Размещено на http://www.allbest.ru/

1

Передвоєнна політична криза

Докорінні зміни в міжнародному житті відбулися в 30-40-х роках XX ст. Зокрема, це позначилося на розв'язанні української проблеми - одного з найскладніших політичних питань у Центральній і Східній Європі міжвоєнного періоду. Політична гра, яку в цей час вели наймогутніші держави Європи - Німеччина, Франція, Англія і Радянський Союз, призвела до повних драматизму подій, що стали поворотним пунктом у житті народів споконвічних українських земель - Західної України, Північної Буковини, Хотинського, Акерманського й Ізмаїльського повітів Бессарабії, загарбаних після Першої світової війни Польщею і Румунією.

Величезне значення у виникненні саме такої ситуації в міжнародних відносинах, безперечно, мала Мюнхенська угода. Її учасники - Німеччина, Італія, Англія, Франція - несли значну відповідальність за той стан Європи, який вже давно в історіографії визначається поняттям "передвоєнна політична криза".

Щодо зовнішньої політики Радянського Союзу, то його керівництво на чолі зі Й. Сталіним упродовж майже двох десятиріч вбачало наявність загрози капіталістичного оточення. Хоча, якщо згадати його безпосередніх сусідів, то наприкінці 30-х років жодна з цих країн не була готова і не мала наміру воювати з Радянським Союзом.

Збудований "соціалізм" у СРСР наприкінці 30-х років охарактеризувався тоталітарними, командно-адміністративними методами управління. Приймати виважені рішення у міжнародних справах перешкоджала саме ця концепція, що випливала з хибної уяви про Радянський Союз як про "оточену ворогами фортецю". Отож для Сталіна було звичним розглядати всі розташовані навколо цієї "фортеці" країни як ворожі. Цілком зрозуміло, що керівництво, дотримуючись подібної концепції, не могло відрізнити дійсних ворогів від уявних і реально розраховувати на чесну співпрацю зі сусідніми народами.

В чому ж полягає суть зовнішньополітичного курсу Москви і конкретних дій сталінської дипломатії в 1939-1941 pp.? Це питання, можливо, як жодне інше, і донині викликає немало суперечок. Відповідь на нього пов'язана не з кращими сторінками радянської історії і, намагаючись знайти її, багато дослідників, насамперед А. Сахаров, зображали справу так: буржуазний світ у свідомості мас і керівників СРСР був заклятим ворогом трудящих. Його у свій спосіб належало перебудувати. Тому в міру зміцнення режиму формувалась ідеологізована зовнішня політика на засадах ідеалів світової революції і планетарного визволення трудящих від експлуатації, хоча ці ідеали з тактичних міркувань маскували. Можна навести чимало прикладів, коли сталінське керівництво на з'їздах партії, інших форумах відверто проголошували цю кінцеву мету своєї зовнішньої політики. Такі заклики навіть напередодні німецько-радянської війни вже враховували світову бойню.

Й. Сталін 19 серпня 1939 р. у промові на засіданні Політбюро і керівництва Комінтерну заявив: "Досвід двадцяти останніх років показує, що в мирний час неможливо мати в Європі комуністичний рух сильний до такої міри, щоб більшовицька партія змогла б захопити владу. Диктатура цієї партії стає можливою лише в результаті великої війни". СРСР, зазначав він, буде чекати свого часу, працювати на виснаження капіталістичних сторін, які воюють між собою. У липні 1940 р. Нарком закордонних справ СРСР В. Молотов заявив у розмові з міністром закордонних справ Литви В. Креве-Мицкявичусом: "Геніальний Ленін не помилявся, запевняючи нас, що Друга світова війна дасть змогу нам захопити владу в усій Європі, як Перша світова війна дала змогу захопити владу в Росії".

Ці ідеї широко відображені у директивних пропагандистських документах, виступах інших керівників ВКП(б) та уряду в травні-червні 1941 p., тобто буквально напередодні війни, звернених до армії, партійно-комсомольського активу та ін.

Отже, в основі зовнішньої політики радянської держави були, крім конкретних тактичних розрахунків, і стратегічна революційна концепція війни на поразку світової буржуазії, зокрема у процесі протиборства капіталістичних країн.

Досліджуючи радянську державу того періоду, зазначимо: його серцевиною, крім революційно-тоталітарного змісту, був і традиційний для Росії авторитарно-державний геополітичний підхід до зовнішньої політики країни. Одержавши необмежену владу в Росії, більшовики разом з нею отримали в спадок і попередні державні претензії та зовнішньополітичні цілі, значно підірвані у 1918-1920 pp. Почуття реваншу визрівало саме тоді, коли країна набула сили і стабільності, будувала нову могутню індустрію. Це було почуття зовнішньополітичного реваншу, що логічно мав наступити після досягнення реваншу соціального та політичного і погасити, зрештою, ті комплекси, якими тяжіли Й. Сталін і його соратники.

До світової війни готувалася й фашистська Німеччина. А. Гітлер 11 квітня 1939 р. підписав директиву "Про єдину підготовку вермахту до війни 1939-1940 pp." У другій частині документа під кодовою назвою "Вайс" ("Білий план") був викладений план агресії проти Польщі. Його у Берліні розглядали як попередній захід перед війною з Францією й Англією. При цьому підготовча робота мала бути завершена не пізніше 1 вересня 1939 р.

Різке загострення німецько-польських відносин слугувало першопричиною нової політичної кризи в Європі. На горизонті міжнародної політики знову постало "українське питання". Це пояснювалося насамперед агресивними планами і політичними акціями правителів Третього Рейху. Замислюючи антипольську агресію, вони неминуче порушували питання, що стосувалися подальшої долі українських земель.

Окупаційний режим в Україні (1941-1944 pp.)

Політичні та економічні плани нацистів щодо України та методи їх реалізації.

З усіх східних територій, захоплених третім рейхом, найважливішою була Україна з її багатими корисними копалинами, родючими землями, робочою силою. Спочатку в нацистського керівництва було два варіанти стосовно того, як розпорядитися ними. Перший - здобути підтримку українців проти Кремля, надавши їм власну державу, яка, проте, мала перебувати під опікою Німеччини, і другий - знехтувати інтересами українців, а українську територію повністю використати для німецької нації. Впровадження в життя одного з цих варіантів залежало від розвитку подій на Східному фронті. На початку війни події розгорталися успішно для вермахту. Тому за основу було взято другий варіант, до якого схилялася більшість нацистської ієрархії і який найбільше відповідав расовій доктрині нацистів. Згідно з нею усі слов'яни вважалися людьми другого сорту, а їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі.

Концентровано політика «освоєння» східного простору була викладена у плані «Ост». Виходячи з нього, гітлерівці розробили серію директив, наказів, інструкцій, якими керувалися у практичному здійсненні своїх варварських задумів. Відповідно до плану «Ост», розрахованого на 30 років і побудованого на «теорії» расової винятковості німецької нації, народи, що населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території, а їхню землю мали колонізувати 8-9 млн. німців. Цю програму окупанти активно здійснювали вже під час війни. Особливо інтенсивно «виселяли» українців вздовж лінії планованої нацистами шосейної магістралі «Г - Г» («Гамбург - Готенланд, так нацисти перейменували Крим»), обіч якої розташовувалися східні ставки Гітлера («Вервольф»), Гімлера («Хагевальд»), Герінга («Форстонштадт»). Сюди ж стали прибувати ешелони з тірольськими переселенцями. Лише після визволення Києва, коли війська 1-го Українського фронту розгорнули навальний наступ на Житомир, закінчилося «велике переселення нордичної раси».

Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, захоплені румунськими військами, з дозволу Гітлера були включені до складу Румунії. їй були віддані також землі між Бугом і Дністром, вся Одеська, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей, лівобережні райони Молдавської РСР. Ці території увійшли до так званої «Трансністрії», створеної румунами. У серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської областей було створено дистрикт «Галичина», що увійшов до складу польського генерал-губернаторства. Того ж місяця створено рейхскомісаріат «Україна», поділений на 6 генеральних округів:

1) «Волинь» - Рівненська, Волинська і Кам'янець-Подільська області, а також південні райони Брестської і Пінської областей Білорусі;

2) «Житомир» - Житомирська, північні райони Вінницької, а також південні райони Поліської області БРСР;

3) «Київ» - Київська і Полтавська області.

4) «Миколаїв» - Миколаївська (без західних районів) і Кіровоградська області;

5) «Таврія» - лівобережні райони Миколаївської (тепер Херсонської) і Запорізької областей.

6) «Дніпропетровськ» -Дніпропетровська і частина Запорізької області.

Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської областей були включені в окрему, воєнну зону, яка перебувала під владою німецького військового командування. На чолі кожного округу стояв начальник поліції безпеки і СД. Загальне керівництво всіма поліцейсько-каральними заходами здійснював командувач військ СС і поліції. У містах та районних центрах діяли зондеркоманди й оперативні команди поліції безпеки і СД.

Рейхскомісаром України було призначено Е. Коха, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Він став справжнім катом українського народу. В перспективі на території України й півдня Росії передбачалося створити нову арійську імперію під назвою «Остготія» як пам'ять про напівлегендарну остготську державу, що процвітала на початку нашої ери в приазовських степах і була знищена гунами.

Отже, за Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію розглядали як «німецький простір». Видаючи себе за представників «нордичної раси», гітлерівці називали окуповані райони України «німецькою Індією», а український народ - білими рабами. Українська нація була оголошена «неповноцінною». Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх посіпак. Населенню міст заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, поштою, аптеками тощо. Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Було заборонено і вилучено із щоденного вжитку саме слово «Україна». Населення позбавлялося елементарних юридичних прав, власної історії та культури. Українська земля вкрилася згарищами і руїнами, шибеницями та кладовищами.

Уцілілі промислові підприємства на території України окупанти оголосили власністю Німеччини, приєднали до імперських фірм, використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств повернули колишнім власникам. Німці зберегли колгоспи і радгоспи, які діяли під їх суворим контролем, у дещо зміненій формі та під іншою назвою. Селян примушували працювати в них з ранку до пізнього вечора. І як результат - 85% усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій здійснювалося з України.

Тяжке політичне й економічне гноблення посилювалося духовним. Окупанти закривали навчальні заклади й наукові установи, клуби, всіляко принижуючи гідність українського народу. Школи в рейхскомісаріатах спочатку були дозволені тільки з трирічним терміном навчання, але через кілька місяців і вони були ліквідовані. Так, на території України гітлерівцями було повністю знищено 8 тис. і частково зруйновано 10 тис. шкіл. У Києві до окупації було 150 середніх і початкових шкіл. Захопивши місто, фашисти зайняли 77 шкіл під казарми, 9 пристосували під склади, а у 8 школах влаштували конюшні, закрили всі дитячі садки, а їх майно пограбували.

Найхарактернішою ознакою, що свідчила про природу нацистського режиму, було ставлення гітлерівців до інших народів. Вони планували щорічно знищувати 10 млн. неарійців. Першими в цьому трагічному реєстрі стояли євреї. Спеціальні частини СС знищили євреїв в Україні 900 тис. Тільки за п'ять днів вересня 1941 р. в Києві у Бабиному яру фашисти розстріляли понад 50 тис. мирного населення - євреїв, українців, росіян. А всього там за роки окупації загинуло понад 220 осіб, різних національностей.

Крім Києва, найбільшими «фабриками знищення» були табори смерті у Дніпропетровську, Львові, Умані та інших містах України. Таких таборів на окупованій території республіки нараховувалося понад 250.

Водночас фашисти організували масове винищення військовополонених - 1366 тис. осіб було замучено у львівському, славутському, житомирському, уманському, сирецькому і дарницькому (в Києві) та інших концтаборах.

Уже на початку війни фашистські окупанти знищили сотні населених пунктів, стратили десятки тисяч їхніх жителів. Першим було знищено населення невеликого українського селища Яців, що під Черніговом. Людей було загнано у велику клуню і спалено. За роки окупації в Україні було знищено 97 таких сіл.

За останніми даними, замордували та стратили на українській землі 5264 тис. осіб - кожного шостого із тих, хто так чи інакше опинився на захопленій фашистами території республіки.

Неймовірних фізичних поневірянь і душевних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильницьке вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Всього протягом 1942-1944 рр. з України було вивезено 2400 тис. осіб. Житла тих, хто не з'являвся на збірні пункти для відправки до рейху, спалювали разом з усім майном. Десятки тисяч примусово вивезених з України людей загинули на чужині від виснаження, хвороб та травматизму, а значна частина, боячись розправи сталінського режиму, не повернулася на Батьківщину. За даними Республіканської комісії у справах репресованих, в Україну повернулося 1600 тис. осіб, а на середину 1994 р. їх залишилося до 600 тис.

Отже, політика нацистів в Україні була надзвичайно жорстокою. Вона ставила за мету підкорення та колонізацію України, винищення її населення. Запроваджуючи на окупованих українських землях свій «новий порядок», гітлерівці сподівалися підірвати єдність, волю й силу народу до організованого опору, але реалії окупаційного режиму змусили багатьох громадян переосмислити як політику фашистської Німеччини, так і власну поведінку.

Визволення України

нацист війна битва

У 1943 р. почався корінний перелом у війні. В запеклих чотиримісячних оборонних боях радянським військам вдалося зупинити наступ. 19 листопада під Сталінградом вони почали рішучий наступ, який закінчився оточенням і розгромом (лютий 1943 р.) 330-тисячного угруповання німецьких військ. Перемога на Волзі стала корінним переломом в ході німецько-радянської і загалом Другої світової війни. Його закріпила Курська битва (5 липня - 23 серпня 1943 p.), де було розгромлено до 30 німецьких дивізій, зокрема 7 танкових і моторизованих. Після цих поразок вермахт уже був неспроможний успішно наступати.

18 грудня 1942 р. було звільнено перший населений пункт української території - с. Півнівка Мілівського району Ворошиловградської (нині Луганської) області. На початку 1943 р. Червона армія розгорнула широкий наступ на фронті завширшки 1600 км. Почалося масове вигнання окупантів, у тому числі з території України. Першим серед обласних центрів України було визволено 14 лютого 1943 р. Ворошиловград.

Внаслідок успішної Чернігівсько-Прип'ятської операції, яка почалася в серпні 1943 р., радянські війська прорвали німецьку оборону і в ніч на 9 вересня форсували Десну. Станом на 14 вересня було звільнено понад 100 населених пунктів, 15 вересня взято Ніжин - останній великий укріплений пункт противника на київському напрямку. Війська Воронізького фронту до 20 вересня визволили 800 населених пунктів північних областей України. Поразки німецьких військ змусили Гітлера прибути у Вінницю. Розроблялись плани стабілізації ситуації, але вони зазнали краху. 21 вересня було взято Чернігів і відкрито шлях до Дніпра, 22 вересня визволено Полтаву. Протягом вересня 1943 р. звільнено Харківську, Сумську, Чернігівську, Полтавську області та лівобережні райони Київщини.

У другій половині вересня 1943 р. радянські війська вийшли до середньої течії Дніпра на 750-кілометровому фронті. Твердячи, що на берегах Дніпра вирішується доля Німеччини, гітлерівці намагалися підготувати тут рубежі, щоб тримати стратегічну оборону. «Швидше Дніпро потече назад, ніж росіяни подолають його», - заявляв Гітлер. Але 3 листопада після артилерійської підготовки та ударів авіації з більш як 20 плацдармів, захоплених раніше на правому березі Дніпра (Букринський, Лютізький, Кременчуцький, Канівський та ін.), почався наступ радянських військ. У ніч на 6 листопада бої розгорнулися на північних околицях Києва, а потім перемістилися в центр. О 4 годині ранку 6 листопада 1943 р. столицю України було визволено.

Однак ці перемоги коштували великих втрат, що були не завжди виправданими. Для сталінщини з її домінуючим принципом абсолютної підлеглості вищій інстанції і безумовного виконання будь-яких, навіть безглуздих, наказів людське життя мало що значило.

У складі наступаючих частин діяли так звані польові військкомати, що мобілізували до армії всіх, здатних тримати зброю, навіть 16-17-річних юнаків, яких було залучено майже чверть мільйона. Нерідко їх, ненавчених, необмундированих і майже неозброєних, кидали в бій, щоб «спокутувати кров'ю ганьбу перебування в окупації». Прикриттям» були не танки, артилерія і авіація, а загороджувальні загони, за «підтримки» яких це військо кидали навіть на добре укріплені позиції противника. Під час таких операцій майже всі «мобілізовані» гинули, але за це ніхто не відповідав. Протягом січня 1943 - жовтня 1944 pp. загальні втрати Радянської армії становили майже 3,5 млн. бійців і офіцерів, середньодобові - до 68 тис. осіб. Таких втрат не мала жодна армія воюючих держав.

Звільнення Правобережної України.

Визволивши столицю України та відбивши контрнаступи німецьких військ, радянське командування зосередило всю увагу на підготовці масштабної операції з визволення Правобережної України, маючи завдання вийти на державний кордон. Ставка планувала завдати удару силами 1-го, 2-го, 3-го і 4-го Українських фронтів і дістатися Південної Польщі, Чехословаччини і Балкан. З грудня 1943 р. до середини квітня 1944 р. на величезних просторах від Полісся до Чорного моря, від Дніпра до Карпат було розгорнуто одну з найбільших битв Другої світової війни. У ній взяли участь одночасно з обох боків майже 4 млн. осіб, 45,5 тис. гармат і мінометів, 4,2 тис. танків і самохідно-артилерійських установок.

Зміцненню могутності радянських військ сприяли трудівники тилу, які створили матеріальні передумови для успішного здійснення наступальних операцій на фронтах. У 1943 р. авіаційна промисловість випустила до 35 тис. літаків, танкова - 24 тис. танків та САУ, артилерійські заводи - майже 45 тис. гармат. Трудівники тилу доклали максимум зусиль, щоб одягти, взути, нагодувати армію.

На той час німецька армія була ще дуже сильною. Керівництво Німеччини мобілізувало нові промислові та людські резерви і планувало перехопити ініціативу, завдати рішучої поразки радянським збройним силам.

У 1944 р. було проведено нові блискучі операції, котрі дали змогу чотирьом Українським фронтам розгромити угруповання німецько-фашистських військ «Південь» і групу «А», що забезпечило звільнення всієї України. Так, внаслідок успішного проведення Кіровоградської, Корсунь-Шевченківської та Рівненсько-Луцької операцій Червона армія, окремими частинами форсувавши Південний Буг та Дністер, вийшла 23 березня 1944 р. на державний кордон.

Однією з останніх великих битв на Україні була наступальна операція 1-го Українського фронту на Рава-Руському та Львівському напрямках проти сильного ворожого угруповання «Північна Україна». Розвиваючи наступ, війська угруповання оточили в районі м. Броди 8 німецьких дивізій і розгромили їх.

Розгромом німецько-фашистських військ у Карпато-Ужгородській операції наприкінці жовтня 1944 р. і звільненням Ужгорода 28 жовтня завершилось визволення України. Битва за повне звільнення України від фашистів тривала довгих 22 місяці, в ній брало участь до половини живої сили й бойової техніки всіх діючих радянських військ. Однак війна тривала, і тепер вона спрямовувалась на визволення поневолених фашистами країн Європи, завершення розгрому Німеччини. Найактивнішу участь у боях брали мільйони воїнів-українців. А з протилежного боку європейського театру воєнних дій так само мужньо воювали у лавах армій США, Канади та інших країн антигітлерівської коаліції солдати і офіцери українського походження із середовища тамтешньої еміграції. Так розпорошена українська нація знаходила можливість для об'єднання своїх зусиль з волелюбним людством проти ворога його свободи.

Розвиток науки та техніки у 40-х - першій половині 50-х років

Перед початком війни Радянський Союз володів значним науковим потенціалом. До 1941 р. в 1821 науковій установі, у тому числі 756 великих наукових інститутах науковою роботою займалось 98,3 тис. осіб.

В Україні був зосереджений наймогутніший науковий потенціал порівняно з іншими республіками. У 1940 р. тут налічувалося 163 науково-дослідних інститути. У складі АН УРСР працювало понад 1190 науковців, у тому числі 60 академіків і 66 членів-кореспондентів АН УРСР, 164 доктори наук. Попри адміністрування в керівництві наукою, сталінські репресії Україна поступово стала визнаним світовим лідером у розвитку таких фундаментальних галузей, як квантова електродинаміка, фізика твердого тіла, кінетична теорія фізики плазми, автоматичного дугового електрозварювання. Свої наукові школи створили М. Боголюбов, М. Кирилов, І. Курчатов, М. Лаврентьев, Є. Патон. Світова медична та біологічна науки з особливим інтересом стежили за науковими доробками О. Богомольця, В. Воробйова, О. Палладіна, В. Юр'єва та ін.

З початком Другої світової війни діяльність наукових установ республіки підпорядковувалася потребам воєнного часу. При АН УРСР був створений Науково-технічний комітет сприяння обороні. Науково-дослідні установи України надавали науково-методичну і практичну допомогу оборонній промисловості, сільському господарству, лікувальним установам. Головні науково-дослідні установи були перебазовані з України у східні райони СРСР. Більшість з них, а також Президія АН УРСР перебувала в Уфі (влітку 1943 р. АН УРСР було перевезено до Москви). Деякі академічні інститути працювали на основі промислових підприємств у Середній Азії, Поволжі, на північному Уралі, в Сибіру.

Українськими вченими були розроблені технологія виробництва високоякісного металу, створювалися нові зразки зброї, бойової техніки тощо. Вчені Інституту електрозварювання на чолі з Є. Патоном впровадили нові методи електрозварювання. Розвитку воєнного приладе-, літако- й моторобудування, проектування приладів для радіолокації й пеленгації, створенню нових матеріалів для воєнних потреб сприяли вчені Фізико-технічного інституту та Інституту фізики АН УРСР.

Інститут клінічної фізіології під керівництвом академіка О. Богомольця створив препарати для лікування ран і переломів кісток. Відомий хірург-офтальмолог, академік АН УРСР В. Філатов, який очолював Український інститут очних хвороб, удосконалив методи лікування, пов'язані з пересадкою рогівки ока як засобом боротьби зі сліпотою.

У повоєнні роки було внесено зміни в організацію наукових досліджень в УРСР. Розширилася мережа науково-дослідних установ: якщо в 1945 р. їх налічувалося 267, то в 1950 - 462, в тому числі більше 30 академічних інститутів. Серед новостворених - харківські інститути радіофізики та електроніки, фізико-технічний низьких температур, львівські - машинознавства та автоматики, геології та корисних копалин, київські - металофізики, металокераміки і спецсплавів та ін. У 1954 р. було утворено Кримський філіал АН УРСР.

У 1946 р., після смерті О. Богомольця, президентом АН УРСР був обраний біохімік О. Палладій. Зміцнення матеріально-технічної бази науково-дослідних установ, зростання кадрового потенціалу дало змогу українським вченим збагатити науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Особливо помітний їх внесок у розвиток ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. Вчені України взяли активну участь у підготовці до запуску в жовтні 1957 р. першого штучного супутника Землі. В 1956 р. генеральним конструктором космічних кораблів в СРСР став виходець з Житомирщини С. Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів здобув академік А. Люлька. Одним з творців атомної бомби був генерал М. Духов.

Широкі дослідження проводились у галузі електротехніки: у 1948-1950 pp. було виготовлено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину. В 1949 р. розгорнулися дослідження в галузі фізики атомного ядра. Науковці Харківського фізико-технічного інституту АН УРСР досліджували радіофізику, ядерну фізику надвисоких енергій. Були розроблені технології одержання надміцного чавуну, розпочалися дослідження в галузі порошкової металургії.

В Інституті електрозварювання АН УРСР, якому 1945 р. було присвоєно ім'я Є. Патона, Б. Патон створив теорію автоматів дугового зварювання під флюсом. Значним технічним досягненням була побудова в 1953 р. найбільшого тоді у світі суцільнозварного моста через Дніпро у Києві завдовжки понад 1,5 км.

Українські вчені вперше одержали важкий азот та створили методи концентрування важкої води. Однак у галузі сільськогосподарських, біологічних та медичних наук нерідко доводилося працювати над прожектерськими планами, породженими в партійно-урядових кабінетах: акліматизація на українських землях субтропічних та каучуконосних культур. Значної шкоди у розвитку біологічних наук завдала лисенківщина: у 1947-1948 pp. відновилися переслідування генетиків, Т. Лисенко оголосив ген міфічною частинкою. Біологів, які в проблемах генетики дотримувалися наукових позицій (Д. Третяков, М. Гришко, І. Шмаль-гаузен та ін.), було піддано нищівній критиці, що надовго загальмувало розвиток біологічної науки.

Розвиток авіації. До початку війни авіаційну промисловість, що до середини 30-х років розвинулася у велику галузь народного господарства, було істотно реорганізовано. До 1939 р. вона налічувала 30 конструкторських бюро (КБ) із 3166 науковими співробітниками. Вони впровадили в серійне виробництво швидкісні моноплани із гвинтами, що в польоті змінюють відстань. Конструктивні вдосконалення дали змогу підвищити швидкість майже всіх типів літаків на 20-30%. На основі робіт М. Келдиша було створено теорію флатера (вібрації, що виникають на великих швидкостях, які призводять до руйнування літака), яка позитивно вплинула на процеси моделювання. В літакобудуванні почали широко застосовуватись дюралюміній, високоміцна сталь (хромансиль), легкі сплави підвищеної стійкості. У грудні 1942 р. було впроваджено в експлуатацію нову аеродинамічну трубу.

Розвиток вітчизняного літакобудування ускладнили сталінські репресії, яким було піддано тисячі висококваліфікованих фахівців, вчених, конструкторів. В умовах тюремного режиму працювали видатні авіаконструктори А. Туполев, В, Мясищев, В. Петляков, С. Корольов та ін. А видатного українського авіаконструктора К. Калініна, чиї літаки серії "К" у 30-ті роки становили основу парку літаків Аерофлоту, було розстріляно. Багато провідних спеціалістів його КБ було репресовано, переведено на інші роботи.

Попри те в Україні було створено потужну авіаційно-технічну базу: 12 дослідних і серійних авіазаводів у Харкові, Києві, Полтаві, Дніпродзержинську. Центром українського моторобудування стало м. Запоріжжя. Плідно працювали КБ І. Неймана (Харків) і В. Таїрова (Київ). З Україною була пов'язана діяльність видатних російських конструкторів Д. Григоровича і П. Сухого. Українські вчені і вихідці з України працювали в усіх провідних авіаційних конструкторських бюро країни.

Було завершено "роботу над літаками ЯК-1, ЛАГГ-3, МИТЬ-1. Всього за період війни було опановано і запущено у серійне виробництво 25 типів нових та модернізованих літаків. Серед них - винищувачі ЯК-3, ЯК-5, ЯК-9, ЛА-5, ЛА-7; штурмовики ИЛ-2, ИЛ-10; бомбардувальники ПЕ-2, ПЕ-8, ТУ-2.

Протягом усієї війни конструктори працювали над вдосконаленням авіадвигунів, домагаючись зростання їх потужності, надійності, економічності. КБ В. Климова розробило й запустило у серійне виробництво двигун ВК-108, на якому вдалося досягти швидкості 745 км/год - найвищої на той час у винищувальній авіації з поршневим двигуном. КБ А. Швецова створило двигун повітряного охолодження АТТТ-82ф, а наприкінці війни випробовувало двигун потужністю 4500 к.с. Це була найвища у світу потужність.

У роки війни тривала робота над створенням безпілотної авіації. Поштовхом до розвитку цього напряму стала поява у гітлерівців літаків-снарядів ФАУ-1, за допомогою яких вони наносили удари по Англії. Було створено КБ безпілотної бойової техніки, яке очолив колишній студент Київського авіаційного інституту В. Челомей. На базі створеного ним «пульсуючого» двигуна були побудовані літаки-снаряди, які запускали з борту важких бомбардувальників поза зоною повітряної оборони противника. Вже у грудні 1944 р. десятки літаків-снарядів типу «1.ОХ» пройшли вдалі випробування. На базі літаків ПЕ-8, ТУ-2 і ТУ-4 було сформовано декілька авіаційних полків, озброєних цією грізною зброєю. У бойових діях вона не була застосована. Та завдяки втіленим у ній технічним розробкам у повоєнний час розпочалося мирне освоєння космосу.

23 червня 1941 р. Раднарком СРСР підпорядкував Аерофлот Наркомату оборони, на базі якого було сформовано шість авіаційних груп УПФ особливого призначення (АГОП), серед яких були Київська і Південно-Західна.

З перших днів війни київські авіатори розпочали бойові операції за завданням штабу Південно-Західного фронту. Так, на початку липня 1941 р. в районі Луцьк - Броди - Рівне розгорнувся великий танковий бій. Льотчики Київської АГОП УПФ за кілька днів доставили у війська 34 т запчастин для танків, 7,3 т боєприпасів, 151,2 т іншого вантажу.

Стійкість, відвагу та військову гідність виявили екіпажі цієї авіагрупи і в період тримісячної оборони Києва, в якій найактивнішу участь взяли студенти Інституту цивільної авіації. На базі Київського авіазаводу було сформовано п'ять фронтових ремонтних бригад, що займались ремонтом літаків безпосередньо в прифронтовій смузі. За участь в обороні міста більше 100 авіаторів були нагороджені медаллю «За оборону Києва».

Південно-Західна АГОП діяла в складі військ Південного фронту. Сформована з особового складу підрозділів Одеського та Дніпровського аеропортів, вона лише за червень-липень 1941 р. переправила до лінії фронту 110 т воєнного вантажу. Радіонавігаційна служба Одеського аеропорту забезпечувала авіацію дальньої дії зв'язком при нанесенні повітряних ударів по базах противника та нафтових промислах в Румунії.

Українські авіатори лише з липня 1942 р. по січень 1943 р. здійснили 92 вильоти до партизанів. В тил ворога було переправлено 38 організованих груп чисельністю 850 осіб. Під кінець осені 1942 р. десятки літаків літали на партизанські аеродроми С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова та ін.

На час повного визволення території України льотчики здійснили 1964 вильоти та доставили для партизанських загонів 1532 т вантажу, 4374 партизанів. За роки війни підрозділами цивільно-повітряного флоту було перевезено більше 2 млн. 350 тис. осіб та 278 тис. т вантажу. За героїзм і відвагу понад 500 авіаторів України були нагороджені орденами та медалями.

Перші кроки повоєнної відбудови на українських землях

З перших днів визволення України почалася відбудова її території. Головна увага приділялася підприємствам, які найменше постраждали і могли випускати оборонну продукцію. Проте воєнно-комуністичні методи господарювання й організації суспільно-політичного життя сковували ініціативу, негативно позначилися на ефективності робіт.

Однак за час війни світогляд, настрої окремих груп населення, переважно інтелігенції, змінилися: вони чекали певних соціально-політичних змін, передусім ліквідації колгоспної системи в її сталінсько-кріпосницькому варіанті, демократизації суспільно-політичного життя. У відповідь органи НКВС розгортали репресії: виселення українців на Північ і в Сибір, арешти і концтабори, щонайбільше тих, хто працював за часів окупації у фашистських органах влади. Репресії охопили всі головні міста УРСР, хоч розмірів великого терору 30-х років не набрали та й проводились переважно «без шуму». З часом їм були піддані ті, хто в окупацію працював на підприємствах, щоб не загинути від голоду.

Проте покарання національних меншин за «нелояльність» до радянської влади набуло більшої жорстокості. Влада вдавалася щодо них до масової депортації. У травні 1944 р. з Криму поголовно виселено до Казахстану, Сибіру, Середньої Азії 65 тис. кримських татар, 14,7 тис. греків, 12,4 тис. болгар, 8,5 тис. вірменів. Подібне відбувалося на Кавказі. На звільнену територію поверталися звичний владі морально-психологічний і політичний пресинг бюрократичної системи, сліпа сваволя центру. Даремно М. Хрущов у лютому 1944 р. звертався-до Сталіна з проханням затвердити макет медалі з написом українською мовою «За звільнення України», а наприкінці серпня разом з О. Корнійчуком - про створення Холмської області у складі УРСР. У Москви були інші глобальні плани.

У звільнених районах радянська влада зуміла оперативно навести жорсткий громадський порядок, забезпечила всіх роботою, за допомогою карткової системи створила мінімальні умови для виживання міського населення, відкривала освітні заклади, охоплюючи молодь навчанням. Завдяки цьому вона намагалася виглядати в очах переважної більшості населення незрівнянно кращою, ніж фашистський «новий порядок», що приніс українському народові лише смерть, бідування й приниження. Переважна більшість населення щиро вважала тоді радянську владу «своєю».

Швидко розгорталася відбудова народного господарства, яке було майже повністю зруйноване. Але на все це держава могла виділити лише мізерні кошти. А масове повернення майна підприємств, евакуйованих у 1941 p., визнавалось нераціональним. Було повернуто лише невелику кількість цього майна.

Однак у Донбас і Кривбас у 1943-1944 pp. надійшла значна кількість матеріалів, інструментів, обладнання та продовольства з багатьох підприємств СРСР, оскільки вся економіка потребувала сталі та вугілля. Повертались також робітничі колективи, щоправда, в неповному складі. Тому відбудовні роботи велися здебільшого за рахунок власних ресурсів, навіть доводилось збирати на руїнах підприємств деталі, частини різних механізмів. Не вистачало робочої сили, і тому проводились великі мобілізації, переважно молоді з села.

Важким було матеріально-побутове становище населення, тому що карткова система розраховувалась на найнижчий прожитковий рівень. Надзвичайно гострою була житлова проблема. В Україні 10 млн. осіб залишились без даху над головою. За цих умов рятували становище патріотичний ентузіазм людей, бажання якомога швидше повернутися до мирної праці.

Швидко відбудовувалися підприємства, які мали використовувати в оборонних цілях. Було відновлено до 30% довоєнних виробничих потужностей, проведено необхідну підготовчу роботу для великомасштабних відбудовчих робіт. Республіка перетворилась на прифронтову матеріально-технічну базу діючої армії.

Утворення антигітлерівської коаліції. Міжнародні відносини в

роки Другої світової війни

З перших годин нападу фашистської Німеччини на СРСР стало зрозумілим, що розрахунки Гітлера на міжнародну ізоляцію СРСР зазнали краху. В день початку агресії У. Черчилль заявив: «Кожний, хто воює проти Гітлера, - друг Англії, кожен, хто воює на його боці, - ворог Англії». 22 червня 1941 р. у звернені до нації англійській прем'єр заявив, що Великобританія надасть «Росії і російському народу всю допомогу, яку тільки зможе». Про свою підтримку СРСР заявив і президент США.

Таким чином, з початком радянсько-німецької війни почала формуватися антигітлерівська коаліція.

1 жовтня між СРСР, США та Великобританією в Москві була підписана трьохстороння угода про допомогу Радянському Союзу зброєю і продовольством. Поставки (400 танків, 500 літаків щомісяця, а також стратегічна сировина) почались одразу ж. Перша військова техніка (особливо танки) з'явилася на радянсько-німецькому фронті під час битви під Москвою. Допомога союзників головним чином відбувалась північними морськими конвоями під охороною британських військово-морських сил. Незважаючи на значні втрати від німецьких човнів і літаків, з жовтня 1941 р. по червень 1942 р. СРСР одержав 3 тис. літаків, 4 тис. танків, 20 тис. різноманітних транспортних засобів. Відповідно до закону про ленд-ліз США надав СРСР безпроцентний кредит в 1 млрд. доларів (листопад 1941 p.). Першою спільною акцією СРСР і Великобританії стала окупація Ірану з метою не допустити зближення з Німеччиною.

В серпні 1941 р. У. Черчилль і Ф. Рузвельт підписали Атлантичну хартію, до якої приєднався і Радянський Союз (вересень 1941 р.). Атлантична хартія висунула наступні завдання: знищення нацистської тиранії, роззброєння агресора, загальне роззброєння світу.

Вступ США у Другу світову війну сприяв завершенню утворення антигітлерівської коаліції. 1 січня 1942 р. 26 держав світу на чолі з СРСР, США та Великобританією підписали у Вашингтоні Декларацію Об'єднаних націй, яка будувалась на принципах і завданнях Атлантичної хартії. У Декларації зазначалось, що повна перемога над нацизмом є запорукою захисту життя, свободи і незалежності всіх народів.

В умовах створення антигітлерівської коаліції радянське керівництво визнало емігрантські уряди Польщі, Чехословаччини, Франції.

Найголовнішим у взаємовідносинах між СРСР, США та Великобританією з самого початку стала проблема відкриття Другого фронту. Спочатку це планувалось на 1942 р., але замість цього союзники провели успішну операцію у Північній Африці.

У зв'язку з втратою СРСР в 1941 р. важливих промислових і сільськогосподарських районів, радянське керівництво сподівалось одержати від союзників допомогу й економічного характеру. Уряд США частково задовольнив потреби СРСР в жирах, а також поставив тисячі тонн цукру та інші необхідні товари. Наприкінці 1941 р. стали функціонувати ще два маршрути (через Іран і Далекий Схід), якими постачалась допомога СРСР.

28 листопада - 1 грудня 1943 р. відбулась Тегеранська конференція за участю Ф. Рузвельта, Й. Сталіна й У. Черчилля. Її метою була координація дій союзників для повного розгрому нацистського блоку та облаштування післявоєнного миру. Не дивлячись на протиріччя, які виникли між керівниками союзних держав (Черчилль пропонував відкриття Другого фронту на Балканах, Сталін - в Північній Франції, звідки відкривався найкоротший шлях до кордонів Німеччини), СРСР домігся необхідних для нього рішень ключових питань:

- відкриття Другого фронту в Південній Франції не пізніше травня 1944 p.;

- перенесення кордонів Польщі на захід до Одеру і визнання майбутнього східного кордону по «лінії Керзона»;

- визнання радянських претензій на Кенігсберг;

- визнання анексії прибалтійських держав.

Сталін дав згоду на участь СРСР у війні з Японією після розгрому нацистської Німеччини. На Тегеранській конференції обговорювались питання про утворення міжнародної організації безпеки після війни.

Тегеранська конференція сприяла зміцненню антигітлерівської коаліції і наблизила час остаточного розгрому німецького блоку.

4-11 лютого 1945 p., коли наближалась перемога над Німеччиною, відбулась нова зустріч «великої трійки» в Ялті - Кримська конференція. На конференції було розглянуто питання про майбутнє Німеччини (окупація її військами СРСР, США, Великобританії, Франції, репарації та ін.), про порядок роботи ООН, про новий устрій в Європі. Радянський Союз ще раз підтвердив свою позицію вступити у війну з Японією після розгрому гітлерівської Німеччини.

17 липня - 2 серпня 1945 р. відбулась Потсдамська конференція. Й. Сталін, Г. Трумен, який став президентом США після смерті Ф. Рузвельта, У. Черчилль (з 28 липня новий прем'єр-міністр К. Еттлі) вирішували долю післявоєнного миру.

В центрі уваги стояло німецьке питання: демілітаризації та денацифікація країни, покарання воєнних злочинців, репарації, кордони Німеччини з сусідами та ін. Радянський Союз підтвердив, що вступить у війну з Японією відповідно ялтинській угоді.

В порядок денний були включені питання про мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Не дивлячись на протиріччя між учасниками конференції (США намагались вплинути на хід конференції успішним випробуванням ядерної бомби), вона дала позитивний імпульс в розвитку міжнародних відносин в умовах післявоєнного миру.

На жаль, цей історичний шанс країни-переможниці не використали. Через рік почалася «холодна війна», яка зайняла цілу історичну епоху.

Размещено на Allbest.ru