Степан Львович Рудницький - засновник української політичної та військової географії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Степан Львович Рудницький - засновник української політичної та військової географії

Степан Львович Рудницький (*3 грудня 1877, Перемишль, Австро-Угорщина -- †3 листопада 1937, урочище Сандармох, Карельська АССР) -- український географ і картограф, академік НАНУ. Основоположник української політичної та військової географії.

Біографія

Народився Степан Львович 3 грудня 1877 року у Перемишлі. З цим містом пов'язана доля автора музики гімну «Ще не вмерла Україна» Михайла Вербицького, художниці Олени Кульчицької.

Рудницькі споконвіку були священнослужителями. Та Лев Рудницький порушив традицію і обрав освітянську ниву -- викладав у гімназії історію. Його дружина Емілія походила зі старовинної родини священиків-вірменів Таборських. Та невдовзі батька переводять директором української гімназії у Тернополі. Тут Степан пішов до школи. 1891 року сім'я переїжджає до Львова. Батько викладає у гімназії. На той час у родині вже четверо дітей.

П'ять років по тому від туберкульозу померла мати, а у 1898-му після інсульту -- батько. Старшому з синів, Левку, було 23 роки, згодом він стане відомим юристом. Степанові -- 22, він студент Львівського університету, заради грошей змушений давати приватні уроки. Молодшому Юркові -- 14; він стане письменником, писатиме історичні романи під псевдонімом Юліан Опільський. Сестрі Софії -- 13, після навчання у Львівській консерваторії та Віденській музичній академії вона вийде заміж за професора Станіслава Дністрянського.

Степан Рудницький навчається на філософському факультеті, під впливом Михайла Грушевського спеціалізується з історії. У «Записках Наукового товариства ім. Шевченка» друкує статті з історії козацтва і Хмельниччини. Відвідує лекції з літератури професора Олександра Колесси. Грушевський порекомендував вивчати астрономію, геологію, географію. Польський професор фізик-географ Антоній Ремані радить вивчати Сонце. Степан Рудницький із запалом береться за це і у 1900 році друкує монографію «Про плями сонячні».

6 грудня 1899 р. Степан Рудницький склав випускні іспити в університеті й здобув право викладати географію й історію українською, польською та німецькою мовами. Юнак вирішує продовжити навчання та їде до Відня вивчати геологію, гідрографію, геоморфологію. Після повернення Степан Львович учителює у гімназіях Львова та Тернополя. У 1902-му одружується з донькою військового у відставці, вчителькою з-під Перемишля Сибіллою Шенкер (1881--1918). Того ж року у них народжується дочка, названа на честь бабці Емілією. У 1908-му -- син Левко, а чотири роки по тому -- донька Ірина. Через хворе серце Сибілла померла у 37 років. Степан Львович сам виховує дітей. У листах до сестри Софії тужить за Сибіллою.

У 1905 р. С. Рудницький видає першу книжку «Нинішня географія», що містила основи української географічної науки. Він обґрунтовує предмет дослідження географії, її місце серед інших наук, започатковує українську термінологію. Вперше у міжнародний обіг вводить географічний термін «Україна».

У 1917 році Україна була розділена між Росією та Австро-Угорщиною. І вже тоді географ передбачив розпад нової імперії: «швидше чи пізніше муситимуть центрифугальні сили довести до конечного розпаду Російської світової держави». Україну ж бачив у світовій співдружності як хліборобську державу, житницю світу, що поступається лише Сполученим Штатам. Науковець переконаний: українцям більш притаманно жити у селах, міста називає «самовбійними інститутами людства».

1 листопада 1918 року було проголошено ЗУНР. Степан Рудницький стає радником уряду з політико-економічних питань. Готує офіційні документи для Ліги націй, друкує в європейській пресі статті з проблем української дер­жавності, розробляє основи військової географії.

У 1919 році Степан Львович дізнається про намір польської влади знищити його. Приводом стала поява у Женеві книжки антипольського змісту без прізвища автора. 25 лютого науковець пише заповіт «Моя послідня воля» і доручає другові Івану Раковському та швагрові Станіславу Дністрянському розпорядитися його авторськими правами та майном.

Та вченому пощастило, його запрошують на посаду професора викладати географію в Академії світової торгівлі у Відні. Українська письменниця, в'язень ГУЛАГу Надія Суровцева згадувала: «Був у Відні іще професор Рудницький, справжній вчений, який дійсно цікавиться своєю наукою… ще не старий, він користав з пошани».

Наступного року українська інтелігенція створює у Празі Український Вільний університет, викладати в якому пропонують С. Рудницькому. Крім того, він читає лекції у Вищому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова та в Карловому університеті. І постійно спостерігає за подіями в Україні. Степан Львович одним із перших критикує новий адміністративний поділ радянської України, здійснений у 1923 році. Поділ на губернії назвав анахронізмом, на округи -- аномалією, а «районалізацію» вважає пережитком царизму, що не враховує природно-географічні та етнографічні фактори.

Однак життя в еміграції пригнічує вченого. Для подальшої роботи йому потрібні експедиції по Україні. І Рудницький надсилає листа українському уряду з проханням дати дозвіл на переїзд.

3 жовтня 1926 року на запрошення радянської влади разом із учнями В. Баб'яком, В. Буцуром і М. Іваничуком (усі репресовані) переїжджає у Харків, щоб очолити кафедру в геодезичному інституті. Влада пообіцяла 300 крб. зарплатні (сума достатня у ті часи), звання академіка, надання помешкання та разової допомоги в розмірі зарплати. Після довгих роздумів Степан Львович лишає сестрі дітей.

Перші листи до сестри Софії сповнені оптимізму: «Мої нерви, трішки надшарпані, тут, у Харкові, зовсім успокоїлись і сплю тут так, як від смерті Сибілли не спав -- і вночі і пополудні. Виглядаю добре й всі… не можуть вийти зі здивування, що так молодо виглядаю».

Вже наступного року Рудницький відкрив та очолив Український науково-дослідний інститут географії та картографії. Тоді ж вирушає в експедицію по Дніпру та на Донецький кряж: «Я такий перевантажений роботою, що як кожного дня не напишу дві сторінки друку й протягом тижня не зредагую одної мапи, то попадаю у безнадійний прорив», -- зізнається у листі сестрі.

«Мене роблено без мого на то дозволу редактором географічного відділу, що обіймає 11% матеріалу до п'яти томів (йдеться про «Українську радянську енциклопедію». -- Ж.П.) і кількасот мап. Але взятись за неї мушу, бо дійсно нема нікого, хто міг би мене заступити. І треба показати світові, що й «хохли» щось путнього потрафляють зробити».

В іншому листі тоді 45-річний Рудницький зізнається: «я від половини мая до половини вересня постійно був у роз'їздах».

Вчений розчарований студентами: «12 годин тижневого гавкання майже перед порожніми лавками». При тому, що «моє здоровля несвітле. Головний мій ганч (недолік), що не можу голосно і довго говорити. Закінчив перший том моєї 14-томової «Системи географічного знання», тепер беруся до другого. Чи закінчу всі 14? Ледве» (лист від 6 липня 1932 року).

Навесні 1928-го приїжджають діти Левко та Ірина. Через рік Рудницького обирають академіком ВУАН, але він не радіє. Зізнається сестрі, що постійні поїздки до Києва у справах інституту «добре підірвуть мою і так уже доволі плоску кишеню». Добові та відрядження оплачувати не поспішали...

Напередодні нового 1929 року вчений пише: «…чую, як поволі та остаточно спускаюся на дно з боку здоровля й інтелектуальної сили. Надто довго я держався молодим і тепер надто швидко старіюся й роблюся, як кажуть Гавуки (діти. -- Ж.П.), настоящий старушка. Наукова робота йде мені дуже пиняво -- перешкоджають… різні бюрократичні заняття й безліч засідань, на які треба ходити… Коли моє здоров'я трохи гіршає, все з острахом думаю, що то буде як задру лаби. Гавуки просто здохнуть під плотом з голоду й холоду».

Водночас в інституті почалися суперечки, вміло підігріті органами. Учнів професора налаштовують проти викладача, намовляють їх вимагати для себе кращі посади, наукові звання. Рудницький не погоджується. І тоді в ОДПУ з'являється наклеп, підписаний зокрема і нареченим Ірини Рудницької Василем Баб'яком. Професор пригнічений, і не лише інститутськими негараздами. Він знає про голодомор, що почався в республіці: перебуваючи в експедиціях, бачив знищені села, мертвих людей.

23 березня 1933 року Степана Рудницького арештовують НКВД СССР. Звинувачений у приналежності до контрреволюційної організації, шкідництві та шпигунстві і за постановою судової трійки колегії ДПУ УСРР 23.9.1933 засуджений до п'яти років позбавлення волі. Покарання відбував у таборі «Свірлаг» (Вепсляндія), на об'ктах Біломорсько-Балтійського каналу (Республіка Карелія), у Соловецькому таборі особливого призначення (СТОН ГУЛАГ) на Соловецькому архіпелазі в Білому морі (1934, Архангельська область, РРФСР). В ув'язненні написав дві книги -- «Геономія (Астрономічна географія)» (в слідчому ізоляторі Харкова, 1933) і «Ендогенна динаміка земної кори рукописи яких не збереглися.

Степан Рудницький перебував у Біломоро-Балтійському таборі, працював на лісосплаві. Навесні 1935-го переведений на Соловки. Колишній співв'язень Семен Підгайний згадував: «Місцем його осередку стає так звана перша колона, вогка, смердюча камера, куди ніколи не заглядало сонце, яке на острові ще й не частий гість. Нари з блощицями, важке, аж гірке від махорки повітря, тут же розвішані мокрі онучі, штани, бушлати, валянки, а навколо холод і голод».

Рудницький був в інвалідній команді, через що сильно страждав від голоду, жахливого ставлення охорони. Проте «тримав себе цілком незалежно і ніколи не звертався ні за якими проханнями до будь-якого урядництва, -- він просто його ігнорував і вчив молодь географії», пише С. Підгайний.

У тюрмі професор Рудницький зустрів 36-річчя наукової діяльності та 25 років -- університетської професури. Визнання та всесвітня слава не захистила фундатора української географії від розстрілу, до якого Степана Рудницького засудили вже після відбуття заслання.

9.10.1937 за постановою Особливої трійки НКВД Ленінградської області РРФСР засуджений до розстрілу .

3.11.1937 розстріляний у числі т.зв. «Соловецького етапу». Місце розстрілу -- урочище Сандармох, поблизу міста Каргумякі (Медвежьєгорськ, Республіка Карелія). Похований на братській могилі пам'ятник «Убієнним синам України».До 1997 панувала думка про загибель Рудницького безпосередньо на Соловках.

Реабілітований 1965.Сімдесят років мільйони радянських студентів вивчали географію України за його підручниками та картами. Однак Українська Радянська енциклопедія, до якої вчений готував статті, навіть рядком не згадала географа зі світовим ім'ям і після його реабілітації.

У березні 1990 посмертно поновлений у складі АН України.

рудницький географія картографія табір

Головні праці С. Рудницького

«Нинішня географія» (1905 р.),

«Начерк географічної термінології» (1908 р.),

«Коротка географія України» (1910--1914 рр.),

«Україна: земля і народ» (1916 р.),

«Україна -- наш рідний край» (1917 р.),

«Основи землезнавства України» (1924, 1926 рр.),

«Основи геології й морфології Закарпаття» (1925, 1926 рр.),

«Завдання географічної науки на українських землях» (1927 р.).

С. Рудницький значною мірою засновник української геоморфології, антропогеографії, політичної, соціально-економічної та демографічної географії. Особлива заслуга Р. в тому, що він започаткував картографічний напрямок в українській географії. Розробляти географічні карти українською мовою почав у Львові, продовжував в еміграції у Відні, а також в радянській Україні. Завдяки йому Україну чи не вперше було представлено у картографічних працях як цілісну просторову одиницю.

Оригінальну концепцію її С. Л. Рудницький виклав у працях «Україна з політично-географічного становища» (1916), «Україна і великодержави» (1920), «Українська справа зі становища політичної географії» (1923). Ці праці С. Л. Рудницького, мабуть, найкращі у всій дотеперішній українській політології, мають і досі актуальне значення для справи державних змагань українського народу, формування його національної ідентичності, усвідомлення його ролі і місця в загальноєвропейському процесі демократичного оновлення. Концепція С. Л. Рудницького з'явилася у той час, коли виникла нагальна потреба інформувати світ про українські проблеми. В ній на оригінальній основі досліджуються і викладаються проблеми України, її національні, політичні, економічні і територіальні інтереси, наводяться докази для країн Західної Європи і світу про користь, яку вони могли б мати від утворення української держави. На основі аналізу політико-географічного розвитку та політичного життя Європи і світу С.Л. Рудницький приходить до висновку, що «тільки національним державам належить будучина. Модерна світова політика повинна підпирати творення винятково національних держав. Цього вчить досвід останніх століть». Стосовно української перспективи С.Л. Рудницький стояв на позиціях української національної державності. Це питання він розглядав у європейському контексті: «Утворення української національної держави в етнографічних границях є одиноким способом, щоб запобігти заколотам і конфліктам у південно-східному куті Європи, так важному для світового господарства й для світової політики. Без національної української держави доживемо в найкоротшому часі до нових тяжких воєнних і революційних катастроф».

Українська національна держава має формуватися у контексті геополітичних зв'язків з іншими державами і народами. Серед цих держав і народів найбільше значення відводилося Росії, Польщі і Німеччині. С. Л. Рудницький вважав, що відсутність власної держави робить націю беззахисною у розв'язанні соціально-економічних, національно-політичних та інтелектуальних проблем. Без незалежної, демократичної національної держави виникають умови для політичного, економічного та культурного гноблення одних народів іншими. Свідомість підневільної нації уражена комплексом неповноцінності, меншовартості, байдужості, лукавства до всього сущого «на нашій, не своїй землі». При таких спотворених умовах гідний і чесний представник українського народу не має перспектив для свого розвитку і повинен зникати, в той час як мерзенний і ганебний без докору і каяття множиться і розширює свій ареал. Річ у тому, що деспотія і демократія існують у різних вимірах, і те, що є сутністю першої, неприйнятне для другої. Вільний народ має свою національну школу, і вона виховує патріотів рідного краю, творить духовну й матеріальну основу їхнього гаразду. У народу-раба є чужа школа, яка не сприяє його духовному розвиткові. С. Л. Рудницький підкреслював, що самостійний народ, або нація, є частиною людства, що має лише їй притаманні неповторні «питомі прикмети», які об'єднують «усі індивідуа» в одну своєрідну цілісність:

1) расова належність (антропологічна відмінність),

2) окрема мова (з літературою, наукою тощо),

3) історичні традиції і змагання на культурній, економічній, політичній ниві,

4) своєрідна культура і прагнення до її збагачення,

5) суцільна національна територія як передумова і основа національної держави.

Маючи усі «питомі прикмети» самостійної нації, український народ своєї незалежності не зумів відстояти. С.Л. Рудницький вважав, що основна причина цього -- в слабкій загальній освіті української інтелігенції та у відсутності у неї здорової національної свідомості. Будівництво держави спиралося на «всякі сурогати». «Провідники» ніколи не вірили в державну незалежність України, за національний ідеал не боролися, духу нації не розуміли, до інтересів народу були байдужі. Інтелігенція, що формувалася на бездержавних традиціях, нездатна була виконати функції державної самоорганізації. Ці та інші ідеї С. Л. Рудницького щодо завдань українознавства було покладено в основу сучасної йому концепції. Згідно з цією концепцією, предметом українознавства є генезис, сутність, перспективи розвитку України й українства як природних, історично суб'єктних, всепланетарних феноменів. Українознавство -- шлях до самопізнання й самотворення українства, здійснення ним своєї історичної місії. Українознавство спрямоване на навчання та виховання особистості з високою національною, громадянською самосвідомістю, спроможною бути творцем у полікультурному просторі. Коли нація виборює свободу та право бути вільною серед інших, то ідеї державотворення в усій розмаїтості є конче необхідними для засвоєння кожною свідомою людиною. Важливо підкреслити методологічний внесок С. Л. Рудницького в розширення спектру українознавства. Його уявлення щодо функцій географічного знання в системі українознавства мали перспективний та концептуальний характер: роль і функції географії необхідно витлумачувати у річищі культурологічного і народознавчого аспектів; вона є одним з найпошанованіших складників людського знання і культури в цілому, зокрема має слугувати важливим дійовим чинником формування самої духовності українського народу; географія є природничою наукою, але, включаючи в себе антропогеографічну гілку досліджень, вона опиняється безпосередньо на межі з гуманітарним знанням широкого змісту. Такий підхід значно розширює систему українознавчих досліджень, поєднує соціогуманітарну і природничу методологію. Славнозвісний німецький географ Альбрехт Пенк, у якого С. Л. Рудницький навчався у Віденському університеті, доклав багато зусиль, щоб полегшити долю заарештованого учня, якого він підтримував упродовж усього життя. А.Пенк згадував у листі від 3 листопада 1933 р.: «Я пишаюся тим, що підготував справжніх працьовитих учнів, серед яких хотів би назвати Степана Рудницького, про якого я, на жаль, останнім часом нічого не чую». А.Пенк писав у Ленінград з проханням створити можливість С. Л. Рудницькому для наукової праці. Але відповідь з Ленінграда на клопотання А.Пенка так і не надійшла.

Рудницький створив велику школу українських географів, до якої належали В. Баб'як, В. Буцура, В. Геринович, М. Дольницький, М. Іваничук та ін.

Размещено на Allbest.ru