Економічний розвиток України після скасування кріпосництва до Першої світової війни

Чим більше розгортався український кооперативний рух, тим нагальнішою ставала потреба в об'єднанні розрізнених товариств з метою координації та поліпшення їхньої діяльності. Однак такому об'єднанню української кооперації чинили різні перешкоди як царський уряд, так і центральні імперські кооперативні установи. Та завдяки допомозі російського кооператора О. Беретті, який керував IX відділом інспекції державного банку, в 1901 p. виник перший на українських землях Союз кредитних кооперативів у м. Бердянську Таврійської губернії. У 1903 p. виник другий такий союз у Мелітополі. Ці союзи були лише організаційно-ревізійними надбудовами без права вести банківські операції. Проте це вже був крок вперед, адже вони надавали практичну допомогу низовим, об'єднаним у них, кооперативам. Досягнення бердянського та мелітопольського союзів кредитних кооперативів заохочували інших українських кооператорів.

У 1899 p. з ініціативи молодого кооператора X. Барановського у Вінниці відбулася нарада представників чотирьох кредитних товариств із Вінниці, с. Дзенгелівки, що на Уманщині, Києва й Житомира, яка вирішила порушити питання перед владними структурами про заснування союзу південно-західного краю. Він повинен був об'єднати кредитні кооперативи Київської, Волинської та Подільської губерній. Лише у 1907 p. влада дозволила діяльність такого союзу, але не в Києві, а в с. Дзенгелівці, й до того ж без права на банківські операції. Проте через 4 роки вдалося перевести його на новий статут з правом банківської діяльності під назвою Київський кредитний банк - Союзбанк. Тоді ж місцем його перебування став Київ. Союзбанк швидко став важливим організаційним та фінансовим осередком не тільки Київщини, а й всієї Наддніпрянської України. Крім банківських, він почав здійснювати торгово-посередницькі операції, організовував промислові підприємства, проводив видавничу діяльність, скликав кооперативні наради. З 1913 p. видавав свій двомовний часопис "Муравейник-Компанія". З посередницьких операцій Союзбанку найбільшими була закупівля за кордоном сільськогосподарських машин та знарядь праці, доставка буряків до цукроварень і хліба для військового інтендантства. За своїми фінансовими оборотами до першої світової війни він перевищував усі обласні кредитні союзи Російської імперії. Операції за внесками Союзбанку у 1913 p. становили 1 131 473 крб., позики кредитним товариствам - 947 956 крб. Приклад київського Союзбанку поширився на Харківський, Одеський, Катеринославський та Подільський обласні союзи.

Відбувався процес союзного будівництва в споживчій кооперації. На Поділлі він почався зі створення невеликих районних об'єднань. Такі об'єднання були засновані в 1909р. у Пеньківцях Ямпільського повіту, Яланецьке та Вороновицьке, а в 1913 p. - у Тульчині, Немирові, Бершаді, Дунаївцях та в деяких інших населених пунктах. У 1908 p. був заснований київський союз споживчої кооперації. За два перших роки існування він об'єднав 220 споживчих товариств на Київщині, Поділлі, Чернігівщині. Київський союз розгорнув активну діяльність, скликав кооперативні з'їзди і наради, став провідним осередком у змаганні проти Московського союзу. Та після фінансового краху в 1913 p. його було ліквідовано. Незважаючи на короткий час свого існування, Київський і Вінницький споживчі союзи провели важливу організаторську та просвітню роботу. За їхньою допомогою виникло багато районних кооперативних об'єднань, які діяли до 1917 p. Завдяки згуртуванню українські кооператори обмінювалися досвідом роботи, визначали спільну мету, погоджували плани дій.

На відміну від західноєвропейських країн, де розвивався промисловий капіталізм, а засновниками перших кооперативів були здебільшого наймані робітники, в економічно відсталій Західній Україні кооперативний рух орієнтувався на селянські господарства, які й становили абсолютну більшість членів кооперації. Піонерами кооперативного руху, а згодом і керівниками усієї його організації були "дрібноміщанські адвокати і сільські священики", інші представники інтелігенції, які "вийшли із села та цілою технологією зв'язані із селом", - відзначав у 1934 p. часопис "Кооперативна республіка".

Розвиток українського кооперативного руху був обумовлений потребами капіталізації сільського господарства. Перевагами кооперативного кредитування та збуту користувалися не тільки великі сільські господарі, а й малозабезпечені селяни. Всі вони влаштовували товариства для організації збуту своєї товарної продукції, кредитування й постачання своїх господарств удосконаленими знаряддями праці, добривами, насіннєвим матеріалом. Для сільських підприємців кооперація була не лише засобом збагачення, а й знаряддям боротьби проти сильних інонаціональних конкурентів. Перед західноукраїнською кооперацією від самого початку її заснування було поставлено завдання - створити внутрішній ринок для національної промисловості. Створення розгалуженої мережі споживчої кооперації забезпечувало реалізацію продукції українських підприємців. Кооперація мала стати двигуном української індустрії. Австро-угорський уряд, проаналізувавши роль західноєвропейської кооперації та становище в країні, визнав доцільним використати кооперативний рух у своїх цілях. У 1873р. було видано закон про заробітково-господарські спілки, який передбачав розвиток кооперації на всій території Австро-Угорщини. Власті мали на меті використати кооперативний рух для загальмування процесу розорення дрібних товаровиробників і збільшення припливів капіталу за рахунок податків у державну скарбницю.

Зародження української кооперації на західноукраїнських землях пов'язано з особою інженера-архітектора В. Нагірного. За час 11-річного перебування у Швейцарії він ознайомився з кооперативним рухом на Заході й після повернення до Галичини увійшов у контакт з одним із провідних громадсько-політичних діячів краю, редактором газети "Діло" В. Барвінським, який дав йому можливість на сторінках газети пропагувати ідеї західноєвропейської кооперації з метою боротьби з "чужинецькою" лихвою і "чужонаціональними" посередниками. Зусиллями В. Нагірного і видавця газети "Господар і промисловець" А. Нечая в 1883 p. у Львові на кошти українських заможних міщан і селян було організовано кооперативне торгове підприємство "Народна торгівля", яке мало стати "оборонним валом проти чужинецької лихви в галузі торгівлі споживчими товарами". Роком зародження західноукраїнської кооперації вважається 1883 p. За програмою, накресленою у звітній доповіді на перших загальних зборах у 1885 p., "Народна торгівля" мала "зростатися в дерево величаве, що обійме цілу Галицьку Русь, в тіні якого відпочине бідний народ свобіднішою груддю". Наскільки далекоглядними були ці слова, свідчить уся подальша, більш як 50-річна історія "Народної торгівлі".

2.2 Розвиток кооперативного руху

Діяльність першого західноукраїнського кооперативу спочатку зводилася виключно до підтримки української приватної торгівлі. У великих містах Східної Галичини він організував філійні оптові комори для постачання товарами широкого вжитку українських міських крамниць. Напередодні першої світової війни кількість таких філій становила 19. Якщо в 1888 p. з "Народною торгівлею" та її складами співпрацювало 130 крамниць, то у 1905 p. - вже 801.

Важливим етапом діяльності "Народної торгівлі" стало перетворення її на союзне об'єднання споживчих кооперативів. Відповідно до змін статуту 1907 p. вона мала організувати торгові кооперативи, перевіряти їхню діяльність та бути для них центральною організацією. У 1912 p. вона підтримувала торгові відносини з 831 крамницею: читальнями, громадськими й українськими приватними установами, а перед першою світовою війною мала 19 власних великих крамниць у галицьких містах.

Споживча форма кооперації до першої світової війни слабко поширювалася в західноукраїнському селі. Спробу створити таку кооперацію робило культурно-освітнє товариство "Просвіта", яке з 1891 p. почало займатися також економічною діяльністю й інтенсивно пропагувало кооперацію. У 1899 p. представники селянства, інтелігенції та духівництва організували в Одеську на Золочівщині місцеве товариство "Сільський господар", яке в 1905 p. перейшло до Львова, стало крайовим органом кооперації і перейняло від "Просвіти" її економічні функції.

Переломним у діяльності товариства став 1909 p. На хліборобській виставці у Стрию відбулися надзвичайні збори його членів. Вони змінили статут, обрали нові керівні органи, намітили широку програму подальшої діяльності. Втілення її у життя очолив відомий кооперативний та громадсько-політичний діяч Галичини Є. Олесницький. Він разом із своїми співробітниками розвинув інтенсивну організаторську роботу. "Сільський господар" швидко перетворився на значну інституцію з філіями майже в кожному повіті, сотнями гуртків, багатьма дослідними полями, станціями. Наприкінці 1912 p. товариство мало 90 філій, 1151 гурток, в яких налічувалося 26 612 членів. Найважливішими напрямами роботи товариства були: створення різних виробничих і господарських спілок, пропаганда сільськогосподарських знань серед населення, організація читалень, бібліотек, сільськогосподарських і промислових шкіл, проведення з'їздів, курсів й виставок, налагодження роботи зразкових господарств, дослідних станцій, посередництво при купівлі землі, штучних добрив, реманенту, при збуті сільськогосподарських продуктів. З 1910 p. головна рада товариства видавала тижневик "Господарський часопис", випустила 27 брошур із серії "Бібліотека сільського господаря", придбала для бібліотек філій чимало спеціальної літератури. При головній раді діяла велика фахова бібліотека.

У 1899 p. у Перемишлі було організовано Спілку для господарства і торгівлі. Протягом короткого часу спілка охопила усі українські кооперативи цього типу в Галичині і стала Крайовою спілкою для господарства і торгівлі. Об'єднанням у 1911 p. цієї спілки з торговим відділом "Сільського господаря" було створено Крайовий союз господарсько-торгових спілок, який до 1913 p. організував 28 сільських господарсько-торгових спілок. Його філії діяли в Коломиї, Стрию, Бережанах, Бучачі, Рогатині, Жовкві, Золочеві, Бродах, Кам'янці-Струмиловій, Радехові, Самборі, Теребовлі, Тернополі, Ходорові, Сяноку та в інших містах.

У 1910 p. українські підприємці організували перші національні спілки для збуту худоби в Галичині, які одразу стали посередниками австрійського агентства і почали відправляти худобу до Відня. У 1911 p. таких спілок було 62, вони налічували 29 879 членів. Для керівництва цими спілками було створено Крайовий союз купівлі та збуту худоби, який став одним з головних постачальників свиней з Галичини на австрійські ринки.

Кредитна кооперація була типовою для західноукраїнської кооперації в австро-угорський період, оскільки кредит був дуже важливою і найлегшою до опанування кооперативами стороною економічного життя. Попит населення, зокрема селянства, яке намагалося знайти порятунок від розвиненого лихварства, на кредити зріс, а це спричинило підвищення процентів і збільшення вкладів широких верств населення в кредитні спілки.

Зростання чисельності кредитних спілок зумовило створення в 1898 p. Крайового союзу кредитного (КСК) пертого західноукраїнського кооперативного союзу, який об'єднав і підпорядкував собі значну частину українських кредитних кооперативів. Його організатором та довголітнім головою дирекції був провідний політик галицьких українців К. Левицький. З виникненням КСК, який поставив перед собою мету створити нові кооперативи й опікуватися ними, пожвавився кооперативний рух. Щороку до КСК приєднувалися нові кооперативи. Союз видавав для них статути,. вказівки, друковану продукцію, здійснював контроль за їх розвитком. У 1913 p. КСК вже налічував 906 членів, у тому числі 427 кооперативів, 1110000 крон власного майна, 1706119 крон на вкладах, 4264406 крон виданих позик, а загальний оборот досяг майже 106 млн. крон. Серед членів КСК з року в рік зростала кількість кредитних кооперативів. Якщо у 1899 p. їх було 17, то у 1912 p. - вже 339. Всього на початку 1913 p. в Галичині налічувалось 1011 українських кредитних спілок.

З усіх видів виробничої кооперації в Галичині найбільше розвинулася молочарська. Першу західноукраїнську молочарську спілку в с. Завадові біля Стрия заснував у 1904 p. місцевий священик, відомий український композитор О. Нижанківський. Через рік, коли вже існувало 6 молочарських спілок, вони об'єдналися як відділ при стрийській філії товариства "Просвіта", а в 1907 p. його було реорганізовано в Крайовий господарсько-молочарський союз. Він одержував значні дотації від австрійського міністерства сільського господарства і крайових державних установ. До першої світової війни існувало близько 100 молочарських кооперативів, які на рік переробляли 7 млн. л молока. У 1911 p. при Крайовому союзі започатковано щорічні курси діловодства та молочарства.

Сильний поштовх для організаційної розбудови кооперативного руху дав закон 1903 p. про ревізійні союзи кооперативів, за яким вводились обов'язкові нагляд і контроль за діяльністю кооперації. Цим законом ревізійні союзи мали право на самоврядування. В 1904 p. утворився Крайовий союз ревізійний (КСР), який об'єднав п'ять згаданих спеціалізованих центрів. У 1912 p. йому були підпорядковані 552 кооперативи (з них 338 кредитних, 47 споживчих, 40 молочарських, 37 для закупівлі та збуту худоби, 33 різних і 57 змішаних). Вони об'єднували понад 180 тис. членів, а торговий оборот їх становив понад 20 млн. крон.

З січня 1904 p. KCP почав видавати часопис "Економіст", навколо якого згуртувалася група видатних теоретиків і практиків кооперації. Головним редактором часопису, автором багатьох теоретичних статей, оглядів українського та зарубіжного кооперативного життя, вихователем нового покоління кооператорів був К. Паньківський. Його вихованцем був А. Жук - редактор популярного часопису КСР "Самопоміч", який,почав виходити з 1908 p. Створення окремих кооперативних союзів стало вирішальною організаційною передумовою розвитку західноукраїнської кооперації.

До першої світової війни в Галичині утворилося три кооперативних об'єднання, які організаційно та політичне спрямовували свій розвиток. Провідна роль серед них належала Крайовому союзу ревізійному. Через спеціалізовані кооперативні об'єднання (Крайовий союз кредитовий, "Народна торгівля". Крайовий господарсько-молочарський союз, Крайовий союз господарсько-торговельних спілок та Крайовий союз закупівлі та збуту худоби) до 1914 p. він підпорядковував собі близько 600 українських кооперативів.

Набагато меншою за кількістю кооперативів, чисельністю, іншими показниками була друга українська (так звана руська) кооперація, керівники якої дотримувалися москвофільської великодержавної орієнтації і в 1909 p. об'єднали своїх послідовників у Руському ревізійному союзі (РРС). У 1913 p. він налічував близько 100 кооперативів.

Третій кооперативний союз - Державний Крайовий патронат хліборобських спілок, заснований у 1899 p. в інтересах польських промисловців та землевласників відповідно до рішень галицького сейму. Крім польських та мішаних кооперативів, він об'єднував понад 400 українських кооперативів. Всього на початку 1913 p. у Галичині із загальної кількості (4191) кооперативів українських було 1256. До них належала деяка частина українських кооперативів, що не були об'єднані в союзи.

Паралельно з Галичиною розвивався кооперативний рух на Буковині. Перша українська ощадно-позикова каса типу Райфайзена виникла в 1889 p. у с. Раранчі під Чернівцями. У 1896 p. було засновано міський кредитний кооператив в Чернівцях. Найбільшого поширення в краю набули сільські "райфайзенки" універсального типу. В 1903 p. у Чернівцях було засновано їхню союзну організацію "Селянська каса". Вона була організаційним, ревізійним і фінансовим центром усіх видів української кооперації на Буковині. В 1912 p. до "Селянської каси" належало 174 кооперативи, з них 159 сільських "райфайзенок", 3 інших кредитних спілки, 8 споживчих, 2 молочарських і 2 інших. "Селянська каса" давала кредити союзним кооперативам та фізичним особам, здійснювала постачання "райфайзенок" і споживчих кооперативів та вела молочарський відділ, ревізувала їхню діяльність. Головою її ради був професор Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький, який багато зробив для розвитку суспільно-політичного життя Буковини. В 1909 p. на 8 550 516 крон балансу "Селянської каси" власних капіталів припадало 207 845 крон, ощадних вкладів 1 900 307 крон, решту становили банківські кредити.

На Закарпатті українська кооперація виникла в ході так званої верховинської акції, яку з кінця 90-х років XIX ст. здійснювала мукачівська експозитура угорського міністерства хліборобства з ініціативи єпископа Фірцака. Експозитурі на початку XX ст. вдалося дещо збільшити кількість кредитних кооперативів. У 1902 p. в Ужанському комітеті діяли кредитні спілки в Перечині, Чорноголовому, Заричевому, В. Березному, Ставному, Худловому, на Мараморощині в с. Дубовому, Ганичі та ін. У 1900-1913 pp. кількість кредитних спілок на Закарпатті збільшилася від 31 до 206, а їхніх членів - від 7900 до 51 тис., тобто в 6,5 рази.

Відповідно зростав і позиковий капітал. У 1909 p. він досяг 4,9 крон. Власні кошти кредитних спілок (пайовий капітал, проценти з позик, запасний капітал та інші надходження) збільшилися з 430 тис. крон у 1900 p. до 2900 тис. у 1913 p., тобто майже в 7 разів. Та, незважаючи на це зростання, їх частка в загальній сумі коштів, яку мали спілки, була незначною. У 1909 p. власні кошти спілок становили 29%, частка вкладів - 18, а кошти, позичені у банків - 53%. Фінансова допомога уряду кредитним спілкам Закарпаття також була незначною. У 1911 p. кредитні кооперативи чотирьох комітетів одержали лише 13,5 тис. крон державної позики (менше 100 крон на одну спілку), з яких було витрачено на заробітну плату головам спілок та обліковцям б тис. крон.

Роль кооперації в системі кредиту і товарообороту була незначною. Кооперативні спілки задовольняли близько 20% потреб селян у позикових коштах, а частка постачально-збутових кооперацій в сільському господарстві становила 10-15% і збільшувалася повільно. До першої світової війни на Закарпатті не було крайового кооперативного союзу. Тому більшість місцевих кооперативів підпорядковувались кооперативним союзам у Будапешті. Всього на початку 1913 p. в Австро-Угорщині діяло 1525 українських кооперативів, або 8,1% їхньої загальної кількості.

Отже, наприкінці XIX - на початку XX ст. український кооперативний рух, незважаючи на великі труднощі та перешкоди, набув значного розвитку. Він став важливим чинником господарського, культурного і духовного піднесення українського народу. В кооперації українське громадянство вбачало одну з конкретних форм демократії, яка наближала Україну до Заходу.

Розділ 3. Розвиток торгівлі та фінансів

аграрна реформа капіталізм кооперативний рух

3.1 Розвиток внутрішньої торгівлі

Головними формами організації внутрішньої торгівлі в Україні у XIX ст. залишались ярмаркова, базарна та постійна стаціонарна торгівля.

Протягом XIX - на початку XX ст. відбулися зміни в ярмарковій торгівлі. В Україні, як і в інших частинах монархії Романових, була дуже густа мережа ярмарків. Кожен більш-менш значний населений пункт знаходився в межах цієї мережі, перебував у сфері її впливу. В першій половині XIX ст. налічувалося понад 2 тис. ярмарків, на початок 1895 p. кількість їх зросла у 1,8 рази, за 10 років (1895-1904) - з 4250 до 5600.

Як і раніше, ярмарки проходили в усі пори року - взимку, навесні, влітку і восени. У зв'язку з відсутністю удосконалених шляхів сполучення і відсталістю засобів транспортування найбільші торгові операції на ярмарках проводили у січні, лютому, червні, липні, серпні, коли ґрунтові шляхи були найбільш зручні для транспортування вантажів.

Торгові обороти окремих ярмарків були різними: від кількох сотень до кількох мільйонів карбованців. За даними звітів губернаторів урядові, напередодні реформи 1861 p. в Україні на ярмарки було завезено товарів на суму 110,5 млн. крб., а продано - на 56,7 млн. крб. На початок 1895 p. продаж товарів зріс в 1,25 рази.

Протягом 1895-1904 pp., за значно заниженими даними, сума вартості привезених товарів на ярмарки України збільшилася з 143,2 до 260 млн. крб. Якщо вважати дрібними ярмарки з привозом товарів на суму до 5 тис. крб., середніми від 5 до 100 тис. крб. і великими понад 100 тис. крб., то в 1863 p. в Україні налічувалося дрібних ярмарків 1064, середніх - 972 і великих - 8.

У Харківській губернії в 1845 p. відбулося 440 ярмарків, з яких на міста припадало 79 і на села - 361. Проте з 34 035 тис. крб. торгового обороту сільські ярмарки мали 1/10, а міські - 9/10.

Дрібні міські, містечкові та сільські ярмарки обслуговували порівняно невеликий район, переважно навколишні населені пункти.

Торгівлю тут вели в основному місцевими товарами вроздріб. У цих ярмарках, брало участь майже все місцеве населення. Постійною фігурою на дрібних ярмарках був торговець-скупник. Особливо потрібними ці ярмарки були в сільських місцевостях, де була слабко розвинена постійна торгівля, а збут сільськогосподарських продуктів, селянських промислових виробів не набув організованого характеру. Тривалість ярмарків була 1-2 дні.

Великі міські ярмарки обслуговували господарсько-адміністративні регіони України, об'єднували їх в одне економічне ціле, також втягували українські землі в систему всеросійського ринку, були важливими пунктами всеросійського обміну. На цих ярмарках широко практикували оптову торгівлю, в якій головна роль належала купцям й поміщикам. На великі міські ярмарки привозили товари майже з усіх українських губерній, багатьох центральних губерній Росії, з Білорусії, Польщі, Прибалтики.

Змінювалися форми і методи торгівлі на ярмарках. Ширше застосовували оптову торгівлю за зразками, у формі аукціонів. Наприклад, на Київському контрактовому ярмарку купівлю-продаж здійснювали в основному у формі контрактів (договорів) на товари, що були на місцях виробництва (хліб, цукор, метал, вугілля тощо).

Деякі оптові ярмарки скорочували обсяг товарообороту, а деякі, навпаки, з проведенням залізниць розширювали торгівлю, перетворювалися на міжрайонні та всеросійські торгові пункти.

На оптових ярмарках насамперед посилилась тенденція спеціалізації торгівлі. Серед порівняно великого асортименту (понад 40 найменувань) виділявся один або кілька видів товарів, які визначали специфіку того чи іншого ярмарку. Так, Харків був головним центром торгівлі виробами текстильної промисловості. Уже наприкінці XIX ст. на трьох його ярмарках - Хрещенському, Покровському та Успенському - мануфактура становила 40% привезених і 70% усіх проданих товарів. З початку XX ст. ці ярмарки спеціалізувалися на торгівлі шкірами та взуттям, які становили не менше ніж 10% загальної вартості виставлених тут товарів і майже завжди розкуповувались.

Свою товарну специфіку мав Київський контрактовий ярмарок. Він був не лише традиційним місцем привезення і збуту різноманітних товарів з українських та російських губерній, а й славився оптовими операціями купівлі-продажу сільськогосподарської продукції (цукру, збіжжя).

Ярмарки на півдні України (Петропавлівський в Ярмолинцях, Успенський в Нікополі) також спеціалізувалися на операціях із зерном, яке великими партіями звідси відправляли в чорноморські порти на експорт. Велике значення у внутрішній торгівлі мали також сільські та міські базари, торги. Протягом першої половини XIX ст. кількість базарів у містах України значно зросла за рахунок як влаштування базарів у містах, де вони раніше не збирались, так і збільшення базарних днів там, де вже були базари.

На час реформи 1861 p. в містах України був 12 141 базар, причому один раз на тиждень базари відбувались у 34 містах, два рази на тиждень - в 41, три рази у 13 і кожного дня в 9 містах.

Серед містечкових виділилися базари в містечках Ставищі (Таращанський повіт), Смілі, Городищі (Черкаський повіт), Таганчі (Канівський повіт) Київської губернії. У містечку Ставищі (належало графу О. Браницькому) базари відбувалися через кожні два тижні. Тут торгували сіллю, рибою, худобою, дрібними товарами і особливо збіжжям. Наприкінці 40-х - на початку 50-х років на цих базарах щороку в середньому продавали товарів на суму 25-30 тис. крб. Значний торговий оборот на базарах у Смілі, Городищі й Таганчі був зумовлений насамперед тим, що тут знаходились великі на той час промислові підприємства зі значною кількістю робітників.

Базари були важливою ланкою в тогочасній торговій системі. Через базари значною мірою обмінювали промислові та сільськогосподарські товари, здійснювали економічний зв'язок між містом і селом.

Найбільш ходовими з місцевих товарів на українських базарах були зерно і худоба. Торгівлею збіжжям в основному займалися торговці-скупники. Відвідуючи сільські базари, міські торги та ярмарки, вони скуповували хліб у селян і землевласників, а потім перепродували його оптовим торговцям або збували на внутрішньому чи зовнішньому ринках. Якщо в перші пореформені роки базари відкривали переважно в містах, то у 80-90-х роках - і в більшості сіл. У 1900 p. базари збиралися в 940 пунктах і торгували в цілому 77 тис. днів на рік. У 1913 p. в українських губерніях ринки функціонували в 1300 містах та інших населених пунктах понад 110 тис. днів.

У великих містах діяло щоденно кілька базарів. Так, наприкінці XIX ст. у Києві їх було 6, у Харкові та Одесі - по 5. Розширився асортимент товарів. Поряд із продуктами землеробства і тваринництва, які виробляли для продажу поміщицькі, куркульські та селянські господарства, дедалі більше з'являлося на ринку промислових виробів. Зростання транспорту, особливо залізничного, сприяло розширенню географії торгівлі: на базари доставляли товари не лише з близьких місцевостей, а й з віддалених губерній.

У 1913 p. щоденні обороти ринків великих торгово-промислових міст, таких як Одеса, становили не менше ніж 10,4 тис. крб., Києва і Харкова - 2,5-3 тис. крб., адміністративних центрів економічно менше розвинених губерній (наприклад Житомира) - в середньому 1,5 тис. крб., повітових міст - 0,8-1 тис. крб. за кожний базарний день, а в селах - від 0,1 до 0,2 тис. крб.

В українських губерніях порівняно з іншими регіонами Російської імперії швидко зростала постійна торгівля, яка з 80-х років XIX ст. переважала. Розвиток парового флоту, будівництво залізниць прискорили й здешевили доставку товарів безпосередньо споживачу, зробили врешті-решт непотрібним посередництво багатьох ярмарків і колишніх гужових перевалочних пунктів. Кількість постійних торгових підприємств (крамниць, магазинів, складів, шинків, корчм) швидко збільшувалась. Якщо у 1861 p. в Україні їх налічувалося 33,2 тис., то в 1900 p. - майже 87 тис.

В умовах швидкого індустріального розвитку стаціонарна торгівля набула нових форм. Неухильно зростав її обсяг і збільшувався асортимент товарів. У торгівлі, як і в промисловості, відбувалися концентрація капіталів, поступове витіснення з оптової та роздрібної торгівлі дрібних та середніх торговців. Це, зокрема, здійснювалося створенням великих універсальних і багатопрофільних магазинів.

Зростала кількість магазинів та крамниць, що торгували оптом і вроздріб, ларьків, палаток, різних підприємств з продажу горілки, вина, тютюну тощо.

У внутрішній торгівлі України дедалі зростаючу роль відігравали товарні біржі, які почали виникати ще в дореформений період. Вони дуже часто утворювалися з оптової ярмаркової торгівлі й часто заміняли її. Біржа як особлива форма ринку історично утворилася в умовах промислового розвитку. Для неї були характерні регулярні, приурочені до певного місця і часу ділові збори, на яких здійснювали торгівлю на основі укладання угод, що підпорядковувалися спеціальним правилам, і встановлювали ціни, прийнятні. для учасників операції. У 1870 p. в Україні діяла одна товарна біржа, а в 1904 p. - 6. На початку XX ст. заснування бірж продовжувалось.

Серед бірж за обсягами операцій виділялися Київська та Одеська. Єлизаветградська й Миколаївська біржі проводили операції з купівлі-продажу зерна.

3.2 Розвиток зовнішньої торгівлі

Дедалі більше розширювалися зовнішньоекономічні зв'язки західноукраїнських земель. У першій половині XIX ст. відбулися зміни в товарній структурі зовнішньої торгівлі. Остаточно втратила значення торгівля через Гданськ. Натомість значних масштабів набрали економічні відносини із західними провінціями імперії Габсбургів. Торгівлю суворо регламентували цісарські укази і циркуляри, згідно з якими зі згаданих провінцій Австрійської монархії товари вільно, навіть безмитне переміщали до національних окраїн, а в зворотному напрямі - через "високі митні бар'єри". Внаслідок цього, а також промислової відсталості Галичини і Буковини відкривалися широкі можливості для зростання ввозу фабричних виробів з більш розвинених у промисловому відношенні західних провінцій і корінних австрійських земель. Якщо в 1844 p. ввіз становив 221,5 тис. золотих ринських, то в 1849 p. - майже 356,8 тис. До Галичини і Буковини постійно надходили сільськогосподарські знаряддя, метал і металеві вироби, текстильні й галантерейні товари, аптечні матеріали тощо. Потік австрійських товарів негативно впливав на розвиток місцевої фабричної промисловості та ремісничих промислів, закріплював за Галичиною і Буковиною роль сировинного придатка метрополії й ринку збуту готових фабричних виробів.

У західні райони Австро-Угорщини, в Німеччину, інші західні країни у другій половині XIX ст., як і раніше, вивозили багато продукції тваринного походження. Значна частина худоби була не місцевого походження, а пригнана з Наддніпрянської України й Бессарабії, а на західноукраїнських землях лише деякий час відгодовувалася. В останній чверті XIX ст. розвинулося й торгове свинарство. Доставка худоби на захід після прокладення залізниць була значно здешевлена, що дало змогу істотно збільшити експорт худоби. Наприкінці XIX - на початку XX ст. поза межі краю вивозили щорічно близько 50 тис. голів великої рогатої худоби, 300 тис. голів свиней, багато продукції вівчарства, птахівництва, жирів, масла.

В останню третину XIX ст. у великій кількості вивозили на захід продукцію сировинних галузей промисловості, які на той час почали бурхливо розвиватися, - нафту й нафтопродукти, озокерит, ліс, пиломатеріали, продукти сухої перегонки деревини, харчову, а на початку XX ст. також сіль.

Із західних провінцій монархії-імпортували у країни Західної Європи, особливо в Німеччину, різні вироби фабрично-заводської промисловості. Крім товарів для задоволення побутових потреб населення, особливо міського, тканин, одягу, шкіряних товарів, взуття, галантерейних виробів, предметів культурного і хатнього вжитку (паперу, меблів, скловиробів, фарфоро-фаянсового посуду тощо), а також деяких харчових продуктів - цукру, кондитерських і тютюнових виробів, алкогольних напоїв, вин, почали ввозити машини й обладнання, хімікати, мінеральні добрива, цемент та ін. Потреби краю переважно задовольнялись імпортними фабричними виробами.

Західноукраїнська фабрично-заводська промисловість мала дуже обмежені можливості експортувати свою продукцію на захід, де вона не могла успішно конкурувати з місцевою промисловістю. Тому вона була зорієнтована на східний ринок і незначною мірою на експорт на Балкани. Напередодні першої світової війни сировина становила більш як 90% всього експорту із західноукраїнських земель в інші й лише кілька% становили фабрикати.

Західноукраїнські землі зміцнювали економічні зв'язки з Наддніпрянською Україною і Росією. У першій половині XIX ст. ці зв'язки розширювалися і ставали важливим фактором підтримання багатьох сторін господарського життя західноукраїнських земель. Протягом першої половини XIX ст. на територію Правобережної України завозили численні вироби західноукраїнських ремісників, зокрема галицьких і буковинських бондарів і столярів, бродівських ковалів, ливарників, кушнірів, римарів, закарпатських "дротярів" і мандрівних ремісників, різноманітні кам'яні будівельні матеріали і сировину, точильні знаряддя праці тощо. Лише у 1838-1839 pp. з Галичини через Радзивилівську митницю вивезено у Росію столярних виробів на суму 169 тис. крб. асигнаціями. В 1839 p. експорт цих товарів із Галичини і Буковини до Росії становив майже 245,2 тис. крб. асигнаціями. Серед цієї групи товарів особливим попитом користувалися вироби буковинської деревообробної промисловості та львівських каретників. Наприклад, у 1831-1839 pp. серед відправлених з Буковини у Росію і в Україну через Новоселицьку митницю дерев'яних виробів було понад 137,6 тис. коновок, майже 6000 бочівок, 5620 вуликів, 5290 діжок, 5032 шаплики, 19 тис. лопат, 40,5 тис. ложок, 2400 баклаг, два вози, сани, а також ночви, жолоби, черпаки, осі, мазниці, колеса до колодязів тощо.

У російсько-українському експорті в Галичину чільне місце посідали продукти тваринництва, зокрема велика рогата худоба і коні. Так, у звіті київського губернатора міністерству внутрішніх справ за 1808 p. зазначалося, що в Полтавській і Чернігівській губерніях закуплено й відігнано через Радзивилівську митницю до Галичини 3000 волів. Галицькі купці жваво торгували російськими шкірами, вовною, хутром та виробами з нього. Привезену сирицю обробляли в основному у дубильних майстернях Бродів, Буська, Доброжан і Пошиковців, Засова.

Незважаючи на різні перешкоди й обмеження з боку австро-угорського уряду, в другій половині XIX ст. розвивалися й міцніли економічні зв'язки західноукраїнських земель із Наддніпрянською Україною. Головними статтями вивозу, як і раніше, залишалися ліс і продукція деревообробки. Буковинські й частково галицькі лісоматеріали сплавляли Дністром на Поділля, у Херсонщину, Бессарабію, до Одеси. Частину їх сплавляли річками до Дунаю і далі до Чорного моря. З 70-х років, після з'єднання залізниць Західної та Наддніпрянської України, багато лісоматеріалів почали вивозити залізницею. Західноукраїнський ліс забезпечував безлісні райони Півдня України будівельними матеріалами, що сприяло його економічному розвитку.

Тисячі західноукраїнських селян працювали у Наддніпрянській Україні на будівництві залізниць, шосейних шляхів, на плантаціях цукрових буряків, інших роботах у промисловості й сільському господарстві. Посилення економічних зв'язків між штучно роз'єднаними державним кордоном землями України було природною потребою життя українського народу, і тогочасна дійсність неминуче пожвавлювала їх. Особисте спілкування населення Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття з наддніпрянськими українцями сприяло зміцненню свідомості етнічної єдності всього українського народу.

У січні 1902 p. було засновано Харківську кам'яновугільну і залізоторгову біржу. Створення її було, з одного боку, наслідком швидкого промислового розвитку Півдня України, а з іншого - недостатньою оперативністю промислових підприємств у врахуванні кон'юнктури як місцевого ринку в Україні, так і внутрішнього ринку Російської імперії. Пізніше, коли утворилися й почали панувати в економіці України такі монополії, як "Продамет" і "Продвугілля" та інші, Харківська біржа перетворилася на організацію великого торгово-промислового капіталу і сприяла утвердженню його панування на внутрішньому ринку монархії Романових. Через цю біржу здійснювали мільйонні угоди зі збуту мінерального палива, руди, заліза. Особливо великими були операції "Продамета" і "Продвугілля". Навіть у не найсприятливіші для господарства України роки (1905, 1906, 1907 pp.) через біржу було укладено угоди на продаж вугілля і заліза - відповідно на 1 230 827, 2 279 177, 1 343 000 крб.

Україна дедалі більше втягувалась у сферу загальноросійських зовнішньоторгових зв'язків, у систему світового ринку. Наявність великої кількості товарного зерна в Україні і підвищення попиту на нього з боку західноєвропейських держав зумовили швидке зростання вивезення зерна, особливо пшениці, з чорноморсько-азовських портів.

Великих обсягів набув вивіз українського зерна в 1816-1817 pp., коли в Західній Європі був голод. Наприкінці 50-х років 81% продукції українського землеробства, що експортували через чорноморсько-азовські порти, становила пшениця. В сукупності експорту частка дорівнювала 68%.

Зростанню торгівлі через чорноморсько-азовські порти, більшість яких була на території України, сприяла як зовнішня торгова політика царського уряду, так і надання цим портам деяких привілеїв. Так, у 1782 p. з метою розширення торгівлі через ці порти царський уряд видав розпорядження про зменшення там на 1/4 митних зборів.

Ряд торгових привілеїв було надано Одесі. Наприклад, у 1804 p. було дозволено провозити товари транзитом через Одесу в Молдавію, Валахію, Австрію і Пруссію, а також за море. Царським маніфестом від 10 травня 1817 р, Одесі "подаровано" на 30 років порто-франко, тобто право безмитного вивозу і ввозу товарів. Як наслідок, Одеса стала місцем складування іноземних товарів, що розходилися звідси не тільки в Росію, а й у Польщу, через транзит - в Австрію, через Кавказ - в Персію. В Одесі організовували банкірські доми, обороти яких охопили все побережжя Чорного та Азовського морів: одеське купецтво стало швидко багатіти. Введення порто-франко сприяло перетворенню Одеси на один з найважливіших портів Російської імперії. Імпорт товарів через Одеський порт постійно зростав. Так, якщо в 1802 р. сюди було ввезено іноземних товарів на суму 719 тис. крб., то в 1860 р. на 14 766 тис. крб., причому вивіз у 1860 р. поступався за обсягом ввозу багатьом попереднім рокам. Значні обороти в зовнішній торгівлі мали такі південні порти, як Бердянськ, Маріуполь, Херсон. Україні та Росії належала велика роль у російському експорті. Про це свідчать такі дані: у 1861-1865 pp. з європейських морських портів і сухопутних митниць Росії в середньому вивозили близько 75 млн. пудів зерна, з яких на чорноморсько-азовські порти припадало 45,5 млн. пудів, або 60,6% загального їх вивозу. У 1891-1895 pp. вивіз зерна з Росії вже становив 377,5 млн. пудів, з яких на чорноморсько-азовські порти припадало 288,3 млн. пудів, або 76,5%.

Поряд з продуктами землеробства з України відправляли на експорт велику кількість продуктів тваринництва. Вивозили коней, велику рогату худобу, овець, свиней, вовну, шкіри, сало, м'ясо, масло тощо. Лише з Одеси у 1896-1890 pp. щорічно відправляли в середньому по 74,3 тис. овець. Через європейські кордони Росії у 1861-1865 pp. вивозили вовни 1188 тис., а у 1886-1890 pp. - 1839 тис. пудів. Україна давала понад 50% загального її вивозу з Росії, зокрема основну частину мериносної породи.

Ще вищою стала частка України в зовнішньоторговому обороті Російської імперії на початку XX ст. Експорт із України перевищував імпорт. У 1900 р. торговий баланс становив активне сальдо 367 млн. крб., 1901 р. -740, 1902 p. - 468, 1904 p. - 287, 1905 p. - 301 млн. крб. Протягом 1909-1914 pp. середньорічне активне сальдо сягало 319 млн. крб. Із цієї суми 262 млн. припадало на торгівлю із закордоном і 57 млн. на торгівлю з Росією та іншими краями імперії Романових. За 1912 р. активне торгове сальдо України дорівнювало 528,1 млн. крб. Вартість українського експорту в 1913 р. становила 1022,8 млн. крб., сума імпорту - 648 млн. крб., активне сальдо - 374,8 млн. крб.

У загальному експорті Росії на той час частка України становила майже 26%, а в імпорті - 11,5%. Поза межі імперії Романових з України вивозили переважно продукти сільського господарства, в Росію - промислову сировину й напівфабрикати. Вартість експортованих з Росії сільськогосподарських продуктів протягом 1909-1911 pp. становила 85% всього експорту, в тому числі Україна давала майже 50% вивозу зерна. Перше місце в українському експорті займав цукор. У 1913 p. його вартість становила 267,4 млн. крб., збіжжя й борошна - 235,3 млн., руд та необроблених металів - 115,4 млн. крб. З усіх товарів, які вивозили з України в Росію, 75% їх вартості становили промислові матеріали. Така політика російського царизму гальмувала економічний прогрес України.

У системі заходів царського самодержавства, спрямованих на колоніальне узалежнення України, неабияка роль відводилась митному тарифу 1822 p. Його метою було зміцнення корінної російської промисловості й перетворення України на монопольний ринок російського текстилю. Головна мета цього тарифу, незважаючи на численні доповнення, залишалася незмінною і в наступні роки. Його положення позбавили Україну змоги ввозити необхідні їй товари з-за кордону. Високі мита ставили український ринок у залежність від доставки товарів з Росії. Це насамперед вироби текстильної промисловості, які пізніше частково завозили в Україну і з польських промислових центрів, що були в межах імперії Романових. Так, уже в 1834 p. російська промисловість поставила в Україну 85,9% загальної кількості експорту текстильних товарів. Текстильні вироби були основним предметом українського імпорту в другій половині XIX ст. - на початку XX ст. Із загальної суми українського імпорту, яка протягом 1909-1911 pp. становила 471 млн. крб., на текстильні вироби припадало 208 млн. Проте продукція текстильних підприємств України становила дещо більш як 8 млн. крб. Російські купці завдяки протекції уряду опанували великі українські ярмарки - київський, харківський, лубенський, полтавський та інші, які регулювали торгівлю Росії з Україною тканинами.

Важлива роль у внутрішній і зовнішній торгівлі належала купцям, чисельність яких протягом 1816-1856 pp. збільшилася з 18,2 тис. до 104 тис. Зростали суми капіталів, що зосереджувалися в їхніх руках. У пореформений період, незважаючи на концентрацію торгового капіталу, значно збільшилася кількість людей, діяльність яких була тією чи іншою мірою пов'язана з торгівлею. Протягом 60-70-х років зросли чисельно і збільшили свої капітали купці. Якщо на 1861-1862 pp. у містах України було понад 9 тис. купецьких капіталів, то вже у 1864 p., за неповними даними, 16 290. Чималу групу населення України в період її промислового розвитку становили дрібні торговці, які щорічно брали посвідчення на право вести торгівлю. Зокрема, у 1864 p. губернські установи видали понад 23 тис. посвідчень, власники яких могли вести дрібну торгівлю у своїй місцевості. Крім того, було видано більш як 1000 посвідчень. За даними офіційної статистики, у 1885 p. торгову діяльність в Україні здійснювали 175,9 тис. осіб, а наприкінці XIX ст. - вже 334,1 тис. осіб. Отже, чисельність торговців збільшилась у 1,9 рази на розвізну і близько 1500 на розносну торгівлю. У 1882 p. кількість посвідчень на ведення місцевої дрібної торгівлі становила понад 54 тис. Чисельність дрібних торговців і в наступні роки залишалася значною. Про це переконливо свідчить той факт, що лише у Київській губернії в 1890 p. було видано на дрібну торгівлю близько 12 700 посвідчень і понад 9 тис. білетів, у Волинській губернії в 1897 p. - відповідно близько 730 посвідчень та 7490 білетів.

На західноукраїнських землях протягом XIX ст. розвивалися всі форми торгівлі. Провідною формою організації періодичної торгівлі залишались ярмарки. Наприкінці XIX - на початку XX ст. в Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті проходило щороку 1 тис. ярмарків.

Ярмарки на західноукраїнських землях, так само як і на східноукраїнських, відбувалися в усі пори року, однак насиченість ярмаркових операцій була неоднаковою, найменше ярмарків було навесні, а найбільше восени, що безпосередньо пов'язувалося з наявністю товарної продукції у селянських і поміщицьких господарствах.

Великі спеціалізовані ярмарки у Східній Галичині та Північній Буковині відбувались у найбільших тоді торгово-промислових центрах - Львові, Бродах, Тернополі, Станіславі, Чернівцях. Наприклад, у Львові проходили знамениті святоюрські та вовняні ярмарки, Бродах і Тернополі - великі ярмарки коней, Станіславі й Чернівцях - полотна і худоби. На всю Галичину і за її межами славилися протягом першої половини XIX ст. універсальні ярмарки в Улашківцях та Уневі (раз на рік), що тривали два-три тижні.

На ярмарках, що були розташовані поблизу великих річок чи залізниць, великими партіями зрубали ліс та лісоматеріали.

У Північній Буковині та Закарпатті вели активну торгівлю худобою. На ярмарки Ужгорода, Берегова, Мукачевого 1897-1900 pp. приганяли в середньому по 123 тис. голів рогатої худоби, коней, овець, у 1901-1905 pp. - 130 тис., у 1906-1910 pp. - 120 тис. Важливими ринками збуту зерна стали Чернівці, Вижниця, Садгора.

Значну роль в економічному житті Галичини відігравали контрактові ярмарки, які щорічно, починаючи з кінця XVIII ст., збиралися у Львові (початок січня - початок лютого). До періодичної форми торгівлі належала також базарна торгівля.

У ЗО-40-х роках XIX ст. на території Західної України щорічно діяло понад 6 тис. базарів і торгів, а на початку XX ст. - майже 9 тис. Джерела свідчать, що на тиждень базари відбувались один-три рази. Як правило, двічі на тиждень вони збиралися в окружних містах, а також там, де розвивалися солеварні та інші ремісничі промисли (Делятин. Долина, Калуш, Косів, Кути, Надвірна, Стара Сіль та ін.). Тричі на тиждень відбувалися базари і торги у Снятині, Золочеві та Роздолі. Щоденні базари діяли у Львові.

На базарах продавали переважно продукти харчування, ремісничі вироби, а також товари, закуплені на великих ярмарках. Між базарами та ярмарками існував певний зв'язок. У деяких містах, зокрема у Львові, збиралися торги, які за товарообігом і кількістю учасників не поступалися малим ярмаркам. На торги часто приїжджали купці з ближніх та віддалених міст, навіть з-за кордону. Асортимент товарів свідчив про певну порайонну спеціалізацію. Торги і базари мали важливе значення у реалізації продуктів землеробства і тваринництва, сільськогосподарської сировини, ремісничих виробів.

Незважаючи на важливу роль західноукраїнських ярмарків і базарів, сезонна торгівля в регіоні втрачала своє значення, поступаючись прогресивнішим та стабільнішим формам товарного обміну. Подальшого розвитку набула вища форма торгівлі - стаціонарна.

У Галичині найбільшим центром стаціонарної торгівлі був Львів. У 1812 p. у місті діяло 8 оптових магазинів і 222 крамниці роздрібної торгівлі, велика кількість магазинів з продажу вина, пива, меду, горілки, тютюну. У 1850-1851 pp. у львівській торгівлі було зайнято 2700, а у допоміжних торгових підприємствах - майже 8000 осіб, зокрема понад 2100 купців торгували різними товарами. За 1870-1911 pp. кількість осіб, зайнятих у стаціонарній торгівлі Львова, збільшилася з 1,9 до 3 тис. Всього у Східній Галичині в 1902 p. було 45,5 тис. стаціонарних магазинів.

Зароджувалась і розвивалась постійна торгівля в Закарпатті. В Ужгороді, Мукачевому, Берегові, Виноградові, Сигеті у першій половині XIX ст. було вже чимало купців - власників крамниць, магазинів, винних склепів тощо. Наприклад, лише в Ужгороді у середині XIX ст. налічувалося близько 100 винних склепів, Мукачеве-Чинадіївська домінія надавала тоді в оренду м'ясні лавки і 37 різних магазинів. У селах Галичини, Буковини і Закарпаття єдиним місцем, де постійно торгували, була корчма.

Отже, протягом XIX - на початку XX ст. у внутрішній та зовнішній торгівлі України відбулися нові якісні зміни. Розширилась її географія, збільшився асортимент товарів, зросли обсяги товарообороту. З'явилися прогресивні форми товарообміну. Важливого значення почали набувати товарні біржі. Розширювалися, ставали тіснішими економічні зв'язки між західноукраїнськими землями та Наддніпрянщиною. Зміцнився всеукраїнський національний ринок. Проте на нього негативно впливала антиукраїнська політика в галузі торгівлі, яку здійснювали правлячі кола імперій Романових та Габсбургів.

3.3 Розвиток фінансів

У XIX - на початку XX ст. відбулися зміни в фінансово-кредитній системі як на західних, так і на східноукраїнських землях.

Головним джерелом бюджетних доходів царської Росії у першій половині XIX ст. були оброчний і подушний податки з селян, шинкові та митні збори, податки з капіталів і торгових оборотів, незначні податкові збори з дворян. У структурі доходів знизилося значення подушного і оброчного податків і зросла роль непрямого оподаткування, насамперед так званого питейного доходу, який продовжував ґрунтуватися на системі відкупів. Напередодні селянської реформи 1861 p. він становив майже 30% державного бюджету.

Структура податків, основний тягар яких лежав на плечах селян, зумовила хронічний дефіцит бюджету. Так, лише за 1845-1861 pp. він становив понад 1 млрд. крб. Уряд вдавався до збору податків і недоїмок натурою. У 1828 p. у 6 українських губерніях було зібрано податків натурою на суму близько 3,5 млн. крб. Дефіцит покривали в основному випуском у дедалі більших обсягах внутрішніх і зовнішніх позик, а також паперових грошей.

Видаткова частина бюджету, яка становила майже 15-20% національного доходу Росії, значною мірою мала непродуктивний характер. Більшість витрат припадала на воєнне і морське міністерства. У 1804 p. з 122 млн. крб. бюджету за цією статтею було витрачено майже 53, у 1855р. з 526 млн. - 270, у 1899 p. з 1463 - 417,2 млн. крб. Після витрат на армію, флот і платежів за державний борг утримання двору, чиновників різних міністерств становило важливу статтю державних видатків. Утримання двору поглинало понад 10% бюджету. При цьому витрати на міністерство освіти в першій половині XIX ст. становили менше ніж 1% всіх бюджетних видатків.

Російський уряд змушений був здійснювати заходи щодо впорядкування грошового обігу, вдосконалення фінансових відносин. На початку XIX ст. було реалізовано фінансову реформу М. Сперанського, який у 1803 p. зайняв пост директора департаменту Міністерства внутрішніх справ. У 1809 p. йому доручили скласти загальний проект державних реформ, який і був поданий за назвою "Вступ до уложення державних законів". У 1810 p. M. Сперанський подав Державній Раді "План фінансів" з теоретичними основами реформ у галузі фінансів і грошового обігу. Було припинено випуск нових асигнацій, різко скоротилися державні видатки, продано частину казенних маєтків у приватні руки, запроваджено нові податки, які викликали велике незадоволення дворянства. Проте практична діяльність М. Сперанського як реформатора закінчилась у 1812 p.

Дослідження М. Сперанського, і зокрема його записку "Про монетний обіг", не тільки ретельно вивчив, а й використав при підготовці грошової реформи Є. Канкрін. Німець за походженням, він у 1823 p. був призначений міністром фінансів Росії, пройшовши шлях від посади дрібного писаря. Його фінансово-економічна політика ґрунтувалася на таких принципах: дбайливо та економне використовувати державні кошти, обережно користуватися державними кредитами, бути дуже завбачливим при встановленні нових податків, постійно зміцнювати грошову систему. Грошову реформу 1839-1843 pp. проводили вилученням асигнацій і введенням твердої валюти у вигляді розмінних на срібло державних кредитних білетів. Номінальне відновлювалася срібна валюта з прирівнюванням срібного карбованця до З крб. 50 коп. асигнаціями (девальвація). У 1841 p. випущено нові, розмінні на срібло кредитні білети, а асигнації в 1843 p. вилучено з обігу, впровадження кредитних білетів на рівні зі сріблом принесло значні вигоди. Це дало змогу відмовитися від срібла, громіздкого в обігу (до того ж монети в обігу сильно стирались). Для розміну паперових грошей був створений фонд, який на вересень 1843 p. становив близько 36 млн., а в 1845 p. - уже 87 млн. крб.