Економічний розвиток України після скасування кріпосництва до Першої світової війни

Однак у зв'язку із зростанням державних і особливо воєнних видатків царський уряд вдавався до емісії нових кредитних білетів, які почали знецінюватися. Напередодні та в період селянської реформи 1861 p. грошовий обіг у Росії знову був розладнаний.

Індустріальний розвиток країни диктував необхідність впорядкування фінансово-грошової системи. Після 1861 p. царський уряд, який став на шлях прогресивних перетворень, провів фінансову реформу (1862 p.). Затверджено нові правила створення і розгляду державного бюджету, який почали публікувати. Внесено зміни в касову справу, державний контроль. У податковій системі відмінили винні відкупи (пережиток феодалізму), їх замінив акциз на вино, збільшились акцизи на тютюн, цукор. Проте порядок стягування податків з урахуванням станів не було знищено. Подушний податок не був відмінений до 80-х років (від нього звільнилися лише городяни), незважаючи на створення багатьох комісій для його скасування. У 1863 p. подушний податок з міщан міст Європейської Росії замінив податок на міське нерухоме майно, який становив у 1898 p. 8,6 млн. крб. У 1894 p. був запроваджений квартирний податок.

У 1875 p. частина місцевих повинностей почала набирати форми державного поземельного податку без розмежування власників. Цей податок на селянські землі в середньому в 1,5 рази, а в деяких губерніях у 3 рази і більше перевищував податок на приватні землі. Прямі податки з селянської десятини землі в 70-х роках були в 10 разів більшими, ніж прямі податки з десятини поміщицької землі. Дише в результаті революційної ситуації 1879-1880 pp. царський уряд відмінив подушний податок (у 1882 p.), зменшив викупні платежі на 12 млн. крб., встановивши обов'язковий викуп землі як для поміщицьких, так і для державних селян, створив Селянський банк тощо. Відміну подушного податку супроводжувало збільшення непрямих податків і платежів колишніх державних селян у зв'язку із переведенням їх на викуп у 1886 p. До цього вони платили оброчний (нижчий від викупних платежів) і подушний податки.

У 27 губерніях Європейської Росії платежі та примуси, що сплачували селяни наприкінці XIX ст. з десятини землі, дорівнювали в середньому 1,39 крб., що, за підрахунками урядової комісії, становило 15,4% валового прибутку і 36,8% чистого прибутку з десятини. У багатьох повітах податки перевищували прибуток від землі.

У 1900 p. загальна сума непрямих податків, які сплачувало населення Російської імперії, становила 657 млн. крб., у тому числі з алкогольних напоїв - 317 млн., з тютюну - 41 млн., з цукру - 63 млн., з нафти - 25 млн., з сірників - 7 млн., з мита - 204 млн. крб. Ці податки насамперед сплачували за продукцію, яку виробляли неросійські народи. Зокрема, спирт, цукор, тютюн були українського виробництва. Дев'ять українських губерній з 1868 по 1880 p. дали Російській імперії 2899,2 млн. крб. З цієї суми на їх потреби повернено 1749 млн. крб. Отже, лише за 13 років українське господарство втратило 1 150,2 млн. крб. За 15 років, починаючи з кінця XIX ст., бюджет монархії Романових одержував з України 3289 млн. крб. прибутку. Асигнування державної скарбниці на потреби України становили 2605,2 млн. крб. Це - одне із переконливих свідчень антиукраїнської колонізаторської політики російського царизму.

Істотною ознакою фінансів Росії був державний борг. Він безперервно зростав не лише абсолютно, а й відносно розміру бюджету. Якщо на початку XIX ст. сума державного боргу (внутрішні та зовнішні позики, асигнації) дорівнювала майже чотирьом річним бюджетам Росії, то напередодні селянської реформи 1861 p. державний борг перевищував щорічний бюджет вже приблизно у 8 разів. З середини 80-х років Росія за величиною державного боргу займала третє місце після Франції та Великобританії, а за виплатою відсотків за борги - друге. У 1903 p. борг становив 6679 млн. крб.

У 1862 p. царський уряд провів грошову реформу, дозволивши розмін кредитних білетів на золото та срібло. Однак уже в кінці наступного року розмін було відмінено. Одержана Росією перед впровадженням розміну іноземна позика на 85 млн. крб. була лише наполовину використана для збільшення розмінного фонду, друга половина пішла на відшкодування дефіциту державного бюджету.

Дедалі актуальнішим ставало питання встановлення в імперії Романових грошового обігу, заснованого на золоті, як це уже було у Великобританії, Франції та Німеччині. Грошова реформа потребувала нагромадження величезної кількості золота, яка могла бути одержана через активний торговий і розрахунковий баланси, скорочення ввезення та збільшення вивозу товарів, позик, збільшення податкового тягаря. В результаті фінансово-бюджетної політики царської Росії у Державному банку нагромаджувалися великі запаси золота у вигляді фонду для забезпечення майбутньої золотої реформи. В 1897 p. золотий фонд уже становив 1095 млн. крб. при 1067 млн. крб. кредитних білетів у обігу. При такому співвідношенні можлива була реформа грошового обігу, тобто кредитні білети ставали розмінними на золото. Між золотим карбованцем і паперовим кредитним карбованцем взяте було співвідношення, яке на той час після певних заходів, спрямованих на стабілізацію курсу карбованця, фактично встановилося на ринку, тобто кредитний карбованець коштував 66 коп. золотом, а колишній золотий імперіал вартістю 10 руб. - 15 нових карбованців золотом.

Іншими словами, реформа була проведена у вигляді девальвації, тобто зниження карбованця до фактично встановленого його ринкового курсу. У 1897 p. було остаточно затверджено закон про золоту реформу. Карбувалися нові золоті монети п'яти-карбованцевої вартості на 1/3 колишнього імперіалу, а також були визначені умови забезпечення кредитних білетів у обігу. Емісійне право Державного банку було обмежено правилом: кредитні білети в обігу до 600 млн. крб. забезпечувалися золотом повністю, понад 600 млн. крб. - наполовину, тобто понад золотий запас Держбанк міг випустити незабезпечених кредитних білетів на суму 300 млн. крб. Це емісійне правило забезпечення порівняно з емісійними системами інших країн досить суворе (в перші роки виконувалося навіть понад норми, оскільки золотий запас часто перевищував суму кредитних білетів у обігу: в 1899 p. - 1007 млн. крб. золота і 661 млн. крб. кредитних білетів в обігу, тобто на 646 млн. крб. менше від емісійного права).

Встановлена цією грошовою реформою тверда валюта проіснувала в Російській імперії до першої світової війни. Вона давала можливість уряду здійснити великі економічні та кредитно-фінансові заходи, спрямовані переважно на розвиток великої промисловості. На основі цього золотого запасу розвивалися кредитна політика, державні позики, фінансувалося залізничне будівництво, промисловість тощо.

Постійну увагу грошовому обігу приділяли уряди Австрійської, а потім Австро-Угорської імперії, під гнітом яких перебували Галичина, Буковина та Закарпаття. На західноукраїнських землях ще на початку XIX ст. панувала австрійська монетна система. На підставі монетної конвенції, підписаної Австрією з німецькими державами в 1857 p., карбувалися нові гульдени: австрійський, що дорівнював 2/3 таляра, або 20 срібних грошів, і південнонімецький - 4/7 таляра, або 17 і 1/7 гроша. Австрійський гульден (флорин) важив майже 12,34г(11,1г чистого срібла 900-ї проби), він ділився вже на 100 крейцерів (замість 60). З 1870 p. випускали також золоті австрійські монети вартістю 4 і 8 гульденів, що важили відповідно 3,2 і 6,5 г. У 1892 p. грошовою одиницею Австро-Угорщини стала крона. Відтоді гульден не карбували, проте в обігу він залишався до 1899 p. (1 гульден = 2 кронам). Карбувалися золоті монети вартістю 20 і 10 крон (10 крон = 3,049 г золота) і срібні вартістю 1. 2 і 5 крон. Випускалися також паперові гроші вартістю 1, 2, 10, 20, 50, 100, 1000 і 10000 крон. Австро-угорська крона була в обігу на західноукраїнських землях до 1918р.

Жорстокий податковий гніт терпіло населення західноукраїнських земель. Бюджет монархії Габсбургів був хронічно дефіцитним. Так, у 1882 p. сума прибутків становила 448 155 793, а сума витрат - 485 720 951 золотих ринських. Отже, витрати у 1882 p. перевищували суму прибутків бюджету майже на 40 000 000 золотих ринських.

З населення Галичини стягували в основному прямі та посередні податки. Прямі податки у 1883 p. становили величезну суму, наприклад, податок на землю - 4331000 золотих ринських, податок на будинки - 3670000, на інші різні прибутки - 2380000, на заробітну плату - 745 000, екзекуційні штрафи - 31000 золотих ринських. З цих сум на населення української частини Галичини припадало; податку на землю - 2673457 золотих ринських, податку на будинки - 2265431, з інших прибутків - 1469136, заробітну плату - 459875, екзекуційні штрафи - 83950 золотих ринських.

На західноукраїнських землях швидко збільшувалась іпотечна заборгованість селян. У Галичині податки на селянські господарства з 1862 до 1905 p. зросли на 770, у Буковині - на 470%. У Галичині в 1910 p. заборгованість всіх землевласників становила астрономічну цифру - 1960 млн. крон.

Дані державної статистики переконливо свідчать про колоніальну політику Австро-Угорської монархії на західноукраїнських землях. У 1883 p. уряд імперії Габсбургів, стягуючи різні податки, одержав з Галичини прибутків на суму 43 051 019 золотих ринських, а витратив на неї лише 31 217 384 золотих ринських, у тому числі на українську частину Галичини припадало прибутків 26 574 703 золоті ринські, а витрат - лише 19 269 989. Отже, в державній скарбниці залишалося 7 304 714 золотих ринських чистого прибутку.

Російський і австрійський уряди в умовах промислового розвитку розглядали як одне із своїх першочергових завдань вдосконалення кредитної системи. У 1817 p. у зв'язку зі збільшенням кількості кредитних закладів у Росії та розширенням їхньої діяльності виникла Рада державних кредитних установ. Цього самого року замість облікових контор було створено при Асигнаційному банку Державний комерційний банк для розширення кредиту промисловості й торгівлі. Відділи банку працювали в більшості великих міст імперії Романових: Одесі, Києві, Харкові та ін. Цей банк здійснював операції приймання вкладів на зберігання, вкладів з процентів (банк платив за вкладами спочатку 5%, а потім 4%), видання позик під заставу товарів і облік векселів. Комерційний банк кредитував торгівлю і частково промисловість (особливо його Єкатеринбурзька контора). Промисловість кредитували й інші кредитні установи: "Фонд для посилення виробництва солдатських сукон", "Мануфактурний капітал" та ін.

Незважаючи на кілька міських приватних і громадських банків комерційного кредиту, в Російській імперії у той час все ще було розповсюджено лихварство. В Одесі на початку XIX ст., до заснування банку, процент у лихварів становив 36%, а із заснуванням банку він знизився до 12%.

Царський уряд, передбачаючи неминучість селянської реформи, змушений був вживати заходів, спрямованих на зміну всієї системи державних кредитних установ. Позиковий банк було скасовано. Так само було ліквідовано і Державний комерційний банк з переданням усіх справ Державному банку (1860 p.). На останній було покладено завдання зміцнення грошової та фінансової системи. Банк мав право обліковувати векселі та інші термінові папери, видавати позики, за винятком іпотечних, купувати і продавати золото, срібло та цінні папери, приймати вклади на зберігання на поточний рахунок тощо. Однак він не мав права самостійної емісії, а лише випускав кредитні білети на вимогу уряду. Банк випускав кредитні білети для комерційних цілей в кожному випадку за спеціальними наказами. З середини 90-х років більшу частину вкладів становили казенні суми. Відповідно до цього ресурси Державного банку формувалися переважно з казначейських вкладів і кредитних білетів. Депозити приватних осіб і промисловості переважно концентрувалися в акціонерних банках. Активні операції забезпечили банку вагомі успіхи: сума обліку векселів і спеціальні поточні рахунки під векселі зросли з 32 млн. крб. у 1861 p. до 261 млн. крб. у 1900 p.; позики і спеціальні поточні рахунки під процентні папери - відповідно з 11 млн. до 73 млн. крб.; кількість золота - з 82 млн. до 843 млн. крб., тобто більше ніж у 10 разів. Хоча комерційні операції Державного банку були дуже великими, загальна сума обліково-позикових операцій всіх комерційних акціонерних банків зрівнялася наприкінці 80-х років з сумою цих операцій в Державному банку і надалі перевищила їх у кілька разів.

Відповідно до нового статуту, затвердженого у 90-х роках, Державному банку надавалося право враховувати векселі з двома і більше підписами; надавати позики під заставу державних паперів, акцій і різноманітних облігацій приватних спілок, під залізничні накладні та інші документи; купувати і продавати процентні папери; надавати позики під заставу нерухомості і під товари; купувати і продавати золото і срібло, російські та іноземні векселі та чеки, білети іноземних банків; приймати грошові вклади тощо. Банк став центральним емісійним закладом Російської імперії і разом з тим найбільшим комерційним банком короткострокового кредиту.

Іпотечний тривалий кредит мав десять акціонерних земельних банків і два великих державних банки - Селянський поземельний банк (1883 p.). Дворянський земельний банк (1885 p.), а також міські кредитні товариства.

Селянський поземельний банк, надаючи позики переважно заможній частині селян, допомагав дворянству на вигідних умовах продати свою землю. За 1883-1900 pp. було надано 170 тис. позик і продано селянам 12,6 тис. десятин землі.

Державний Дворянський земельний банк видавав довгострокові кредити спадковим дворянам-землевласникам під заставу їхньої земельної власності. За позиками банку позичальники зобов'язані були сплачувати певний відсоток зростання, на відшкодування позик тощо, проте менше, ніж платили позичальники Селянського банку. Банк діяв на території Європейської Росії (крім Польщі, Прибалтики і Фінляндії) та Закавказзя.

Царський уряд сповна допомагав Дворянському банку - за рахунок держави він сплачував його збитки, знизив у 1897 p. розмір процента за позиками, які видавав банк, дозволив приєднати до капітального боргу недоплати дворян за одержаними позиками тощо.

На початку XIX ст. виникли органи кредитування торгівлі. У 1806 p. в Одесі та Феодосії було відкрито філії Дисконтної контори, заснованої в Петербурзі у 1798 p. Після її реорганізації на Державний комерційний банк останній мав контори в Одесі (з 1819 p.), Києві (з 1839 p.), Харкові (з 1843 p.), Полтаві (з 1852 p.). Чималим кредитним центром був у 30-50-х роках XIX ст. Бердичів, де було зосереджено 8 банківських домів. Тут діяло (до 1839 p.) агентство Польського банку (Варшава). Значні кредитні операції здійснювалися через Київський контрактовий ярмарок. Ці операції здебільшого зводились до надання позик великим землевласникам під майбутній урожай.

В останній третині XIX ст. в Україні було засновано 12 комерційних банків: Київський приватний комерційний банк (1868 p.), Харківський торговельний (1870 p.). Київський промисловий (1871 p.), Миколаївський комерційний (1872 p.), Одеський дисконтний (1879 p.) та ін. Проте більшість з них існувала недовго. Наприкінці XIX - на початку XX ст. залишилося лише два українських комерційних банки - Київський приватний та Одеський дисконтний, до якого було приєднано заснований у 1912 p. Одеський купецький банк. Ці українські банки посідали незначне місце в кредитній системі імперії Романових. Їхній основний капітал у 1913 p. становив менше ніж 1,5% основного капіталу комерційних банків Росії, обіг - 0,5%, дисконт векселів - 0,6%. Така роль українських банків, як і всіх так званих провінційних банків, пояснюється особливостями соціально-економічного розвитку Росії, тісним зв'язком приватних банків з Державним банком і міністерством фінансів, колоніальною політикою російського царизму в Україні.

Основу кредитної мережі України становили філії столичних банків, до правлінь яких входили й українські підприємці. Так, Петербурзький міжнародний банк мав в Україні 35 філій, Об'єднаний банк - 31, АЗОВСЬКО-ДОНСЬКИЙ - 23. Мережу дореволюційних банків (1916 p., без іпотечних банків) можна проілюструвати даними, наведеними у таблиці (див. с. 590).

Наприкінці XIX - на початку XX ст. інтенсивно зрощувався (зливався) банківський капітал з промисловим. Наприклад, Петербурзький міжнародний та Дисконтний банки були зв'язані з українською металургією та вугільною промисловістю; АЗОВСЬКО-ДОНСЬКИЙ банк контролював більшість підприємств цукрової промисловості імперії Романових.

Австро-угорський та інші іноземні капітали, економічно завойовуючи західноукраїнські землі, мали міцні позиції у кредитно-банківській системі краю, формування якої почалося ще у 50-х роках XIX ст. Активним провідником колонізаторської політики імперії Габсбургів став емісійний Австро-Угорський банк. Він був центральною кредитною установою всієї імперії. Його акціонерний капітал у 1900 p. становив 210 млн. крон. У Галичині і на Буковині цей банк мав 12 філій. Він утримував основні позиції всіх банківських операцій, йому належала головна роль на місцевому грошовому ринку.

У 1888 p. Австро-Угорський банк брав участь в усіх 4 акціонерних банках Галичини і Буковини. Сума його коштів становила 48 млн. крон. Крім того, він мав велику кількість іпотечних акцій та облігацій на багато мільйонів крон.

Австро-Угорський банк був розрахунковим центром у Західній Україні. Приватні комерційні та деякі земельні банки тримали, частину своїх капіталів у його центральному управлінні, конторах і відділеннях. Галицькі та буковинські філії здійснювали операції з іпотечними позиками, обліком векселів, зберігали вклади, фінансували господарства великих землевласників. Наприкінці XIX - на початку XX ст. майже 50% усіх іпотечних операцій державного Австро-Угорського банку припадало на галицькі відділення. У 1909 p. банк видав 744 іпотечні позики на суму 59670546 крон. З цієї суми на Галичину припадало 27 651 986 крон, тобто майже половина всіх іпотечних позик.

Активно діяв Буковинський крайовий банк. Він видавав позики під зерно, земельне забезпечення, соло-векселі та^ здійснював інші операції. В 1898 p. іпотечна заборгованість Буковинському крайовому банку досягла 18 млн. золотих ринських, у 1910 p. ця сума збільшилася до 68 177 093 крон.

У 1903 p. всі справи Буковинського крайового банку перейшли до Буковинського земельного банку в Чернівцях. У цьому банку кредити великим землевласникам стали ще більшими: в 1907 p. - 20 362 тис., а в 1909 p. - 23 630 тис. Крон.

У 1890 p. земельні магнати при активному сприянні Австро-Угорського та місцевих банків заснували Львівський парцеляційний банк. Метою його було сприяти парцеляції великих землеволодінь і продаж селянам ділянок землі за умови виплати за неї протягом 5-10 років. При цьому банк продавав землі великих землевласників за найбільш спекулятивними цінами, які безперервно зростали. Так, у 1900 p. банк продавав морг землі за 1 100 крон. У 1905 p. ціна одного моргу оброблюваної землі становила 1800 крон, а необроблюваної - 616 крон. Для порівняння: в Познаньщині, де земля давала у 2 рази більше прибутку, морг землі продавався за 462 крони.

У 1868 p. у Галичині виник Селянський банк, або, як його називали, Банк рустикальний, що фінансував також і буковинських селян. Банк позичав гроші під заставу нерухомого майна (землю) на 12% річних. За 11 років він надав 62 972 позики.

Значна роль в економіці Західної України почала належати українським кредитним установам, у тому числі Українському акціонерному земельному іпотечному банку, заснованому в 1909 p., з капіталом у 1 млн. крон. Акціонерами банку стало багато українських землевласників, торговців і. промисловців. Банк широко проводив кредитні операції під заставу землі та нерухомого майна. Він випускав векселі, організував інвестиції у різні торгово-промислові кооперативні підприємства. Цей банк став основним джерелом кредиту для західноукраїнських торгових і виробничих сфер, кооперативних установ.

Кредитами банку користувалися заможні селянські господарства. Тільки багаті селяни могли брати позику на суму понад 400 крон. Банк провів у 1910 p. 310 таких операцій на суму 1 540 000 крон, у 1911 p. - 416 операцій на суму 1877 тис. крон.

Значне місце в банківській системі західноукраїнських земель займав Промисловий банк у Львові. Його створення вимагали як польські, так і українські промисловці ще у 1901 p. Група галицьких промисловців у 1909 p. почала переговори з австрійським банком "Нідеростеррайхіше Ескомпте - Гезельшафт" про спільну організацію кредитної установи для фінансування галицької промисловості. Після тривалих переговорів контрагенти погодили організацію Промислового банку з акціонерним капіталом 10 млн. крон. Двадцять відсотків акцій зобов'язалися викупити Крайовий сейм і місцеві підприємці, а 80% капіталу мав оплатити Австрійський банк. Отже, з самого початку Промисловий банк був під контролем австрійської фінансової установи.

Наприкінці XIX ст. у зв'язку з акцією, спрямованою на обмеження приватного лихварства, на Закарпатті виникло кілька десятків кредитних кас і установ, які працювали на зібраному капіталі за допомогою угорських банків. Вони належали також угорським та іноземним, в основному німецьким банкірам.

Отже, фінансово-кредитна система України, яку було сформовано в процесі промислового та індустріального розвитку, стала одним із важливих факторів соціально-економічного прогресу суспільства. За її допомогою правлячі кола Росії та Австро-Угорщини здійснювали свою жорстоку колоніальну політику на українських землях.

Господарський розвиток України у першій половині XIX ст. значно відставав від передових країн світу. На початку XX ст. її економіка мала аграрно-індустріальний характер. Колоніальне становище України гальмувало прогрес й господарського розвитку. В економіці переважав іноземний капітал.

Внаслідок аграрних реформ 1848 та 1861 pp. в українському селі було ліквідовано феодально-кріпосницькі відносини. Сільське господарство почало переходити на індустріальну основу. Цей процес гальмувався відсутністю в Україні у складі Російської імперії до реформи П. Столипіна права власності селян на надільні землі, недостатністю інвестицій, низькою агротехнікою. Ефективність праці була у Зрази менша, ніж у Франції, де, як і в Україні, селянське землеволодіння було парцелярним.

На рубежі XIX-XX ст. завершилося формування світового ринку і світового господарства. Створювалася система міжнародного поділу праці, складовою частиною якої стала Україна. Цьому передував тривалий і складний процес вдосконалення товарно-грошових відносин. Як і в Західній Європі, в Україні подальшого розвитку набули внутрішня та зовнішня торгівля, фінансово-кредитна система. Зародився та розвивався український кооперативний рух, який творчо використовував досвід передових країн світу виходячи з національних умов. Українська кооперація, на відміну від західноєвропейської, була обумовлена насамперед потребами звільненого від кріпацтва селянства, а не індустріального робітництва. Вона стала важливим чинником господарського розвитку трудових верств нації, засобом національно-економічного самозахисту українства.

Колонізаторська політика Російської та Австро-Угорської імперій не дала змогу українському народові зайняти гідне місце в світовому господарстві, сповна використати свої потенційні можливості. Антиукраїнські позиції займав іноземний капітал. Особливо негативно позначилася на економічному розвитку України відсутність державності.

Висновки

На закінчення важливо зробити деякі висновки-узагальнення.

Розвиток промислового виробництва та сільського господарства України був представлений аграрними реформами. Визначальною подією аграрного розвитку України наприкінці XIX ст. було скасування кріпосного права в ході реформ 1861 p. на користь землевласників, збереження залишків кріпосництва. Як наслідок сільське господарство мало екстенсивний напрям з малими капіталовкладеннями, недостатньою сільськогосподарською технікою, низькою продуктивністю праці. Більшість селянських господарств були парцельованими, що виключало можливість застосування агротехнічних заходів. Повільно створювалися і розвивалися фермерські господарства. Вони були інтенсивні за виробництвом, постачали на ринок зерно, картоплю, льон, цукровий буряк. Широко використовували найману працю.

Сільське господарство стало торгово-підприємницьким. Посилилася спеціалізація. В товарно-грошові відносини втягувались як поміщицькі, так і селянські господарства. Прискорила інтенсифікацію сільського господарства загальноєвропейська криза.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. український кооперативний рух, незважаючи на великі труднощі та перешкоди, набув значного розвитку. Він став важливим чинником господарського, культурного і духовного піднесення українського народу. В кооперації українське громадянство вбачало одну з конкретних форм демократії, яка наближала Україну до Заходу.

У внутрішній та зовнішній торгівлі протягом XIX - на початку XX ст. відбулися нові якісні зміни. Розширилась її географія, збільшився асортимент товарів, зросли обсяги товарообороту. З'явилися прогресивні форми товарообміну. Важливого значення почали набувати товарні біржі. Розширювалися, ставали тіснішими економічні зв'язки між західноукраїнськими землями та Наддніпрянщиною. Зміцнився всеукраїнський національний ринок. Проте на нього негативно впливала антиукраїнська політика в галузі торгівлі, яку здійснювали правлячі кола імперій Романових та Габсбургів.

Щодо розвитку торгівлі та фінансів, то на рубежі XIX-XX ст. завершилося формування світового ринку і світового господарства. Створювалася система міжнародного поділу праці, складовою частиною якої стала Україна. Цьому передував тривалий і складний процес вдосконалення товарно-грошових відносин. Як і в Західній Європі, в Україні подальшого розвитку набули внутрішня та зовнішня торгівля, фінансово-кредитна система. Зародився та розвивався український кооперативний рух, який творчо використовував досвід передових країн світу виходячи з національних умов. Українська кооперація, на відміну від західноєвропейської, була обумовлена насамперед потребами звільненого від кріпацтва селянства, а не індустріального робітництва. Вона стала важливим чинником господарського розвитку трудових верств нації, засобом національно-економічного самозахисту українства.

Отже, Україна зазнала значних змін в своєму економічному розвитку в період після скасування кріпосництва до першої світової війни. Особливого значення набули аграрні реформи, що призвели до ряду змін в промисловості, сільському господарстві та в житті суспільства.

Рекомендована література

1. Багалiй Д.I. Iсторiя Слобідської України. - Харків, 1990.

2. Вовк І. Українське селянство наприкінці XIX - початку XX ст. // Історія України. - 1999. - №34 (верес.). - С. 7.

3. Гордуновський О. Розвиток промислового виробництва у поміщицьких господарствах Правобережжя України // Укр. істор. журнал. - 2000. - №1.- С. 61-71.

4. Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К.: Левада, 1992. - С. 471-519.

5. Гунчак Тарас. Україна: перша половина ХХ ст. Нариси політичної історії. - К., 1993.

6. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХIХ-ХХ століття. - К.,1996.

7. Економічна історія / Н.О. Тимочко, О.А. Пучко, Л.М. Рудомьоткіна та ін.

8. Крип'якевич І.П. Історія України. - Львів: Світ, 1992. - С. 226-277, 287-294.

9. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України і, світу: Підручник / За ред. Б.Д. Лановика. - К.: Вікар, 1999. - 737 с. - (Вища освіта XXI століття).

10. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. - К.: Либідь, 1993.

11. Історія України: нове бачення / В. Верстюк та ін. - К.: Альтернативи, 2000. - С. 152-194.

12. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. - К.: Либідь, 1995. - Т. 2 - С. 310-351, 373-394.

13. Субтельний О. Україна: Iсторiя. - К., 1993.

Размещено на Allbest.ru