Размещено на http://www.allbest.ru

Міністерство освіти і науки України

Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана

Кафедра історії

Реферат

на тему "Трудова українська еміграція у ХІХ столітті"

Виконала: студентка 1 курсу групи 6502/3

Макаренко Олена

Викладач: Балуба І.А.

Дата: 21.10.2010

Київ 2010

Розвиток світового господарства завжди супроводжувався переміщенням населення як між континентами, так і всередині їх. Міграція - це в'їзд або виїзд населення з меж певної території (міста, країни, континенту) у межі іншої на постійне або тимчасове проживання. Міжнародні міграції відбувалися у зв'язку з війнами, природними катаклізмами, розбіжностями у світовій економічній кон'юнктурі або ж просто у зв'язку з пошуками кращого життя. Існують поняття "еміграція" -- це виїзд за межі країни проживання в іншу країну, та "імміграція" - це в'їзд громадян інших держав у країну.

Потужна міграція, як найзначніше явище в історії сучасних міграцій, була міграція, пов'язана з заселенням обох Америк, Австралії, Нової Зеландії, частини Південної Африки. Це були переважно постійні міграції (значні маси людей назавжди покидали свої країни і переселялись на постійне місце проживання до інших країн, переселення у зворотному напрямку було незначним), головним чином з Європи. Наприклад, до Північної Америки протягом ХІХ століття виїхало 30-35 млн. чоловік.

Українська діаспора відрізняється від діаспор інших народів тим, що вона не мала повноцінних зв'язків із Батьківщиною. Вона існувала не лише в географічній, а також у культурній, політичній і, навіть, родинній ізоляції від рідного краю. Мало того, радянська влада показувала діаспору як ворожу силу, яка бажає лиха українському народові. Та попри все це, діаспора "жила Україною", виховувала дітей на українських ідеях, мріяла про незалежну Україну.

Традиційно історики розглядають чотири хвилі української діаспори.

Основні хвилі міжнародної міграції робочої сили з України:

1. Перша - з 1861 (вважається роком початку масової імміграції українців, що привела за океан понад 180 тисяч українців) до 1914 року - трудова;

2. Друга - після перерви, викликаної першою світовою війною - з 1920 до 1930 року - інтелектуальна (бо виїжджали не тільки селяни, а й робітники, представники інтелігенції, ветерани армії УНР);

3. Третя - з 1947 до 1953 року (37 тисяч - до Канади, 180 - до США, виїхала велика кількість інтелігенції та науковців) - політична;

4. З 1953 до 1980 року (характерний виїзд із країн Східної Європи у Західну Європу та США) - історики не виокремлюють її в окрему хвилю, але все ж таки міграція відбувалася і за тих років.

5. Четверта - з 1980 року до наших часів (виїзд людей через скрутні економічні умови, що настали після розвалу Радянського Союзу; вони відрізнялися від попередніх емігрантів, бо у багатьох із них світогляд залишився радянський, а розмовна мова - російська) - заробітчанська.

Так, як дана робота стосується лише першого етапу міграції, то і описаний надалі буде лише він.

Першу хвилю (хвилю "старої міграції") української еміграції історики називають трудовою. Адже в цей період основним мотивом виїзду людей закордон був пошук більш придатних умов для праці. Багато українських емігрантів вважало, що виїжджають на заробітки тимчасово, але це найчастіше виявлялося не так. Типовим українським емігрантом того часу був самотній молодий чоловік, бідний, неписьменний і некваліфікований, готовий працювати чорноробом. Початковий період еміграції був наймасовішим. Виїзди були настільки масовими, що призводили до знелюднення цілих регіонів України.

Основа сучасної західної української діаспори виникла в XIX і на початку XX століття. Вважається, що першим емігрантом в Америці був Агапій Гончаренко, колишній священик, який утік від царського уряду. Він прибув до Америки в 1865 р. та поселився в Сан-Франциско. У 1860-1870 роках він навіть видавав газету "Alaska Herald", яка мала великий вплив на американське громадське життя.

За різними версіями еміграція з українських земель на своєму першому етапі спрямовувалася до кількох районів планети, де відчувалася велика потреба в дешевій робочій силі. Йдеться не про поодинокі виїзди, а саме про масовий вихід робочої сили. Спочатку на першому місці серед привабливих для поселення країн були Бразилія й Аргентина. Із середини 90-х найбільш придатними для поселення стали вважатися США і Канада. За ними йшли Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови та інші країни Тихого океану і Далекого Сходу, хоча потік української еміграції до них був порівняно невеликим.

Переважну більшість українців, які виїхали за океан у ті роки, становили вихідці з Галичини, Буковини та Закарпаття, тобто земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Це пояснювалося постійним політичним утиском, якого зазнавали галичанські, буковинські та закарпатські українці, а також національним гнітом із боку австро-угорської влади. Вседозволеність, знущання й зневага цісарських чиновників до українських землеробів ставили місцеве населення в положення людей нижчого ґатунку, викликали протести. Особливо болісно сприймалася дискримінація української мови і культури.

Окрім прямого економічного утиску, існувало чимало інших факторів, які гнітили український народ: надто обтяжливі податки, неспроможність сплатити борги, зростання населення й подрібнення селянських землеволодінь, низька оплати праці промислових робітників. Усе це разом узяте пожвавлювало еміграцію, підводило трудящий люд до нелегкого рішення залишити Батьківщину.

Одним із таких заходів стала столипінська реформа (1906-1911), за якою селяни одержали право виходу з общини й заснування свого самостійного господарства на "відрубах". Але покращення, що почалися зі Столипінською реформою, стосувалися близько ? господарств, насамперед хутірських і тих же відрубних. Хоч у руках селянства опинилося 65% всієї землі, проте на Україні далі панувало перенаселення. 32% селян не мали землі або мали до 1 десятини, 38% господарств мали 1 -- 4 десятини, 19% -- 4 -- 9, ледве 11% -- більше. Бідняки (частково і люди середньої заможності) не мали змоги купувати поміщицьку землю через високу ціну (наприклад, 400 -- 700 карб. за десятину на Правобережжі) і не могли одержати кредиту за посередництвом Селянського Банку. Частина з них продавала землю багатим селянам, а самі емігрували до Азійської Росії (рідше до міст).

Іншим заходом стало заселення і освоєння півдня України, де виникла потреба в робочій силі. Але найголовнішим фактором, що відвернув масову еміграцію східних українців, було переселення до Сибіру. У 1897-1916 рр. з України до Сибіру, у Казахстан, на Далекий Схід та в Середню Азію відправлено близько 200 тисяч сімей - 912,8 тис. чоловік.

Еміграція з політичних мотивів різко посилилася під час і після революції 1905-1907 років у Росії. Поразка революції та розгул реакції змушували активних учасників боїв на барикадах і антимонархічних виступів шукати порятунку в інших країнах.

Бідні люди знаходили у пресі різноманітні повідомлення про гарне життя за кордоном і рвалися туди. На той час основними поширювачами відомостей про переваги еміграції були агенти пароплавних і залізничних компаній, які сподівалися на добрий прибуток від перевезення переселенців. Наприклад, агенти транспортних компаній одержували по 5 доларів за кожного завербованого дорослого та по 2 долари за кожну дитину.

У зв'язку із збільшенням потоку еміграції постало питання про необхідність мати за рубежем українських вчителів у нових місцях поселення. Ця проблема була доволі суттєвою, бо вчителів, які могли навчати дітей української мови, літератури та історії, бракувало і на Україні.

Саме перша хвиля еміграції з України породила жваві зв'язки України з тими, хто переїхав до інших країн. На початку переселення українські іммігранти прагнули зберегти свою національну своєрідність, культурні та побутові особливості. Перш за все це відбилося в топоніміці Канади, в географічних назвах населених пунктів і місцевостей масового розселення українців. Нині у Канаді налічується 180 поселень, поштових відділень, залізничих станцій, які мають українські назви: Україна, Київ, Полтава, Тернопіль, Коломия, Карпати, Дніпро, Дністер, Збруч, Прут тощо. Відображена в географічних назвах Канади і історія України: Січ, Козак, Хмельницький, Сірко, Гонта... На географічній карті Канади є й такі поселення, як Воля, Свобода, Правда, Згода, Слава.

Туга емігрантів за рідним краєм була надто сильною. Величезним був і потяг до інформації з України про життя рідних, близьких і всього народу. Існували тут і свої особливості, пов'язані з неписьменністю емігрантів, їх нелегким соціальним становищем на нових землях.

У розвиток зв'язків України з українцями за океаном чималий внесок зробила церква. На духовному житті української громади позначилось те, що в ній були прихильники різних релігійних течій, як православні, так і уніати. І бракувало священників.

Лише в 1902 р. митрополит Андрій Шептицький направив до Канади трьох постійних українських священнослужителів з ордену василіан. У 1910 р. він сам здійснив двомісячну поїздку по Канаді від Монреаля до Ванкувера, обіцяючи прихожанам поліпшення справ богослужіння.

З початком добробуту української громади, почалося активне її прилучення до бізнесу і комерції, до суспільного життя. Уже у 1912 році представника української громади Теодора Стефаника обрали членом муніципальної ради Вінніпегу. А в 1913 році до провідних законодавчих органів були обрані у Манітолі - Тарас Форлей, а в Альберті - Андрій Шандро. діаспора український еміграція трудовий

Багато українських діячів діаспори стали відомими людьми у культурі та освіті. Вони відкривали українські або двомовні школи, піклувалися про освіту дітей українських емігрантів. Канадський уряд пішов назустріч емігрантам: створив на їхнє прохання двомовні англо-українські школи, які діяли до 1914 року.

Таким чином, перші українські переселенці, стали основоположниками найчисельнішої української діаспори за кордоном. Вони показали, шляхи і можливості виїзду за кордон, утвердження і виживання на чужій землі. Довели міцність національної самобутності українського народу, і стали фундаментом, на який згодом хлинули нові хвилі української діаспори.

Через брак достовірної інформації, яка стосувалася першої хвилі української еміграції, досить складно встановити загальну цифру тих, хто залишив Україну. Проте можна вважати, що до Першої світової війни з України загалом емігрувало близько півмільйона чоловік.

Висновок

Основним суб'єктом першої міграційної хвилі було селянство Західної України: Закарпаття, Буковини, Галичини. Разом із тим міграційний потік на Захід ішов і з Лівобережної України. З кінця XIX до 20-х років наступного століття до США мігрувало 256,1 тис. осіб (у тому числі з Австро-Угорщини - 235 тис., із Росії - 5,4 тис.), до Канади - 135 тис., до Бразилії - 47,3 тис., до Аргентини - 15 тис. Були масові виїзди. Так, зі Східної Галичини до початку першої світової війни емігрувало понад 302 тис. осіб, тобто майже половина її населення. Усього ж із 1877 по 1909 р. до американських країн виїхало понад 500 тис. мешканців України. Перша хвиля міграції сприяла економічному розвитку в країнах імміграції (оскільки задовольняла гостру потребу цих країн у трудових ресурсах в умовах високих темпів накопичення капіталу і відсутності резервів залучення робочої сили) та колонізації малозаселених районів землі і втягуванню в систему світового господарства нових країн

Література

1. http://www.UkrainaTV.com

2. http://diaspora.ukrinform.ua

3. Масляк П.О. "Хрестоматія з географії України. Українці в східній діаспорі"

Размещено на Allbest.ru