Історія розвитку художнього читання

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

Історія розвитку античного красномовства. Стародавня Греція та Рим

Ораторське мистецтво слов'янських народів

Українська національна риторична школа

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Історія ораторського мистецтва береже чудові зразки і прийоми красномовства, багатющі революційні традиції усної політичної пропаганди й агітації.

Кожна епоха характерна своїм стилем і методом у красномовстві, не говорячи вже про розходження їх політичних спрямованостей. Але протягом ряду епох, особливо в періоди революційних потрясінь і прогресивного розвитку різних країн, в ораторському мистецтві, як і в інших сферах людської культури, формувалися деякі основні принципи, що мають визначену соціальну цінність і зараз.

У грецькій міфології риторику уособлювала одна з дев'яти мистецьких муз ? прекрасноголоса богиня Калліопа, донька Зевса і богині пам'яті Мнемосіни.

У римській культурі риторика зображалась в образі величної жінки ? богині мистецтв, що сиділа на пишному троні в осяйному вбранні, на якому виткані мовні фігури. З прекрасних уст росла лілея, яка символізувала красу (ornatus), і меч, що символізував грізну зброю (persuasio). Риторика переконує красою і силою живої мови. Поруч зображені найвидатніші оратори минулого на чолі з Цицероном і Вергілієм.

Уже вчителі софістики своє завдання вбачали в тому, щоб навчити переконувати інших, уміти навмисне робити думку, ідею слабкою або сильною. Для цього вони рекомендували використовувати два основні засоби впливу: мистецтво міркування (діалектика) і мистецтво спілкування (риторика).

На розвиток риторики впливали філософські школи софістів: діалектики, елеати, піфагорійці.

Історія розвитку античного красномовства. Стародавня Греція та Рим

Красномовство має свою історію. Уже в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї було відоме мистецтво риторики, але справжньою його батьківщиною є Стародавня Греція, де публічне слово мало надзвичайно велике суспільне значення.

Античні ритори виступали із сенаторських трибун, на засіданнях, форумах, судових процесах. Відомими риторами були Арістотель, Демосфен, Цицерон, Квінтіліан, Їсократ, Есхіл, Філократ, Лісій.

Найблискучішим ритором Стародавньої Греції, владарем дум був всесвітньо відомий Демосфен (384--322 до н. е.), промови якого, насичені фактичним матеріалом, містили чимало особистих спостережень, відзначалися динамічністю, переконливою аргументацією й чіткістю. Для Демосфена була характерна артистична манера триматися на трибуні, що також сприяло його успіхові як оратора. В суді Демосфен виступав як адвокат. До наших днів дійшло тридцять промов Демосфена, зокрема найвідоміша -- про жінок. Жодна з них не є плодом імпровізації, а результатом тривалої, скурпульоз-ної праці, покладеної на віднайдення теми, її розвиток, схематизацію плану, на відпрацювання стилю, шліфування виразів.

Великий трудівник Демосфен цілі ночі проводив за роботою, тому його недруги говорили, що промови Демосфена тхнуть лампадним маслом, яке він спалював у величезній кількості. Але такі твори здавалися свіжими й чарівними, ніби щойно вилились із грудей: вони були наповнені життям, емоціями і, як творіння Фідіаса, не мали на собі жодних слідів різця.

Теоретиком ораторського мистецтва і великим ритором античного світу був Марк Тулій Цицерон (106--42 до н. е.). Він провів на форумі майже 40 років і був справжнім ідейним поводирем римського Сенату. Цицерон відпрацював стиль, який дозволяв йому бути простим і блискучим, безпосереднім і пристрасним. Чудовими властивостями цицеронівської промови були мелодійність і ритмічність. Прославився він своїми знаменитими патетичними виступами і висновками. Складовими успіху оратора Цицерон вважав освіту, природний дар і ораторські здібності. Першу промову Цицерон виголосив у 25 років (під назвою «На захист Публія Квінція»), а останню (дванадцяту філіппіку) -- у рік своєї смерті (прожив 63 роки).

У Цицерона органічно поєднувалися теорія і практика: свої теоретичні ідеї він блискуче втілював у практичній діяльності. Ідеалом оратора він вважав людину високої культури, яка знає літературу, історію, юриспруденцію, філософію; добре володіє і простим, і високим стилем, розуміє влив ритму на слух аудиторії, уміє примусити її сміятися й плакати, може володарювати над й душею.

Для промов Цицерона характерні оклики, повтори, іронія, градація. В деяких його промовах майже не вживаються сполучники. Такий риторичний прийом робив судову промову карбованою.

Цицерон був творцем латинської мови: з важкої, неоковирної зброї виковував тонку, гостру рапіру, яка проникала у найпотаємніші вигини людської думки. Він виголосив понад сто промов, тексти п'ятдесяти семи збереглися і є риторичною скарбницею для усіх часів та народів.

Теорію ораторського мистецтва розробляли Арістотель і Платон. На думку Платона, красномовство має бути діловим, а не марнослівним, непідкупним, чесним і високоморальним.

Арістотель (348--322 до н. е.) розглядав ораторське мистецтво у філософському плані, підкреслюючи його етичні й естетичні функції. Він вважається творцем теорії суперечки, дискусії.

Стародавня Греція, Стародавній Рим в епоху демократичного розквіту стали своєрідною скарбницею риторики і ораторського мистецтва.

Ораторське мистецтво слов'янських народів

красномовство ораторський риторичний

Вже в дофеодальний період поряд із пісенною народною творчістю зустрічаються декілька видів російського красномовства. Досягає високого розвитку політичне красномовство. Ораторська промова звучить на сходках старійшин, народних зборах, віче, що являють собою в древньої Русі вищий орган влади. Вічова промова відрізняється чіткістю композиції, граничною лаконічністю, високою образністю, умінням стиснуто й енергійно висловити політичну програму. У переговорах російських князів розвивається дипломатичне красномовство. Одна з перших серйозних російських дипломатичних акцій відноситься ще до X ст., коли після знаменитої перемоги князя Олега під Царьградом княжими послами був укладений «Договір росіян із греками».

У Древній Русі надавалося велике значення військовому красномовству. Князі і воєводи зверталися до війська і народу з закликом зробити усе для перемоги над ворогом - «Повість временних літ». Чудовим пам'ятником військово-політичного красномовства Київської Русі є «Слово о полку Игоревім» - твір кількох жанрів: ораторської промови, військової повісті, героїчної пісні.

Християнська релігія, церква не схвалювали зовнішніх прийомів і вимагали від проповідників і слухачів стриманості.

У період середньовіччя у царині риторики панували догматизм і схоластика. Політичного красномовства тоді майже не існувало, а риторське мистецтво розвивалося здебільшого на церковних кафедрах, в університетах.

Занепад і відродження риторики не могли не позначитися на розвитку людини і суспільства. Реабілітація цього предмета в системі освіти почалася наприкінці середньовіччя. Риториці відводилося почесне місце у прагненні людини оволодіти світом через античний логос -- єдність і гармонію думки та слова.

Першою серйозною спробою опису історії слов'янської риторики є праця В. Аннушкіна «Перша російська «Риторика» (М., 1989), в якій аналізується риторика «Сказання про сім вільних мудростей», «Риторика» (1629). Тут міститься багатий і глибокий матеріал з історії слов'янської риторичної науки.

Найвідомішими ораторами Київської Русі були Їларіон та Кирило Туровський.

Красномовство слов'ян базувалося як на класичній античній риториці, так і на досягненнях західноєвропейської думки. Роль риторичного слова була напрочуд важливою у боротьбі слов'янських народів за національне визволення, проти окатоличення, проти власних експлуататорів та гнобителів. Кращі художні твори видатних майстрів слова ставали народними, національними. Зокрема, така доля судилася ряду поезій Григорія Сковороди («Всякому городу нрав і права» тощо).

Унікальні набутки у вихованні й навчанні у Київській академії припадають на XVII--XVIII ст., коли тут читався курс риторики. До наших днів дійшли описи 183 підручників риторики, з них 127 складені в академії. Києво-Могилянська академія увійшла до скарбниці вітчизняної риторичної спадщини, а вивчення й осмислення накопиченого тут досвіду риторичної науки дають духовно-інтелектуальну наснагу сучасним риторам та дослідникам. Феофан Прокопович (1681--1736) -- видатний український вчений, оратор, письменник, політичний і громадський діяч. Метод риторики автор вбачав у тому, щоб навчити, як у промові за допомогою оволодіння мистецтвом слова дати відповіді на важливі запитання й переконати, що ці відповіді є правильними. Джерелами красномовства він вважав природу, талант, освіту, тренування, наслідування. Творчо використовуючи досягнення античної риторичної науки, Ф. Прокопович розробляє вчення про три стилі: високий, квітчастий і низький.

Завдання і мета високого стилю -- хвилювати аудиторію, для чого слід підбирати емоційні, величні способи викладу: часті метафори, піднесені фігури.

Квітчастий стиль має приносити насолоду, для чого вживаються гарні способи вислову: часті тропи, помірковані сентенції, дотепні вислови.

Низький стиль «служить для повчання і вживається у розповідях, якими ми повчаємо інших. Він виключає сильні емоції, рідко вживає фігури, тропи, буденні справи.

Українська національна риторична школа

На XVII ст. припадає розквіт теорії красномовства в Україні.

В історії вітчизняного ораторського красномовства важливе місце займають проповіді та проповідницька література, які існували в церкві з початку християнства (кінець X ст.). Проповіді в Українській церкві були пов'язані з закріпленням нової віри з Візантії.

Українське ораторське красномовство цього періоду вже не обмежувалося церковними проповідями-казаннями.

Ораторське мистецтво особливо поціновувалось у козацькому середовищі. Кандидат у гетьмани завжди повинен був виступати з промовою про те, як він розуміє призначення, як збирається організувати військо на боротьбу за волю матері ? України, що для нього є вірність товариству тощо.

Зразком ораторського мистецтва стало переяславське слово Богдана Хмельницького (1654).

Високий рівень козацького красномовства значною мірою зумовлювався отим феноменальним демократизмом, якого і близько ще не знала Європа.

У ІІ пол. XVIII- поч. XX ст фактичние припинення творення теорії ораторського мистецтва рідною мовою. На початку XVIII ст. вийшов відомий указ Петра І (1720 р.), яким заборонялося видавати книги українською мовою. Творення науки українською мовою загальмувалось, підручники з теорії ораторського мистецтва створюються у Наддніпрянській Україні російською мовою, а в Наддністрянській - латинською або польською.

Кроком до розвитку ораторського мистецтва був твір „Голос однієї російської ув'язненої” Лесі Українки, брошура „Самостійна Україна” (1900) Миколи Махновського (1873-1924), виступи діячів під час встановлення пам'ятника Іванові Котляревському 12 вересня 1903 року в Полтаві.

В університетах професори Микола Сумцов, Михайло Грушевський та інші стали викладати українською мовою, показуючи цим її широкі можливості і в сфері науки.

На сучасному етапі розбудови молодої демократичної Української Держави активізується інтерес до фундаментальних гуманітарних наук, спрямованих на формування творчої, гармонійної особистості, яка може ефективно володіти думкою, переконуючим словом, етичним риторичним вчинком в ім'я істини, добра, краси.

Як визначає Національна доктрина розвитку освіти в Україні, перед освітянами стає стратегічна мета - створення умов для самоактуалізації кожної підростаючої особистості, застосування таких педагогічних технологій, що уможливлювали б її життєву компетентність.

У цьому плані актуальною є проблема формування риторичної культури учнів загальноосвітніх шкіл.

Як відомо, Українська національна риторична школа увібрала в себе кращі здобутки риторичних шкіл Давньої Греції, Давнього Риму, Візантії (Аристотель, Платон, Демосфен, Цицерон, Квінтіліан, Іоанн Златоуст та ін.), традиції слов'янських шкіл періоду Київської Русі (Іларіон, Володимир Мономах, Кирило Туровський та ін.), а також праці відомих теоретиків та практиків XVIII-XIXст. (К.П.Зеленецький, М.В.Ломоносов, О.Ф.Мерзляков, М.М.Сперанський та ін.) Біля джерел національної школи красномовства стояли могутні постаті основоположників ораторської прози Єпіфанія Славинецького, Симеона Полоцького, Стефана Яворського, Гавриїла Бужинського, Феофана Прокоповіча, Петра Могили, Григорія Сковороди та інших видатних особистостей-мислителів, які правдивим словом (світським і гомілетичним) слугували рідному народові.

В умовах духовно-культурного відродження України зростає значущість класичних та кращих сучасних риторичних традицій, зокрема закладених в гуманітарні науки (педагогіку, філософію, психологію, етику, естетику, мовознавство, логіку тощо) із яскраво вираженою рисою красного слова (В.К.Винниченко, М.С.Грушевський, М.П.Драгоманов, М.І.Костомаров, А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський, К.Д.Ушинський, С.Т.Шацький та ін.)

Як показало дослідження, у працях сучасних учених - Н.О.Безменової, С.П.Іванової, В.В.Одінцова, Є.О.Ножина, Ю.В.Рождественського, В.П.Чихачова, С.О.Мінєєва, О.А.Юніної - відновлюється цінний риторичний досвід класичної й слов'янської риторичної думки, отримала свій подальший розвиток концепція риторики як філософсько-дидактичної науки, спрямованої на формування у людини ефективної та комунікативної діяльності.

Нова галузь педагогічної науки - теорія і технологія виконавсько-мовленнєвої діяльності - успішно розвивається у педагогічних дослідженнях І.О.Зимньої, А.Й.Капської, О.О.Леонтьєва, Ю.Л.Львової та ін. Специфіку дії живого слова у педагогічному спілкуванні вивчали В.А.Кан-Калік, М.С.Пашкова. Дослідження Ю.П.Азарова, Н.І.Болдирєва, Н.В.Кузьміної, А.О.Сластьоніна та ін. вказують на те, що майстерність слова є обов'язковим компонентом у діяльності педагога.

Висновки

Історія ораторського мистецтва береже чудові зразки і прийоми красномовства, багатющі революційні традиції усної політичної пропаганди й агітації.

Кожна епоха характерна своїм стилем і методом у красномовстві, не говорячи вже про розходження їх політичних спрямованостей. Але протягом ряду епох, особливо в періоди революційних потрясінь і прогресивного розвитку різних країн, в ораторському мистецтві, як і в інших сферах людської культури, формувалися деякі основні принципи, що мають визначену соціальну цінність і зараз.

У наш час знову відроджується значимість живого, публічного слова яке стае об'єктом усе більш численних наукових досліджень, у яких беруть участь тисячі вчених. Крім вивчення історії ораторського мистецтва їх приваблюють проблеми, пов"язані з впливом промови, переконанням, вселянням і іншими аспектами ефективності усного слова.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Риторика та гомілетіка. - Чернівці, 1995 - 327 с.

2. Гурвич С.С., Погорелко В.Ф., Герман М.А. Основы риторики. - К., 1978 - 315 с.

3. Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті. - К.: Шкільний світ, 2001. - 23 с.

4. Сагач Г.М. Живе слово лектора. - К., 1991 - 317 с.

5. Буяльський Б. П. Поезія усного слова: Азбука виразного читання. К.: Рад.шк., 1990. - с.82-136.

Размещено на Allbest.ru