагани і ставили на кожному столі, а поруч з їдою всякі напитки у великих відрах, а на них вішали коряки, дерев'яні черпаки, що, теж звалися »михайликами«. Отаман сідав на першому місці, козаки довкола стола і починали їсти. В ті часи звичайні козацькі страви були: тетеря, рубці, галушки, риба »на стябло« (полумисок), свиняча голова до хріну, локшина і ін. По обіді всі козаки кланялися отаманові і один одному й дякували кухареві: »Спасибі, братчику, що нагодував козаків«. Отаман виходив із-за стола і кидав гроша у карнавку (скриньку) і те саме робили й усі козаки; ці гроші діставав кухар і за них купував на базарі харчі ,на другий день. Кухарі варили їду в окремих курінях, не в печі, а на огнищі, кабиці, в мідяних або залізних казанах.

Розвиток козацького війська.

Козацьке військо існувало й розвивалося три століття, від кінця XV в. до кінця XVIII в. Але ж розвиток його не був такий безперервний, як це було з нашим військом за княжих часів. Тоді, за князівської влади, ввесь час існувала українська держава і, хоч вона переходила різні переміни, то все Ж державна незалежність була тривкою основою української армії. Інакше було, воно з козацьким військом. Козаччина повстала під чужою владою, без державної опіки, як народне військо. Вона пробивалася вперед серед усяких труднощів і перешкод. не маючи певного захисту, тиняючись по диких полях та безлюдних Дніпрових островах. Дуже важко було утримати суцільність війська, постійну організацію й провід. Раз-у-раз наново творилися козацькі ватаги, сотні, полки й так само скоро занепадали, серед важких обставин степового життя; раз-по-раз змінялися отамани, полковники, гетьмани. Не раз провід над військом брали всякі відчайдухи й самовільники, що тільки того пильнували, щоб наживитися, жиги легким хлібом й заводили козацьку організацію в нетрі анархії. Поволі наростала верства »старинних« козаків, де верховодили статечні, ідейні елементи, що бажали створити справжнє національне військо. Самійло Кишка, Сагайдачний, Михайло Дорошенко, Кулага Петражицький, це ті люди, яким козаччина завдячувала цінними елементами дисципліни, порядку й військової готовості.

Все більше зростала в козаків свідомість, що вони мають вести боротьбу не тільки за права свого стану, але, що їх головний обов'язок ставати в обороні своєї батьківщини. У боротьбі з татарами, в далеких походах на Чорне море, у кривавих боях із поляками запорозьке військо розвинулося у велику воєнну організацію.

В нову епоху ввійшла козаччина за гетьманування Богдана Хмельницького. Великі перемоги над Жовтими Водами, під Корсунем і Пилявцями віддали в козацькі руки всю Придніпрянщину, а далі козацькі полки, немов та бурхлива повінь, залила далеко аж західні окраїни, а потім полилися й поза північні границі українського народу, в білоруські землі. На широких просторах зорганізувалася нова українська держава, а її творцем й основою була козаччина. Провід обняла козацька старшина, в яку ввійшли найкращі одиниці з-поміж козаччини, міщанство, шляхта, справжня еліта українського народу, такі люди, як Виговський, Нечай, Богун, Чернята, Джалалай і багато інших. Козацьку справу вони ставили на європейській платформі, а незалежність України стала для них головною політичною метою. Це завзяте, непоступливе покоління проявляло героїчні зусилля, одною рукою відбиваючись від ворогів, другою організовуючи життя країни. Козацький устрій, вироблений у далеких степах, стали тепер прикладати до державних потреб; козацьке військо, що не знало над собою пана, признало службу для держави за свій перший обов'язок.

Але ця доба широкої державної праці протривала недовго. Ще тільки за гетьманства Виговського й Дорошенка Україна жила справді незалежним життям, а військо перемогами на різних фронтах продовжувало традиції Хмельниччини. Потім козаччина на Правобережжі занепала в безнадійній боротьбі з турками й поляками, а козацька влада удержалася тільки на Лівобережній Україні. Але утримати державну незалежність вже не повелося, козаччина му- сіла признати московську зверхність, мусіла погодитися на обмеження, піддатися наказам московських царів. Ще час від часу підіймалися визвольні змагання: навіть Брюховецький, що найбільше підлягав Москві, пробував розбити московське ярмо. Мазепа гірко переживав упокорення своєї нації, бачив, як занепадає запорозьке військо, як гине Україна; він зірвався ще раз до війни з грізним ворогом, але серед трагічних обставин не зміг перевести своїх задумів. Його наслідники Скоропадський, Полуботок, Апостол вже тільки боронили останків минулого, поліпшували військовий устрій, підносили технічну організацію війська, консервували давній військовий побут, але давнього значіння України вжене могли привернути.

Не оперлося затраті й буйне Запорожжя. Традиція про те, що з Запорожжя вийшло козацьке військо, давала Січі моральне значіння. На Низу збиралися все ті, що не могли погодитися чи з соціальним, чи з політичним поневоленням. Січ була все огнищем протесту й бунту, давала захист визвольницьким змаганням, але не раз підсилала й егоїстичні пориви різних амбітних одиниць. Запорожці теж не хотіли піддаватися Москві, і коли цар Петро зруйнував Січ, шукали пристановища на турецьких землях, навіть далеко за Дунаєм. Але остаточно й вони мусіли скоритися обставинам. Остання Січ уже не мала політичного значіння, але все ще залишилася школою військової справності, залишилася місцем, де побожно переховувалися старосвітські козацькі звичаї і традиції. »Пропало славне Запорожжя, та не пропала слава«.

Тип війська.

Тип козака ми уявляємо собі звичайно як вершника, кінного вояка. Це правда, але тільки на половину: козаки бували чудовими вершниками й володіли добре шаблею, але як кіннота це не було найкраще військо. Козацьке військо добуло собі славу як піхота. Всі давні теоретики військової справи погоджуються в тому, що козаки були незрівняні піхотинці й сапери, які прекрасно вміли використати терен і дійшли до незвичайних обсягів у мистецтві закладати шанці й сипати вали. Це була річ природна, бо в пустому степу єдиним захистом був рів і вал, що його сам козак собі приготовив. Те, що козаки в походах користувалися табором, збільшувало ще силу й рухливість піхоти; під заслоною рухомої фортеці, складеної з возів, військо могло вийти проти найгрізнішого ворога. До того ж козаки уславилися як незвичайні стрільці. Козацька піхота своїм обстрілом ворога звичайно вирішувала бій. Це помітне тим більше, що козаки рідко мали рушниці новіших типів, а часто користувалися старосвітськими »пищалями«. . Організацією піхоти Україна значно випередила Польщу, яка в XVII в. все ще головну свою силу опирала на кінноті і, як це признають історики польського війська, у стрічах з козаками польська кіннота утратила своє давнє значіння.

Але перевага піхоти була водночас і слабою стороною козацького війська. Піхотинці були занадто залежні від терену, занадто були зв'язані зі землею, не мали сміливості рухів, не зважувалися на ширший розмах. Богдан Хмельницький, єдиний великий козацький стратег, відчував це добре й остерігав козаків, щоб занадто не довіряли своїм »ямам«. Хмельницький любив вести війну на широких просторах, великими масами людей. Не спинявся коло замків і оборонних міст, не облягав їх, а йшов просто на головне військо ворога й старався звести з ним Генеральний бій. Майстерно орудував своїми полками, швидким походом стягав їх у одне місце й бив на ворога відразу всією своєю армією. Не давав ворожим військам опам'ятатись і розтрощував їх одним ударом. Коли полковник Золотаренко 1655 р. виправився на Білу Русь, Хмельницький наказував йому, щоб не бавився коло »курників«, малих замків, дивився все, ле є »голова« ворога, »а з хвостом то вже якось буде«... Стратегічними засадами Хмельницького керувався Виговський й Дорошенко, але вони не доходили вже до таких обсягів, як Великий Гетьман, -- тут рішав винятковий талант полководця. Пізніше під московським протекторатом, козацьке військо не мало вже змоги розвивати ширших стратегічних планів. Військові операції обмежувалися знову піхотною боротьбою з-поза шанців, а ще більше козаків використовували як »нерегулярного війська« для розвідку, для дрібних набігів. Так козаччина в XVIII в. затратила ті тактичні цінності, які добула собі в XVI і XVII ст.

Моральні цінності.

Козацьке військо мало особливу ціну тим, що це було народне військо. Коли в інших країнах і державах військову справу вела вища верства родовитої шляхти, то козаччина вийшла з народних низів і ніколи не затрачувала своїх зв'язків з народом. Це давало козацькому війську тривку і широку підставу і невичерпану силу: все з народної маси напливали свіжі охотники, свіжі вояки. Цьому завдячувала козаччина й свою велику чисельність: »Де кущ, там козак, а де байрак,, там сотня козаків«... Це незвичайно облегшувало і воєнну мобілізацію, -- кожна оселя давала відразу готову сотню.

Зв'язки з народом давали козакам Свідомість, що вони є, оборонцями Своєї землі, своєї батьківщини, всіх народних прав і надбань,-- що вони підіймають зброю за свою, добру справу. Випливом цього було й козацьке завзяття і неуступчивість: »Скоріше наші язики обернуться назад, як вони до нас повернуться«, казали повстанці часів Хмельницького, проганяючи шляхту. Підчас боїв на Брацлавщині в 1650-их роках у деяких замках козаки давали себе винищити огнем, а не піддавалися. Під Берестечком уславилася козацька сотня, що цілий день відбивалася від переможної сили ворога, а на ніякі переговори не хотіла здаватися. Кілько ж згадок про таких безіменних козацьких героїв стрічаємо навіть у ворожих джерелах... Народне військо розуміло, що боронить своєї справи. »Козаки служать тільки за свої вольності«, заявив гетьман Скоропадський цареві Петрові і викликав тим крайній гнів царя.

У народнім війську природний був демократичний устрій. На Січі всі козаки вважалися рівними. Ніякого значіння не мав рід ні походження; не звертали уваги на це, хто чим бував і звідки приходив. У війську всі були товаришами, всі творили одно військове братство. Навіть знатні козаки, що походили зі шляхти і добували собі вищу освіту, не могли в ніякий спосіб зазначати своєї вищості. На раді старшина складала низький поклін черні, на знак, що всі вийшли з рядового козацтва і тільки військовій ласці завдячують своє значіння. Кожний рядовий товариш міг стати старшиною: »Терпи козаче, отаманом будеш«... Ця козацька демократія, хоч деколи переходила у самоволю, була по суті річчю незвичайно цінною прикметою козацького війська, всіх об'єднувала в однорідну цілісність.

Але рівночасно приналежність до запорозького війська вважалася за велику шану й честь. Всі козаки титулувалися запорозьким лицарством і дуже дорожили цим іменем. Сотник Пилип Уманець 1653 р. писав до одного з московських воєвод: »А що ваша милість писав до нас недавніми часами, що нам, простим людям не годиться до воєвод листів писати, -- то ми за ласкою божою тепер непрості, а лицарі запорозького війська. Тепер у нас, за ласкою божою, тут у всім краю сіверськім ні воєводи, ні старости, ні судді нема, -- Боже дай, щоб здоров був Богдан Хмельницький, гетьман усього війська запорозького! У нас тепер пан полковник за воєводу, а пан сотник за старосту; а отаман городовий за суддю«...

Українське громадянство уміло оцінити вагу своєї армії. Українська інтелігенція уважала козаків за прямих наслідників давнього княжого війська, В часи Сагайдачного 1621 р. новопосвячені українські владики такими словами величали козаччину: »Щодо козаків,., то про цих лицарських людей ми знаємо, що вони наш рід, наші браття і. правовірні християни... Це ж бо те плем'я славного народу руського, з насіння, що воювало грецьке цісарство Чорним морем і суходолом. Це з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, у своїх кораблях по морю і по землі (приробивши до човнів колеса), плавало і Константинополь штурмувало. Це вони за Володимира Святого, монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Іллірик. Це ж їх предки разом з Володимиром хрестились, віру християнську прийняли«... А як цінила козаччину народна маса, про це й говорити не приходиться; досить нагадати ці пісні, в яких оспівується »славні хлопці-запорожці«.

Козаччина так тісно зв'язалася з Україною, що у довгі часи весь український народ звали »козацькою нацією«. Козацька традиція відіграла теж велику роль в обнові української національної свідомості; спогади й оповідання про запорожців усе більше розбуджували і розбуджують тугу за своїм військом і своєю державністю. І те, що підчас української революції 1917 р. на вулицях Києва появилося в давніх запорозьких убраннях, свідчить найкраще про це, яке історичне значіння мала козаччина.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Поява козаків та початок нової доби в історії українського війська. Походження слова "козак". Розвиток козаччини та поява запорізького війська. Д. Вишневецький - засновник Запорізької січі. Реєстрові козаки на державній службі. Перші війни з козаками.

    реферат [31,3 K], добавлен 22.12.2010

  • Виникнення козацтва: причини та сутність. Створення реєстрового козацького війська. Заняття, побут, звичаї, військове мистецтво та культура козаків. Кінне військо. Клейноди й атрибути української державності.

    контрольная работа [13,5 K], добавлен 19.11.2005

  • Визначення часу та основні чинники появи козацтва як соціального феномена нашої історії, прагнення людей до духовної свободи. Заснування Запорізької Січі, створення реєстрового козацького війська. Боротьба козацтва проти татарсько-турецької агресії.

    реферат [29,8 K], добавлен 11.04.2010

  • Історія козацького війська. Взяття частини козаків на державну службу. Люблінська унія 1569 року. Створення реєстру Стефаном Баторієм. Організація реєстрового війська. Визвольна війна під проводом Хмельницького. Повстання у другій половині XVI століття.

    реферат [22,9 K], добавлен 07.08.2017

  • Характеристика особливостей ведення бойових дій в часи воєн Київської Русі. Правила приготування до бою. Поділ війська та бойовий лад. Тактика ведення бою в залежності від роду війська та його озброєння: важко-озброєна піхота, тяжка кіннота, дружинники.

    реферат [30,2 K], добавлен 21.12.2010

  • Період Руїни на українських землях. Гетьманування Виговського, стан війська. Переформування козацького війська Петром Дорошенком, боротьба з Польщею. Нові спроби відновити козацьке військо на правобічній Україні під час гайдамацьких рухів (1735 р).

    реферат [28,1 K], добавлен 21.12.2010

  • Характеристика морських походів Сагайдачного і всього Війська Запорозького. Дослідження постаті Петра Конашевича як дипломата, культурного діяча і реформатора козацького війська. Готовність гетьмана воювати проти Речі Посполитої спільно з Москвою.

    контрольная работа [25,0 K], добавлен 12.11.2011

  • Історія створення та існування Запорізької Січі. Роль Запорізької Січі для історії українського народу. Соціальний устрій Війська Запорозького його характеристика та значення. Верховна влада військової ради та адміністративно-судовий апарат.

    реферат [13,1 K], добавлен 10.01.2009

  • Історія та основні етапи становлення та розвитку Запорізької Січі, її військове призначення та структура, місце в історії України XVI–XVIII ст. Особливості адміністративного та політичного устрою Запорізької Січі, важливі посади війська, їх ієрархія.

    реферат [22,6 K], добавлен 28.03.2010

  • Опис козацького життя та діяльності у XVII-XVIII ст. Демократичний устрій козаччини. Військова старшина. Чисельність козацького війська, особливості реєстрації козаків. Характеристика зброї. Стратегія та тактика козаків, фортифікації. Запорозька Січ.

    курсовая работа [63,6 K], добавлен 23.12.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.